Онищук Антін


Онищук Антін Іванович (* 7 червня 1883, Коломия — 29 жовтня 1937, Биківнянсьний ліс) — український етнограф, фольклорист, дослідник Гуцульщини та українського гончарства.

Життєпис

    Антін Онищук народився у Коломиї 7 червня 1883 року. Закінчив Станіславську вчительську гімназію і подався в одне з найглухіших гуцульських сіл Зелениця (нині Черник), розташоване в Горганах. Він приїхав туди 18-ти річним юнаком. До нього в селі діти не знали, що таке навчання. Перший учитель організував школу, з допомогою селян збудував приміщення і набрав перший клас, у який пішло 16 учнів. Антін Іванович не тільки опікувався освітою маленьких гуцулів, а й учнів їхніх батьків вирощувати в особливих кліматичних умовах гір високоврожайні сорти картоплі та племінну худобу. Створив у селі читальню «Просвіти», допоміг зеленчанам відкрити крамничку та організувати позичкову касу. Можна уявити, як не просто було уродженцю міста звикати до важкого побуту горян. Проте в цій ізольованій від цивілізації карпатській глибинці він одразу розгледів й одну суттєву перевагу – тут існував ще «не розбавлений» ззовні автентичний гуцульський світ. Навіть у ХХІ столітті, коли Черник (так перейменували Зеленицю в радянські часи) з райцентром Надвірна зв’язує регулярне автобусне сполучення, село, крім його уродженців, навідують хіба що грибники. Воно тягнеться двома рукавами вздовж стрімких річок на південний схід, упираючись у гірські нетрі. Цю відособленість, за розповідями старожилів Черника використовували гендлярі для налагодження нелегальних каналів доставки з Європи в Галичину дефіцитних товарів. Хоча на відлюдних стежках-доріжках майже ніколи не з’являлися прикордонники і поліція, та з хитрих контрабандистів «мито» силою стягували тутешні жителі, які не відзначалися надмірною шляхетністю. Пояснювалося це тим, що на поселення з різних місцевостей потайки прибувало чимало людей, які мали проблеми з кримінальним кодексом. Опришки в Зелені та на її околицях теж почувалися затишно-недарма ж неподалік села височіє гора з офіційною назвою «Довбушанка», де нібито зариті незчисленні скарби народних месників.
     У роки перебування Онищука в Зелені перекази й легенди про Олексу Довбуша були найулюбленішою темою тутешньої усної народної творчості. Завдяки вчителеві збереглися розповіді, які він записав: «Як Довбуш змудрував погоню під Соколицею», «Довбушева смерть» та «Довбушанка». Як згадував сам збирач фольклору в листах до друзів, довгими зимовими вечорами йому було любо сидіти з кимось із місцевих старожилів, особливо Семеном Поповичем і записувати з їхніх уст неймовірно цікаві бувальщини та легенди. До етнографії Антіна Онищука заохотив уже відомий та той час дослідник обрядів, звичаїв і традицій галичан, член-коресподент Петербурзької, член Віденської та Паризької академії наук, академік АН України Володимир Гнатюк. Так з’явилися Онищукові праці «Матеріали до гуцульської десмології», «Останки первісної культури гуцулів», «Народна пожива в Зелені», «Народний календар у Зелені та вірування», що в’яжуться з поодинокими днями у році», високо оцінив Гнатюк і частково публіковані в редагованому ним «Етнографічному збірнику».
  Зелениці Антін Онищук віддав десять найкращих років свого молодого життя. У Першу світову війну він був мобілізований в австрійську армію – служив санітаром. Після окупації західноукраїнських земель поляками та румунами перебрався в Наддніпрянську Україну. Коли на руїнах Російської імперії почали проростати паростки української державності, його обрали делегатом до Української Народної Ради.
     Відомості про життя-буття Антіна Онищука в Києві - фрагментарні, бо енкаведисти знищили його особистий архів, а свідчень очевидців майже не залишилося. Та навіть ті факти зі столичного життя Онищука, які по крихті зібрали ентузіасти, підтверджують, що етнографічні колекції для Музею народознавства, відкритого в Києві наприкінці 1922 року, він збирав на межі фізичного виснаження. У фондах інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнографії ім. Максима Рильського зберігається клопотання керівництва Музею Антропології та етнографії до Комітету допомоги вченим, де є таке: «З огляду на те, що вчений спеціаліст Антін Онищук, що зараз перебуває на Чернігівщині, виконуючи спеціальне доручення щодо збирання етнографічного матеріалу, залишився майже без чобіт, а при тому ще й не може прибути до Києва з приводу нездужання – Музей звертається до Комітету з проханням не відмовити видати одну пару взуття для передачі А.І. Онищукові». На відміну від Києва, де зовсім загубилися сліди Антіна Онищука, в Чернику його пам’ятають і шанують.
       У 1937 році Антін Онищук загинув. Всього прожив 54 роки

Творчі набутки

    * Антін Онищук. «Матеріяли до гуцульської демонольоґії. Записав в Зеленици, Надвірнянського повіта, 1907—1908 рр[…] народний учитель. «Материяли до української етнольоґії». — Львів, 1909. — Т. XI. — Ч. 2. — С. 1—139.;
* Антін Онищук. «Останки первісної культури у Гуцулів. Записано в Зеленій, Надвірнянського повіту». «Матеріяли до української етнольоґії». — Львів, 1912. — Т. XV. — С. 159—177.;
* Антін Онищук. «З народнього життя Гуцулів». «Матеріали до українсько-руської етнології». – Львів, 1912. – Т. ХV. – С. 90–158.;
* Антін Онищук. «Народний календар у Зеленици, Надвірнянського повіту (на Гуцульщинї)». «Матеріяли до української етнольоґії». — Львів, 1912. —Т. ХV. — С.1—61.;

Джерела й посилання
* Про Антіна Онищука в українській Вікіпедії;
* Короткі відомості по Антіна Онищука (київські часи);
* «Онищук Антін» // Арсенич П. Краєзнавці Прикарпаття»: довідник. – Івано-Франківськ: Плай, 2002. – С. 68.;
* Семкіяш М. «Антін Онищук – відомий педагог, науковець, людина: (до 120-річчя Антіна Онищука)» / М. Семкіяш // Народна Воля. – 2006. – 28 січ.;
* Арсенич П. «Етнографічна діяльність А. Онищука» / П. Арсенич // Народна творчість та етнографія. – 1989. – № 4. – С. 22-23.;
* Арсенич П. «Криворівня» / П. Арсенич. – Івано-Франківськ, 2000. - С. 49.;
* Щербан І. «Прометеї українського духа: національна ідея з погляду культури» / І. Щербак // Берегиня. – 2001. – № 1. – С. 83-86.
* Про родину Онищуків;
* Спомини дочки Антіна Онищука;
* «Етнограф без чобіт, як різновид "ворогів народу"». Іван Крайній. Україна Молода. 12.01.2011.
Comments