Корнійчук Валентина


Корнійчук Валентина
Презентуємо Вам  поетесу Калуша

   ...У плині часу раптом і настійливо залунав якийсь внутрішній голос, який вимагав звільнитися від думок, почуттів, вражень, які протягом життя виливалися у поетичні рядки. Виникла непереборна потреба підбити підсумки мого існування у цьому світі...
   Наразі, презентуємо добірочку віршів пані Валентини із її поетичної збірки «Причетність»:

     Сповідь
 Поезіє, я довго так мовчала,
 Я зрадила тебе на довгі роки.
 Пливла... Куди?.. Причали проминала,
 У плині буднів стихли твої кроки.

 Їх знову чую! Стрепенулось серце...
 Прийми мене, зневірену до краю,
 Замулену, мов лісове озерце,
 Таку, як є, що вже й себе не знаю.

 Хоч трохи перебуду, перетужу,
 Пересумую у тобі, зігріюсь,
 А потім, навіть в найлютішу стужу
 Розорана – тобою ж і засіюсь.

     “Дочка  половецького  степу”

 Відповідь багатьом друзям мого чоловіка,
які жартома називають мене “дочкою половецького степу”.
 “Дочка половецького степу” – 
 Звабливо і поетично
 На сцені життя (чи вертепу?),
 Здебільшого – все трагічно.

 Мій тато Іван – з Новоставу
 (Нині це – Тернопілля!).
 На Трійцю долівку і лаву
 Клечало татарське зілля...

 А мамині корені роду
 У Слобідській Україні.
 Зажурені верби у воду
 Ховають короткі тіні...

 Обох їх пошарпала доля – 
 Сибір, слюдяні заводи;
 33-ій – колгоспна “воля”
 І – трупів жахкі підводи...

 Дитинства і юності фрески – 
 Не вельми оптимістичні;
 Надщерблені долі-тезки
 Донбас поєднав навічно.

 Ми з братом – Донеччини діти.
 Звучить це для мене гордо!
 Хай творять походження міти
 Чужі нам приблудні орди.

 А ми рід від роду – вкраїнці 
 На сцені життя (чи вертепу?).
 Я (половці все ж чужинці) – 
 Дочка українського степу!

                             *    *    *
 І досі зашморг Юди на осині – 
 Сумний фінал героя зради.
 У всі часи у будь-якій країні
 Є зрадники держави, влади.

 А є й такі, що продадуть Месію
 За срібняки. Отверезіння,
 Немов стріла, у певен час прошиє,
 Смертельно ранячи сумління.

 Хтось зрадив друга, брата чи дружину,
 Мовляв, так обернулась доля.
 Такий продасть без жалю й Батьківщину...
 Хіба на це Господня воля?

 Синонім зрадника щонайгостріший – юда.
 Петля спокути – на осині.
 А зраджені і на Голгофі – люди,
 Хоч перед Богом також винні.

     Святі сходи 

 Коли по сходах підіймався, Сину Божий,
 Вже все знав наперед: Голгофа, смерть…
 І відав все Пилат, і знав, що так негоже,
 Та страх скував його єство ущерть.

 А натовп вирував, мов рій осиний:
 Хто він такий, оцей юдейський цар?
 Пилат, немов від крові, руки вмив картинно:
 Я не причетний – ваш-бо він бунтар.

 Христос долав сходинки знов, тепер донизу.
 На плечах ніс людський вселенський гріх.
 А вороги вже наперед справляли тризну,
 Зневажливо лунав довкола сміх.

 О, нерозумні люди, полохливі вівці,
 Уб’єте ви Христа, щоб він воскрес.
 Ви не вклонилися святій отій сходинці,
 Де він ступав. І свій понесли хрест.

 Це лиш для нас,земних, драбинка є життєва,
 Що піднесе, а потім кине вниз,
 А Сину Божому – і доля Господева,
 І шлях до неба, й вічний парадиз.

 *    Святі Сходи тепер у Римі. Згідно з переданням, по цих сходах піднімався Ісус в дім Понтія Пилата. Як і коли Сходи опинилися в Римі, автору невідомо.

      Записки
 (за Ліною Костенко)
Розбрелися по степах
 козацькі могили,
 проросли бур’яном
 і архівним пилом.
 Над стрілецькими – схилилась
 червона калина.
 А УПА уже ховає
 останнього сина.
 «Помаранчева» звитяга
 квилить на Майдані.
 «Шістдесятників» шельмують
 в «постартбалагані».
 Україна ще не вмерла,
 на колінах досі,
 у чорнобильських лісах
 блукає наосліп.
 воріженьки, як роса,
 згинути не годні
 і розтерзують Вкраїну,
 як вовки голодні.
 Ми вже босі,безголові,
 поспіль безхребетні.
 А душа належить Богу – 
 ми з того контенті.
 Та душа в убогім тілі – 
 вже й сама небога.
 Причаїлась на одвірках
 чужого порога.

* * *
 Чи чужина так пов’язала руки,
 Чи сила волі ланцюгами скута ?
 Чи вже тобі не мила Україна,
 Чи не чекає вже тебе родина
 Чи ти до всього в світі збайдужіла
 Чи серце вже навіки омертвіле?
 Чи то лиш віражі такі у долі,
 Чи раб – усюди раб,завжди в неволі:
 Чи то так тяжко замінити пута?
 Чи не однаково,куди припнута?
 Чи еміґрації четверта хвиля
 Дев’ятим валом вже тебе накрила?

* * *
 Коли на всіх поставлено хрести,
 Беззаконня панує всюди,
 Як вирватись рабам у люди?
 Податися всім миром у світи
 І там дати себе розп’ясти? 

* * *
 Затиснуті в лещатах дійсності
 душі плоскі,
 а може, й узагалі
 відсутність душ – 
 бездушшя.

 Тіла хотіли б злетіти в небо – 
 та обважніли занадто.
 До того ж, вони
 позбавлені крил взагалі – 
 безкрилля.

 Думки, може б, здолали тяжіння – 
 на жаль, вони надто низькі,
 а може, й узагалі
 їх немає – 
 бездум’я.

 Говорити про homo sapiens?
 Швидше – людці.
 Дивно, як узагалі
 бездушшя, безкрилля, бездум’я – 
 ще не безлюддя...

       Емігрантка

 Знов день минув, мов яблуко упало…
 В. Ганущак 
 День не минув, мов яблуко упало, --
 Ще дозріває на гілках розлуки,
 Ще сонця італійського замало,
 Щоб ностальгія заломила руки 
 І заволала: «Повернись додому!»

 Ще чужина цікава й невідома :
 Величність Риму, святість Ватикану,
 Дива Венеції і шарм Duomo*,
 Флоренція, мов чарівна купава,
 Тримають міцно у полоні бранку.

 Вивчає мову Данте і Петрарки,
 У захваті від музики і пісні, 
 Ще сповнені надією світанки…
 І лиш думкам частіш стає затісно
 У італійській золотій клітині.

 Так з року в рік у статусі рабині,
 Скоріше, serva**: маєш-бо зарплату.
 Є певний з того зиск твоїй родині,
 Відремонтовано стареньку хату:
 Здобутки побутового ґатунку –

 Це рівнозначно споживанню трунку:
 Все п’єш і п’єш, і зупинитись годі.
 Хто ж від добра шукає порятунку?
 От і радій сприятливій нагоді
 На чужині примножувати статки,

 А в Україні – докір і нападки
 І з боку рідних, і на владнім рівні.
 Таврують із завзятістю печатки
 І душу, й тіло правдолюбці гнівні.
 А ти мовчи, схилися у покорі.

 Ганьби, мов у Содомі і Гоморрі,
 Відчула в чужині аж забагато,
 Коли доводила не раз сеньйорі,
 Що ми -- народ, а не безмовний натовп,
 Що Україна – древня і культурна.

 Та ті слова, мов музика бравурна,
 Лунаючи із вуст заробітчанки,
 Сприймалися із висоти Сатурна.
 Що пафос с
 лів звичайної служанки?
 А то не пафос – то правічна мрія,

 То – щире прагнення,свята надія,
 Що Україну визнають у світі
 Як вільну (ми – ніяка не Росія),
 Як квітку в європейському суцвітті,
 Яку леліяти усі повинні.

 А як сім’я, традиції родинні?
 Хто зберігає вогнище у домі?
 Ті, хто в світах, чи ті,хто вдома,винні?
 І слава України – тільки гомін,
 Коли несе ту славу еміґрантка.

 *  Duomo – головний собор у Мілані.
 **  Серва (serva) – служниця (італ.)


Корисні посилання
Comments