Незабудка

Свою наукову назву Myosotis, що позначає в перекладі “мишаче вушко”, квітка отримала із-за покритого волосками листя. Про походження незабудок існують різні легенди. Вони розповідають про сльози, пролиті нареченими при розставанні з коханими. Сльози ці перетворюються на блакитні як  очі  квіти, і дівчата дарують їх коханому на пам’ять.

Полин

Давно це було. Господарювали в степах відважні половецькі батирі – брати Отрок і Сирчан, часто нападали на пограниччі землі Русі. А одного разу після особливо вдалого походу вони захопили багату здобич і влаштували бенкет. Під час бенкету київський князь Володимир Мономах напав на ворогів і розбив їх війська.  Сирчан “в донських заліг мілинах, Отрок в горах Кавказьких сховався”. Та ось Мономаха не стало, на Русі встановилася “туга і горе”. Зміцніла сила степової орди. Сирчан став звати молодшого брата в рідні краї. Отрок не слухав ніяких умовлянь. Тоді Сирчан послав до нього гінця і наказав захопити з собою степової трави пучок сухий. Він і сухий пахне! Прибув гонець і передав Отрокові побажання старшого брата – бачити його в рідних степах. Але не допомогли умовляння. Він співав йому пісні про відважні подвиги предків. Глухий залишався і до них Отрок. І узяв пучок трави сухий тоді співак і подав ханові. І дивиться хан – і сам не свій, неначе в серці рана сталася.  На ранок, трохи осів туман, і озолотилися гір вершини, а в горах йде вже караван – Отрок з невеликою дружиною. Минувши гору за горою, все чекає він -чи скоро степ рідний і удалину дивиться, трави степової пучок з рук не випускаючи.

Мак

Коли Господь створив землю, тварин і рослини – всі були щасливі, окрім Ночі. Як не старалася вона розсіяти свій глибокий морок, та приходив ранок. Тоді Господь створив Сон, сновидіння і марення, і разом з Ніччю вони стали бажаними гостями. З часом в людях прокинулися пристрасті, одна людина навіть задумала убити свого брата. Сон хотів зупинити її, але гріхи цієї людини заважали йому підійти. Тоді Сон в гніві ввіткнув свій чарівний жезл в землю, а Ніч вдихнула в нього життя. Жезл пустив коріння, зазеленів і перетворився на мак. Мак служив символом родючості через свою велику плодючість (у маковій коробочці міститься близько 30 тисяч  насінинок). Тому він є постійним атрибутом Гери – богині родючості і шлюбу. Маком обсипають місця, які хочуть позбавитися від хитрощів і оман відьом. Мак має бути дикий і освячений 14 серпня в день Маковія.

Грецька легенда про мак

У підземному царстві Аїда жили два брати-близнюки: Гіпноз –Бог сну і сновидінь і Танат – бог Смерті. Прекрасний юний крилатий бог Гіпноз весь час літав над землею з маковими голівками в руках, на голові у нього був вінок із червоних маків. Виливав Гіпноз із ріжка снотворний напій, і ніхто – ні смертні, ні боги – не в силах були суперечити йому, навіть могутній бог Зевс. Всі, кого торкається Гіпноз квіткою маку, поринають у солодкий сон, бо в кожному маці покояться легкі сни. Навіть житло Гіпноза, царства сну, зображували засадженим квітками маку.
Рідний брат Гіпноза – жахливий бог смерті Танат, якого боялись і ненавиділи і боги, і люди. Від величезних чорних крил його несе льодяним холодом. Ніхто із смертних не мине його. Лише двоє змогли перемогти бога Смерті – винахідливий Сізіф і могутній Геракл. На голові у Таната – вінок із маку, а в руках – перекинутий факел, який згасає. Мати Гіпноза і Таната – богиня Ніч, яку теж малювали в одязі, обвитому гірляндами маку. Отже, мак мав стосунок і до сну, і до смерті, і до ночі.
Володар підземного царства Аїд дуже любив красивих молодих дівчат. От і вирішив він викрасти прекрасну Парсефону. Однієї ночі здійснив він свій намір. Мати Парсефони – Деметра – богиня земної родючості – дуже зажурилася за дочкою і пішла шукати її по всій землі. Не знаходила спокою мати ні вдень, ні вночі, не в силах була зупинитися й спочити. Страждання нещасної матері викликали співчуття у бога Зевса. Повелів він зробити так, щоб за кожним кроком Деметри виростала квітка маку. Богиня, назбиравши великий букет, нарешті заспокоювалась і на деякий час засинала. З того часу мак вважається символом родючості, а богиня Деметра зображується у вінку з колосків злаків та квіток маку.

Маргаритка

Свою назву “маргаритка” отримала від грецького слова margarites – “перлина”. Ця квітка має дуже красиву легенду про своє походження. Пресвята Діва, будучи ще дитям, дивилася вночі на небо, і їй захотілося, щоб дивні зірки стали земними квітами. Тоді зірки відбилися в блискучих краплях роси, і вранці земля була усіяна білими квітами. І оскільки бутони маргариток схожі на зірочки, то люди до цього дня вважають, що ці квіти бережуть таємницю людського щастя, і запитують про нього, перераховуючи їх пелюстки.

Калина

Колись у давнину, у глухому селі жили хлопець і дівчина. Любили одне одного змалку і тішилися життям. Та якось покликав їх до себе батько хлопця, і мовив: – Сину, прийшла пора віддати належне, піти захисником рідного краю. Відкозакуй, а повернешся – відсвяткуємо весілля! Рано-ранесенько проводжали за село хлопця батько й дівчина. Благословив старий козак сина: – Не осором наш рід! Хай Бог тебе хранить на добрі справи! Дівчина простягла вишивану хустину: – Їдь! Бережи рідну землю, а я збережу наше кохання! Поїхав козак, тільки закурілось пилом понад шляхом.

Минув і рік, і два й три; від козака ні чутки, ні звістки. Четвертої весни, коли квітнули сади і тьохкали соловейки на село з дикими гудками, вихором налетіла татарська орда. Мужньо боронилися люди, біля кожної хати кипів бій. Та один за одним падали захисники – занадто люті були нападники. Біля хати, де жив батько козака, шаленіла січа. Мов розлютований лев боронив батько господу, бо в хаті переляканою горличкою заховалася синова наречена. Та ось з-поперед чужинців вискочив дужий вояка. Підняв батько шаблю, та й закляв:– Ти, сину, привів чужинців до свого села? Зрадник?! – А що б я мав, козакуючи? Злидні, рани, а чи й смерть… А тут… З невимовною мукою мовив батько: – Так згинь же, виродку! Хай і земля тебе не прийме – ніде щоб не мав ні спочинку, ні зупинку!…

Останні слова замерли на посинілих губах зітнутої голови, – бо молодий вояка виявився спритніший за батька… На це лихо вилинула з хати дівчина, мов зоря зійшла. Чужинці схвально загули – така врода! Дівчина пізнала коханого, не зваживши, що він у чужинському одязі. Кинулась до нього, залебеділа: – Як добре, що ти тут! Таке лихо!…–і запнулась, побачила, все усвідомила, – Чому?! Невже ти, справді запроданець?!! – Я поспішав до тебе! Ти будеш у мене в золоті, в шовках ходити, оксамитом огортатись, самоцвітами тішитись!

Та дівчина вже все зрозуміла: – Проклинаю тебе, зраднику! – Візьміть її, – крикнув вояк своїм зайдам. – Жодна рука не торкнеться до мене! Я належу рідній землі і вона мене захистить, а тебе – проклинаю, зраднику… Вояк розлютовано заніс шаблю над головою, та й закляк: замість дівчини виріс кущ з білими запашними китицями квітів, неначе віночки незаймано-чисті й гарні. Люто шмагонув-рубанув, та кущ тільки схитнувся і знову приріс до кореня – тільки замість білих квіток, ніби краплини крові, заясніли червоні кетяги ягід. А листя шелестіло: – Проклинаю…проклинаю…

Кажуть, що і небо не витримало такого злочинства: налетіла буря, зчорніло небо, вдарила блискавка, – і замість зрадника покотило вітром перекотиполе. Збулося батьківське прокляття – без спочинку-зупинку прокотило по землі і вижбурнуло геть у море. Замість зайд-чужинців – розбіглися дикі пси, чи вовки. А кущ, що стався з дівчини, назвали її ім’ям – Калина. Гіркі її ягоди, як доля дівоча. Але живлять вони тих, хто любить і шанує рідну землю

Бузок

Існує така легенда про походження бузку. Богиня весни розбудила Сонце і його вірну супутницю Іріс (веселку), змішала промені сонця із строкатими променями веселки, почала щедро сипати їх на свіжі борозни, на луки, гілки дерев – і усюди з’являлися квіти, а земля тріумфувала від цієї благодаті. Так вони дійшли до Скандинавії, але у веселки залишилася лише лілова фарба. Незабаром тут опинилося стільки бузку, що Сонце вирішило змішати фарби на палітрі Веселки і почало сіяти білі промені – так до лілового бузку приєднався  і білий.

Батьківщина бузку – Персія. У Європу вона потрапила лише в XVI столітті. У Англії бузок вважається квіткою нещастя. Старе англійське прислів’я говорить, що той, хто носить бузок, ніколи не носитиме вінчальне кільце. На Сході бузок служить символом сумного розставання і закохані вручають її один одному при розставанні назавжди.

Чорнобривці

Жила колись в одному селі сім’я. Звичайні, трудящі люди. Сталася в них радісна подія – народилася трійня, три сини-соколи. Такі в них були карі очі, як мед гречаний, такі чорні брови, такі схожі між собою, що рідні, не змовляючись назвали їх Чорнобривцями, хоч кожен мав своє ім’я. Коли підросли, то виявилось, що і таланти у них однакові і різні водночас: один був золотар, другий гончар – керамік, третій різьбяр дерева-кістки-рога. На всю країну стали славні хлопці, звідусюди приїздили до них подивитись на їх майстерність, придбати бодай одну річ, яка кому до вподоби. Трапилось так, що село, де жили хлопці, на якийсь час попало в поле дій безкінечних війн, які вели між собою люди. Село намагалось жити своїм повсякденним чином, але одного дня ввірвався ворожий загін, до грабежу-розбою взялися. Цупили все, що їм подобалось. Дійшли до хати майстрів-чорнобривців. Розгребли все, що було в майстерні. Розгорілися жадобою, і забрали в полон майстрів. Як не благали, як не просили – ніщо не допомогло: повезли хлопців у чужу землю.

Тяжко тужили батьки, а від синочків, ані чутки, ані звістки. Йшли роки, підросла сестричка. Бачила, які сумні тато й мама, все допитувалась – чому? Довго не розповідали, а потім якось бабуся все оповіла. І вирішила дівчина іти в чужий край, шукати братів. Ніякі вмовляння не допомогли. Довго блукала дівчина світом: ніхто не чув про чорнобривців. А потім якийсь дідо сказав їй: “Це, мабуть твої брати були! Вони всі троє однаковісінькі, та такі ж гарнесенькі. Хан їх і голодом морив, і бив, наказуючи працювати. А вони одне у відповідь:– Відвезіть нас додому. Ми будемо працювати, і все зроблене забирайте. Але тільки вдома ми можемо робити такі речі, як ви бачите. Бо стільки тих виробів привезли з ними. Хан наказав їх бити, поки не згодяться працювати. Забили їх до смерті”… – Дідусю! А де вони поховані? – А їх ніхто не ховав. Хан наказав викинути в степ. Там зараз тільки кісточки тліють. – Покажіть, де це! благаю Вас!

Позбирала в торбинку кісточки братів, бо вже мало що й лишилося. Схудла, змарніла, але дійшла додому. З великою радістю зустріли батьки і все село дівчину. Поплакали над долею хлопців-чорнобривців, та й розійшлися додому. А батьки поховали в садку останки своїх синів. За якийсь час побігла дівчина в садок, як щоранку це робила і зчудувалася: на могилці братів розцвіли дивні квіти. Покликала батьків, і ті водночас мовили: “Чорнобривці!” Полюбили ті квіти на Україні, рідко біля якої хати їх немає. Отак повернулися нетлінною красою додому хлопці-чорнобривці.

Водяна лілія

Водяна лілія – це дитина красуні графині,  яка була захоплена в мул болотяним царем. Убита горем мати графиня  щодня ходила на берег болота  і гірко плакала. Та одного дня вона побачила чудову білу квітку, пелюстки якої нагадували колір обличчя її дочки, а тичинки – її золотисте волосся.

Грецька легенда про Соняшник

У ті дні, коли магія мала силу, а світ був молодий, природа була мінливою. Древнє чаклунство було надмірним для людської душі, і люди тільки спостерігали, як усе навкруги міняється під дією чаклунських чар. Соняшник, згідно з грецькими легендами, не завжди ріс на землі і з’явився завдяки водяній німфі на ім’я Клітія. Одного разу Клітію викинуло хвилею з прохолодних глибин моря на піщаний берег. Русалка, здивована яскравим світлом, немов зачарована спостерігала за золотою кулею, яка переміщалася по небу. Через деякий час зовнішність німфи стала мінятися. Клітія виявилася прикованою до місця, коли її русальний хвіст пішов в глиб піску. Срібне волосся згорталося в пелюстки навколо обличчя, з рук виростало зелене листя. Через дев’ять днів свого перебування на землі, Клітія повністю перетворилася на квітку сонця. Відтоді і донині, соняшник завжди наслідує рух золотого сонячного диска, обертаючись в його сторону.

Соняшник

Спочатку земні рослини не мали квіток. Високі дерева, веле­тенські трави покривали гори, степи, долини. Та куди не глянь — жодної квітки!  Звернулися дерева, чагарі, трави до Сонця: – Полум’яний батьку! Ти запалюєш у грозовій хмарі багато­барвну райдугу, прикрашаючи небо. Подаруй і нам дещицю тих барв.  Замислився господар денного Неба. Довго мовчав. Не міг приду­мати, чим зарадити рослинам на далекій землі.  Озвався син Сонця, золотоволосий принц: — Я піду на землю та й оздоблю зелень барвами райдуги. – Це небезпечно,— тривожно відповів батько.— Покидати со­нячну оселю не можна безкарно. Розпорошившись на далекій планеті, ти можеш не повернутися до рідного дому… — Я все одно піду,— затягся на своєму золотоголовий принц.—  Ти даруєш радість всесвітові, а я хочу подарувати її деревам  і травам. Зітхнув батько, проте, що мав робити,— згодився.

Прилетів син Сонця до землі, веселковим колесом почав об­ходити світ. І затріпотіла природа від блаженства. Велетенськими запашними квітами вкрилися магнолії, ніжно усміхнулася рожевими пелюстками на узліссі шипшина, срібно-дзвінко заспівали серед трав блакитноокі дзвоники, небесними вічками глянули на світ незабудки-братики, сором’язливо захита­лися на вітрах білі гвоздики… Безліч квітів покрили безмежні простори, ніби різнобарвна ріка розлилася по землі, одухотворяючи природу, відкриваючи людям світ краси й творчості.  Зупинився сонячний принц та й поглянув довкруж. А побачив­ши плоди своєї праці, щасливо засміявся. Махнувши полум’яними крилами, хотів було вернутися додому. Та де там! Витративши силу на творення квітів, він віддав свою силу землі, тож не зміг уже повернутися до осяйної оселі батька.

Заридав самотній Ярило у небі, ховаючись за темний обрій. А знесилений принц упав на землю, заливаючись гіркими слізьми.  На світанку він встав, напружив усі сили, щоб полетіти, коли з’явиться Сонце, але зміг лише підняти назустріч батькові своє пломенисте обличчя. З тої пори цар-квітка, золотоголовий  соняшник, невідступне дивиться на схід: батько обіцяв йому в прийдешньому повернення до рідної осяйної оселі.