Редактор газети ‘’Сільські Вісті’’ пан Олександр Карпенко

Стаття про концерт хору Черемош у Києві

 

http://www.silskivisti.kiev.ua/18714/index.php

 

На крилах рідної пісні

 

 

Жовтень у Києві нагадує травень у Мельбурні: осіння прохолода, пожовкле листя на деревах, хмари в небі, холодні нудні дощі. Йду вулицями Києва на зустріч із хором української громади в Австралії «Черемош» і думаю, що це мене машина часу відкинула назад у один із травневих вечорів, коли разом зі своїм австралійським товаришем Василем Яроцьким їхав до церкви Петра і Павла, що в районі Норт-Мелбурн на репетицію... цього ж хору.

 

Дуже багато схожостей між цими вечорам, які розділені чотирма місяцями і двадцятьма тисячами кілометрів. Насамперед, ті самі люди. Під час першої зустрічі вони дивилися на мене пильно й напружено, вочевидь, силкуючись зрозуміти, які ж вони ті брати-українці, що живуть на іншому боці світу, (більшість із них ще й разу не були на землі своїх батьків), про що думають, чим дишуть. Бачу в їхніх очах спрагу до всього українського: історії, культури, природи, політики, сучасних звичаїв. «Розкажіть про Україну...» — просять.

 

Здається, що в Києві учасники хору стали зовсім іншими людьми: у кожного ніби крила за спиною виросли, щасливі, натхненні, горді. Відчувається, що вони значною мірою задовольнили свій жагучий інтерес до Батьківщини, а їхні душі наповнили українські краєвиди, золотоверхі бані святої Софії, дніпровська блакить, які відтіснили на задній план усе австралійське. Вони тепер українці на всі сто відсотків.

 

Іван Петришин у хорі з 2006 року. Каже, що його участь у колективі — память про маму Катерину, яка співала в ньому з часів заснування хору. Це і данина поваги до старого батька, який в юні роки був бійцем ОУН-УПА.

І тут, і в Австралії від нас чекають, що ми будемо говорити про Україну, як про відсталу, дику, занехаяну, недемократичну. Але я нічого не можу про неї сказати поганого, бо вражений красою її природи та людей. Мені дуже дивно і приємно, що вони говорять тією ж мовою, якої вчила мене моя мама, — ділиться своїми враженнями Іван.

 

Марія Веровська — вчителька молодших класів. Народилася 1945 року в Німеччині, виросла у Джилонгу — містечку, що за 85 кілометрів від Мельбурна. Останнім часом їй стали доручати вести концертні програми хору. Каже, що любов до слова та мистецтво декламувати їй передалося від мами, яка писала вірші. Пригадує, як вона привела її перший раз до суботньої української школи. Навчалася неохоче. «Мамо, навіщо мені ця мова, якщо я її ніколи не вживатиму? — запитувала. «Бо ти — українка», — пояснювала ненька. «Тепер бачу, якою була б я бідною, якби загубила свою національність». В Україні вона вчетверте. Найбільше чомусь запамятався третій приїзд на Різдво. Було багато снігу, тріщав мороз, блищали зорі. Разом із родичами з рідного татового села Опока Дрогобицького району ставили вертеп, водили коляду попід хатами. Коли вже зовсім охрипли і потомилися, зупинилися на горі і стали прислухатися до села. З одного його боку лине коляда, а з іншого — пісня. Мерехтять вогники вікон. Місяць на небі сяє. На серці так тепло стало! «Щось подібне, я відчула цього року у Львові, коли вийшла на сцену і хвилюючись, сказала: «Добрий вечір, моя рідна Україно! Голос у мене затремтів, а в глядачів заблищали сльози на очах. Мабуть, не лише я, а й усі усвідомили в цю мить, що ми — одна родина. Я хотіла б, щоб це святе почуття поширювалося світом і Україною, збільшуючись, як снігова куля», — говорить Марія.

 

Життєпис Михайла Худяка особливий. Він ветеран вєтнамської війни. Одержав там кілька важких поранень. Ледве вижив. Їхав туди з одним настроєм, а повертався з іншим. Урядовці перед відправкою напучували: «Ви надія світу у боротьбі з комуністичною чумою. Бийтеся, як леви за демократичні цінності. Ви герої! І таке інше!» Це й справді була війна двох систем, двох світів, запекла й жорстока. Найприкріше те, що після повернення в Австралію ветерани стали нікому не потрібними. З великими труднощами Михайло вибив військову пенсію. Довго снилися йому жахіття тієї війни, аж поки дружина Стефа мало не силоміць затягнула його на репетицію хору. Виспівав свої страхи, образи, тугу за загиблими товаришами. Полегшало, відтанув серцем. В Україні він уперше. Протягом першого тижня, розчулений зустріччю з рідною землею, плакав, ніби дитина. Картає себе за те, що раніше тут не побував. «Але на Євро-2012» приїду обовязково», — запевняє.

 

Кожен із учасників хору — особистість. А всі разом — велика родина, осердя культурного життя української громади штату Вікторія. Упевнений, що після цього візиту до України воно стане ще багатшим, — говорить голова української громади штату Вікторія, один із засновників колективу Михайло Моравський.   

 

Сяє щастям обличчя керівника хору Заслуженого діяча мистецтв України Володимира Головка. Такого успіху від перших українських гастролей він не чекав. У Тернополі, Івано-Франківську, Дрогобичі, Львові глядачі аплодували колективу стоячи. Рік готувався «Черемош» до зустрічі з Україною: збирав для поїздки спонсорські пожертви, заробляв гроші концертами та благодійними обідами, готував пісню за піснею, нанизуючи їх ніби зернятка барвистого коштовного намиста. Концертній програмі дали назву: «На крилах рідної пісні», яка говорить і про свій зміст, і про володарів тих крил, які летять через три континенти на свою Батьківщину. Всі твори підібрані так, що разом  утворюють цілісну композицію, яка має початок, кульмінацію і завершення. До репертуару входять твори Миколи Лисенка, Миколи Леонтовича, Ярослава Барнича та обробки українських народних пісень цих та інших композиторів. Тобто перед Україною «Черемош» постав як академічний хор, хоча має ще одну жанрово-стилістичну грань як духовний колектив. Саме в цій другій (а, може, й першій — іпостасі я пізнав його в Мельбурні під час репетиції у храмі. Видно було, що для переключення з одного стилю на інший хору треба докладати певних зусиль.

 

Співайте сміливіше, розкутіше, рецитування має бути легке і плавне, ніби політ ластівки, а ви йдете тяжко, ніби молоточком клепаєте. Духовна пісня мусить входити в душу людини і разом із молитвою підносити її до Бога, щоб вона забула про час і клопоти земні, — настановляв диригент своїх вихованців.

Подумалося в ту мить, що Володимир Головко не лише обдарований майстер хорового жанру, а й талановитий педагог. 1971 року він закінчив Львівську консерваторію, по класу диригування, яким керував народний  артист України Євген Вахняк. Керівник хору пишається тим, що його наставниками були також Микола Колеса, Анатолій Кос-Анатольський, Євген Козак, Станіслав Людкевич. Його дружина Христина також закінчила цей навчальний заклад по класу фортепіано. Дванадцять років жили на Волині. Там Володимир Головко створив свій перший хор вчителів Луцького району. Потім керував ще двома колективами. 1983 року повернувся у рідний Львів, де став викладати у музично-педагогічному училищі. Працював із чоловічою капелою «Прометей», із хором одного великого науково-дослідного інституту. На початку 1990-х року відчув, що дозрів до духовної музики, а тому зголосився диригувати новоствореним духовним хором «Благовіст» при церкві Святого Михайла у Львові. Виступ цього колективу під час святкування 400-ліття Берестейського зєднання у Римі пан Володимир вважає піком свої творчості. Це була висока і хвилююча мить.

 

До Австралії переїхав десять років тому не через якісь там незгоди, чи нереалізованість: просто хотілося бути ближче до сина, який одержав греко-католицьку парафію у цій країні. Ясна річ, та творча піраміда, яку зводив упродовж стількох років, зруйнувалася. Довелося починати все спочатку на новому місці, хоча успадкував від свого попередника Маряна Костюка прекрасний хор, із понад 50-літньою історією та багатими традиціями. Але новий керівник — це нові репертуар, стиль, вимоги. А тому і диригент, і учасники хору вимушені були добряче попотіти, аби налагодити співпрацю, звикнути одне до одного та крапля за краплею наповнити заново пісенний потік «Черемоша».  

 

Він то спокійний, то бурхливий, то тихий, то гомінкий, а в його дзеркалі відбиваються не лише гори, смереки й полонини, а й австралійські пустелі, джунглі, хмародряпи великих міст, бо ця ріка завдяки своїм виконавцям стала трансконтинентальною. Вона підхоплює глядачів і несе їх на хвилях любові до життя, України і другої Батьківщини — Австралії. Таки навчив Головко своїх вихованців співати серцем, бо всі, хто зібрався 5 жовтня в Будинку вчителя в Києві забувають про час.

 

Видно, що це люди з іншого світу: не пригнічені, не згорблені під гнітом сотень проблем, не залякані, а розкуті, розпрямлені, вільні, наповнені оптимізмом. Враження таке, ніби під час співу й справді летять. Сорочки — крила, спідниці — жар-птиці, намисто барвисте. Всі пісні концертної програми українські, а одна австралійська «I am avstralian». Це балада про труднощі, які спіткали перших поселенців пятого континенту: дика природа, аборигени, тяжка праця, хвороби, туга за батьківщиною. Але першопроходці все здолали й перемогли. Хор  веде розповідь чотирма голосами, а Іван Петришин зі своїм довжелезним аборигенським діджиридю, яке нагадує трембіту, видихає глухі звуки, схожі на стогін: «Ух-ох-ух...». Глядачі й самі мало не стогнали від захвату, бо за кілька хвилин перед ними, ніби в кінострічці пробігла історія Австралії. 

 

Духовний гімн України «Боже, великий єдиний...» глядачі і учасники хору виконували разом. Овва! Та це не просто концерт, це акт злуки українців двох континентів.

 

Місія нашого хору розширюється. Якщо в Австралії вона полягала в тому, щоб пропагувати українську культуру, то тепер усвідомили, що маємо єднати піснею континенти і українство всього світу. Ми наснажені теплим, щирим, захопленим сприйняттям нашого виступу в Україні. Безумовно, «Черемош» після цих гастролей піднявся на новий вищий етап своєї творчості, — говорить Володимир Головко...

 

 

Олександр КАРПЕНКО.