т/к "Горган", м.Калуш

Клубний знак і два знаки до спільних зборів на Кавказі гірських туристів Калуського клубу туристів "Горган" і Дрогобицького клубу туристів "Бескид". Дрогобицький клуб туристів "Бескид" був відомим клубом в Західній Україні і з часом я зібрав деякий матеріал з історії клубу і створив цю сторінку https://sites.google.com/site/drogobickijklubturistivbeskid/

Також тут показав знак туристичного клубу "Хімік", який існував в Калуші до клубу туристів "Горган"

г.Грофа

тижневик "Оріана", 30.09.2000р.

Фільми Олександра Підліснюка

Романтиків шляхи

https://youtu.be/23NxA-m-px0

Крокує весна Карпатами

https://youtu.be/zjTaOPThQGk

Экскурсия в глубь веков

https://youtu.be/QvbLIzOr9nU

Попереду Манарага

https://youtu.be/hiUTnaldi3U

Фото Олександра Підліснюка

Слово про ювіляра

Життєві стежки і вершини Олександра Підліснюк

Годі шукати в Калуші ще одну таку людину, як Олександр Підліснюк. Аби одна особа мала аж стільки занять і захоплень? І яких!.. Майстер з лозоплетіння, турист, спортсмен (хоч два останні поєднуються), телеоператор, фотограф, творець неповторних відеофільмів (свого часу починав як режисер народної кіностудії), тележурналіст (майже десять років його сюжети транслювалися в програмах обласного телебачення «Галичина»). А ще – чудовий сім’янин, разом із дружиною Наталією, працюючи на дачі в Угринові, вирощують великі врожаї помідорів (за сезон – 30-36 відер) і ще всілякі ягоди, вміють робити такі цукерки (з тих же фруктів), що пальчики оближеш. І вино, від якого думка ясніє…

Одним словом, дивний оцей чоловік – Олександр Підліснюк!.. Як було з ним не зустрітися, якщо завтра, 5 січня, йому виповнюється 80 років? Написав, а значить, і сказав, тож за язик укусився: ніяк не подобає цей високий, статечний, хоч із сивою бородою чоловік, на такі літа!

Може їм тісно в двокімнатній квартирі у будинку, що на вулиці Богдана Хмельницького. Бо тут стільки всього… Насамперед впадають у вічі вироби з лозоплетіння – виставлені в ряд на шафах кошички, вазочки, чашечки і т. ін. А на підлозі – сотні, а може, й тисячі білих і світлих прутиків лози. Вони – в снопиках. Здається, що то вранішнє сонечко кинуло через вікно свої промінці і вони застигли на підлозі. Від них у квартирі свіжо-свіжесенько. Пахне.

Наталія Георгіївна міряє нас здивованим поглядом, бо ми вже сидимо і розмовляємо про їх «сімейний бізнес», що йде з власного мозоля. Так, і вона причетна до цієї справи… Олександр пояснює: якщо навіть скласти докупи їх пенсії, то вистачить хіба що… Звісно, малі пенсії. Ось вони і плетуть-виплітають. Обидвоє. На пару.

– Займаємося цим ремеслом уже десь поза 20 років, – починає розповідати господар. – Варто розпочати. Воно потім так захопить, що вже ніяк не полишити…

Він, розпочавши нову для себе справу, кинувся у пошуки книжок, які б допомогли її краще освоїти. Ая. Книжки знайшлися, але біда в тому, що писали їх не самі майстри, а ті, що чули про це з розповідей. Про найдрібніші деталі в лозоплетінні той, хто не плів, розповісти не міг. А той час, коли Підліснюки освоювали нове для себе, був без Інтернету… Це тепер ввімкнув техніку і,,, «павутиння» відпустить для тебе порцію потрібної інформації.

– Доводилося самому шукати різні варіанти, – бере в руку білесеньку, справді, наче промінчик, лозу Олександр. – Плетіння – то завжди коло. Найскладніше – з’єднати початок з кінцем. Як зійшлося – в грудях серце голосніше закалатало!

Вони плели вдень і вночі. Не відразу наважувалися виріб комусь запропонувати. Але потім пішло… Люди побачили – почали замовляти… меблі із лози!..

– На крісло нам зараз потрібно часу десь із тиждень. А колись… Ну, колись на замовлення рідко коли плели, більше – для задоволення, для душі. Побачили, оцінили… Наш виріб не зрівняти з тим, що робиться за сучасною технологією. Вони те ж саме крісло можуть сплести за день. Але воно не має ні того вигляду, ні тієї міцності. Хоча… – Олександр на хвильку задумується, – такі речі, як меблі, нині не вигідно робити, бо на їх справжню ціну у людей немає грошей.

Справа, яка вже десятиліттями захоплює подружжя Підліснюків, починається із заготівлі лози. Треба знати, де вона, придатна для роботи, росте. Ті, хто займається цим ремеслом масштабніше, її вирощують. Є різні сорти. А Підліснюки користуються дикою лозою. Коли та вже скинула листя, чоловік з дружиною добираються до берегів Лімниці (колись – ровером, тепер – автобусом), де її є достатньо, і тнуть: довгу і тонку, саме таку, яка їм потрібна.

А вже вдома… Роботи – гори. Лозу потрібно перебрати, потім… зварити, щоб очистити від кори. Далі – висушити. Суха, як ота, що «промінцями» на підлозі, може зберігатися роками. Крізь привідчинені на балкон двері від неї і там «засвітилося».

– На цьому ще не кінець підготовці до плетіння, – зауважує Підліснюк. – Приступаючи до роботи, лозу потрібно розмочити (!): (вона має бути еластичною). А ще – поколоти в середньому на три частини, простругати.

Мені цікаво, коли їх краще плететься. Аби довго не говорити, відповідають: коли є матеріал. Натхнення завжди приходить. Щоправда, модель майбутньої речі, шаблон розробляє Олександр. І річ отримує форму!

А цукерки з кавою, запропоновані господинею, ну… це щось надзвичайне! Олександр уже ввімкнув комп’ютер (ми ж домовлялися, що він покаже фільми, яких (ще не до кінця пронумерував) понад 170. Я – в передчутті чогось особливого, бо не з чиїхось розповідей знаю про творчі можливості Підліснюка.

Але поки комп’ютер «нагрівається», заводимо мову про його туристичне захоплення. Що він мені розповідає!.. Людина, яка з великими і з малими групами побувала в найвіддаленіших куточках СРСР: на Кавказі і на Уралі, у Приполяр’ї, Якутії, Саянах, Тянь-Шані… Кандидат у майстри спорту з туризму Олександр Підліснюк пройшов усі Карпати. Якби то він тільки ходив – він фільмував бачене!

– У радянські часи, – згадує – туризм був феноменальним явищем. На Захід не підеш – не пускали. Ми вривалися в якийсь інший для себе світ через туризм.

Ішли в походи на 30 днів. Серйозні були походи… Рюкзак, аби підняти (в ньому – до 30 кг їжі, а ще спальник, одежа), натягнути на себе, треба було чиєїсь допомоги та стояти на колінах. Попереду – ріки і річки, гори і доли, дика тайга. Скільки випробувань на них чекало. Але вони йшли.

– Ми вдячні Анатолію Дутчаку, колезі-туристу, – мовить Олександр. – Він в Інтернеті стільки виставив з того, що ми колись пройшли… Є на що подивитися… Безмежні простори. Ти, турист, наче розвідник: практично місяць ідеш незнайомими тобі місцевостями, без надії на якусь допомогу, розраховуючи тільки на свої сили.

І про західний туризм мовить Підліснюк:

– Туризм західного типу – від слова «тур». Недавно мій товариш дав мені фото, аби зробити фільм (він їздив в Австрію, аби там зійти на вершину заввишки 3200 метрів над рівнем моря). Гора досить висока… До висоти 3020 метрів вони піднялися на підйомнику. Решту 180 метрів пройшли пішки. Як вам підйом, га? – всміхається.

Я, звісно, поцікавився, яким у Підліснюка був перший похід. З’ясувалося, ще у п’ятому класі, на Черкащині. Поїхав поїздом до рідні в інший район, а назад добратися додому грошей забракло. Пішов пішки, навпростець. Нічого, добрався, але щось таки тоді йому йокнуло всередині…

«Переповів би про його вчителювання в Якутії, але це забере багато місця. Скажу лишень, що в Калуші дипломований учитель фізкультури Олександр Підліснюк з 1968 року займався легкою атлетикою (десятиборством), а потім – спортивним орієнтуванням, фактично започаткувавши цей вид спорту в Калуші, залучивши до нього цілу плеяду талановитих послідовників. Навіть керував спортивним орієнтуванням в області, тренуючи її збірну. А потім ще трохи попрацював у спортивній школі, де директорував Омелян Куцук.

– Горджуся тим, що школа спортивного орієнтування Калуша є лідером в Україні.

Але вже як згадувати віхи трудового шляху цієї наділеної багатьма гранями таланту особистості, то назвемо ще 1972 рік: КХМК. Посада – тренер-інструктор стадіону, про яку він, всміхаючись, каже: – «Був старшим, куди пошлють». Але немає нічого такого поганого, аби не вийшло на добре: створили секцію туризму, в якій Підліснюку належала не остання роль. Секція переросла у клуб туристів «Горган», який він очолив. У клубі – до 100 осіб. Регулярні походи в Карпати. Були часи, що виходили в гори щосуботи, щонеділі по кілька груп.

Його душа в горах співала!.. З ним – телекамера і фотоапарат. Отут повною мірою відкрився талант Підліснюка-художника. Як було доречно: він невпинно знімав неповторні пейзажі Карпат, будучи режисером народної кіностудії, яку створив при ПК «Юність».

Хоч комп’ютер уже запрацював, але я ще, аби було до слова, кількома штрихами розповім про Підліснюка як про тележурналіста обласного телебачення «Галичина». Спочатку він працював у парі з відомим журналістом та краєзнавцем Михайлом Коломийцем, а потім – сам: і знімав, і тексти писав, і озвучував зняте. Його притишений голос до показаних на екрані сюжетів понині, хоч минуло уже немало часу, звучить у вухах: коментував чітко, без зайвого слова, подія для глядача ставала доступною. Це тепер він зізнається: писати багато не міг і не любив. А воно для телебачення якраз і годиться: «втискував» у півторахвилинний сюжет всю подію. Забігаючи наперед, скажемо, що й в теперішніх його фільмах не багато тексту. Зате які ці фільми!..

Отож комп’ютер висвічує на екрані назви його фільмів. Перша – «Дивлюсь я на небо». Друга – «Я піду в далекі гори. Володимир Івасюк. Виконання Квітки Цісик». Я не можу передати, що відчуваю, коли на екрані один за одним змінюються Карпатські пейзажі, від яких відбиваються дзвінкою мелодією співочі акорди Квітки…

– Останню свою роботу в Фейсбуці я виставив в неділю. На «Дивлюсь я на небо» подивилося дуже багато людей. Мені приємно, якщо моя робота приносить комусь задоволення, – щиро каже Підліснюк.

І раптом на екрані – він!.. Знімок – давній. Бо ще молоде обличчя, в губах – файка-самокрутка. На голові – чомусь сітка-«авоська», які були популярні ще до появи нинішніх пакетів. Він не чекає, поки я розпитуватиму, що це. Пояснює:

– Про сітку. У горах заїдають комарі. Хоч би як намастив лице маззю, коли пропотієш, мазь спливає з потом. Ми додумалися натерти нею сітку – і комар від неї втікає. Довго тримається мазь… Виграєш ще й тому, що через сітку добре дивитися, не те що через схожу до пасічникового убору, який теж спробували. А самокрутка… Я до 1986 року не курив, а смалив. Кинув. За один день. Товариш із Бурштина був за приклад: «Ти що – слабак?». Зачепило. Мав на столі розпочатий блок сигарет, біля нього – ще два цілі. «Я сильніший за вас!» – сказав. Перестав «гавкати», через півроку припинилося відхаркування. Понині. А той розпечатаний блок ще три місяці лежав на столі. Я себе випробовував і переміг.

Припиняє згадувати, бо на екрані знову неповторна краса Карпат. То високі гори, то стрункі ялинки, то заквітчані полонини. Його притишений голос… І музика, від якої на душі стає солодко-щемно…

Ковзнув поглядом на книжкові полиці, а на них – книжок і книжок. Він спіймав мій погляд…

– Це – рукотворні книжки, «самвидав» – стягнув з Інтернету. Тут – література, якої раніше не було. На найрізноманітнішу тематику.

– Скільки їх? – запитую, бо бачу акуратно складені книжки і по іншій бік кімнати.

– Кілька сотень.

Зайшла Наталія Георгіївна. Їй приємно бачити, як п’ється їх домашнє вино і поїдаються роблені нею цукерки. Як тут не згадати про дачу, де починаються оці смаколики. Вони бідкаються, що на дачі тепер приїздить все менше і менше людей. Та й ті, що приїжджають, – давно пенсійного віку.

– Олександре, а ти розповів гостеві про «Пеньки» – 70+»?

Виявляється, оцю чудернацьку назву має «сколочена» ними група таких, як вони, туристів. «Пеньки», звісно, – свідчення про вік кожного – поза 70 років. Але, всміхається Наталія Героргіївна, в похід, у гори до них долучається немало «підпеньків» – дітей і внуків тих, з ким Олександр ходив на вершини багато років тому.

– Ми, – додає до цього дружина Олександра, – ставши «Пеньками…», вирішили побувати на всіх карпатських вершина, що мають понад 1000 метрів. Усіх їх – 66. Нам залишилося зійти ще на дві…

У щойно переглянутих фільмах я немало разів бачив їх у горах разом. Зайвим було запитувати, чи щаслива ця подружня пара. Та й сама Наталія Георгіївна випередила це можливе запитання:

– Мене якось «запитують»: «Ви сваритесь?» «Ні!» – кажу. «Як ні?! Ніколи?» «Ніколи! Нема за що до нього вчепитись», – всміхається.

Такого чоловіка й справді не одна хазяйка хотіла би мати… Ось вже про все, здається, переговорили. А при виході з квартири він мені показує самим сконструйовані речі. Сушарки, приміром, на всі випадки квартирного життя. У магазині щось схоже можна купити не менш як за три тисячі гривень, а «хитрий» Підліснюк на свій вибір витратив не більше 50 гривень.

… Цікавий чоловік оцей Олександр Підліснюк.

Петро Шевчук.

http://naftohimik.info/publications/kultura/zhittvi-stezhki-i-vershini-oleksandra-pidlisnyuka?fbclid=IwAR1L_6JEAlriigFK0Kzyi7wDQyYvCCnpLCdyzrHbs-YtL1uJHUN7a-5L-Rw

https://www.facebook.com/groups/1761537190555544/permalink/2496251110417478/

https://drive.google.com/file/d/1-ZCdGrK-o-LXqQ0fqRxyVOMPjva-ncpQ/view?usp=drive_link

ПРОТОКОЛ

засідання Виконкому Федерації

№ 1/21 від 18 січня 2021 р. м. Київ

ПОСТАНОВА № 6

Виконком Федерації спортивного туризму України

п о с т а н о в л я є:

1. Враховуючи рішення Ради ветеранів та клопотання Івано-Франківської обласної