Судче.UA
Updated Apr 26, 2012, 3:22 PM
сайт села
Use template

Історія села


Різні сказання говорять про виникнення поселень на території району. Більшість із них пов"язують з іменами засновників населених пунктів, силами природи, поклоніння тому чи іншому тотему.

Судче... Цікава і загадкова назва цього села. Перші писемні згадки про село датуються 1278 роком, як найстаріше поселення Любешова. Архівні дані із Ленінграда свідчать: "Судче - одне з найдавніших поселень полісся. Його назва пов’язана з назвою балтійського племені ятвягів, які часто загрожували слов’янам грабіжницькими нападами.

"Судії - така пруська назва ятвягів, її запозичили хрестоносці, і в латинській формі вона звучить "Судовія", тобто край, заселений судовитами, або судами. У XІІІ столітті хрестоносці повністю знищили ятвягів, але старі назви, які виникли при них, збереглися. Однією з них є назва села Судче.

В публікаціях В. Шульгача стверджується, що в основі назви цього села лежить власне ім’я Судко, і утворилось воно від одного з імен: Судимирь, Судославль, Судовичь тощо з допомогою суфікса - к. Народні перекази свідчать, що назва Судче пішла від того, що перші поселенці, маючи примітивне знаряддя праці, вирубували дерева або обрубували їх, залишаючи великі сучки. А тому, мовляв, люди оселялись на "сучках", обож на "сучче".

Існує і інша легенда про село, записана зі слів Ф.Є.Якимця (1923 року народження). "Колись воно називалось Войнувка. Це було тоді, коли татари нападали на наші землі, щоб їх завоювати. В селі є татарський брід, татарське поле і все це пов’язане з славом "война, воювати".  Вуйновка простягалась аж до Березної Волі. Існує ще і інша легенда про те, що село називалось Войнувка. Зі слів найстаріших людей села Літвінчука П.К, Тарасевича Я.Л., "тоді, коли жиди везли на продаж свій товар гукали: "Що за село?- Войнувка. Ага, до Судча 3 кілометри, тому що одна частина села, де жили жиди називалась Войнувка, а друга частина села - Судче, там жили бідняки".

Краєзнавець О.Бренчук в газеті "Нове життя " писав, що в Дольских картах поряд села Судче значиться назва Войнувка. Чи повязана вона з воєними діями, сказати важко: поки що історичних джерел не виявлено.

"Віки пролетіли над поліщуками, майже не торкнувшись їх своїм руйнівним крилом. Вони боязно позирали майже з недоступних трясовин на хвилювання народів, а коли наближалась небезпека відходили у глибину тільки їм доступних природних укріплень і ніби ще тісніше пригортались до грудей своєї годувальниці - землиці природи". Про століття від заснування Судча і до ХVІІІ століття практично нічого не відомо – це можна пояснити тим, що на території села не проводились ніякі ні розвідувальні експедиції, ні розкопки наших науковців, а те що знаходили вчителі тутешньої школи було малоцінним і не мало ніякого наукового значення. Та і наступні століття нам маловідомі.  Хтозна, може лежать десь в якомусь архіві невідомі факти історії нашого села, чекають свого відкривача...

З часу заснування колегії піярів у Новому Дольську, відкриття при ній школи "Благочестивого навчання" минуло декілька літ. Це були роки засилля  уніатської церкви на наших землях, роки важкої битви із шведськими загарбниками і другого повного спалення Любешова масового знищення Карлом XІІ його населення і угідь, частково це торкнулося і Судча (звідси вивозилось продукти для забезпечення шведів).

Важким для жителів Судча був 1739 рік, коли наш край охопила небачена раніше спека. З квітня по жовтень не випало й краплини дощу. "Посохли квіти, рослини вигоріли від пекучого сонця, трава і листя на деревах пожовкли, наче від осінніх заморозків". А холодів-то не довелося довго чекати. Вже 28 жовтня цього ж року вдарили 20 градусні морози, зима тривала без відлиги до травня 1740  року. Навіть семиградусний мороз люди зустрічали як відлигу. Ця зима згубила море людей, багато худоби, мало не всі фруктові дерева вимерзли.

У лютому 1845 року російський уряд видав новий універсал з переліком всіх повинностей, які належало виконувати селянам у поміщицькому маєтку. На селян накладались описані повинності від кількості і якості землі, додаткові - за пасовища, ліси і води. Вони доводились із такого розрахунку, щоб їх величина становила 1-3 частину валового продукту сільського господарства. Крім того поміщику надавалось право встановлювати податкові повинності на селян різних категорій за «додаткові вигоди», не передбачені новим законом. Універсал не вніс істотних змін в життя наших краян. Згідно із цим документом, селяни відробляли по три дні панщини на тиждень і стільки ж кінних днів, 4-12 шарварків на рік, із кожного працездатного щоденно із числа кріпаків виділялись сторожі на фільварках без харчування, Підчас панщини потрібно було сторожувати у панському маєтку 30 днів на рік.

Грабіжницька реформа викликала велике обурення місцевого населення. 18 березня 1861 року в селі Судче, поблизу Любешова селяни відмовились працювати на поміщика. Коли економ спробував примусити їх працювати, вони побили його. 8 квітня в центрі села зібралось понад 100 селян. Сюди прибули землевласник А.Чарнецький і представник Мінського губернського упрвління у селянських справах. Селяни висловили протест проти поміщицького і царського самоуправства і відмовились підписати документ- Уставну грамоту .Виступ у Судчому справив великий вплив на любешівців, які відмовлялись працювати на панів і самовільно почали заготовляти сіно на поміщицьких сінокосах. Кріпаки ненавиділи своїх «визволителів», та їх протести в більшості випадків носили стихійний характер.

У «Списку землевласників Мінської губернії за 1876 рік» вказується,що Судченський землевласник А.Чарнецький орендував у цьому селі 2863 десятини землі, мав два вітряки, що давали щорічний прибуток на 150 крб, корчму з прибутком на 300 крб., цегельний завод, який давав прибуток 60 крб. Він мав також 80 крб від зловленої риби. І це в селі, яке, за даними книги «Волости и важнейшие селения Европейской России», наприкінці XIX століття мало 107 дворів і 716 душ населення. Тут була православна каплиця і єврейська синагога. Щорічно проводився великий ярмарок, діяло дворічне училище, в якому навчав дітей О.Воєводін. Запис зроблено зі слів старожилів села Судче: "Маєток пана Чарнецького знаходився там, де зара побудований колгосп. Там стояв гарної краси маєток, який потопав у дивовижній красі різних квітів, кущів, різних дерев. Біля маєтку ріс великий фруктовий сад, саджанці якого були привезені з Варшави. Навколо озера росли дуже рідкісні породи дерев, а ялини ніби утворювали арку до якої ніколи не потрапляло сонячне світло. Озеро ділилось на панське і селянське, але ловити рибу, прати, купатись суворо заборонялось селянам. Угіддя пані Чарнецької простягались аж до Залізниці, Кухотської Волі. Управляючими в помісті були наймані люди польського легіону Опанович, Окінчич, було дуже багато слуг, які виконували домашню роботу і роботу по господарству. Трохи далі від маєтку знаходився великий льох з прибудовою, де могли жити слуги. Був у пані і син, який звався Казимир. До Любешова пані їздила каретою, запряженою парою білих коней , яку супроводжував управляючий з великою кількістю породистих собак. Собаки жили в помісті. Для них окремо варили їсти, добре вигодовували. Дороги до своїх земельних володінь були обсаджені тополями. Селянам заборонялось їздити по них. Вирощувались на полях зернові і технічні культури. Масло, сир, сметану слуги виносили продавати на ринок.

Пані була дуже вродлива. Невисокого зросу, чорняве волостя. Розмовляла польською мовою. Одяг носила фабричного виробництва. Була дуже гордою. Єдиною потіхою для неї, був її єдиний син, який трагічно загинув, спасаючи човна, який відплив на середину озера."

Цей запис зроблено зі слів Ф.Я.Якимця: "Пані Чарнецька була дуже гарною, скромною. Одягалась дуже гарно, але була близорукою. ЇЇ завжди супроводжували породисті собаки. Любила вона прогулюватись наколо озера, яке було обсажене гарними деревами. Дуже переживала, коли втопився її єдиний син Казимир. Були чутки, що перший чоловік пані помер, а вона була одружена вдруге. Пана Чарнецького я не пам'ятаю. 3а несплату податків вона була змушена продати свій маєток пану Славіцькому. Сама ж поїхала до Польщі - це був 1939 рік." Цей запис зроблено зі слів Г. Верхломчук: "Мій дід працював слугою в пані Чарнецької: випасав худобу, косив сіно, доглядав коней, стеріг озеро, щоб селяни не прали там одяг і не ловили рибу. Я деколи бігала до діда, і пані мені дозволяла покормити собак, які були дуже гарними. В її житловий маєток ніхто не заходив, окрім баби Парані, яка там була за прислугу: варила їсти, прала, прибирала кімнати. В кінці 1939 року вона продала для нашого діда землю, яка називалась Степанюкова купча. Потім ця купча називалась Степанюкова пасіка, бо дід на літо туди завжди вивозив бджоли."

Під час Першої світової війни всі воюючі країни зазнали великих втрат. До кінця 1916 року російська армія вбитими і пораненими втратила 1,3 млн солдатів і офіцерів, полоненими близько 2 млн чоловік. З фронтів не повернулись 1,5 млн військополонених. Війна паралізувала транспорт, промисловість і головне-сільськогосподарське виробництво. Обсяг промислової продукції впав на 30-50 відсотків. Дощенту був спалений Любешів. Війна не пощадила і с.Судче. На церковних цвинтарях невистачало місця. На вулицях села можна було побачити молодих людей без рук і ніг. З розповіді Василини Кушнерук: "Мати взяла на руки малу дитину, то був мій найменший брат, а я з старшим братом йшла за нею. Ми сховались в земляці. Десь через пів години в нашу зелянку влучив снаряд. Моїй матері і маленькому братові розірвало груди, старший брат і я залишились живими, але осколком мене ранило в щоку. Після цього нас з братом відправили у приют десь під Ровно. Там я навчилася читати і писати. Коли батько прийшов з фронту, він нас забрав з приюту і привіз в село. Всі дивувались,коли почули як я читаю, і побачили, що я вмію писати. Тоді,коли в нас йшла ця війна, то було вбито дуже багато руських солдат, яких потім люди закопали в братську могилу (ця могила знаходиться біля урочища Залісся). Так як я рахувалась письменною, мене обирають депутатом сільської ради, а потім районної." Настрій людей того часу передає частівка, в якій вони виливають свій біль і віру в добрі часи:

Отче-Боже всемогутній,

Захисти наш рідний край!

Дай нам долю, кусень хліба,

Мужність і сміливість дай.

 Наш район, як і вся Західна Україна, був оголошений зоною "Б", жителі якої мали лише одне право - право направляти в Польщу с-г продукцію. Навіть за спілкування рідною мовою можна було отримати штраф, а то й потрапити в каталашку. Селяни нашого села змушені були орендувати за високу платню землі. сплачувати непосильні податки,відбувати різні шарварки. Жінки працювали з четвертої години ранку. Спати лягали дуже пізно, а коли сімя велика - то справжнього сну і не бачили. Чоловіки з досвітку йшли із ціпами молотити збіжжя, бідніші-найматись до багатих. А у вільний час плели постоли, вили волоки, робили веретена. Влітку не вилазили з болота: то косили від світанку до смерку, то гребли сіно, дерли лика. Трудились до останнього поту. А що зробиш? Ребрами світити соромно, а малі діти "зуби на полицю класти” пригадував К.Літвінчук.

30 вересня 1939 року Червона Армія вигнала польських окупантів з Любешова. Панські і церковні землі були розділені між селянами. Ліквідувалось в певній мірі безробіття шлахом залучення людей до роботи в артілях. Відчутною була матеріальна допомога: урегульовано ціни на товари, вперше за останні роки поліщуки взулися і одяглися, бо в села району завезли багато взуття і ситцю.

В вересні цього ж року прийшла Радянська влада і в наше село Судче. Першим сільським головою обирають Панасюка Павла Павловича, який пробув рік на цій посаді. Потім його заміняє молодий комсомолець Г.Ланевич. В селі утворився колгосп, який об"єднав до 40 господарств. Головою колгоспу був Кутинець Лук'ян Лазарович, почала діяти комсомольська організація, яку очолював Г.Ланевич.

18 січня 1940 року було утворено Любешівський район, Волинської області,УРСР.

В лютому місяці цього ж року почалось масове розкуркулення, переслідування патріотів, які брали участь у національно-визвольних змаганнях. Ось як про цей трагічний для судчан час розповідає колишня жителька Судче М. Якимець:" Совєти почали вивозити поляків до Сибіру, але не тільки поляків, а й заможних селян, ліквідували хутірську систему. Арешти проводились вночі, куди і защо забирають ніхто не казав, а спитати боялись. Батько всій сім'ї наказував спати одягненими і мати при собі готового піджака чи опіначку (це верхній одяг). Забирали, як казали совєти, ворогів народу."

Та головним підсумком 17 вересня 1939 року було те, що Україна здобула територіальну цілісність, а українська нація отримала можливість єдиного розвитку.

22 червня 1941 року фашистська Німеччина, порушивши дружні стосунки із своїми союзниками - СРСР, напала на її територію. На Україну наступала група військ "Південь", найбільш оснащена танками і літаками. Німецькі війська швидко прпосувались вперед: 25 червня вони захопили Луцьк, 28 Рівне. 29 червня німецько-фашистські війська ввійшли в Любешів. Почались чорні дні окупації, залиті ріками невинної крові, густо всіяні пожежами і руїнами. Виконуючи план "Ост", директиву № 21 та вказівки Гітлера "стріляти всіх винних і невиннних", фашистські солдати наповнили наш район вбивствами, пограбуванням і розбоями. Не минули ці жахливі події і наше рідне село Судче. 15 вересня 1942 року в селі гітлерівці знищили понад 50 невинних людей, а всі єврейські родини були розстріляні в лісі поблизу села Березна Воля.

Ось як це було,розповідає Д.Ш.Долінко: "Зранку всі сім"ї євреїв німці зігнали в центр села. Це були жінки, чоловіки і малі діти. Під конвоєм нас повели в сторону "міста" (шлях до Б. Волі). Потім в лісі заставили руками копати велику яму. Коли робота булла зроблена кулеметні черги знищили всі родини євреїв. Трохи пізніше люди закопали цю яму, а після закінчення війни, я зробив могилу, як пам'ять про загиблих євреїв."   Список загиблих євреїв від рук німецьких фашистів:

Прусак Мендель   Гершкович

Прусак Рохля Гаврилівна

Прусак Етля Менделівна

Прусак Миндля Мендлевна

Прусак Аврам Мендлевич

Перчик Лейба Борисович

Перчик Яннель Лейбович

Перчик Етля Лейбовна

Перчик Сара Лейбовна

Перчик Михел Лейбович

Фальчик Мотель Аврамович

Фальчик Фейдил Гершкович

Фальчик Шая Мотелевна

Фальчик Аврам Мотелевич

Долінко Шлема Гавриловича

Долінко Аврвма Шлемовича

 Долінко Гершка Шлемовича

Долінко Іосіфа Шлемовича

Долінко Естерка Гершківна

Долінко Герман Гаврилович

Долінко Сима Гершківна

 Долінко Ізраіл Гершкович

Долінко Иосиф Гершкович

Долінко Бейла Гершковна

 Долінко Естерка Гаврилівна

Така ж доля спіткала і єврев, які проживали в Любешові. Гітлерівці привели їх на світанку. Вони також власноручно копали велику яму, тобто свою загибель. Судчани згадують, що це був страшний день, ніхто не висовував носа зі своїх убогих хатинок. Ще декілька тижнів кровоточила могила євреїв, з них рвалися живцем закопані, які стогоном наводили жах на перехожих. Могила розстріляних Любешівських євріїв знаходиться в лісі біля урочища Кшів.

Страшною смертю загинули дві сімї Панасюків. Гітлерівці розстріляли всіх, навіть грудну дитину, що була біля матері. І дуже прикро, що допомагали фашистам скоювати криваві злочини найманці, які служили в допоміжній українській поліції. Вислуговуючись німцям, навіть рідний батько завів свого сина на погибель в Любешів. А питається, навіщо? Список односельчан, які загинули від рук німецьких загарбників і банд українських буржуазних націоналістів(ОУН-УПА - ?):

 Борейко Марія Павлівна

 Домашич Онися Іванівна

 Домавич Варвара Григорівна

 Домашич Ірина Кузьмівна

 Жилко Іван Самуїлович

 Кравчук Юхимка Андріївна

 Лисюк Марфа Іванівна

 Менлелюк Параска Павлівна

 Масюк Іван Павлович

 Масюк Варвара Денисівна

 Мосійчук Євгенія Юхимівна

 Мосійчук Христина Михайлівна

 Макенмчук Іван Петрович

 Остимчук Анастасія Пилипівна

 Панасюк Григорій Степанович

 Панасюк Трохим Григорович

 Панасюк Анастасія Яківна

 Панасюк Тетяна Трохимівна

 Панасюк Василь Трохимович

 Панасюк Максим Григорович

 Панасюк Валентина Трохимівна

 Панасюк Олена Олексіївна

 Панасюк Любов Максимівна

 Панасюк Ганна Максимівна

 Панасюк Дімна Максимівна

 Панасюк Павло Григорович

 Панасик Юхимка Никанорівна

 Панасюк Ганна Павлівна

 Панасюк Іван Павлович

 Панасюк Степан Павлович

 Панасюк Юхимка Сергіївна

 Панасюк Адам Павлович

 Панасюк Павло Павлович

 Панасюк Павло Лук"Янович

 Панасюк Даря Григорівна

 Панасюк Валентина Павлівна

 Панасюк Семен Павлович

 Панасюк Василина Федорівна

 Панасюк Олексій Семенович

 Панасюк Феодосій Павлович

 Штахун Андрій Васильович

 Штахун Євдокія Василівна.

Багато молодих хлопців і дівчат були вивезені в Німеччину на каторжні роботи - це: Пастушик Микола, Занько Кіндрат , Домашич Дімна, Дуява Ганна, Ляховць Степан...

На окупованій території с. Судче було утворене підсобне господарство. Вся вироблена продукція відправлялась в Німеччину. Народні месники утворювали партизанські осередки і завдавали нищівних ударів ворогу. Цьому сприяло географічне положення - великі лісові масиви, болота, відсутність надійних доріг, активна моральна і матеріальна підтримка населення. Остаточно Любешів було визволено 5 березня 1944 року воїнами 160-Брестської Червонопрапорної стрілецької дивізії. Час заліковує рани, згладжує біль незамінних втрат... Та ріки людьської крові і материнських сліз стукають у наші серця і закликають нас бути пильними, терпимими до своїх опонентів, а всі спільні питання вирішувати за столом переговорів, а не на полі брані.

 

Відбудова народного господарства. Під час другої світової війни український народ зазнав страхітливих втрат. Великого горя фашистка орда завдала і жителям нашого села. Не вистачало необхідного- продуктів харчування, одягу, взуття, ліків. Педикульоз загрожував сотням жителів села, лютувала малярія. Поля і селянські нивки в буквальному розумінні слова були зневрожаєні, шляхи сполучення залежали від погодніх умов. Школа була зруйнована. Здавалось, щоб відродити наше село, залікувати глибокі рани, заподіяні війною і фашистською окупацією, потрібно буде декілька десятиріч.

Та незважаючи на всі труднощі село почало відроджуватись. Оптимізму додавали людям кіносеанси, які регулярно проводились в селі із середини 1946 року. Особливо було тяжке становище у сільському господарстві. На кожний селянський двір накладались великі податки, за невиконання яких представники влади погрожували переселенням, а то й засланням до Сибіру., притягали селян до кримінальної відповідальності за «саботаж».

Велике обурення у селян викликав так званий «холостяцький податок», оли дівчина, о досягла повноліття, змушена була платити податок за те, що не мала дитини. Навіть вдови загиблих фронтовиків, які не встигли народити дітей з мобілізованими чоловіками, змушені були виконувати цей сталінський вид оброку. Для збору натурального податку в приміщенні костьолу піярів було створено заготівельний пункт здачі зерна державі. Селяни, які не мали зерна змушені були їхати на південь і продавши там худобу, за виручені гроші купити зерно і здати в державу. Потім почалась так звана «масова колективізація» Одні селяни йшли в колгосп з надією на краще життя, інші, небачачи виходу із загрозливого становища....

Навчання в селі відновилось з 1946 року. Була відкрита семирічна школа, в якій працювали вчителі зі східних областей України. До першого класу приймали учнів різного віку, щоб ліквідувати неграмотність. Першим директором школи була Рогатюк Поліна Мусіївна., а в 1953 році був перший випуск, який складав 47 учнів.

В 1948 році в селі був утворений колгосп Імені Шверника. А будувався він із селянських клунь, які забирались від населення добровільно-примусово., селянської худоби, с-г ревманенту. Першим головою був Петро Кудреницький. Після смерті Й.В.Сталіна в березні 1953 року в україні, як і у всьому Радянському Союзі почалися зміни в суспільно-політичному та економічному житті.

Позитивними змінами у житті нашого народу сприяли позбавлення влади Л.Берії та його однодумців, очищення органів дізнання і правосуддя від чиновників, для яких головним показником булла цифра у звітності, а не людська доля. Були припинені політичні процеси. У 1954-58 роках зміцніла матеріально-технічна база сільськогосподарських підприємств. Підвищились закупівельні ціни на продукцію, значно знизились податки, були скасовані обовя”зкові підставки продукції з присадибних ділянок. Колгоспники села отримали паспорти. Вже в 1965 року було проведено організаційне відновлення Любешівського району. Відповідно до указу Президії Верховної Ради УРСР до складу району було включене і наше село Судче. «Наші чоловіки не повернулися з фронту .В мене залишилось троє дітей, в Кунерук Євгенії двоє, в Остимчук Ганни троє, Кушнерук, Насті тоже двоє.Війна забрала в нас все. Але ми не впали духом. Діти малі їсти хочуть, потрібно працювати в поті лиця. Щоб виорати город не було коня, бо забрали німці.Я і Євгенія запряглись і тягли плуга, бо були здоровими, а Настя йшла за плугом. От таке- то було життя»,-згадує Анастасія Гудько.

Справжня революція в сільському господарстві прийшла в наше село в 1965 році. Були створені сприятливі умови для розвитку присадибних ділянок колгоспників, знижені плани обов»язкового продажу державі продукції, підвищились заготівельні ціни. З кінця п'ятдесятих років керівництво району особливу увагу приділяло розвитку освіти, культури, охорони здоров”я.

В 1950 році в нас в селі пачав діяти фельшерсько – акушерський пункт з роддомом. Першою зав.фапом була Галина Прилипкодрохи пізніше її замінила Ніна Микитівна Чорна. За сумлінну працю вона удостоєна звання «Заслужений медпрацівник УРСР».З 1946 року діяло відділеня зв'язку, першим листоношею якого був- Петро Максимчук.

До п'ятдесятиріччя встановлення Радянської влади в селі було закладено парк. П'ядесят два ряди, бо на той час партійна організація в селі нараховувала п’ятдесят два комуністи. Кожен комуніст сам копав ями свого ряду, а потім спільними зусиллями комсомольської організації було посаджено парк. До тридцятиріччя перемоги у Великій Вітчизняній війні, було споруджено Обеліск Слави. В 1978 році був побудований Будинок культури, директором якого був Г.С.Кутинець (1978-1988 рр), будинок побуту, новий магазин, будинок для спеціалістів сільського господарства (голова колгопу С.Ф.Домашич). Великою подією в житті села стало відкриття дороги з твердим покриттям. З 1988 по 2001 рік колгосп "Нове життя " очолював М.Ф.Хвальчик. За роки його плідної праці колгосп входив в п'ятірку передових колгоспів району Після нього головою був Остимчук Василь Феодосійович(2001-2003). Людина, яка привела СВК «Нове Життя» до повного розвалу -  Домашин Надія Андріївна (2003-…) (нині колгосп знаходиться в процесі ліквідації). На високому рівні була поставлена матеріально-технічна база, яка давала можливість вирощування високих врожаїв с-г культур. Були побудовані типові приміщення тваринницької ферми. А в 1995-1996 рр побудований садочок нового сучасного типу, а також школа на 360 учнемісць. В селі була прокладена асфальтована дорога. Все це було зроблено за кошти колгоспу, затрати якого потім відшкодовував Чорнобильський відділ Любешівської райдержадміністрації.


Comments