Роки війни

13,5 млн іноземних робітників працювали на примусових роботах на території Німеччини та окупованих нею країн під час Другої світової війни: військовополонені, в’язні концтаборів, цивільні особи.

8,4 млн цивільних громадян походили з країн Західної і Східної Європи. Із них 1,7–2,4 млн осіб – українці.

Масштабне використання робітників із України розпочалося 1942 року і тривало до 1945-го.

Потік добровольців не задовольняв потребу в робочій силі. Наприкінці березня 1942 року запроваджено посаду Генерального уповноваженого з працевикористання. Її обійняв гауляйтер Тюрингії Фріц Заукель. Він призначив чотири кампанії з постачання Рейху цивільними робітниками з Європи. Більшість із них була примусово вивезена з окупованих територій СРСР. Приблизно на середину квітня 1942 року припадає закінчення добровільного виїзду в Німеччину.

Весною 1942 року нацисти почали проводити масові облави на місцеве населення, залучаючи до цих акцій поліцію та солдатів Вермахту.

Праця іноземних робітників у Німеччині використовувалася у видобувній та обробній промисловості, транспорті й будівництві, сільському та домашньому господарстві.

Приписи щодо поводження з примусовими робітниками були дуже суворими. 20 лютого 1942 року підписані Генріхом Гіммлером “Загальні положення щодо вербування та використання робочої сили зі Сходу”. У документі впроваджувався термін “остарбайтер” – східний робітник.

Один із чиновників РСХА, Бернхард Баатц, запропонував розпізнавальний знак для них, зокрема для вихідців із тієї частини України, яка за окупації потрапила до адміністративно-територіального утворення райхскомісаріат “Україна”. Вони змушені були носити на грудях спеціальну нашивку у вигляді прямокутника з літерами “OST”. Вихідці з Галичини, до прикладу, мали інший правовий статус і не носили такої. За цими ж приписами остарбайтерів потрібно було транспортувати в закритих вагонах, а працювати вони мали в закритих бригадах, окремо від німецьких й інших іноземних робітників, мешкати – в бараках, які розташовувались у таборах, обнесених колючим дротом.

Тільки 1943-го з`явився наказ, у якому йшлося про забезпечення, а згодом – виготовлення одягу для остарбайтерів, за який відраховувалися кошти із зарплатні. Тоді ж остарбайтерам дозволили й переписуватися з ріднею. Листування проходило сувору цензуру.

Наприкінці 1943 року остарбайтери отримали змогу виходити за межі табору з відома керівництва. У грудні 1944-го можновладці Рейху зрівняли статус остарбайтерів зі статусом примусових робітників із інших країн.

У 1945 році більшість остарбайтерів потрапили до таборів для переміщених осіб у Західній Німеччині. Згідно з угодами, підписаними на Кримській та Потсдамській конференціях, репатріація (повернення) до СРСР була обов’язковою для громадян, які там проживали до 1939 року. Більшість колишніх остарбайтерів-репатріантів проходила перевірку й фільтрацію у таборах і збірно-пересильних пунктах Наркомату оборони та фільтраційних пунктах НКВС.

Не оминула доля остарбайтерів і жителів Савківки.

На примусові роботи були відправлені:

Бондар Галина Радіонівна

Бондар Сергій Радіонович

Бондаренко Улита Григорівна

Васецька Галина Пилипівна

Винник Галина Фоківна

Вирвикишка Василь Якимович

Вирвикишка Іван Кирилович

Вирвикишка Михайло Федосійович

Вирвикишка Наталка Василівна

Вирвикишка Олексій Іванович

Гичка Катерина Якимівна

Гонтар Олександра Нечипорівна

Гриценко Віра Корніївна

Гриценко Олександра Федорівна

Кіян Василь Іванович

Кіян Тетяна Петрівна

Курятник Дмитро Пилипович

Лисенко Євдокія Павлівна

Мовчан Галина Прокопівна

Мовчан Михайло Титович

Петраш Галина Мусіївна

Русакова Варка Степанівна

Тарасенко Марія Корніївна

Тарасенко Поліна Прокопівна

Тарасенко Семен Єфремович

Цимбал Лідія Гнатівна

Шепель Антон Андрійович

Шепель Борис Данилович

Шепель Микола Іванович

Шепель Мотря Минівна

Шепель Софія Євдокимівна

Яценко Афанасій Петрович

Яценко Оксана Петрівна

Яценко Марія Сергіївна

Яценко Оксана Петрівна

Яценко Оксана Стапанівна

Яценко Микола