IV КУРС‎ > ‎

Місіологія

Вступна лекція.

Місійний імператив та місіологія як наукова богословська дисципліна

Дефініція…

—        Місіологія – це богословська наука, яка вивчає євангелізаційну діяльність Церкви, а також досліджує способи, якими Церква користується для осягнення цієї цілі. Отож, це богословська рефлексія над місійною діяльністю Церкви, де поєднується і взаємодоповнюється науковий підхід та місійна харизма.

—        «Церква по своїй суті є місійною» (AG 2)…

—        Місіологія є наукою інтердисциплінарною…

—        Історію Церкви можна одночасно назвати історією християнських місій…

—        Сучасна епоха місії Церкви почалася в 16 ст. і триває до сьогодні.

—        Новий імпульс був наданий 50 р. тому.

—        На даний час твориться нове богослов’я місій, а також нові методи їх проведення, беручи під увагу релігійні, культурні та економічні реалії сучасного світу.

—        З настанням нового тисячоліття Ц входить у нову місійну епоху, закликаючи всіх вірних до здійснення нової євангелізації у цілому змістовному багатстві цього слова.

Термін «місії» згідно декрету ІІ ВС «Ad Gentes»

—        …«окремі почини, які виконують послані Церквою євангельські проповідники, тобто: іти в увесь світ, проповідувати Євангеліє і насаджувати Церкву серед народів і громад, які ще не вірують у Христа».

«Evangelii Nuntiandi»:

—        Євангелізація = «missio Ecclesiae»

—        Місійна діяльність = «аctivitas missionalis»

«Redemptoris missio»:

—        Три площини діяльності:

—        1. Стосується тих народів і груп, де Христос і Його Євангеліє є ще не знане або там ще немає достатньо зрілих і зорганізованих християнських спільнот, які б спричинялися до зросту віри і могли б ділитися нею з іншими. Такі місії названі місіями «Ad gentes» (RMis 23).

—        2. 2. Відноситься до тих християнських спільнот, які мають відповідні структури, є активними у діленні вірою та активним християнським життям з іншими, відзначаються свідченням Євангелія у своєму оточенні, а також усвідомлюють свій обов’язок брати участь у виконанні загальної місії Церкви. Це означає звичайне душпастирювання, яке називається «євангелізацією»

—        3. Стосується тих давніх християнських спільнот, які існують в країнах з давньою християнською історією. Часто в цих спільнотах існують цілі групи людей, які втратили віру і є практичними атеїстами. Буває іноді й так, що ці охрещені люди вже не вважають себе членами Церкви і живуть не так, як личить учням Христа. Тут слід застосовувати «нову євангелізацію» або «реєвангелізацію» (RMis 33).

—        Таке розрізнення потрібне для того, щоб місіологу легше було розуміти який метод і де слід застосовувати.

Біблійний термін «посилати» («mittere»)

—        Бог посилає Мойсея, Гедеона, пророків…

—        Досвід пророка Ісаї (Іс 61, 1)

—        Ісус є тим, кого посилає Отець (Лк 4,21)

—        Ісус є посланцем Отця і цей факт чинить Його місію автентичною (Ів 10,3).

—        Ісус це завдання урочисто передає учням: «Як мене послав Отець, так я посилаю вас» (Ів 20,21).

—        Ісус посилає учнів серед вовки (Мт 10,16),

—        Ісус наказує апостолам іти до тих місцевостей, які сам мав намір відвідати (Лк 10,1)

—        З посланництва Ісуса народжується місія учнів у світі. Вони теж стаються посланцями.

Термін «місії» («mittere»)

—        Термін «місії» є досить новим

—        «поширення віри»

—        «навернення поган»

—        «апостольське повчання»

—        «проповідування Євангелія»

—        «поширення Божого Царства»

—        У Зх Церкві цей термін почав набирати сучасного значення з часів св. І. Лойоли.

—        Протестанти почали активну місійну діяльність у 17 ст.

—        Більш чітке розуміння слова «місія» з’явилось під кінець 19 ст.

—        ІІ ВС названо «місійним собором»…

«Криза» місій.

—        Виникла з цього, що колоніалізм був зв’язаний з місіями і наніс їм велику шкоду

—        Цю проблематику обговорювалось на Світовій Місійній Конференції у Бангкоку у 1972-73 рр., а представники Третього Світу виявили занепокоєння стосовно того, що Зх цивілізація знищила їхні культури і вимагали зупинити будь-яку місійну діяльність Церкви.

—        Тоді Церква старалася залагодити цю кризу через сприяння та розвиток місцевих Церков.

—        ІІ ВС спричинив богословську дискусію в 70-х рр. і пізніше.

Суспільно-економічні проблеми...

—        У богослов’ї почали побутувати тенденції до подолання корупції та несправедливості…

—        Голандський богослов Хокендайк (J. C. Hoekendjik) (+1975)

—        Католицький богослов Людовік Рютті (L. Rütti)

—        «Богослов’я релігії». Danièlou, de Lubac, Congar, Rahner ще навіть перед ІІ ВС займалися питанням можливості спасіння тих, хто не належить до Церкви…

—        Можливість спасіння нехристиян пробували розв’язали у таких сформулюваннях як «анонімні християни», «відкриті та таємні Церкви», загальна і окремішня історія спасіння, космічна христологія та ін. Ця дискусія теж вплинула на місіологію.

Місіологія як наука.

—        У 1800 р. в Tübingen професор J. Fr. Flatt проводив лекції про місії, але цей експеримент не мав прихильників і наступників.

—        Про місіологію вперше згадав історик Церкви J. T. Danz у 1832 р.

—        У 1836 р. була заснована Прінстонська Духовна Семінарія (США) з кафедрою Пасторального богослов’я та Місійних Студій, завідувачем якої став проф. Сh. Breckenridge. Після його звільнення вона перестала існувати.

—        Лише у 1867 р. проф. шотландець A. Duff очолив кафедру Євангельського богослов’я в Единбурзі і залишився в історії як перший професор місіології в усьому християнстві.

2 лекція.

Термінологічна багатозначність поняття «місії». Інтерпретаційні можливості.

Місії…

—        Св. І. Лойола: «Словом «місія» окреслюю подорожі та різну іншу діяльність, метою яких є проголошення Божого Слова від міста до міста».

—        «De procuranda Indorum salute» (1548)

—        З ціллю розвитку місіонерства, Апостольська столиця у 1622 р. утворила Місійну Конгрегацію, яка отримала назву De Propaganda Fide.

—        Лише після ІІ ВС вона змінила назву: Конгрегація Поширення Віри або Євангелізації Народів.

Зміст поняття «місії».

—        1. Місії як поширення віри.

—        Зібрати у спільній вірі людей з усіх 4-х кінців землі, які не знають Христа і не вірують у Нього і через це заблукали.

—        Тому метою є приведення їх до Христової кошари і визнання Його за Господа.

—        2. Місії як будування Божого Царства.

—        F. Nicolai (1556-1608), у творі «De regno Christi» (1597) представив пропозицію місійної методики. Він був переконаний, що про Христа вже знають всі закутки світу (завдяки католицьким місіям): в Китаї та Америці. Іскра Євангелії «тліє» всюди і треба не стояти на перешкоді Богові творити Його справу.

—        3. Місії як навернення поган.

—        Давнє поняття, що означає скерування слова до тих людей, які ще не знають Христа і Його Євангелія і через це перебувають у тьмі незнання та помилок. Тому треба ділитися Доброю Звісткою так, аби «погани» через цю діяльність наверталися і каялися.

—        Місії – це християнізація у богословському значення цього слова, а не в соціологічному

—        4. Місії як заснування Церкви.

—        Це постання нових спільнот, які є свідченням єдності і довготривалості Церкви (навіть протестанти підкреслювали важливість будування спільноти), громади, яка виростає на основі Євангелія. По всі часи було важливо не впасти в іншу крайність – інституціоналізм.

—        Актуальним викликом сьогодні є створення на місійних землях спільнот, які цілковито закорінені у традиціях свого народу, з власною ієрархією, звичаями, обрядом: Церков партикулярних…

—        5. Місії як універсальне проповідування.

—        H. Bürkle у книзі «Богослов’я місії» (1979). Опираючись на поглядах ранніх Отців Церкви, висловлює думку, що проповідування Євангелія долає всілякі межі не лише географічні, але й релігійні: до Євангелії в певній мірі належать і ті люди, які ще не є християнами.

—        Долання всяких структурних меж є імперативом для Церкви, інакше вона перестає бути Церквою (треба Церкві перевершити себе саму).

—        6. Місії як служіння проповідників Євангелія.

—        «Апостол» - посланець; «Керикс» - той, хто приносить новину;  «Звістун» - той, хто проголошує від імені Царя і тим самим бере участь у його гідності, святості та величі.

—        Звістун – це той, який доносить зовсім нову інформацію, дотепер невідому, але водночас вістку, яка походить від самого Царя. Вона є немовби «державного» значення і ваги. У самій природі місійної звістки міститься можливість зміни світу на краще, адже Добра Звістка є єдиною, неповторною та її нічим не можна замінити.

Світові Місійні Конференції.

—        1910 р. - Единбург.

—        Місії там представляли символічно: як напрямок односторонньої дороги місіонерів з Європи та Америки до інших частин світу. Мотивацією місій тут була, без сумніву, євангелізація, але тоді ще місії були зв’язані з колоніальними структурами. Ця конференція започатковує свідомість виконання місійної справи на світовому рівні, хоча й ще мало усвідомлює шкідливість співпраці з колоніальними стратегіями

—        1928 р. – Єрусалим

—        Лихо, яке спричинила війна і повоєнні лихоліття, втрата впливу Церкви у давніх християнських суспільствах, а також ріст прихильників інших релігій накреслила гасло конференції: «Нашим посланням є Ісус Христос. Не можна давати менше і не можемо дати більше».

—        1938 р. - Тамбаран (Мадрас).

—        З'явились проблеми надмірного націоналізму, адже багато членів конференції прибули з молодих Церков. Ці настрої пронизували місійну свідомість на конференції. Тому спробували перемогти закликом про надприродній характер місії, згідно з висловами: «Християнське послання в нехристиянському світі» (Х. Кремер) і «Хто згадує про Церкву – згадує про місії» (К. Хартенштайн).

—        1947 р. Вітбай (Whitby) Канада.

—         Акцент на потребу християнського свідчення у світі, що швидко піддається змінам. Сказано, що місія має переступати межі окремих народів, натомість свідомість виключно «західнього» способу місіонування поволі згасає. Дискусія про партнерство Церков у місійному ділі, а також започатковано нову епоху відносин між «матерніми Церквами» і новими.

—        1950 р. – Віллінген (Німеччина)

—        1957 р. – Ахімота (Акра)

—        1963 р. – Мехіко (Мексика)

—        1972-73 рр. – Бангкок (Тайланд)

—        1974 р. – Лозанна (Швейцарія)

—        1980 р. – Мельбурн. Створено поняття інтегральних місій (holistic mission): у місіях слід найперше проповідувати Ісуса, наголошено на потребі молитви, св. Літургії, Євхаристії…

3 лекція.

Тринітарні, христологічні та сотеріологічні основи місії.

Тринітарний вимір місійного послання Церкви.

—        Основою та джерелом місійної природи Церкви є Троїчний Бог, який себе в історії об’явив як Отець, Син і Св. Дух.

—        Мотивацією місійної задіяності є взаємна любов Бога.

—        В богослов’ї місій перед ІІ ВС тринітарні основи місії замінялися місійним імперативом воскреслого Христа – Мт 28,19-20. Не зверталося уваги, що місійність Церкви бере початки з внутрішнього життя самої Тройці.

—        Між Церквою яка покликана до місії та Пресв. Тройцею існує онтологічний зв’язок – місійна природа Церкви базується на взаємних відносинах Пресв. Тройці, яка відкривається людині. Тому, згідно православної місіології, Церква є іконою Тройці.

—        Весь ойкономічний план діяння Тройці об’явив Ісус Христос. Тому христологія є тісно пов’язана з тринітологією, їх не можна розділяти в місіології.

—        Тринітарний характер місії Церкви є не тільки важливий щодо окреслення мотивації її місій, але й також щодо її виконання (минуле і майбутнє).  Це «передсмак» обожествлення (LG 17, LG 51), формування свого життя на Зразок Тройці і ставання синами Отця в Христі (Його сім’єю).

—        Тринітарна природа місійної діяльності Церкви яскраво виражається у прийнятті Тайни Хрещення.

—        Первісна Церква мала свідомість тринітарного виміру місійного послання.

Христологічні та сотеріологічні основи місій.

—        Предмет та методика місій є зумовлена христологією та сотеріологією, адже стосується виняткового значення діяльності Христа для християнства та можливостей його розширення.

—        Тому в залежності від образу особи Христа, інтерпретації Його відкупительних фактів життя, смерті та воскресіння, залежить вигляд християнських місій.

Радикальний плюралізм.

—        Його представники вважають, що для спасіння людства необхідна активність певного божественного, абсолютного та трансцендентного  елементу, однак можливі форми виконання цього посередництва спасіння можуть бути різними.

—        Тому не обов’язково, щоб реалізатор-посередник був єдиними, особливим і винятковим у виконанні спасительної дії у стосунку до людства.

—        Це означає, що всі релігії це лише видозмінені у певних культурах форми містичного досвіду, де божество називається по-різному…

—        Так само християнське твердження, що у Христі спасіння є винятковим, універсальним, абсолютним є результатом культурних процесів та поглядів в історії. Тому переконання про ексклюзивність особи Христа у Церкві слід відкинути через потребу діалогу.

Місіологічні дискусії.

—        Отець об’явив себе неповторно в Ісусі для спасіння кожного зокрема і всіх людей. Він це чинив поетапно, на противагу всяким очікуванням і передбаченням людей: виконання пророцтв, пізнання правди, заспокоєння духовних, моральних і релігійних прагнень.

—        В стражданнях, смерті та воскресінні Христа учні побачили реалізацію Божого Царства у Його особі, що єднає їх в одну спільноту Божих дітей.

—        Воскресіння – як дорога спасіння та визволення, перемога над дияволом, гріхом та смертю. З цього випливає універсальність та нормативність місії Христа щодо людства.

—        Такі християнські погляди не є виявом вибраності та гордині, а навпаки – заохотою до самопожертви і покаяння, що проявляється у наближенні до Бога та ближнього.

—        Криза місій – випливає із безвір’я та скептицизму щодо цих тверджень.

Спасіння і пасхальна містерія.

—        Поняття «спасіння» часто розуміється неправильно…

—        У світі наступила «секуляризація спасіння», тобто йде боротьба за людину, якби вона тільки була «розумною твариною», її горизонтальний вимір (RM 11).

—        Спасіння не є «страховим полісом». Адже полягає не поступовій зміні серця людини на образ Божий, із вдосконаленням його природи…

—        Зміна відбувається протягом усього життя, поєднуючи покликання, вдосконалення та самореалізацію людини…

—        Боротьба з пристрастями, егоїзмом та самодостатністю. Прийняття Царства, життя згідно Божих заповідей є проявами акцептації спасіння, наслідком чого є нові та якісні відносини з ближнім.

—        Смерть та воскресіння Христа є ключем до сприйняття цього спасіння в особисте життя людини.

—        Спасіння зв’язане з пасхальною містерією Христа і можливістю обожествлення (Еф 4,24).

—        Християни через св. Тайни включені у цей процес.

—        Пасхальна містерія означає самопониження (як було це з Христом), послух Богові, учнівство у Божому Царстві через проголошення Доброї Звістки, що була основою для апостольської керигми та китехизи.

Пасхальна містерія Христа та її імплікації.

—        Пасхальна містерія становить мотивацію для місійної діяльності Церкви і формує методику в реалізації цього завдання тепер і назавжди.

—        Вказує на обов’язковість проведення місій у сучасності, коли релігійний плюралізм вносить сум’яття.

—        Немає суперечності поміж загальною волею Бога стосовно спасіння всіх людей і спеціальною дорогою відкуплення, яке християни отримують в Христі – Еф 3,9-10.

—        Проблематичними є сьогодні деякі місії, які промовчують факт реальності гріха і людської неспроможності самому осягнути спасіння.

—        Іншого роду слабкістю є спроби протиставити загальний і спеціальний шляхи реалізації спасіння для людства.

Відкуплення та християнське післанництво.

—        Християнське післанництво базується на вірі в Ісуса Христа. Тому відхід від неї на користь фальшивого релігійного плюралізму було б зрадою для християнських цінностей.

—        Ісус виконав свою місію будучи свідомим, що Його смерть приносить спасіння багатьом. Св. ап. Павло переконаний про існування одного Бога і єдиного посередника – Ісуса (1 Тм 2,4-7).

—        Для євангелістів Ісус є жертвою заради визволення людей (Мр 10,45), а Його кров була пролита задля вияву прощення для всіх (Мт 26,27-28).

—        Св. Іван бачить в Ісусі світло, яке просвічує кожну людину (Ів 1,9).

Універсальна солідарність та її значення.

—        Спасенна смерть та воскресіння Ісуса мають загальне значення. Своїм втіленням Ісус виявив найбільшу солідарність з людиною, зійшовши близько до неї.

—        Ісус це виконав як онтологічно, так і екзистенціально.

—        Ісус визволив тим самим людство від тиранії гріха, а крім цього створив її наче наново, як спільноту осіб, що віднайшли в собі образ Творця. 

—        В особі Христа Бог немов розпочав нову місію серед людей, принісши для людства мир і примирення.

—        Ісус говорив про свою смерть і воскресіння як про явища, що мають універсальне значення.

—        Тепер він чекає на безліч народів у своєму Царстві через зіслану благодать, Примирення і прощення гріхів походить від Христа.

—        Всі покоління незважаючи на час чи місце в історії мають участь у цих спасенних діях Христа.

Божа ініціатива.

—        Відкуплення є плодом ініціативи самого Бога, яка виконалась в поведінці Христа і через заслання Св. Духа.

—        В об’явленні Христа таїнство Бога має форму тринітарну, не применшуючи єдності Бога.

—        Відкуплення це не лише визволення від гріха та смерті, але також запрошення в особисте життя Бога, любов та спілкування з Ним.

Відкуплення в Ісусі Христі.

—        Діло відкуплення реалізується в Христі і через Нього як Божого Сина. Адже Його звемо Відкупителем (Тит 2,11-13). Відкуплення нам дано в особливий і неповторний спосіб: через Божого Сина, який став вповні людиною. Христос не є якимсь зовнішнім посередником спасіння. Він став взірцем відкупленої та нової людини, «новим Адамом» (1 Кор 1,30).

Унікальність християнського відкуплення.

—        Існує Єдиний Бог, який є Творцем та Батьком, а також провидінним Спасителем, що об’явився як Отець, Син і Св. Дух. Людство є єдиною групою серед створінь, яка бере участь у становленні Божою подобою, єднаючись з Богом у одну сім’ю.

—        Незважаючи на те, що людство є грішним, недосконалим, егоїстичним, піддається терпінню та смерті.

—        Однак власними зусиллями не може осягнути спасіння.

—        У Божому світлі людство бачить себе, ким воно є насправді і як можливо осягнути єднання з божественним началом. Ця реальність була доступна з початків світу, однак у Христі здійснилася як історична, справжня та доступна.

—        Відкуплення у Церкві сталось видимим і розростається та дає плід.

Одноразовість відкуплення.

—        Відкуплення, яке один раз відбулося у Христі огортає цілу людську історію. Через це існує можливість взяти участь у тому спасінні всім, хто ще не знає Христа.

—        Бог зі самого початку дбав про спасіння людини, але в Христі цей дар став видимим, доступним і автентичним.

—        Загальна історія спасіння не протиставляється винятковості спасіння у Христі. Адже їхнім автором є той самий Бог.

—        Ці історії теж не є незалежні одна від одної, а творять гармонію та взаємодоповнюються.

—        Спасіння в Христі не є теж однією з однакових шляхів здійснення загального задуму Божого спасіння.

4 лекція.

Пневматологічні та еклезіологічні основи місії.

ПНЕВМАТОЛОГІЧНІ ОСНОВИ МІСІЇ.

—        Св. Дух є трансцендентним суб’єктом діяльності Бога у світі: говорить через пророків, готує людство до прийняття пасхальної містерії Христа.

—        Це Він чинить з апостолів місіонерів і збільшує спільноту охрещених, єднаючи їх в одну Церкву.

—        Місія Христа завжди і нерозлучно зв’язана зі Св. Духом. Існує єдина божественна місія, яка черпає своє джерело від Отця, виконується Сином та освячується Св. Духом.

Божий задум у творінні.

—        Божий дух, який Творець посилає у своє творіння було від самого початку світу…

—        У СЗ Дух вважається кимось, хто діє та супроводжує ізраїльський народ. Особливо здійснюється після виходу з Єгипту народ отримує нове дихання. Дух символічно веде народ. Він даний Мойсеєві, пророкам, суддям. Мойсей бажає, щоб Духа отримав увесь народ (Чис 27,18-23).

—        Через Духа формується традиція про те, що майбутній Месія буде помазаним Духом мудрості.

—        У СЗ після Вавилонської неволі твориться дві тенденції вибраного народу щодо місії:

—        1) Ізраїль неначе ізолюється від поганських народів;

—        2) Ізраїльтяни отримують місійне завдання донести віру в Бога до поган. Поволі розвивається свідомість того, що оскільки створення світу є загальною справою Бога, то і Божі наміри теж мусять бути універсальні:  мають охопити всіх людей на землі і вони мають об’єднатися навколо одного Бога.

Христос і Св. Дух.

—        НЗ каже, що Отець посилає Сина і Св. Духа (Гал 4,4-6).

—        Тому Дух випереджує, товаришує, крокує вслід за Божим Сином у Його земній місії.

—        Дух йде з Ісусом з моменту зачаття до події хреста. Адже Ісус зростає у мудрості і благодаті Духа (Лк 2,40), «намащується» Духом (Мт 1,9-11), виконує всю свою діяльність у Духові (Ді 10,38). А на хресті віддав духа Отцеві, будучи послушним Духові (Євр 9,14).

—        Отець приймає жертву Сина в Духові і уділяє дару Св. Духа на людство. Св. Дух, який заміняє фізичну присутність воскреслого Ісуса. Це все здійснюється на Св. Літургії.

Св. Дух і Боже Царство.

—        Мотивацією діяльності Христа було заснування Божого Царства, яке здійснюється через зіслання Духа.

—        Те саме Царство Ісуса, яке Він започаткував своїми ділами було теж царством Духа. Тому Христос є джерелом «Царства», оскільки є джерелом Духа.

—        Хрещення Ісуса в Йордані було доповнене аж в часі Його смерті та воскресіння, коли Дух виливається на учнів. Тому Ісус є тим, який має силу хрестити своїх учнів Св. Духом (Ів 1,33). І так стається коли Він висить на хресті (Ів 19,30), потім після воскресіння (Ів 20,22), а також у час П’ятидесятниці. Тоді Він дав обов’язок будувати Царство через уділення Духа всім, хто через віру є готовим Його прийняти.

Св. Дух і післанництво Церкви.

—        Церква не є своєрідним додатком до місії Христа і Св. Духа, а логічним продовженням місії цих Божих осіб. Ці суб’єкти є між собою міцно пов’язані у спільноті.

—        Адже існування Церкви бере свій початок з моменту П’ятидесятниці і тоді ж Церква отримує завдання післанництва, а учні стають місіонерами і з ревністю свідчать про Христа та Його відкуплення.

—        План спасіння досі здійснюється у Церкві через присутність Св. Духа. Він «випереджує, товаришує та крокує за» виконанням місії Церкви. Він є основною рушійною силою місійної справи у Церкві, надихаючи окремих місіонерів, а також цілі Собори у формуванні правильного вчення Церкви.

—        Церква не є своєрідним додатком до місії Христа і Св. Духа, а логічним продовженням місії цих Божих осіб. Ці суб’єкти є між собою міцно пов’язані у спільноті.

—        Адже існування Церкви бере свій початок з моменту П’ятидесятниці і тоді ж Церква отримує завдання післанництва, а учні стають місіонерами і з ревністю свідчать про Христа та Його відкуплення.

План спасіння досі здійснюється у Церкві через присутність Св. Духа. Він «випереджує, товаришує та крокує за» виконанням місії Церкви. Він є основною рушійною силою місійної справи у Церкві, надихаючи окремих місіонерів, а також цілі Собори у формуванні правильного вчення Церкви.

Св. Дух та історія людства.

—        Не можна обмежувати дію Св. Духа лише до СЗ або НЗ, а також до Його активності у Церкві.

—        Дух теж виконує завдання щодо усього людства, що полягає на приготуванні грунту та розвитку «зерен» Божого Слова серед усіх без винятку людей, ведучи їх до відкриття та прийняття на шляху до діалогу з Церквою.

—        Це проявляється у релігійній активності, в стремлінні до правди, щастя та Бога. Дух готує плацдарм для участі людства у пасхальній містерії Христа. Дух є джерелом усіх екзистенціальних та релігійних пошуків людини, схильність до яких є присущими всім людям.

—        Людина має у собі зародки релігійності і тому ніколи не залишиться зовсім байдужою на зв’язок з божественним світом. Тому Дух діє у серцях нехристиян, аби вони могли пережити навернення і відповісти на свої духовні потреби.

—        Бог є недалеко від таких шукачів духовності, які немовби пізнають Бога інтуітивно.

—        Бог прагне аби всі люди спаслися і прийшли до пізнання істини (1 Тм 2,4).

—        Місійна діяльність Церкви – це активна співпраця з Духом та спроба допомогти «зернам» Слова вирости та дозріти.

Одна чи багато місій?

—        ІІ ВС висловив думку про можливість спасіння поза видимими структурами Церкви, адже зародки світла і правди є і в інших релігіях. Там може теж діяти Св. Дух.

—        Позитивна оцінка інших релігій започаткувала деяких богословів у Церкві до думки, що існує неначе 2 шляхи спасіння людства:

—        одна у Христі (для тих, які визнають Христа і живуть вірою у нього),

—        натомість інша у Св. Дусі, який діє в інших культурах та релігіях. З цього виникає, що існують два різні шляхи, що ведуть до спасіння.

—        Місія Божих осіб не є відмінною, а єдиною.

—        Адже є одна ціль: з’єднатися з тим самим Богом.

—        Місійна діяльність лише намагається сприяти реалізації єдності між Богом та людиною (1 Ів 1,1-4).

—        Відкуплення Христа є історичним, таким, яке не повторюється більше і відрізняє від марних спроб людини самій осягнути спасіння, а Дух діє у серцях вірних для того, щоб допомогти вповні прийняти це спасіння.

ЕКЛЕЗІОЛОГІЧНІ ОСНОВИ МІСІЇ.

—        Сучасна еклезіологія акцентує місії Церкви, натомість місіологія наголошує на еклезіальній природі місій.

—        Це близькі поняття настільки, що одне без іншого не може існувати.

—        Ісус заснував Церкву, щоб продовжувала його власну місію. Згідно ІІ ВС Церква зі своєї природи є місійною.

Дбаючи про Боже Царство.

—        В НЗ ця тема є центральною в проповідуванні Ісуса. На сьогодні тематика БЦ настільки сильно акцентується, що постала своєрідна «місіологія Царства». Христос усю свою місію присвячує започаткуванню Божого Царства (Лк 4,43).

—        Воно приносить людині свободу і спасіння. У його реаліях особа отримує прощення та зцілення.

—        Воно змінює міжособистісні відносини (взаємна любов, прощення та служіння, визволення від всілякого роду зла).

—        Боже Царство здійснюється в особі Христа. Надприродні відносини Христа з Отцем, що виражаються з допомогою слова «Авва» свідчать що Боже Царство вже настало. Останнім однак доказом цього є воскресіння Христа. Тому апостольська керигма концентрується вже не на Божому Царстві, а на особі Христа.

—        Церква є тісно зв’язана з Божим Царством, бо вона є знаком, зерном та знаряддям Царства.

Церква місійна.

—        Так було в первісному християнстві, бо П’ятидесятницю вважали місійним святом як свято духовних жнив під керівництвом Св. Духа.

—        Послання Церкви було продовженням послання Ісуса Отцем – Ів 17,18. 20,21. Найбільша заповідь любові ближнього є теж місійною: мають так любитись взаємно, щоб світ увірував (Ів 17,21-23).

—        Церква як місійний рух.

—        Місійність належить до істоти Церкви.

Від Церкви до Церкви.

—        Ді 13,2-3: місійне завдання, яке спричинялося до народження нових Церков.

—        Церква посилає місіонерів. Тому євангелізація є завжди еклезіальним актом, а не лише особистою ініціативою. 

—        Формування спільноти. Основним завданням місій є проповідування Христа і формування спільноти вірних (інкультурація, яка допомагає Церкві бути більш зрозумілою та сприйнятою місцевими громадами).

Зростання у спільноті.

—        Життя у спільноті має бути віддзеркаленням життя Пресв. Тройці, однак грішність людини часто стає на перешкоді.

—        Відновити втрачені міжособистісні відносини мав на меті Ісус.

—        Тому Церква має стреміти до того, аби бути видимим знаком і живою моделлю сопричастя та любові з Христом, оминаючи все те, що розділяє та загрожує існуванню церковної спільноти – Гал 3,28.

—        Зростання структурне та внутрішнє…

—        Свідчення віри… Бути свідками Христа – Ді 1,8, що на практиці значить бути єдністю та виявляти взаємну любов, співчуття, автентичність… Спільнота має бути відкритою на світ і не концентруватись на собі, а у Св. Дусі жити стилем відмінним від цього світу, стаючи викликом. Через це Церква бути джерелом суспільних змін.

—        Автоєвангелізація…

—        Сакраментальна спільнота…

Локальна Церква.

—        Церква партикулярна, назва якої окреслює певну гармонійну цілісність…

—        Коли локальна Церква починає існувати?

—        Коли громада вірних вже достатньо закорінена у суспільному житті та місцевій культурі,

—        є міцною та минуло достатньо часу від приходу перших місіонерів.

—        Через це має певну кількість власних священиків, богопосвячених осіб та мирян.

—        Церква партикулярна, назва якої окреслює певну гармонійну цілісність…

—        Коли локальна Церква починає існувати?

—        Коли громада вірних вже достатньо закорінена у суспільному житті та місцевій культурі,

—        є міцною та минуло достатньо часу від приходу перших місіонерів.

—        Через це має певну кількість власних священиків, богопосвячених осіб та мирян.

5 лекція.

Місійна діяльність Церкви в історії християнства. Короткий огляд.

Грецько-римський світ.

—        Під час 50-ці ап. Петро виступив, даючи свідчення воскресіння Христа і теж закликаючи євреїв та прозелітів до навернення, охрищення, віри в рамках юдаїзму, не беручи під увагу зміну релігії.

—        До зміни цієї ситуації спричинилися 2 події: охрищення поган і відкинення євреями Христа.

—        Диякон Филип проповідував спочатку в Самарії, а потім в Цезареї (Ді 8,5.40). Інші апостоли дійшли до Кіпру, Феніції та Антіохії (Ді 11,19-20), де навчали греків.

—        Спочатку неєврейська місія відбувалася в Антіохії.

—        Згодом через купецькі шляхи місія дійшла до Середземного і Чорного морів, а також Європи та Олександрії.

—        Св. Павло з Тарсу провів 3 місійні подорожі, засновуючи нові християнські громади.

—        Характеристики місії св. Павла:

—        а) першість керигми (Рм 15,15; Гал 1,15);

—        б) свідчення життям (Ді 18,21; Флп 3,17); в) адаптація (1 Кор 9,19-23);

—        г) поставлення пресвітерів, які мали продовжувати місійну справу (Ді 14,23; Тит 1,15).

—        Розширення Церкви відбувалося досить хаотично.

—        Коли в 51-52 рр. імп. Клавдій вигнав євреїв з Рима, то там вже існувала мала християнська спільнота.

—        За часів переслідування Нерона (64 р.), у місті спільнота християн була вже знана і її відрізняли від євреїв.

—        Сто років опісля у Римі спільнота налічувала приблизно 30 тис. осіб (від 2 до 5% від всього населення).

—        Існувала теж спільнота в Галлії, а під час переслідування в Ліоні в 177 р. багато християн прийняли мученицьку смерть.

—        На кінець ІІ ст. найбільш християнізованою була Мала Азія. Сирія після охрищення короля Абгара ІХ (206 р.) стала першим християнською країною, а її столиця Едес важливим місійним осередком у всій Азії. Християни вживали там сірійську мову і розвивали богослов’я гелленістичного спрямування.

—        Християнізація Вірменії відбулась за допомогою Григорія Арзакіда, що був рабом, який прийняв християнство. Він охристив короля Тіридата ІІ (295 р.) і згодом став Католікосом (головою Церкви).

—        Натомість рабиня Ніна спричинилася до навернення короля Георгія в 4 ст. і це стало причиною християнізації Грузії.

Характеристика ранньої місійної діяльності.

—        Через ревність місіонерів мало речей було спланованими, реалізації наперед поставлених завдань і поручень, без централізації, головних відповідальних осіб за місії.

—        З канонічної точки зору було воно дуже простим: кожних, хто навернувся за короткий час міг ставати єпископом, пресвітером, апостолом і євангелізатором.

—        Християни старалися бути зразковими громадянами, незважаючи на те, що досить критично відносились до деяких загальноприйнятих норм і звичаїв.

—        Mos maiorum

—        Серед груп інтелігенції і аристократії були відкритими на нові релігійні та моральні цінності…

Наслідки Медіоланського едикту.

—        З перспективи місій треба зауважити такі важливі елементи:

—        1. З’явилося нове самоусвідомлення для Церкви.

—        2. Місійна діяльність почала скеровуватись «всередину»…

Місійна діяльність та наїзди чужинців з Півночі та Сходу (600-1050 рр.).

—        З початку 5 ст. різні етнічні групи: готи, франки, лангобарди, а також племені з півночі і зі сходу Європи (т.зв. варвари) нападали на Римську імперію.

—        Церква була тоді добре розбудована ієрархічно як монолітна інституція, що добре закорінилася у суспільстві.

—        В цей період Церква була добре ієрархізованою структурою, маючи авторитет у суспільстві.

—        Це дозволило навіть провести певні зміни директивами «зверху». Монашество проявляло свої ініціативи «знизу»…

—        Місійна діяльність цих часів була скерована не на одиниці, а на маси, народи та ставила перед собою 2 завдання: навернення нових народів та поширення християнства.

—        Оскільки деякі племена, такі як готи чи лангобарди (германське плем’я) були аріянами, то нелегким завданням було їх християнізувати ортодоксійним місіонерам.

—        Леандр і Ізидор зі Севільї…

—        На поч. 6 ст. король Бургундії Зигмунд навернув до Церкви свій народ…

—        cuius regio, eius religio

—        Карл Великий охристився разом з 10-ма саксонцями (782 р.), а Олаф I Трюггвасон – з норвегами (1000 р.). Цей метод «канонізували» духовно-лицарські ордени: тевтонський орден «для Христа» підкорив у 13 ст. Прусію, а орден мечоносців (т.зв. мальтійський орден) – Лівонію.

—        Однак, насправді монахи євангелізували Європу. З початку 5 ст. монастирі Лерину (410 р.), Марсилії, за сприяння Цезарія з Арлес (450-542), а також св. Бенедикта і його монахів з Монте Кассіно (520-530 рр.), а згодом монастирі св. Колумбана (543-615 рр.) дали Церкві видатних місіонерів та єпископів: св. Мартин з Тур, св. Мартин з Браги, св. Леандра із Севільї, св. Ремігія, св. Августина, св. Боніфатія.

—        Спосіб євангелізації Ірландії. Св. Патрик (390-431)… Він засновував Церкви і монастирі, створюючи оригінальне християнство: єдине європейське, але не у латинській версії.

—        Відомий місіонер-папа св. Григорій Великий (590-604) у 596 р. послав Августина з Кантенбериз місійним завданням до Англії. Він був висвячений на єпископа і створив ієрархічну структуру в Англії.

—        Св. Колумб Молодший (521-597) і Колумбан (543-615) євангелізували схід Франції і сьогоднішню Швейцарію.

—        Англієць св. Боніфатій (680-754) засновував монастирі (особливо у Фулді) і спричинився до євангелізації Баварії і був перший, хто задіяв до місійної справи жінок.

—        Скандінавія довго не була християнізована.

—        У 826 р. Гаральд ІІ Клак з Данії прийняв християнство. Проте розвиток християнства на території Данії розпочався після 960 р. через хрищення наступного короля.

—        Євангелізувати Норвегію взялися монахи і «мандруючі єпископи» і вже в 12 ст. Церква тут була добре розвинутою.

—        У Швеції аж в кінці 13 ст. розпочалася християнізація.

Навернення слов’ян.

—        Перед імператорством Карла Великого (742-814) християнізованими були лише хорвати.

—        У 863 р. диякон Кирил і його брат Методій прибули до Моравії. Вони навчилися місцевої мови і переклали на місцеву говірку святі книги, формуючи алфавіт «глаголицю» («кирилицю»).

—        Після смерті Методія у 885 р. єпископ Віхтіг вигнав учнів Методія і обмежив служіння слов’янської Літургії.

—        Однак християнізація Кирила і Методія поширилась на болгар, чехів, і частково поляків. Згодом Болгарія зіграла важливу роль у християнізації Русі.

—        Поляки, завдяки королю Мєшку, що одружився на чешці Дубровці, була християнізована Польща. Сам король прийняв хрещення у 966 р.

—        Угорці, після завоювання Оттоном І (955 р.) приєдналися до Римської Церкви у 997 р.

—        Київська Русь була охрещена у 988 р., хоча швидкий розвиток християнства відбувся за князювання Ярослава Мудрого (1016-1054). Була встановлена церковна ієрархія в Києві та Новгороді, прийняло візантійську Літургію, яку служилося слов’янською мовою.

Характеристика місійної діяльності у 600-1050 роках.

—        Місійна діяльність і монастирі.

—        Папство і місії.

—        Навернення царів та князів.

—        Перешкоди:

—        ісламська релігія

—        доктринальні конфлікти

—        політичні баталії

—        феодалізація у суспільстві

—        симонія у церковних колах

—        хрестові походи

Нова ера середньовічних місій.

—        Монаші спільноти бенедиктинів з Клюні, цистерціанців та норбертанів тяжіли до віднови Церкви.

—        У 13 ст. з’явилася нова місійна методика: жебручі монаші спільноти старалися євангелізувати Азію, Африку, Океанію та Американський континент. Ця діяльність залежала від Папи, а не від місцевого єпископа.

—        св. Франциск поїхав євангелізувати Єгипет (1219 р.), Раймонд Луллій (1235-1316) проповідував у Вірменії, на Кіпрі та у Північній Африці, створив першу місійну методику…

—        Св. Домінік євангелізував серед куманів, войовничих турецьких племен.

—        На поч. ХІІІ ст. монгольська імперія була загрозою для християнства, а водночас і надією для місій.

—        Францискани та домінікани проводили місії на території «Золотої Орди», заснували там 2 вікаріати, а навіть запозичили татарський спосіб кочування. Хрещення хана Токтай відбулось у 1290 р.

У 1291 р. Джованні Монтекорвіно проповідував у Пекіні. У Китаї було утворено декілька єпископських кафедр і францисканських монастирів.

Східньосирійська Церкви і місійна діяльність.

—        Ця Церква сягає апостольських часів…

—        В ІІІ та ІV ст. Церква була дуже активною у місійній роботі в Азії.

—        За часів держави Сасанідів у 4 ст. відбулось жахливе гоніння цих християн (загинуло приблизно 16 тис. осіб). Через це члени Церкви зірвали зв’язки з римським християнством, а згодом через політичні нюанси відкинули халкедонське вчення.

—        Церква мала багато активних місіонерів, що сформували татарські, турецькі, монгольські, індійські, китайські та малайські християнські спільноти.

—        В ІV ст. також місійна діаспора цієї Церкви нав’язала контакти з християнами св. Тому в Індії.

—        В 635 р. монах Олопен приїхав з місійним завданням до Китаю. Церква поширилась починаючи з Каспійського моря аж до Тибету. Про велику кількість спільнот цієї Церкви згадує мандрівник Марко Поло (1254-1324).

—        В 13 ст. в Азії було 20 митрополій та понад 200 єпископів. Однак в кінці ХV ст. ці Церкви зникнули. Залишилася лише Церква св. Томи в Керала (Індія).

На шляху до сучасності.

—        ХІІІ та ХІV ст. були часом постання нової місійної методики через діяльність «жебручих» чинів та активність халдейської Церкви на Сході, в Вірменії та Середньої Азії. Їхні місіонери діяли в Індії та Ефіопії. Однак, на жаль, згодом їхня діяльність занепала.

—        В 651 р. ісламісти завоювали Персію, Середню Азію та Індію. В Китаї Династія Мін завоювала Монголів (1363-1368) і спричинили національні повстання.

—        Варварські походи Тамерлана (1370-1405) спустошили Середню Азію та Індію. Там залишилося лише кілька християнських спільнот.

—        Епідемія чуми, яку називали «чорною смертю» (1346-1353) знищила всіх місіонерів в Персії і спустошила монастирі в Європі.

—        Християни почали ділитися: католики та несторіяни. Їхньою помилкою у місіях було те, що вони не створили міцних місцевих спільнот.

6 лекція.

Специфіки місіонерської роботи в Азії та Африці.

Азія.

—        Труднощі: різноманітність народів і рас, античні культурні системи, мови та ментальність.

—        Багатство культур є проникнуте духовністю різних місцевих релігій.

—        Місійні початки в Азії датуються ще І-им століттям: деякі документи (ІІ ст.) говорять про діяльність ап. Томи в Індії та його могилу у м. Майлапур.

«Португальські» місії в XVI та XVII століттях.

—        Васко да Гама –  початок новому періоду місій в Азії…

—        Принцип «падроадо» - папи доручали проведення місійної діяльності королям Іспанії та Португалії. Королі дбали про висилання місіонерів, номінацію на єпископів, будування храмів та фінансування всіляких місійних починань.

—        Купецькі торгові точки у різних містах (Гоа – Індія, Макао) спричинили, що домінікани, францискани, августиніанці і священики займались душпастирством серед португальців, натомість з місцевими людьми місійної роботи не велося.

—        Згодом місійна діяльність розпочалась на Цейлоні (зараз: Шрі Ланка) та на берегах Індії – в Гоа. Саме у цьому місці в 1533 р. було засноване єпископство, яке територіально охоплювало також Африку та Далекий Схід.

—        Португальці змушували місцеві народи прийняти їхню культуру і звичаї, трактуючи місії інструментально – як додатковий засіб для колонізації.

—        Після того, як колоніалісти зустріли християн св. Томи – всіляко старалися їх приєднати до латинства: як обрядово, так і юрисдикційно, спричиняючись тим самим до взаємних конфліктів.

—        Особливістю та досягненням єзуїтського методу місій було намагання акомодувати та адаптувати місцеву мову та звичаї до християнського вчення. Особливо успішним був єзуїт Роберто де Нобілі, що віднайшов ключ до християнізації вищих класів індійської та китайської суспільної еліти.

—        У ІІ пол. XVI ст. єзуїти під проводом о. Матео Річчі прибули на територію Китаю. Натомість конфлікт «про обряди» (у цьому випадку щодо китайських обрядів) зупинив подальший розвиток місій.

—        Негативна реакція папи Бенедикта XIV у 1744 р. на спосіб діяльності єзуїтів була на користь домініканів, францисканців та капуцинів, які були конкурентами єзуїтів.

—        Натомість місії в Японії завершились переслідуваннями у 1614 р.

Конгрегація пропаганди віри та Азія.

—        Конгрегація пропаганди віри була допоміжним інструментом для місій. Інструкція, яку ця структура видала у 1659 р. містить 3 основні вказівки щодо проведення місій:

—        а) цілковиту заборону місіонерам втручатися у політичні справи;

—        б) дбати про формацію місцевого клиру;

—        в) вияв пошани для місцевої культури.

—        Заснування Папського Місійного Товариства у 1664 р…

—        Католицька місійна справа у Китаї, Японії та Індії у XVIIІ ст. розвивалася найповільніше зі всіх через:

—        спротив «патроадо» щодо місійної діяльності поза іспансько-португальськими колоніями

—        скасування єзуїтів

—        раціоналістичний клімат епохи просвітництва і французької революції.

—        Місцевий клир. Велика чисельність духовних осіб конгрегація вислала на місії до Азії для того, щоб приготувати їх до священичого служіння, уділяючи їм ієрейські свячення. Опісля їм треба працювати у своїх родинних сторонах, аби започаткувати «ланцюг» покликань.

—        Така стратегія стосується також і єпископів.

—        Акомодація. Конгрегація забороняла місіонерам змушувати тубільців до прийняття християнства, за винятком випадку, коли їхні місцеві традиції суперечать релігійним та культурним звичаям. Дозволялося поширювати віру лише дискусійним шляхом.

—        Адже, у протилежному випадку постає опір, агресія та ненависть до іноземців.

—        Акомодація іноді набирала крайніх форм, як це було у випадку «канонізування» китайських традицій, що загрожувала ідентичності християнства. До цього ще додалися інші проблеми:

—        суперечки про місійні методи

—        суперництво монаших орденів

—         політичні пов’язання.

—        На жаль, конгрегація не до кінця розуміла методику інкультурації і тому часто ставала на перешкоді (щодо т.зв. «малабарських чи китайських ритуалів). Різні папи приймали різні позиції… Крапку у дискусіях поставила Інструкція Ватикану з 1939 р., яка визнала, що «обряди» не суперечили християнству, адже у своїй основі були лише суспільними проявами народних традицій.

—        Синоди і Ради. Документи, які видавалися зібраннями ієрархів місцевих Церков в Азії (а було їх не надто багато в історії) вказують на те, що серед найважливіших справ у місіях були щоденні події, які вимагали вмілої інкультурації.

 Однак навіть найуспішніші спроби не завжди відразу давали успіх. Великий акцент також ставився на потребу виховання місцевого духовенства.

Сучасні перспективи.

—        XІX та XX ст. - пожвавлення місійної діяльності у Азії. Причини такі:

—        а) політична стабілізація на цих територіях;

—        б) нова місійна активність серед монаших чинів.

—        Єзуїти знову отримали можливість повернутися сюди, щоб продовжувати почату колись місіонерську роботу.

—        Найбільшою місіонерською групою в Азії у XІX ст. були салезіани та салезіанки (понад 5 тис. осіб).

—        На поч. XX ст. Конгрегація вдало зреалізувала план індигенізації єпархій (процес повернення до локальної ідентичності).

—        У 1886 р. в Індії була створена латинська ієрархія, а у 1887 р. – ієрархія сиро-малабарської Церкви.

КИТАЙ.

—        св. Франциск Ксаверій (+1552). Його трагічна смерть недалеко від території Китаю спричинила зацікавлення Церквою цією країною.

—         Новими місіонерами цієї країни були Алессандро Валіньяно, Міккєлє Руджіері і Матео Річчі.

—        Після Нанкінського договору у 1842 р., коли Китай капітулював перед Великобританією, а остання окупувала частину території Китаю, християнство почало добре розвиватись.

—        Папська енцикліка «Maximum illud» (1919) представляла місійну програму для Китаю, а з 1920 р. місійну справу поступово доручали місцевому клиру та номінували на єпископство місцевих кандидатів.

—        У 1946 р. папа номінував першого кардинала для Китаю і тоді ж була започаткована ієрархія. Сприятлива ситуація для поширення християнства була аж до 1949 р., коли остаточно у до влади прийшли комуністи.

ЯПОНІЯ.

—        Християнство у цій країні започаткував св. Франциск Ксаверій (1506-1552), хоча інтенсивні переслідування у ХVІ та ХVІІІ ст. були справжнім випробовуванням для християн Японії і дали Церкві тисячі мучеників.

—        У ХХ ст. церковна ієрархія були малочисельна і Церква розвивалася дуже слабо.

—        У 1927 р. для Японії був висвячений перший єпископ.

—        Дискусії щодо акцептації місцевих обрядів тривали тут довший час (хоча потім виявилося, що релігійного значення їм не надавали) аж до 1936 р., коли християнам дозволили брати участь у сінтуїстичних церемоніях.

—        Суспільний антизахідний рух у 40-х рр. завдав школи розвиткові Церкви, хоча вона продовжувала бути моральним авторитетом для японців та значно впливати на суспільство.

КОРЕЯ.

—        Місії у Кореї почалися завдяки наверненим мирянам, які після прийняття хрещення у 1777 р. повернулись з Пекіну.

—        У ХVІІІ ст., незважаючи на жахливі переслідування, Церква у Кореї розвивалася.

—        З часу Корейської війни (1950-1953), північна частина країни стала комуністичною, де досі тривають переслідування християн.

—        У південній частині з’явилися проблеми з передачі церковної влади єпископам корейцям, оскільки країну окупували японці.

—        Уряд Японії хотів мати своїх ставлеників у Церкві в Кореї, але цього не вдалося здійснити.

—        Зараз у Пд. Кореї досить активно розвиваються місійні рухи, а християн є приблизно 3 млн.

ІНДІЯ.

—        Після здобуття незалежності у 1947 р. Церква у Індії почала динамічно розвиватись, хоча за кількістю є надалі малочисельна. Тут почали активно діяти капуцини, адже заснували багато місійних осередків, особливо на Півночі країни. Крім цього, єзуїти та селезіани мали значні місійні успіхи.

—        На сьогодні в Індії існує 3 місцеві Церкви: сиромалабарська, сиромаланкарська та латинська.

—        Найбільш впливовими та місійно активними є сиромалабарці.

—        Індійські місіонери присутні у багатьої країнах світу.

—        У 1940 р. конгрегація скасувала присягу щодо «малабарських обрядів», яку до цього часу складали місіонери.

—        Також почався рух щодо «індигенізації» ієрархій, з акцентом на віднову місцевих Церков.

—        На сьогодні Церква є досить вагомим моральним авторитетом в Індії.

—        Важливі події: пленарний Синод в Бангалор (1950), Євхаристійний конгрес в Бомбеї (1964), папські візити Павла VI (1964) та Івана Павла ІІ (1986).

Африка.

—        Континент є дуже різноманітний щодо політики, культури та релігії. Три етапи християнізації Африки:

—        а) І–V ст.

—        б) ХV–ХVІІІ ст.

в) ХІХ–ХХ ст.

а) І–V ст.

—        Вже з ІІ ст. у Пн. Африці, Єгипті та Ефіопії були джерелом богословської думки і місійної справи.

—        Особливо, у Єгипті, християни були вже під кінець І ст., а у ІІІ ст. ця територія стала початком для монаршого життя Сходу.

—        Тоді ж в Олександрії з’явилася катехитична школа, а місіонери з Єгипту діяли в інших країнах: в м. Аксум (Пн Ефіопія) і Нубії.

—        В Аксумському царстві було багато храмів і монастирів у ІV ст., було перекладено Біблію на інші богослужбові книги на місцеву мову. Так зростала ефіопська Церква.

—        Основний місіонер – св. Фруменцій зі Сирії, що навернув місцевого короля. Ефіопська Церква через мусульманські напади була ізольована у VІІІ ст. і тривала до 1472 р.

—        У Пн Африку християнство прийшло правдоподібно з берегів Італії і там динамічно розвивалося, особливо з ІІ до ІV ст.

—        Багато мучеників постало у Карфагені у 180 та 202 році.

—        Церква тут у ІV ст. мала понад 400 єпископів.

—        Серед відомих святих: Тертуліан, Кипріян, Августин. Звідси також походило 3-є папів.

—        Згодом місійний у Пн Африці розвиток сповільнила єресь донатистів, а також мусульманські напади: у VІІ ст. вони майже повністю знищили африканську Церкву.

б) ХV–ХVІІІ ст.

—        Момент відкриття португальцями зх. берегів Африки у 1434 р. і тривав протягом 3-х століть.

—        Місійністю тоді займалися переважно монаші чини.

—        Місцеві народи португальців не сприймали позитивно.

—        Християнізація Конго у 1491 р. та короля Альфонса І (1506-1543) була дуже вдалою. Навіть син цього короля Дом Енріке був висвячений на священика, а перше єпископство постало у столиці в 1596 р.

—        Християнство не могло закорінитися у народах Африки:

—        торгівля людьми колонізаторами.

—        втручання португальців у місцеву політику африканців.

—        голландські кальвіністи монополізували торгівлю людьми .

—        У Африці траплялися випадки синкретичних рухів: т.зв. «антоніанізм» в Конго в кінці ХVІІІ ст.

—        В Ефіопії відбувалися також конфлікти між християнами…

—        Унія відбулася у 1622 р., часті конфлікти між ефіопськими монахами та католиками, що пов’язувалися з політичними протистояннями. Гостре протистояння було у 1632 р. та у 1789 р.

—        Проблеми у християнізації Африки:

—        а) погана підготовка місіонерів (не знали місцевих мов, звичаїв та менталітету);

—        б) расизм, що був модним в епоху Просвітництва, зміцнюваний кальвіністським протестантизмом. Такі погляди формували переконання, що «бути християнином це бути португальцем».

в) ХІХ–ХХ ст.

—        Місійний рух у ХІХ ст. почав акцентували потребу проголошення спасіння в Христі, яке слід проповідувати всім народам з новим ентузіазмом, особливо найбільш опущеним.

—        Місіонери з Бельгії та Франції прибули до Сенегалу (1817-18 рр.), до Сьєрра Леоне, на острови Реуніон та на Мадагаскар.

—        Місіонерська робота серед чорношкірих мешканців, у якій особливо відзначився о. Франциск Ліберман («спіритини») та єп. Едуард Баррон.

—        Місіонери почали свою діяльність у Сх Африці: у Занзібарі (1862 р.), в Багамойо (1868 р.), а звідтам вирушили до Танганіки, Великих Озер (1878 р.), Руанди, Бурунді та Кенії.

—        У Центральній Африці у 1846 р. папа Григорій ХVІ заснував найбільший у світі вікаріат, але через переслідування католиків у 1862 р. місії у цій частині Африки були зупинені.

—        Розпочалися вони знову у 1872 р. завдяки місіонеру Даниїлу Комбоні, який заснував два місійні Згромадження і вперше включив у місійну групу черниць.

—        Однак радикальний рух мусульман (т.зв. «магдизм», який закликав всіх християнських місіонерів вважати за рабів і так з ними поводитись) невдовзі перешкодили розвитку місій т.зв. «комбоніанів».

—        Південна Африка була закрита для католицьких місіонерів аж до ХХ ст. через те, що з 1815 р. ця територія належала Великобританії, яка була ворожою католикам. Хоча ірландські місіонери працювали там з 1838 р, то аж в 1879 р. конгрегація відкрила т.зв. «замбійську місію», що охоплювала Малаві, Зімбабве, Ботсвану, а місії очолили єзуїти. Ці місійні спроби реалізувалися аж до 1945 р.

в) ХІХ–ХХ ст.-підсумок

—        Позитиви: нове проголошення Євангелія, розвиток людини, заохота до вивчення місцевих мов, переклад релігійних книг на ці мови, покращення рівня освіти, харитативна діяльність, формація місцевого духовенства.

—        Негатив: співпраця місіонерів з колоніалістами (Берлінська конференція у 1885 р. - «патерналізм»).

7 лекція.

Місійні перспективи та території Американського континенту.

Південна Америка.

—        Християнство у давніх колоніальних часах залишилось в історії Пд Америки як релігія, що володіла динамізмом розширення.

—        Водночас воно стреміло до розширення, включаючи у себе політичні, економічні та колоніальні здобутки.

—        На такий його кшталт вплинуло багато історичних чинників його країн-носіїв – Іспанії та Португалії, що боролися з ісламською інвазією, а також втручання у релігійні питання монархів цих країн.

—        Відкриття Америки було для Європи розширенням горизонтів: відкривалися політичні та географічні кордони, а також поле місійної діяльності зі всіма майбутніми наслідками цього процесу.

—        Це період співпав з часами реформації, які болісно відбилися на Церкві.

Доколумбійські культури у новому світі.

—        3 зони:

—        1. «Нуклеарна» Америка – територія сучасної Мексики і гори Анди, де зауважувався значний поступ культури. Це місце розвитку культури ацтеків та інків;

—        2. «Проміжний» регіон, що знаходиться між двома вищезгаданими місцевостями, який заселяли сільські жителі;

—        3. «Крайні» регіони – території лісів, саван, прерій та Карибських островів, де переважало рільництво.

—        Змішування культури, яку принесли колонізатори з Іспанії та Португалії з місцевими звичаями особливо активно відбувалося у двох перших зонах. Як свідчить давня хроніка, що її залишили колонізатори та місіонери, місцеві жителі з однієї сторони осягнули високе мистецтво, розвинули культуру та релігію, а з іншої сторони зустрілися з політеїзмом, дивним ідолопоклонством, складанням людських жертв, хронічним алкоголізмом, фаталістичними уявленнями про життя.

Євангелізація Латинської Америки

—        Після відкриття Нового Світу почалася найуспішніша фаза для місійного розвитку Церкви. Євангелізацію започаткували та розвивали іспанські та португальські королі…

—        Вели євангелізацію монахи, священики, миряни, часто знаходячи підтримку у місцевих індіан. Безпосередня євангелізація почалась у 1493 р. під керівництвом Папського легата у Новому Світі о. Бернарда Бойла та кількох його братів у монашестві.

—        Місійні подорожі в інші країни континенту розпочались із Санто Домінго, Пуерто Ріко і Куби.

—        Більшість місіонерів були ченцями давніх чинів або реформованих: францискани, домінікани, августиніани, єзуїти. Лише у XVI ст. до Латинської Америки прибуло 5 тисяч місіонерів.

—        Починаючи з 1525 р. до місійної справи у Пд Америці включили і жінок.

—        Перший єпископ міста Мехіко Хуан де Цуммарага у 1534 р. прийняв у себе групу богопосвячених вчительок з метою навчати місцевих дівчат. Загалом у Пд Америці у XVI-XVIІІ ст. було засновано понад 130 жіночих монастирів.

—        Характерні елементи духовності місіонерів

—        євангелічний радикалізм

—        готовість до мучеництва

—        постійність покликання

—        крайня вбогість

—        Можна ствердити, що на той час обов’язком для місіонера вважалось жити у невибагливих умовах.

Місійна методика

—        Місіонерство мало свою особливу методику: т.зв. «конвентуальні місії», які за своєю суттю уподібнились до середньовічних монастирів у Європі.

—        Монастирі були активними місійними осередками – навчали людей як вести добре життя, як вміло працювати на полі, будувати будинки та виховувати дітей.

—        «Гостинні поселення» (pueblos-hospitales) та «редукції» (reducciones).

—        Ці місійні започаткування були важливими і новаторськими елементами соціалізації місцевих індіан. Спільне життя мало гарантувати успіх у християнізації та цивілізаційний поступ тубільців. «Гостинні поселення» були засновані у Мексиці, а редукції єзуїтами та францисканцями у Парагваї, а згодом поширились і на інші території.

—        Редукції – це своєрідні резервації, створені для християнізації. Але при цьому монахи навчили тубільців багатьох ремесел, настільки цивілізували та об’єднали, що згодом ті чинили запеклий спротив рабовласникам та колонізаторам.

—        Лише у Парагваї протягом 1606-1776 рр. таких резервацій існувало понад 100, а у XVIІІ-XІX ст. повністю знищені ліберальними урядами після 4-річної війни з єзуїтами у 1754-1758 рр.

—        Сприяння культурі та науці.

—        Протягом 1524-1572 рр. було написано понад 109 різних праць з культурології, антропології, лінгвістики, історії.

—        На новостворених латиноамериканських університетах створено кафедри з вивчення місцевих мов. Деякі з цих мов завдяки місіонерам зберегли своє існування. Перший друкарський верстат було встановлено у Мексиці у 1534 р. завдяки сприянню місцевому єпископу, а ще інший почав діяти у Лімі.

Місіонери та церковна влада багато уваги приділяли друкуванню та вивченню катехизмів (в тому числі з місцевими піктограмами ацтеків).

—        Серед багатьох версій катехизму, найкращі були представлені на Синод у Лімі (1584 р.) трьома мовами: іспанською, кечуа і аймара. Інші важливі інкультураційні спроби: будування християнських храмів на місці давніх, християнізація давніх традиційних свят, разом з розвитком театрально-мистецьких заходів у євангелізації.

—        Едукаційні старання.

—        Було створено цілі мережі шкіл, 48 університетський колегій, 25 університетів (6 з них вже у XVI ст.).

—        Поставало багато лікарень: перша з них постала у 1503 р. в Санто Домінго з ініціативи о. Наколаса де Овандоса.

—        У XVI ст. лише в новій Іспанії (Мексика) було створено 149 лікарень.

—        Створення місцевих церковних спільнот.

—        Перші моделі Церкви у Новому Світі базувалися на іспансько-португальських моделях, натомість згодом були створені нові моделі, такі як монастирські місії та редукції, що започатковували новий метод місіонерства заради утвердження місцевої Церкви.

—        Єпископів призначала «іспанська корона», а найголовнішим їх завданням були душпастирські візитації на місцях. Єпископи успішно застосовували тактику колегіальності, що проявлялася у спільних нарадах, соборах тощо. Ради єпископів подавали місцевим душпастирям директиви щодо кращого вивчення місцевих мов, євангелізації та захисту індіанців.

Колонізація та євангелізація

—        Фальшива ідеологія та бажання збагачення призвели до того, що місцевий людей колонізатори почали вважати «другорядною» расою. Тому почало процвітати рабовласництво, що згодом спричинило знищення місцевої культури.

—        Однак часто місіонери виступали проти загарбницьких цілей колонізаторів, захищаючи місцеве населення. Нпр. проти т.зв. «енком’єндас»

Права місцевого населення

—        Відразу після відкриття Нового Світу цариця Іспанії Єзавель І Кастилійська (1451-1504) заборонила рабовласництво на нових землях.

—        Католицьке університетське богослов’я в Іспанії всіляко сприяло місійній справі своїх співгромадян і розпрацювало систему щодо дотримання прав автохтонів: про захист прав особи і міжнародне право народів.

—        Римські папи також сприяли збереженню прав індіанців: у 1537 р. папа Павло ІІІ підтвердив права індіанців на життя, свободу і власність.

—        Крім того, між місіонерами та місцевим населенням були добрі відносини: багато єпископів та звичайних місіонерів ставали активними борцями за їхні права.

—        Проте проблемою залишався факт, що Церква мало уваги приділяла євангелізації рабів, що походили з Африки та захисту їхніх прав.

—        Торгівля неграми аж до XVIІ ст. була пріоритетом португальських загарбників, а кількість осіб, які були перевезені до Пн та Пд Америки протягом XVI-XIX ст. сягала 10 млн. чорношкірих.

У напрямку нової євангелізації

—        Раціоналістичні ідеї епохи Просвітництва у XVIІІ ст. були широко розповсюджені серед духовних кіл у Пд Америці і через це місійна справа Церкви тоді переживала важку кризу.

—        Антиклерикалізм та антикатолицький лібералізм був домінантним для XIX ст. в Пд Америці.

—        Церкву звинувачували у консерватизмі та «отуманенні» людей середньовічним мракобіссям.

—        Масони, що очолювали уряди держав воювали з Церквою та не давали можливості їй працювати у душпастирстві.

—        Крім цього, через кризу духовних кадрів, Церква втратила на довгі роки свій вплив на суспільство та авторитет у людей.

—        На поч. XX ст. латиноамериканські олігархи під впливом США поглиблювали суспільно-економічну нерівність та розхитували економіку більшості країн Пд Америки. Почалось переслідування Церкви у багатьох країнах перед І світовою війною, а після неї почалась поступова віднова Церкви.

—        Зараз відбувається планове втілення елементів нової євангелізації у багатьох країнах. Багато до цього спричинилася т.зв. богослов’я визволення.

Північна Америка

—        Основою північноамериканського християнства був європейський католицизм. Згодом до нього приєдналися місцеві автохтони: білі та чорні американці. В історії Пн Америки існує три місійні етапи:

—        1. Перші місійні спроби (1500-1700 рр.).

—        2. Часи постання США і Канади.

—        3. Часи початку закордонних місій.

1.      Перші місійні спроби (1500-1700 рр.).

2.      Більшість території Пн Америки були захоплені країнами-колонізаторами: Іспанією, Францією та Великобританією.

3.      Це сприяло започаткуванню місій в 6-ти районах континенту в різному часі.

a.      південно-східні штати

b.     південно-західні штати 

c.      західний регіон США

d.     північно-західний регіон США і Канади

e.     південний регіон США

f.       Квебек і долина Міссісіпі

Південно-східні штати США

—        Протягом XV-XVI ст. місії відбувалися згідно системи «патронато» та були зв’язані з місійними спробами у Пд Америці.

—        Першу св. Літургію відслужив 6 вересня 1565 р. Франциск Мендоза на території сучасної Флориди. Однак морська війна між Великобританією та Іспанією за території призупинили місійну діяльність в тих часах. Було вбито також навіть кілька місіонерів. А коли в 1763 р. Флорида була передана англійцям, то в наступні 20 років велика частина місцевого населення (прибл 40 тис.) повернулася до давніх традиційних релігій. Це була невдача іспанських місій на даній території.

Південно-західні штати США

—        Місії розпочали іспанські францискани та єзуїти. Важливою особою, що відіграла велику роль у місії був францисканець Хуан де Паділла, який загинув як мученик у 1544 р. і його вважають першим християнським мучеником у США. Хоча й відбувався розвиток місій, все-таки часті повстання, війни, прояви насилля над місцевим населенням знищували місійні починання.

Західний регіоні США

—        Місії розпочалися досить пізно – в XVI ст. під керівництвом єзуїтів. І хоча єзуїти були змушені покинути ці території у 1767 р., то після себе залишили міцні спільноти. На зміну їм прийшли іспанські францисканці. Для прикладу, о. Юніперо Сейра розпочав місії в Сан Дієго в 1769 р. і до своєї смерті у 1784 р. залишив 9 місійних осередків.

—        Добре просувались іспанські місії теж в Каліфорнії, будучи водночас центрами виховання, освіти, поступу в економіці та політиці.

Північно-західний регіон США і Канади

—        Місії були започатковані французькими єзуїтами, францисканцями та іншими монашими орденами, почавши з 1611 р., діставшись території штату Майне.

—        На території сучасної Канади місійна робота почалась у 1615 р. Тому єпископство у Квебеці було другим у Пн Америці після Мексики, розпочавши своє існування у 1674 р.

Південний регіон США

—        Місійні спроби були, в основному, справою єзуїтів і францисканців та обмежилися до душпастирської праці посеред англійських колоністів-католиків, які поселилися разом зі своїм лордом на території сучасного штату Меріленд. Деякі ворожі племена часто нападали на ці поселення.

—        Однак через пуритан (протестанти, послідовники кальвінізму, що через вигнання з Європи приїхали до Пн Америки) у 1645 р. католицька місійна ініціатива була сповільнена і зупинена.

Решта території сучасної Канади

—        Місійні спроби були, в основному, справою єзуїтів і францисканців та обмежилися до душпастирської праці посеред англійських колоністів-католиків, які поселилися разом зі своїм лордом на території сучасного штату Меріленд. Деякі ворожі племена часто нападали на ці поселення.

—        Однак через пуритан (протестанти, послідовники кальвінізму, що через вигнання з Європи приїхали до Пн Америки) у 1645 р. католицька місійна ініціатива була сповільнена і зупинена.

Квебек і долина Міссісіпі

—        У І пол. XVІ ст. французькі католицькі єзуїти були першими місіонерами серед племен долини Міссісіпі. Потім до них долучилися єпархіальні священики з Квебеку та французькі францисканці.

—        Часті племінні війни на цій території були причиною місійних «пауз». Тут місіонери спричинялися до пізнання традицій місцевих племен, вивчення їх мови, гуманітарного розвитку.

—        Скасування ордену єзуїтів відбилося на місійній справі.

2. Часи постання США і Канади

—        «Золота доба» місій з кінцем XVIІ ст. добігла кінця, а розпочалась нова епоха. Паризький мирний договір з 1763 р. обмежив впливи Франції у Пн Америці, а з 1776 р. США отримала незалежність.

—        Конституційний акт з 1791 р. збільшив протистояння між т.зв. Верхньою Канадою (англомовна) та Нижньою (французькомовна).

—        Католицька Церква з часу здобуття англійцями французької частини Канади (1763 р.) і аж до 1789 р. мала менші права і була дискримінована аж до Американської революції 1800 р. Хоча свій авторитет у населення зберігала через створення та розвиток харитативних закладів.

—        До цього спричинилися французькі сестри урсулянки, а згодом шаритки (Елізабет Анн Сетон).

—        Елізабет Анн Сетон засновує жіноче згромадження сестер милосердя (шаритки). Вони серйозно взялися за формування католицьких шкіл і це лягло в основу заснування згодом католицьких парафіяльних шкіл, які досі є популярними. Реформа у школах значно спричинилася до євангелізації та християнського виховання місцевих дітей. Через це кількість католиків в США за 120 р. зросла від 35 тис. у 1800 р. до майже 20 млн. у 1920 р.

—        З 1920 –х рр. Церква сприяла т.зв. «внутрішнім» місіям у країні. Періодично відбувалися спільні зустрічі ієрархів, синоди (кілька з них у Балтіморі). Однак, серед членів Церкви найбільше було прибульців з Європи, натомість мало – місцевих африканського походження. Крім цього, євангелізація на плантаціях була забороненою і тому з часів скасування рабства у 1863 р. афроамериканців у католицькій Церкві було 100 тис, а в 1960 р. лише 616 тис. осіб.

—        На поч. ХІХ ст. церковними ієрархами було створено ряд організаційних структур, що сприяли поширенню віри:

—        Народний едукаційний католицький союз (1904),  Товариство поширення католицької Церкви (1905), Католицька молодіжна організація (1930), Товариство католицьких профспілок (1937).

—        Церква динамічно розвивалася, особливо за першого кардинала США, єпископа Балтімору Джеймса Гіббона (1834-1921).

—        У Канаді католицька Церква після Паризького мирного договору з 1763 р. закликала вірних до лояльності до нової влади (англійців), тому у 1766 р. англійці дозволили католицькому єпископові очолювати єпископство у цій країні. Через чисельну імміграцію, Церква зосередилася на вирішенні місцевих проблем. Прибульці були з європейських країн, особливо з Ірландії та Великобританії.

—        У Канаді почало функціонували католицьке шкільництво, різні суспільно-харитативні організації. У 1841 р., коли Верхня і Нижня Канади об’єдналися, це дало більші можливості для релігійного розвитку країни. Починаючи з кінця XVIІ ст. християнство на Аляску прийшло з Росії. З Канади на Аляску почали прибувати католицькі місіонери починаючи з 1862 р. На поч. ХІХ ст. у Канаді працювало 3,5 тис. священиків, 30 чол. монаших спільнот, 70 – жіночих та було понад 2 млн. католиків (42% населення).

4.      ХХ ст. – початок закордонних місій

До 1908 р. США і Канаду Рим трактував як територію для «закордонних місій»…

У 1908 р. відбувся перший Американський католицький місійний конгрес, що почав планувати формацію поза територією Пн Америки, попросив Рим про дозвіл для цього.

У 1911 р. такий дозвіл було дано і, як результат, постало Католицьке товариство закордонних місій Америки (CFMSA). Це було місійне згромадження т.зв. місіонери з Мерікнол.

—        Канадська Церква розвивалася у місійному русі завдяки 2-м ініціативам:

—        1. Товариство закордонних місій Скарборо (місцевість), яке постало у 1918 р.

—         2. Товариство закордонних місій Квебеку, звідки з’явилося теперішнє популярне гасло, спільне для всіх місіонерів світу: «жити для нас – це євангелізувати».

 

Comments