Навігація

Полісся

Остання активність на сайті

Власники сайту

  • Олексій Савчин

Автори сторінки

  • Олексій Савчин
    лютого 20, 2011
Project updates‎ > ‎

ГЕРОЇ-БАНДИТИ

опубліковано 20 лют. 2011 09:03 Олексій Савчин   [ оновлено 20 лют. 2011 09:07 ]


Поліські січовики.

Зі спостережень за станом злочинності в СРСР у повоєнні роки випливають три взаємо пов’язаних питання.

Перше. Статистичні дані про злочинність в країні вказують на те, щокримінальний і політичний бандитизм був зосереджений у тих районах, де існував націоналістичний повстанський рух проти радянської влади. Радянськадержава навмисне переплутала між собою усвідомлене

109.Невідоміполітичне протистояння режиму і кримінальний терор. . . Кримінальники використовували ті ж методи несподіваних ударів і спішного відступу, створюючи тим самим погану славу всім “борцям” – і грабіжникам, і повстанцям – серед місцевого населення. Взяти лише один приклад: навіть між собою підпільники-націоналісти на Західній України гірко ремствували з приводу дій справжніх бандитських груп, що стояли поза політикою. Подібна плутанина стала потенційним знаряддям в арсеналі радянської влади, які кожні ексцеси місцевих бандитських груп записували на рахунок жорстокостей, нібито вчинених українськими націоналістами. Хоча були й приклади іншої поведінки повстанців. Так в ніч на 8 січня 1947р. на Волині місцевий підрозділ Української повстанської армії (ОУН) стратив за кримінальний бандитизм двох своїх товаришів по службі – В. С. Тхорик і Н. А. Лукашука. Обидва були повішені, їх трупи понівечені, а біля їх тіл був встановлений знак: “Тхорик та Лукашук страчені УПА за крадіжку і бандитизм” .

Друге. Важливе питання стосується самих виконавців злочинів. Ідеальна ситуація для грабежів виникає тоді, коли місцева влада представлена місцевими жителями, а складна  обстановка, коли всього кілька кілометрів можуть зробити розбійника недосяжним, і навіть знання про те, що відбувається на землях, підлеглих їхній владі, не змушує їх турбуватися про те,що діється за межами свого впливу. Використовуючи спорідненість, соціальні, культурні та етнічні зв’язки, протекцію чи залякування, вони заручалися підтримкою і створювали опорні пункти на локальному рівні. Дуже рідко, тільки в тих випадках, коли бандити діяли проти інших місцевих жителів, вони надягали маски, щоб уникнути впізнання. Але найчастіше бандити наносили удари за межами тих місць, де базувалися: бандити в одному селі могли виглядати “робінгудами” і кривавими бандитами-вбивцями в іншому.
Тут і далі ОУН – абревіатура Організації Українських Націоналістів, а УПА – Українська Повстанська Армія, що виникла на Поліссі в Сарненському селі Немовичі після липня 1941 року і в 1943 році докорінно винищена бандерівцями /ОУН/.

Тепер вже відомо, що всупереч враженню, яке виникає при знайомстві з радянськими архівами, український підпільний рух опору не був єдиним – він був строкатим поєднанням безлічі конкуруючих угруповань, методи і програми яких значно відрізнялися один від одного.

Співробітники НКВС виявили велику кількість матеріалів з архіву українського націоналістичного підпілля. Їх увагу особливо привернув один такий документ – докладний 20-сторінковий аналіз методів роботи радянської таємної поліції на Західній України, що має назву “Агентура НКВС-НКДБ в дії”. Цей рідкісний матеріал був надрукований обмеженим тиражем спеціально для керівництва СБ. Брошура представляла собою свого роду “Молот відьом” – це було навчальний посібник з полювання на радянських шпигунів. Даний документ був настільки точний, що його негайно передали на верх по інстанціях, так що в підсумку він ліг на стіл генерал-лейтенанта Т.А. Строкача, в той час заступника Наркома Внутрішніх Справ України. Від нього він потрапив до генерал-лейтенанту А.М.Леонтьєву – начальнику Главного Управління по боротьбі з бандитизмом (Губбіо), секретного підрозділу Наркомату Внутрішніх Справ СРСР, який відповідав за так звані спецгрупи, або таємну агентуру, і за диверсійні операції проти бандитів і підпільних націоналістичних групп.

З розтаємнених у Москві фондів Головного Управління по боротьбі з бандитизмом (1938-1950)  ясно, що радянська влада, прагнучи зміцнити своє становище у щойно завойованих або повторно приєднаних до СРСР регіонах, спиралася переважно на мережу інформаторів, або агентуру. Кілька десятків штатних працівників НКВС-НКДБ, які знаходяться в районному апараті, в кожному селі вони таємно організують спеціальну агентурну інформаційну сітку з цивільного населення.Тільки після створення такої сітки в кожному населеному пункті, органи НКВС-НКДБ починають свою діяльність. За допомогою цієї сітки вони мають можливість контролювати внутрішнє життя кожного населеного пункту, виявляти і “розробляти” об’єкти, які для них будуть представляти певний оперативний “інтерес”.  В підсумку  радянській владі вдалося здолати супротивника завдяки тому, що вона змогла створити складну систему внутрішнього шпигунства або агентури.

Українське націоналістичне підпілля готувалося до повернення Радянської армії на Західну Україну за трьома напрямками.
По-перше, до березня 1944 р. українські партизани-націоналісти майже перестали здійснювати напади на німецькі окупаційні війська.

Наприкінці війни, після того як у Німеччини були відвойовані окуповані нею території, першим кроком Рад завжди було захоплення і вивчення архівів німецьких окупаційних сил. В архівах виявлено, що в кінці грудня 1944р. численні джерела підтверджували існування “українсько-німецьких банд в більшості сіл … Вони бродять по сільських районах  великими групами, тероризуючи місцевий радянський актив і не дають районним [партійним] працівникам ніякої можливості виїжджати в села “.
По-друге, наближається “звільнення” Радянською армією окупованих німцями областей зустрічалося масовим “відходом під землю” – так націоналісти готувалися до боротьби за незалежність. До того часу як навесні 1944 р.радянські війська вступили на Західну Україну, практично в кожному селянському дворі були вириті “схрони”, “притулки” або “укриття”, де зберігалися таємні запаси зброї та боєприпасів, продовольства та одягу, де сім’я могла сховатися надовго в разі приходу в село німців, румунів, поляків, радянських військ або просто однієї зі справжніх банд мародерів, яких було безліч в областях,спустошених війною.Такі притулки стали нагальною потребою на Західній Україні, де війна залишила глибокий слід. Значна частина населення регіону було вбита або вивезена на примусові роботи до Німеччини, а інша, більш значна, помре або буде депортована до Сибіру і на Далекий Схід (в основному у Воркуту) з приходом радянської влади. Ці потаємні укриття завжди знаходилися неподалік  житла, оскільки звістка про швидкий прихід ворогів не залишала часу для втечі. Вони облаштовувалися так, щоб звідти можна було легко бігти і щоб їх тяжко було виявити навіть при самому ретельному обшуку. Безсумнівно, такі “схрони” кидали виклик прагненню радянської влади взяти регіон під свій контроль. Укриття були уособленням підпільного світу – зі своїм урядом, своїми громадянами, глибоко окопалися в очікуванні затяжної війни проти радянської присутності в регіоні. Існували й особливі сховища, призначені під госпіталі, поліцейські управи, друкарні, бібліотеки і архіви, а також для централізованого зберігання предметів першої необходімості16. У 1945-1946 рр.. радянські частини виявили тільки на Західній Україні 28 969 таких підпіль. Прагнення населення уникнути Рад і ухилитися від служби в армії збігалося із закликами УПА. Однак, до великої досади керівництва українських повстанців, така поведінка ще не означала, що втікачі неодмінно поповнять ряди ОУН-УПА.

Війна породжувала не тільки нових борців націоналістичного підпілля, але й незліченні незалежні кровожерливі і жорстокі банди мародерів. Ці банди тримали в страху всіх, не розбираючись між простими обивателями, повстанцями та представниками радянської влади. Навіть у своєму середовищі підпільники-націоналісти  Західної України нарікали на дії справжніх банд, що знаходилися поза політикою.

Вступ на територію Західної Україні Червоної Армії, а слідом за нею і прикордонних військ НКВС, не позбавив населення від страху, викликаного очікуванням повернення радянської влади в регіон, який в цілому був налаштований до неї вороже. За перші 17 місяців повторної окупації Західної України радянськими військами (з лютого 1944р. по червень 1945р. включно) донесення НКВС з грифом “цілком таємно” показують, що радянські частини провели 15733 військових і міліцейскіх операцій проти українських націоналістів. Кількісні результати цих операцій вражають уяву: 91615. українських повстанців було вбито, 96446 захоплено живими, 41858взято в полон. За перший рік після встановлення радянської влади на Західній Україні в ході жорстоких військових операцій було депортовано 10139 українських сімей (26093 осіб). Десяткам тисяч ще належало бути депортованими на протязі наступних кількох років. Як зазначалося у донесенні ОУН-УПА: “В даний час більшовики активізували кампанію, націлену на те, щоб відколоти від нас маси. Українське населення коливається під впливом більшовицького терору і пропаганди. Метою цієї пропаганди було протиставити радянську владу попереднього періоду – епохи польського панування. Як зауважив селянин Іван Колядко на Немовіцькому сільському сході: “Мого брата за службу в Червоній Армії нагородили орденом Слави III ступеня. Хіба могло таке статися за польських панів-щоб бідний  селянин отримав би таку урядову нагороду?  Такі, як Колядко з с. Немовичі, справедливо вважали, що повстанцям слід дати можливість самим скласти зброю. А тих же, хто відмовиться це зробити, потрібно “вбивати як собак”. Після цього виступу, сам Колядко та його численні родичі стали мішенню для ударів  повстанців. За кілька тижнів ,після його виступу,  було по звірячому зарубано і розчленовано його дев’ять родичів. Це були дві родини, що жили по сусідству з селом Зносичі. Всупереч таким звірствам “совєти” проводили показові суди на сільських сходах, що давали вихід озлобленості і гніву населення і стали на Західній Україні потужним знаряддям підтримки радянської влади на селі.

Мені в Степані розповідали про один випадок: “у січні 1945 р. двоє українських націоналістів були публічно страчені за військові злочини проти радянського народу. На центральній площі селища Степань спеціально спорудили шибениці, потім туди вивели двох ув’язнених з табличками на грудях, на яких було написано “бандіт” і “убивця”. Їх підвели до шибениць, зв’язали руки за спиною й одягли на шию петлю. Було зачитано вирок радянського суду: смерть через повішення. Злочин цих людей нібито полягав в тому, що вони рік тому вбили дев’ятьох радянських партизанів з десанту. Їх також звинувачували у збройному бандитизмі проти місцевого населення.  Оголошення вироку викликало гучні оплески серед натовпу”…

Звісно, сьогодні  важко уявити, що боротьба за незалежність могла б увінчатися успіхом. В 1944-1945 рр. ОУН сподівалася на перемогу, спираючись на три фактори. Першим з них вважалася повна підтримка з боку населення Полісся та Галичини. Керівництво ОУН було переконане, що ніякої окупаційний режим не зможе підкорити край, якщо самі українці відмовляться визнати законність цієї влади. Другим чинником була віра в успіх, заснована на багато-чисельності населення. ОУН розраховувала на те, що після-воєнне перетворення Західної України та утвердження радянської влади в регіоні виявляться не під силу навіть Сталіну. Третім було сподівання на те, що західні союзники будуть наполягати на демократичному вирішенні завдань повоєнної реконструкції Східної Європи.

До того ж ОУН покладала великі надії на Третю світову війну між “Росією” і Америкою. Після серпня 1945 року українські націоналісти особливо розраховували на загрозу застосування США атомної зброї .

Тим не менш бойовий дух українського націоналістичного підпілля був значно підірваний вже одним розмахом дій радянської влади щодо встановлення свого контролю на Західній Україні в перші шість місяців з початку повторної окупації регіону радянськими військами.

Більшість жителів непокірного краю втомилися від війни і не бажали воювати проти непереможної, як тоді здавалося, Червоної Армії. Таємне донесення агента “Бусько” з Сарнів керівництву ОУН, датоване 4 листопада 1944 р., відображає загальну атмосферу, в якій доводилося діяти українським націоналістам: “Ставлення організованого населення до нашого руху співчутливе. Ставлення неорганізованого населення негативне, оскільки більшість з цих людей не вірить в нашу перемогу над сильним ворогом . Люди сильно залякані арештами та висилкою до Сибіру”.

Підтримка ОУН-УПА з боку населення танула на очах і це ставало головною загрозою підпіллю. Як показує абсолютно таємна доповідь НКВС -” … жовтня 1944 р., місцеве українське “населення також починає проявляти зневіру в пропаганду ОУН і поступово полишає їх.  Лише невелика частина населення надає підтримку. Головну небезпеку для підпілля – і успіх в очах радянських агентів – представляли песимістичні настрої. Вони все більше поширювалися серед повстанців, у міру того як широкі верстви українського населення, які раніше їм співчували, тепер від них відрікалися, відчуваючи неминучість поразки”

Діючи в атмосфері фаталізму, несучи постійні втрати в зіткненнях з переважаючими силами радянської армії, керівництво українського націоналістичного підпілля вдавалося до жорстких заходів, аж до розстрілу, щоб запобігти дезертирству. .Проте з плином часу ця тактика дуже часто призводила до того, що лідери повстанців перетворювалися на катів, а рядові бійці все більше віддалялися від свого керівництва.Коли керівники підпілля підозрювали своїх людей у мовчазній згоді з Радами або в дійсному співробітництві з ворогом, замість доган вони відразу вдавалися до набагато більш жорстких заходів-знищення

“Совєти” застосовували іншу поширену форму дезорганізації повстанців стали часті облави, під час яких “підозрюваних” забирали на допит в НКВС-одних затримували на якийсь час, інших відразу ж відпускали. Такі облави настільки увійшли в звичайну практику, що у них з’явилася подвійна мета: таким чином одночасно виявлялася справжня радянська агентурна мережа і в той же самий час сіялись страх і підозри в лавах підпільників. Нескінченні арешти і допити помітно руйнували об’єктивні критерії, за якими можна було б судити про відданість українських повстанців своїй справі. У результаті підозрювати починали майже кожного.

Вже в серпні 1944 р., У відповідь на спроби НКВС проникнути до лав підпільників, ОУН ввела в дію “наші контрзаходи … ліквідація  сексотів усіма доступними засобами (розстріл, повішення і навіть четвертування, з написом на грудях:” Сексот “)” .У численних інструкціях УПА прямо описується, як слід чинити розправу. Мета терору полягає не тільки в тому, щоб знищити запідозрених зрадників, а й у тому, щоб залякати інших і тим самим не допустити можливої зради в майбутньому.Тому ритуальне осквернення тіл було важливою частиною терористичних методів, що застосовувалися українським націоналістичним підпіллям. На Сарненщині у Рівненській області в червні 1944 р.  оуновці стратили місцевого селянина, запідозреного у співпраці з Радами, повісивши його посеред села. Потім повстанці публічно осквернили тіло – “порубали труп повішеного бандита сокирою”.

Таке ж ритуальне насильство в найстрашніших формах застосовувалося бандерівцями по відношенню і до приїжджих, направлених радянською владою на Західну Україну для повоєнного відновлення господарства. “

13 вересня 1944р. в Сарнах Рівненській області повстанці напали на п’ятнадцять співробітників радянського районного апарату. Одному із них вдалося втекти, а чотирнадцять інших повели в ліс і розстріляли. Потім повстанці вчинили наругу над трупами, відрізавши голову в одного вбитого чоловіка і ноги ,і обличчя  жінки” Звичайно, у конкретних актах відплати часто був свій особистий, якийсь символічний сенс. Так А.В. Грицук – повстанець з 10-го Рівненського обласного загону СБ пізніше зізнався на допиті радянським слідчим: у січні 1944 р.в селі Грушвиця він задушив молоду жінку-українку тієї ж мотузкою, якою радянські спецгрупи стратили двох членів обласної СБ-НЕЧАЯ . Жінку підозрювали в тому,що вона видала двох контррозвідників повстанців Радам.

Ось як про результати такого залякування відзначалося в радянському донесені  осені 1946р.: “Ніхто не хоче бути Головою на селі, бо вдень його вибрали, а на наступний ранок його повішено”. У численних свідченнях жителів Західної України, записаними в останні роки, відслідковується одна й та сама деталь: на виборах до сільрад селяни по можливості намагалися зробити так, щоб керівниками виявилися неодружені чоловіки, у яких не було родичів на утриманні. До самого кінця 1940-х рр. більшість сільрад існували лише на папері, оскільки місцеві жителі зазвичай відмовлялися займати посади, що були незайнятими після вбивства попередніх керівників повстанцями.  Такі ж жорстокі терористичні методи застосовувалися націоналістичним підпіллям здебільшого проти самих же українців та членів їх сімей, підозрюваних у співпраці з радянською владою.

А радянська влада навпаки,використовувала інші методи-масовий терор шляхом публічної демонстрації військової переваги. У перші повоєнні місяці вона не завдавала точкових ударів по повстанцях – замість цього, встановлення контролю над суспільством досягалося залякуванням всього населення. У той же самий час особливі спецзагони, маскуючись під бандитів-повстанців, зробили безліч диверсій, операцій по дезорганізації і актів саботажу. Метою цих злочинів Рад було збити з пантелику місцеве населення, яке прагнуло до того, щоб справедливість була відновлена іншими методами.

Радянська практика виставляти на показ трупи вбитих повстанців не зводилася до однієї лише символічною демонстрації терору і жорстокості з очевидною метою залякати противника. Ця практика була також частиною радянських методів оперативної роботи: співробітники НКВС-НКДБ “з легкістю розпізнавали вирази облич глядачів, що проходили повз один за іншим.  Оскільки їм потрібно було встановити особу. Співробітники радянських органів також встановлювали спостереження за похованнями партизанів, намагаючись не допустити, щоб вбиті “бандити” перетворилися на мучеників антирадянського повстанського руху спротиву. Радянський терор був наслідком не двозначних вказівок зверху – інакше як пояснити огидні фотографії, що попадаються в архівних фондах радянських частин особливого призначення, – “трофеї” спецгруп, на яких зображено систематичну наругу над трупами повстанців,здійснювану з очевидною метою вселити страх і залякати населення.

Проте завдання, що стояли перед радянськими органами безпеки, набагато перевершували їх можливості, а тому саме незначне протистояння на місцях ставало для них серйозною загрозою.
На Західній Україні майже все населення відмовлялося коритися радянської влади. Патологічна ненависть до росіян служила живильним середовищем для масової опозиції. Цей регіон був відвойований у німців і повторно приєднаний до СРСР, але ще довго  не був утихомирений і поставлений під радянський контроль.
Існувала також проблема кадрів. Найбільш досвідчені фахівці до кінця 1945 р. були на фронті. Працювати на місцях зі сходу України направлялися партійні працівники та керівники районної ланки, які не мали майже ніякого бойового досвіду і практично не отримували підтримки з боку місцевих жителів. Сильно страждаючи від браку кадрів, відносно слабкі органи радянської влади зайво покладалися на примусові заходи впливу, вдаючись до насильства і терору для упокорення окупованого краю.
Отож керівники українського підпілля розуміли, що радянський контроль у регіоні тримався на відносно нечисленних співробітників. Це підказувало повстанцям характерну тактику боротьби: зосередити зусилля своєї контррозвідки на вбивствах ключових кадрів радянського апарату.В інструкції ОУН / УПА січня 1945 ця логіка була сформульована гранично чітко: “Вилазки слід проводити проти “совєцких” керівників, проти  режиму і його самих слабких місць. У більшєвиків немає людей, які могли б замінити керівні кадри, – вони повинні посилати за ними в інші регіони [Советского Союза]. Такі новачки повинні довго вчитися [щоб хорошо взнать місцеві умови], за ними потрібен догляд і [постійне] керівництво у справах “

Через постійні вбивства у складі радянського адміністративного персоналу районної ланки рідко налічувалося понад шість осіб, які не були б місцевими уродженцями.У результаті штати районного керівництва завжди були укомплектовані менш ніж на половину, що серйозно підривало зусилля радянської влади щодо встановлення своєї присутності в регіоні.

Боротьба Рад з опором українських націоналістів в Західній Україні нагадувала битву з багатоголовим чудовиськом, у якого на місці відрубаних відразу зростали нові голови. Можна було вбити, посадити у в’язницю або депортувати його лідерів і членів їх сімей, але на їх місце завжди приходив хтось інший.

Були й інші особливості радянської агентури на заході України. Декілька випадків з практики та захоплені секретні розпорядження органів НКВС-НКДБ говорять про те, що, крім зазначених вище видів агентури, на території Полісся та Галичини організований і діє особливий вид агентури, створений з неповнолітніх (діти 12-14 років). Цих дітей ловлять під час облав і під різними приводами відвозять до райвідділу НКВС-МДБ, під час допитів погрожуючи їм смертю, якщо вони не розкажуть, в чиїх хатах розквартировувався бандерівці, хто в селі варить їм їсти, де є їхні магазини, хто голова, де зв’язок та інше. На всі питання діти можуть відповісти, бо вони в такому віці спостережливі і мають хорошу пам’ять. Це враховують і використовують працівники НКВС.

Крім цього класифікація противника за національними категоріями широко застосовувалася в НКВС, чий апарат був  переконаний в “наявності зв’язку між [антирадянської ] шпигунською діяльністю і етнічним або соціальним походженням”. За всі післявоєнні роки сталінського правління основною тактикою радянської влади було розпалювання ворожнечі між етнічними групами .. На Західній Україні це означало перш за все використання етнічних українців проти етнічних поляків і навпаки.
Хоча війна між радянською владою і українським підпіллям тривала і в 1950-і рр..,становище в більшості областей Західної України більш-менш стабілізувалася до кінця 1948 р. Війна закінчилася і наступала пора активного кадрового будівництва. Категорична заява 24 липня 1948різко контрастувало з тієї жорсткою критикою, якої Хрущов піддав в 1945 р. районних керівників за недостатнє застосування сили. У ньому відкидалися “порочні методи” і що стало вже стало хронічним неправильне ставлення до селянства в масовій політичній роботі …

Використано матеріал з книги "радянської агентури. Нариси історії СССРв повоєнні 
роки (1944-1948) Москва - Нью Йорк «Сучасна Історія» 2006 
Comments