Члени "Просвітянських хат": історія загалом крізь призму історії однієї людини

   Значна частина українських емігрантів із Наддніпрянської України започаткувала створення регіональної партії Волинське українське об'єднання, що активно підтримувало „волинську політику" воєводи Генрика Юзевського. Утворення вищеназваної проурядової політичної партії яскраво демонструє внесок наддніпрянських емігрантів у розбудову політичної системи Другої Речі Посполитої. Установчий конгрес ВУО відбувся у Луцьку у червні 1931 року, на якому було офіційно заявлено про лояльність партії до Польської держави і заявлено про готовність співпрацювати з воєводською адміністрацією [8, арк. 1-12].
   У своїй програмі - Декларації - ВУО наголошувало на лояльності до Другої Речі Посполитої і одночасно на прагненні розвивати національну самосвідомість волинян. Очолив партію Петро Певний, який народився у 1888 р. у Полтаві, навчався в Харківському технологічному інституті і Московському університеті, був активним учасником української революції 1917-1920 pp. За участь у Зимовому поході 1920 р. був нагороджений Залізним Хрестом, а за рішенням Ради депутатів фронту - Хрестом св. Юрія. Спочатку П.Певний був відомий як журналіст, зокрема працював співредактором щоденників „Відродження" (1918) у Києві та редактором „України" (1919) у Кам'янці-Подільському. Після поразки національно-визвольних змагань емігрувавши до Польщі, оселився у Варшаві, а у 1928 р. переїхав до Луцька, очолив редакцію газети „Українська нива", включився в активне політичне життя.
   Петро Певний, перебуваючи на посаді Голови ВУО у 1931-1935 pp., водночас виконував функції радника Рільничої палати на Волині, був головою Товариства імені Лесі Українки, почесним головою Робітничого об'єднання праці в Луцьку, головою українського клубу „Рідна Хата", членом ревізійної комісії Товариства імені митрополита Петра Могили. Він поділяв політичні погляди та ідеї Симона Петлюри, у міжвоєнний час був прихильником порозуміння та співпраці з польською владою. Це дозволило йому у 1930 - 1936 роках бути послом до польського сейму. Після початку Другої світової війни емігрував до США, помер у 1957 р. у Нью-Йорку [5, 268-271].
   На середину 30-х років припали зміни всередині проурядового Волинського українського об'єднання, які були викликані, як смертю Ю.Пілсудського у травні 1935 року, так і еволюцією поглядів частини партійних діячів. Після усунення у червні 1936 року Петра Певного з посади генерального секретаря ВУО та голови УПРВ (Українська Парламентарна Репрезентація Волині), на перші ролі виходять інші особистості, а саме новий лідер партії та голова УПРВ Сергій Тимошенко, редактор пресового органу ВУО - газети „Українська нива" (з 1937 року - „Волинське слово") Олександр Ковалевський [21,1].
   Обидва були представниками наддніпрянської уенерівської еміграції. Сергій Тимошенко народився у 1881 році в Чернігівській губернії, здобув фах інженера. До революції був членом Української громади на Харківщині, одним із основоположників РУП. За часів УНР виконував обов'язки міністра шляхів сполучення. Пізніше був професором Подебрадської академії, з 1930 р. працював інженером будівництва при відділі рільництва та рільничої реформи на Волині, у 1931-1935 роках очолював Товариство імені Петра Могили, був послом до польського сейму. З 1937 по 1939 р. Сергій Тимошенко очолював ВУО.
   Головний редактор „Волинського слова" Олександр Ковалевський народився у 1890 році. У період 1919-1921 років був засновником і головою Української народно-республіканської партії. У квітні 1919 року підтримав спробу заколоту у Рівному, який очолив командуючий Північною групою військ УНР Володимир Оскілко. У 1920 році Ковалевського призначили міністром рільництва УНР, однак поразка національно-демократичної революції змусила його емігрувати та оселитися у Луцьку, де він очолив правління „Українського банку". О.Ковалевський, як значна частина інших уенерівських емігрантів, щиро вірив у можливість співпраці з польською владою, особливо після травневого перевороту 1926 року.
   У зв'язку з реорганізацією ВУО із 1 січня 1937 року пресовий орган партії, який редагував О.Ковалевський, почав виходити під назвою „Волинське слово" [6, арк.З]. З ініціативи головного редактора газета друкувала статті, в яких значно активніше ніж раніше піднімалися культурно-освітні, церковно-релігійні, економічні проблеми українців Волині. Часопис почав, хоча й надзвичайно м'яко, але критикувати окремі дії польської влади, однак від ідеї польсько-українського порозуміння та співпраці не відмовлявся.
   Напередодні Другої світової війни, у зв'язку із зростанням напруженості у світі та чехословацькими подіями, О.Ковалевський опублікував статтю „Марш на Україну чи її визволення". Автор ділиться з читачами своїми ідеалами і пише про мету свого життя: „Ми, що боролися за ідеал державницької незалежності України і в свої юнацькі роки, і в роки зрілої молодості, і власними силами, і в союзі з німцями чи поляками, завжди були переконані, що утвердження Незалежної України є історичною необхідністю. Але ми дивимося на оточуючу реальність відкритими очима і бачимо факти такими, якими вони є. Якби справді сталося так, що німецька армія помарширувала б на Україну, то безсумнівно, зародився б сумнів: чи визволена таким чином Україна є справді незалежною державою?" [2,2].
   Олександр Ковалевський був переконаний, що не за таку незалежність велася боротьба. Однак, шлях ВУО - шлях лояльності до польської влади - також не міг призвести до вирішення української проблеми. Напевно, це зрозумів Олександр Ковалевський, адже на сторінках редагованої ним газети наголошувалося: „Можна було видати десятки грубих томів з промовами на українську тематику. Однак, майже десятилітній обмін думками так і не вирішив цієї проблеми" [3, 1].
   Через кілька днів після оприлюднення таких думок, розпочалася Друга світова війна, польська держава була зруйнована. Після того, як у Західну Україну прийшли радянські війська, доля представників наддніпрянської еміграції склалася по-різному. Частина їх емігрувала за кордон. Олександр Ковалевський залишився і був заарештований органами НКВС [15, 51]. Подальша доля його залишається поки-що невідомою.
   Яскравим представником наддніпрянської еміграції на Волині був Степан Скрипник, активний громадський і політичний діяч, посол до сейму Другої Речі Посполитої. Степан Скрипник народився Юквітня 1898 року у Полтаві, де у 1916 році закінчив класичну гімназію. За часів Української національно-демократичної революції брав участь у боях проти більшовиків у лавах армії УНР, був старшиною першого кінного полку імені К.Гордієнка та кінного полку імені М. Залізняка. З 1919 року займав посаду старшини для спеціальних доручень при головному отамані військ УНР С.Петлюри, з яким він був у родинних стосунках. У міжвоєнний період Степан Скрипник працював у земському самоуряді на Волині, сприяв роботі Українського театрального товариства, Українського спортивного клубу „Горинь" та інших товариств міста Рівного.
   З другої половини 30-х років польський уряд активізував наступ на права українців, зокрема на Волині активно проводилася ревіндикаційні акції. Події у селі Гриньки, коли у грудні 1937 року у місцевому костьолі були перехрещені в римо-католицизм 116 мешканців села [20, 556-558] змусили Степана Скрипника подати у цій справі депутатський запит, скласти Інтерпеляцію Міністру внутрішніх справ 1 лютого 1938 року. Активна позиція українських послів разом з іншими акціями сприяла тому, що 100 осіб з числа насильно навернених повернулися назад до православної віри [1, 140].
   Однак, всі спроби українських послів захистити релігійні права українців закінчувалися невдало, не могли зупинити наступ католицизму. Дії польської влади у кінці 30-х років свідчили, що проект статуту православної церкви так і не набуде статусу закону, що і надалі православна церква буде керуватися „Тимчасовими правилами". У такій ситуації С. Скрипник подав „Інтерпеляцію до голови Ради Міністрів Речі Посполитої у складі неврегульованого дотепер правного становища православної церкви в Польщі" [11, арк. 1-3]. „Серед місцевого населення православної віри виникає переконання, що акція навернення у римо-католицизм є акцією державною", - говорилося в інтерпеляції [11, арк. 2]. Автор прагнув з'ясувати чи має наміри уряд приступити до врегулювання правового стану православної церкви в Польщі, однак відповіді не отримав. Відповідь дало життя - польський уряд не мав намірів здійснювати будь-які заходи важливі для православного населення, навіть коли і обіцяв це зробити раніше.

Comments