Мати-й-мачуха


                                     
             

Мати-й-мачуха 
Як тільки сходить сніг, по берегах річок і струмків, обривів, уздовж доріг скрізь у нас з'являються дрібні жовтувато-золотистого кольору квіти мати і мачухи
одна із найбільш ранньоквітучих рослин. Має велику кількість назв : підбіл звичайний, мачушник, білпух, підбій тощо. Але в народі найбільше прижилася назва мати-й-мачуха.                                                                                                           

    





    
                                                             Будова і опис

    Стебло - прямостояче,  висотою до 25 см квітконосні.

    Квітковий кошик - складається з жовтих крайових узкоязичкових і серединних трубчастих квіток. У вечірній час, а також у похмурі і дощові дні кошики закриваються і никнуть.

    Листя - прикореневі, великі, длінночерешковие, округло-серцеподібні, спочатку з обох сторін вкриті войлочком, потім зверху голі, знизу з білим м'яким повстяним опущенням.
    Корінь - яким вона розмножується, у землі утворює "вусики".



                                                    Поширення
        Росте у тінистих широколистяних і мішаних лісах.
        Райони поширення — 
майже по всій Україні, переважно на Поліссі, в Карпатах (завинятком високогірних районів), Закарпатті, Прикарпатті та на півночі Лісостепу. Росте на глинистих, піщаних, вапнякових грунтах і відслоненнях, по берегах річок, ставків, а також як бур'ян па полях і городах (в Карпатах такожна лісосіках).
майже вся Євро­пейська територія СРСР, Західний Си­бір, Кавказ.




                                                                  Використання 
    Декорації – не єдине використання цієї рослини родини айстрових. 
    Листки - мати-й-мачухи використовують як відхаркувальний засіб при хворобах дихальних шляхів та при
кашлі.
 У народній медицині листки і кошики підбілу рекомендують при стенокардії, бронхіальній астмі, запаленні і туберкульозі легень, затяжному кашлі, кишково-шлункових хворобах. Листки використовують Для збудження апетиту, при простудних захворюваннях.
    Соком листків лікують туберкульоз легень, золотуху, нежить, гнійні рани й виразки. Свіжі листки прикладають до наривів, ними лікують запалення шкіри, запалення вен на ногах. 
    Відваром листків з підбілу і кропиви миють голову для укріплення волосся і проти лупи. Отож треба дуже добре подумати перед тим,як зривати цю квітку з корінням із землі.
А особливо допитливим і неслухняним дітям можна буде розповісти, що це зовсім незвичайна рослина із досить злим і довгим повзучим кореневищем, яке може схопити неслухняну дитину і затягнути під землю до Бабая.

                                                Легенда назви квітки
        Давно колись на Поділлі жив добрий і сумирний чоловік Данило. Дружина його померла молодою і лишила йому п'ятирічну доньку Одарочку. Таке тихе та слухняне дитя було, що й на третім селі такого не відпитаєш. Росла дівчинка на радість батькові, роз­цвітала, як троянда пишна. А вже як на п'ятнадцяту весну повернуло щебетусі, то стала такою гарною, що парубки вились коло неї, мов ті бджоли біля квітки. Та й було чого: струнка, губки, мов ягідки, коси — як повісма золоті.
        Бачить Данило, що дівчина ось-ось на порі стане і залишить його самотнім доживати віку, та й задумав одружитися вдруге. Привів до хати молоду вдовицю, чорняву вродливу Христю. Бездітною вона була, отож, думав Данило, стане матір'ю його одиначці.
        Та не так сталося, як гадалося. З перших же днів тяжко незлюбила мачуха свою пасербицю. Наймен­шої приключки шукала, аби словом лайливим та ко­лючим ужалити Одарочку, показати перед чоловіком, що його донька ледащо і нечупара, що даремно він тішиться та вихваляється перед людьми.
        Поїхав якось Данило до млина аж за третє село. І тут мачуха дала волю своїй ненависті до пасербиці, лаяла її, докоряла, ганьбила. Ледащицею і дармоїд­кою називала. Та так при цьому розпалилася, що з усієї сили шпурнула Одарочку в груди. Заточилася дівчина, ніженьки її підкосилися. І впала Одарка на долівку під
ноги мачусі. А та і геть сказилася, но­гами лежачу штурхає, проклинає на чому світ стоїть.

        З розпачу заголосила Одарочка крізь сльози:
    — Ой, матусю ж моя ріднесенька, якби ти встала та глянула, як над твоєю донею знущається зла мачуха, ти б захистила мене від її люті чорної та й приголубила б мене, промовила б до мене слово ла­гідне та втішне.
        Ці слова почувши, мачуха до тигриці подібною стала, тремтить від злості, аж запінилась.
    —  А-а! Ти матір згадала! — кричить,— та геть забирайся з хати і йди до неї, щоб і слід твій згинув!
        Силоміць підвела Одарочку з долівки і в одній сорочці виштовхнула за двері. А там уже опустила на землю чорні крила свої холодна березнева ніч, мокру землю схопив морозець.
І побрела через темряву нещасна дівчина. Дійшла до цвинтаря, де спочивала сном непробудним її ма­туся. Хоч і моторошно було самотній і зболеній Ода-рочці, знайшла вона материну могилку, припала до холодної землі, гірко заридала. І чує раптом, що теп­ла ніжна рука гладить її по голові, а добрий лагідний голос втішає:
    —  Не побивайся так, доню, голубонько моя. Це я, твоя матуся, прийшла втішити і захистити тебе.
Підвела Одарочка голову і побачила крізь затума­нені слізьми очі постать у білому вбранні, яка схи­лилася над нею і теплою рукою пестить її волосся.
    —  Матінко моя рідна! — простогнала. Та й замовк­ла. Серце її розтало від материнської ласки. Розтало та й пустило паростки ніжності й любові у могиль­ний горбик.
        А тут і зла мачуха підбігла, бо, вернувшись додо­му, Данило вигнав її шукати Одарочку і сам, приби­тий тяжким горем, біг, ледве встигаючи за розлюче­ною дружиною.
Кинулася мачуха до розпростертої на землі дів­чини, хотіла підвести її та й сама впала. І не стало на могилі ні Одарочки, ні матері, ні мачухи, лиш тихий вітер зашелестів.
        Прийшов Данило на могилу першої своєї дружи­ни, нікого не побачив. Шукав, кликав Одарочку, та так і не знайшов. Просидів на могилі до самого ран­ку. А вранці, коли на небозводі з'явилося червоне сонце, побачив Данило на могилі гарну жовту квітку, якої раніше ніде не зустрічав. І почув чи то шепіт, чи зітхання глибоке:
    — Це я, твоя Одарочка, квіткою зросла на мату­синій могилі. А погубила мене зла мачуха, то й вона залишилась тут навіки...
        Потому щоднини Данило ходив на могилу, догля­дав квіточку, милувався нею. А коли вона відцвіла, з'явилися листочки. Прикладеш руку до листочка знизу — гріє, зверху — холодить. Залишились у цій квітці любов і ніжність рідної матері зі злобою лютої мачухи. Чи не тому й назву мати-й-мачуха дали їй люди. А що постала вона з доброго серця, то й силу має життєдайну, від усяких недуг людей рятує.

         Активні 
    посилання
 
Comments