Про музей

Андрій Давиденко 
Davidenko_an@mail.ru 
Телефон: 0977412158

ПЕДАГОГІЧНИЙ МУЗЕЙ В МЕРЕЖІ ІНТЕРНЕТ?

 Полнее сознавая прошедшее, мы уясняем современное;

глубже опускаясь в смысл былого, раскрываем смысл будущего;

глядя назад, шагаем вперед

А. Герцен

Вперше думка стосовно створення обласного педагогічного музею в мене з’явилась у 1990 році, коли я став працювати в Чернігівському обласному інституті післядипломної педагогічної освіти (в той час він мав назву: Чернігівський обласний інститут удосконалення учителів). Було якось дивно, що підвищення кваліфікації вчителів здійснюється немов би на голому місці, немов би наперед було запрограмоване те, щоб люди нічого не знали про своїх попередників, про їх педагогічні знахідки, про цілі сімейні династії вчителів, про ті школи, у яких навчались наші пра-прадіди та багато чого іншого. Ті буклети, що пропагували діяльність сучасних педагогів, і відображували сучасність, проте було важко знайти конкретні дані про педагогів, які працювали 20, 50 і, тим більше, 100 років тому. Немов би раніше ніхто нічому не навчався, а про те, що один з бувших керівників освіти навчався у свій час у духовної семінарії, говорили пошепки.
Іноді здавалось, що існувала якась неписана заборона пам’ятати наше минуле… Згадаймо, скільки людей змінювало в минулому на папері свій соціальний статус, - відмічаючи в автобіографіях та в особистих листках обліку кадрів те, що вони походять з бідних селян чи робітників… Так було спокійніше. Чимало людей немов би випадково з’являлись поблизу маєтків їхніх пращурів, щоб відчути запах землі (хай мені хто не-буть скаже, що земля всюди пахне однаково), щоб в думках відтворити життя своїх близьких. Я добре знаю людину, яка при нагоді з тривогою дивиться на перший зліва будинок з аркою, який знаходиться на вул. ім. Кирпоноса – там була ковбасна майстерня його близьких. Саме майстерня, а не цех, як би це називалось зараз. Він дивиться в той бік, немов би очікує на те, що в арці з’явиться один із його прадідів, запитає, чому він так довго був відсутній, запросить швидше заходити до обійстя, де за обіднім столом розповість про свої справи, про останні виїзди кіньми на полювання на болота, що знаходяться поблизу сіл Анисова, Серединки та Топчіївки, а потім почне розпитувати про іншого прадіда, поцікавиться, чи не потускніла ікона, яку тому прадіду подарував за гарну військову службу ординарцем поміщик Панченко (його маєток знаходився на березі річки Смолянка, між селами Красне, Олишівка та Топчіївка; після Жовтневої революції 1917 року те красиве урочище носить назву «Панченків ліс»)… Ця людина також писала, що походить з робітників, бо матір була робітницею цегельного заводу… 
Отож, можливо з аналогічних причин сучасники-педагоги не бажали пам’ятати своїх попередників. Проте, це лише одна із можливих версій, або, як кажуть в науці, - гіпотез. Поруч з нею є ще й інші, більш значимі, на думку автора, гіпотези. Одна з них легко асоціюється з висловлюванням євангеліста Луки: „Истинно говорю вам: никакой пророк не принимается в своем отечестве” [От Луки, Гл, 4, стих 24]. Невже серед вчителів нашої області не було тих, що були варті на увагу не менше, ніж С. М. Лисенкова, І. П. Волков, Є. М. Ільїн, В. М. Шейман? Невже в нашій, другій в Україні за площею області не було людей, які за власні кошти будували школи, які безкоштовно навчали сільських дітей, як це робив Л. М. Толстой? Якщо прослідкувати за подальшими думками автора, то можна буде дійти до висновку стосовно того, що все-таки були. Для цього достатньо привести декілька прикладів. 
У ХІХ-му столітті в Бахмацькому районі неподалік від Батурина Петром Івановичем Прокоповичем була заснована школа, що готувала бджолярів. Під його керівництвом виконувались перші наукові дослідження в галузі бджільництва, результатом яких став відомий нині у всьому світі рамковий вулик. Значимість такого винаходу можна пояснити декількома реченнями. До того часу бджолині сім’ї поселяли в дуплянках або колодах, які являли собою частину стовбура дерева з такою, що вигнила, випаленою або видовбаною серединою. Звідси й назва – дуплянка. З боку в стінці робили отвір - льоток, а зверху його накривали дахом із соломи, а то й з деревини. Серед різні типів вуликів, що представлені в Батуринському музеї (рис. 1) легко побачити й дві дуплянки. Бджоли виготовляли всередині такого вулика стільники (відпускали язики), які потім наповнювались нектаром та пергою. В чарунки таких язиків матка відкладала й яйця. Для того, щоб забрати з вулика мед, бджіл або труїли, або, в кращому випадку, викурювали з нього. Мед або видавлювали з стільників, або ж відокремлювали іншим варварським способом: все вирізане з вулика нагрівали до високої температури, унаслідок чого розплавлений віск вдавалось відокремити від меду. Про якість перегрітого меду зараз ми говорити не будемо…
П. І. Прокопович у 1814 році запропонував розбірний рамковий вулик, який у різних варіантах виготовлення існує й до цього часу (рис. 1). Стільники бджоли будують на вставних рамках (рис. 2). Мед з таких рамок легко відкачується за допомогою відцентрових механізмів. Стільники при цьому залишаються майже не пошкодженими і ще можуть не один раз використовуватись у таких вуликах. То ж, хіба не варто нам пам’ятати про нашого славного земляка – вченого, винахідника й педагога, та про створену ним школу бджільництва, яка за змістом і, особливо, результатами своєї діяльності мала такий рівень, якому позаздрив би не один сучасний аграрний університет.
Звернімо увагу, про даний заклад залишились лише окремі безсистемні спогади та повідомлення іноді (сумнівного змісту) до Дня пасічника в сучасних журналах. Там вказуються різні дані як стосовно матеріальної бази школи, так і стосовно конкретного місця її розташування. Нема точних відомостей ні про помічників П. І. Прокоповича (дослідників, майстрів та педагогів водночас), ні про тих, хто там отримав знання та набув практичного досвіду прогресивного бджільництва. Стоїть поблизу с. Пальчики пам’ятник Великому бджоляреві…
Хотілось би, щоб наші нинішні педагоги знали й про те, що в 1900-1909 рр. у Ковчинській сільській школі, що на Куликівщині, працювала вчителькою дочка місцевого священника - Деполович Лідія Платонівна. Потім вона вчителювала у м. Чернігові (рис. 3), працювала у видавництві шкільних підручників у Києві. Згодом вона стала автором букваря, який вперше вийшов у 1927 році і витримав 19 видань (рис. 4). Уявіть собі, для скількох людей України цей буквар був першою шкільною книжкою. А чи не в такому музеї можна було б побачити документи, що стосуються створення гімназій у Новгород-Сіверському, Ніжині, Чернігові та інших населених пунктах?
Зміни в системі освіти як і в суспільстві взагалі відбуваються досить швидко. Іноді настільки швидко, що ми не все встигаємо осмислити не лише минуле, а й сучасне, важко уявляємо а тому не завжди правильно й прогнозуємо перебіг подій у майбутньому. На зробленому у свій час фотознімку (рис. 5а) зображено Топчіївську початкову школу Чернігівського району. В ній навчалися всі місцеві діти. У минулому цей будинок належав двом сестрам, що мали прізвище Горовенко (місцеві жителі їх називали баринями, адже вони мали покоївку). Одна з них навчала дітей, а інша лікувала місцевих жителів.
Упродовж чотирьох років по високих, як мені здавалось на той час, сходах піднімався й я. У цій же школі навчався Городній М. М., який згодом став доктором сільськогосподарських наук і не одне десятиліття готував агрономів у Сільськогосподарській академії (нинішньому Київському аграрному університеті), Тураш М. М., який не одне десятиліття очолював управління освіти Харківської області та багато інших людей. Років десять тому від школи залишились лише те, що видно на наступному знімку (рис. 5б). Нема в селі школи – нема дітей. Нема 
дітей – не лише нема, а й не буде школи… Заберуть згодом під дачі земельні ділянки люди, які навчались в інших школах. І їм буде байдуже, що саме на цьому місці тисячі дітлахів водили пальцем під словами букваря згаданої вище Л. П. Деполович.А хіба не цікаво було б мати хоча б якісь дані про ту людину, яка побудувала дане приміщення, про педагогів, які працювали в даній школі? Можливо це ніколи не стане об’єктом уваги розвідки іншої країни, проте без таких даних не вдасться скласти цілісну систему уявлень про розвиток освіти в нашій державі, а, значить, і про розвиток самої держави.
Досить багаті експонатами педагогічні музеї мені вдалось бачити в Таврійському (Херсонському) та в Могильовському аналогічних інститутах. А ще одне неповторне враження у мене залишилось після відвідання музею Таганрозького радіотехнічного університету. Особливо від одного з експонатів, який має пряме відношення … до нашої області. Виявляється, що другим ректором даного закладу був виходець з с. Оленівки Борзнянського району – Богданов Віктор Ілліч (1904-2001). На присвячених його науковій, педагогічній та літературній діяльності стендах (рис. 6) є документи, зокрема фотографії декількох поколінь членів його родини. Там же відмічається, що його батьки належали до серйозного козацького роду. Не можна не звернути уваги на напис, зроблений у 1917 році матір’
ю Віктора Ілліча на зворотному боці її фотографії (рис. 7). Пам’ять про
В. І. Богданова та його рідних хочуть зберегти в Росії, а чи зробили те ж саме його земляки?
З моєю пропозицією стосовно створення педагогічного музею в інституті погоджувались нині вже покійні директор Микола Михайлович П’ятко та ректор Віталій Іванович Скрипка. З тим, що перше заняття на курсах вчителів, зокрема, початкуючих, слід проводити в такому музеї, не погодитись було не можна, проте створенню його перешкоджали, мабуть, відсутність відповідних приміщень.
З розвитком та широким впровадженням інформаційних технологій, зокрема, доступністю для нашого населення мережі Internet, з’явилась можливість для створення електронного музею. З одного боку, це, звичайно, знижує його ефективність, адже замість оригіналів експонатів відвідувачам будуть представлені їх копії. Проте, з іншого боку, такий музей має й свої переваги: відвідувачі мають змогу за лічені секунди отримати електронні копії документів, що має неабияке значення для тих, хто виконує відповідні дослідження.
Перші електронні документи (експонати), які відтворюватимуть історію розвитку освіти в нашій області, у вересні 2009 року були розміщені на відповідній сторінці Web-сайту нашого інституту. Ця сторінка має назву «Обласний педагогічний музей. Першим експонатом музею став матеріал, який присвячений названому вище автору букваря Л. П. Деполович. На початку 2010 року з участю старшого викладача кафедри природничо-математичних дисциплін та інформаційних технологій інституту Ракути В. М. було створено окремий Web-сайт даного музею (https://sites.google.com/site/pedmuzej). На Web-сайті інституту ми залишили лише відповідне посилання.
Отож, давайте разом зробимо так, щоб хоча б деякі дані про наше минуле були доступні наступним поколінням людей. У зв’язку з цим, ми чекаємо на електронну поштову скриньку davidenko.and@gmail.com електронні документи, що стосуються розвитку освіти в нашій області. Ними можуть бути будь-які матеріали: копії свідоцтв про закінчення школи, нагородні листи, фотографії шкільних приміщень, педагогів тощо. Чому б, наприклад, не надіслати нам для розміщення на сайті історичні довідки про заснування шкіл. Такий опис був, наприклад, підготовлений до сторіччя Красилівської середньої школи, що в Козелецькому районі, яке святкувалось 20 грудня 2008 року (рис. 8). Чотири роки я дихав повітрям приміщень даної школи – два роки як учень, а ще два – як її вчитель фізики. Саме там я провів свій
 перший урок, там написав свою першу статтю до журналу «Физика в школе», з її подвір’я провів в останню на цьому світі дорогу свого троюрідного брата, Вчителя – Олександра Андрійовича Куліша…
При створенні музею ми будемо враховувати пропозиції всіх тих людей, хто зацікавлений у цій справі. Отож, чекаємо експонатів.Якщо хтось не має можливості надати нам електронні варіанти документів, ми з великим задоволенням створимо їх самостійно з наявних у вас оригіналів.



free counters