Річки мого краю

«Річки мого краю: великі і малі»

(Сценарій краєзнавчої години)

Мета:

*          Ознайомити з історією походження річок;

*          Виховувати  бережливе ставлення до водойм та екологічну культуру;

*          Розвити пізнавальний інтерес до рідного краю;

*          Привити любов до природи;

*          Збагатити кругозір.

Наочне оформлення: підготовлена книжкова виставка «Люблю я в рідному краю веселі співанки пташині і річки бистру течію», кольорові картинки, фотоілюстрації річок.

Музичне оформлення:  українські пісні «Реве та стогне Дніпр широкий», «Річка-річечка».

Технічні засоби: комп’ютер, програвач.

Учасники : студентська молодь.

              Ведуча: Ми звикли щоденно звертатись один до одного на ім'я, та чи знаємо ми, що кожна, навіть найменша річечка та балка мають своє ім'я - назву?

Ведуча: На степових просторах нашої області протікає близько 600 вели­ких і малих річок. Багато з них не мають навіть назви. Але є й такі назви, які ми по праву вважаємо історичними, їх знаходимо у працях вчених давніх часів, літописах, в усній народній творчості. Таких річок є на карті області немало. Головні з них – Дніпро, Південний Буг, Інгулець, Інгул, Вись, Тясмин, Синюха, Сугаклія, Громоклія.

Ведуча: Розпочнемо з найбільших наших річок. Але спочатку трохи історії.

Ведуча: Так склалось, що протягом тисяч років наші землі стали шляхом по якому пройшли орди різноманітних завойовників - пра-арійці, кіммерійці, скіфи, сармати, готи, гуни, авари, угорці, болгари, печеніги, половці, монголи, татари - чи можна їх всіх перелічити? Вогнем і мечем пройшли завойовники нашим краєм і недарма за цими місцями надовго закріпилась назва - Дике Поле. Степи, козацькі зимівники по балках та татарські загони, що триста років господарювали на цих просторах - ось типовий пейзаж наших країв трьохсотлітньої давнини. Тому навіть назви наших річок здебільш мають татарське походження - Ташлик, Кагарлик, Інгул, Громоклея, Сугоклей. Татари, мабуть, не досить добре «орієнтувалися на місцевосці». Дві річки, що течуть з півночі на південь, мають однакову назву - в XVII ст. їх звали Єнгула, потім Великий і Малий Інгул, а далі - просто Інгул та Інгулець. Сама ж назва з татарської (Єні Ґуль) - Новий потік (річка).

Ведуча: Чи не найбільше труднощів у істориків було (і ще буде, певно) із вивченням походжен­ня назви Інгульця. Сьогодні ми знаємо, що Інгулець—п'ята за величиною серед річок, що те­чуть Україною (після Дніпра, Дністра, Прута, Південного Бугу) і перша у нашій області. Загальна довжина річки 550 кілометрів, у межах області — 170. Бере початок поблизу села Топила Знам’ямського району, впадає у Дніпро на те­риторії Миколаївської області, протікає і через Дніпропет­ровську. Притоки Інгульця Бешка, Бокова, Висунь, Жовта, Саксагань.

Ведуча: Вже понад два століття історики не можуть з'ясувати, які річки значаться у Геродота під назвою Пантікап та Гіпакіріс. Одні вважають —Інгу­лець та Інгул. Інші їм заперечу­ють. Не буду аналізувати аргументи дослідників. Але логіка і детальне вивчення Геродотових "Історій" доводять; Пантікап — то Інгулець,  Гіпакіріс — Інгул. Назва похо­дить від слова "пані" — риба, тобто рибна, річка. Звернімо увагу, на місці сучасної Керчі в дохристиянські часи існувало місто Пантікапєй - столиця могутнього Босфорського цар­ства. Енциклопедії пояснюють походження назви — "рибний шлях". Справді, Пантікапей торгував рибою з багатьма державами.

Ведуча: Але Пантікап — далеко не остання назва річки. (У цьому відношенні Інгулець — рекордсмен). Вже у першому русько­му літопису вона згадується під назвою Івля у зв'язку з подіями 1190 року. Дослідники пояснюють Івля у перекладі з тюркського означає "сторож". Справді, саме по цій річці про­ходив кордон між Київською державою та володіннями половців (тюрків), а вздовж обох берегів стояла сторожа.

Ведуча: Нарешті, на карті фран­цузького інженера і картогра­фа Біплана, яку він склав у 1630-1647 роках, перебуваючи в Україні, вперше зустрічаємо назву - Інгулець. У літопису Самійла Величка знаходимо цілу низку Інгулів: Інгул Вели­кий та Інгул Малий, Інгулець та Інгулець Малий, річки Інгульська, Вища Інгульська. (Ці назви літописець подає станом на 24 листопада 1697 року).

Ведуча: Але існує легенда, згідно якої кургани: один на правому боці від ріки Інгулець, вище вулиці Польової, де зараз цвинтар, і другий, який став Братською могилою, були насипані ще скіфами. Був і третій курган, який сто років тому розкопали. По іншій версії ці кургани служили сторожовими вежами козакам.

ВІД КАМИ ДО ДНІПРА І ДУНАЮ

Ведуча: Я не повірив своїм вухам: чоловік, з яким випадково зустрівся у готелі карельського міста Кем, сказав: він родом із тих місць, де річка Вогулка з'єднує Печору з Камою. "Во­гулка" він вимовив так, що по­чулося "Вінгулка". Пригадав, що чув і в наших краях назву річки Вінгул, тобто Інгул. Далі все було, як мовиться, спра­вою техніки. З'ясував: ще у кінці XVIII ст. видатні угорські філологи І. Шайнович та С. Дярматі довели належність угорців до народностей фінно-угорсь­ких племен. Під час великого переселення народів прийшли вони на береги Дунаю з Уралу. Шлях той розтягнувся на два століття і проліг через Новго­род, Київ, Середнє Придніпро­в'я. Спілкувалися мандрівники мовою, в основі якої лежить мова вогулів — невеликого племені, що жило на Уралі і об'єдналося з уграми-угорцями. Вчені виділяють окрему угорсько-вогульську говірку. В ній чуємо оте "гул", "вогул", "вінгул". Далі все ясно. Ось звідки взялася ціла низка назв «Інгул», звідки походять оті Великі і Малі Інгули.

Ведуча: Тривалий час історична наука брала під сумнів перебу­вання угрів на Дніпрі. Хоча у Києві, через який пройшли угри-вогули, існує Угорська гора і Угорські ворота походження їх ігнорувалося. Нарешті історичний факт одер­жав офіційне визнання: у грудні 1997 року на Угорській горі, неподалік Києво-Пе­черської лаври, відкрито па­м'ятник уграм, які жили на берегах Дніпра, Інгулу та Інгульця у VII ст. н.е. Від угрів-вогулів пішли сучасні назви двох основних річок області. А не від тюркського "єнігел" (Нове Озеро) чи -ін (речера) та -ґуль (річка), як гадали. Історія — наука не консервативна, у ній відкриття і сьогодні, на відміну від фізики і механіки, нерідко починаються з велосипеда.

Ведуча: Тепер короткі дані про Інгул. Він бере початок біля Родниківки Олександрівського району, впадає у Південний Буг поблизу Миколаєва. Довжина річки 354 кілометри, у межах нашої області — 185. Притоки Інгулу: Сугаклія, Громоклія, Березівка.

СУГАКЛІЯ

Ведуча: Точно така ж ситуація і з Сугоклеями - чотири річки мають таку назву. І всі, так чи інакше, являються правими притоками Інгула.

Ведуча: Сугаклія, про яку йтиме мову, протікає територією Бобринецького району і владає в Інгул. Довжина її 58 кіло­метрів. Площа басейну 983 квадратних кілометри. Має рівнинний характер, широку долину. Воду річки використо­вують для побутового водопо­стачання і зрошування. У роки існування Нової Січі на берегах Сугаклії виникали козацькі по­селення.

Ведуча: Власне Сугоклей (в нижній течії Сугоклія) починається біля Семенівки і протікає Компаніївським та Бобринецьким районами. Інша річка - Сугоклія-Комишувата, частіше її знають під іменем Комишуватої, вона протікає через Компаніївку. Це найбільша ліва притока Сугоклею. Ще один Сугоклей (Сугоклія-Кам'янувата) протікає в Кіровоградському районі. Річка історична, згадується у «Літопису» С. Величка.

Ведуча: Історик Д. Яворницький в своїх працях згадує ще одну річку - Сугоклейчик, яка є притокою Сугоклею.

Так чому ж їх названо цим іменем? Відповідь нам дає все той же Д. Яворницький. У V - XVI століттях в наших степах паслись великі табуни степових антилоп - сайгаків, яких в той час звали сугаки (сугак). Сугак-ли татарською - місцевість, де було на той час багато сайгаків (сугаків).

Ведуча: У нас вона здавна зветься Сугаклеєм, а у своїй нижній течії - Сугоклією. Років із сто назад це була досить повноводна річка, з багато чисельними плесами.

Ведуча: Звичайними тут були карась, щука, головень, а по ямах, починаючи від Кам'яного броду, зустрічалися і соми. На лівому березі в наших місцях у неї впадає річечка Криничувата, на правому - Лозуватка. Мостів у ті часи на річці не було, переправлялися бродом, яких було декілька - перший, головний, на шляху з Компаніївки, - біля хутора Бранькового. Далі було два броди на Нечаївку - один, не доїжджаючи до сучасних Голубієвичів, інший - біля Льоху. Наступний брід (поблизу сучасного мосту через Сугоклей), був на дорозі, що вела до Антонівки та Федосіївки (тепер Червоновершка). Останніх три були в. Криничуватому, найвідоміший з них - Кам'яний брід.

Ракова криниця

Ведуча: У старій Нечаївці, хоча і стояла вона на річці, питна вода дуже цінувалась - з волі пана село постало на кам'янистому правому березі Сугоклею, з питною водою було сутужно - одна криниця, ще козацьких часів, була на східній околиці села, інша - у тодішньому центрі, біля панського маєтку та волосної управи. Більшість селян худобу напували з річки, а воду для власних потреб брали з копанок, які копали неподалік від води. Та одного разу, на весняного Миколи, прибився до села один чоловік. Дід Рак (так його звали), хоча й мав більше семи десятків літ, був ще міцним, як дуб - у свої роки за виграшки міг гнути залізні підкови і вертати багато пудові мішки із збіжжям. Говорили люди, що в минулому був він у гайдамаках, знав і козаччину, побував за Дунаєм та в Сибіру. Місцеві жителі побоювались його, баби казали, що був він характерником-ворожбитом. Чи це так було, чи ні, тепер вже ніхто не скаже. Збудував він собі одиноку хижу понад берегом річки. Жив з того, що наймався пасти вівці у місцевих багатіїв. Все було б добре, так до криниці з водою було далеко. На Петра і Павла чудувались селяни - зійшов із глузду старий Рак, - ходить балкою з вербовим рогачем. Невдовзі потому, на лівобережному крутосхилі викопав Рак криницю. Не йняли віри люди, що в Раковій криниці може бути вода, але вже більше ста п'ятдесяти літ, як пішов на той світ старий Рак, а вода в його криниці не зникає - ні літньої спеки, ні в самий лютий зимовий мороз. Навіть в найбільшу спеку в ній чиста і прохолодна вода. За старим народним звичаєм подорожній, напившись води, кидав до криниці срібну монетку. В кінці шістдесятих, на початку сімдесятих років XX сторіччя цими монетами було вистелено дно кринички.

БЕШКА

Ведуча: Річка з такою назвою протікає у Знам'янському та Олександрійському-районах, права - притока Інгульця. До­вжина — 56 кілометрів, площа басейну 657 квадратних кілометрів. Вперше згадується у «Літопису» С. Величка під роком 1697. Назва походить від слова «бечка» - гілка верби, яку носили святити до церкви на вербну неділю. Цих дерев росло немало на берегах річки. Бечкою, Бечею називалася у середині ХVІІІ ст. Олександрія (до цього Усівка). На березі Бешки у першій чверті ХVІІІ ст. (приблизно 1720 р.) оселився запорожець Петрик, свій хутір він назвав Петриківко, який потім назвали Новою Прагою: тут розташувався Малоросійський кінний полк, переведений сюди з передмістя Варшави, що носить назву Нова Прага.

Ведуча: На берегах Бешки розташовані села Мошорине, Володимирівка (Знам’янський район), Головківка (давня назва Бешка) – Олександрійський район.

Легенда про річку Бешку розповідає, що нібито в сиву давнину була вона судноплавна. І веслове судно, навантажене золотом та іншими дорогоцінностями, під час сильної бурі затонуло. І досі багато людей прагнуть знайти скарби, що колись, нібито, були заховані у нашій місцевості.

Ведуча: До речі, назва річки Бешка має тюркське походження: беш - «п'ять», кая - «скеля». «П'ять скель».

Бабусині казки розповідають про легендарних воїнів, що в боях з лютим ворогом зазнали смертельних ран та були чарівником покроплені цілющою й живучою водою з річки Бешка. Воїни знову оживали, набиралися сил і йшли в бій боронити рідну землю.

Ведуча: Нижче по течії Бешки раніше було Татарське плесо. За переказами, колись тут зупинився значний загін татар, які купали коней та вчили їх плавати, бо в Криму річок не так багато було. Тут їх оточили козаки і майже всіх знищили. Стрімкі скелясті береги не дали татарам вирватися на степові простори. Тепер Іванівська гребля значно підняла воду і під нею зникло татарське плесо.

Ведуча: У Бешки є притока - річка Свинарна. Так от, навпроти Сухенького лісу є на ній невеликий байрак, що раніше носив назву Неживенків садок. Бо росли там вишні, терен, калина, ліщина, кислиці, яблуні та дички груші. За давніми переказами колись тут, вдалині, від битих шляхів жила українська сім'я. Та якось загін людоловів натрапив на них. Старих повбивали, обійстя спалили, а хлопця-парубчака забрали в неволю веслувати на галерах. А коли запорожці визволили невільників, то пішов той Морозенко на Січ, влився в січове товариство і жорстоко помстився людоловам .

Ведуча: Що ж до скарбів, то відомо, що в так званій Високій могилі (на південній околиці Нової Праги), зариті багатющі скарби. І в ніч під Новий рік (старого стилю, тобто з 13-го на 14 січня нового стилю), ці скарби показуються людям. В ночі над могилою видно яскраве полум'я. Хто його побачить, має йти до могили і копати на тім місці, де було полум'я - заволодієш великим багатством. Але одна умова: як побачив полум'я, і поки дійдеш до нього, не можна жодного разу кліпнути очима.

Ведуча: Час від часу згадується про дуже багаті скарби гетьмана Полуботка, що в давнину були заховані в Петриківці (зараз Нова Прага). Немовби з однієї із висот правобережжя Бешки, до річки було прорито підземний хід і нижче дна річки в граніті видовбано печеру. В ній і замуровані скарби.

Ведуча: У різні часи, в різних місцях Нової Праги, копаючи погреби чи колодязі, люди натрапляли на залишки напівзавалених горизонтальних тунелів. Розповідають про довжелезний тунель від Миколаївської церкви ( де тепер будинок культури) аж до Верблюжого лісу з певними продовольчими припасами і колодязем. У ньому, немовби, при набігах татарських людоловів, ховалося населення зі своїми пожитками.

Ведуча: На північ від села Піщаний Брід, з лівого боку, в Інгулець впадає річка Кам'янка. Розповідають, що колись цією місцевістю трьома паровицями (тобто трьома возами по парі волів запряженими), козаки везли до Чигирина великі дорогоцінності. Та коли побачили, що за ними татарська погоня, то всі скарби, аби не дісталися ворогам, викинули у воду саме на місці злиття Кам'янки з Інгульцем.

СИНЮХА

Ведуча: Одна з найромантичнішнх і чистих річок нашого краю. Вперше згадується на карті, складеній у І630—1647 рр. французьким інженером Бопланом. Урочище Сині Води і річка, що тече в ньому, і сьо­годні приковують увагу істо­риків, археологів, краєзнавців. На березі Синюхи у 1362 році відбулася Синєводська битва, яка поклала початок визволенню українських земель від монголо-татарськпх завойовників. Синюха протікає в межах сучасних Кіровоградської та Миколаївської областей. Довжина 111 кілометрів,  площа басейну 16725 квадратних кілометрів. Утворюється злиттям річок Велика Вись і Тікич. Тече Придніпровською височи­ною. Живлення, в основному, снігове. На берегах Синюхи розташовані райцентри

Вільшанка, Новоархангельськ, село Торговиця. Назва річки походить від кольору води. До речі, річка й сьогодні вважається найчистішою в Україні, хоча і в неї потрапля­ють відходи промислових підприємств.

Ведуча: А ось і легенда про славетну річку Синюху:

"О, Синюхо, річка українська, синьоока красуне, перлина південного лісостепу! Гордо несеш ти свої сині води, а від того й назва твоя перша - Сині Води, даючи людям воду, свіжість та прохолоду і радість. Це на твоїх берегах відбулася Синьоводська битва, яка започаткувала вигнання татар з древньої української землі. Литовський князь Ольгерд з своїм військом та синами Поділля, Волині, Київщини і поселянами, що жили на твоїх берегах, перейшов шістьма колонами Сині Води біля старого польського містечка Торговиці на пологому місці, трохи в бік, де колись виросте шанець Святого Архангела, розгромив трьох татарських ханів - Хачбея, Котлубуга і Дмитра. Та так погромив, що жалюгідні татарські рештки, які залишились живими, миттю полетіли в Черкаси і там тихо доживали свій вік обивателями, не встряваючи в ніякі битви з русинами, а деякі опинилися аж в Криму".

ДНІПРО

Ведуча: Дніпро — священна для кожного українця ріка, яку ми ніжно називаємо Славутичем, Славутою. Це третя за величи­ною річка Європи після Волги та Дунаю. Загальна природна довжина її 2285 кілометрів, у межах України — 1095. (Решта — на   території   Росії   та Білорусі). Бере початок на Валдайській височині з невеликого болота  біля  села  Клєцового Смоленської  області   Росії, впадає у Чорне море біля Миколаєва.

Ведуча: Відрізок Дніпра, довжиною близько 50 кілометрів, що протікав територією нашої області, став частиною Кременчуцького та Дніпродзержинського водосховищ. До правого берега їх примикають Світловодський і Онуфріївський райони Кіровоградської та частина Кременчуцького району Полтавської областей. Під час будівництва Кременчуцької та Дніпродзержинської ГЕС затоплено десят­ки населених пунктів, у їх числі давні українські міста Бужин, Крилів, Новогеоргіївськ, ост­рови, десятки тисяч гектарів родючих земель, ліси, луки, байраки, урочища.

Ведуча: У жодному вітчизняному чи зарубіжному виданні — енцик­лопедії, довіднику, науковому дослідженні — не знайдете об­грунтованих даних про поход­ження назви великої слов'янської ріки. Є лише при­пущення, версії, легенди. При­чому деякі автори штучно підганяли фонетичні звучання окремих слів, інколи кількох із різних мов, аби обгрунтувати свою версію назви. У багатьох випадках такі "відкриття" по­збавлені логіки і не можуть сприйматися всерйоз.

Ведуча: Так, зокрема, намагався пояснити назву Дніпра чеський і словацький етнограф і мовоз­навець минулого століття П. Шафарик. Взявши за основу повідомлення невідомого візантійського автора твору "Плавання навколо Понта Евксинського та Меотичного озера" (IV ст. н. е.), у якому вперше звучить назва річки "Данапріс", дослідник вбачає у ній два слова: тюркське "дан" — ріка і готське, тобто німець­ке, "парис, перес" — потік. Ви­ходить,   "Дніпро"  означає — річка, що тече.

Ведуча: При всій повазі до вченого із світовим іменем дозволю не погодитися з ним, бо твердження його нелогічні. По-перше, яка річка не тече? По-друге, чому назва однієї річки походить від слів двох різних мов? По-третє, топоніміку, гідроніміку створювали абори­гени, тобто, корінні жителі або ті, хто перебував у тій чи іншій місцевості тривалий час. Зайди, приходьки приносили лиш антропоніми — іменні назви. І, нарешті, чому шукати ту назву серед мови тюрків чи готів? Адже слово "дан" є в українській мові. ("Слов­ник української мови" Б. Грінченка, т. 1). І означає воно "стовп".

Ведуча: А це вже дуже змінює суть питання. Особливо, якщо звер­нутися до праці "батька історії" грека Геродота. Він першим у світі ще за 450 років до н.е., побувавши у Північному При­чорномор'ї, описав тут держа­ву Скитію та її головні річки. Одну з них — другу за величи­ною — він назвав Борюстенес або Бористен. Більшість уче­них пізніше встановили: це — сучасний Дніпро. (Щоправда, деякі дослідники і досі з цим не погоджуються, тож питання до кінця не з'ясоване). Але у примітці до слів Геродота упо­рядники його твору зазнача­ють: "Борюстенес", очевидно, не грецького походження".

Ведуча: Звичайно ж — не грецького. Бо назву річці давали не греки, а люди, які жили на її берегах. А в Бористені ясно чується українське "берест" — назва дерева, якого й тепер досить багато росте на берегах Сла­вутича. У прадавні часи стрункі, мов свічки, стовбури береста густо росли на обох берегах річки. Стовбури — дани. З ними у житті людей пов'язано бага­то: з данів виготовляли житло, у його дуплах відкладали мед бджоли (так виникло бортниц­тво), тонкі дерева служили держаками для лопат, вил, сап, грабель, списів. Геродот не невідомий нам візантієць — автор згадуваного "Плаван­ня"... Скільки води спливло у річці, скільки подій змінилося на її берегах, яка міграція людей відбулася! За цей час, можливо, назва Берестен трансформувалася (таке в топоніміці, гідроніміці бувало не раз). І можна погодитися із П. Шафариком, що основою нового імені річки стали два слова: "дан"—стовп та "брег", "бріг" — берег. Ось вам і Данабріг. А візантієць той — чужи­нець, наші слова міг сприйняти по-своєму. І написати, як чув — Данапріс.

Ведуча: До речі, на користь версії щодо Берестена, свідчить ще й таке. Берестове — так назива­лося стародавнє княже село, що знаходилося неподалік Києво-Печерської лаври у Києві (тепер на цьому місці розташований парк Вічної Слави). У Берестовому містив­ся заміський палац князя Київського Володимира Вели­кого, який тут і помер. Село неодноразово згадується у літописах. Берестове було ре­зиденцією київських князів Ярослава Мудрого, Святосла­ва Ярославича, Всеволода, Во­лодимира Мономаха. Село і палац збудовані, ймовірно, у 980 році (а, може, й раніше), постраждали від набігу по­ловців 1091 року. Повністю знесене у 1895 році, на місці Берестового розбито сквер.

ДВА БУГИ, ЩЕ Й КУБАНЬ...

А бугай: бугу! гне з лози дугу.

Б. Грінченко.

Ведуча: Південний Буг — друга за розмірами ріка із тих, що те­чуть через наш край: загальна довжина його 806 кілометрів, у межах області —70. Південний Буг бере початок у болотах села Купелі Хмельницької об­ласті, несе свої води через ряд районів Вінницької області, Гайворонський, Голованівський, Ульяновський райони Кіровоградської об­ласті, впадає у Чорне море біля Миколаєва. Найбільші притоки — Інгул, Синюха, Синиця, Мертвовод, Кодима.

Ведуча: Південний Буг теж описав Геродот. Щоправда, він допус­тив немало помилок, але ж зважимо, у які часи писав істо­рик. На думку Геродота, Буг починається з великого озера, вода його дуже смачна, але у нижній течії гірка. І пояснює це тим, що у річку впадає притока з гіркою водою. Деякі дослідники цією притокою вва­жають Синюху, хоча вода в Синюсі не гірша, ніж у Бузі. Не раз згадується Буг і в перших українських (руських) літописах.

Ведуча: Та нас цікавить, насампе­ред, назва річки. У Геродота вона Гіпаніс (Гюпаніс). Але ж ми вже знаємо, що не Геродот давав річці назву і не греки, які жили по сусідству. Хто? У примітках до Геродотової праці знаходимо: "Гіпаніс (Гюпаніс) — очевидно, сучасна його назва Південний Буг, але так само називається і ріка Ку­бань". Несподіваний поворот. Відомо, що річок із назвою Буг є дві: Південний і Західний. Ге­родот відвідав лиш Південний, про Західний навіть уяви не мав, не кажучи вже про Кубань. І раптом — однакова назва трьох річок. Факт для нас непо­одинокий: маємо кілька Ташликів, Сугаклій, Комишуваток. Але вони знаходяться, як тепер прийнято казати — в одному регіоні. А тут...

Ведуча: Допоміг розгадати загадку знову "Словарь української мови" Б. Грінченка. Гіпаніса (Гюпаніса) у ньому, ясна річ, годі шукати. Звідки взяв його Геродот? Не придумав же сам. Так, не придумав. Але — почув! Ось вона, фонетика: між звуко­вими складами мов існує відчутна різниця. Голосної "ю" після приголосної "г" в українській мові немає, а в грецькій є. Так само, як і тра­диційне закінчення -іс. Відки­даю його, виходить — гупан. І раптом читаю — "гупало", і по­яснення слова — "птах бугай" (латинське). А в енцикло­педії, Бугай, перелітний птах з родини чаплевих, поширений в Європі, Азії, Африці. В Україну прилітає у березні-квітні відлітає в жовтні-листопаді, частина птахів зимує і в нас. Селяться бугаї в плавнях, на болотах, в заростях очерету, де весною і на початку літа чути своєрідне "бугкання" самців, схоже на рев бика (бугая): бугу-бугу!

Ведуча: Існує,   правда,   ще  одна версія щодо назви річки. Похо­дить вона нібито  від імен антського князя Божа (Бога). Справді, такий князь в історії відомий. Але жив він майже через тисячу років після того, як Геродот почув і записав «гупало-бугай».

ВИСЬ

Ведуча: Одна з найбільших річок області. Вперше згадується у "Літопису руському" за 1190 рік. Довжина Висі 166 кіло­метрів, площа басейну 2860 квадратних кілометрів. Бере початок у невеликій балці біля села Оникієвого Маловисківського району, протікає його територією, а також Новомиргородським і Новоархангельським районами на межі Кіровоградської і Черкаської областей. З річкою пов'язано зародження українського ко­зацтва. Саме тут у кінці XV століття селяни Канівського і Черкаського старосте, що на­лежали польським магнатам, почали переходити Вись, аби стати вільними людьми — коза­ками. Назва ріки походить від "виск" — вигук, свист. Саме у такий спосіб передавали один одному сигнали втікачі, пере­правляючись через річку. "Перейшов Вись — тільки п'я­тами блись", — народилася у ті роки приказка.

Ведуча: По лінії річки Вись гетьман Дмитро Вишневецький ніс охо­рону території Польщі, до якої тоді входила Україна, від напа­ду татар. У середині XVI століття (приблизно 1550 р.) він збудував на лівому березі Великої Висі укріплення Кальниболота (тепер село Новоархангельського району).

Притоками Великої Висі є Ґептурка, Кильтень, Мала Вись.

ТЯСМИН

Ведуча: Річка у Кіровоградській та Черкаській областях, права притока Дніпра. Під назвою Тесмень вперше згадується у "Літопису руському" за 1190 рік, Довжина 161 кілометр, площа басейну 4540 квадрат­них кілометрів. Тече Придніпровською височиною. Живлення снігове і дощове. Назва походить від слова "тясма", "тесьма" тобто стрічка. Тясмин справді в'ється, ніби стрічка: почи­нається у Олександрійському районі Кіровоградської області, робить стрімку петлю по Черкаській області і впадає в Дніпро на межі обох областей.

Ведуча: Ще у кінці XII століття землі там, де впадає Тясмин у Дніпро, входили до складу Київської держави, були її правим, південним крилом. Тому поселення, яке виникло згодом тут, назвали К р и л о в и м. Пізніше містечко Крилів і при­леглі до нього села стали вито­ками українського козацтва. Крилів був головним містом ко­зацьких гетьманів Марка Жмайла, Павлюка-Бута, Самійла Кішки, Михайла Доро­шенка та інших. У Крилівську фортецю було ув'язнено Бог­дана Хмельницького. Звідси пізніше він вів свої війська до Жовтих Вод, де розгромив поляків. Багато сторінок Виз­вольної війни українського на­роду 1640-1654 років пов'язано з Крилевим, Тясмином.

Ведуча: Пізніше Тясмин був кордоном між Польщею і Росією. Тому остання на противагу польській стороні на правому березі заснувала фортецю, а з нею й місто, яке назвали Новогєоргіївськ. І він, і Крилів, хоч були розвинутими сучасними містами, затоплені водами Кременчуцького водосховища. Постраждав не тільки Дніпро та красиві, родючі придніпровські землі, а й Тясмин. Його «вко­ротили» порушили кругообіг води, пошкодили довкілля. Місто Світловодськ з його гігантськими промисловими підприємствами отруєю води Дніпра.

Такими стали береги легендарного Тясмину - річки, на якій розташовані міста Чигирин, Суботів. Міста, без  яких важко уявити минуле України, її історію.

ЯТРАНЬ

Ведуча: Кому не відома лірично-за­журлива українська народна пісня: 

"Там, де Ятрань круто в'ється,

З-під каміння б'є вода..."?

Ведуча: В'ється Ятрань землями Черкащини, де починається біля Томашівки Уманського району, та Кіровоградщини. Вона — права притока Синюхи. На злитті двох річок розташо­ване село Ятрань. Місцевість ця надзвичайно мальовнича. Береги лісисті, серед дерев немало червоних маків, які немов горять, палають на фоні зелених гаїв. Тому й назва по­ходить від цього: ятрити — значить горіти, палати. Річка була відома давнім грекам, які промишляли у степах Північного Причорномор'я, плавали, вивозячи хліб і рибу, Синюхою, Ятранню, Бугом.

Довжина річки 104 кіломет­ри, площа басейну 2170 квад­ратних кілометрів. Тече Придніпровською височиною.

ЧОРНИЙ ТАШЛИК

Ведуча: Тече у Кіровоградській і Миколаївській областях, ліва притока Синюхи.

На території області є кілька Ташликів: Чорний, Сухий, Гнилий, просто Ташлик. Назва походить від давньо­українського "таш" — невели­кий будинок, та "лик" — кора дерева, яка використовувала­ся для покриття будинків. До­вжина річки — 135 кілометрів, площа басейну — 2378 квад­ратних кілометрів. Бере поча­ток поблизу Григорівки Новоукраїнського району. Близько ста кілометрів довжи­ни — в межах Кіровоградської області. Воду використовують для технічного і побутового во­допостачання, а також для зро­шування.

На Чорному Ташлику роз­ташовані Новоукраїнка, Рівне, Піщаний Брід.

ГНИЛИЙ ЄЛАНЕЦЬ

Ведуча: Річка тече у Кіровоградській та Миколаївській об­ластях, ліва притока Південного Бугу. Довжина 103 кілометри, площа басейну 1235 квадратних кілометрів. Бере початок неподалік села Бобринки Бобринецького району. Влітку часто переси­хає. Назва походить від слова "ланець" — бідняк, жебрак.

МЕРТВОВОД

Ведуча: Ліва притока Південного Бугу. Довжина 144 кілометри, площа басейну 1820 квадрат­них кілометрів. Вперше згадується у "Літопису" Самійла Величка за 1697 рік. Початок бере біля села Червонозорівки Бобринецького району, у Буг впадає на тери­торії Миколаївської області. Вода річки використовується для потреб сільського госпо­дарства. Назва говорить сама за себе — у річці практично не водиться ніяка живність. Мож­ливо, саме її мав на увазі Геродот, коли писав, що у Буг впадає річка з гіркою водою.

ГРОМОКЛІЯ

Ведуча: Ця річка відноситься до числа тих, які прийнято назива­ти великими, бо довжина її становить 102 кілометри. Починається вона в Іванівці Бобринецького району, впадає в Інгул на території Мико­лаївської області. Річка істо­рична, вона згадується у "Літопису" Самійла Величка у зв'язку з подіями 1693 року, у працях українських істориків. Через Громоклію проходив кордон Запорізької Січі і Бугогардівської паланки. На кінець існування Січі вздовж Громоклії було розташовано 11 козаць­ких зимівників. Більше знахо­дилося лише на Інгулі (17), на Дніпрі (14). З цих зимівників пізніше виросли населені пунк­ти. До нашого часу збереглися Іванівка та Веселівка.

Ведуча: Назва річки походить від її властивостей. Хоч вона тиха, рівнинна, та в окремих місцях, де є кам'яні пороги, шумить, гуркоче між гранітними валуна­ми. Як і у всіх річках, що течуть між скелями, вода часто покривається плямами — сугою, які прилипають, ніби приклею­ються до берегів, каміння. Звідси — Громоклія.

СУХИЙ ТАШЛИК

Ведуча: Сухий Ташлик притока Си­нюхи. Довжина його 57 кіло­метрів, площа басейну 741 квадратний кілометр. Початок бере у Козаковій Балці поблизу Глодос Новоукраїнського району. Русло звивисте. Жив­лення річки снігове, вода вико­ристовується для зрошення.

На   Сухому  Ташлику роз­ташовані  Дружелюбівка, Липняжка,  Трояни Добровеличківського  та  Добрянка Вільшанського районів.

ЖОВТА

Ведуча: Річка ця порівняно невели­ка: довжина її 61 кілометр, площа басейну 490 квадратних кілометрів. Починається вона неподалік села Червона Воля Олександрійського району, тече територією Дніпропет­ровської області і впадає в Інгулець біля села Іскрівки Петрівського району.

Ведуча: У верхів'ї річки розташова­не село Ганнівка (Д. Яворницький називає його містечком. Таким воно, мабуть, було у його часи). На місці села, що виникло на початку XVII століття, знаходився зимівник запорізького козака Андрія Вертебного. 1760 року у зимівнику споруджено капли­цю, куди в недільні й святкові дні збиралися до 200 чоловік рідних, знайомих, челяді й най­митів хазяїна, щоб помолитися Богові й повчитися Закону Бо­жого й добрих житейських пра­вил у ієромонаха Павла. Так описує село Д. Яворницький. Назва річки походить від по­кладів залізної руди, які визначають колір води.

ЗЕЛЕНА

Ведуча: Неподалік у тому ж Петровському районі, перерізаючи його майже навпіл, тече річка Зелена. В її долині розташоване село з однойменною назвою. В історію воно потрапило через те, що у другій половині XVII століття тут виник козацький зимівник, а пізніше слобода. Ці краї інтенсивно заселялися за­вдяки політиці кошового Петра Калниша, який на противагу російському царизму залюд­нював землі українцями. Так виникли слободи Зелена, Жовта, Кам'янка та інші. Всі вони заселялися вихідцями з інших губерній України.

Річка тече між заростями, від чого вода її здається зеле­ною. Це й визначило назву.

КОДИМА

Ведуча: Річку з такою назвою на карті області не відшукаєш. Навіть не всі жителі Бобри­нецького району, де вона зна­ходиться, знають про її існування. Вона така маленька, що її можна пройти від початку до впадіння у Громоклію за півтори - дві години. Але вона яскравим рядком увійшла в історію України.

Ведуча: Розкриємо другий том літопису і Самійла Величка. У примітці до рядка "повертаючись отак, неспрдівано зіштовхнувся він (татарський султан Онит. — Ю.М.) на долині Кодими, у степах... з козаць­ким військом, що було при Палію...", сказано: "Кодима — місцевість уздовж р. Кодими, притоки р. Громоклії, яка впадає в р. Інгул". Назву річці дали переселенці з теперішньої Одесь­кої області, де тече річка Кодима, на ній розташовані міста Балта і Великий Бобринець.

Ведуча: У вересні 1663 року у долині Коди­ми зіткнулися тата­ри згадуваного султана з військом Семена Палія. У дводенному запеклому бою багато поганців було вбито й поранено, і вони відступили, зазнавши значних втрат і ганьби, повідомляє літо­писець. Про важливість пере­моги на Кодимі свідчить те, що царський уряд щедро нагоро­див полковника Палія сукном кармазином, китайським шов­ком, двома парами соболів, дорогоцінним хутром чорних лисиць. Кожен козак Палієвого полку отримав по сто єфимків — тогочасних карбованців.

ОМЕЛЬНИК

Ведуча: Річка в Онуфріївському районі, права притока Дніпра. Бере початок поблизу села Василівки, впадає у Дніпродзержинське водосховище неподалік Деріївки. Довжина 63 кілометри, площа басейну 828 квадратних кілометрів. Вперше згадується у "Літопису" С. Ве­личка за 1697 рік.

Ведуча: Назва походить від омели — вічнозеленої рослини, яка паразитує на деревах. Ягода­ми цих рослин живляться птахи, їх назвали омелюхами. Річка хоч і невелика, але досить повноводна, на ній розташова­но багато ставків, водойм.

БИЯНКА

Ведуча: Річка, що протікає, в основ­ному, у Кіровограді. Бере поча­ток за кілька кілометрів на схід від міста, впадає в Інгул у районі Кущівки. Ця невеличка річечка, фактично струмок, не пересихає навіть найспекотливішого літа, не замерзає за найлютіших морозів.

Ведуча: На карті Єлисаветграда, виготовленій у 1913 році міським землеміром П. Рябковим, має назву Балка. (Від цього походить назва місце­вості, через яку річка протікає). Пізніше річку назвали Биянка, від слова "биє", "б'є". Тут, з-під землі, б'ють джерела чистої води, Її колись вживали люди. Вона була, за словами старожилів, надзвичайно смачною.

Ведуча: Решта річок, що течуть територією нашої області, належить до так званих малих. Ми не маємо змоги розповідати про кожну з них — бо це займе дуже багато часу. На закінчення ж розповіді про річки області хочу навести слова священика-краєзнавця минулого століття В. Никифорова, який описав свого часу Олександрійський повіт: "Про місцеві ріки і річки взагалі слід зазначити, що вони з кожним роком все більше міліють. При­чина того, по-перше, непомірне знищення лісів І байраків; по-друге, оброблен­ня городів, що знаходяться на схилах рік і річок. Снігові води і зливи зносять багато розпу­шеної землі, котра дуже заму­лює не тільки ріки й річки, а й самі джерела, з яких вони бе­руть початок". Ці рядки писа­лися у 1876 році. А з того часу "непомірне винищення лісів і байраків" набуло катас­трофічних розмірів. Від Чорно­го лісу, який колись підходив аж до Єлисаветграда, не зали­шилося й половини. Переора­но або перекопано під сади й городи урочища, байраки, балки, зникли озера, острови. До речі, той же В. Никифоров називав річки Обломівку, Верхню і Нижню Лозуватки, Розсошин, Овнянку, три Березівки: Мокру, Суху, Велику, Калинівку та ще десятки річок, яких сьо­годні не знайдете навіть на карті з районного масштабу.

Ведуча: З кожним роком міліє, за­ростає різними водоростями Інгул. Втрачають свою чарівність Ятрань, Синюха, бо в них зливає промислові відходи Перегонівський цукро­завод.

 Ведуча: Пам’ятайте, що від вас залежить майбутнє нашого краю. Бережіть природу і вона збереже ваше здоровя.

 

 

Список літератури

 

1.Голобородько В. Ингулец скифский, половецкий, татарский, козацкий / В. Голобородько // Городской курьер. – 2008. - № 21. – С. 11

2.Дяченко Л. Д., Ковальов М. М. Рідний край Кіровоградщина. – Кіровоград, Облуправління по пресі. – 1992. – 150с.

3.Кузик Б. М., Біло шапка В. В. Кіровоградщина: історія та сучасність центру України: В 2-х т. – Дніпропетровськ: Арт-Прес, 2005.

4.Матівос  Ю. Такий загадковий Інгул / Ю. Матівос // Кіровоградська правда. – 2007. – 11 грудня. – С. 5.

5.Матівос  Ю. Течуть річки – великі і малі // Кіровоградська правда. – 1998. – 16 квітня. – С.3

 

Comments