Василь Козаченко


 

«Кажуть, якщо людина не навчилась любити

своєї рідної матері, то вона навряд чи

зможе когось полюбити. Якщо ти не приріс

 серцем  до своїх рідних місць, залишишся на

весь вік байдужим до всього на світі.»

І.Черкашенко


   У мальовничому селищі Новоархангельськ, серед чистих широких степів Кіровоградщини, у сім’ї селян Павла Матвійовича і Наталі Митрофанівни 25 березня 1913 року народився первісток. Яке ж ім’я дати йому? Мати так любила квіти, що Васильком назвала.

    Коли почалася перша світова війна, батька мобілізували до діючої армії. Ріс Василько уважним і спостережливим, трудолюбивим. З п’яти років любив поратися на землі. Звичайно, письменниками не народжуються і їх спеціально не дипломують. Та все ж часто в дитинстві проявляються риси притаманні письменникам. Що ж до В.Козаченка, то мати запевняла: «тільки-но навчився писати, як уже й «твори» складав. Його первістки – «Як вишні цвітуть» та «Як дідів тютюн цвіте».

  - Кожного разу записував у блокнот, що робив і що бачив. Йому було років сім-вісім, коли корови гнав пасти, хотів перепливти річку Синюху. Посередині став тонути, та сусідський хлопець Олекса Зелецький витяг його. Цю подію згодом й записав у блокноті – отак його таємниця стала для мене відомою.

     У школі вчився дуже добре, хоч і в латаному одязі ходив. Мати пригадувала, що з рушників хлопчакам сорочки шила. З п’ятого класу йому поталанило: потрапив до вчительки, яка кохалася на рідній та світовій поезії. «Кобзар» кожним рядком за душу брав. А коли, сидячи в сутінках холодної хати, при каганці дочитав Гайдамаків» - плакав.

     1938 року В.Козаченко закінчив філологічний факультет Київського державного університету імені Т.Г.Шевченка, якому передувало навчання в Уманському інституті соціального виховання. Його начитаність з літератури й історії всерйоз привертали увагу викладачів.

   …Велика Вітчизняна війна перервала його роботу відповідального секретаря редакції журналу «Радянська література». На той час він був автором оповідань «Пегас» (1938), «Данило Скоробагатько» (1939), «Перший взвод» (1941) та збірки оповідань «Золота грамота» (1941).

  Василь Козаченко обороняв Київ, згодом – активний учасник партизанського і підпільного руху на Кіровоградщині. Особистий досвід підпільної роботи та пережите послужило йому матеріалом для повістей «Атестат зрілості», «Серце матері», «Блискавка».

Сім’я В.П. Козаченка 1960 р.

   Ще під час окупації Василь Павлович почав писати повість «Серце матері», написане запихав у пляшки й закопував у землю. В передостанній рік війни Козаченко повертається до Києва. Спочатку завідує відділом прози редакцій журналів «Вітчизна» і «Дніпро». З 1964 по 1971 роки – голова Київської Спілки письменників України. З 1971-го – перший заступник голови правління СПУ, в 1973-1979 – перший секретар правління Спілки письменників. Попри важливі державні й громадські справи не забував своєї матері. Писав теплі листи, з кожним святом вітав, про все до найменших подробиць сповіщав. Часом всі брати сім’ями з’їжджалися на свято до отчого дому. Часто В.П.Козаченко до себе запрошував, водив у гості до друзів-письменників. У вересні 1970 року на Кіровоградщині проходила декада української літератури. До міст і сіл області приїхало декілька бригад письменників та поетів. Саме ту, що відвідала Новоархангельський район очолював Василь Павлович. До групи входили Степан Олійник, Павло Байдебура, Борис Олійник, Богдан Чалий, Микола Сингаївський. Митці побували в колгоспах, тракторних бригадах, краєзнавчих музеях. Василь Павлович намагався більше розповісти і показати своїм колегам значно більше, ніж було передбачено. Познайомив з красунею Синюхою, поїхали в с.Скалеву, на берег, де Вись зливається з гірським Тікачем.  Багато цікавого розповідав про це село, з яким у нього «особливі стосунки»: тут пройшли дитячі роки його матері Наталії Митрофанівни.

В.П. Козаченко на Новоархангельщині

     1979 року Василь Козаченко приїхав у Новоархангельськ з групою письменників – учасників Великої Вітчизняної війни, які воювали на території нашої області. І знову відвідання місць де в роки війни йшли бої.

Удостоєний двох Орденів Леніна, Трудового Червоного Прапора, «Знак Пошани» та інших.

     Помер 2 березня 1995 р. у Києві.

     Неспокійні серця… Такими постають у нашій уяві герої оповідань і повістей Василя Козаченка, такими залишається і образ самого письменника,   невтомного, неспокійного, шукаючого, молодого душею…

Твори В.Козаченка

1.     Твори: В 4-х т.-К.:Дніпро, 1979

2.     Атестат зрілості. Біла пляма: Повісті.- К.: Веселка, 1988

3.     Блискавка; Біла пляма: Повісті. – К.: Дніпро, 1984

4.     День слави: Повість, оповідання, спогади. – К.: Рад. письменник, 1983

5.     Коні воронії; Дума про матір: Роман.- К.:

Рад. письменник, 1989

6.     Отчий дім: Роман.-К.: Дніпро, 1983

 Критична література:

1.     Пінчук С. Василь Козаченко: Літературний портрет.- К.: Дніпро, 1973

2.     Світло отчого дому: Статті, етюди, есе про Василя Козаченка.-К.: Рад. письменник, 1983

_____________________________________________________________________________________________________________________________________________________


Під осяйними променями

       ЗА традицією на відзнаку дня народження Івана Павловича з'їжджаються брати Ко­заченки до рідної домівки. До недавна їх зустрічала матуся — Наталя Митрофанівна. Тепер це робить Марія Давидівна — дружина Івана Павло­вича, яка зберігає і продовжує традиції сім'ї.

Як і колись, домівка Козаченків відкрита для всієї родини. На знак зу­стрічі брати фотографую­ться. Яка схожість і не­вловима відмінність між ними! І кожен — особи­стість. Не тому, що один з них відомий письмен­ник, другий — природ­жений педагог, хлібороб, третій — моряцька ду­ша, четвертий — геолог, безмежно закоханий у свою професію.

Як пальці однієї руки, брати Козаченки схожі й різні. Був і п'ятий, віднятий війною.

Козаченки — сім'я да­внього роду. Батько, Пав­ло Матвійович, був гра­мотною й освіченою лю­диною, як і його брати Федір та Яків. В період організації колгоспів Павло Матвійович пра­цював першим головою колгоспу імені Леніна-1 (бо був тут ще й колгосп імені Леніна-2). Йому притаманне почуття гу­мору. Можливо, це й скрашувало життя бідня­цької родини.

Мама, Наталя Митро­фанівна, ніжна й добра, гарно співала, навіть співуче говорила. Вона наділила щедрістю і добротою своїх дітей.

Жили Козаченки скромно, зате в щирості й повазі одне до одного. Рано виходили з батьківського дому на свій шлях, яким йшли не блукаючи. Чи то він був широким і рівним, чи ву­зьким, у вибоїнах.

Василь Павлович після семирічки активно вклю­чився у громадське жит­тя. Секретар сільської Ради, комсомольський вожак, один з організаторів колгоспу в рідному селі, робфаківець, сту­дент університету, тала­новитий письменник і ві­домий майстер художньо­го слова. Він ніколи не поривав зв'язків з рід­ною домівкою. Всі тво­ри В. П. Козаченка чи то про працю в мирний час, чи події воєнних літ зв'язані з отчим краєм.

Василь Павлович знає життя земляків, їх тру­дові будні і ратні подви­ги у роки Великої Віт­чизняної війни. Бо й сам був месником, партизаном-підпільником. Василь Павлович не гість у на­шому селищі, а бажана, своя людина. Він зустрі­чається з молоддю, з трудящими селища, шко­лярами, вивчає їхнє жит­тя і черпає теми для своїх творів.

Іван Павлович - ро­весник Жовтня. Після фронтових доріг повернувся в рідний край. Працював інспектором райвно, його завідуючим. Зруйновані й пограбовані інколи, нестача підручни­ків і зошитів та інші нестатки повоєнних ро­ків додавали багато труднощів працівникам рай­вно. Та не було такого, щоб Іван Павлович не допоміг завідуючому школою в ремонті примі­щення, не надав допомо­ги дітям-сиротам, яких тоді було чимало. Вимо­гливий до себе і товари­шів, він не знав слова «не можу». Не одному з вчителів-фронтовиків да­вав на перші дні кілька карбованців із власної кишені (хоч вони були не зайві для його сім'ї), допомагав порадою, під­бадьорював.

Чи не найбільш склад­ним шляхом в житті пройшов Іван Павлович.

Був заступником голови райвиконкому. В числі тридцятитисячників реко­мендований очолити колгосп (до речі, за працю в колгоспі нагороджений орденом «Знак Пошани» та іншими нагородами). Знову повернувся на пе­дагогічну роботу і останні 11 років очолював мі­сцеву середню школу.

Серед братів найбільш рівним шляхом пройшов Павло Павлович. Із сту­дентських літ, служби в морфлоті, воєнного часу склалася його юність. Служба в морфлоті за­гартувала волю, навчила по-справжпьому цінувати життя. В післявоєнні ро­ки закінчив педагогічний інститут, працював вчи­телем. Дружина Лідія Трохимівна також. Цю любов прищепили дітям, що також стали педаго­гами. А взагалі в сім'ї Козаченків більше деся­ти педагогів.

Лише найменший, Ана­толій Павлович, не пі­шов стежкою братів. Він став геологом. Від сту­дентських років до за­служеного виходу на від­починок був розвідником надр. У свій час був роз­відником партизанського загону, що діяв на тери­торії нашого району і в якому боровся з ворога­ми старший брат Василь Павлович. А в роки вій­ни Анатолій Павлович ді­йшов до Берліна, гарту­ючись у походах і боях. Як цей солдатський гарт потім знадобився в робо­ті геолога.

П'ятий - Микола Пав­лович. Його нема на цій фотографії, та він живе в пам'яті братів. Хлібороб за покликан­ням, водій автомашини, закоханий в чарівний світ рідної природи. Він любив схід сонця в сте­пу, тихий плин хвиль на вечірній Синюсі. Знав безліч українських пісень і чудово їх співав. Про­жив коротке, як спалах зірки, життя, світлим променем згасши у лихо­літті війни, щоб ворог не поневолив рідний народ.

Ось така коротка іс­торія життя родини Козаченків. Одних з бага­тьох виходців з глибин народу, що піднялись, розквітли своїми талан­тами, розкрили красу ду­ші в роки розквіту рід­ної Вітчизни під осяйни­ми променями Великого Жовтня. З таких сімей і складається наша дер­жава. Ними вона пре­красна й сильна.

О. МАКСИМОВА,

вчителька-пенсіонерка.

КОЛОС. – 1987. – 15 серпня.

БРАТИ КОЗАЧЕНКИ












Василь Павлович                             Іван Павлович                                 Микола Павлович                        Павло Павлович                                Анатолій Павлович

    (1913 - 1995)                                    (1917 - ?)                                        (1918 - 1941)                                 (1921 - ?)                                            (1926 - ?)

Війська НКВС                                   Артилерист                                            Танкіст                               Чорноморський флот                                  Танкіст

Фото 1937 року                               Фото 1938 року                                Фото 1940 року                             Фото 1943 року                                   Фото 1945 року



Світлини надані Новоархангельським
районним краєзнавчим музеєм

___________________________________________________________________


«Моїм дорогим читачам - землякам»

             Коли згадуєш людину, котрої вже нема, мимоволі думаєш і про період, у якому вона жила. Адже людина - втілення часу, надто коли це письменник і все, що відбувається навкруг, цікавить його як учасника масштабних історичних подій в житті країни, втілених у художні обра­зах. До останніх належить наш земляк Василь Козаченко, у літератур­ному доробку якого понад два десятки помічених громадськістю книг прози та публіцистики, перекладених на більшість мов колишнього Со­юзу та 15 мов світу, пошанованих Національною премією України ім. Т. Шевченка, а також комсомольською премією імені М. Островського і літературною премією ім. О.Фадсєва. Наприкінці березня виповнилося 100 років з дня народження письменника.           читати далі

                                                                                                                                                                                                                    за матеріалами газети  "Кіровоградська правда".

Кіровоградська правда. - 2013. - 2 квітня.


____________________________________________________________________________


Дарчі надписи

ВАСИЛЯ ПАВЛОВИЧА КОЗАЧЕНКА

Новоархангельській районній бібліотеці





Comments