Три моделі медіасистем у демократичних суспільствах


Про авторів, джерела, значення та застосування результатів дослідження Деніела Галліна і Паоло Манчіні «Сучасні медіасистеми» (післямова до українського видання)

Андрій Іщенко, кандидат філологічних наук 

Борис Клименко, кореспондент EFE та Radio France Internationale у Києві

Видання підтримали Британська Рада та Міжнародний фонд "Відродження"

 

Галлін Д., Манчіні П.

Сучасні медіасистеми: три моделі відносин ЗМІ та політики / Переклад з англ. О. Насика. – К.: Наука, 2008. – 320 с.

ISBN 978-966-96972-0-2

Курс "Сучасні медіасистеми і політичні комунікації" 

СУЧАСНІ МЕДІАСИСТЕМИ головна

----------------------------

Скласти враження про повсякденну роботу медіасистем може допомогти служба BBC Monitoring, у розділі якої Country Profiles представлені провідні ЗМІ більшості країн світу. На сторінці Country Profiles виберіть країну, а на ній – вкладку Media.

Для перекладу інтернет-сторінок можна використовувати службу Windows Live Translator. Найкращі результати отримуються у парах «одна з романо-германських мов – англійська».

 

Від моменту публікації книжки Деніела Галліна і Паоло Манчіні «Сучасні медіасистеми: три моделі відносин ЗМІ і політики» (2004 рік) минуло дуже небагато часу. Зазвичай для формування певної єдиної думки світової наукової і освітньої спільноти щодо значної наукової праці потрібен доволі тривалий період, який іноді вимірюється десятиліттями. Та незважаючи на це книжка Галліна і Манчіні вже завоювала репутацію значної віхи у медіастудіях. У численних рецензіях часто трапляються визначення «основоположна» і «новаторська».

Водночас найважливішим показником високої оцінки книжки Галліна і Манчіні, безперечно, є те, що вона вже широко використовується як у журналістській освіті, так і в дослідницькій практиці. У багатьох країнах Європи, Північної Америки, Азії і Африки регулярно проходять наукові конференції, на яких активно обговорюються «Сучасні меідасистеми». Цікаво, що однією із досі найбільших подій у цьому ряду стала наукова конференція West Meets East, що відбулася у квітні 2007 року у Вроцлаві (Польща) за участі науковців з 27 країн світу.

На основі запропонованих американським та італійським науковцями моделей здійснюються численні дослідження, що застосовують принципи і критерії «Сучасних медіасистем» для характеристики нових національних і регіональних медіаструктур.

Показово, що на адресу книжки майже не лунає різкої критики, а головним мотивом її оцінок є чи не найбажаніший для кожного науковця мотив уточнення і конкретизації. Автори досліджень в усьому світі сприймають ідеї і підходи Галліна і Манчіні та, застосовуючи їх до свого конкретного матеріалу, будують власні праці на емпіричних даних із власних країн і регіонів.

Успішність праці американського та італійського вчених доводиться продуктивністю запропонованих ними моделей. І якщо на якісь із головних положень праці Галліна і Манчіні буде висунуто серйозно обґрунтовані заперечення, самі ці заперечення і можливі суттєві модифікації ідей авторів стануть значним кроком у науці, котрий знайде своє відбиття, поряд із власне медіастудіями, у політології, соціології та економічній теорії.

«Сучасні медіасистеми» здобули високу оцінку і з боку інституціоналізованої академічної спільноти: у два наступні роки після виходу у світ книжка отримала почесні відзнаки як найкраща праця у своїй галузі від Національної комунікативної асоціації (США) та Міжнародної комунікативної асоціації, а також престижну Книжкову премію Голдсміта 2005 року, якою відзначаються праці, що роблять значний внесок у «поліпшення державного управління через дослідження відносин між пресою, політикою і державою».

 

Автори 

Деніел Галлін і Паоло Манчіні є провідними фахівцями у дослідженнях медіа. Галлін – професор комунікативістики Каліфорнійського університету у Сан-Дієго, у цьому ж університеті він викладає політологію. Основна сфера його наукових зацікавлень та досягнень, поряд із порівняльними медіастудіями, – взаємини засобів масової інформації з політичною сферою у широкому розумінні та історія журналістики. Зокрема, впливовими у вужчій сфері історії журналістики США є його праці, у яких розглядаються проблеми професіоналізації американської журналістики та становлення сучасних автономізованих ЗМІ. Дві найбільші праці Деніела Галліна, опубліковані до спільної з італійським співавтором книжки, – монографії «Війна без цензури» (1988) та «Америка попереду завдяки нам» (1994), – свідчать не лише про прискіпливість, глибину аналізу і здатність до широких узагальнень, а й про наукову мужність автора. Він не боїться об’єктивно розглядати найдражливіші проблеми і робити висновки, що можуть не сподобатися впливовим професійним групам і корпораціям. Так, у першій зі згаданих праць Деніел Галлін розвінчує міф про «приховану урядову цензуру» у період В’єтнамської війни та «опозицію» війні з боку провідних телемереж США. Другою монографією науковець викликав критику вже з лівого політичного флангу, передусім за обстоювання думки про високий ступінь автономії та професіоналізованості ЗМІ у США та важливість процесу професіоналізації як для самих ЗМІ, так і для загального соціально-політичного клімату Америки у ХХ столітті. Варто зазначити, що деякі аргументи критиків його концепції професіоналізації виглядають справді переконливо, однак ця проблема дуже складна, далека від остаточного вирішення і значуща не тільки для США, а й для інших країн світу. І навіть якщо професор Галлін тут помиляється, то ця помилка, поза сумнівом, відіграє свою позитивну роль як стимул для конструктивної критики і подальшого глибокого аналізу проблеми, спільної для медіастудій, соціології, теоретичної і прикладної політології, державного управління та інших теоретичних дисциплін і прикладних сфер діяльності.

Деніела Галліна поєднує з його італійським співавтором Паоло Манчіні переконаність у необхідності широкого застосування для аналізу медіа порівняльного методу і залучення матеріалу не однієї, і навіть не кількох, а десятків різних країн. Слід зауважити, що такої широти погляду, уваги до неангломовного світу і здатності адекватно аналізувати матеріал інших країн північноамериканським дослідникам здебільшого бракує. Як і Деніел Галлін, Паоло Манчіні понад три десятиліття присвятив дослідженню взаємин засобів масової інформації, політичної і економічної сфер, спеціалізуючись на проблемах ролі ЗМІ, особливо електронних, у виборчих кампаніях в Італії та інших країнах, а також на прикладних аспектах впливу ЗМІ на політичну систему і суспільство. Серед його праць – «Відеополітика: телевізійні новини в Італії та Сполучених Штатах» (1985) (основою якої стали результати вже згадуваного першого дослідження, виконаного спільно з Деніелом Галліном), «Як перемогти на виборах» (1988), «Політика, медіа і сучасна демократія» (1996, англійською мовою, у співавторстві з Девідом Свансоном), «Вплив ЗМІ на електоральні рішення» (ред., 2001). Нині Паоло Манчіні є професором соціології комунікації в університеті Перуджі (Італія) та керівником Центру комунікативної політики, що об’єднує зусилля представників кількох італійських освітніх і наукових установ. Для фахівців зі Східної Європи і країн колишнього СРСР важливо те, що професор Манчіні добре знайомий з реаліями розвитку медіа у перехідних країнах, і, хоча східноєвропейський та пострадянський матеріал у «Сучасних медіасистемах» не аналізується (окрім побіжно згаданого польського досвіду), у роботі над книжкою він, поза сумнівом, брався до уваги. Про це також свідчать, зокрема, участь Паоло Манчіні у міжнародній науковій конференції «Перестройка 20 спустя: гласность и развитие журналистики» (Москва, 2005), де він виступив з доповіддю «Гласность» як елемент національної медіамоделі», і той факт, що в під керівництвом Деніела Галліна триває робота над кількома дослідницькими проектами на матеріалі країн Східної Європи і Росії.

 

Компаративний метод і підстави його використання

Як пишуть самі автори, задум масштабного дослідження на матеріалі багатьох країн виник у них дуже давно, ще в середині 1980-х років, по закінченні першого спільного наукового проекту, у якому було здійснено порівняльний аналіз висвітлення телебаченням США й Італії діяльності і заяв найвищих державних посадовців. У ньому автори звернули увагу на прикметні відмінності в роботі телебачення обох країн і дійшли висновку про велику перспективність порівняльного дослідження ЗМІ на значно ширшому матеріалі. Можливість реалізувати цей амбітний задум з’явилася в авторів тільки більш ніж через десятиліття. 1998 року на міжнародній конференції у Берклі (США) було розпочато дослідницький проект, котрий здійснювався з допомогою різних науково-освітніх інституцій США і європейських країн та численних колег-науковців у багатьох країнах протягом шести наступних років. Підсумком цієї роботи і стала публікація 2004 року у видавництві Cambridge Univerity Press книжки «Сучасні медіасистеми».

Очевидним джерелом для Деніела Галліна і Паоло Манчіні є набагато давніше дослідження – і, поза сумнівом, взагалі одна з найавторитетніших наукових (чи не тільки і навіть не стільки наукових) праць другої половини ХХ століття – «Чотири теорії преси» Сіберта, Пітерсона та Шрамма.  Її вплив поширюється досі не лише на медіастудії, а й на інші сфери гуманітарного знання, а також на формування політики – причому як у теоретичному, так і в суто практичному плані. Автори «Сучасних медіасистем» докладно аналізують спадщину попередників, чітко наголошують позитивні моменти, водночас гостро полемізуючи з численними хибними, на їхню думку, ідеями.

Нам видається, що буде доречним звернутися і до деяких питань, яких Галлін і Манчіні не торкалися з цілком зрозумілих причин, адже вони у першу чергу здійснювали власне дослідження, а не займалися критикою чужого. Проте перед цим слід коротко розглянути ще одну цікаву особливість «Сучасних медіасистем» методологічного характеру.

У «Вступі» автори обґрунтовують необхідність застосування порівняльного методу для дослідження медіасистем різних країн, розташованих у кількох регіонах світу. Зроблено це стисло й переконливо: автори доводять, що тільки зіставлення багатьох фактів і явищ, взятих з різних систем – медіасистем, у випадку Галліна і Манчіні, – дає змогу, по-перше, виявити значущі спільні й відмінні моменти, а по-друге, на основі встановлених таким чином закономірностей піти далі і виділити значущі причинно-наслідкові зв’язки.

Для представників східноєвропейської, і особливо радянської та пострадянської наукової традиції, таке спеціальне обґрунтування може видатися непотрібним, адже залучення широкого матеріалу і зіставлення та подальший аналіз фактів і явищ з урахуванням їх індивідуальної специфіки є для цієї традиції обов’язковим елементом дослідження. Проте, як свідчить приклад «Сучасних медіасистем», необхідність застосування такого компаративного методу не завжди очевидна для медіастудій і часом потребує окремого доведення. Почасти це пояснюється зазвичай недостатньо уважним ставленням північноамериканських та деяких європейських (передусім французьких) дослідників медіа до досвіду інших країн і медіапродукції іншими мовами. Ще одна причина полягає в особливостях теперішнього етапу розвитку медіастудій, які лежать на перетині кількох традиційних і нових наукових дисциплін – зокрема політології, соціології і теорії комунікацій (комунікативістики). У свою чергу, остання зі згаданих є дисципліною, що нині переживає бурхливий розвиток і період пошуку власних меж та предмета розгляду, а тому пропонує дослідникам ЗМІ, які не можуть не зазнавати її впливу, аж надто широкий арсенал можливих підходів і методів – від природничо-наукових до сучасних варіантів квазінаукової міфології. Чи приведе цей великий проект до створення нової синтетичної дисципліни, покаже час, проте вже зараз, в умовах тиску різнорідних конкурентних чинників, традиційний компаративний метод дослідження справді для певних читачів і груп медіадослідників і представників суміжних дисциплін може потребувати спеціального обґрунтування. Третя причина, яку називають самі автори: особливий наголос на застосуванні компаративного методу дослідження не має професійної чи географічної мотивації. Він коріниться у безпрецедентно великій ролі ЗМІ в житті будь-якого сучасного суспільства. Засоби масової інформації і сама інформація, яку вони різними способами передають, такі всюдисущі і впливові, що перетворюються на своєрідний еквівалент природних явищ – уявити життя без них вже просто неможливо, як складно уявити і те, що медіа можуть бути різними і по-різному діяти у різних країнах. Як пишуть Галлін і Манчіні, на ЗМІ і їх вплив та розвиток часто не звертають уваги, а тому вони тяжко надаються до осмислення і аналізу. Єдиний прийнятний науковий метод, що дає змогу робити справді обґрунтовані висновки щодо такого складного об’єкта дослідження – це порівняння досвіду різних країн і суспільств. Тобто компаративний метод, котрий, за словами Блумлера і Гуревича, попередників наших авторів у застосуванні порівняльного методу до дослідження історії і функціонування медіа, «робить невидиме видимим». Те, що раніше здавалося природним і незмінним, насправді може виявитися суворо соціально мотивованим та історично мінливим, а індивідуальні риси і шляхи розвитку можна класифікувати за певними спільними критеріями – що, власне, і мали на меті довести автори «Сучасних медіасистем» і що вони зрештою успішно здійснили.

 

«Три моделі» проти «чотирьох теорій»

В аспекті пропонованих концепцій, основних аналізованих параметрів та широти охоплення матеріалу «Сучасні медіасистеми» є прямим наступником праці, вперше опублікованої 1956 року, – «Чотирьох теорій преси» Фредеріка Сіберта, Теодора Пітерсона та Вілбура Шрамма. У «Чотирьох теоріях преси» вперше у західних медіастудіях, що належали до наукового та ідеологічного «мейнстріму», було чітко сформульовано принцип залежності медіасистеми від політичної і соціальної систем та запропоновано прості загальні критерії класифікації систем засобів масової інформації у зв’язку з політичною, соціальною та економічною специфікою суспільств, у яких вони функціонують. Вплив «Чотирьох теорій преси» Сіберта, Пітерсона і Шрамма, незважаючи на те, що з моменту виходу книжки у світ минуло вже більш як півстоліття, залишається безпрецедентним. Жодна інша праця з медіастудій у практиці професійної журналістської освіти не використовується так часто й інтенсивно, попри її кричущу ідеологізованість та суто наукові недоліки, які з часом стають тільки очевиднішими.

Водночас, попри ці та інші значні вади, «Чотири теорії преси» відзначаються і так само очевидними позитивними моментами, які, разом з відвертою ідеологічною спрямованістю, забезпечили праці її унікальну роль та вплив у західній теорії і практиці медіа.

Прикметно, що після розпаду СРСР «Чотири теорії преси» було доволі швидко інтегровано у медіастудії і медіаосвіту пострадянських країн, а російський переклад, опублікований 1998 року, навіть став не так «науковою пам’яткою», як практичним посібником для численних науковців і викладачів, що не може не викликати чимало обґрунтованих запитань. Напевно, для багатьох представників науково-освітньої спільноти колишнього СРСР особливо близькими виявилися чи не найзнаменитіші слова «Чотирьох теорій преси»: «преса завжди набуває форми й забарвлення тих соціальних і політичних структур, у межах яких вона діє». Ця формула практично повторює завчену напам’ять мільйонами радянських старшокласників і студентів ще афористичнішу цитату з «Партійної організації і партійної літератури» (1905) Леніна: «Жити у суспільстві і бути вільним від суспільства не можна».

Проте «Чотири теорії преси» мають і свої незаперечні наукові переваги. Найважливішими з них є сформульовані її авторами положення, що, по-перше, різні «системи преси» залежать від соціальних і політичних систем, у яких вони функціонують, і, по-друге, що медіасистеми слід класифікувати, вивчати і оцінювати через їх зв’язки і відносини з політичними, економічними, соціальними та культурними інституціями відповідних країн і ширше – суспільств відповідного типу. Така пояснювальна схема і дослідницька та навчальна програма були і залишаються привабливими для багатьох фахівців з медіастудій та професійної журналістської освіти, особливо в уже згаданих непростих умовах становлення комунікативістики з притаманними цьому періоду перебільшеннями щодо ролі ЗМІ, особливості їх функціонування, унікальності сучасних медіасистем і т. ін.

Однак на задовільну реалізацію дослідницької програми, окресленої Сібертом, Пітерсоном та Шраммом, із залученням по-справжньому широкого матеріалу, довелося чекати майже півстоліття, а точніше до 2004 року, коли було опубліковане дослідження Галліна і Манчіні. Річ у тому, що авторський тріумвірат, правильно поставивши проблеми, фактично нічого не зробив для їх вирішення. Та це й не входило в їхні плани, оскільки головна мета «Чотирьох теорій преси» формулюється так: «Отже, відмінність між системами преси у кінцевому підсумку має філософський характер, а ця книжка присвячена аналізу філософських та політичних обґрунтувань і теорій, що пояснюють наявність у світі дуже відмінних різновидів преси». Тобто йшлося не про реальні відмінності, а про певні «філософські» засади, які – насправді чи позірно – за цими відмінностями стоять і нібито їх визначають. Таким чином, дескриптивний підхід замінили нормативним, в чому не було б нічого особливо поганого, якби задовільний об’єктивний аналіз вже існував. Але його в середині ХХ століття не було, і внаслідок безпрецедентного впливу «Чотирьох теорій преси» на медіастудії, медіаосвіту і медіапрактику певні оцінні судження американських науковців Сіберта, Пітерсона і Шрамма надовго замінили собою об’єктивний звіт про реальний стан речей.

Слід відзначити, що проект «Чотирьох теорій преси» не був суто приватною ініціативою його авторів. По суті, це було виконанням політичного, соціального і ідеологічного замовлення, коли в умовах гострого протистояння СРСР і США на початку холодної війни потрібно було випрацювати теоретичне обґрунтування необхідності впливу з боку політики і держави на засоби масової інформації з тим, щоб вони краще і свідоміше захищали інтереси демократії у боротьбі проти комуністичної загрози. Особливо показовим свідченням цього є запропонована система класифікації медіасистем – втім, ці системи обачно називаються «теоріями». На думку Сіберта, Пітерсона і Шрамма, їх чотири: авторитарна, ліберальна, радянська та «система соціально відповідальних» медіа, яка має розвинутися у демократичному світі (у відповідь на тогочасні виклики) і замінити собою панівну ліберальну, котра, як переконані автори та інші авторитетні і впливові інтелектуали їхнього кола, виявляється не здатною самостійно забезпечити належного рівня свідомості медіа у боротьбі за демократію.

Запропоновані «теорії», а особливо «радянська» і «соціальної відповідальності», викликають багато запитань, зокрема про те, чим же, крім різних ідеологічних засад, вони істотно відрізняються? До речі, в рамках самої концепції «чотирьох теорій» очевидна відповідь «медіа за демократії є переважно приватними і спрямованими на отримання прибутку» не вважалася б задовільною. Ще однією досі не вирішеною проблемою, доволі коректно поставленою у «Чотирьох теоріях преси», є проблема визначення головних особливостей систем ЗМІ радянського типу (якщо взагалі така єдина система колись існувала) поза ідеологічними аспектами. А взяті окремо, вони, як показує досвід навіть самих «Чотирьох теорій», аж ніяк не можуть вважатися достатніми для характеристики системи ЗМІ. Вони приречені перетворювати дослідження медіа на більш чи менш, але все одно далеку від реальності умоглядну «теорію», котра має на меті передусім не пояснювати, а настановлювати, переконувати, змінювати – зрештою, пропагувати. Інше нез’ясоване питання концепції «соціальної відповідальності» полягає в тому, хто і яким чином має вирішувати, які ЗМІ, які їхні працівники і матеріали в них є соціально відповідальними, а які ні? І як це співвідноситься, зокрема в американському контексті, у якому було запропоновано «Чотири теорії преси», з першою поправкою до Конституції США, що недвозначно забороняє будь-яку цензуру і зазіхання на свободу слова і преси з боку держави в особі вищого державного органу – Конгресу? Історія засвідчила, що концепція «соціальної відповідальності» виявилася небезпекою, якої ліберальним суспільствам вдалося уникнути: традиція свободи слова, котра в американському суспільстві набула статусу справжнього культу, в цілому перемогла прагнення поставити ЗМІ на службу боротьбі за одну ідеологію проти іншої. Як виявилося, «Чотири теорії» найпотужніше вплинули не на самі ЗМІ і медіасистему, а на медіастудії, значно загальмувавши їх розвиток, і – особливо актуальними це є для США – на медіаосвіту та формування особливої автономної медіаспільноти (у Галліна і Манчіні цей процес отримав назву «професіоналізації»). Цю спільноту «Чотири теорії преси» на багато десятиліть забезпечили і досі забезпечують теоретичним обґрунтуванням її «унікальної професійної місії» в суспільстві. Нещодавно керівник однієї з американських шкіл журналістики у своїй колонці в часописі рідного навчального закладу написав так: «Бути професіоналом комунікації означає служити інтересам суспільства». Дуже подібних висловлювань у найрізноманітніших варіаціях легко можна навести ще сотні, якщо не тисячі. Поки що від потенційно згубних (згадаймо хоча б той самий радянський досвід) наслідків таких настанов рятує, очевидно, те, що різні розуміння «інтересів суспільства» у розвинутих демократіях незмінно визнаються і поважаються. Втім, проблема «унікальної місії» та кращого розуміння механізму формулювання і подальшої трансляції цих інтересів залишається – щонайменше на порядку денному об’єктивних наукових медіастудій, одним з найяскравіших прикладів яких є дослідження Галліна і Манчіні.

Як свідчать дані, що вміщені, зокрема, і в «Сучасних медіасистемах», професіоналізація являє собою один з найпотужніших процесів, котрі визначають розвиток сучасних ЗМІ. У його успішності не останню роль відіграє свідомість особливої суспільної місії медіа, а тому в деяких напрямках вплив «Чотирьох теорій преси» і інтелектуальної та ідеологічної традицій, на яку вони спираються, простягається набагато далі за межі сфери, коротко окресленої у праці Галліна і Манчіні. Отже, нищівна характеристика «Чотирьох теорій» у «Сучасних медіасистемах» – «зомбі з фільму жахів» – зовсім не виглядає перебільшенням. А заклик «організувати йому належний похорон та взятися за розробку досконалішої моделі, яка б спиралася на справжній порівняльний аналіз», у певних аспектах ще довго залишатиметься далеким від здійснення побажанням.

 

 

Параметри, моделі, емпіричні дані та прогностичний потенціал

Однією з найважливіших причин прихильного ставлення до «Сучасних медіасистем» з боку фахівців професійної журналістської освіти, медіастудій, як і політологів, соціологів, економістів, – є, безперечно, те, що ця праця вперше такою повною мірою дає можливість розглянути великий масив фактів, що у своїй сукупності утворюють медіакарту значної частини сучасного світу – тієї частини, котра справляє значний вплив на інші країни і суспільства інших типів. Запропонована в дослідженні методологія дозволяє аналізувати цей масив фактів з погляду історичного розвитку і зв’язків медіасистем з політичною, соціальною і культурною сферами. При цьому важливо, що отримана картина дає змогу передусім скласти враження саме про реальний стан речей, а не про винахідливість чи амбіції авторів концепції, що вже, здається, стало ледь не правилом у сучасних медіастудіях. Особливо це стосується різноманітних теорій комунікації філософського, культурологічного, політичного та «автономно-комунікативістського» напрямків. На відміну від численних колег, що з різним ступенем ерудиції і риторичної майстерності намагаються створювати власні ледве не онтологічні теорії медіа (втім, це зі зрозумілих причин характерно для переважно медіацентричних, а не для соціоцентричних теорій), Галлін і Манчіні пропонують критерії класифікації, пов’язані з функціонуванням і місцем ЗМІ в житті відповідних суспільств. Слід зауважити, що у період між «Чотирма теоріями преси» та «Сучасними медіасистемами» робилися й інші продуктивні спроби побудувати загальну класифікацію медіасистем. Однак очевидними є переваги концепції Галліна і Манчіні у відображенні становища медіа в сучасних суспільствах і головних тенденцій розвитку ЗМІ. У ряду попередників «Сучасних медіасистем» можна назвати, зокрема, праці таких вчених, як Майкл Шадсон, вже згадувані Майкл Гуревич та Джей Блумлер (США), Реймонд Вільямс (Великобританія), Каарле Норденстренг (Фінляндія), Ясен Засурський (Росія).

Галлін і Манчіні аналізують медіасистеми за чотирма основними параметрами, що стосуються економічних і політичних аспектів діяльності ЗМІ: 1) ступінь розвитку медіаринків і розвитку масової преси; 2) політичний паралелізм – зв’язок між медіа і політичними партіями та групами, ступінь відображення у ЗМІ ліній соціального і політичного поділу в суспільствах; 3) ступінь професіоналізації ЗМІ у сенсі розвитку автономної професійної медіаспільноти; 4) зв’язок медісистеми з державою та ступінь втручання держави у діяльність засобів масової інформації. Як відзначають автори «Сучасних медіасистем», за зразком економічних і соціологічних студій, всі чотири параметри можна наповнити конкретним кількісним змістом.

На основі чотирьох параметрів автори виділяють три головні моделі взаємозв’язків між медіасистемами і соціально-політичними системами. Модель поляризованого плюралізму, що розвинулася у Середземноморському регіоні (Іспанія, Італія, Греція, Португалія), відзначається низьким рівнем тиражів газет і професіоналізації медіаспільноти та високим рівнем політичного паралелізму (ступеня пов’язаності ЗМІ з політичними партіями та фінансово-промисловими групами, в тому числі регіональними). Друга, демократична корпоративістська модель, притаманна переважно країнам Північної та Центральної Європи (Німеччина, Австрія, Швейцарія, Бельгія, Голландія, Данія, Фінляндія, Норвегія, Швеція), характеризується високими рівнями усіх чотирьох виділених параметрів – розвитку масової преси, політичного паралелізму, журналістської професіоналізації та втручання держави у діяльність ЗМІ. І, нарешті, третя з основних моделей, ліберальна, притаманна кільком державам Північно-Атлантичного регіону (США, Канада, Великобританія, Ірландія), відзначається середнім рівнем тиражів масових газет, низьким рівнем політичного паралелізму (за винятком Великобританії) і державного втручання та високим ступенем розвитку професіоналізації медіаспільноти. У своїх узагальненнях автори «Сучасних медіасистем» спираються на великий масив емпіричних даних з усіх висвітлених у їх дослідженні регіонів світу, що дає підстави погодитися з тими, хто відзначає належну фактичну обґрунтованість концепцій Галліна і Манчіні. У деяких випадках автори відзначають брак фактичних даних стосовно окремих країн і вказують на потребу у подальших як емпіричних, так і теоретичних дослідженнях.

Слід обов’язково мати на увазі і те, що Галлін і Манчіні не претендують на створення класифікаційної схеми, яка точно відповідає кожній країні з її унікальними особливостями і унікальними поєднаннями численних рис. Їхні три моделі являють собою опис певних «ідеальних типів», до яких з більшими чи меншими застереженнями і уточненнями можна віднести конкретні країни. Так, випадок Франції є проміжним між моделями поляризованого плюралізму і демократичного корпоративізму, а Великобританія розташовується на медіакарті Галліна і Манчіні між демократично-корпоративісьською та ліберальною моделями, поєднуючи риси обох цих типів. Таким чином, запропоновані у «Сучасних медіасистемах» моделі поєднують у групи не країни, медіасистеми яких є однаковими (жодних двох таких однакових суспільств, очевидно, просто не існує), а окремі медіасистеми, сукупність індивідуальних ознак і характеристик яких має більше значущих подібностей, ніж відмінностей.

Важливо також, що запропоновані Галліном і Манчіні моделі дають змогу робити обґрунтованіші висновки щодо процесів, які відбуваються у медіасферах багатьох країн, і краще їх розуміти. Так, наведені у «Сучасних медіасистемах» дані та аналіз дають підстави для висновків щодо розвитку медіасистем і суспільств у ширшому сенсі, дещо відмінних від загальноприйнятих, котрі вважають очевидними і самозрозумілими. Науковці підтверджують наявність взаємного зближення медіасистем США і європейських країн: медіа справді дедалі більше комерціалізуються, набувають автономності, а їх зв’язки із суб’єктами політики і державної влади слабшають. Водночас цей процес не свідчить про перемогу ліберальної моделі і медіасистеми США, оскільки глобалізація, що має наднаціональний характер, змінює і саме американське суспільство та медіасистему. Комерціалізація, яка часто вважається специфічно американською рисою, в самій Америці має давніх і потужних опонентів, а деякі типово європейські риси, наприклад зовнішній плюралізм медіа, поступово набирають додаткової сили у засобах масової інформації США (чи не найяскравіший прояв цього процесу – піднесення кабельної мережі Fox News з її чітко артикульованими політичними уподобаннями та посилення місцевих радіостанцій правого політичного спрямування). Об’єктивні дані також свідчать, що відмінності між політичними і соціальними системами різних країн залишаються і ще протягом тривалого часу залишатимуться потужнішими від процесів, що зумовлюють «вирівнювання» медіасистем.

Спостерігаються також і змішані процеси уподібнення (чи «гомогенізації») одних характеристик національних медіасистем при збереженні незмінними інших. Чи не найнаочнішим прикладом цього є поширення професіоналізації медіа: початково притаманна країнам ліберальної моделі (точніше, північноамериканської частини цієї моделі), професіоналізація і автономізація медіаспільноти у деяких своїх проявах досить швидко поширюється на європейські ЗМІ та медіа інших регіонів світу. При цьому представники журналістської спільноти і медіаменеджменту різних рівнів та власники ЗМІ часто проголошують свою відданість стандартам неупередженості, об’єктивності і служіння інтересам усього суспільства як найвищим цінностям, спільним для всіх медіапрофесіоналів. Проте, як свідчать емпіричні дані, зокрема стосовно країн Південної Європи, що наводяться у «Сучасних медіасистемах», такі заяви надто часто разюче суперечать масовій щоденній практиці тих, хто їх проголошує, а засоби масової інформації, приміром, Греції, як традиційно були, так і залишаються чітко розподіленими між основними політичними і економічними силами.

Ще один важливий висновок, на користь якого свідчать і емпіричні дані, і зроблені на їхньому матеріалі узагальнення, наведені у «Сучасних медіасистемах», полягає в тому, що не слід перебільшувати роль однієї окремо взятої технології, яка починає застосовуватися у ЗМІ на певному етапі. Телебачення у середині ХХ століття саме по собі кардинально не змінило ні суспільств, ні медіасистем, природно вписавшись у відповідні соціальні, політичні й медійні системи та структури і справді відіграючи у них на нинішньому етапі дуже значну роль. Так само сьогодні комп’ютерні технології, і зокрема інтернет, здатні багато в чому змінити способи передавання та обробки інформації, але, швидше за все, не стануть джерелом революційних змін в суспільстві, а посядуть своє місце у загальних процесах, частинами яких самі вони є. Якщо порівняти висвітлення суспільно значущих подій традиційними інформаційними організаціями і новітніми «народними новинними стрічками» соціальних мереж (Digg, Mahalo, SlashDot, Twitter та ін.), то побачимо, що останні поступаються традиційним ЗМІ навіть за оперативністю подання новин, не кажучи вже про глибину та повноту аналізу. Схоже, що нові технології будуть використовуватися передусім традиційними ЗМІ для посилення свого впливу, а суто інтернетні медіапроекти відіграватимуть другорядну роль, поглинаючись або іншими способами інтегруючись з традиційними медіа. Тобто комп’ютерні технології й інтернет не так внесуть у суспільство нові явища, як посилять традиційні суспільні й політичні інститути, у тому числі ті, що належать до медіасфери. При цьому, звичайно, окремі «старі» медіаорганізації можуть взагалі зникнути, проте в цілому традиційні медіа та їх об’єднання лише посиляться.

 

«Сучасні медіасистеми» у навчальному процесі і практиці медіареформ

Праця Деніела Галліна і Паоло Манчіні «Сучасні медіасистеми» має важливе значення щонайменше у трьох взаємопов’язаних вимірах (сподіваємося, що з публікацією українського перекладу вона стане доступною більшій кількості зацікавлених читачів і в нашій країні): широкому інтелектуальному, науковому і освітньому. Перший зумовлений хоча б тим, що зазвичай механізми здійснення впливу на громадян з боку політичних акторів і держави, які у цьому широко послуговуються медіа, залишаються прихованими і зануреними у «білий шум» різноманітного інформаційного і ідеологічного сміття, єдина мета якого, по суті, полягає у відділенні широкої громадськості від сфери, де ухвалюються рішення, що визначають життя суспільства. І будь-який вагомий крок, спрямований на те, щоб зняти цю «завісу незнання» чи зробити її хоч трохи прозорішою, особливо коли він може реально посприяти кращій поінформованості інтелектуалів і майбутніх професіоналів медіа про реальний стан справ у цій надзвичайно важливій для кожного суспільства галузі, є, безумовно, значною позитивною подією.

У науковому плані «Сучасні медіасистеми» Галліна і Манчіні відкривають шлях для подальших досліджень медіасистем, забезпечуючи науковців потужним інструментом узагальнюючих моделей, які можна брати за основу і творчо їх розвивати, застосовуючи до нових масивів емпіричних даних і матеріалу нових країн і регіонів світу. Уточнень, іноді значних, потребують не тільки зовнішні (пов’язані з розширенням географії порівняльних досліджень медіасистем), а й деякі внутрішні аспекти параметрів і моделей, пропонованих Галліном і Манчіні. Так, очевидно, науковці ще мають глибоко проаналізувати процес професіоналізації медіа, що, поряд з комерціалізацією, являє собою один з головних процесів, які визначають поточний етап розвитку медіасистем у багатьох країнах світу. На подальші самостійні дослідження заслуговують окремі складові цього процесу, неоднакові для різних країн, вплив професіоналізації і автономізації ЗМІ на медіасистеми, політику і культуру різних суспільств. У цьому напрямку може бути досягнуто результатів, значущих для дисциплін, що виходять за межі суто медіастудій, передусім, для соціології і політології.

Зрозуміло, що з часом неминуче постане потреба оновлення і цього концептуального апарату. Втім, вже сьогодні цілком певно можна стверджувати: якщо у медіастудіях безроздільно не запанують ідеологізовані нормативні концепції, наступники авторів «Сучасних медіастудій» у своєму аналізі не згадуватимуть про неї як про «зомбі з фільму жахів».

Разом з тим, якщо розкриття наукового потенціалу «Сучасних медіасистем» – справа тривалого часу, то у ще одній тісно пов’язаній з медіастудіями галузі книжка Галліна і Манчіні вже завоювала по-справжньому масове визнання. Йдеться про медіаосвіту та університетські дисципліни, у яких розглядаються проблеми функціонування засобів масової інформації. «Сучасні медіасистеми» лише через чотири роки після першої публікації широко використовують викладачі у різних країнах світу в курсах історії журналістики і ЗМІ, міжнародної журналістики, економіки і соціології медіа, масових комунікацій, політичних комунікацій та інших дисциплін. Праця Галліна і Манчіні вдало поєднує широкі узагальнення, точність і обґрунтованість класифікацій та значний фактичний матеріал. Струнка пояснювальна схема спирається на великий масив емпіричних даних, що дає змогу сформувати відповідь на питання, якою є медіасистема тієї чи тієї країни чи цілого регіону світу і чому вона саме така, а не інша, а також в чому полягають її подібності і відмінності від інших медіасистем. Водночас ця сама зрозуміла загальна пояснювальна схема не дає загубитися у фактичних даних, полегшує для викладача виокремлення матеріалу і його організацію відповідно до конкретного курсу. Медіасистеми розглядаються в контексті історичного розвитку, як давнішого, так і новітнього досвіду різних країн з різними політичними системами, а індивідуальні та групові риси медіасистем виводяться не з релевантних для самих лише медіа унікальних параметрів і закономірностей (незрідка сумнівних), а з реалій розвитку політичних, соціальних і культурних умов і структур, на базі яких ЗМІ розвиваються, діють і на які самі чинять вплив, котрий і справді часто є значним. Автори «Сучасних медіасистем» аналізують розвиток засобів масової інформації через їхні зв’язки з політичними і соціальними системами відповідних країн – конкретні політичні інститути (парламент, політичні партії, організації громадянського суспільства, галузеві, конфесійні, регіональні об’єднання, виборчі системи і т. ін.), провідні політичні сили, взаємини засобів масової інформації з державною владою – особливості розвитку економіки, технологій масових комунікацій, політичної культури різних країн і регіонів світу. Фактичний матеріал економічного характеру, що подається у «Сучасних медіасистемах», буде корисним для студентів, що спеціалізуються на медіаменеджменті та економіці ЗМІ.

Ще один аргумент на користь ширшого застосування порівняльного аналізу медіа різних країн у навчальній практиці ґрунтується на тому, що пояснення зв’язків між політичною системою і медіа допоможе виробленню у студентів адекватнішого розуміння ролі ЗМІ у суспільстві. А це, у свою чергу, сприятиме тому, що у подальшій роботі після закінчення навчання журналісти свідоміше ставитимуться до своєї роботи і, зрештою, розумітимуть, що вони особисто, їхні організації та медіасистема всієї країни насправді роблять. У тривалішій перспективі це дає навіть певні підстави сподіватися (звичайно, такий результат може бути досягнутий через увесь навчальний комплекс, а не окремі – хай навіть найкращі – теми чи курси) на можливе посилення позитивного впливу медіафахівців, які краще розумітимуть політичну, соціальну і культурну роль своєї галузі і своєї професії та конкретні механізми функціонування медіа в суспільстві, на політичну і соціальну сфери держави.

«Сучасні медіасистеми» Деніела Галліна і Паоло Манчіні цілком можуть стати основою навчальних модулів і курсів для студентів журналістських спеціальностей (у тому числі економічних спеціалізацій) та використовуватися при вивченні соціологічних і політологічних дисциплін. Як приклад можна навести орієнтовну побудову курсу «Політичні комунікації у демократичних державах», що має на меті ознайомити студентів зі зв’язками медіа і політичних систем і навчити їх самостійно оцінювати роль ЗМІ у політичних процесах. Частини курсу можуть бути, наприклад, такими: «Медіа і політичні системи: характер і види взаємодії» (теми: «Основи порівняльного методу», «Медіаіндустрія у різних країнах», «Взаємозв’язки між ЗМІ і політичною системою»); «Моделі політичної комунікації» (теми: «Модель поляризованого плюралізму», «Демократична корпоративістська модель», «Ліберальна модель»); «Роль ЗМІ у виборчих системах і участь громадян у політичних процесах» (теми: «Порівняння виборчих систем у демократичних країнах і їх вплив на розвиток і функціонування ЗМІ», «Політична реклама: регіональні і культурні особливості»); «Медіа на сучасному етапі: зміни у політичній комунікації» (теми: «Зміни у сучасних медіа: причини і наслідки», «Чинники змін: комерціалізація, тенденція до посилення автономності ЗМІ, міжнародна конвергенція медіа – «доцентрові» і «відцентрові» сили»). Усі названі загальні і більш конкретні теми можна вивчати, широко використовуючи як основне джерело працю Галліна і Манчіні «Сучасні медіасистеми». Подібно до наведеного вище прикладу курсу «Політичні комунікації у демократичних державах» можна сформувати також і інші, у яких на матеріалі порівняння діяльності ЗМІ у демократичних державах висвітлюватимуться теми, що вивчаються у межах як спеціалізованих (історія журналістики, медіаменеджмент, економіка ЗМІ), так і загальних курсів (політологія, соціологія, культурологія).

Принагідно варто зауважити, що з розвитком відкритого доступу до знань у викладачів з’являється дедалі більше можливостей обмінюватися професійними матеріалами і колективно працювати над їх розробкою і удосконаленням. Одним із провідних безкоштовних ресурсів такого прямування є Connexions (cnx.org), який дає можливості розміщувати власні навчальні розробки у відкритому доступі, знайомитися з досвідом колег з усього світу та працювати над поліпшенням навчальних матеріалів. Зараз формується український сегмент Connexions, і викладачі медіадисциплін (як і всіх інших) можуть скористатися його перевагами – зокрема, щоб продемонструвати колегам можливості «Сучасних медіасистем» як потужного освітнього інструменту.

Ще одну важливу групу, для якої може бути корисною праця Деніела Галліна і Паоло Манчіні, становлять громадські організації, політичні об’єднаннями, працівники системи державного управління, що визначають шляхи розвитку української медіасистеми. Важливу роль значний фактичний матеріал і науковий аналіз «Сучасних медіасистем» здатний відіграти у дискусії про вироблення оптимальних рішень щодо створення і подальшої роботи громадського (суспільного) телерадіомовлення в Україні. То затихаючи, то знову розгоряючись, суперечки з приводу того, «як нам організувати суспільне мовлення», точаться вже понад десятиліття. Великим каменем спотикання стало питання механізмів контролю над системою суспільного мовлення. Проблема ця і справді дуже непроста, хоча з досвіду кількох останніх років цілком зрозуміло і те, що дієвий механізм уникнення монополізації суспільного мовлення одним із провідних політичних акторів (нехай навіть і на найпримітивнішому рівні, – наприклад, створення наглядової ради просто з представників парламентських фракцій, прямо призначуваних керівництвом відповідних фракцій) унеможливив би принаймні найкричущіші політичні ексцеси на зразок тих, що відбувалися в ході кампанії і самих президентських виборів 2004–2005 років. Видається, що праця «Сучасні медіасистеми», у якій докладно висвітлено досвід усіх основних різновидів суспільного мовлення у демократичних державах світу у зв’язку з їх політичними і соціальними особливостями, здатна зробити свій внесок у процес формування суспільного мовлення в Україні, що відповідатиме потребам громадян і держави.