45. Чи можна позичити душу?

Це питання виринає, коли читаючи українську пресу або слухаючи українських промовців, натрапляєш на такі вирази:


Курчат восени лічать

У семи няньок дитина без догляду

Скатертю дорога

Ліс рубають — тріски летять

На бідного Макара всі шишки летять

На лови їхати — собак годувати

Яке відношення до душі мають ці афоризми? — поцікавиться читач.

Як на мене — мають. Бо відомо — і словолюби залюбки це повторюють: "мова — душа народу". Коли так, то якій душі відповідають зацитовані вислови?

Це все українські переклади російських зразків, котрі, образно кажучи, є витвором російської душі.

Аналогічно Не лізь поперед батька в пекло є витвором української душі.

Те саме можна сказати і про англійське Honesty is the best policy. (Чесність — найкраща політика). У цих словах відбито англійську ментальність. Коли чужинці вживають подібні вирази, вони, як правило, зазначають: "Англійці мають такий афоризм", або "Українці кажуть", або "Російське прислів'я говорить". Цитуючи прислів'я Собака бреше, а караван іде, ми згадуємо, що це східня мудрість.

Народні афоризми у гранично стислій формі відбивають життєву мудрість і спосіб думання того народу, серед якого цей вираз народився, пройшов випробу часом і поширився в усенаціональному маштабі. У народніх афоризмах кожен мовець розкриває свою душу: англієць — англійську, росіянин — російську, німець — німецьку. Я хотів додати: а українець - українську... і затявся. Бо яку душу розкриває українець, що маючи свою вікову афористичну спадщину, нехтує її і вживає такі вирази, як Скатертю дорога або На бідного Макара всі шишки летять?

Такий українець має не свою, а позичену: українізовану російську душу, бо послуговується не своєю, а калькованою російською афористикою.

Тенденція "позичати душу" хибна, бо душу позичити не можна. Живцем здерті з іншої мови вирази, як правило не мають чару "первотвору". Коли їх вживано, і мовець і слухач мимоволі воскрешає в думці оригінальний вираз. Почувши Курчат восени лічать, мало хто не пригадає російського прислів'я Цыплят по осени считают. Вираз цей, пройшовши випробу часом у російському середовищі, є — з погляду звукової будови — найкращим можливим (оптимальним) російським лексичним варіянтом висловленого. Переклад же виразу випроби часом не пройшов, він блідий і нежиттєздатний. Тому й ефект від такого перекладу дещо несподіваний: "Як це штучно звучить!" — у кращому разі подумає слухач. Позичена душа не лише карикатурна і скалічена, вона мертва.

Якби ж мовець чи писець ужив Скажеш гоп, як перескочиш, ефект був би інший.

У випадку, що вимагає виразу Ліс рубають — тріски летять, українці мають своє: Де борошно, там і порошно.

Російському Скатертю дорога відповідає наше: Баба з воза — кобилі легше.

Ситуацію, яку окреслює вираз У сімох няньок дитина без догляду, українська душа відбила у прислів'ї Де багато господинь — там хата неметена.

Там, де росіяни вживали На бідного Макара всі шишки летять, українці казали На похиле дерево кози скачуть, а, замість позиченого На лови їхати — собак годувати, серед українців має поширення Шити-білити — завтра Великдень.

Так українська душа виявляла себе у мові. Та цього вияву не бажала імперія. Вона прагла знищити національні душі народів. Державними заходами перекручувано мовні канони, спотворювано словники, спеціяльними вказівками виполювано усе самобутнє національне і накидувано єдині норми від "Москва до самих до окраїн".

Отож тенденція "позичати душу" стала у нас традицією. Ми згущаємо фарби там, де можна передавати куті меду. Ми майже виключно справляємося із своїми проблемами, хоч могли б давати їм раду. Щось негайне у нас роблять з нальоту, народ же переважно — спрожогу або просто з мосту.

Колоніяльні часи минули, а тенденція лишилася.

Останнім часом в українській пресі з'явився модний зворот: пишіть за адресою. Такої форми ми не мали. Ми все писали на адресу. Жоден словник, виданий до 1980 року, не фіксує форми за адресою. Де ж узявся цей словесний неофіт?

Академічний "Російсько-український словник" (Київ, 1980, Українська Радянська Енциклопедія) перекладає російські форми в адрес і по адресу однаково: на адресу. І це цілком виправдано, бо російські форми в адрес і по адресу — майже синоніми. Українці ж традиційно обходилися одним зворотом: на адресу, і наш зворот заступає кожен з двох, наявних у російській мові. Та в "Русско-украинском словаре для деловых людей" Тараненка і Брицина (Киев, 1992, Український письменник) цю традицію перероблено. Чи названі автори самі "здобулися" на переробку, чи повторюють уже чийсь винахід, не знаю, але саме в цих авторів я натрапив на новину. У цьому словнику російське в адрес перекладено, як і колись, на адресу, а російське по адресуза адресою. Тенденція підстригти українську мову під російську гребінку змусила "винахідників" вигадати форму — за адресою, аби кожен окремий російський вираз мав окремий український відповідник.

Ідея цього "винаходу" така: якщо в російській мові існують два окремих вирази, то й в українській мові мають бути два. Тобто, українська мова не може розв'язувати свої проблеми, як їй найзручніше, а лише так, щоб існувала стовідсоткова відповідність між словесними формами двох мов. Такий підхід — це вияв ідеї цілковитого достосування норм української мови до норм мови російської.

Високі мудрування, які привели до появи покруча за адресою, на ділі спрямовано на те, щоб забрати в нашої мови і в нас нашу душу. Ті, що винайшли форму за адресою, воліють мати не свою, а чужу душу.

До високих мудрувань належить і переклад ув академічному "Російсько-українському словнику" російського слова сотрудничество. Цитую цілком:


сотрудничество співробітницво; (совместная робота) співпраця.


Ремарка коло слова співпраця вилучила його з активного фонду української мови, бо слову співпраця приписано значення, якого воно ніколи не мало. Насправді ж іменники співпраця і співробітництво — синоніми. Бо й дієслова співпрацювати і співробітничати абсолютні синоніми.

Поява нової форми за адресою пояснює механізм підмінювання української душі. Більшість із наведених у цій статті прикладів "позиченого" слововжитку завдячують свою появу ляпсусам, зафіксованим у словниках. Наявні словники великою мірою причетні до деформації української душі. І навіть той, хто щиро хоче вернути собі свою душу, не може, бо словники, видані й готовані ще за колоніяльних часів, і далі спрямовують українців на втрату своєї душі. У згоді з цими словниками видають газети та книжки, ведеться викладання у навчальних закладах.

Українці в Україні і далі втрачають свою душу.


До наступної
глави

До попередньої глави

Comments