НОГІН



Панас НОГІН
Панас Ногін (Петро Семенович Ногін) народився 28 квітня 1913 р. у м. Кривому Розі. Закінчив Криворізький учительський інститут. Учасник Другої світової війни. Нагороджений орденом Червоної Зірки та медалями.
Автор книжок повістей “Добре, синку”, “Авторитет”; збірки оповідань і гуморесок “Зелений змій”; роману “Бунтівне підземелля”.
Помер 7 лютого 1976 р.

                                         Уривки з роману “Бунтівне підземелля”
                                                    ЛИСТ З-ЗА ОКЕАНУ

Сухорлява, років сорока п‘яти жінка уважно обдивилася конверт з мережкою по краях, спробувала прочитати адресу та написи на невідомих їй марках і, ще раз переконавшись, що лист здалеку, з-за кордону, .поклала його на стіл чоловікові. Подзвонила на шахту.
— Начальник шахти зайнятий,— суворо, з досадою в голосі відповіла телефоністка.
— Чим?
— У нього нарада.
— Тоді я попрошу вас сказати Марку Марковичу, як тільки звільниться — хай подзвонить додому.
— То це ви, Устино Миколаївно?— зовсім іншим голосом заговорила телефоністка.
— Я.
— Хвилиночку.
Жінка, прислухаючись до рипучих звуків у телефонній трубці, думала про несподіванку: звідки він, той лист, що в ньому?
— Говоріть.
— Ну-ну? — загудів в трубку Могила.
— Та тут, Марочку, якийсь лист до нас. З-за кордону, певне.
— Ще чого?.. Хвилиночку...
Деякий час трубка шерехотіла, до вух Устини Миколаївни долітав гомін чоловічих голосів, а потім клацнуло і стало тихо. За момент знову зашурхотіло.
—Од кого? Звідки?— притишено запитав Марко Маркович.
— Не знаю... Не розкривала.
— Чому ж?
— А, може, він для тебе?
— Для мене? А чому це для мене? Хто в мене там за кордоном? Одержала — читай...
Устина Миколаївна поклала трубку, сходила в опочивальню за окулярами, обірвала на конверті мережку і вийняла листа.
Те, що він був від її рідної сестри Олени, яку давно вже забули, що прийшов з далекої Бразілії і починався словами: «Дорогий наш господь Іісус. Будь милостивий до того, хто перший прочитає слова твоєї грішниці», приголомшило жінку. Вона читала листа, ледве тямлячи зміст написаного, а думки її вихрило, кужелило. Невже це Олена? Як вона потрапила в Бразілію? Чому зичить мученикові Станіславу Казимировичу царства небесного, коли той живий і здоровий? Про яку дитину питає? Адже немовля, ходили чутки, прожило всього день чи два.
Відклала листа, скинула скуляри й, зануривши пальці в сивину зібраних на потилиці кіс, тяжко замислилась. Перед її очима стала страхітлива пора, коли вона востаннє бачила сестру. Олена прибігла серед ночі й, тремтячи всім тілом, повідомила, що Якушинського заарештували.
— Марку Марковичу!— благала вона Могилу.— Ви ж комуніст і знаєте Станіслава Казимировича! Підіть, скажіть їм, що то неправда. Хіба ж він хотів того затоплення? Адже ставок той і до нього був. Зроду-звіку він там...
— В такій справі ручатися можна лише за себе і ні за кого більше,— відповів тоді Могила і, одягшися, зразу ж пішов на шахту.
Був Могила в ту пору вже помічником начальника шахти по господарській частині. Отже, раз начальника шахти заарештовано, треба ж комусь лад давати!
Він пішов, а Устина Миколаївна лягла з Оленою спати, бо сестра боялася йти додому. Їх розбудив дзвінок. Могила сказав, що з шахти він прийде нескоро і що нехай Олена влаштовується якось, йде до когось іншого, бо він не може переховувати в себе посібників ворогів народу.
Устина Миколаївна кинулась на шахту до чоловіка.
— Куди ж їй іти? — припавши до плеча, заплакала нишком.
— Не знаю! — різко вигукнув Могила і відсторонив дружину.— Мені зараз не до тебе. Ось шахту приймаю! Все на одні плечі, все тягни Марку...
Устина Миколаївна вийшла з кабінету, але далі приймальні не рушила. Вона боялася за сестру і зятя.
Сіла на стілець і з подивом почала спостерігати за людьми, що заходили в кабінет начальника шахти. Чула бадьорий голос чоловіка.
Жарти, сміх. Від того Устині Миколаївні стало лячно. Ти ба! Вони нічого не бояться. Для них і навіть для її чоловіка арешт Якушинського — нічого не значить... Невже сестра і зять справді не наші люди? Але чому? З якої речі?
Незабаром з кабінеті вщухло. Тоді загримів твердий, самовпевнений (такого ще не чула Устина Миколаївна) голос новопризначеного начальника шахти.
— Шкідника Якушинського, який, на жаль, проліз до мене в родичі, забрали. Затоплення шахти —справа його чорних рук. Наші каральні органи очищають країну від скверни. Так воно і повинно бути! Партія доручила мені керувати шахтою. І ось що скажу вам, товариші: хоч я й не інженер, але руду давати буду! З вас її робитиму, коли на те піде!.. А хто саботуватиме,— голос нового начальника перейшов на зловісний свист,— той піде білих ведмедів пасти... Сьогодні скликати збори. Щоб знали люди, що за птиця Якушинський...
Устина Миколаївна схопилася і вибігла геть, не розуміючи зловтіхи свого чоловіка.
Що він говорить? Чому так зле радіє?
Вона прожила з Могилою не один рік. Давно зрозуміла, що помилилася, бо з роками ласкава облесливість Марка перейшла в холодну байдужість, у незрозумілу жорстокість. Спочатку Устина Миколаївна прагнула втішити себе тим, що байдужість та від перевтоми, жорстокість від заклопотаності. Адже Марко всюди — активіст! Він поспішає з одних зборів на інші, всюди виступає, всіх громить за відсутність пильності, входить у безліч комісій. А тут ще й висування за висуванням! З рядового гірника Марко став ходити в начальстві. Зараз Могила прийняв шахту! Ніколи йому, важко. І хоч заспокоювала себе такими думками жінка, а спокій не приходив до неї. Ні, не радували її ці несподівані успіхи чоловіка. Вони тільки вселяли у серце жах.
...Роки скрадали, затамовували біль, що поселився в серці Устини Миколаївни з тої пори. Народилася Соня. Марко став якийсь м’якший,  простіший.
Війна примусила сім’ю Могили виїхати на Урал. Інші голодували, терпіли від холоду в той тяжкий час, невибагливо одягалися. Нічого подібного не зазнали Устина Миколаївна, її донька, бо керуючий рудником Могила роздобував усе, що потрібно було. І все ж сивина, що з’явилася після арешту зятя та сестри, густішала та густішала в косах дружини керуючого. Може, тому Могила все менше бував вдома, все частіше виїжджав з начальником постачання рудника та «уповноваженим від гірницького колективу» (а як на погляд Устини Миколаївни, просто шелихвістом) Мамедовим  на заготівлі продуктів децентралізованим порядком в якісь віддалені райони. Знала жінка, якого то гатунку заготівлі, але не затівала сварок, боячися принизити себе ж...
Устина Миколаївна здригнулась, немов зненацька розбуджена, і пішла відчинити двері.
— Ну, що там?— сердито запитав Могила, зняв плащ, кинув його на руки дружині і пішов до столу. Він взяв розкритого листа і важко сів. Кілька хвилин дивився на аркуш з-під наїжачених брів і раптом плюнув просто на кольоровий килимок.
— Що за чортівня? Хто це пише?
— Оленка,— підказала Устина Миколаївна.
— Яка Оленка?
— Наша... Якушинська.
— От тобі й на-а-а! Тут його чорти принесли, а слідом і...— Могила враз обм’як і попрохав окуляри. Прочитавши листа, він кілька хвилин ходив по кімнаті, над чимось роздумуючи, а потім різко обернувся до дружини.
— Сховай! А краще спали і нікому ні слова!
— А, може, Станіславу Казимировичу подзвонити?
— Нікому ні слова. Ще чого не було! Рідня за кордоном! Ні, ні, нам такої рідні не треба... І взагалі,— Могила підійшов до дружини й озирнувся на двері.— Нікому ні слова,— промовив пошепки...— Я на такій посаді, зять трестом керує... Ні, ні...


      ВИХІДНИЙ ДЕНЬ МАРКА МАРКОВИЧА

Прокинувся Могила за звичкою літньої людини рано. З власної ініціативи сходив за покупками. Після того як лист Олени було знищено, він, як і в молоді роки, став дуже уважним до дружини, випив «сто п’ятдесят» і в чудовому настрої повернувся додому.
Могила заперся у кабінеті й почав писати листа в трест. Писав про те, що перекріплення — пуста витівка, бо лісу і металу увігнали туди на тисячі карбованців, а все без толку, як у прірву. І це в той час, коли руду двістідвадцятого метра можна спокійнісінько взяти і через трьохсотий.
?????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????????шкіри реглан і пішов на шахту.Він ішов стежкою, розбризкуючи на боки світлочервоне болото, що завжди було тут, в дощову та осінню пору, і з жалем думав про себе, про шахту.
Хто ліпше Могили знає «Сокіл», хто віддав цій шахті кращі роки життя? Хіба Коноваленко, що тільки-но з-за парти вийшов, табірник Якушинський, якийсь там Найденко? Ні, він — Марко Маркович Могила. І все ж його не послухали, чинять на шкоду державі і людям...
Але стривайте, голубчики! Вас ще запитають: де ж руда, товаришочки? Куди це ви стільки грошей сипонули? Спитають і його: що ж це ви, Марку Марковичу, такий бувалий керівний товариш, поступилися перед людьми, які не бачили смаленого вовка? А тут і відповідь: не поступився я, писав...
Набавив кроку, щоб не розгубити думок.
На третьому поверсі, де містилися кабінети начальника шахти, головного інженера та керівників крил, було тихо.
Могила зайшов до себе, відімкнув шухляду, вийняв папку з усім, що йому знадобилося до листа, й заглибився в роботу. Коли лист був готовий, він на мить замислився: посилати його на домашню адресу зятя чи на службову? Ні, він пошле на службову. Але на окремому аркушику поздоровить дочку з наступаючим Жовтнем. Ось так буде краще. Діло-ділом, а що батько за доньку не забуває, то на те він батько. А ти пам’ятай, що зятем доводишся, і знай свій родинний обов’язок.
Могила почув кроки і заховав написане в папку. Підвівся, прислухався й зрозумів, що не тільки він сюди забрів.
Він впізнав Якушинського по характерному для нього покашлюванню. «Якого дідька йому треба тут?»— розгнівався  Могила. Зібрав зморшки на лобі, глянув злодійкуватими, глибоко захованими очима в минуле, й похитав докірливо головою. Потім підняв трубку, подзвонив.
— Добрий день, Казимировичу!
— Доброго здоров’я.
— Чого це вам дома не сидиться? 
Якушинський відповів, що прийшла хороша думка, от і потягло попрацювати трошки.
— Працюйте. Я теж дещо обмірковую. Потім зайду...
— Будь ласка...
Він застав Якушинського за кресленням.
— Так що тебе прикувало до столу, Казимировичу?—запитав Могила. І, мабуть, вперше зацікавився зовнішністю свояка. Вона була непоказною. Та й кашляв Якушинський, очевидно, невипадково.
— Тиск! Лавина!
— Гірничий тиск змусить вас, Казимировичу, опуститися на трьохсотий. Ось плюнете мені на лоба,— зразу пішов у наступ Могила.— Він потрощить все! Адже лежачий бік аж свистить по сланцях вниз, як санчата з гори... От це я говорю —- не інженер, як дехто твердить. А ви, інженер, на вус мотайте.
— Я не раз був у дев’яносто сьомому,— зауважив Якушинський,— і бачив, що зусилля бригади Найденка дають хороші результати. Кріплення стоїть. Отже, нема чого панікувати з трьохсотим, колего. Там працюють люди, які уболівають за становище шахти...
— А у Мамедова?—поцікавився начальник шахти.
— У Мамедова валиться! Його кріплення вже переробляла бригада Найденка. Я хочу розібратися ще з цим Мамедовим.
— Як то .розібратися? — спохмурнів Могила.
— Хочу знати, чому роздавило кріплення, виставлене його бригадою.
— Але ж у Найденка теж ламало. Ні, в цьому я сам розберуся. Тут треба об’єктивно, сердечно, — постукав себе по опуклих, ніби в жінки, грудях Могила.
— Це навіть краще. Ти Мамедова на це діло рекомендував, ти з ним і розберися,— швидко погодився Якушинський, почуваючи, як обличчя його наливається кров’ю, як туманить зір...
— Тоді от що, Казимировичу,— по-товариському заговорив Могила,— як-не-як, а сьогодні вихідний, ми з тобою рідня. Ходім посидимо. Та й Устину Миколаївну побачиш. Як ти, га?
Якушинський розгубився, йому б дуже хотілося посидіти з сестрою своєї колишньої дружини, яка, може, розповість щось, але йти з Могилою не було ніякого бажання.
— Хай іншим разом.
— Дивись! — образився Могила і вийшов геть.
За кілька хвилин він уже простував рудничною вулицею. Його бентежило те, що сказав Якушинський. Дідько його зна, як поведе цей циган-пройда? Хіба довго тому крикунові передати розмову, яка хоч і відбулася один на один, хоч і велась під п’яну руку, але була. Адже пам’ятав її сам Могила, то не забув і Мамедов, раз кріплення вийшло геть з ладу. Це ще добре, що він попередив намір Якушинського розібратися в тім ділі самому! А коли б за те взялися інші? Могилі здалося, ніби за спину йому зненацька хтось сипнув снігу,  він зіщулився.
Він зупинився. В павільйоні, біля пива, побачив кріпильника.
— Егей, Мамедов,— погукав,— бери там і на .мене кружечку!
????????????????????????????????????????????????????????про те, що Якушинський зацікавився ним, і піти додому. Але недарма говориться: людина планує, а доля руйнує. Десь за півгодини Могила сидів у таксі поруч з шофером. На задньому сидінні базікали Мамедов і його знайома.
— Ех, харашо! — вигукував кріпильник. — Дивлюсь — Зіна. А у мене, душа люба, такий момент. Іменини! Марку Марковичу,— обернувся він до Могили.— Пам’ятаєш, як ми на Уралі твої іменини... А-а?
Могила пам’ятав. Це ж тоді начальник постачання приніс йому ось цей подарунок, реглан, а Мамедов влаштував такий пікнік в лісі... Було!
А взагалі цей Мамедов порядний волоцюга. Адже Могила добре знає, що до Урала у нього була сім’я. Проте, це не зашкодило йому завести там нову. Зараз Карапет Магевосович знов у холостяках ходить, певне, ще раз на нове кубельце збирається.
У вестибюлі ресторану Мамедов допоміг роздягтися своїй дамі, підморгнув широкою, як п’явка, бровою Могилі і десь зник. За мить з’явився у супроводі огрядної жінки. Та запросила всіх в окрему кімнату, що відгороджувалася від загального залу важкою золотого кольору портьєрою.
Незабаром на стіл поставили коньяк і шампанське. На закуску подали кілька видів салату і шашлик. Посеред столу лежала коробка цигарок.
«А він, як і раніше, вміє пригостити»,— подумав Могила і його очі зустрілися з поглядом «іменинника».  Отже, Карапет Матевосович весь час спостерігає за ним, чогось від нього хоче. Хе-хе! Марка Марковича не вчити... Він знає, що заспівати цій легкодумній Зіночці!
— Піднімаючи оцю чарку,— почав свій тост Могила,— я зичу іменинникові і тобі, Зіночко, доброго здоров’я і наперед замовляю на вашому весіллі місце весільного батька.
— Хі-хі,—- засоромилася Зіна і вже з повною довірою притулилася до Мамедова. Але «іменинник» вирішив доповнити тост:
За красивих жінок! За Нату!
 Зіна розприндилася.
— Знала б — не знайомила...
— Ви це про кого? — наставив вухо Могила.
Але йому нічого не відповіли.
Коньяк і шампанське швидко подавались.
Мамедов спочатку стримував себе, не допивав своєї чарки, та потім, як і Могила, почав показувати денце.
Чоловіки п’яніли, язики в них розв’язувалися й, мабуть, тому Зіна незабаром стала свідком відвертої розмови, що швидко отверезила її.
— ...Кажу, Якушинський має зуб на тебе-е...
— Я йому той зуб з коренем виб’ю,— гарячився Мамедов.
Він стис долоню в кулак і продемонстрував його Зіні.
— Тьху на вас,—- скривилася вона, уявивши плохеньку постать Якушинського, якому адресувався той кулацюга.
Але Могила і Мамедов, мабуть, зовсім забули про присутність жінки. Вони .вже вдвох продовжували лихословити на головного інженера. Раптом Мамедов щось пригадав.
— Мовчок! — ткнув він собі пальця а скроню.— А що ти мені, Марковичу, казав за дружину Якушинського?
— Я?
— Ти.
— Коли?
— А-а...
— А-а. Пригадав. Жива.— Могила прихилив спітнілою рукою голову Мамедова до себе і зашепотів на вухо: — В Бразілію помандрувала. Ось тобі й невинна овечка.
— Хе-хе. Під сонце палюче-е потягло-о! 
Співрозмовники раптом змовкли. Вони тьмяними очима вп’ялися в Зіну і, пригадавши заради чого прибули в ресторан, наперебій почали упадати коло неї.
Та Зіні вже не сиділося, їй хотілося зразу ж, не зволікаючи жодної хвилини, здивувати всіх знайомих несподіваною новиною. Так ось які ці мужчини! Навіть підтоптаний лисий Якушинський удає з себе холостяка, а дружина десь аж на Південь чкурнула від нього.. Зіну не обдуриш Бразілією, вона стріляний горобець. Ну й ну...
— Давайте вже їхати. Скільки можна? Я втомилася од таких серйозних розмов.
— Один момент! — зрадів Мамедов, почувши ці слова.
Він підкликав офіціантку, кинув їй на руки тридцять карбованців і, відмовившись від здачі, пішов слідом за Зіною.
Могилу він висадив з таксі десь напівдорозі, а коли машина зупинилася біля будинку, де жила його нова знайома, запитав:
— Можна до вас на момент?
— Ні! — різко відповіла Зіна.— Іди до своєї Нати.
— Захочу — піду до Нати, але б мені хотілося побути з тобою.
— Не вийде, душа люба...
Зіна хряпонула дверима й побігла на другий поверх. А через хвилину в сусідки по квартирі вона хвалилась:
— Я тільки-но почула таке, що ви собі й не уявляєте. Дружина Якушинського... Ні, ви тільки послухайте...

Comments