Знайомтесь: нова книга про наш край (лише в електронному варіанті)

Шановні відвідувачі нашого сайту!
Пропонуємо Вашій увазі нову книгу нашого земляка Олександра Іванова "Грозманівський хутір". Вона являється продовженням  книги "Велика перерва" .

У другій книзі «Грозманівський хутір» книжкової серії "Велика перерва" ветерана міліції О.О. Іванова розповідається про події, які відбувалися наприкінці ХІХ – в першій половині ХХ ст. на хуторі Грозмані Братолюбівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині село Березівка Долинського району на Кіровоградщині). До своєї оповіді автор долучив чимало документів, а також фотоматеріалів із сімейних архівів та спогади учасників описуваних подій. Розповідаючи про непрості долі земляків, автор ставив на меті "повернути борг пам'яті та вдячності старшим поколінням" і донести до нащадків правдиве слово про пройдене і пережите їхніми батьками, дідами та прадідами.

Олександр ІВАНОВ

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

ВЕЛИКА ПЕРЕРВА

 

 

Книга друга

 

ГРОЗМАНІВСЬКИЙ ХУТІР

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

Кривий Ріг

Видавничий дім

2009

ББК 63.3 (4УКР)6

         В48

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

                Іванов О.О.

В48                   Велика перерва. Книга друга: Грозманівський хутір. – Кривий Ріг: Видавничий дім, 2009. 160 с.

 

                               ISBN 966-7997-61-8 (серія)

                        ISBN 978-966-177-070-5 (книга друга)

 

У другій книзі «Грозманівський хутір» книжкової серії "Велика перерва" ветерана міліції О.О. Іванова розповідається про події, які відбувалися наприкінці ХІХ – в першій половині ХХ ст. на хуторі Грозмані Братолюбівської волості Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині село Березівка Долинського району на Кіровоградщині). До своєї оповіді автор долучив чимало документів, а також фотоматеріалів із сімейних архівів та спогади учасників описуваних подій. Розповідаючи про непрості долі земляків, автор ставив на меті "повернути борг пам'яті та вдячності старшим поколінням" і донести до нащадків правдиве слово про пройдене і пережите їхніми батьками, дідами та прадідами.

                               Книга розрахована на краєзнавців, викладачів історії, студентів, школярів і широке коло читачів.

               

 

                                           ББК 63.3 (4УКР)6

 

ISBN 966-7997-61-8 (серія)                                                                                                                                   © О. О. Іванов, 2009.

ISBN 978-966-177-070-5 (книга друга)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 


Читаючи книгу О.Іванова « Грозманівський хутір вже як окремий твір від попередньої : «Велика перерва», - все одно відчувається безпосередній зв'язок тих самих подій, з тими ж самими героями, з якими читач пережив минуле раніше.

Й не дивно, бо всі історичні твори, присвячені дослідництву історії минулого століття, об’єднало одне лихо – антилюдська політика примусової перебудови людини, суспільства та насильницького зламу природних економічних відносин.

В творі я відчуваю себе присутнім з героями цієї книги, адже все це я та моя родина особисто пережили: голод, знущання, приниження гідності та втрату самих близьких для мене людей.

С героями книги, – родичами автора, я мешкав поруч в «клопівських» бараках у Кривому Розі на «Соцмісті» в 1933 році. Можливо, з ними мій тато Гаврило був фізично знищений по одній і тій  політично - кримінальній справі.

Великий обсяг дослідження  матеріалів «Повного зібрання творів В.І.Леніна», провідних марксистів – матеріалістів та фотодокументів того часу, підтверджують об’єктивність та велику наполегливість автора дослідити прожите моїм поколінням.

Впевненість читача в достовірності подій крім моїх особистих «Из воспоминаний» (Кривой Рог. 2005г. «Видавничій дім») підтверджується працями письменників та документалістів Росії, на яких опирається автор.

Головним для мене відкриттям у  творі О.Іванова є те, на що ні я, ні будь- хто з читачів не звернув уваги за останні 20 років: це те, що автор застосував хронологію скоєних злочинів проти людства з першоджерел класиків марксизму – ленінізму, які виходили мільйонними тиражами до 19 серпня 1991 року.

Ці «твори» до цього часу були обов’язковими для вивчення в усіх навчальних закладах, як застереження, що буде з тими, хто насмілиться порушити хід розвитку думки, суспільства та комуністичних законів розвитку держави.

Я вдячний автору за підтримку мого покоління й розуміння того, якою ціною ми будували майбутнє сьогоднішнім й завтрашнім поколінням.

Вперед, читач!

   

 

Член спілки художників СРСР, Національної Спілки художників України, учасник Великої Вітчизняної війни, політв’язень, літератор та полковник «Січеславського козацтва

Запорозького»

Іван Авраменко.

 

 

                                                                                             Хрести по всій, по всій, по Україні

                                                                               Німим докором там і там стоять;

                                                                               І невтямки сьогоднішній дитині:

                                                                               Ну, як же можна з голоду вмирать?

                                                                               Священу пам'ять не зганьбить, не  вкрасти,

                                                                               Її нащадкам у сердцях несуть;

                                                                               Козацькому поклонимося братстству,

                                                                               Вони в строю, і в авангарді йдуть;

                                                                               Якщо там хтось шепоче десь чи каже:

                                                                               Навіщо нам ще гроші витрачать?

                                                                               А хай такий під гусениці ляже

                                                                               Й «За Україну!» зможе закричать!

 

                                                                                                         осаул  М. Родинченко.

 

                                                                      ГРОЗМАНІВСЬКИЙ ХУТІР.

 

Бог та велике бажання знайти джерельця свого роду, познати те, що відчайдушно пережили наші пращури на рідній землі, заглянути хоч би миттєво в минуле, щоб зрозуміти сучасне й передбачити майбутнє, надало змогу зустрітися мені в липні місяці 2007 року з онуками регента Свято – Михайлівської церкви хутора Грозмані Колоса Марка Захаровича – Володимиром та Всеволодом. Вони, за заповітом свого діда Марка та батька Михайла, бережуть та цінують пам'ять про минуле хутора Грозмані, свято зберігаючи батьківські нотатки, свідчення очевидців, розповіді стареньких односельців та їх фотографії.

Батько Михайло в останні роки свого життя частенько приїздив з ними, вже дорослими дітьми, до хутора Грозмані, немовби металева маленька стружка, притягнена до велетенського магніту. Все ходив по знайомим своїм одноліткам, довго засиджувався в них, поринаючи в спогади, а потім все ретельно записував до свого щоденника.

Володимир Михайлович Колос, 1936 року народження, уродженець селища Шевченково  (Долинська), також навчався в Шевченківській селищній школі, зараз – професор, кандидат педагогічних наук, заслужений тренер Республіки Білорусь, лауреат Державної премії Республіки Білорусь, академік Білоруської інженерної Академії.

Всеволод Михайлович Колос, 1928 року народження, уродженець с.Березівка, пенсіонер, також навчався в нашій школі. Мешкає в місті Кіровоград й одружений на двоюрідній онучці дворянина Волохіна (засновника селища Волохіно, що на цей час є частиною міста Долинська). Коли в спілкуванні я використовую: «Моя школа, моя школа…», - брати якось здивовано дивляться на мене, і я, розуміючи їх подив, використовую словосполучення: «Наша школа…». Ось і примирилися, так подумав я.

 

                                                                                                                                             

                                (Всеволод Михайлович Колос на хуторі Грозмані).

 

Брати як два кремезних коріння історії Долинщини вболівають за збереження історичної спадщини рідного краю, де разом з потом, слізьми та кров’ю рідних їм людей творилась історія невеликої частинки України. Там, де діди та прадіди кидали орало та бралися за зброю боронити вирощений хліб, щоб уберегти свої багатодітні українські сім’ї від супостата.

 

                      

(Встановлення Пам’ятного Знаку жертвам голодомору та сталінських репресій на хуторі   Грозмані в с. Березівка Долинського району на Кіровоградщині)

 

Кинувши всі свої пенсіонерські справи, 24 вересня 2007 року Всеволод «бере» таксі й мчить з Кіровограда в рідну Березівку до хутора Грозмані, куди я з членами Дніпропетровської обласної громадської організації  «Січеславське козацтво Запорозьке», воїнами – інтернаціоналістами на чолі з козацьким полковником - Отаманом Пашківського куреня, орденоносцем Миколою Гронт та його заступником Олександром Назаренком і членами Криворізької асоціації літераторів їдемо з Кривого Рогу на відкриття пам’ятного знаку та мармурової дошки «Пам’яті жертв голодомору та сталінських репресій» разом з капеланом Криворізької паланки воїном-інтернаціоналістом батюшкою Миколою та долинським поетом - осавулом Михайлом Родинченком.

Нас щиро вітають представники воїнів-інтернаціоналістів Долинщини, голова сільської ради Василь Заїка, мешканці сіл Березівка та Антонівка, багато молоді. Це велика подія в житті  79- річного Всеволода й кожного з нас, це – духовне поєднання через десятиріччя зі своїми рідними, з тими, хто творив та відстоював Україну ціною власного життя в скрутну для неї годину, коли кожному було потрібно вибрати особистий подальший життєвий шлях.

Ці села стали жахливим рубежем боротьби з сатанистами в період визвольної війни українського народу за відстоювання свого права на існування в роки голодоморів ХХ сторіччя на Долинщині не тільки для родини Колосів. Тут, по цій землі, босоніж бігали моя мати з братом Василем, діди, десятеро бабусь, тут покояться прадід Омелько зі своїми дочками…, тут дихається легко – на всі груди. Відчуваєш, що ти вдома, а вони десь поруч.

Це і є Батьківщина.

Стоїмо ми біля Пам’ятного Хреста, та й усі думаємо: «Що б нам сказали сьогодні Петро Калнишевський, Тарас Шевченко, Леся Українка, Олена Теліга, холодноярскі отамани, мільйони закатованих голодоморами та сталінськими репресіями українців, якби хоч на хвилину вони повернулися сьогодні до нас звідтіля, куди пішли заради нашого життя, відстоюючи нашу Батьківщину?»

Вони сьогодні беззахисні, й наш обов’язок захистити їх, стати їхніми представниками, тобто – самими собою генетично й дати категоричну відсіч тим, хто продовжує паплюжити їх світлу Пам'ять.

                            

           Молодь х. Грозмані та с. Антонівка на зустрічі з криворізькими козаками та  літераторами

.

Мало хто тепер знає, що на лівому березі річки Березівка, на території нинішньої Березівської сільської ради Долинського району на Кіровоградщині в 1790 році  козаком Запорізької  Січі Єрмолаєм Цибулевим після надання йому імператрицею дворянського титулу, як козацькій знаті та за відданість імператорському престолу, було засновано найстаріше поселення і йменувалося воно Цибулеве. Такі дари Катерина II робила козацькій старшині після особистих відвідин Катеринославщини та Херсонщини.

Сам Єрмолай походив з роду  козака Данила Цибулі, який за реєстром Запорізького війська за 1756 рік значився в Рогівському курені. В Цибулівському роду були й полковники - як то Кузьма Цибуля, та й сам Єрмолай належав до козацької старшини.

 Як і ладиться козакові, ним зразу ж була побудована православна капличка, а вже в 1829 році в цьому селі був побудований невеликий храм Архангела Михайла, (його ще йменували Свято-Михайлівським).

Документи Санкт - Петербурзького архіву за 1798 рік свідчать: «Сельцо Цыбулевка дворянина Єрмолая Васильовича Цибулева – 51 муж. 39 жен. Часовня деревянная. Дом господский и при нем плодовой сад. Земля - чорнозем, скотський и овчарный заводы, хлеб, сенокосы».

Саме в цій церкві 28 січня 1806 році вінчалася Ганна Петрівна Маркович з капітаном Павлом Івановичем Гребінкою;  в 1829 році дочка поміщика Осетинського з прапорщиком Керстичем Іваном Івановичем; а пізніше, дочка самого Керстича - з генералом Грозмані, що засвідчив настоятель храму в церковних реєстрових паперах.

В 1830 році дворянин Осетинський поселився на правому березі р.Березівка, де були землі Керстичів. Сам Осетинський, виходець з-під Полтави. Ним були привезені кріпосні: Дужні, Старухи, Цимбали, Пізюни, Чуприни та інші.

Це вже пізніше світ взнає сина Павла Гребінки, Євгена,  як відомого українського та російського поета й письменника, й мало кому відомо, що він є автором  романсу «Очи черные, очи страстные…», й що саме він одним з перших побачив талант Тараса Шевченка та допомагав викупати Кобзаря з кріпацької неволі у поміщика Енгельгарда.

Відставний офіцер Павло Гребінка, як і годиться батькові, не мав сумніву, що його син прославить давній дворянський рід. Й не дивно, що Євген потоваришував з відомими людьми: В.Ф.Одоєвським, П.П.Єршовим, В.Г. Бєлінським, Т.Г.Шевченком, В.І.Далем, Г.Ф. Квіткою – Основ`яненком та ін. Багато творів буде перекладати малоросійською мовою й друкуватиме в альманасі «Ластівка», а також напише роман «Чайковський».

Мабуть саме ту церкву на нинішній Долинщині вибрав його батько для вінчання, та й небесному покровителю Михайлу сьогодні не сором за те історичне вінчання батьків Євгена Гребінки.

Чому ж Ганна Петрівна Маркович вирішила вінчатися з Павлом Гребінкою саме в Михайлівській церкві? На цьому наполіг її двоюрідний брат Василь Іванович Маркович, який був одружений з Оленою Леонтіївною Керстич, а вже потім став хрещеним батьком їхнього Євгена.

Оскільки Керстичі, Грозмані, Марковичі й Гребінки  в Х1Х сторіччі породнилися, то й не дивно, що вони неодноразово бували в с.Березівка крім вінчального дня.

В 1852 році церква була перенесена на правий беріг річки Березівка до хутора Грозмані.

Троє синів Івана Івановича Керстича померли в дитячому віці, а донька вийшла заміж за

генерала Грозмані, який як дачний маєток розбудував Грозманівський хутір, отримавши 500 десятин спадкової землі, де вже потім створив за порадою свого товариша, дворянина, мирового судді Миколи Давидова, парк декоративних та фруктових дерев й вистроїв двоповерховий цегельний маєток.

Оскільки хутір був місцем  відпочинку генерала, землю він віддав в оренду хутірськім селянам, маєток – на їх догляд, а сам з сімейством приїздив з Києва на літній відпочинок, а коли й залишався до пізньої осені.

До маєтку, в зв’язку з приїздом генерала, з’їжджалися з навколишніх маєтків дворяни – колишні однослужники. Вони були пов’язанні спогадами не тільки про свої бойові шляхи, але й про ті  шляхи котрі пройшли їх батьки та діди.

 

Дворянство в Україні було запроваджене після руйнування Запорізької Січі за наказом Катерини II. Бентежило Катерину II те, що є така вільна, з власними своїми порядками військова республіка, котра зовсім не зважає на ті порядки, що заведено по всій великій державі. Особливу допомогу російським військам у руйнувані Січі надали й донські козаки.

Знищивши Запорізьку Січ - захисника України, Росія розв’язала собі руки, щоб завоювати українські землі та передати їх росіянам. «Тоді отримали в нагороду українські землі: князь П. В’яземський – 52 тисячі десятин; князь Г. Потьомкін – 42 тисячі; граф І. Сковронський – 39 тисяч; московські полковники по 10 тисяч, офіцери по 5 тисяч. Пізніше ще отримали: П. В’яземський – 200 тисяч; Г. Потьомкін – 150 тисяч, 8 генералів по 3-6 тисяч; 18 офіцерів по 2-4 тисячі. Потім сотні тисяч росіян отримували українські землі. Тільки на просторі між Бугом та Дністром за 10 років (1776-1786рр.) Росія захватила 4,5 млн. десятин українських земель, щедро политих кров’ю та потом наших пращурів ще 5 тисяч років тому».

Одначе Росія захопила на Україні не тільки землю, але, за її неписаними законами, все, що на цій землі стоїть, росте й живе; тобто зі скотиною та людьми. Зі 100 тисяч вільних козацьких господарств в 1752 році залишилося 2959.

Українські землі роздарювалися не тільки російським вельможам, а й чужоземцям.

Після Полтавської битви Росія почала укріплювати кордони по всій Україні, огороджуючи Запорізьку Січ колоніями росіян, німців та сербів. Самою більшою була Новосербія. Оскільки Туреччина та Угорщина  поневолювала слов’ян на Балканах, й ті шукали нових земель для поселення, австрійським сербам на чолі з Іваном Хорватом з радістю надали козацькі землі, з надією, що ті зроблять військові поселення на зразок Запорізького війська.

Російські ідеологи, а потім уже й історики запровадили на той час вислів «Дике поле», маючи на увазі південь України, яке прижилося й донині, маючи на меті втлумачити нащадкам відсутність факту поневолення козацького краю. Але це не так. Там мешкало багато козаків, які мали свою землю й не були покріпачені. Диким полем воно було набагато раніше – за часів перших князів Київської Русі…

Не багато часу проминуло, як уряд побачив, що поспішив із скасуванням Війська Запорізького, бо частина його перейшла до Дунаю, де створила зі згоди турецького султана Задунайську Січ.

Обіцяного генералом Хорватом стійкого війська Катерина II не дочекалася. Величезні кошти, які імперія виділяла Івану Хорвату, розкрадалися. Крім того, Хорват почав дозволяти собі  вести в деякій мірі неузгоджену  політику з царицею. Багато ставив додаткових вимог.

Ось як описує ті події кіровоградський сучасний дослідник Сергій Шевченко:

«Наступ на вольності запорозькі, який за десяток років поширився з польских кордонів до території Нової Сербії, фортеції св.Єлізавети, Новослобідського полку, серйозно стривожив козацтво — господаря цих земель ще з домосковських часів. Запоріжжя поступово, за висловами військового писаря Романовського, було «все в мішок убрате» (з іншого боку козацьких земель з’явилося ще одне поселення вихідців із Балкан — Слов’яносербія). Негативні економічні наслідки для запорожців виявлялися в утраті значних природних масивів, придатних для рибальства, полювання, бортництва. У 1755—1756 роках військовий осавул П.Калнишевський з двома депутатами від Січі у Петербурзі передав царському уряду петицію Коша про захоплення Новосербією, Слобідським і Донським полками запорозьких земель. У відповідь було створено змішану комісію для опису запорозьких земель і розмежування їх з Новосербією та Новослобідським полком, яка діяла протягом 1756—1762 років. Але наступ на українські землі продовжувався. В одному з листів запорожці скаржилися, що Новосербія та слободи чинять перешкоди купцям, що їдуть з хлібом до Січі.

Новосербські поселення виникли на шляхах походів гайдамаків у загарбані Польщею українські землі. Військове керівництво колоністів і фортечного (Єлесаветградзького Авт.) гарнізону мало їх перехоплювати і ув’язнювати. Заарештованих, зокрема утримували в Новомиргородському шанці. У той же час, як видно з тогочасного листування, сербські гусари далеко не завжди виявляли старанність у розшуку гайдамаків. Більше того, зафіксовано їх участь у гайдамацьких загонах, випадки втечі на Січ.

У зв’язку з тим, що І.Хорват не зумів забезпечити формування полків згідно з штатною чисельністю лише за рахунок вихідців із Балкан, сюди приймали втікачів і з інших регіонів (хоча й це не допомогло). З часом у Новій Сербії було дозволено офіційно селитися вихідцям з різних земель. Це поклало початок формуванню поліетнічної карти Центральної України, ряд характерних рис якої збереглись до наших днів. Більшість із новоприбулих складали молдовани, далі йшли серби, були й македонці, болгари, чорногорці та ін.

Генерал-майор Хорват не дістав дозволу Петербурга на будівництво в Новомиргороді монастиря і створення новосербської «особливої єпархії» із своїм «єдинонаціональним єпископом». Імперія була зацікавлена у асиміляції (мовній, культурній, релігійній) колоністів. Все ж синод і сенат сприяли влаштуванню тут південнослов’янських священнослужителів, які підпорядковувалися російській церкві. Спочатку в місті служив А.Милутинович, який був відомим в імперії ще з 1741 року, коли у якості ієромонаха Хіландарського монастиря за свій кошт допоміг повернутися на батьківщину трьом російським солдатам. Але Хорват не знайшов спільної мови із співплемінником і «за непостійне проживання і підозрілі відносини з гайдамаками» змусив його покинути Нову Сербію. 6 травня 1756 року Хорват повідомив сенат про початок будівництва кам’яної соборної церкви в Новомиргороді і просив направити сюди в якості архимандрита Софронія, який до цього служив у Валевській митрополії. 1 липня синод привів Софронія до присяги і дозволив служити у приходських церквах краю. У цей час у Новій Сербії функціонували новомиргородська і крилівська протопопії — близько 30 церков. Знаходячись далеко від Петербурга, не особливо рахуючись із місцевою адміністрацією імперії, Іван Хорват привласнював казенні кошти, жорстоко придушував вияви йому опозиції, ставши фактично непідконтрольним, авторитарним правителем краю. Коли доведені до зубожіння поселяни зібралися біля його контори в Новомиргороді, вимагаючи регулярної виплати утримання, генерал наказав стріляти у натовп із гармат. Сучасниця Хорвата Дашкова писала, що він ставився до сербів, як до рабів і присвоїв собі виділені їм гроші, «таким чином Росія втратила сотні тисяч людей, які переселилися б до нас, якщо б знали, що їх співвітчизники користуються обіцяним спокоєм». Завдяки щедрим хабарям у столиці в часи Єлизавети і Петра III генералу все прощалося. Лише в добу Катерини II перевірки підтвердили його зловживання владою. Хорвата засудили до смертної кари, яку замінили засланням до Вологди. А Нову Сербію реорганізували, включивши ці землі до Новоросійської губернії.

Попри це родичі Хорвата, інші переселенці — Чорби, Пишчевичі, Підгоричани, Вуїчі, Вукотичі продовжували мешкати у краї, робити військову і адміністративну кар’єри, ставали поміщиками. Не один з них відзначився у війнах Росії. Але то була служба далекій північній імперії, життя і слава, покладені на її алтар. Що ж до сподівань пересічних сербів, то вони тут не отримали задоволення своїх національно-культурних і економічних потреб. Більше того, вони з кінця ХVIII століття, починають швидко асимілюватись. Українська кров у змішаних шлюбах перемогла. І нинішні мешканці Кіровоградщини — Чорби, Івановичі, Михайлoвичі, Райковичі, Поповичі, зберігши антропологічно балканський тип, здебільшого і не здогадуються про свої сербські корені. З часів Нової Сербії залишилися іронічні згадки про переселенців у фольклорі, назви сіл, які можна зустріти сьогодні і на Балканах: Суботці, Надлак, Каніж, Мартоноша, Панчеве, Букварка, Вершиці... Спільна сторінка непростої історії XVIII століття через 250 років є предметом досліджень активістів Сербсько-українського товариства у м. Нові Сад і Кіровоградського обласного товариства «Україна—Сербія», однією з складових наукових і культурних зв’язків Центральної України і Воєводини».

 

Ті козаки, які перейшли на бік імператриці, також отримали дворянські титули, й коли Катерина II мандрувала Херсонщиною, то її супроводжували саме ці козаки. Подорожуючи нинішньою Олексанрійщиною та Долинщиною разом з Г.Потьомкіним, вона щиро нагороджувала козацьку старшину землями, які колись були між Інгульцем та Інгулом козацькими зимівниками. На козацьких поселеннях, які їй дуже сподобалися своїм мальовничим розташуванням, вона давала вказівки будувати сучасні міста й надавати їм європейські назви (Нова Прага, Олександрія, Катеринослав). Будівельні споруди, по своїй архітектурній задумці – свідки тогочасного бажання імператриці.

Старшині Сидору Білому, який з козаками охороняв її, вона запропонувала землю біля річки Висунь, що між нинішньою Долинською та Кривим Рогом, але той відмовився. Не хотів майбутній отаман брати з царициних рук землі – зимівники своїх побратимів, бо в природі не існувало зневолення козаком козака.

Силу та міць козацької республіки Катерина II побачила на очі, бо на півдні розвивалася сильна Османська імперія, яку без козаків не стримати й не отримати контролю над Чорним морем. Без Петра Калниша – Сагайдачного серед її генералів та фельдмаршалів створити вона не могла.

У зв’язку з розпочатою війною з Туреччиною в 1787 році Потьомкін звертається до Сидора Білого зібрати якнайбільше козаків і створити «Верное войсько Запорожское», призначивши його кошовим отаманом. Щоб зрозуміти козацький дух та козацьку військову справу, Г.Потьомкін напросився тимчасово до козацького коша, де йому надали козацьке прозвисько: Начос. Ходив з козаками по низов’ї Дунаю, навчався козацькій військовій справі та хитрощам.

Це йому допомогло в 1788 році заволодіти неприступним Очаковом. Але це сталося після невдалих спроб О.Суворова, М.Кутузова (обидва були поранені при невдалих спробах заволодіти Очаковом) та інших полководців.

Ось як описують ті події саме російські історики:

«Потьомкін був хмурним, цілими днями поглядаючи на фортецю. Не хотів він зв’язуватися з козаками, які нагадували йому про бунт Пугачова, та іншого вибору в нього не було. Колишні запорожці, а нині «верние козаки», проковтнувши приниження за свою Січ, вміли  здавен пристосовуватися до подібних обставин. Їм було не звикати «ходити» навіть до Константинополя на своїх байдарках. А ця фортеця на острові Березань була доступна тільки їм.

Довго не рішалися колишні запорожці на операцію, але в одну з темних, холодних ночей вони надумали й взяли цю фортецю.

Другий загін козаків, надісланий в Хаджибей (Одесу), попалив там приміщення з продовольством та військовою амуніцією для Очакова. Зараз Грицько Начоса, як його називали казаки за шевелюру волосся, був впевнений, що фортеція довго не протримається».

Так я ото й думаю, чому ці історичні події героїзму українського народу ретельно не вивчаються при військово-патріотичному вихованні молодих захисників Вітчизни? Чому ця велич військової перемоги є «достоянием Русской армии»?

А велич перемоги зводилася до того, що нерішучий у бойових операціях Г. Потьомкін був нагороджений орденом св.Георгія вищого ступеня та отримав у пам'ять нащадкам іменну золоту медаль з відображенням його персони, про що сама імператриця вказала в рескрипті «…почтили мы Вас знаком 1-й степени военного Нашого ордена… жалем Вам фельдмаршальський повелительный жезл, алмазами и лаврами украшенный… и в память онным сделать (приказали) медаль…».

Медаль було виконано ювеліром Карлом Ліберехтом. Напис навколо «монументального» портрету самого Потьомкіна зголошував: «Князь Григорій Олександрович Потьомкін – Таврійський генерал – фельдмаршал». На зворотній стороні відображений план штурму фортеці Очаків з написом «Усердием и Храбростью». (Козачих «чайок» там не видно.) О.В.Суворов… отримав у нагороду діамантове перо на капелюх вартістю 4450 карбованців, Кутузов – орден св.Анни 1-го ступеня і Володимира 2-го ступеня. Офіцери були нагороджені орденами Георгія та Володимира, « …а не засужившие их, жаловали мы знаки золотые для ношения в петлице на ленте с черными и желтыми полосами…». Нагороджені цими медалями мали право на скасування строку служби на три роки з тих років, які повинні були відслужити для отримання такої нагороди.

Відомо, що в 1793 році за ініціативи пруського імператора Фрідріха Вільгельма II та Катерина II при подальшому розподілі Польщі поміж собою палахнуло Велике Польске повстання під проводом Тадеуша Костюшко, який на той час у чині генерала брав участь у війні за незалежність Америки.

Саме загін козаків, який перебував на службі у  Катерини II, взяв у полон пораненого командуючого повстанням Т. Костюшко, а генерал–фельдмаршала, золоту з діамантами табакерку та діамантовий бант до шпаги від Катерини II, ордена Червоного й Чорного Орла від Вільгельма II отримав саме О.Суворов. З цього часу Польща перестала існувати як незалежна держава. Й не дивно, що при Наполеонівському поході на Москву поляки надали Наполеонові своє військо в 80 тисяч бійців (мабуть, не від доброго життя).

Замовчуютьу своїх дослідженнях російські історики головну роль українського козацтва у військових подіях 1789 року при боротьбі за Анапу, вказуючи помилково, що там брало участь Зауральське козацтво. Дивно це стверджувати, коли українські козаки ще рік тому були поруч. під Очаковом! Теж саме можна стверджувати й про взяття Ізмаїлу О.Суворовим.

(Подальша військова слава О. Суворова безпосередньо буде пов’язана з воїнам –українцями, адже до складі його армії входили 3 полки чугуївських козаків, Катеринославське піше військо, Чорноморський гренадерський корпус та 3 єгерських полки, які формувалися на Україні. Лиш  частина війська складалася з призовників Ярославської та Пермської губерній.).

Це свідчить про те, що після знищення в 1775 році Запорізької Січі для Росії перестала існувати Україна, яка нероздільно пов’язана з поняттям Козацької Республіки.

В 1792 – 1793 роках на Кубань прибуло Чорноморське козаче військо де в 40 поселеннях, які найменувалися «куренями» (а з 1842 року – станицями) вони поселились назавжди. До числа цих 40 куренів входили Ганівський, Рогівський,Тимашевський, Брюховецький… Царським указом «Чорноморцам» було надано близько трьох млн. десятин землі (1 десятина – 1,0925 га), а переселилося 25 тисяч козаків. Населені пункти спочатку йменувалися куренями, потім – станицями. Як правило, найменування станиць йшло від назви куреня. Так вони й лишилися донині. Таким чином Росія укріпляла  кордони своєї імперії з Османською імперією за рахунок українського козацтва. Саме серед цих козаків й були мої предки Набоченки, які ведуть свій відлік від осавула Пашківського куреня Андрія Набоченка, зареєстрованого в Реєстрі Запорізького війська в 1756 році.

Донині майже всі міста півдня України (Дніпропетровськ, Кіровоград, Олександрія та інші) починають свій відлік заснування з року поневолення України, а державні владики супротивляться національним історикам та дослідникам, які є іншої думки. «Навіщо його ворошити, старе! Хай воно вже буде як є!» - кажуть навіть голови місцевих рад, обрані народом. (Добре хоч не стверджують про їх заснування в 1917 році, хоча перейменування міст на бандитські «клички» були ними проведенні вчасно.) Виховані на догмах більшовицької імперіалістичної ідеологій, яка є спадкоємницею в кубічному вимірюванні колишньої Російської імперії, - вони ніяк не можуть зрозуміти, що вже давно потрібно знищити в собі раба.

Долинську не перейменували тільки тому, що Ленін в своїх працях згадав про неї як про «житнєцу Юга Росії» (але ніяк не України!).

При Олександрові I з ініціативи генерала Аракчеєва в Новоросії створюються військові поселення, які проіснували до 1857 року. Саме в ці роки родини колишніх Запорозьких козаків з Кубані почали масово заселяти свої колишні споконвічні землі, але трохи  на південь. Сам устрій кубанських козаків дозволяв царату створювати військові поселення.

На долинщину повертаються Кравці, Тарани, Бойки, Чумаченки, Кирпи, Сметани, Литвини, Музики, Журби, Школи, - нащадки яких донині мешкають по-над Інгулом, Інгульцем та Боковенькою.

Військові поселення на нинішній Долинщині створювалися за ініціативи героя Вітчизняної війни 1812 року  Лисаневича Г.І., який служив свого часу  в Єлезаветградському гусарському полку, а потім командував Чугуївською дивізією.

Військові поселення  були в Маржанівці, Варварівці, Новгородці, Гурівці, Новій Празі та Боковій.

Свої ж родові коріння Г. Лисаневич залишив у с.Братолюбівці (нині Долинського району).

Саме у генерала–лейтенанта Лисаневича ротмістром проходив військову службу поручник Іван Керстич, який володів землями по-над річкою Березівкою в с.Антонівка.

Після розкріпачення селянства й після російсько-турецької війни 1877- 78 років на ці землі повертаються  кубанські козаки. Численна кількість козаків з Пашківського куреня.  Серед них і мій прадід Омелько з братами Петром, Ульяном  та Сергієм. Козаки селяться по-над річками Інгул, Березівкою та Боковенькою. Біля села Маржанівка виникає село Пашківка, (потім воно зрослося з Маржанівкою),  а біля Широкої Балки – Зозулин Хутір ,- козака Пашківського куреня  Харька Зозулі. Його брати Федір та Пилип лишилися на Кубані.

Прізвища козаків Пашківського куреня й донині є широко розповсюджені в цих краях Долинщини, і є чи не основними на сьогоднішній день.

(На о.Хортиця зустрілися отамани Криворізької та Єлезаветградської паланок «Січеславського козацтва Запорозького» Л.Силка та О.Іванов з кубанськими побратимами. 2009 рік)

 

 

Не тяжко зараз моєму землякові відшукати свої козацькі родові коріння, знайомлячись з прізвищами козаків Пашківського куреня.

« Якось в літку 1928 року  малим  я був надворі під доглядом сестри Павлини та двоюрідної сестри Людмили (Люсі). Вони за мною не додивились і я всунув свого пальця в молотарку… Щоб надати мені медичної допомоги, вони швиденько мене повели в медичний пункт села Маржанівка. Треба було йти через хутір Пашківка. В дитячій пам’яті залишилися старі козаки з кумедними «скобелівськими» вусами.  Вони сиділи на лавках біля хат по чотири - п’ять душ й на їх грудях від сонячних променів блищали медалі й хрести, начеплені поперек старих темних мундирів. Я мало що розумів, але їм заздрів. Такі ж вуса, медалі та мундир з грубого сукна був й в мого діда Омелька,» - розповідає мені дядько Василь.

Ця дитяча заздрість дозволить сьогодні йому носити на своїх "набоченківських" погруддях вдвічі більше нагород. Сьогоднішні кубанські та українські козаки за козацькими традиціями мають право носити нагороди своїх батьків, дідів, прадідів, щоб постійно підкреслювати своє козацьке походження, свою історію. Але у Василя Набоченка і своїх нагород вдосталь.

Де ж ви поділися, старі вояки зі «скобелівськими»  вусами?

Вам всім не було прощення за те, що ваш земляк - "пашківець" отаман Петро Яченко з Маржанівки очолив ваших дітей на боротьбу за незалежність України в 1918 році й як старшина Армії Української Народної Республіки повів проти ворога. Вас винищили голод та сталінські репресії. Ваші нагороди позривали малописьменні більшовики, бо на них було викарбовано: «За Царя и Отечество».

 

 

Аналізуючи дані родоводу Грозмані, з урахуванням того, що в роду було лише два військових генерали, виходить, що маєтком володів в с. Березівка саме Йосип Августин Євстафійович.

Матеріали архівів дуже скудні, бо більшовики їх усі вилучили в пошуках «сокровищ» (того. що було на поверхні землі, не вистачало для побудови щасливого майбутнього).

Тепер зрозуміло, чому двічі в 20-ті роки розривали склеп, але шабля зятя Радецького там не була знайдена. Її там і не повинно було бути – вона була в Євгена Йосиповича.

Лейба Троцький, який народився в 25-ти кілометрах від села Березівка в селі Янівка Бобринецького району, добре знав про Грозмані та його поховання й вимагав шукати й шукати шаблюку з діамантом. Виконавці відриють склеп, подивляться на нетлінний труп генерала, переберуть все, що там є, та й закриють його брилою. Діти дивуються, що генерал як живий. Вишневою гілочкою "полескочут"  вуса генералові в надії пересвідчитися. що він не спить, та й підуть.

.Як то кажуть: «Чули дзвін, та не знають де він!».

А дружина голови ВЦВК Яноша Соломона Мовшевича (він же Свердлов), - К.Т. Новгородцева ще за життя свого чоловіка була таємною скарбничою діамантового фонду Політбюро ("общака"), де після смерті чоловіка в їх помешканні було знайдено золотих монет царської чеканки на суму 108525 карбованців, 705 золотих виробів з дорогоцінними каменями (на випадок краху влади члени Політбюро забезпечували себе коштами  для життя та продовження революційної діяльності).Свого роду більшовицький «общак», або простіше кажучи - бандитська каса взаємодопомоги й фінансування бандитської діяльності. Саме туди, до неї, повинні були потрапити діаманти з нагородної шаблі Грозмані.

Не дивно, що Лев Троцький наполіг вдруге перевірити склеп генерала, а особисту справу генерала з історичного архіву в Петербурзі десь приховав.

 

На хуторі при маєтку генерал Йосип Грозмані мав шість коней, чотири корови та для розваг дітвори - маленьке лоша (поні), який грався та катав по березівським та антонівським  степам понад стрімкою річкою не тільки генеральських діток, а й хутірську дітвору.

Саме таке лоша було потіхою в Красному Селі під Петербургом у великих князів Кирила та Бориса Володимировичів, які бавилися в палацовому саду під охороною таврських та кубанських козаків – особистої царської охорони.

Отож і генерали, які хоч раз побували в резиденції імператора,  хотіли й у своїх маєтках хоч чимось копіювати його спосіб життя та звички.

(Колись село Шамівка перейменувалося в Антонівку на честь головного канцеляриста Новосербського корпусу підполковника Антона Хорвата – сина першого правителя Нової Сербії – Івана Шамо (Хорвата), й при Грозмані належало вже дворянській родині Керстечів. Селяни поміж себе йменували його Керстичено, але добре знали, що воно належало синові самого Хорвата.
Донині стара криниця з витесаного гранітного каменю в Антоновці нагадує  про ті далекі часи.)

Особливо дітвора любила кататися маленькою конячкою біля козацької Високої могили, що знаходилась обабіч чумацького шляху, яким колись з чумаками подорожував малий Тарас Шевченко. Поблизу цього шляху, там, де в давнину стояла корчма, ще малим Михайло Колос (як він описує в своєму щоденнику) знаходив з сільською дітворою козацькі та турецькі срібні й мідні дрібні монети.

Як і генерал Грозмані, так і Керстичі своїми поглядами на державний устрій були демократично налаштованими людьми. Ось чому Керстечі та Грозмані не притримувалися принципів утримувати селян закріпаченими, а утримували їх на грошовому оброку.

Маєтком генерала Грозмані управляв поляк Будіслав Ігнатович, кучерами були Іван Захарович Сметана та Денис Іванович Терновий. Пічником  та наглядачем – дід Порфирій Степанович.

Після того, як в 1864 році у генерала народився син Вадим, а в Никішиної Явдохи та Федора Мірошника син Антон, генерал запросив Явдоху до свого маєтку й вона стала годувальницею для Вадима.

В 1870 році в генерала народилася донька Євгенія, а в Явдохи в цей же час – син Василь. Знову вона стала для Євгенії годувальницею. (Немовби генерал та його друг – кучер Федір були в змові тих справ, які є предтечею появи дітей.) Так і кріпли, зростаючи на Явдосиному молоці, молоді дворяни давньоіталійської, польської та української крові.

Такий особливий статус Явдохи давав їй право одягатися на хуторі як панночка, робити сучасні зачіски, керувати в маєтку обслугою, разом з генеральською родиною ходити до церкви та постійно мешкати в панському теремі.

У будинку міста Єлизаветграда генерал утримував за служницю  мою бабусю Набоченко Лукерію Омелянівну, яка закінчила жіночу гімназію й .крім служниці, працювала в крамниці при винокурні. Доживши до 96 років самотньою, вона добрими словами згадувала в спомин про порядність генерала та його постійну батьківську турботу за велику родину старого вояки Омелька Набоченка. А перед самісінькою смертю, марячи, вмовляла мою матір та тітку Людмилу поїхати до Кіровограда забрати її речі, які там залишилися після смерті генерала. Й не дивно, що все радісне в неї було в житті поруч з генералом.

Через саму Явдоху, а також Лукерію, Федора, генерал до всіх хуторян ставився по-родинному, а син Федора - Василь Мірошник - як ад’ютант та товариш сина Вадима, неодноразово з відомим в імперії генералом їздив на полювання за кордон (з ним малий «генерал» Вадим не розлучався). Коли Василь приїздив, то всі хутірські чекали розповідей про Марсель, Париж та інші міста, де побував він, супроводжуючи Грозмані.

 

 

 

 

 

До хутірських генерал у перший день приїзду завжди вітався: «Здравствуйте, православниє!»- знімаючи перед ними військового картуза, а Федора Мірошника обіймав по-християнському.

Подобалося через багато років Василю розповідати про річку Сена, яку він все намагався порівнювати з місцевою річкою Березівка. А коли вже начебто всі розповіді скінчалися й нічого було продовжувати, він вкотре починав розповідати про свої молодецькі роки, коли йому, улану драгунського полку в Варшаві, за зразкову службу надали відпустку строком на 10 діб, і як цю відпустку він втратив в Києві, не доїхавши до рідної Березівки…

«Мені та моєму другу – земляку з села Інгуло –Кам’янка, уланам драгунського полку, який дислокувався в Варшаві, командир корпусу, генерал надав відпустку строком на 10 діб без урахування часу на дорогу в обидва напрямки на Батьківщину до рідних за сумлінну службу цареві. Коли ми добралися до Києва, то місто здивувало своєю чарівністю. Ми вирішили каретою об’їхати його красиві вулиці та помилуватися його архітектурою.

Нам, рядовим уланам, заборонено було користуватися таким міським видом транспорту, але, маючи гроші, ми порушили ці загальноприйняті тодішні правила.

Проїжджаючи в кареті вулицями, перехожі віддавали нам почесті, злегка киваючи головою та беручи рукою за краєчок шляп, дамочки всміхалися нам, а військові віддавали честь, бачачи вперше драгунську форму. Нам це подобалося й доїздилися до того, поки один з військових полковників на Хрещатику, маючи уявлення про драгунське військове вбрання та чини,  зупинив візника та переглянувши відпускні посвідчення скасував строк відпустки й  надав наказу повертатися в розташування полку з доганою.»

В 1902 році  генерал Грозмані помер, залишивши хутір сину Вадиму. Вадим на той час мешкав в Санкт- Петербурзі після закінчення ліцею, і лишився на педагогічній діяльності при ньому. В 1910 році з появою Столипінської реформи 330 десятин землі він передав «своїм» хуторянам на відкуп строком на 55 років.

Донька генерала – Євгенія -  вийшла заміж за головного інженера Катеринославського металургійного комбінату Спель Д.Е. і  в 1910 році у них  народилася донька Галина.

Досліджуючи родиине коріння разом з нащадком цієї родини - москвичем Юрієм Борисовичем Грозмані дізнаюся, що самі нащадки за часів більшовицького терору переслідуються в першу чергу.

Так, 21 квітня 1926 року в Красноярську органами ГПУ арештовується діловод міськомунгоспу Грозмані Володимир Леонідович, 1898 року народження, уродженець Кам’янець-Подільської Губернії за звинуваченням по ст. 58-10 КК РРСФР (контрреволюційна агітація), але через місяць за відсутністю складу злочину за ст.4 п.5 УПК звинувачення було з нього знято.

Не допомогла йому й зміна міста проживання, бо на станції Ушир Томськ він знову за тим же звинуваченням був затриманий 14.12.1929 року органами ГПУ, але таким же чином 23 лютого 1930 року звинувачення з нього було знято. Цього разу в анкетних даних він вказує рік народження 1902. Загнані як звірки більшовицьким свавіллям, люди мусили змінювати свої прізвища, показово відмовлятися від рідних, й як не жахливо – звинувачувати одне одного, щоб якимсь чином далі існувати та ходити по чортовому колу все життя.

Хто ж ти такий, Володимире?  Можливо, твій батько Грозмані Леонід Вікторович, 1872 року народження, а дід Віктор Йосипович, 1832 р.- бойовий офіцер, полковник царської армії?

 

                                                                   

 

 

Колосівські паростки.

 

Колосівське родове коріння йде від Гордія Колоса, - хлібороба з Чернігівської губернії, який після руйнування Запорізької Січі був переселений на колишній козацький зимівник до села Гурівка Олександрійського повіту Херсонської губернії (нині Долинського району, що на Кіровоградщині) в тридцяти кілометрах від Кривого Рогу.

Вже в самій Гурівці народився син Петро, від нього Захарій, від Захарія - Марко.

Після других пологів жінка Марка помирає, й удівець з двома дітьми-напівсиротами через рік звертається до місцевого старости, в якого працював писарем, Клепача Данила, щоб той віддав свою улюблену доньку Ксенію йому за дружину.

Знав та шанував старий Данило Марка, який тягнувся до знань й був добрим господарем. «Віддам улюбленицю за простолюдина, та хоч будуть поважити одне одного, бо віддав одну доньку в Бокове за багатія Бережка, - то й з ранку до ночі вона рук не покладає, немовби не жінка, а якась наймичка!» - відповів старий Клепач. Та так і порішили Колоси та Клепачі стати ріднею. Лишився Клепач старий з синами: Іваном та Сергієм.

Невдовзі Марко з Ксенію та дітьми переїздять до с.Буличево Новомиргородської волості, де Марко  виконує обов’язки псаломщика в місцевому храмі. На той час Новомиргородщина була центром православ’я теперішньої Кіровоградщині, бо храмів там було тоді близько тридцяти.

(При Іванові Хорваті там була кафедра Катеринославської єпархії.)

В 1905 році Марко Захарович Колос з сім’єю з Новомиргороду переїздять до с.Березівка на хутір Грозмані,  де він влаштовується працювати до хутірської Михайлівської церкви  регентом та виконуючим обов’язки псаломщика.

На той час Марко та Ксенія мали  трьох дітей: Марію 1897 р. н., Григорія 1902 р. н. та Михайла 1904 р. н., а Сергій, Людмила (Люся) та Володимир народилися вже на хуторі Грозмані відповідно 1906, 1910, та 1914 роках.

Наймолодший, Володимир, після семирічки і курсів кіномеханіків учителював у школах Долинського району. Закінчив з відзнакою Запорізький педагогічний інститут в 1937 році. Працював викладачем Дніпропетровського університету. В 1967 захистив кандидатську дисертацію на тему «Н.Г.Гарін- Михайлівський – проблеми художньої творчості». Доцент кафедри російської літератури. В 1977 році автор методичної розробки «Белорусская литература начала ХХ века, до 1917 года» та інші.

                                           

Доцент кафедри філології Криворізького Державного педагогічного університету Лариса Донченко на зустрічі з «грозманівцями» після освячення Пам’ятного Знаку  жертвам голодомору та сталінських репресій 24 вересня 2007року в с.Березівка. Саме на наукових працях доцента кафедри Дніпропетровського педуніверситету В.Колоса навчалась колишня студентка Лариса в тому ж університет,і де викладав В.Колос.

 

Сергій Колос, отримавши вищу освіту, працював заступником директора Нікопольського педагогічного училища. 17 квітня 1945 року був звинувачений у націоналістичних висловах і направлений більшовицькою владою до спецтабору № 240 у місто Сталіно. Лише 26 січня 1999 року він був реабілітований. Ось таку ціну платили Колоси за любов до своєї Батьківщини. Часи були такі: любиш Україну - плати своїм життям та здоров’ям.

Михайло Колос у тридцяті роки з Грозманівського хутора разом із сім’єю переїздить, як і мій дід Павло, до селища Шевченкове (Долинська), де вони разом працюють на елеваторі. Перед війною Михайло Колос  влаштовується в радгосп ім.Карла Маркса.

Коли в серпні 1941 року почалася евакуація, він не встиг переправитися за Дніпро й повернувся до Долинської.

Директором радгоспу ім. Карла Маркса в окупованій німцями Долинщині став Григоренко Володимир, який за дорученням Київського підпілля з’явився там  невідомо як. Разом з Михайлом Колосом організовують втечу військовополонених вояків Червоної Армії з пересильного табору для військовополонених, забезпечують їх харчами й вони розчиняються мов цукор в окропі в навколишніх селах.

Запідозривши існування підпілля в радгоспі, німецьке керівництво через своїх повноважених Ехмана та Юнга почало розслідування. Григоренко, який виявився Михайлом Садовичим, вимушений був тікати, знявши підозру з усіх інших. Вже після війни були чутки, що він загинув біля Дніпра. Після нього радгосп очолив «фондойч» Інбері.

Після звільнення Долинщини була ретельна перевірка діяльності Михайла Колоса на окупованій території й ці факти були підтвердженими. Підозра в зраді Батьківщини була знята.

Останні роки свого життя Михайло працює в Кіровоградському «Цукробурякотресті» у відділу збуту.

Григорій Колос в 1909 році пішов до 1-го класу церковно-приходської школи і в 1912 році закінчив її з відмінними оцінками. По закінченню школи був прийнятий після екзамену в перший клас Єлизаветградського духовного училища.

В 1916 році Григорій закінчує на відмінно це училище й вступає до Одеської духовної семінарії. Після трьох років навчання в 1919 році семінарію було закрито більшовиками і він повертається додому, до  Березівки.

Окрилений більшовицькою ідеєю по відродженню національної культури та духовності, яку так безжалісно, протягом століть, знищував російський царат, Григорій намірився  відродити це все в Березівці.

Визвольна боротьба 1917-1920рр. відкрила нову сторінку в історії України. Боротьба за створення суверенної української держави, глибокі соціально-економічні зміни і пов’язана з цим хвиля надій і сподівань викликали духовний підйом у суспільстві, що проявився в усіх сферах культурного життя.

На початку осені 1917 року в Україні діяли 952 «Просвіти», у липні 1920 р. їхня кількість перевищувала 1500.

Розвиток літератури характеризується існуванням різноманітних шкіл і методів художньої літератури: революційно-романтичного (П.Тичина, В.Сосюра, М.Бажан, В.Чумак і ін.), об’єднання «неокласиків» (Н.Зеров, П.Филипович, М.Рильський, М. Могилянський, А. Бургардт), символісти (Я.Савченко, Д.Загул, В.Кобилянський і ін.).

За часів гетьмана був заснований Український театр драми й опери, виник ряд інших творчих колективів. На українській сцені в той період працювали А. Маряненко, Г.Борисоглібський, О.Сердюк. У 1920 р. Лесь Курбас ставить спектакль «Гайдамаки».

Великим поштовхом до  відродження всього українського стало перейменування селища Кефалеве на  Шевченково; центральну елітну вулицю, де мешкали технічні працівники залізничної станції Долинська, навулицю Шевченка; другу за нею – на Просвітянську…Інші вулиці, як артерія, починаючи від залізничної водонапірної башти, поєднувала вулиця Вокзальна (нині Леніна). Саме цією вулицею ще не так давно двічі  на тиждень поспішав сам Кефала Михайло Олександрович (дійсний статський радник, голова  з’їзду Олександрійського повітового дворянства) «двоконкою», щоб встигнути на  потяг з поштовим вагоном, передати ділові папери, листи й отримати пошту на свою адресу, щохвилини перевіряючи час по своєму золотому кишеньковому годиннику.                                                                                                                                                      

Григорій організовує драматичний та хоровий гуртки, до яких залучив майже всіх хутірських селян, незалежно від віку. В діяльності гуртків брали активну участь і мої родичі.

Не дивлячись на різницю в віці, досвідчений Григорій мав дружні стосунки з Миколою Давидовим, як друзі вони відвідували одне одного. Улюбленим їхнім заняттям була гра  в шахи.

Крім того, поєднувала їх самовідданість улюбленій справі, одного – садівництво, іншого – народний театр. Так впродовж життя для створення особистого сімейного затишку – з дружиною, дітьми та онуками в них часу не вистачило…

За ініциативою Григорія у вересні 1919 року були проведені сільські збори (схід), які зібрали голова сільради Микита Соболь та його секретар  Хома Сахно. На сході з ініціативним зверненням виступив Григорій та запропонував створити на хуторі свій народний театр та сільський хор.

Тимчасовий сільський театр був збудований з тесаного дерева, яке реквізували з амбару на хуторі Пашкове (його ще називали в різні часи Пашине, Протопопівка – нинішня околиця с.Маржанівка.Найменований в честь Пашківського куреня Війська Запорозького  ) в багатія німця-колоніста, котрий мав лише землі 800 десятин. Але потім все ж таки перенесли свій театр до двоповерхового Грозманівського  маєтка, де в окремих кімнатах мешкали деякі селянські сім’ї.

В одній з них – мій дід Павло з дружиною Фросею. Там же й народилися моя мати з дядьком Василем. Так став домівкою для моїх рідних колишній маєток генерала Грозмані.

 

Мало хто повірив у перспективу  створення театру, (невже влада дозволить на сцені від душі наговоритися та поспілкуватися українською, рідною мовою?),  але Григорій наполіг і сам став його керівником. Першу п’єсу  «Сватання на Гончарівці»  «артисти» вивчили напам'ять, й в день Святого Миколая 19 грудня 1919 року вона була поставлена в приміщенні «Народного дому» (так було рекомендовано  більшовиками називати теперішні клуби).

Контролером на зборах був обраний Чуприна Лук’ян Афанасійович, а розпорядником – Набоченко Роман Улянович, дідів двоюрідний брат.

Стецька в п’єсі грав сам Григорій Маркович, Скорика – Сахно Данило, матір Уляни – Набоченко Марія Омелянівна, а суфлером був Михайло Маркович Колос. Активну участь в постановці п’єс брала  місцева вчителька Вітер Степанида. Учасники п’єси ролі вивчили напам'ять і підказувати Михайлові не доводилося.

Григорій для ролі Стецька позичив уланську форму Василя Мірошника. Декорації до п’єси запозичили в селищі Новгородці, де вже був створений такий гурток.

Успіх був неймовірний і  чутки розповсюдилися по всій волості та повіту. Селяни прохали Григорія поставити ще декілька п’єс, й невдовзі таке сталося. Протягом півроку були поставлені п’єси: «Душегуби», «Борці за мрію», «Розумний й дурень», «Ой, не ходи Грицю та й на вечерниці»  Ольги Кобилянської, «Гайдамаки», «Назар іСтодоля»  Т.Шевченка, «Сто тисяч»  Тобілевича, «Чайка» Фокіна. З успіхом театр виїздив на гастролі до селищ Новгородка, Братолюбівка, Долинська, Інгуло-Кам’янка, Гурівка, Данцівка та Грузьке.

В 1920 році з столичного Харківського театру ім. Шевченка на хутір приїздять професійні артисти -подружжя Данків, а з Миколаївського театру - просвітянин Я.Савченко. Саме ці професійні артисти допомагають постановці п’єси «Шельменко-денщик».

Ось звідкіля розпочалися наукові джерельця виховання та народження в селах Березівка й Антонівка майбутніх педагогів, філологів та й загалом просвітян-науковців.

                                           

                                  Заступник голови Криворізької Асоціації літераторів І. Бугайова

                                  знайомить «грозманівців» з літературними виданнями криворізьких

                                  літераторів та  передає їх в подарунок місцевій бібліотеці

 

За рішенням сільського сходу цих сіл (за вказівкою  «зверху»), маєток Грозмані був націоналізований, а майно було передано селянам під розписки на зберігання. Саме так було й відзначено в документах головою сільської ради Микитою Соболем. Ініціативу зберігати майно, а не піддавати націоналізації, хуторяни проявили самі, розуміючи, що все це їм не належить і є власністю шанованої ними родини.

 

Звідкіля взялося у Григорія стільки хисту проводити на найвищому рівні театральну просвітянську діяльність у невеличких селах Березівка та Антонівка?

Навчаючись в Одесі він знайомиться з просвітянами, які ще в 1907 році на зразок Миколаївської «Просвіти» під керівництвом Миколи Аркаса створили таке ж товариство. Саме ці  осередки вели боротьбу за впровадження української мови у народну освіту.

Тільки в 1908 році, розгортуючи досить плідну культурно- освітню діяльність,  вони провели майже півсотні музичних вечорів, на яких крім виступів малими формами (деклараціями та співами) пройшли вистави опер «Катерина», «Запорожець за Дунаєм»,  «Наталка- Полтавка», п’єс  І. Карпенка-Карого «Мартин Боруля», «Бондарівна», «Сто тисяч», «Наймичка», «Розумний і дурень», М. Старицького - «Зимовий вечір», Г. Квітки- Основяненка - «Шельменко- денщик», Б. Грінченка - «Нахмарило». Збірочки цих п’єс вийшли друком і в Катеринославській губернії.

Саме через ці твори серед українців розповсюджувалася традиційна українська історична наука, передавалася історична пам'ять та формувалася національна свідомість населення.

Й хоча «Просвіта»  потім була заборонена, після лютневої революції 1917 року вона відродилася знову, на багато вищому рівні, з новим подихом, з великими надіями українців на своє майбутнє. Саме цей подих свободи й привів Григорій на свою батьківщину, підіймаюти національну свідомість своїх земляків.

В 1909 році, готуючи друге видання свого твору «Історія України- Русі», патріот України, відомий композитор та історик Микола Аркас перед своєю кончиною пророче напише: «Полегкості, що настали після 17 жовтня 1905 року, дали заснувати українські просвітні товариства «Просвіта», котрі засновано вже, на зразок Львівського «Товариства імені Шевченка», у Одесі, Києві, Кам’янець -Подільському, Катеринославі, Катеринодарі, Чернігові, Миколаєві і Житомирі. Вони по своїх статутах (уставах) мають поширювати самосвідомість серед Українського люду, нести освіту у народ по найдальших кутках, де живе він, а для того – видавати і поширювати дешеві, корисні для людей книжки, заводити книгозбірні, влаштовувати читання і таке інше. Товариства ці повинні зробити те велике діло для свого народу тепер, що колись випало було на долю церковним братствам. Хоч обставини життя тепер не ті, але праця їх однаково свята й велика. За останні часи робота просвітних Товариств припинилася через лихоліття у державі, але мине якийсь час, і Товариства ці стануть на твердий грунт, та зроблять те велике діло якого дожидає од них 30 мільйонів Українського народу».

Крім театру в маєтку була започаткована семирічна школа, але через три роки вона була переведена в сусіднє село Маржанівка. Першим завучем школи був Власенко, викладачем української мови – Раїса Олексіївна Рєзникова з села Батизман (нині Суходольське Долинського району). Саме в Суходольському починає своє стрімке життя річка Березівка, яка змійкою біжить аж до Інгула, Дніпра та Чорного моря.

Донині я зберігаю фотографію друга, генерала Петра Івановича Лепорьського, та стародавній трилляж з червоного дерева, щоб я чи мої діти передали це нащадкам генерала Грозмані.

 

                                                            Гордість грозманівців.

 

Серед хутірських авторитетів був й Проценко Андрій, який мав п’ятеро синів та одну доньку Ганну. Син Юхим був теслею, Сергій та Йосип працювали на залізниці в Долинській, а Стефан Андрійович Проценко (1882 -1954рр.) став відомим художником.

Його пензлю належать портрети багатьох відомих людей в Олександрійському повіті. Портрет Колоса Марка Захаровича онук Колос Всеволод Михайлович в м.Кіровоград досі зберігає як історичну сімейну реліквію, яку мріє в майбутньому подарувати Долинському краєзнавчому музею.

Син Проценка Сергія  Іван став на Долинщині відомою та шанованою людиною.

Народився він на Різдво 1912 року, й немовби йому хутірські дітлахи цілу ніч ходою на хуторі по сніжним кучугурам від хати до хати співали колядки, тримаючи палиці, на яких кріпилися здоровенні паперові різдвяні зірки зі срібними сніжинками. Саме йому Бог доручив через багато років стати дослідником та краєзнавцем, на честь якого зараз взаснована районна щорічна літературна премія, й стати гордістю села Березівка.

Й не дивно, що саме так, як Михайло Колос в своєму щоденнику нащадкам, великий педагог

А. Макаренко описує ті часи та різдвяні традиції на Україні в  своєму творі «Честь» :

 «До немецкой войны люди жили спокойно, и каждый считал себя хорошим человеком, а другие не сильно в этом сомневались. Хороший был человек Пономарев, а Карабакчи   ( Кременчугські заводчики. Авт.) тоже хороший, а старый батюшка, отец Йосиф, говорил

такие проповеди, что даже нищие плакали. И дети росли у людей хорошие, послушне, на Рождестве ходили со звездой, на новый год «посевали» и пели при этом и поздравляли, чистими детскими голосами Христа славили и радовали хозяев».

В 1938 році Іван закінчує Олександрійську педагогічну школу, а в 1940 році Запорізький вчительський інститут. Вже потім він розробив проблеми краєзнавства: історія будівництва і розвитку станції Долинська, м.Долинської, сіл Антонівка і Березівка, перебування на станції Долинська та навчання на курсах телеграфістів українського письменника- демократа Архипа Тесленка, становлення закладів освіти району, підпільно-диверсійного руху в роки Великої Вітчизняної війни та ін.

В роки страшного іспиту, в часи Другої Світової війни, як і інші односельці, взяв до рук зброю, щоб боронити рідний край, стає членом Опору у Франції. Про ці роки Івана Проценка розповідає книга І. Братченка «Знайшли свою долю», яка вийшла друком в 1980 році в м.Дніпропетровськ.

Як духовні наслідки просвітянської діяльності Григорія Колоса на Грозманівському хуторі – народжена в 1940 році відома вчений-історик Цимбал Лідія Михайлівна.

В 1958 році вона закінчує Новобугське педагогічне училище, в 1975 році -  історичний факультет Одеського державного університету ім. Мечнікова. В 1977 році захистила дисертацію, одержала вчений ступінь кандидата історичних наук, працювала старшим викладачем кафедри суспільних наук Миколаївського кораблебудівного інституту, а від 1980 року -  в Миколаївському державному педагогічному університеті викладає курси «Історія України», «Українська культура», авторський спецкурс «Українці у світі». Доцент, завідуюча кафедрою. Автор 96 наукових публікацій, більше половини яких присвячені історії та культурі України. В 1997 році стає «Відмінником освіти України», в 1999році делегат II Всеукраїнського з’їзду інтелігенції, в 2001 році – IУ з’їзду Всеукраїнського товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка. Брала участь у роботі трьох міжнародних, тринадцяти всеукраїнських, регіональних та обласних наукових конференціях з проблем відродження української державності, заселення півдня України, історичного краєзнавства. За її безпосередньої участі проведено три міжвузівські студентські конференції «М.М. Аркас: погляд із сьогодення», «Пізнай свій народ і самого себе», «Права людини в Україні. Гарантії, шляхи реалізації» та інші.

Вихованцем та товаришем Григорія став березівчанин, учитель, поет- сатирик Самойлович Федір Іполитович, 1906 року народження, який навчався з перервами в Березовській церковно-приходській та Новогригорівській Першій семирічній школах, Долинському двокласному залізничному училищі. Закінчив Нікопольський педагогічний технікум, філологічний факультет Запорізького педагогічного інституту в 1940 році. Працював у загальноосвітніх школах Софіївського району на Дніпропетровщині. Від 1939 року друкувався в районних газетах і журналах «Вітчизна», «Донбас», «Прапор», «Радянська жінка», «Хлібороб України», «Соціалістична культура», «Перець», «Крокодил», в репертуарних збірках, календарях, в літературно-художньому альманасі «Боковенька-2004».

Та що там казати, тільки по моїй березовській прадідівській лінії – 24 нащадка є вчителями та вихователями дошкільних закладів !

Зі згортанням визвольного  повстанського руху на Україні спочатку замасковано, а потім офіційно розпочалося моральне та фізичне знищення інтелігенції – носіїв української мови, культури та традицій, вірності православ’ю. Більшовикам вкрай не хотілося нових Кобзарів, Каменярів, Лесьок… їм достатньо було одного бродяги- Буревісника!

Антихрист розумів: втратити Україну -  втратити Російську більшовицьку імперію.

Просвітянин Колос аж ніяк не «вписувався» в більшовицьку ідеологічну програму виховання майбутнього комуністичного покоління, яке за тезами Леніна  на Третьому Всеросійському з’їзді Російського комуністичного Союзу молоді 2 жовтня 1920 року запевняв 15 річних юнаків: «…поколение, которому теперь 15 лет и которое через 15 – 20 лет будет жить в коммунистическом обществе, должно все задачи свого учения ставить так, чтобы каждый день в любой деревне, в любом городе молодеж решала практически ту или иную задачу общего труда…».

Ці «завдання союзу молоді» сама молодь конспектувала аж до 1991року, але комунізму не побачила крім як у вигляді паперових талонів на товари першої необхідності.

Й мало хто знає, що теоретиком створення комсомолу на теренах колишньої Радянської імперії був 16 річний Лазарь Шацкін, який в 15 річному віці в травні 1917 році вже вступив до Єврейської комуністичної партії. Саме ця  неповнолітня людина керувала побудовою світогляду молоді на 1/6 частині Землі, вчила молодь відрікатися від Бога та батьків.

Він був однолітком Григорія Колоса, але робив геть протилежні освітянські кроки. Чому міг навчити польський єврей з заміжньої родини юнацтво України? Тільки грабувати! Ним захоплювався ще один одноліток -  Микола Островський (Корчагін), який вже потім,у часи розгрому єврейського політичного крила в партії більшовиків, з політичним підтекстом за допомогою інших, старших товаришів напише відому книгу «Як гартувалася сталь».

 

Освітянська діяльність Григорія не мала нічого спільного з комунізацією сіл Березівка та Антонівка, адже більшовицька влада, маючі на меті руйнування традиційних духовних цінностей українського народу і викривлення його національно- історичної пам’яті, заснувала свої відповідні напрямки в сфері історичної науки.

В листопаді 1922 року Григорія арештували більшовики. В серпні 1924 року був суд по справі  №140. Крім нього були арештовані вчителі: Вітер Степанида з Березівки та Хоруженко з Долинської.Найменший термін ув’язнення був 2 роки ( відсутні були будь-які підстави для звинувачення), котрі він уже відсидів і був звільнений. (Така практика урахування строку перебування під арештом невинної людини в судовій практиці існує й донині. Мов відпускають тебе на свіже повітря – скажи катам «спасибі» й мовчи собі в ніздрю.) В анкеті допиту по кримінальній справі Григорій за станом проходив як семінарист .

В 1926 році батько Григорія Марко Захарович представився перед Всевишнім та був похований на місцевому цвинтарі,  де через рік майже поруч поховають ранньою весною й мого прадіда Омелька. Родинам Колосів та Набоченків запам’ятаються колони сельчан з віночками тільки-но розквітлої вишні грозманівського садочка й сумні надгробні мітинги хуторян, які вже після часткової комунізації села поступово втрачали право самостійно працювати на своїй землі, практично дароване їм Вадимом Грозмані, й над українською мовою почнуть насміхатися комсомольці, які пройдуть декількамісяцеві пролетарські курси в Кривому Розі й пізнають «велич» російської мови.

Після звільнення з-під арешту, мабуть «в ніздрю»  Григорій не мовчав, бо в квітні 1929 році перед повальною насильницькою колективізацією села відбувся повторний його арешт і мешканці села виявили свій протест. Відбулося його заслання в північні райони Хабаровського краю, звідкіля він повернувся лише в 1935 році.

Звідки Григорієві було знати про таємні та суворо таємні вказівки більшовицької диктатури стосовно нього та йому подібних носіїв української культури, духовності та українських традицій, – справжніх Патріотів своєї Батьківщини? Вже 1 січня 1928 року був введений у дію Адміністративний кодекс УРСР, що містив серед інших розділ «Правила про культи». З його прийняттям декрет уряду про свободу совісті втратив силу. А в 1929 році органи ДПУ обвинуватили в антирадянській діяльності Українську автокефальну православну церкву, яка виникла на українському національному підгрунті і підтримувала прагнення народу до національного відродження. Вже другу п’ятирічку більшовики оголосили «п’ятирічкою знищення релігії». Долі сотень тисяч, мільйонів «Григоріїв» вирішувалися простим листуванням «зеків» колишньої Російської імперії, які на "хапок" заволоділи владою шляхом зради та популістської брехні й не збиралися втрачати цю імперію, утримуючи й розширюючи її території терором, якого ще не знало людство. Очолював «Союз воинствующих безбожников» Є.М. Ярославський (Губельман) член ЦК ВКП(б) – беззмінний її голова.

В своїй науково- дослідницькій роботі «Криворіжжя: більшовизм проти православ’я (1920-1930)» -2005р. відомий історик та археолог, член Криворізької Асоціації літераторів О. Мельник приводе читачеві зібранні ним документи того періоду.

 

З листа В. Леніна В. Молотову для членів політбюро ЦК РКП (б) про необхідність застосування жорстких репресій до духівництва від 19.03. 1922 р.

 

«Строго секретно.

 

Просьба ни в коем случае копий не снимать, а каждому члену Политбюро (тов. Калинину тоже) делать свои заметки на самом документе.

                                                                                             Ленин.

… Я думаю,что здесь наш противник делает громадную стратегическую ошибку, пытаясь втянуть нас в решительную борьбу тогда, когда она для него особенно безнадежна и особенно невыгодна. На оборот, для нас, именно в данный момент представляет из себя не только благоприятный, но и вообще единственный момент, когда мы можем 99-ю из 100 шансов на полный успех разбить неприятеля наголову и обеспечить за собой необходимые для нас позиции на много десятилетий. Именно тепер и только тепер, когда в голодных местностях едят людей и на дорогах валяються сотни, если не тысячи трупов, мы можем (и потому должны) провести изъятие церковних ценностей с самой бешенной  и беспощадной энекргией и не останавливаясь перед подавлением какого угодно сопротивления. Именно тепер и только тепер громадное большенство крестьянской массы будет либо за нас, либо во всяком случае будет не в состоянии поддержать сколько – нибудь решительно ту горстку чорносотенного духовенства и реакционного городского мещанства, которые могут и хотят испытать политику насильственного сопротивления советскому декрету.

Нам во что бы то ни стало необходимо провести изъятие церковних ценностей самым решительным  и самым быстрым образом, чем мы можем обеспечить себе фонд в несколько сотен миллионов золотих рублей (надо вспомнить гиганские богаства некоторых монастырей и лавр). Без этого фонда никакая государственная работа вообще, никакое хозяйственное строительство в частности, и никакое отстаивание своей позиции в Генує в особенности, совершенно немыслемы. Взять в свои руки фонд в несколько сотен миллионов золотих рублей (а может бить и в несколько миллиардов) мы должны во что бы то ни стало. А сделать это с успехом можно только теперь. Все соображения указывают на то, что позже сделать нам это не удастся, ибо никакой инной момент, кроме отчаянного голода, не даст нам такого настроения широких крестьянских масс, который либо обеспечивал нам соучастие этих масс, либо, по крайней мере, обеспечил бы нам нейтрализование этих масс в том смысле, что победа в борьбе с изъятием ценностей останется безусловно и полностью на нашей стороне.

Один умный писатель по государственным вопросам справедливо сказал, что, если не обходимо для осуществления известной политической цели пойти на ряд жестокостей, то надо осуществлять их самым энергичным образом и в самый кратчайший срок, ибо длительного применения жестокостей народные массы не вынесут. Это соображение, в особенности, еще подкрепляется тем, что по международному положенню России для нас, по всей вероятности, после Генуи окажется или может оказаться, что жестокие меры против духовенства будут политически нерациональны, может бать, даже чересчур опасны. Сей час победа над реакционным духовенством обеспечена нам полностью.

Саму компанию проведения этого плана я представляю себе следующим образом:

Офицмально выступить с какими то ни было мероприятиями должен только тов. Калинин,- никогда и ни в коем случае не должен выступать ни в печати, ни инным образом перед публикой тов. Троцкий.

Послана уже от имени Политбюро телеграмма о временной приостановке изьятий не должна бать отменена. Она нам выгодна, ибо посеет у противника представление, будто мы колеблемся, будто ему удалось нас запугать (об этой секретной телегамме, именно потому, что она секретная, противник, конечно, скоро узнает).

(Известия ЦК КПСС. 1990, №4 с.190 -193)»

Те покоління українців добре усвідомлювало, що носієм української національної культури та традицій цілого народу була наша православна релігія. Національний дух прадідів саме через релігію передавався з поколінння в покоління. Збороти й поневолити будь-який народ можливо тільки здолавши дух того народу.

Одним з основних завдань Леніна була боротьба з Богом, існування  Якого він наполегливо заперечував. Одержимий фанатичною метою Богоборства, ленінізм кинув усі сили в відчаї на тотальне знищення духовних основ – честі, совісті, порядності, милосердя. Головний удар було спрямовано на Божественну присутність в світі, на особистість як вінець Божого творіння, на Церкву як соборне єднання в Богові вільних духовних особистостей, на релігію як зв'язок людини з Творцем.

Сотні й тисячі храмів та пам’ятників були знищені по особистій вказівки Леніна.

30 травня 1919 року Ленін пише записку в Оргбюро ЦК про необхідність виключення з партії віруючих комуністів. Він вимагає вилучити з продажу книги духовного змісту, віддавши їх на макулатуру. В 20-х роках у партійних документах з’являється лозунг: «Поповская голова для нас – это пень, на котором партия затесывает свои коммунистические колья».

Саме в 20-ті роки з’являються тисячі публікацій в газетах: «Церков на службі буржуазних розвідок», «Агенти в рясах», «Обов’язок кожного громадянина слідкувати за тими церковниками, які використовують церкву в пряму шкоду державі» та інші.

Колективи, підприємства та установи відгукнулися на ці призиви: «Каждый из нас будет помощником НКВД в разоблачении врагов». Газетні статті починалися словами: Смерть! Знищити! Розстріляти! – подібно крикам на судилищі Христа: «Розітни! Розітни!». Йшли масові арешти. Трійки виносили смертні вироки.

Не знав Григорій й того, що за дорученням більшовиків сім’я Рерихів у 1926 році йшла до Тібета, сподіваючись пізнати таємниці Шамбали, які підміняють поняття Бога надлюдиною, природою та сатаною.

Не діставшись самої Шамбали, вони ледь не замерзли, але отримали фальшиве послання від лам, яке було передано міністру закордонних справ Чечеріну. Це послання, за висловами одного з лам, є не що інше як «Сатанинський маніфест», який виправдовував знищення релігії в СРСР і закликав викорчовувати духовну міць слов’янської  України – висадити в повітря Печерську, Михайлівську, Почаївську обителі.

Послання підштовхнуло більшовицьке керівництво до знищення храмів і духовенства.

Чорні махмат- шамбалісти передали Миколі й Олені Рерихам, а ті передали радянському уряду своє «творіння»:

«На Гімалаях ми знаємо здійснюване вами, - писали шамболісти більшовикам – керівникам Радянської Росії, - Ви скасували християнську церкву – розсадник брехні і лицемірства… Ви визнали, що релігія є вченням всеохоплюваності матерії. Ви визнали ницість приватної власності… Передаємо скриньку з гімалайською землею на могилу брата нашого махатми Леніна… Вітаємо від імені Шамбали Жовтневу революцію, яка має космічне значення… Потрібно прийняти поклик ленінської новизни…Мовчазна емоція нашої волі злилася з ленінською думкою… Потрібно, нарешті, відкинути бога й усіх святих і засвоїти явище реального матеріалізму, як учили Маркс і Ленін… Потрібно замінити ідеальну силу духу твердим розумом – це говоримо ми, махмат Шамбали, досвідчені матеріалісти..»

Ось такого листа «із Шамбали» вручили Рерихи наркому Чечеріну 1927 року. У ньому йшлося також про «принади робітничих колоній на Соловках», де перевиховуються «павуки наживи», містилися заклики «розширити цю практику». Більша частина цього листа була опублікована у книзі Рерихів «Община», виданій в 1927 році в Улан- Баторі.

Представники Шамбали завжди підтримували    екстремістських ідеологів і політиків – Маркса, Енгельса, Леніна, Гітлера, Сталіна. Про це йдеться безпосередньо в книзі Рерихів.

Так, судячи з листа, посланці Шамбали не раз бували в гостях у Маркса в Лондоні, а через півстоліття – у Леніна в Швейцарії. «Ми промовили слово Шамбала, - говорять ці посланці. Неодночасно, але однаково обидва вожді запитали: «Які прикмети часу Шамбали ?». Була відповідь: «Вік світової громади, атеїзму і комунізму». Обидва вожді однаково сказали: «Нехай швидше настане Шамбала».

Не буду коментувати велике бажання Гітлера та Сталіна заволодіти секретами Шамбали за допомогою цілих секретних підрозділів, щоб здолати спочатку свій народ, а потім і один одного, - ця тема зараз добре відкрита й розсекречена. Моє завдання показати, кому протистояв Григорій Колос та мільйони віруючих українців, мимоволі ставши ангелами - борцями за духовність нації, а також холодноярскі отамани під проводом К.Блакитного.

 

Приїхавши на Україну після заслання та усвідомивши, що творять більшовики, Григорій Колос на початку 1936 року добровільно сам повернувся в Хабаровський край (можливо, це врятувало йому життя), де працював бухгалтером автобази, бо вже на той час компартія і радянська влада не визнавали існування в Україні будь- яких інших історіософських течій і шкіл, крім марксистської. Звідси - непримиримість і невпинна боротьба з «чужою» методологією й історіографією.

Звісно, в таких умовах Григорій становав для влади ідеологічним ворогом №1 як послідовник М.Аркаса та М. Грушевського.

Доля склалася так, що Григорій не був одружений та не мав своїх дітей та жінки, - щоб не навантажувати близьких тягарем більшовицького знущання. Улюбленцем для нього був хрещеник, – племінник Всеволод Колос, якому, крім любові до України, він нічого не міг залишити.

Після смерті Сталіна в 1953 році Григорій повертається до Долинської й мешкає по вулиці Кірова, 102 (колишня Просвітянська, на якій мешкав колись А.Тесленко в моїх родичів).

Відійшла до Всевишнього християнська душа Григорія, яка все життя присвятила просвітянській діяльності, в березні 1956  року, залишивши в документах засідань Політбюро ВКП (б) України своє ім’я  не як регента церковного хору та просвітянина, а як «попа – носія ворожої ідеології», якого поважали грозманівці й намагалися врятувати від «червоного колеса».

Не був Григорій священиком, хоч регент церковного хору є церковним саном, але його просвітянська діяльність на Долинщині, родинні зв’язки з ватажками повстанського руху на Україні Іваном та Сергієм Клепачами, сподвижниками Головного Холодноярського отамана Костя Блакитного, бентежили більшовиків і вони в усіх офіційних партійних документах про свої репресії йменували цю поважну людину "попом", а піп, звісно, на той час був ворогом як на селі, так і в місті (зараз це можливо порівняти їх з торговцем наркотиків).

Після першого та другого ув’язнення Григорія художньо- драматичний гурток у селі Березівка мав уже інший репертуар п’єс, де кумедно висміювалась особиста власність, священиків грали юродиві, показуючи в своїх героях їх як гуляк, п’яниць та чаклунів. Після таких вистав легко було веселих неповнолітніх молодиків- комсомольців вести копати гробниці та ламати церкви за особистим дорученням шамбалістів- більшовиків.

 

                                                            За Віру, за Волю, за Долю!        

 

Щоб зрозуміти коріння української трагедії 1932-1933років по цілеспрямованому штучному знищенню українського селянства, загального визнання дій більшовицької Росії – геноцидом проти українського народу, необхідно знати початок встановлення державності на землях своїх дідів та прадідів, перебіг національно- визвольного руху на цій землі, а також національно-визвольні рухи держав Світу, - насамперед – держав Європи, учасниками яких (з обох боків) були нащадки роду Грозмані, мій прадід Омелько та багато наших пращурів- земляків.

Вони  поруч, у землі, по якій ми щодня ходимо, яка дає нам хліб та воду, на якій квітне калина та тихо шумують сторічні дуби.

Як би не перероблювали під свій шаблон письмена Леніна його учні, до нас все ж таки дійдуть лисячі вказівки, накази та директиви експериментатора-шамболіста і його послідовників, що підтверджують злочинність дій більшовиків.

Після Лютневої демократичної революції в Росії, яку підтримала  переважна більшість інтелігенції (навіть члени імператорської родини) та інші верстви населення Російської імперії, повалення царату, який багато років поневолював народи Європи та Азії, виникла реальна можливість цих поневолених народів одностайно заявити своє право на самостійність та самовизначення.

Більшовики, які не першу роль зіграли в цій революції, на кошти Німеччини, яка перебувала в стані війни з царською Росією, з метою подальшого залучення до своїх лав певної верстви населення, словами свого ватажка на сьомій (квітневій) Всеросійській конференції РСДРП (б) 24-29 квітня 1917 року при обговоренні національного питання заявили:

«Нет народа, который бы так страшно не любил Россию, как Польша… Почему мы, великороссы, угнетающие большее число наций, чем какой – либо другой народ, должны отказаться от признания права на отделение Польши, Украины, Финляндии ? Нам предлагают стать шовинистами, потому что этим мы облегчим позицию социал – демократов в Польше… Про свою угнетеную Польшу тов. Дзержинский нам говорит, что там все шовинисты. Но почему никто из поляков ни слова не сказал, как быть с Финляндией, как быть с Украиной? Мы с 1903 года так много спорим на этот счет, что становится трудно об этом говорить. Куда хочешь, туда и иди… Кто не стоит на этой точке зрения, тот аннексионист, тот шовинист… Если будет Украинская республика и Российская республика, между ними будут большие связи, больше доверия. Если украицы увидят, что у нас республика Советов, они не отделятся, а если у нас будет республика Милюкова, они отделятся. Когда тов. Пятаков, в полном противоречии со своими взглядами, сказал: мы против насильственного удержания в границах, - это и есть признание права на самоопределение… Но всякий русский социалист, который не признает свободы Финляндии и Украины, скатится к шовинизму. (В.І. Ленін. том 31 ст. 432).

Знаючи відмінно історію визвольних рухів народів Європи, використовуючи загальний важель цих рухів – національну гордість будь-якого народу, продовжуючи свою лисячу політику, Ленін 7 травня 1917 року  підготував «Проект наказу», який став платформою більшовицької партії на кампанії при переобранні Рад робочих та солдатських депутатів, в якій зазначив:

«Наш депутат должен быть за немедленную отмену всех этих договоров. Русский народ, рабочие и крестьяне, не хотят и не будут угнетать ни одного народа; - не хотят и не будут насильно держать в границах России ни одного нерусского (невеликорусского) народа. Свобода всем народам, братський союз робочих и крестьян всех народностей! Наш депутат должен стоять за то, чтобы русское правительство немедленно и безусловно, без всяких отговорок и без малейшего оттягивания, предложило мир всем воюючим сторонам на условии освобождения всех угнетенных или неполноправных народностей без всякого изьятия.

Это значит: великороссы не будут насильно удерживать ни Польши, ни Курляндки, ни Украины, ни Финляндии, ни Армении, вообще ни одного народа. Великороссы предлагают братський союз всем народам и составление общего государства по добровольному согласию каждого отельного народа, а никоим образом не через насилие, прямое или косвенное. Великороссы обязуються, по условиям такого мира, немедленно вывести войска и из Галиции, и из Армении, и из Персии, предоставляя как этим народам, та и вообще всем народам без изьятия решить вполне свободно, хотят ли они жить в отдельном государстве изи в союзном государстве с кем угодно.»

(В.І.Ленін. том 32. стр.40-42)

Утворена в квітні 1917 року Українська Центральна Рада, яку потім, після політичного шахрайства, більшовики найменують «контрреволюційною буржуазною націоналістичною організацією під керівництвом ідеологів української буржуазії М.Грушевського,

В.Винниченка, С. Петлюри», наївно проковтне більшовицькі обіцянки, повіривши в «переконливі» заяви Леніна.

Маючи за мету заволодіння владою в Російській імперії  від Тимчасового Коаліційного Уряду, Ленін продовжує політичну гру на всій її території. 28 червня 1917 року він пише:

«Крах политики нового, коалиционного, Временного правительства вырисовывается все более и более рельефно. Изданный украинской Центральной радой и принятый 11 июня 1917 года Всеукраинским войсковым съездом «универсальный акт» об устроении Украины представляет собой прямое разоблачение этой политики и документальное свидетельство ее краха.

«Не отделяясь от всей России, не разрываясь с российским государством,- гласит этот акт, - пусть украинский народ на своей земле имеет право сам распоряжаться своей жизнью… Все законы, которыми должен устанавливаться порядок здесь, на Украине, имеет право издавать только наше украинское собрание; те же законы, которыми будет устанавливаться порядок на протяжении всего Российского государства, должны устанавливаться всероссийским парламентом».

Это совершенно ясные слова. С полнейшей точностью заявлено в них, что в данное время украинский народ  отделяться от России не хочет. Он требует автономии, ничуть не отрицая необходимости в верховной власти «всероссийского парламента». Ни один демократ, не говоря уже о социалисте, не решится отрицать полнейшей закономерности украинских требований. Ни один демократ не может также отрицать права Украины на свободное отделение от России: именно беззаговорочное признание этого права одно лишь и дает возможность агитировать за вольный союз украинцев и великороссов…»

Граючи на національно- патріотичних почуттях українців, буцім-то підкреслюючи: «Я свій!» - демон більшовизму пише далі:

«Проклятый царизм превращал великороссов в палачей украинского народа, всячески вскармливал в нем ненависть к тем, кто запрещал даже украинским детям говорить на родном языке.

Революционная демократия России, если она хочет быть действительно революционной, действительно демократией, должна порвать с эти прошлым, должна вернуть себе, рабочим и крестьянам России, братское доверие рабочих и крестьян Украины. Этого нельзя сделать без полного признания прав Украины, в том числе, права на свободное отделение. (В.І.Ленін том 32. стр. 341-342)

Ці лисячі лозунги демона, опубліковані в більшовицькій газеті «Правда» № 82 від 28 червня 1917 році дали йому бажані результати й він із задоволенням примружившись, пише:

 

«В украинском вопросе правящие партии России, т.е. кадеты, имеющие большинство в правительстве и всесилие капитала в экономике, а затем эсеры и меншовики, имеющие сей час заведомое большинство в стране (но бессильные в правительстве и в экономике капиталистической страны), эти правящие партии все потерпели явное поражение и притом в общегосударственном масштабе и по крупнейшему вопросу».

Продовжуючи популістські заяви й дискредитуючи Тимчасовий Уряд, він розмірковує: «Уступите украинцам – это говорит разум, ибо иначе будет хуже, силой украинцев не удержиш, а только озлобиш. Уступите украинцам – вы откроете тогда дорогу к доверию между обеими нациями, к братському союзу их, как равных!» ( В.І.Ленін том. 32 ст. 350)

 

Ленін знав, з ким має справу, адже за переписом 1897 року в Російській імперії великоросів було 43%, а українців 17%. ( Не враховуючи найвищий світовий темп народжуваності на Україні з початком ХХ сторіччя після впровадження столипінських реформ !) Й про будь-яку спробу розпочати експеримент провести «мировую революцию» без України, її географічного положення, продовольчого та промислового потенціалу, людських ресурсів мріяти не доводилося б взагалі! Він мав рацію, бо  найбільшу жертву в боротьбі з більшовизмом принесуть нащадки Козацької республіки.

За даними інших істориків, українців часів О.Пушкіна та Т. Шевченка, було більше, ніж росіян, й лише на початку ХХ сторіччя це співвідношення почало зрівнюватися. Це більше відповідає дійсності, бо вищезгадані цифри (43-17) приводе Ленін офіційно (Ну, майже так, як зараз влада рахує на виборах голоси переможців).

Хитрощі Леніна зразу ж стали зрозумілі українському народові після Жовтневого перевороту, коли він саме з цієї дати почав відлік Новітньої історії вже не імперії царату, а кривавої експериментальної шамбалістської імперії більшовизму, підґрунтям якої стало масове знищення та поневолення народів світу, як малих, так і достатньо великих. Народів, які колись входили в кордони імперії, й тих, які навіть не мріяли ніколи перебувати в ній.

Лозунг був єдиний: «Пролетарии всех стран соединяйтеся!» -  тобто, там де мешкали люди не маючи особистої власності й бажання заробити цю власність працею, повинні брати зброю й насильно відбирати без слідства та суду матеріальні блага в того, хто з покоління в покоління збагачував цю власність не тільки для себе, а й для держави. Таке грабіжницьке заохочення злодіїв, малописьменних, неосвіченої молоді, нероб, під загальним керівництвом більшовиків кинуло світ в жорстку братовбивчу боротьбу.

Не так важливо, де ці "ланцюжники" мешкали: в Європі, Азії, Африці чи то в Америці, всі вони розраховували на зовнішню інтервенцію та велику матеріальну підтримку Країни Рад.

Ультимативно Ленін заявив всім народам світу, за яких умов більшовицька імперія визнає «суверинетет» цих народів на Першому Всеросійському З’їзді військового флоту 22 листопада 1917 року:

«Обращаясь к национальному вопросу, следует отметить особо пестрый состав национальностей России, в которой великороссов только около 40 процентов, а остальные большинство принадлежат к другим народностям. При царизме национальный гнет по отношению к  последним, неслыханный по своей жестокости и нелепости, скапливал в неполноправных народностях сильнейшую ненависть к монархам.

Нечего удивляться, что эта ненависть к тем, которые запрещали даже употребление родного языка и обрекали на безграмотность массы народа, переносились и на всех великороссов. Думали, что великороссы хотели, как привилегированные, сохранить для себя те преимущества, которые свято сохраняли за ними Николай II и Керинский.

Нам говорят, что Россия раздробится, распадется на отдельные республики, но нам нечего боятся этого. Сколько бы ни было самостоятельных республик, мы этого страшиться не станем. Для нас важно не то, где проходит государственная граница, а то, чтобы сохранялся союз между трудящимися всех наций для борьбы с буржуазией каких угодно наций.

Если финляндская буржуазия покупает у немцев оружие, чтобы направить против своих рабочих, мы предлагает последним союз с русским трудящимися. Пусть буржуазия затевает презренную жалкую гризню и торг из-за границ, рабочие же всех стран и всех наций не разойдутся на этой гнусной почве…

Сейчас мы наблюдаем, национальное движение на Украине, и мы говорим: мы, безусловно, стоим за полную и неограниченную свободу украинского народа. Мы должны сломить то старое, кровавое и грязное прошлое, когда Россия капиталистов – угнетателей играла роль палача над другими народами. Это прошлое мы сметем, на этом прошлом мы не оставим камня на камне.

Мы скажем украинцам: как украинцы, вы можете устраивать у себя жизнь, как вы хотите. Но мы протянем братскую руку украинским рабочим и скажем им: вместе с вами мы будем бороться против вашей и нашей буржуазии. Только социалистический союз трудящихся всех стран устранит всякую почву для национальной травли и грызни» ( В.І. Ленін, том 35, стр.115-116)

Вже після цих висловів по відношенню до УкраїниЛенін пише 3 грудня 1917 року «Манифест к украинскому народу с ультимативными требованиями к Украинской Раде», в якому попереджає про наміри розпочати війну: « …В случае неполучения удовлетворительного ответа на эти вопросу в течении 48 часов, Совет народних Комиссаров будет считать Раду в состоянии открытой войны против Советской власти в России и на Украине» (В.І.Ленін, том 35, стр 143)  -  Ось тобі й «самоопределение наций и народностей!» - по ленінськи!

Коли ж Центральна Рада не підкорилася ультиматизму більшовицької Росії, то вона свої обіцянки стримала й загони Антонова-Овсієнка й Муравйова почали топити в крові українців.

Адекватні висновки зробила й Центральна Рада, яка до цього часу не могла повірити в такі наслідки,            звернувшись за допомогою до сусідів.

Дивна реакція Й.Сталіна по цьому питанню, яку він викрив «новоспеченому»  Народному Секретаріатові Української Радянської Республіки по прямому проводу:

«… Позавчора, 22 лютого, отримали від німецького уряду тяжкі, можна сказати звірячі, умови миру, причому німці вимагають прийняти ці умови в сорок вісім годин. Одночасно німецькі загони наступають на Ровель та Псков, загрожують Петрограду, а наші війська відмовляються від опору. Відомі чи ні вам ці умови, я не знаю. Ми їх передали по радіо. Повідомляю головні з них.

«Пункт четвертий. Росія заключає негайно мир з Українською Народною Республікою. Україна та Фінляндія негайно очищуються від російських військ та Червоної гвардії». « Російські військові судна Чорного моря і т.д. повинні бути негайно переведені в російські гавані й залишені там до загального укладання миру, або роззброєння». « Торгівельне мореплавство в Чорному та інших морях відновлюється, як це було передбачено в договорі про перемирення.»

Далі йдуть пункти про торгівельний договір, в основу якого ліг договір старої Ради  з Австро-Угорщиною. Нам вважається, що пункт про Україну свідчить не про відновлення влади Винниченка, яка сама по собі  не являє  для німців цінності, а значний тиск на нас… Я чекаю негайної відповіді по двом питанням: направите чи ні ви делегатів сьогодні до Петрограда, чи, ще краще, прямо до  Бреста  для загальних переговорів з німцями, - це перше. Друге: розподіляєте чи ні ви наш погляд про прийняття винниченківського договору без Винниченка та його шайки? Чекаю відповіді на ці питання для того, щоб підготувати мандат й організувати вашу поїздку до Бреста.» 24 лютого 1918р. Петроград. Нарком Й. Сталін. ( Й. Сталін. т. 4 ст. 43-44  вид. ОГИЗ, Москва -1947р.)

Читач хай зверне увагу на дату документа та порівняє з датою перемоги Червоної гвардії над німцями. що відзначається як зародження Червоної Армії. Він зразу зрозуміє, що будь-якої перемоги не було. Війська німецькі зупинилися, чекаючи виконання ультиматуму.

 

З встановленням більшовицької влади на Україні шляхом інтервенції – світовій житниці, селяни, які повірили ленінській брехні, що вся земля буде належать саме їм, почули новий революційний термін «соціалістична власність». Самі люди стали власністю більшовиків і навіть думки їх повинні були узгоджуватися з більшовиками, які й винайшли таку термінологію: «Что вы думаете по этому вопросу?». Це була пастка для тої людини, яка думає не так, як Ленін чи Сталін. Ляпнув щось не те - тебе вже не існує біологічно. Більшість намагалася добровільно робитися недоумкуватими, щоб вижити, тобто болотом ( у повному розумінні  «масами»). Вони відповідали: «А я нічого не думаю!» - й це зберігало їм життя до 1991 року. Ті, що нічого не думали, були перспективними на більшовицькі посади середньої ланки – виконуючими прямих вказівок «згори».  Їм не обов’язкова була освіта чи будь-які інші пізнання (на окремій мові їх називали «нальотчиками»).

Мільйони українців відчули  термін «соціалістична власність» на собі та своїх сім’ях , коли зрозуміли, що земля їм ніколи не буде належати, а ще з незасіяного та незібраного врожаю, згідно з особистими розрахунками Леніна, їм буде запланований, (в більшості випадків підвищений) конкретний еквівалент здачі продовольства, й що вони самі стали фізично соціалістичною власністю, яка нічого не варта, тобто «гвинтиками одного механізму». Все, що могло родити й годувати великі українські сім’ї, було проголошено більшовиками «народным достоянием». Вирощувати самостійно та самостійно збувати результат своєї праці селянин вже не мав права та змоги.

У своїй праці «Про продовольчий податок »  Ленін  писав:

«Свобода торгівлі є капіталізм, капіталізм є спекуляція, заплющувати очі на це смішно… Потрібно переглянути всі закони про спекуляцію, об’явивши наказуючим (й переслідуючи фактично в тричі проти ранішнього суворістю) всяке розкрадання та всякий уклін, пряме чи побічне, відкрите чи прикрите, від державного контролю, нагляду, обліку».

Ті, хто мав коней та борони, багато членів родини й працював світовий день, (а таких була більшість вже на селі,  де етнічно мешкали українці!)  на своїй землі, щоб прогодувати дюжину родини, - йменувалися не інакше як «експлуататорським класом», «кримінальними злодіями», «куркулями».

Після взяття Києва бандою Муравйова відкрилася необмежена змога пограбування українського люду, який тільки  став усвідомлювати свою споконвічну мрію про досягнення державної незалежності.

Більшовикам вкрай необхідно було зібрати багатотисячні полчища розбійників і кинути їх на Україну. Такі полчища збиралися й озброювалися з учорашніх селян, а сьогодні пролетарів - робітників, які голодували у великих російських містах.

                         

Непокора з боку цих землеробів по безкоштовній передачі більшовикам продовольства за підрахунками Всесоюзної Ради Народного господарства в 1921-1922 господарському році досягла 150 – 200 млн. карбованців золотом, що перевершувало уложення в розвиток тяжкої індустрії взагалі по більшовицькій імперії, набула широких масштабів. В Україні з новою силою забурлив селянський визвольний рух за самостійність та проти лютого голоду.

«В 1922 році народні повстання, за підрахунками самого Л.Троцького відтягнули на себе втричі більше сил більшовиків, ніж уся Антанта. На Україні війна з більшовиками тривала набагато довше, ніж в інших регіонах імперії. Вона припинилася лише після того, як Ленін зрозумів небезпеку повстань  в умовах загрози зовнішньої інтервенції, і санкціював запровадження Нової Економічної політики і українізації»,- до таких висновків дійшли дослідники.

Я й питаю сьогодні  «істориків» та психологів: «Як називати тих людей, які на власні очі бачать смерть своїх близьких і беруть до рук зброю, щоб боротися зі смертю? Та як називати й тих людей, які за 33 копійки від відібраного карбованця йдуть до сусіда відняти останнє?»  Це тільки безбожник та сатана могли вигадати  саме таку матеріальну винагороду за розбій та зраду, сміючись зі Святого писання, цитуючи таким чином суму зради Христа. Степова дивізія Костя Блакитного майже повністю контролювала долинчанські степи, але заволодіти залізничними станціями, щоб в подальшому їх утримувати, не змогла, бо вони ретельно охоронялися загонами червоноармійців, озброєними, крім всього, бронепоїздами. Й не дивно, що й донині на всіх залізничних вокзалах (Довгинцево, Долинська, Користівка, Олександрія, Знам,янка,

Шевченкове…) існують пам’ятні дошки, які свідчать про перебування штабів знатних більшовицьких командирів на цих станціях. При кожній станції та підстанціях існували військові казарми.

Зразу ж після початку окупації України 13 травня 1918 року вийшов декрет ВЦВК «Про надання народному комісару продовольчих справ надзвичайних повноважень по боротьбі з сільською буржуазією, яка приховує хлібні запаси і спекулює ними».

Навіть націонал -більшовицькі Ради на Україні передбачали жахливі наслідки безперервного вивозу хліба з України й обмежували це постачання Петрограду та Москві.

Розлючений Ленін 14 жовтня 1918 року підписує такого документа:

 

                                               ТЕЛЕГРАМА  РАДАМ

                                   І ПРОДОВОЛЬЧИМ КОМІТЕТАМ

 

                                Усім Радам депутатів і профкомам

Знову спостерігаються випадки самовільного захоплення Радами депутатів продовольчих вантажів, що йдуть з нарядами Компроду. Це в корені підриває планове забезпечення продовольством голодуючої Росії і має бути в корені знищено. На підставі декрету 13 травня доводиться до загального відома, що винні у цих захопленнях негайно викликатимуться в Москву для віддання під суд Військово-революційного трибуналу.

 

14 жовтня 1918р.                                                                                    Голова Раднаркому Ленін.

                                                                                                                (Ленін В.І., т. 50 ст. 374)

 

Більшовицьке керівництво вимагало від військових посилити боротьбу з посяганням на економічну основу (продовольство) держави пролетаріату. В резолюції Х конференції РКП (б) «Про економічну політику» підкреслювалась необхідність жорстких каральних заходів за безгосподарність та розкрадання державного майна.

На ці більшовицькі загони були покладені обов’язки боротьби «за зловживання» при заготівлі, вивозу по гужовим шляхам, та охорони продовольства, яке забиралося в селян безкоштовно.

Багатотисячна дивізія Блакитного, розподілена на полки, протягом 1920 року повністю контролювала ці шляхи під Кривим Рогом, Долинською, Вісуню, Ново-Стародубом, Куцівкою, Олександрією, Знамянкою, Казанкою та Новополтавкою, не даючи змоги

червоним загонам відправити залізничним транспортом награбоване, а відбивши його –  повертала селянам.

Ось яку оцінку дає сам Ленін 15 жовтня 1920 року в заключному слові на нараді голів повітових, волосних та сільських виконавчих комітетів Московської губернії цим діям патріотів, – нашим захисникам та землякам :

«…На Украине хлеба не менше, а, может бать, больше, чем на Кубани, но с Украины до сих пор почти ничего не удалось взять из разверстки, которая составлена на 600 миллионов пудов и которая могла бы обеспечить и востановить всю промышленность. Украина, по нашим рассчетам, вычеркивается: ни одного пуда с Украины, потому что там бандиты и потому что война с Врангелем заставляет говорить: мы не ручаемся, что получим хоть один пуд с Украины…И как выйти из него, тоже мы знаем. Здесь другого выхода нет, и этот выход – Сибир, Кубань и Украина». (В.І.Ленін, том. 41, стр.362-366).

Чому Ленін, коли йдеться про хліб, акцентує увагу, крім України, на Кубані та Сибіру? Тому, що саме там  мешкали українці, а Кубань, Ставрополь та Вороніжжя були етнічними українськими територіями. Лише на Кубані, землі, яку подарувала Катерина II колишній частині Запорізьких козаків (Катеринодарі), в 1918 році мешкало 75% українців. Адже в 1782-92 роках туди переселилося 38 куренів Запорізького війська й два курені були засновані потім…

Аргументом цього є доповідь Консула Української держави «Про становище на Кубані та в Ставрополі» за листопад 1918 року.

« …До сього маю ще додати про становище Української інтелігенції. В Катеринодарі, на Кубані взагалі, на Чорномор`ї і на Ставропіллі є чимало дуже свідомої української інтелігенції, але опертися на неї тепер, поки що не можна, знов-таки з приводу браку офіційного нашого представництва на Кубані і ворожого відношення Добровольчої армії… Що стосується до мешканців території передусім треба зауважити, що тут серед козаків мешкає 50% «іногородніх», тобто не козаків, з яких переважна більшість –  80% українців…У Ставропіллі український елемент так само виносить 75% людності… Таким чином маємо в перспективі, з поширенням нашого впливу на Чорномор`я і Ставропілля, дуже поважну територію, що буде разом з Українською державою прямувати до однієї мети…Оповіщена мобілізація переповнює терпець всього населення, а особливо українського (якого 75%), яке визнає себе за українське і не має бажання служити в армії . Все робітництво гостро жде того часу, коли б можливо було б скинути тягар Добровольчої армії. Останнє повстання на Вкраїні симпатично відбилося на всіх верстах трудового населення тих країв і робітництво, навіть, яке було більшовицьке, з радістю жде часу коли прийде до них «петлюрівське» військо, за яким вони підуть з бажанням. Тепер там настільки симпатій до українського руху, настільки було раніше злоби».

Це становище на Кубані сильно хвилювало Леніна, бо вже в середині 1920 року там розпочалися масові повстання кубанців проти більшовицької влади.

 

                                                Ф.Е.ДЗЕРЖИНСЬКОМУ

 

Тов. Дзержинський! Додаю шифровку т. Бєлобородова.

Небезпека, по-моєму, величезна.

Пропоную:

Від Політбюро прийняти директиву:

Просити Оргбюро за домовленістю з НКвійськ і ВЧК виробити екстрені заходи боротьби з небезпекою повстання і мобілізувати достатню кількість сил військових, чекістських і партійних.

Передайте, будь ласка, усе це негайно т. Крестінському (він їде сьогодні, тільки на кілька годин) і з свого боку негайно вживіть усіх заходів.

Якщо в нас вибухне повстання на Кубані, уся наша політика ( про яку говорили в ЦеКа) зазнає краху. Треба за всяку ціну не допустити повстання, не пошкодувати на це людей і сил. Чи не послати туди Манцева?

                                                                                                                                       Ваш Ленін

25 серпня

                                                                                                                              (В.Ленін т. 51 ст. 271)

Саме під приводом невиконання хлібозаготівель на Кубані, вже потім, Москва 14 грудня 1932 року заборонила українізацію там. А наступного дня ЦК ВКП (б), та РНК СРСР

ухвалив постанову, підписану також Сталіним і Молотовим, про негайне призупинення українізації на Далекому Сході, в Центрально-Чорноземній області й Казахстані. Це була вже національна політика комуністів в безприкладних розмірах, щоб знищити тих, хто чинив опір.

Крім того, на червоноармійців полягало завдання виявляти «кулаків» та інших осіб які ухилялися від сплати податку.

Стимулюванням для здирників та їх підручних було 30% від награбованого, що передбачалося ще резолюцією Пленуму Центрального Комітету РКП (б) від 25 березня 1919 року на якому були присутні Ленін, Зинов’єв, Крестінський, Бухарін, Сталін, Томський, Каменєв, Дзержинський, Бєлобородов, Муратов, Євдокімов, Серебряков та Стасова.

Маріонеточному Радянському Українському урядові та штабу Південного фронту Ленін телеграфує : «В ответ на Вашу телеграмму о незаможниках сообщаю мое мнение. Если они действительно революционеры, то надо бы считать программой: 1) коллективную обработку; 2) прокатные пункты; 3) отобрать землю у кулаков сверх трудовой нормы; 4) из-

лишки хлеба собрать полностью, вознаграждая незаможников хлебом; 5) сельхозорудия кулаков брать на прокатпункты; 6) все эти меры проводить только под условием успеха коллективной обработки и под реальным контролем…» (В.І.Ленін том 41 стр.367)

Селяни найродючих земель в Україні під проводом К. Блакитного-Степового як могли стримували хліб від узурпаторів, й саме після Криворізького травневого повстання в 1920 році, після безлічі надзвичайних телеграм до «центру» Ленін у червні 1921 року підписує постанову Ради Народних Комісарів «Про відповідальність за порушення декретів про натуральний податок».

Невидача платником запланованого продовольчого чи сирцевого податку, якщо було встановлене укриття чи пряма відмова від здачі сільськогосподарських продуктів, каралося примусовою працею або позбавленням свободи з конфіскацією майна.

З цього часу в розпорядження спеціальних загонів червоноармійців були підпорядковані губернські відділи міліції та створені спеціальні податкові наглядачі.

Ось про що свідчать матеріали центрального музею МВС Росії про завдання в той час підрозділів міліції, визнаючи масовість протидії селян більшовицькій владі:

«В квітні 1920 року ЦК РКП (б) для організації боротьби з бандитизмом направив на Україну Ф.Е. Дзержинського. Разом з ним прибули 1400 працівників ВЧК та бійців внутрішньої охорони. За ініціативою Дзержинського були здійсненні великі заходи по знищенню бандитизму та закріплення революційного порядку.

Найбільшу загрозу представляли банди Махно, Григор’єва, Тютюнника загальною кількістю  декілька десятків тисяч чоловік. Проти них разом з міліцією боролася Червона Армія».

Ці свідчення, а Радянська влада завжди знижувала загальну кількість повстанців, підтверджують масовість непокори українців за свою незалежність.

Називати десятитисячні підрозділи «бандами» є не що інше як безглуздя.

17 грудня 1845 року Великий Пророк Т. Шевченко, тобто рівно за 75 років до цих подій, передбачив масовий повстанський рух на Україні проти російсько-більшовицької окупації, і його конкретне місце в поемі «Холодний Яр», куди з’їдуться отамани й оберуть Костю Блакитного за головного.

«…В яру колись гайдамаки                                                             «…Гайдамаки не воїни,-

Табором стояли,                                                                          Разбойники, вори.

Лагодили самопали,                                                                    Пятно в нашей истории…»

Ратища стругали.                                                                        Брешеш, людоморе!

У Яр тоді сходилися,                                                                   За святую правду-волю

Мов із Христа зняті,                                                                    Розбійник не стане,

Батько з сином і брат з братом –                                                Не розкує закований

Одностайне стати                                                                       У ваші кайдани…».

На ворога лукавого,

На лютого ляха.

Де ж ти дівся, в Яр глибокий

Протоптаний шляху?

Чи сам заріс темним лісом,

Чи то засадили

Нові кати? Щоб до тебе

Люди не ходили…»

Розуміючи зміст цієї поеми, аксіоматично зробиш підсумок думок: саме ці рядки Кобзаря піднімали моїх земляків на збройний супротив – «Час настав!», «За волю, за землю!», «За Україну!»…

Але щоб більше зрозуміти перепитиї того часу, потрібно ознайомитися з усіма творами письменника-патріота Р.Коваля, який є постійним мандрівником по шляхах визвольних змагань 1918 – 1923 років на Україні…

Основним завданням більшовицької влади вже тоді, до колективізації, було знищення одноосібників, які родинами мешкали та обробляли землю на хуторах та в невеликих селах. Їх примусово переселяли в центральні села для колективного ведення державного господарства, якому надали найменування «колгосп», але вони знову й знову поверталися до спалених хат, рили землянки й не бажали підкорюватися директивам більшовиків. Саме так зникло з карт багато сіл та хуторів, серед яких мальовниче село Гавине, що біля Василівки на Долинщині, куди в лісочок біля ставу на відпочинок любить приїздить моя родина, козаки та друзі, через яке в свій час до своєї садиби ходив Микола Давидов, де столітні дуби - велетні пам’ятають командира Степової дивізії Блакитного Костя та його сподвижників Лютого, Клепачів та Іванова, де майже все чоловіче населення стійко підтримувало його боротьбу з російською окупацією.

Таке ж самісіньке родинне село (хутір) Жученкове біля Гурівки – колиска мого земляка-письменника Яра Славутича зникло в тридцяті роки минулого сторіччя. Він добре як свідок тих подій описав знищення всього українського більшовицькою владою.   

                   

              Члени Криворізької паланки ДОГО  «Січеславське козацтво Запорозьке»  біля колишнього хутора Гавине Долинського району на прийнятті присяги народові України новими членами організації.Саме там, де проходили шляхи повстанських полків Блакитного.

Відчайдушний опір загарбникам чинили патріоти, відстоюючи інтереси українців, яких так нахабно грабували «північні сусіди». Мета окупації – нищівний грабунок та більшовицьке закріпачення підтверджується незчисленними документами Леніна того часу.

 

       ТЕЛЕГРАММА Х.Г. РАКОВСКОМУ, М.К. ВЛАДИМИРОВУ, ЦК КП (б)У

 

       Харьков, в Совнарком, Раковскому, ЦК КП (б) У, Укррадкомпрод, Владимирову

 

       Начиная с 22 июня, отправка хлеба центру вами совершенно прекращена. В дополнении к телеграмме Брюханова указываю на полную безвыходность положения центра, если немедленно не будет возобновлена отправка с Украины не менее одного маршрута в сутки. Без этого неизбежен длительный и тяжелый перерыв в снабжении столиц, тем более, недопустимый во время съезда Коминтерна. По этому предлагаю немедленно возобновить отправку хлеба на север, не менее тридцати вагонов в день.

     Очень прошу известить и по телеграфу и по телефону, что именно делаете и каковы шансы на успех.

                                                                            Предсовнаркома Ленин».

28июня 1921года.

 

(В.І.Ленін т. 53ст.3-4)

 

Яким чином виконувати директиву Леніна, більшовикам було добре відомо, бо вони керувалися Постановою РИК від 14 січня 1918 року за підписом Леніна.

« Відкладаючи друкування декретів відносно продовольчої ради до нарад продовольчого з’їзду і постійно пропонуючи всім працівникам продовольчої справи не залишати своєї посади і уникати часткових конфліктів, Рада Народних Комісарів пропонує Всеросійській продовольчій раді і Комісаріатові продовольчих справ збільшити посилку не тільки комісарів, а й чисельних збройних загонів для найреволюційніших заходів просування вантажів, збирання й засипання хліба і т. д., а також для нещадної боротьби із спекулянтами аж до пропозиції місцевим Радам розстрілювати виявлених спекулянтів і саботажників на місці.

Рада Народних Комісарів пропонує пайка не збільшувати, а маршрутні поїзди відправляти посилено, ретельно стежачи за їх рухом.

 Для розширення петербурзького вузла вжити екстрених заходів, покласти відповідальність за цю роботу на Всеросійську продовольчу раду.

Зобов’язати Всеросійську продовольчу раду щоденно повідомляти РНК про хід продовольчої справи і подати план продовольчих операцій. ( В.І. Ленін ПЗТ. Т. 35 ст.301)

Селяни Криворізького округу, куди на той час входили  Долинський та Петровський райони, взялися за зброю під проводом Кості Блакитного - Степового, Івана та Сергія Клепачів й Григорія Іванова.

В селах Ганнівка, Водяне, Зелене, Бокова, Варварівка, Братолюбівка, Гурівка, Ново - Стародуб, Головківка, Верблюжка, Чечеліївка та інших селах на північ від Кривого Рогу загони повстанців поповнювалися патріотами й серед населення повністтю відчували всебічну підтримку продовольством та фуражем.

Селяни Олександрійського та Єлизаветградківського повітів Херсонської губернії, які спочатку повірили більшовицькій брехні й вступили до Червоної Армії боротися з Врангелем, але потім на очі зрозуміли повальне грабування українського села, цілими підрозділами, разом зі своїми командирами переходили на сторону повстанців під проводом К.Блакитного в Степову дивізію, забираючи награбоване й військову амуніцію зі зброєю. Повертаючи награбоване населенню, вони відчували всебічну підтримку з його боку.

Збентежений друг Й.Сталіна, Семен Будьоний, - командуючий 1- ю Кінною армією, тільки розводив руками, поясняючи причини безладу в армії Леніну.

Через роки він напише (звісно суб’єктивно, не показуючи в повному обсязі масштаби й причин цих обставин):

«Борьба с бандитами отвлекла наши силы, замедляя марш. Но мы старались не терять времени – обстановка нас торопила. К этому времени дивизии Конармии сосредоточились к югу от Белой Церкви, чтобы прибыть в район Елисаветграда и Александрии к 16 октября.

Переход армии походным порядком на такое огромное растояние – дело очень сложное, и борьба с бандитизмом отвлекала нас от планомерного решения многих задач, связанных с походом. Поэтому Реввоенсовет армии приказом № 316 от 5 октября утвердил должность начальника тыла, которому и поручили возглавить борьбу с бандами. Основная задача начальника тыла, говорилось в приказе,- ликвидация банд и прочей контреволюции. Особый отдел армии, комдезертир, губчека, ревкомы, губернских и уездных военкомов, начальников местных гарнизонов, комендантов этапов и железнодорожных станций во всей тыловой зоне армии подчинили начальнику тыла. Предоставили ему право объявлять отдельные районы, входящие в тыловую зону, на военном положении. В распоряжение начальника тыла выделялись специальные части.

К нам продолжали поступать резервы. На пополнение 4-й кавдивизии прибыл 3-й кавалерийский полк. В район Лубны пришло пополнение – 3000 человек без лошадей. По распоряжению Главкома нам доставляли 2000 лошадей из района Москвы, 2000 – из района Орла и 1000 – из Самары.

Продовольствие и фураж на исходе. Запасы продовольствия и фуража у нас имелись в Елесаветграде, но они предназначались для  обеспечения ормии на время ее боев с Врангелем, а потому расходовать их мы пока не могли. Немедленно доложив Реввоенсовету Республики, я просил разрешения проводить заготовки на местах, в Лубенском и Хорольском уездах. Перед этим с такой же просьбой я обратился в Наркомпрод Украины. Заготовки вроде бы и разрешили, но на деле Наркомпрод не помогал, а даже мешал. Одновременно я просил ускорить отправку в район Кременчуга занаряженных по нашей заявке 2000 седел, 2000 шашек и поезда с теплым обмундированием и топливом.

9 октября А.С. Зотов доложил мне об очень неприятном событии, которое встревожило нас и потребовало принятия самых решительных мер. А случилось вот что. В одной из частей (она вышла из боя последней и отставала от основных сил армии) начались беспорядки: некоторые бойцы отказывались выполнять приказы, заявляли, что они и их лошади утомлены, одежда и обувь истрепаны. Обвиняли в этом командиров. Под влиянием  агентов, пробравшихся в дивизию, было совершено несколько актов насилия и грабежей. Они же 28 сентября убили военкома 6-й дивизии Г.Г. Шепелева…

Эта часть пользовалась заслуженной боевой славой. Не раз отличалась она в сражениях на польском фронте. Но, как я уже говорил, враги делали все, чтобы ослабить грозную для них Конную армию. Под видом добровольцев в ее дивизии проникали агенты врага, диверсанты. Им ставилась задача провоцировать погромы местного населения, грабежи вовлекать в них как можно больше бойцов из числа малограмотных, отсталых в политическом отношении, вынуждать тем самым командование применять к провинившимся репресивные меры, что могло вызвать озлобление бойцов против командиров. Провокаторы рассчитывали, что падение дисциплины в красных войсках, участие бойцов в грабежах, мородерстве подорвут у населения веру в Красную Армию.

Порой агенты, переодетые в нашу военную форму, выступали перед крестьянами как «очевидцы» погромов и грабежей, рассказывали небылицы о якобы чинимых красноармейцами «зверствах».

Агентура врага вела также усиленную подрывную работу среди населения прифронтовой полосы, пробраться в которую лазутчикам не стоило большого труда. В то время, особенно в прифронтовой полосе, органы Советской власти на местах были слабы, а в ряде районов их вовсе уничтожили бандиты».

Хто ж такі вороги - коли вони боролися проти вояків з під  Москви, Орла та Самари? Саме так з точністю, та навпаки пише Семен Будьонний, (хіба він міг подумати, що секретні архіви комуністів сьогодні розсекречені! Авт) - багато загонів червоноармійців, переодягнених у козацький одяг, під жовто-блакитними та чорними прапорами повстанців грабували мирне населення Україні, й не один з цих загонів був знищений холодноярськими отаманами, про що свідчать документи та спогади учасників тих подій, зібрані письменником Романом Ковалем у своїх повістях. Навіщо холодноярцям грабіжницько в своїх селах забирати хліб? Кому був потрібен хліб – зрозуміло з директив Леніна на Південний фронт.

Щодо знищення більшовицьких представників у місцевих органах влади на Україні, то Будьонний не лукаве, бо мало хто з українців бажав мордувати свій народ.

Ця версія підтверджується дослідницькою працею Юрія Шаповала «ГПУ-НКВД в Україні у 20-40-ві роки ХХ ст.».

«Характерно, що на незаконність методів придушення «експлуататорів» вказували самі керівники ЧК. Це відбив, зокрема, наказ № 2 по ЦУПЧРЕЗКОМу від 15 січня 1921 р., підписаний В. Манцевим. Тут зазначалося: «За останній час спостерігається, що деякими надзвичайними комісіями і особливими відділами у боротьбі з контрреволюційними та іншими організаціями застосовуються так званий метод входження чи введення в акт організацій своїх агентів з метою висвітлення й встановлення дій як окремих осіб, так і всієї організації. І здавалося б, що при застосуванні цього методу роль агента повинна була б обмежуватись розвідувальною роботою, але часто агенти з ролі пасивної, спостережної, що кладе край злочинам, переходять до активних дій, займаючись створенням організацій, згуртуванням окремих осіб організації і часом підштовхуючи пасивний антирадянський елемент і обивателя до активної роботи. А старші товариші, відповідальні керівники, дивляться на такого роду роботу крізь пальці і заохочують, вводячи цю тактику у принцип».

Лукавить Семен Будьонний і з героїзмом червоноармійців, бо те, що він пише, було розраховано на піонерів та комсомольців нового покоління.

Жодним словом він не згадав про застосування на Україні ленінського наказу за серпень 1918 року про впровадження «системи заручників». Згідно цього в Україні було розроблено спеціальні інструкції «Постійної військової наради», відповідно до яких до числа заручників брали тих, хто користувався популярністю і авторитетом всього села, щоб все село почувало себе відповідальним за них. Перш за все ця система використовувалась для того, щоб примусити селян виконати плани здавання державі хліба. Крім іншого тут карали ще й за недонесення. Згідно з секретною інструкцією відповідачі призначалися у великих населених пунктах з розрахунку один від кожних 30 хат, у селах і хуторах – від 10 хат.

З початком окупації України Росією під приводом встановлення влади робітників та селян   (багато хто з українців. які мешкали за її межами, справді повірили більшовикам) на ім’я Леніна з Самари надійшла телеграма в грудні 1918 року від українців, які перебувають у Самарській губернії, з проханням створити українські національні полки, озброїти їх та відправити на Україну.

Розуміючи те, що ці українці не побачать там і натяку на владу робітників та селян, грабування та взяття в заручники таких же українців, як і вони, й обов’язково зброю, яку отримають, повернуть проти загарбників, Ленін дає відповідь:

 

                                    ТЕЛЕГРАМА УКРАЇНЦЯМ САМАРЩИНИ

                                    Самара, губ. військкомові для українців Самарщини

                                                     Копія Серпухов, Вацетісу

Вважаємо за потрібне повідомити у відповідь на телеграму українців Самарщини, що з огляду на приплив українських добровольців  і велику кількість мобілізованих на самій Україні, які не одержали ще зброї, робітничо-селянський уряд України не вважає за потрібне провадити формування українців в Росії і відправляти їх на Україну. Повідомляючи про це, пропонуємо від імені Раднаркому припинити відправку українських частин на Україну.

17 грудня 1918 року.                                                                               Ленін.

                                                                                                           (В.І. Ленін, том.50 ст.377.)

 

Як  ворог української державності, він зробив вірно, бо метою його було знищення українців як етносу, нації.

Ось чому він вимагав негайно відправки латишів, литовців, поляків та росіян  до 1 мільйонів багнетів, аргументуючи це тим, щоб за рахунок українського хліба вирішити свої більшовицькі злидні.

Це підтверджується іншою його телеграмою на ім’я Головнокомандуючого Збройними Силами РСФСР І.І. Вацетіса, надіслана за три дні до попередньої.

 

                                                       ТЕЛЕГРАМА   І . ВАЦЕТІСУ

15 грудня 1918 р.                                                                                                      Терміново

                                                                                                                            Поза всякою чергою.

                                                       Головнокомандуючому Вацетісу

                                            Копія Троцькому

 

Прошу вирішити в позитивному плані питання про проект Центрального бюро окупованих країн щодо формування польського і литовського ударних батальйонів, особливо щодо західної бригади на Південному фронті. Нагадую Троцькому наше рішення.

Голова Раднаркому Ленін.

                                                                                                                        (В.І.Ленін,т.50 ст.207)

Ця вказівка Леніна була раніше засекречена, бо вперше вона була надрукована в радянській пресі в 1942 році. Причина – Ленін визнав документально факт окупації України як держави.

Ленінську практику взяття заручників застосовував як виправдану  А . Гітлер на окупованих територіях під час Другої Світової війни, але автора цих методів нам у школі не називали…, а праці В.Леніна досконально не читали (не то щоб вивчали!) навіть Генеральні секретарі партії.

А навіщо їм їх читати? Вони самі вважали себе "ленінами"!

У своїх спогадах про зустрічі з Леніним відома професійна революціонерка Є.Б. Бош пише:

« … Пропустили, не затримавши й секунди, - Володимир Ілліч потурбувався і про це.

Присунувши мені склянку чаю і спитавши, чи не буде тяжко говорити, Володимир Ілліч почав розпитувати про все пережите за рік на Україні, про окремих товаришів, про ставлення селянства до Радянської влади, про становище, що створилося в зв’язку з німецькою окупацією…

… Головотяпствують. Людей немає… Що можна зробити, по – вашому?

Кажу, що думала про це і дійшла висновку, що треба перекинути з Петрограда і Москви частину радянських працівників – робітників, які вже пропрацювали кілька місяців під керівництвом сильних товаришів і мають хоч якесь уявлення про радянське будівництво.

      Ви гадаєте вони погодяться поїхати ?

Відповідаю ствердно, додавши, «якщо ви накажите». Останні слова викликали досадливий            порух: видно було, що це кажу не я перша. І, наче відмахуючись від набридливого дзижчання, Володимир Ілліч не то запитав, не то відповів з стриманою досадою:

      Як це я можу наказати?...

І, моментально пожвавлюючись, звернувся до мене вже без найменшої досади:

 Їдьте-но зараз у Пітер, розкажіть робітникам, що робиться на місцях, і переконайте їх поїхати на роботу в провінцію».

Хто ж така Євгенія Бош , яка визнає відсутність українських національних кадрів для мордування українців?

 

                                                       ТЕЛЕГРАМА  Є. Б. БОШ

 

12 серпня 1918 р.

Одержав Вашу телеграму. До краю здивований відсутністю повідомлень про хід і результат придушення куркульського повстання п’яти волостей. Не хочу думати, щоб Ви проявили зволікання або слабість під час придушення і під час зразкової конфіскації всього майна і особливо хліба у повсталих куркулів.

                                                                                                                   Голова Раднаркому Ленін.

                                                                                                                    (Ленін В.І., т.50 ст. 148)

Є.Бош у співбесіді з В.Леніним була відверто права про цілковиту відсутність підтримки ідей більшовиків на Україні. Про це свідчать результати виборів до Установчих зборів в листопаді 1917 року в статті М.В. Святицького: «Підсумки виборів до Всеросійських установчих зборів (передмова»), надруковані в 1918 році у збірнику соціалістів – революціонерів «Земля і Воля». Автор дає цифри по 54 виборчих округах із загального числа 79.

Згідно цього аналізу ми бачимо, що по Україні за більшовиків було надано найменше голосів - 10%. Автор вмисно не приводить дані про врахування цих голосів за національною ознакою та відокремлює армію і флот. Звісно, ті національні верстви населення, які за царату були обмежені або зовсім позбавлені виборчого права та вільного міста помешкання, а потім першим Декретом більшовиків отримали це право, - голосували за більшовиків. (Їх навчив мій земляк з України, син землевласника  – Лев Троцький, який і був головним автором збройного більшовицького перевороту, й цим його успіхом дивувався сам Ленін, який з 1908- го року по 1917 рік був в другій еміграції.)

Можливо, когось здивує моя точка зору щодо протилежного погляду з деякими націоналістами стосовно російського народу взагалі, але факт організації та головної ролі приходу більшовиків до влади підтверджений діями нашого Лейби Давидовича Бронштейна (Троцького) з України, який 1940 року отримав «останню подяку» від товариша по партії Сталіна.

Засуджуючи бандитську, шамбалістсько-більшовицьку ідеологію, кожен громадянин кожної країни не має будь- якого людського права досліджувати й звинувачувати генетичне походження  зла та добра, бо таким чином він стає богоборцем, що є великим гріхом. Засудження політики Леніна – Сталіна в ХХ сторіччі, їх антигуманної, антилюдських дій по відношенню до всіх верств населення не тільки на теренах колишньої Російської імперії на сьогодні є щоденною темою росіян у засобах масової інформації. Таких тем як протистояння двох народів, збагачених іншими націями, - я не бачу.

Й смішно стає, коли деякі «патріоти – націоналісти» вирубують березові дерева на Україні, не саджаючи на ці місця калини, після чого йдуть купувати до крамниці березовий сік, щоб втолити жагу від тяжкої національної боротьби. Інші - лізуть на Говерлу, щоб спаплюжити символи ще трипільської культури й залишитись у великій політиці.

Я впевнений, що ці люди, на випадок зміни обставин, завжди вміло в потрібний час знайдуть у своїх генах і єврейське коріння, щоб залишитися біля кормового народного корита, не досліджуючи своєї історії, яка попереджує про криваві помилки людства.

 

Другий друг Леніна, - І.Ф. Жига описує :

«Пітер умирав з голоду. Ми одержували по фунту вівса на тиждень. Макуха – це була розкішна страва. І в цей час ми «грабували» Пітер. Усе, що було живе, здорове, посилали на фронт, передові робітники їхали до Сибіру, на Україну, на Дон з сім’ями …

…А він ( Ленін), наче знаючи наш настрій, говорив:

Ми послали на Україну наші кращі радянські сили. І вже одержали повідомлення: «Запаси хліба                  величезні, але всього відразу вивезти не можна, немає апарату». Зойк лунає від посланих товаришів, що немає людей, що нема кому будувати Радянську владу, що нема ніякого апарату, немає такого пролетарського центру, як Пітер або Москва».

 

Опір українців проти російського поневолення був скаженим.

У розмові по прямому проводу з членами Туркестанської комісії М.В.Фрунзе говорив: «Відмова прислати відповідальних політпрацівників пояснюється великими запитами Південного фронту і України… Нашими зусиллями вдалося залучити … декого як у галузі політичній, так і в галузі технічній».

(«М.Фрунзе  на фронтах громадянської війни. Збірник документів» М.. 1941р. ст.259)

Ці висновки комісії Фрунзе зробив після звернення до Леніна за допомогою.

 

ДО ОРГБЮРО ЦК РКП(б)

10.12.1919 р.

По-моєму, Фрунзе просить надто багато. Спочатку Україну взяти до кінця, а Туркестан зачекає, побідує.

Ленін.

 

Доказів, у вигляді самих добровільних свідченнях професійних революціонерів, про російсько-більшовицьку інтервенцію ззовні на Україну більш ніж досить, та й мета цієї інтервенції – пограбування: « …Весь мир насилия разрушим до основания, а затем…» зрозуміла сьогоднішньому поколінню, бо цю пісню й більшовицькі гасла сьогодні безкарно співає відкрито частина депутатів Верховної Ради незалежної України. А "Петруха" (ім’я близьке до народу) запропонував визнати В.Леніна «Відомим українцем». Він має рацію, бо стільки відомого лиха зробив "шамболіст" для України, що не спромоглися цього зробити ні татари, ні турки, ні Романови…

 

Після вимушеного розпуску Степової дивізії за ініціативою самого ватажка повстанського руху К.Блакитного більшовики в цих населених пунктах проводили агентурну роботу по виявленню учасників повстання й знищували їх.

Ця робота полягала в масовому анкетуванні населення по щоденному їх перебуванню, заняттю та політичним поглядам до Жовтневого перевороту, національності, позиції в Першій Світовій та братовбивчій війні. Ті, хто займався землеробством чи іншою трудовою діяльністю й не мав нічого спільного до політики, - примушували відповідати на запитання письмово: «безпартийный, сочувствующий партии большевиков».

Усіх сортували крім того за національними показниками й майже всі «инородцы» підлягали взяттю на оперативний облік. Заводилися «оперативно-облікові справи»», «справи оперативної підготовки», «агентурні справи». Кінцева мета цих оперативних справ – їх реалізація.

Закриття справ дозволялося лише у випадках: а) викритий ворог і засуджений; б) будь-яка смерть; в) перевиховання. Якщо в процесі агентурної роботи цього результату не було отримано – відповідав чекіст, який цю справу заводив.

Класові вороги: дворяни, поміщики, інтелігенти, дрібні землевласники - «куркулі», навіть учасники дореволюційних війн (на їх нагородах було написано «За Царя та Отєчєство») також підлягали оперативному обліку. Жодна система, існуюча в тваринному світі, не має аналогів такого масового пожирання одне одним, й ми дійсно в цьому питанні стали вищими за всіх інших тварин.

Ті українці, які відмовилися від подальшої боротьби проти Російської більшовицької окупації в наслідок лисячої амністії та повернулися до своїх сімей вирощувати хліб, - обов’язково бралися на облік і  їх примушували шантажем доводити «своє виправлення», тобто вербували на політичному підґрунті. Це їх у подальшому аж ніяк не звільнило від репресій.

 

У цьому полягала головна ідея знищення українського народу, бо цей народ на 90 відсотків, хоч і малим де в чому, а був власником землі та знарядь її  обробки, а хто не мав цього, вірив у головний перший лозунг більшовицької революції – «Земля селянам! Фабрики – робітникам!».

Мої погляди загальних причин повстанського руху на Україні розділив О.Мельник у своїй доповіді на Міжрегіональній науково-практичній конференції 15 березня 2008 року, присвяченій 110 річниці з дня народження Головного Отамана Холодного Яру, командира Степової дивізії  Костя Пестушка (Степового- Блакитного).

Коли голодом та репресіями були майже повністю знищені «обліковані», система через ГПУ- КДБ – НКВС продовжувала брати на облік оперативної розробки старих своїх соратників, націонал-більшовиків, оппортуністів, відступників, парій різних напрямків, продовжуючи знищувати їх мільйонами, а всіх родичів засуджувати як близьких ворогів народу.

Апетит ідеології тільки збільшувався від насолоди людською кров`ю. Таке обезкровлення націй та народностей є, на мій погляд, головним чинником в подальшому відчайдушному рішенні іншого людожера розпочати війну за планом «Барбарос», розраховуючи закінчити її за три місяці.

Багато селян, ховаючись від переслідувань, змінюючи прізвища та інші анкетні дані, їхали на будівництво комбінату в 30- ті роки до Кривого Рогу, щоб загубитися серед тисяч робітників, які з’їхалися з усієї України та Білорусії, зводячи гігант металургії. Але й там пильне око більшовиків їх ретельно виявляло й у лічені дні засуджувало до страти «за належність до контрреволюційної  повстанської організації», «антирадянської націоналістичної пропаганди» тощо.

Криворізька земля передчасно прийняла десятки тисяч патріотів – моїх земляків.

                                                                    

Події визвольної боротьби моїх земляків проти російсько -більшовицької окупації описав в 1977 році комуністичний соловейко, Долинський «краєзнавець», шановна долинською владою людина - Іван Євсєєв у статті «Велика перемога», яка надрукована в газеті «Шляхом Ілліча» :

«В 1920 році територія Долинщини була поза фронтами. Все ж органам Радянської влади, місцевим( це він вважає московітів, латишів, чехів та китайців місцевими! Авт.) загонам по боротьбі з контрреволюцією довелося вести кровопролитні бої з різними бандами. Найбільшу небезпеку спричиняли банди Махна, ( це не правда, бо на той час «батько» добре товаришував з більшовиками а тодішні повстанські виступи Костя Блакитного вже потім приписували Махну, щоб його, орденоносця, як найбільше скомпрометувати й висвітлити як ворога більшовизму. А такі імена як Блакитний, Клепач, Іванов, Лютий – взагалі були заборонні, щоб не розповсюджувати масштабність визвольного руху. Авт.) які не раз з’являлися в Долинській. Для боротьби з ними було кинуто 14-у кавалерійську дивізію, якою командував О.Я. Пархоменко. Дивізія зробила рейд по районах Махна, розгромила основні його сили. Населення Долинської і сусідніх станцій могло жити спокійно. Та боротьба продовжувалась з дрібними бандами Чорного, Іванова, Несмачного, які були сформовані з куркульських недобитків та кримінальних злочинців».

Якщо постаті К. Блакитного та братів Івана та Сергія Клепачів хоч якимсь чином досліджені, то постать Григорія Іванова ще залишається таємницею.

Відомо лише те, що його загін був розбитий під селищем Широке (поблизу Кривого Рогу), де й він сам загинув.

Тільки в 1937-38 роках  органами НКВС (за даними Дніпропетровського архіву КДБ, без урахування Миколаївських та Кіровоградських архівів) на Криворіжжі за належність до повстанських контрреволюційних організацій було репресовано (більшість розстріляно) 37 чоловік з прізвищами Іванов. Серед них  із с.Гурівка Долинського району Іванов Анатолій Дмитрович, 1891р.н.; з с. Батизман Іванов Іван Михайлович, 1912р.н., та з с. Братолюбівка Іванов Яків Якович, 1888р.н.  Чи це близькі родичі ватажка, чи це просто однофамільці – учасники визвольної боротьби, - не відомо. Дані районних та обласних державних архівів за 20- 30 роки минулого сторіччя були радянською владою напередодні війни знищені, але архіви тодішнього КДБ подекуди збереглися, й лише зараз можливо дещо відшукати, чим і займається криворізький історик та літератор О.Мельник.

У  дослідницьких сучасних виданнях про героя Костя Блакитного не відображено те, що він дійсно (не стихійно!) був пов’язаний безпосередньо з керівництвом визвольного руху в Україні й насамперед з С.Петлюрою. Про це свідчить його зв'язок з С.Петлюрою через Віру Бабенко, яка навічно занесена до  списків «Світової федерації Української організації жінок» як Нескорена Берегиня.

 Сплановані збройні виступи на Україні в травні 1920 року були запрограмовані після вимушеного на той час зближення інтересів Польщі та України.

Роман Коваль у своїй дослідницькій повісті «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії»(вид.Київ,1993р.) дає читачеві свої документальні зібрання про героя – нашого земляка, посилаючись на достовірні джерела архівів та видань як в нашій історично- дослідницькій літературі, так і на закордонних дослідників, які були співучасниками тих подій чи просто свідками й дивом залишились свідчити. З особистого дозволу автора я цитую цю повість дослівно, довіряючи тим джерелам, які використовував літератор, бо дещо буду доповнювати спогадами грозманівців: З  інформаційних зведень Кременчуцької губЧК: «...В районе Павлыш-Лекаревка оперируют банды около 1000 человек. По сводке штаба тыла от 28 августа  подополнительным сведениям повстанческое движение и банди­тизм охватывает весь уезд».«Александрийский уезд. 4-го сентября бандой до 2000 человек под предводительствоСтепового был произведен налет на Александрию.... Бандитами разграблен вещевой склад 1-го запасного батальона, уведена идейная музыкальная команда, выпущены  из тюрьмы 29 бандитов. В нашем отряде есть жертвы... Для дальнейшего обеспечения города требуется в срочном порядке вооруженный отряд».«Потери батальона не свыше 60 человек убитыми, ранеными й пропавшими без вести. Из карманов убитого коман­дира повстанческого полка извлечен оперативный приказ о занятии города Александрии й знамя желто-блакитное... Есть полное основание ожидать вторичного наступления на го­род Александрию.Банды организованы в дивизию, имеющую четыре пол­ка. Разбросаны  по - батальоно по всему уезду. Определенно известно, что заняты села «Народився 10 лютого 1898 року в заможній селянській родині с. Ганнівки на Катеринославщині. Справжнє прізви­ще Костянтин Пестушко.Батько Костя, Юрій Семенович Пестушко, закінчив чо­тири класи церковно-приходської школи; мати, Олександ­ра, була малописьменною. Кость мав трьох братів (Івана, Федора, Миколу) та три сестри (Поліну, Віру, Уляну), які згодом стали вчительками.«Дитинство Костя мало чим відрізнялось від дитинства інших сільських дітей, - пише Олена Несіна, племінниця отамана, грав з хлопцями на вигоні у війни, ходив до школи, допомагав батькові по господарці. В міністерській двокласовій школі Кость виявив непересічні здібності до математики. Закінчивши школу, поступив до Олександрівського механіко - технічного училища». Але навчання закі­нчити не вдалось.«Кость дуже добре вчився, особливо з математики,-  роз­повідала сестра Віра. - Одначе вчитель математики його не любив, бо Кость задавав питання, на які той не завжди мав відповідь. Завершились не надто приязні взаємини тим, що вчитель поставив Костеві двійку і велів восени брати переекзаменовку. Кость нічого з математики ціле літо не робив, але восени на екзамені відповів на всі запитання.- Теперь вы материал знаете, - заявив вчитель і поста­вив йому "відмінно".- Вы действительно так думаете? - перепитав Кость.- Конечно, - відповів учитель.- Так вот что, господин профессор, я за целое лето книги в руки  не брал, - заявив Кость, а увечері прийшов до його помешкання, порозбивав вікна і на другий день зголо­сився добровольцем на фронт». Майже два роки воював український юнак на турецько­му фронті за російські інтереси. Воював хоробро і дістав у нагороду кілька Георгіївських хрестів. Був поранений. Після шпиталю його направили до офіцерської школи в м. Горі. Закінчивши школу, Кость отримав призначення на Захід­ний фронт, де й зустрів Лютневу революцію. Брат Федір оповідав, що на заклик Тимчасового уряду Кость зголосився добровольцем до т. зв. «ударних батальйонів смерті». Тут його захопила жовтнева революція. Незабаром Кость повернувся додому...В

1918 р. Пестушко підпав під гетьманську мобілізацію.   . Служив у Маньківському полку в Білій Церкві. Як стверд­жував брат Федір, Кость дослужився до полковника. Під час протигетьманського повстання Пестушко приєднався до військ Симона Петлюри.У червні 1919 р. місцевість, де жила родина Пестушків, зайняли денікінці. «Кость, - стверджує Олена Несіна, - не бажаючи бути мобілізованим до денікінської армії, виїхав до м.Олександрівська, де ще зі студентських років мав багато знайомих. У них він й переховувався до січня 1920 року».Олена Несіна повторює легенду, яку Кость Пестушко вигадав для своїх рідних і односельців. Насправді він орга­нізував загін, воював проти білогвардійців. Про це свідчить, зокрема, начальник штабу Повстанської армії Нестора Махна В.Ф.Белаш:

 «1-го октября (1919 р. — Р.К.)... в штаб яви­лись левые эсеры во главе с Миргородским, Степовым (он же Блакитный й Пестушка) и анархистом Мирским, помощником Шубы. Они говорили, что в районе Кременчуга имеется много повстанцев, сидящих в лесу без оружия, и что их надо вооружить».Далі Белаш розповідає про отамана Шубу, загін якого роззброїла бригада 14 совєтської армії. Із залишком у 200 бійців Шуба сховався в Чорному лісі,  де зустрівся з отаманами Блакитним,  Калібердою та «петлюровцем Скирдою». Об'єднаний загін отаманів силою в 500 бійців виїхав назустріч махновцям біля Нової Праги. Белаш пише: «Получив заверение эсеровской фракции нашого Реввоенсовета о том, что эти отряды не имеют никакой связи с петлюровщиной и что они всецело будут подчиняться штарму, я отпустил Бла­китному 1000 винтовок й передал один батальон (1000 штыков) 5-го Гуляйпольського полка под командованием Кацюры. Таким образом виросла «Среднеднепровская группа» под командованием Блакитного в составе: отряда Кацюры (1000 штыков, 10 пулеметов), отряда Калиберды (1000 штыков, 5 пулеметов) и отряда Скирды (500 штыков, 2 пулемета)». Оперативним простором Середньодніпровської групи Степового-Блакитного стали Черкаси, Бобринська, Чигирин, Кременчук, Ново - Георгіївськ, Знам'янка, Олександрія з на­прямком дій на Білу Церкву. В листопаді Блакитний доформовує групу в районі Чи­гирина. 20 листопада 1919 р. він звільнив ст. Знам'янку, яку охороняв гарнізон білогвардійського генерала Слащова.Свою групу, яка нараховувала 3000 бійців, Блакитний назвав «Республіканським військом», чим викликав бурхли­ве невдоволення у штармі. Нестор Махно гнівався на Белаша за те, що свого часу, той видав 1000 гвинтівок Блакит­ному. В цей час у штарм прибув Юрко Тютюнник. Він теж просив партію зброї для формування повстанських загонів у Київському районі. Його прохання викликало гнів Махна. Махно закричав: «УНР - наш классовый враг. Ни одной винтовки я не позволю отпустить из армии для этого империалистического вассала!». Нестор Махно наполягав, щоб Блакитний підлягав махнівському командиру Гладченку. Але Блакитний не визнав Гладченка за начальника. «Между ними возникла ссора, и Гладченко, поддерживаемый  штармом, угрожал Блакит­ному». Кость Блакитний вже встиг переконатися, що «махнівці — це банда, яка живе сьогоднішнім днем». Кость прийшов до категоричного висновку, що «Махно ніколи й нічого не мав спільного з українською справою».В січні 1920 р. Пестушко повернувся до Ганнівки. Тієї ж ночі до села вступила Латишська дивізія Красної армії. Хтось із місцевих жителів повідомив особливий відділ дивізії, що додому повернувся «білий офіцер». Костя заарештували, але, переконавшись, що у денікінській армії він не служив, звільнили. На ранок Військова Рада Латишської дивізії зібрала схід села, на якому Костя було обрано головою волосного революційного комітету і комісаром Ганнівської волості. На цій посаді Кость перебував до 12 травня 1920 року. Прикриваючись посадою, Пестушко творив підпільну ук­раїнську організацію.В той час у Криворізькому повіті майже одночасно утво­рилися дві підпільні організації, одна - під керівництвом Сергія Клепача і Скляра, друга - під керівництвом Костя Пестушка. Перша створила повстанком, до складу якого вхо­дили переважно боротьбісти. Активністю він не відзначав­ся. Повстанком під керівництвом Костя Пестушка був ак­тивним від самого початку. До нього звернулись погляди повстанських ватажків Іванова, Гниненка, Петренка та інших. У розпорядженні повстанської організації Пестушка була, як зазначали пізніше катеринославські чекісти, «крупная ре­альная сила».Субсидував її Голова Весело- Тернівського виконкому Олексій Литвиненко.Підпільна організація Клепача та Скляра незабаром була розкрита чекістами. Це змусило їх змінити форми боротьби. Створивши повстанський загін, Клепач і Скляр виступили проти совєтської влади. Частина підпільників з Повстанкому Клепача - Скляра, побачивши, що їхні керівники поступа­ються організаційними здібностями Костю Пестушку, пішла до нього. Зокрема, до Пестушка перейшли сестри - зв'язкові Віра та Паша Бабенки, майбутній зрадник Кравченко та інші. Як виглядав Степовий? «Був це чоловік вище середнього зросту, - описував Костя молодший брат.  Добре складена статура. Бліде обличчя, але на рідкість привабливе: великі сірі очі, пухнасті чорні вуса, що надавали його двадцятидворічному обличчю більшої солідності, і хвиляста зачіска назад. Сіре вбрання військово­го строю, елегантні офіцерські чоботи. На правому боці ма­ленький парабеллюм, зліва - пляншетка, а через шию - далекогляд».Найбільшою проблемою було: де дістати зброю? Від Врангеля Степовий, як свідчили агенти ЧК, «помощи не хотел получать».У підпільників визрів оригінальний план озброєння: ви­рішено було використати оголошену червоними мобілізацію.На мобілізаційний пункт в місті Кривому Розі 12 травня 1920 р. повинні були з'явитися юнаки 1898-1900 років на­родження. Новобранцями - згідно з розпорядженням більшовиків мали опікуватися Голова Ганнівського      во­лосного комітету Костянтин Юрович Пестушко та Голова Жовтянського волосного комітету, колишній капітан царсь­кої армії Григорій Кіндратович Гниненко.12 травня новобранці з навколишніх сіл прибули до Кри­вого Рогу...«...Пролунав захриплий голос воєнкома:- Товарищи новобранцы! С этого дня вы становитесь настоящими воинами рабоче-крестьянской Красной армии. Это, товарищи, не шутейное дело, а дело ответственное, товарищи, я думаю, что вы сознательный народ и понимаете это. Это очень важное дело...Степовий увесь час стояв поруч воєнкома і курив цигар­ку за цигаркою... А коли воєнком замовк, він витягся на команду "струнко"... Воєнком направився до нього, щоб потиснути руку. Але в ту мить пролунав постріл, просвистів маленький шматочок олова в повітрі і ввігнався у скроню воєнкома. Той снопом повалився на землю... Урядовці воєнкомату на мить отетеріли.І тоді продзвенів владний голос Степового, прорізуючи  мертве остовпіння:- За  нашу  кров! За нашу честь! За  кривди  нашому наро­дові!Пролунали  три  постріли  вгору. Це був сигнал до повстан­ня».«За весьма непродолжительный период времени, - пи­сав  ворог, - отряд Степового стал насчитывать в своих ря­дах до 20 000 человек, при 2-х орудиях й пулеметах; при отряде имелись также автомобили, мотоциклы и велосипеды, которые Степовой добыл, захватив в Криворож-

ском уезде две автоколонны». Повстанці зупинили також потяг із сіллю, яку роздали селянам довколишніх сіл. Потяги з червоноармійцями Степовий пускав під укіс. Особливому  відділу  6-ї армії і ОРТЧК Кременчуцького вузла було наказано терміново провести «строжайшее расследование случая с отправкой й ограблением эшелона (автомобилей, мотоциклов й нефти)», захопленого повстанця­ми 28 серпня на ст. Лікарівка. Окупанти почали перевірки залізничників на ст. П'ятихатки, ст. Знам'янка та інших стан­ціях, розташованих недалеко від Катеринослава і Кременчу­ка, небезпідставно підозрюючи їх у сприянні повстанцям.Незабаром до Степової дивізії приєднався і загін Сергія Клепача. Чекісти у своїх звітах зазначали, що «лозунгом Степово­го була "Самостійна Україна"».Колискою Степової дивізії став район войовничих ко­зацьких сіл Верблюжки - Варварівки-Водяної - Петрової. Повстання, яке розпочалося у Кривому Розі, стрімко розлилося Херсонським степом. Про це свідчать Звенигородка, Куколовка, Крас­ная Каменка, Новостародуб.На подкрепление к Александрии прибыл из Кременчуга отряд в составе 32 вагонов»..«...Александрийский район. Сводно-объединенный отряд под командой командира отряда особого назначения 6-й армии т. Юдицкого... вступил в бой с организованной бандой большой численности до 5000 человек в составе пехоты, кавалерии и артиллерии с орудием, пулеметами, большим запасом снарядов и патронов, в результате боя отряд тов. Юдицкого был разбит».В цьому бою повстанці Степового захопили 2 гармати та декілька кулеметів.Чекіст - історик Борис Козельський писав, що «в районі діяльності Олександрійської (Степової - Р.К.) дивізії май­же неможливо було провадити радянську роботу. Банди тут рубали й сікли на всі боки. Вони зробили з деяких повітів кип'ячий казан».«Блакитний був надзвичайно популярний серед своїх Херсонців... З нього був не тільки добрий командир,але й хоробрий вояка. Блакитний завжди в критичні хвилини бою вмів вселяти в своїх підлеглих героїзм і відвагу.Одна його поява серед передових розстрілень магічно діяла на вояків. Херсонці вбачали в своєму отаманові-зем­лякові справжнього командира, батька і товариша».Успішно воювати з ворогом допомагала й висока дис­ципліна у Дивізії. Блакитний ввів сувору відповідальність за окремі випадки бандитизму. Про це свідчить Наказ № 2 Олек­сандрійського повітового Повстанкому від 26 вересня 1920 року.В повстанську армію, говорилося в наказі, влились ко­муністичні провокатори, які з метою дискредитувати по­встанців в очах населення, ведуть погромну агітацію і про­вокують козаків на бандитизм, мародерство, незаконні рек­візиції. За таких обставин армія існувати не може. Вона або буде розбита, або розійдеться, як юрба. Селянство чекає від нас чесної святої праці, а не бандитизму. Тому будь- які ви­яви бандитизму слід розглядати як провокаційну роботу комуністів. Пропонувалось вирішити проблему таким чином: 23 ве­ресня при Повстанкомі створено комісію по боротьбі з бан­дитизмом. Подібні комісії організуються в полках та сотнях. Особу, помічену в бандитизмі, комісія  має право карати якнайрішучіше, аж до розстрілу.

Переможним маршем Степова дивізія підійшла до Холодного Яру.  24 вересня 1920 р. пополудні вся Медведівка заповнилася колонами Степовиків. «Штаб отамана Блакит­ного примістився у вищій початковій школі, - згадував Юрій Горліс - Горський.  Постать отамана Степовиків, що при­був у супроводі штабу на конях, виглядала імпонуюче... Кре­мезний чоловік, із помітною військовою виправкою, одяг­нений в простеньке вбрання військового крою, але з "цив­ільного" темносиньої матерії. Мав на собі  лише револь­вер, далековид і пляншета з мапою» Розташувавши дивізію в Медведівці, отамани Холодного Яру зібралися на нараду, на якій Костя Блакитного було об­рано Головним Отаманом всіх повстанських загонів Холод­ного Яру і околиць. З Наказу № 2 Першої Дивізії Повстанських військ Олександрійського повіту від 28 вересня 1920 р. видно, що Степова дивізія мала чітку структуру: Головний отаман, Штаб, контррозвідка, політична прибудова - Повстанський комі­тет, полки, батальйони, курені, сотні, комендантська сотня, підривна команда, кінний відділ, канцелярія, інспекторсьий відділ, комісія інженерного майна, збройний відділ, комен­датура руху, Дивізійний Суд, Дивізійний госпіталь, госпо­дарчі частини. 10-11 жовтня в районі Онуфріївського монастиря відбув­ся семигодинний бій об'єднаних повстанських сил з части­нами Красної армії... Повстання розгорялося. В його по­лум'ї зникали окупанти та їхні посібники.Згідно підрахунків чекістів за 11 жовтня 1920 р. в селах Чечеліївці та Олександрівці Олександрійського повіту «банды с каждым днем увеличиваются, количество бандитов доходит до 8000 чел. вместе со стариками й подростками. Вооружена банда частью куцаками, частью штыками и ви­лами. Имеет до 800 винтовок, три пулемета, бандой вырыты также окопы».«...Александрийский уезд. В ночь на 12 октября в местечко Мироновку ворвалась банда до 500 человек, находящийся там продотряд разбежался... В Глинске убиты началь­ник милиции й его помощник, численность бандитов 600 -700 человек».«...Александрийский уезд... В Новопражском районе, в деревне Верблюжка, по направленню станции Долинской появилась банда Штыля, 600 -700 человек, вооруженная куцепалами, винтовками... В село Мироновку в ночь на 12 ок­тября вступила банда в 5000 человек»...Але тут до Степовиків надійшли чутки, що будьонівці палять рідні села.Повстанці почали вимагати від отамана вести їх назад - виручати рідних. Блакитний спочатку не погоджувався, але під тиском прийняв рішення повертатися в Херсонські степи. Блакитний прислав до штабу Холодноярської організації начальника контррозвідки Житкевича з повідомленням, що являэ собою обов'язки командира об'єднання і вирушає з Дивізією на Херсонщину.На нещастя, маршрут Степової дивізії перетнувся з мар­шрутом Кінної армії, яка з поль-

ського фронту переправля­лася на південь України для боротьби з Врангелем. Біля Сентова загін Чорного Ворона вступив у нерівний бій з великою частиною Кінної армії. Не знаючи добре  місцевості, Чорний Ворон не зміг вивести свого загону. У смертельному бою, рятуючи Степову дивізію, весь повстанський відділ Чорного Ворона разом з командиромзагинув. Наступила пізня осінь... Літнє обмундирування вже не обігрівало, а зимового майже не було. Чимало повстанців були босі. Це змусило отамана прийняти ріщення про демобіліза­цію Дивізії.Перед тим. як на зиму демобілізувати свою армію, Сте­повий розбиває її на полки за територіальною ознакою. Кож­ний полк, відходячи до своєї місцевості, забирав зброю, хо­вав її в місця, відомі лише командному складу. Частина по­встанців знову повернула до Холодного Яру. Не демобілізу­вався й кінний полк Іванова. Він продовжив боротьбу.Кость Блакитний і його соратники згідно з вказівкою штабу Юрка Тютюнника, перебуваючи у підпіллі, готува­ли широке повстання. В березні 1921 р. в Тарнові, де на той час знаходився штаб Юрка Тютюнника, побувала зв'яз­кова Костя Блакитного Віра Бабенко. Вона успішно по­вернулася на Катеринославщину і передала відповідні інструкції отаману. На Катеринославщині з'явився й уповноважений Симона Петлюри, видатний організатор українського підпілля доктор Гелєв. Симон Петлюра призначив його, серба за національністю, уповноваженим з організації повстання на Катеринославщині, Північній Таврії та Західній Хер­сонщині.Серед підпільників слід також згадати добрим словом Пашу Бабенко, Лютого, Олексу Литвиненка, Порфирія Приволоцького, Огника - Микитенка, Івана Шпонька, Йосипа Безрідного, Івана Горобця, Кедровського, Юхима Ільченка, Загуменного, Охрімовича, Даниленка, Марію Радько та інших українських патріотів.Плани українських підпільників, як свідчить ворог, були «грандіозними». Чекістів вразила «широта размаха задуманного». І це не були плани на піску.Революціонери Півдня України провели величезну ро­боту - була створена потужна підпільна мережа. 5-й з'їзд Совєтов Катеринославської губернії, враховуючи нетривке положення окупаційної влади, 8 березня 1920 року оголосив «фронт борьбы на внутреннем кулацко -бандитском фронте фронтом такой же государственной важности, как и бывший белогвардейский».У зв'язку з цією постановою губвиконком оголосив на час кампанії «по борьбе с бандитизмом» «всю территорию Екатерино-

славской губернии на положении фронта со всеми вытекающими последствиями».Показово, що совєтська Росія поклала керівництво «борьбой с бандитизмом на Украине» на Раду Оборони, конкрет­но -  на командуючого російськими окупаційними військами в Україні М.Фрунзе. Як бачимо, втриматися в Україні оку­паційна влада могла лише силою армій і фронтів. А росіяни твердять, що їх, завойовників, українці - наддніпрянці зуст­річали з хлібом-сіллю. Повстання мало розпочатися в Єлисаветграді під час першотравневої демонстрації  1921 року,  керувати якою пови­нен був видатний військовий організатор Андрій Гулий - Гуленко. Але плани повстанців перекреслив отаман Андрій Рибалко- Зірка. Його дивовижна  необережність призвела до розкриття повстанської підпільної організації і,  як наслідок - до численних людських жертв. І дата повстання була пе­ренесена на 1 червня. Завдяки  спочатку злочинній   необережності отамана Зірки, а потім і зраді були знищені сотні українських пат­ріотів, у тому числі й провідники: Кость Блакитний, доктор Гелєв, Холодноярський отаман Юхим Ільченко, на той час командуючий повстанцями Верхньодніпровського повіту і ча­стини Криворізького, та й сам Андрій Олександрович Зірка -Рибалко... Тільки 25 серпня 1921 р. в Жандармській балці з вини Андрія Зірки було розстріляно Катеринославською ЧК  52 повстанці, і серед них Віра Лук'янівна Бабенко, Параска Лук'янівна Бабенко, Марко Кикоть, Микитенко-Огник, Аврам Огій, Ганна Уманська та інші підпільники.Сестри  Віра та Паша Бабенки, за словами очевидців, йшли на розстріл, співаючи «Ще не вмерла Україна»...Через зраду Андрія Зірки був розкритий і Центральний Український Повстанський Комітет у Києві, все керівницт­во якого було заарештоване.«Так была, - пишуть чекісти, - ликвидирована попытка петлюровцев организовать грандиозное восстание на Украине, причем большую роль в зтой ликвидации сыграла Екатеринославская губЧК». Перенесення дати повстання на 1 червня мало для Сте­пового-Блакитного фатальне значення... Зрадник видав місцезнаходження отамана.Будинок, в якому знаходились Кость Блакитний та Лю­тий (Ялисей Черевик), був оточений. Але товаришам з боєм вдалося прорватися.Кравченко, колишній повстанець, а тепер зрадник, на­магався зупинити Блакитного, «крича ему, что повстанцы не правы, что они заблуждаются, что Чека - не такой страшный орган, каким его рисовали, что ЧК не стремится вовсе истреблять как можно больше людей, как они раньше дума­ли». Кравченко вигукував: «Дивись, адже я працюю, і ти бу­деш працювати разом зі мною». Але Степовий не зупинявся і продовжував  разом з Лютим  відстрілюватись.«Подвернувшийся  по пути бегства Степового, какой-то  красноармеец,,  будучи  возбужденым стрельбой, выстрелил  из винтовки,  и попал  убегавшему  Степовому в спину. Сте­повому была тут же оказана первая медицинская помощь, с целью остановить кровоизлияние, но усилия спасти его жизнь оказались тщетными, и он умер, произнеся слова: "Вмираю за рідну Україну". Лютый же убежал в горы, а так как дорога в горах ему была хорошо знакома, то он и скрылся».Все це відбувалося на очах у молодшого брата отамана - Федора, який згодом описав героїчну епопею Степової дивізії у книжці «В Херсонських степах».Федір свідчить, що потрапивши в оточення, отаман застрелився. Останніми словами Костя Блакитного були: «Як буде Україна вільною, передайте привіт!».«Вмирати зовсім не страшно, коли знаєш за що, - буквально за кілька днів до смерті сказав Кость братові. - Смерть не така страшна, як хтось думає. Але померти ні за цапову душу - дуже страшно... За таку смерть на­щадки проклянуть... Я тільки раз поклявся перед нашим жовто -блакитним прапором - вмерти за нього. Вмерти за нашу священну національну ідею збираюсь тільки один раз. Такої смерті й шукаю вже три роки, і я її колись знайду». Кость Блакитний знайшов те, чого шукав: він загинув в бою за Україну.Три дні окупанти не дозволяли поховати Костя Пестушка. На четвертий день його батько, Юрко Пестушко, пішов до комісара просити дозволу поховати сина.«-Хорошего же ты сынка воспитал, - з насмішкою промовив комісар. - Я певен, що ваші батьки також не знають, де ви є і що робите, - похмуро відповів батько.Комісар дозволив поховати Костя, але на другий день його відкопали і повезли до Кривого Рогу. Батько також поїхав. Труну в Кривому Розі відкрили, труп Отамана сфо­тографували, а потім дозволили батькові забрати сина і вже вдруге могили Костя не чіпали».Закінчую цю розповідь словами одного з упорядників книги «Кость Блакитний, отаман Степової дивізії» Григорія Гребенюка:«Нинішній молоді - зросійщеній, урбанізованій, розбе­щеній - потрібен український ідеал.Таким ідеалом є Кость Блакитний.Щедро обдарований природою фізично і духовно, ос­вічений, хоробрий, чистий серцем - він до останнього подиху залишився відданим нашій праматері - ук­раїнській землі.Костя Блакитного можна уподібнити до міфічного ге­роя. Він повторював: "Воюючий мечем - від меча загине".Кость підняв руку з мечем на ворога і не опустив її до останньої хвилини.І помер героєм...Нинішнє покоління української молоді відповідальне за майбутнє своєї нації і держави. Свою історичну місію покоління виконає лише тоді, коли запалить себе бойовим духом Костя Блакитного, благоговійною любов'ю до України і спо­пеляючою ненавистю до російського окупанта».

Візьму на себе відповідальність і передам Україні привіт від її незабутнього сина - Костя Степового - Блакитного.

 Україно,

                 чуєш!?»

 

 

 

( 15 березня 2008 року в с. Ганнівка Петровського району на Кіровоградщині на Батьківщині К.Ю.Пестушка перед початком регіональної науково- практичної конференції присвяченої 110 річниці з дня його народження проходить панахида по Герою та всім загиблим воякам в боротьбі за незалежність України).

 

 

 

 

 

                

(9 травня 2008 року в с. Василівка Долинського району на Кіровоградщині при вручені літературної премії імені Головного отамана Холодного Яру К.Ю. Пестушка лауреатам В.К.Антоненко та О.О. Мельнику)

Чому Кость Пестушко обрав собі войовничий псевдонім  саме «Блакитний»?

Чому деякі сьогоднішні історики стверджують про чисто економічно-соціальні причини повстанського руху під проводом  Степового- Блакитного?

Чому саме його було обрано Головним отаманом Холодного Яру?

Чи правда те, що Кость як освічена, інтелігентна людина, був осторонь політичних переконань та не перебував у політичних партіях?

Чи вірно 15 березня 2008 року учасники науково – практичної конференції на батьківщині Костя в селі Ганнівка під Жовтими Водами на Кіровоградщині з нагоди 110 річниці з дня народження Головного Отамана Холодного Яру в своїй резолюції наполягали на вшануванні пам’яті його як визначного діяча України та клопочуть перед Президентом про присвоєння йому звання Героя України?

На мою думку, К. Пестушко не міг бути призначеним Ганівським волосним комісаром без перебування в членстві однієї з партій комуністичного напрямку, бо дійсно, лозунги й брехливі обіцянки російських більшовиків в 1917-1918 роках були спорідненні великим бажанням українського селянства й робітничого класу бути господарями на своїй землі.

Багато верств українців підтримувало цю політику й бажало будувати нове життя в незалежній Україні на принципах братерства й справедливого розподілу результатів вільної праці (навіть колективної).

Передові представники селянства та робітників вступали до більшовицької партії, щоб творити нове життя, бути корисними суспільству. Саме ці «нові» комуністи, яких раніше було обмаль на Україні, створили ядро низової ланки державного управління. Інакше й не могло було бути. Без цього не було б ніякого призначення й затвердження повітового та губернського Пестушка на  посаду керівника Ганнівського ревкому. В крайньому випадку, Кость міг перебувати в кандидатах у цю партію або «сочувствующим».

У травні 1918 року на Україні після розколу партії соціалістів – революціонерів виникла партія боротьбистів, яка представляла, за подальшою оцінкою більшовиків, інтереси дрібної буржуазії націоналістичного напрямку. Найменувалася вона за назвою центрального органу партії – газети «Боротьба».

У березні 1919 року вона прийняла найменування Українська партія соціалістів – революціонерів комуністів боротьбистів, а в серпні – Українська комуністична партія боротьбистів. Партію очолювали В.Блакитний, Г.Гринько, А. Шумський та інші. Членом цієї партії були командири загонів Степової дивізії – гурівчани з Долинщини Сергій та Іван Клепачі, а також Скляр та інші.

Весною та влітку 1919 р. воєнно-комуністична політика більшовиків в Україні викликала незадоволення серед широких мас населення. Надмірна й прискорена націоналізація підприємств промисловості, транспорту та зв'язку і невміння організувати їх правильне функціонування призвели до припинення діяльності багатьох з них, а отже, до масового безробіття і втрати засобів до існування значних лав робітників. Народне господарство руйнувалось. Найголовнішим завданням земельної політики більшовики, спираючись на комуністичну доктрину, проголосили перехід від одноосібного господарства до колективного і стали нав'язувати селянам ідею створення комун і артілей, і тому залишили значні площі поміщицьких земель у віданні держави. Селяни стали виступати проти комун. «За більшовиків, але проти комуністів,» – часто заявляли вони. Суперечила інтересам селянства політика воєнного комунізму у продовольчій справі і, передусім, продрозверстка і заборона вільної торгівлі, намагання перейти на безгрошовий обмін. Ця політика повністю підривала економічний інтерес селянина у розвитку господарства. До того ж, замість вилученого хліба держава не могла дати селянинові необхідних знарядь праці і товарів першої необхідності, що викликало величезне незадоволення села. "Із села, – писав 25 травня 1919 р. голова Раднаркому УСРР Х.Раковський народному комісару продовольчих справ О.Шліхтеру, – чується суцільний зойк: дайте нам солі, сірників, мила, гвіздків…”. Багато зла на селі чинили продзагони, до того ж більшість їх була із Росії і вони не зважали на місцеві умови, звичаї і характер українських селян. Налаштовували селян проти радянською влади і численні реквізиції, а то й просто грабежі, що їх чинили частини Червоної Армії. Негативно впливала на настрої селянства недооцінка КП(б)У національного питання й розвитку української культури. Серед керівних кадрів було надто мало українців або принаймні людей, які володіли українською мовою і могли нею спілкуватися з селянами. Через це радянська влада в багатьох випадках була національно чужою для селянина. Велике незадоволення селян викликало переслідування православної церкви, виступи керівних працівників проти релігії. "Відокремлення церкви від держави розуміється як знущання над вірою", – писали у своєму звіті співробітники військово-агітаційного відділу про настрої селян у Київській і Чернігівській губерніях. Створивши систему органів влади й управління, – а в Україні на червень 1919 р. було близько 25 тис. виконкомів рад (губернських, міських, повітових, районних, волосних, сільських та ін.) і понад 100 тис. членів у них, – більшовики не змогли створити дійового, чітко працюючого апарату. Хоч для оздоровлення державних установ проводилися різні заходи - розпуск і перевибори ревкомів, рад, комбідів, чистки їх складу, ревізії їх діяльності та ін., але в них було багато некомпетентних і нечесних керівників та службовців, поширеними були бюрократизм, тяганина, хабарництво, пияцтво та інші зловживання. Найбільше незадоволення й відверту ненависть населення викликала діяльність надзвичайних комісій (за російським зразком ЧК). Всеукраїнська, фронтові і місцеві надзвичайні комісії були створені за рішенням Тимчасового робітничо-селянського уряду України від 27 грудня 1918 р. для боротьби з контрреволюцією, саботажем, спекуляцією і службовими злочинами. Спочатку Всеукраїнську надзвичайну комісію (ВУНК) очолив І.Шварц, а з квітня 1919 р. – М.Лацис. Були створені губернські, повітові й у  багатьох волостях також волосні надзвичайні комісії, переважно не з українців. Але головне полягало в тому, що надзвичайні комісії буквально тероризували населення. Їхні співробітники часто арештовували ні в чому не винних людей, знущалися над ними і розстрілювали. У Києві весною-влітку 1919 р. було розстріляно не менше 12 тис. чол., в Одесі, Миколаєві й Херсоні принаймні 13-14 тис. Розстрілювали не тільки винних за скоєні злочини, а й заложників з числа "буржуазних верств населення", інтелігентів, священиків, службовців, робітників і селян. При цьому співробітники надзвичайних комісій пиячили, брали хабарі, привласнювали цінні речі. Усе це викликало ненависть більшості населення. Сам Лацис 6 травня 1919р. у своїй інструкції писав: “Замість широкої підтримки населення ми зустрічаємо одну лише ненависть”. Навіть Ленін у телеграмі Лацису 4 червня 1919 р. визнавав: “...На Україні Чека завдали величезної шкоди...”. Отже, прогресуючий розвал економіки, неспроможність владних структур налагодити елементарний порядок, різке погіршення життя широких народних мас, викликані війною і воєнно-комуністичною політикою більшовиків, зумовили загальне незадоволення населення, загострення суспільно-політичного становища в Україні. При цьому незадоволені були не тільки заможні верстви, а й звичайні робітники і особливо селяни. У таємному звіті політвідділу Вищої військової інспекції Червоної Армії так характеризувалось становище в Катеринославській губернії в березні 1919 р.: "Загальне становище Катеринославської губернії сумне у всіх відношеннях. Гостра продовольча криза. Безробіття і велика смертність голодних робітників. Заводи стоять. Робітники, які чекали, що радянська влада запустить заводи, дуже незадоволені". Подібне становище і настрої робітників були і в інших губерніях.

Ось яку оцінку соціально- політичного стану того часу описують науковці Калениченко В.В. та Рибалка І.К.

«Селянство України відкрито виступило проти політики радянської влади. Розгорнувся масовий повстанський рух, який більшовицьке керівництво характеризувало як контрреволюційний, куркульський бандитизм. Троцький, інструктуючи агітаторів підчас відправки їх на Україну, говорив: "Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров ... возненавидел украинский крестьянин до глубины души". Отже, у 1919 р. в Україні розвивався масовий повстанський селянський рух, а не куркульський бандитизм, який відображав незадоволення усіх селян політикою радянської влади. Недарма у зведеннях Наркомвійськсправ інформації поділялися на розділи: "Зовнішній фронт" і "Внутрішній фронт". Повстанські виступи у 1919 р. проходили здебільшого під радянськими гаслами (Григор'єв - за "самостійну радянську владу", Зелений, незалежники - за "самостійну вільну Радянську Україну", Махно - за "вільні ради"). Українські партії соціал-демократів, незалежників та есерів намагалися використати масовий селянський рух з метою організації боротьби з "окупаційною російською, комуністичною владою". На початку квітня 1919 р. їхні представники провели підпільно нараду, на якій домовилися про об'єднання керівництва повстанським рухом. У містечку Сквирі на Київщині незалежники створили Всеукраїнський повстанський ревком, на чолі якого став один з лідерів цієї партії Драгомирецький, а отаманом усіх повстанських сил був проголошений Ю.Мазуренко. У квітні-травні селянство посилило опір радянській владі, унаслідок чого повстанство набрало широкого розмаху. Протягом квітня в Україні було зареєстровано 93, а з середини квітня до середини червня 1919 р. - 328 виступів. Найбільше цих виступів припадало на Київщину, де найсильнішими були загони Зеленого, Струка й Соколовського. Зелений (Данило Терпило) - син селянина з Трипілля, учитель, член партії незалежників, організував повстанський загін і діяв спочатку у Київському повіті в районі Трипілля - Обухів - Германівка - Кагарлик, а потім поширив сферу своїх дій на інші повіти Київщини та Переяславський і Золотоніський повіти Полтавщини. Сили його сягали часом до 30-35 тис. чол. Струк - учитель в минулому - також назбирав загін і боровся проти органів радянської влади в Чорнобильському повіті Київщини, в Остерському та інших повітах Чернігівщини. Соколовський - син псаломщика, поручик військового часу - із своїм загоном робив те саме у Радомишльському та інших повітах Київщини. Одночасно з загонами Зеленого, Струка, Соколовського діяли й багато інших загонів (Гончара, Ангела, Лазнюка, Уварова, Трепета, Тютюнника, Яценка та ін.). Зеленому вдалося підняти 10 квітня 1919 р. повстання навіть на околиці Києва - на Куренівці та в сусідніх селах Старо-Петрівської волості. Для придушення повстанського руху уряд залучив військові частини та Дніпровську річкову флотилію загальною чисельністю 21 тис. чол. Унаслідок активних дій цих військ на початку травня 1919 р. загони, і передусім найбільші - Зеленого, Струка і Соколовського, - були в основному розсіяні. Але у травні виступ М. Григор'єва знову активізував формування й дії повстанських загонів. М.О.Григор'єв, уродженець м.Олександрія,  - штабс-капітан царської армії, український есер, учасник антигетьманського повстання на півдні України під прапором Директорії, "отаман Херсонщини, Запоріжжя й Таврії". На початку лютого 1919 р. від Директорії  М.Григор'єв перейшов на бік радянської влади. Очолювані ним загони були спочатку переформовані у 1-у бригаду Задніпровської дивізії, а у квітні – у 6-у Стрілецьку дивізію, її начальником і був призначений М.Григор'єв. На початку травня 6-а дивізія зосереджувалася в районі Олександрії - Єлисаветграда – Знам'янки. Під командуванням Григор'єва перебувало близько 20 тис. чол. У своєму розпорядженні він мав 52 гармати, 700 кулеметів, 11 бронепоїздів. У травні 6-а дивізія у складі 3-ї Української армії дістала наказ почати наступ проти румун в Бессарабії для подальшого з'єднання з Угорською Радянською Республікою. Відмовившись виконати наказ про похід у Бессарабію, Григор'єв 8 травня звернувся до "народу українського, народу змученого" з універсалом, у якому закликав до усунення "уряду авантюриста Раковського" і встановлення "диктатури працюючого люду", "влади народу України". Він закликав формувати загони, займати повітові й губернські міста, а кращих бійців посилати на Київ і Харків. “Негайно організовувати владу народну, - йшлося в універсалі. - В кожному селі виберіть селянську раду, у кожній волості - волосну раду, у кожному повіті - повітову раду, у кожній губернії - губерніальну раду”. Піднявши повстання в районі Олександрія – Єлисаветград, Григор'єв за кілька днів захопив Катеринослав, Кременчук, Миколаїв, Херсон, Черкаси, Золотоношу, Знам'янку та розгорнув наступ на Київ, Харків, Одесу. Григор'євське повстання стало серйозною загрозою для радянської влади в Україні. Тому командування радянських військ мобілізувало на його придушення всі сили. Воно створило ударні групи трьох основних напрямків: 1)групу військ Київського напрямку; 2) Одеську групу; 3) групу Харківського напрямку. У впертих боях з повстанцями радянські війська у травні 1919 р. розгромили основні сили григор'євців. Сам Григор'єв із залишками прибічників переховувався у віддалених степових селах на Херсонщині до кінця липня 1919 р. Але розгром григор'євського повстання не означав ліквідації повстанського руху, оскільки незадоволення селянства політикою радянської влади не зникло. Лише з 1 по 19 липня 1919 р. в Україні було зареєстровано 207 повстанських виступів. Складними були стосунки радянської влади з Махном і махновськими повстанськими загонами. Нестор Іванович Махно (1888-1934) народився в сім'ї бідного селянина в селі Гуляй-Поле на Катеринославщині, в юні роки включився до революційної боротьби, ввійшов до гуляйпільської групи анархістів. За терористичну діяльність у 1910 р. був засуджений до смертної кари, яка була замінена довічною каторгою. До середини 1917 р. він утримувався в Бутирській каторжній тюрмі у Москві. Весною 1917 р. повернувся до Гуляй-Поля, був обраний головою ради робітничих і селянських депутатів, створив Чорну гвардію. Під керівництвом Махна у Гуляй-Полі ще до жовтня 1917 р. були взяті на облік і розподілені поміщицькі землі. Улітку 1918 р. Махно організував повстанські загони, які вели бої проти гетьманців і німецько-австрійських військ, а потім проти військ Директорії. У лютому 1919 р. Махно перейшов на бік радянської влади і його повстанські загони були переформовані в 3-ю бригаду Задніпровської дивізії, якою командував П.Дибенко. На початку лютого бригада мала 4 тис., а на початок березня - 7 тис. бійців. Махновський рух був рухом переважно степового українського селянства, яке прагнуло оволодіти поміщицькими землями, вільно вести своє індивідуальне господарство й розпоряджатися результатами свого господарювання, якомога менше залежати від центральної влади. Цей рух був оголошений анархістським, оскільки сам Махно і його найближчі прибічники вважали себе ідейними анархістами, заперечували будь-яку владу, висували "безвладну" програму тощо. До Махна пристали такі ватажки анархістів, як Аршинов, Волін, Барон, Венгеров та ін. Відображаючи незадоволення селянства диктатом комуністів і їхньою воєнно-комуністичною політикою, махновці висунули гасло: "Хай живуть вільно обрані Ради трудящих селян і робітників". У рішеннях 3-го районного з'їзду представників від 72 волостей Олександрівського, Маріупольського, Бердянського, Бахмутського і Павлоградського повітів, а також махновських військових частин, проведеного штабом Махна 10 квітня 1919 р. у Гуляй-Полі, зазначалось, що ІІІ Всеукраїнський з'їзд рад не був "істинним і вільним виразником волі трудящих", і містився протест проти "реакційних прийомів більшовицької влади" і вимоги "зміни в корені продовольчої політики, заміни реквізиційного загону правильною системою товарообміну між містом і селом". У березні - квітні 1919 р. бригада Махна вела вперті і дуже тяжкі бої проти білогвардійців на ділянці фронту від Азовського моря до Волновахи. 15 березня вона оволоділа Бердянськом, 17-го - Волновахою, 27-го - Маріуполем і розгорнула наступ на Таганрог. Але на початку квітня денікінці підтягнули свіжі сили. 6 квітня по радянським військам ударив кінний корпус генерала А.Шкуро. Розгорнулися запеклі бої. Сусідня з бригадою Махна 9-а дивізія Південного фронту була розгромлена й почала відступати. Махновські частини були виснажені, але трималися. В одному з боїв під Гришино полягло близько трьох тисяч повстанців. Але радянське командування допомоги військам Махна не надало. 16 травня в Україну прибув голова Реввійськради Російської Республіки Троцький, маючи метою "розпеченим залізом" розправлятися з партизанщиною в армії. Він різко запротестував проти намірів реорганізації бригади Махна в дивізію і зажадав ліквідації "махновщини". За цих умов 25 травня Рада робітничо-селянської оборони УСРР постановила: "Ліквідувати Махна в найкоротший строк", хоча махновці і сам комбриг Махно пе­ребували на фронті в боях. На початку червня Троцький відкрито оголосив Махна зрадником і організатором заколоту. Махно в телеграмі в Москву спростовував ці звинувачення. 12 червня з Харкова на станцію Синельникове прибув Надзвичайний трибунал на чолі з Г.П'ятаковим і того ж дня заарештував вісім членів махновського штабу. 17 червня вони були розстріляні. Вражений цією розправою, Махно з невеликим загоном (150 чол.) виїхав з фронту у Великий Токмак, а потім 17 червня з загоном уже з 800 чол. перейшов на правий берег Дніпра і став організовувати нові повстанські загони. У липні Махно увійшов у контакт з Григор'євим, зустрівся з ним 27 липня в селі Сентове, поблизу Олександрівки на Херсонщині. Звинувативши Григор'єва в зраді народу, махновці вбили його».

Тільки знаючи цю політичну кризу в Україні, розумієш виступ голови Ганнівського ревкому К. Пестушка в травні 1920 року зі зброєю в руках проти російсько-більшовицького гніту, а також зміст благань зрадника Зірки перейти на бік ворога в останні хвилини життя Отамана.

При прийняті такого рішення К. Пестушко розумів, у якому становищі опинилися Петлюра, Григор’єв, Махно, Зелений та інші борці за незалежність України й добровільно, хоч не на довго, взяв відповідальність за цю незалежність на себе.

Вже потім, більшовицькі історики писатимуть: «В рядах партії боротьбистів було чимало контрреволюційних петлюрівських елементів, які, маскуючись революційною фразою, заявами про визнання комуністичної платформи, виступали на ділі проти диктатури пролетаріату, проводили лінію на розкол єдиного революційного фронту трудящих України і Росії». Але ця оцінка партії комуністів – боротьбистів була нав’язана іншою складовою партії більшовиків, «троцькистівцями». Нам досьогодні не було відомо (бо цей факт пильно приховували), що серед вояків УНР С.Петлюри  були В.Сосюра, П.Тичина, О.Довженко, А.Головко, Панч (Панченко), Остап Вишня – відомі поети та письменники, тобто передова українська інтелігенція! Хоча В.Сосюра ще в 1919 році написав свій твір «Третя рота», де, не змінюючи свого прізвища, писав відверто про себе як про сотника Українського війська.

Репресіям найперше на Україні потрапила саме українська частка комуністів, і нищівного удару отримала від єврейської секції компартії в ЦК.

Хто ж вони, - «троцькісти» й чому в радянській більшовицькій історіографії так мало роз’яснювалося нам джерела виникнення цього сильного більшовицького крила в партії, та всіх «троцькістів», які в тридцятих роках були засудженні відкрито? Ми зараз також об’єднуємо їх з мільйонними жертвами сталінських репресій.

Саме це «троцькістське» крило партії розпочало знищувати «боротьбистів» та націонал- комуністів, - в першу чергу на Україні, й було ініціатором знищення православ’я та запровадження примусової колективізації на селі.

Євреї в партiї переважали не тiльки чисельно, а й за своїм становищем. Як правило, вони займали керiвнi пости в усiх її органiзацiях. За даними рiзних з’їздiв, опублiкованими iсториком Покровським, вiд 1/4 до 1/3 органiзаторського прошарку всiх революцiйних органiзацiй становили євреї.

Характерною з цього погляду є статистика нацiонального складу делегатiв XII з’їзду РКП, що вiдбувся в 1923 р. Згiдно з вiдомостями мандатної комiсiї, оголошеними з трибуни з’їзду, першими йшли росiяни - 60,8%, потiм знову-таки євреї - 11,3%, далi латишi й естонцi - 7,1%, українцi - 4,7% i т.д.

Таке спiввiдношення, як видно, давало декому пiдстави для переоцiнки справжньої ролi євреїв у росiйському революцiйному русi. Не чим iншим, як тiльки цим можна пояснити появу весною 1919 р. на сторiнках харкiвського “Коммуниста” дуже симптоматичної постатi якогось Когана, який перемогу Жовтневої революцiї приписував винятково заслугам євреїв. Коган писав буквально таке:

“Без преувеличения можно сказать, что великая социалистическая революция была сделана именно руками евреев. Разве темные, забитые русские крестьяне и рабочие могли бы сами сбросить с себя оковы буржуазии? Нет, именно евреи вели русский пролетариат к заре интернационализма, и не только вели, но и сейчас советское дело находится в их надежных руках. Мы можем быть спокойны, пока руководство Красной Армией принадлежит тов. Льву Троцькому. Правда, евреев нет в рядах Красной Армии в качестве простых рядовых. Зато в комитетах и советах, в качестве комиссаров, евреи и сейчас бесстрашно ведут к победе массы русского пролетариата...”  

Ось чому так різко, на 180 градусів (хоч би поступово!) була змінена ленінська політика по відношенню до України.

Патріотичну роль визвольного руху та підпільної боротьби українців у період визвольних змагань неможливо зрозуміти без уявлення самої діяльності «троцькістів», бо вона дає опис суспільного середовища, в якому перебували холодноярскі отамани на чолі з Блакитним- Степовим, керуючи повстанським визвольним рухом у Херсонських степах.

Відсутність підтримки більшовицької ідеології на Україні, в цілому, після більшовицького Жовтневого перевороту, змусила В.Леніна офіційно заводити в оману всіх українців обіцянками з метою використання всіх повстанських рухів, направлених на боротьбу з Денікіним, Врангелем, поляками та німцями.

Так використовувалися війська Махно, Щорса, Григор’єва, Боженка та багатьох інших українських ватажків. Йому було вигідно рахуватися з політичними поглядами есерів, боротьбистів, меншовиків тощо.

 

З приходом до влади більшовиків існувала та діяла під керівництвом Лейби Давидовича Бронштейна (Троцького) самостійна Єврейська Комуністична партія, яка згуртувалася на величезні кошти багатіїв-сіоністів, з якими він зблизився  у Франції до Жовтневого перевороту, де вдруге одружився на дочці міліонера Животовського, який в компанії з банкірами Варбургом та Шифером фінансували революційні перипетії в Росії.

Відомий російський письменник Володимир Карпов наводить свої науково- історичні дослідження й вислови однодумця Троцького - Раковського: «…Я в цьому особисто брав участь. Але я вам скажу ще більше. Чи знаєте ви, хто фінансував Жовтневу революцію? ЇЇ фінансували «Вони» (під «Вони» Раковський має на увазі лідерів сіонізму), а саме через тих же банкірів, які фінансували революцію в 1905 році, тобто Якова Шиффера та братів Варбургів: це означає, через велике банківське об’єднання, через один з п’яти банків – членів Федерального Резерву – через банк «Кун, Леб та К», де також брали участь й інші американські та європейські банкіри, як Гуттернгейм, Хенауер, Брайтунг, Ашберг, «Нива - Банкен» - це з Стокгольма. Я був там, в Стокгольмі, й брав участь в переміщенні фондів. Поки не прибув Троцький, я був єдиною людиною, який виступав посередником з революційною стороною…

Як та чому виникає невідомий Троцький, одним махом набувши владу більш вищу, а ніж ту, яку мали самі старі й впливові революціонери? Дуже просто, він одружується. Разом з ним прибуває до Росії його жінка – Сєдова. Знаєте хто вона така? Вона дочка Животовського, об’єднаного з банками Варбургів, компаньйонами та родичами Якова Шиффера, тобто тієї фінансової групи, яка, як я говорив, фінансувала революцію 1905 року. Ось де причина, чому Троцький одним махом стає на чолі революційного списку.

Фінансові покровителі, як тільки почули інформацію в 1905 році про назрівання революції в Росії, заслали туди Троцького й дали команду своїй сіоністській «п’ятій колоні» підтримати його й підпорядковуватися йому».

Після поразки революції  1905 року, в якій Троцький був головою виниклої тоді Петроградської Ради, він емігрував за кордон. Там його покровителі проаналізували складене становище. «Вони» прийшли до висновку: продовжувати підтримку Троцького як керівника революційного руху та всіляко компрометувати його головного конкурента Леніна. «Вони» готували свого вождя для майбутньої революції й щедро фінансували штаб та діяльність Троцького».

В 1916 році йшла війна, й виступи Троцького як пораженця були кримінальні, тому його висилають з Франції – союзника Росії. «Хазяїни» вирішили скористатися цим і показали свого ставленика американським колегам. Троцький і там сподобався, він починає видавати газету    «Новий світ». На чиї кошти? Зрозуміло, на кошти своїх співплемінників - банкірів.

До речі, в Нью - Йорці опинився тоді та став співпрацювати з Троцьким ще один антиленінець – Бухарін. В Америці Троцький та Бухарін працювали до Лютневої революції. «Вони» зразу ж наказали Троцькому негайно направитися в Росію та брати керівництво революцією в свої руки з метою реалізації сіоністських замислів.

У Петербурзі Троцький організовує свою Єврейську Комуністичну партію з прибувших з ним емігрантів та різних лівацьких груп. Коли переконався, що революційна ситуація під контролем більшовиків, Лейба забуває про колишні суперечки з Леніним та подає заяву про вступ до РКП(б). Троцького підтримують численні однодумці (та "кровники"), - його не тільки прийняли до партії, але й ввели до складу ЦК!

Відверті з цього приводу свідчення Раковського: «Троцький має можливість «таємним чином» окупувати весь державний апарат. Що за така сліпота! Ось це й є реальність овіяної славою Жовтневої революції. Більшовики взяли те, що «Вони» їм вручили».

В 1920 році в Нью - Йорці була видана брошюра «Хто керує Росією», в ній наведені списки керівних органів «Робітничо - селянської Соціалістичної Росії» на 1920 рік.

Ось як укомплектував Троцький ввірений йому Військовий комісаріат.

Комісар армії та флоту - Бронштейн - Троцький, Голова революційного штабу Північної армії – Фішман, Військовий судовий Комісар 12-ї армії – Ромм, Політичний комісар 12-ї армії – Мечик, Політичний комісар штабу 4-ї армії – Лівенсон, Голова ради армії Західного фронту – Позерн,  Політичний комісар Московського військового округу – Губельман – Ярославський, Політичний комісар Вітебського військового округу – Дейб, Комісар військових реквизицій міста Луцьк – Кальманович, Політичний комісар Самарської дивізії – Глузман, Військовий комісар тієї ж дивізії – Бекман, Комісар реквізиційного загону Московського військового округу – Зузманович, Голова Головної Московської ради – Бронштейн - Троцький, його помічники: Гиршфельд, Склянський, члени тієї ж ради: Шородак, Петч, Військовий комісар Московської губернії – Штейнгардт, його помічник – Дуліс, Комісар Школи прикордонної охорони – Гейзер, Політичні комісари 15-ї дивізії Рад: Дженіс, Полянський, Комісар Військової ради  Кавказьких армій – Лехтинер, Надзвичайні комісари Східного фронту - Бруно, Шульман, Члени Кавказької військової ради – Розенгольц, Мейгоф, Незенгольц, Командуючий Червоної Армії в Ярославлі – Геккер, Начальник Петроградського Військового комісаріату – Нейгер, Політичні комісари Петроградського військового округу – Цейгер, Гиттис, Командуючий Західним фронтом проти Чехословаків – Вацетис, Член Ради Військової комуни - Назимер, Начальник Військової комуни – Кульман, Начальник Московського військового округу Юицис, Військовий комісар Московського військового округу – Метказ, Начальник оборони Криму – Зак, Командуючий Курським фронтом – Слузин, його помічник – Зильберман, Політичний комісар Румунського фронту – Сниро, Уповноважений для мирних переговорів з Німеччиною - Давидович, Кандидат в члени Військового комісаріату – Шисур, Солдат Військового комісаріату – Смидович.

Всього: з 43 членів: росіян – 0, латишів – 8, німців - 1, євреїв - 34.

Коментар? Вискажіть самі.»

 (В. Карпов. «Генералісимус»)

 

Вивчаючи в Долинській середній школі №1 російську мову та літературу, яку викладала нам наш класний керівник, люба нам вчителька, дворянського походження, добра знайома моєї бабусі Фросі – Віра Володимирівна Мацеюк,  ми – школярі - не сильно заглиблювалися за широким роз’ясненням творів А. Макаренко, В.Маяковського та М. Шолохова. Щодо поведінки героїв творів цих письменників та проблем того часу, в яких ці герої жили, ми не мали широких роз’яснень. Головне ми усвідомили: тоді було погано, сьогодні - добре! Чому було погано й хто це робив, ми не розуміли. Нас запевняли, що погане робили «білі» й «бандити», а «червоні» робили краще людям та пролили за це багато крові, частина котрої на наших піонерських галстуках. Так ми й ходили "окровавлені" до 14 річного віку, поки не повішаємо значки з Ілічем. А сам піонерський значок символізував вогнище й те, що в цьому вогнищі горіли наші предки – ми не розуміли. Хто й чому «балувався» на початку сторіччя сірниками ми не знали.

Зараз, коли минув певний історичний час, змінилися погляди та настав особливий інтерес до буття, - розумієш велич цих особистостей.

Вони через віка відтворили жах – більшовицької ідеологій того часу. Знову і знову я вчитуюся в рядки не тільки поетів та письменників, які тоді були не забороненими, а й тих, - чиї твори раніше не друкувалися. На мою ж думку, Віра Володимирівна могла розповісти більше до цих творів, але ніхто не питав, шкільна програма та партійний ідеологічний контроль забороняли особисте тлумачення, та й самому це робити було небезпечно.

 

В. Маяковський. Поема «Хорошо»

«Звякая

              шпорами

                             довоенной виковки,

аксельбантами

                         увешанные до пупов,

говорили –

                    адъютант

                                     ( «Селекте» (Пивне кафе. Авт.) на Лиговке)

 и штабс - капитан

                               Попов.

 «Господин адъютант,

                                      не возражайте,

                                                               не дам,-

скажите,

               чего еще

                               поджидаем мы?

Россию

             жиды

                        продают жидам,

и кадровое

                   офицерство

                                        уже под жидами!

Вы конечно,

                     профессор,

                                         либерал,

но казачество,

                         пожалуйста,

                                              оставте в покое.

Например,

                   мое положенье беря,

это…

              черт его знпет, что такое!»

 

«Нет,

          я не за монархию

                                        с коронами,

                                                            с орлами,

НО

        для социализма

                                    нужен базис.

Сначала демократия,

                                     потом

                                                парламент.

Культура нужна.

                             А мы-

                                         Азия-с!

Я даже –

                  социалист.

                                    Но не граблю,

                                                             не жгу.

Разме можно сразу?

                                    Конечно, нет!

Постепенно,

                       понемногу,

                                           по вершочку,

                                                                   по шажку,

 сегодня,

                завтра,

                             через двадцать лет.

А эти?

             От Вильгельма кресты да ленты.

В Берлине

                  выходили

                                     с билетом перронным.

Деньги

             штаба –

                           шпионы и агенты.

В Кресты бы

                       тех,

                               кто ездит в пломбированном!»

«С этим согласен,

                               это конешно,

этой сволочи

                         мало повешено».

«Ленин,

               который

                                смуту сеет,

председателем,

                           што ли,

                                         совета министров?

Что ты?!

                Рехнулась, старушка Рассея?

Касторки прими!

                              Поправсь!

                                                 Выздоровь!

Офицерам –

                      Суворова,

                                       Голенищева-Кутузова

благодаря

                   политикам ловким

быть

           под началом

                                  Бронштейна бескартузого,

какого-то

                   бесштанного

                                           Левки?!

Дудки!

             С козачеством

                                       шутки плохи –

повыпускаем

                        им

                              патроха…»

 

 

«А в конце у Лиговки

                                       другие слова

подымались

                      из подвалов.

 «Я,

         товарищи,-

                            из военной бюры.

Кончили заседание –

                                     тока-тока.

Вот тебе,

                 к маузеру,

                                     двести бери,

а это –

             сто патронов

                                      к винтовкам…»

 

У всіх школах колишнього Радянського Союзу з 1935 року було обов’язковим вивчення «Сокровищницы моральних ценностей  большевизма» - романа М.Островського «Як гартувалася сталь».

З роману молоде покоління брало «найкращі» риси Павки Корчагіна: «сипати махорку в пасхальне тісто, замість навчання грамоті й вперто не визнавати в цьому своєї провини», « дратися в школі», «курити в поїздах та в приміщеннях на комсомольських зборах», «систематично матюкатися, відстоюючи свою точку зору, якщо себе вважаєш правим», – «бити табуретом по голові свого опонента», «сільських хлопців та дівчат вважати класово чужим – ворожим елементом, а товаришувати з ними, чи одружитися, як то зробив брат Павки Артем: це дрібно – буржуазний недолік, морально недопустимий вчинок». «Відбирати чуже єврейське майно, яке не забрали «петлюрівці» у старого єврея» – є комсомольським добрим вчинком, висвітлюється в романі. Крім того «прийняття присяги на вірність народу Україні загонами січових стрільців у присутності священика й самого Головного Отамана С. Петлюри - гидкість, а «бій до останньої краплі крові сімох українських повстанців і відмова їх добровільно йти в полон до жидів та латишів - червоноармійців» – не є героїзм, а бандитська зухвалість. «Натовпи селян, які їдуть потягом, щоб обміняти своє шмаття на хліб, котрий у них забрали продзагони» – спекулянти й вороги комунарів, яких потрібно викидати з вагонів й забирати їх майно. Відправлений продзагонами забраний у селян потяг з вагонами хліба за межі України відбивають повстанці, пускаючи його під укіс – «бандитизм», а шкіряна комісарська куртка – більш ніж мандат, який дозволяє робити над людьми все! Мрії відвезти на відпочинок своїх родичів до Андриатичного моря, а потім їхати завойовувати Америку (звісно, після завоювання Італії!) -  це неминуче майбутнє для тих, хто йде за більшовиками.

Саме такий зміст книги Миколи Островського - друга Шацького. Так вони мріяли в 16 років, так вони примушували вірити інших.

 

На 1984 рік цей «шедевр» більшовицької ідеології видавався всіма  мовами більшовицької імперії 393 рази! Тільки на російською мовою він вийшов тиражем в 25 410 000 екземплярів, а на Україні видавався 34 рази….

Такий ідеологічний погляд у ті часи об’єднав грабіжників від Котовського та Мишка "Япончика" до незрілої безпритульної молоді, зробивши їх ідейними кумирами тогочасної молоді, ставлячи за приклад новим поколінням.

 

Сьогодні, читаючи цю книгу, чітко розумієш, хто є «героєм» поневолення України: жиди - більшовики, російський пролетарій, шістнадцятирічні місцеві босяки - грабіжники, латиські червоні стрільці  й самі українці, які, будь-що хотіли бути особистими лідерами під політичними гаслами своїх партій.

 

16 травня 1935 року на засіданні Сочинського міського комітету ВКП(б) на квартирі Миколи Островського сам письменник проголосив: «Товариші! Роман «Як гартувалася сталь» - це моя відповідь на заклики секретаря ЦК ВЛКСМ товариша Косарєва до радянських письменників – створити образ молодого революціонера нашої епохи…». Не передбачав Микола, що сам Косарєв невдовзі буде закатований разом з такими ж комсомольцями як «ворог народу», а над його жінкою будуть до смерті глумиться його вихованці…

Унікальний роман відверто показує українській молоді життєвий шлях, яким пройшла революційно романтична молодь, яка в тяжку годину національно- визвольних змагань пішла за балтійським матросом - начальником Особливого відділу ВЧК Жухраєм, забувши своє національне батьківське коріння.

Ось в який час К.Пестушко взяв на себе тягар Головного Отамана Холодного Яру щоб протистояти героям Островського «шедевру»!

 

Українські більшовики звернулися до ЦК РКП(б) від імені 32 відомих політпрацівників з листом, в якому різко критикували склад ЦК ВКП(б)У і методи його роботи, а також висловлювали протест проти мобілізації партійних і радянських працівників з російських губерній для України.

(ще не розуміли те, що йде окупація!)

Оргбюро ЦК РКП(б) 18 грудня розглянуло заяву українських працівників і постановило «оголосити догану за те, що вони замість політичної роботи за вказівкою Всеукраїнського Ревкому і Бюро ЦК ВКП(б)У витрачають час і сили на пересуди і безвідповідальне політиканство, що є порушенням партійної дисципліни, і запропонувало надалі, суворо підкоряючись директивам партійного центру, виконувати ту роботу, яка кожному з них буде вказана.

 

ДО ОРГБЮРО ЦК РКП(б)

До Оргбюро

Пропоную або оголосити догану авторам цього паперу (про імена 32 чоловіка, можна дізнатися з попереднього їхнього паперу), або зауважити їм, що їх пересуди щодо політики ЦК РКП є порушенням дисципліни і перешкодою організованій і дружній роботі;-

 Бо, нічого конкретного не вказуючи, автори втрачають дорогий час і відвертають увагу від якнайшвидшої поїздки на Україну на роботу.

ЦК закликає їх припинити пересуди та прожектерство і негайно взятися до роботи, якнайсуворіше проводячи лінію і директиви ЦеКа РКП.

 

 

PS. Авторів треба взяти під нагляд і розподілити по одному з поважних працівників. Інакше вийде склока, а не діло.

Ленін.                  Грудень 1919 р.

(В.Ленін т. 51 ст.95)

 

Зараз  можна тільки здогадуватися, що сталося з цими 32 націонаціонал-більшовиками…

Наприкінці 1919 та початку 1920 років, коли Україна наводнилася російськими військами, а Ради очолили російські більшовики, серед яких майже 90% були «троцькісти». Леніну прийшлося виправдовуватися за свої обіцянки й політику співпраці з іншими політичними силами національного спрямування.

Наступив час знищення українських ватажків, замінюючи їх російськими комісарами - більшовиками.

Цитую його промову на УIII Всеросійській Конференції РКП (б) 3 грудня 1919 року:

 

ЗАКЛЮЧНЕ СЛОВО В ПИТАННІ

ПРО РАДЯНСЬКУ ВЛАДУ НА УКРАЇНІ

 3 ГРУДНЯ 1919 року.

 

Товариші! Мені небагато доведеться говорити в заключному слові, хоч, на жаль мені доведеться заперечувати більше не т. Яковлєву, який говорив переді мною, а тт. Бубнову і Дробнісу, які говорили після мене. Незважаючи на це, часткове тільки зауваження доводиться зробити.

З приводу промови т. Раковського доводиться сказати, що коли він заявив, що радянські господарства повинні бути основою нашого комуністичного будівництва, то це не правильно. Ні в якому разі так ставити справу ми не можемо. Ми повинні визнати, що тільки дуже невелику частину культурних господарств ми повинні дати під радянські господарства, інакше ми блоку з дрібним селянством не матимемо, а нам цей блок необхідний. Коли деякі товариші говорили, що я рекомендую блок з боротьбистами, то це непорозуміння. Я тут порівнював політику, яку ми вели щодо правих есерів. Тоді нас обвинувачували, в перший тиждень після Жовтня, між іншими, на селянських з’їздах, - за те, що ми, захопивши владу, не хочемо використовувати сил селян. Я говорив: ми взяли вашу програму цілком для використання сил селян, ми цього хочемо, але союзу з есерами ми не хочемо.

Через це тов. Мануїльський знаходиться в надзвичайно дивному заблудженні так само, як і тт. Дробніс і Бубнов, заявляючи нібито я рекомендую блок з боротьбистами. Моя думка полягає саме в тому, щоб указати, що нам потрібен блок з селянством України, і для того, щоб цей блок здійснився, ми повинні вести полеміку з боротьбистами не так, як її ведуть. Всі ті, хто говорив про національні питання, - це говорили і тт. Дробніс і Бубнов і багато інших, - вони у своїй критиці нашої чекістської резолюції показали, що вони проявляють ту саму самостійність, за яку ми дорікали киянам. Тов. Мануїльський знаходиться в надзвичайному заблудженні, коли думає, що ми дорікали за самостійність в розумінні національному, в розумінні незалежності України. Ми дорікали за самостійність в розумінні небажання зважати на московські погляди, погляди Центрального Комітету, що перебуває в Москві. Це слово, якого вживали жартома, мало зовсім інше значення.

Тепер питання стоїть так: чи потрібен нам блок з українським селянством, чи потрібна нам така ж політика, яка потрібна була в кінці 1917 року і на протязі багатьох місяців 1918? Я заявляю, що потрібна, і через це більшу частину радянських господарств нам треба віддати для фактичного поділу. Нам потрібна боротьба проти великих господарств, нам потрібна боротьба проти партизанства. Боротьбисти говорять багато про національне питання, але не говорять про партизанство. Ми повинні вимагати, щоб боротьбисти розігнали спілку вчителів, хоч би на українській мові, хоч би з українською державною печаткою, але в ім’я тих же принципів пролетарської комуністичної політики, в ім’я яких ми свою ВУС, Всеросійську учительську спілку, розігнали, бо вона не проводила принципів пролетарської диктатури, а захищала інтереси і проводила політику дрібної буржуазії.»

                                                                                                                   (В.Ленін т. 39 ст.347)

 

У проекті резолюції про боротьбистів В. Ленін, спровокований вже колишніми єврейськими комуністами, писав:

«Визнати боротьбистів партією, що порушує основні принципи комунізму своєю пропагандою поділу воєнних сил і підтримкою бандитизму, що прямо на руку білим і міжнародному імперіалізмові. Так само суперечить інтересам пролетаріату їх боротьба проти лозунгу тісного й найтіснішого союзу з РСФРР.

Всю політику треба вести систематично і неухильно до ліквідації боротьбистів, яка має відбутися в недалекому майбутньому. Для цього не пропускати жодної провини боротьбистів без негайного й суворого покарання. Особливо збирати дані про непролетарський і найбільш ненадійний характер більшості членів  їх партії.

Момент ліквідації визначити через короткий строк, момент буде встановлений Політбюро і повідомлений Укрревкомові. 6 лютого 1920р.»

 (В. Ленін» ,Т.40. ст.118).

 

Боротьбисти двічі звертались до Виконкому Комуністичного Інтернаціоналу з проханням прийняти їх до Комінтерну і визнати основною комуністичною партією на Україні.

26 лютого 1920 року Комінтерн прийняв з цього приводу спеціальне рішення, в якому боротьбистам пропонувалося ліквідувати свою партію і влитися в ВКП(б)У.

Бажання створити на Україні другу паралельну партію, йшлося в резолюції, Виконавчий комітет Комуністичного інтернаціоналу не може розглядати інакше як спробу розколоти ряди трудящих. ( Хто очолював Комінтерн – нам вже відомо.)

Леніністи стверджують: «У зв’язку із зростанням впливу більшовиків (масові репресії, повальна окупація України іноземними більшовицькими військами Авт.) у селянських масах і успіхами Радянської влади на Україні боротьбисти змушені були прийняти рішення про саморозпуск.

 

ТЕЛЕГРАМА ПРЕЗИДІЇ ВСЕУКРАЇНСЬКОЇ

КОНФЕРЕНЦІЇ БОРОТЬБИСТІВ

16 .3.1920р.

Харків

Укрраднарком Раковському

для Блакитного в президію

Всеукраїнської конференції боротьбистів

 

Від усієї душі дякую за привітання. Палко бажаю успіху роботи конференції, особливо успіху розпочатої справи злиття з партією більшовиків.

 

Ленін.

(В.Ленін т.51. ст.162)

 

IУ конференція  КП(б)У, яка відбулася з 17 по 23 березня 1920 року, висловилася за прийняття боротьбистів у ряди Комуністичної партії України, причому всі знову прийняті підлягали перереєстрації.

Пізніше проте багато боротьбистів продовжили вести антирадянську діяльність, очолювали боротьбу контрреволюційних, буржуазно-націоналістичних елементів на Україні. Саме тому вже в травні 1920 року після збройного повстання в Кривому Розі Кость Пестушко бере собі за ідейний псевдонім прізвище керівника боротьбистів Блакитного, що дало змогу під знамена своєї Степової дивізії об’єднати націонал – патріотів на боротьбу з зовнішнім ворогом. Без належної патріотичної ідеології неможливо зібрати та керувати 20 тисячним військом, брати Херсон, Олександрію та Знам’янку. Відсутність в військовій анкеті К. Пестушко даних про належність до партії боротьбистів є ознакою, що на той час ця партія вже не існувала, а псевдонім «Блакитний» є прямим доказом спрямованих ідеологічних поглядів українських повстанців.

Боротьбисти- патріоти не розділили рішення Конференції  й коли перебирався Центральний Комітет партії України вони при голосуванні не підтримали ставлеників росіян та євреїв. Вони зрозуміли що українці керувати не будуть на своїй землі. Це збентежило Леніна й він телеграфує:

 

ТЕЛЕГРАМА О.Я. ШУМСЬКОМУ

Харків, Шумському

Копія ЦеКа КПУ

Копія Раковському                                                                                            Шифром

 

На підтвердження телефонограми, яку Ленін учора вночі передав Раковському, повідомляємо, що Політбюро ЦеКа РКП, зважаючи на неприпустиме становище, яке створилося внаслідок того, що 105 делегатів при 8, які утримались, відмовились брати участь у виборах ЦеКа і опротестували ці вибори як незаконні, постановило створити тимчасовий орган аж до того часу, поки цей конфлікт не буде улагоджено. У цьому тимчасовому ЦеКа повинен бути Шумський, колишній боротьбист, тепер член партії, який не брав участі у фракційній боротьбі на укркконференції, потім 2 члени нового ЦеКа і 2 члени старого.

 

24 березня 1920 року.                                                        За дорученням Політбюро. Ленін.

                                                                                              (В. Ленін т. 51 ст. 168)

 

Ленін добре розумів, що за будь-яку ціну потрібно перетягти  авторитет письменника Блакитного, якого вже тоді знала вся Україна, на свою користь. Так воно й трапилося.

Після самоліквідації боротьбистів В. Блакитний та  А.Шумській ввійшли до складу ЦеКа партій комуністів України й їм доручили очолювати Ревкоми 12 та 14 більшовицьких армій, головним завданням котрих була боротьба з повстанцями. (Комісаром у справжнього Блакитного став єврей  «троцькіст» Мечик).

Так і ганялися по херсонським степам два Блакитних. А хто з них справжній – показала історія. Сильнішим на той час став В. Блакитний, який не тільки багнетами  стримував повстанський рух на Україні, але й підкріплював більшовицьку окупацію «революційними романтичними віршами», як і інші (вже потім розкаяні) поети. Романтик, «просвітянин», любий українцями до 1920 року громадянин посмертно буде спаплюжений більшовиками в 30 роках, а всі його «боротьбисти» - чекісти будуть знищені «троцькістами», а «троцькісти» - «сталіністами».

Саме зрада письменника Блакитного, на користь більшовикам, була остаточною причиною демобілізації Степової дивізії.

Ось чому в останні хвилини свого земного життя колишні бойові друзі  кричали пораненому Герою, щоб він здавався й буде живим, як вони.

Герой не здався. Він мовби передбачав, що «боротьбистів» та «троцькістів» у недалекому майбутньому чекає ганебна смерть від своїх «товаришів» по об’єднаній більшовицької партії.

Вже наприкінці двадцятих років Сталін заявить:  «Троцькісти перестали бути політичною течією в робітничому русі…вони перетворилися в безпринципову й безідейну банду професійних шкідників, диверсантів, шпигунів, вбивць. Зрозуміло, що цих господ прийдеться громити й корчувати нещадно, як ворогів робітничого класу, як зрадників нашої батьківщини. Це зрозуміло і не потрібно подальших роз’яснень».

 

Згаданий Романом Ковалем керівник антибільшовицького підпілля та один з командирів полку Степової дивізії «боротьбист» Сергій Клепач був родичем  грозманівського регента церковного хору Свято – Михайлівського храму Колоса Марка Захаровича, бо той був одружений з його рідній сестрі Ксенії.

Р. Коваль не згадує старшого брата Сергія – Івана, який пройшов шляхи Першої світової війни й саме він був головним підпільником у Криворізькому окрузі, до складу якого входив на той час Долинський район.

До об’єднання з повстанськими загонами  Костя Блакитного й формування Степової дивізії Іван та Сергій створили свій бойовий загін, який з успіхом громив продовольчі здирницькі загони більшовиків, вертаючи відібране у селян продовольство. Цей повстанський загін Клепачів діяв на території Долинського, Петровського, Устинівського та Компаніївського районів теперішньої Кіровоградщини та Казанківського району Миколаївщини.

Одного разу Сергій навідався в розвідку до хутора Грозманіно, до сестри Ксенії.

Отримавши інформацію про хід здирництва продовольчого податку на селі, начебто таємно покинув хутір і попрямував вздовж козацьких курганів до річки Інгулу в бік села Лаврівки.

Дивно, що саме це він зробив таким чином, щоб місцева дітвора бачила його. (На той вже час він офіційно розшукувався каральними червоними загонами.)

Про появу «бандита» Сергія Клепача на хутір двоє місцевих дівчат зразу ж доповіли червоному командирові - донському козаку Ігнатенко Якову. Зібравши терміново свій загін, Ігнатенко почав переслідування Клепача, не розрахувавши того, що під селищем Компаніївка була вміло влаштована загоном Клепача засідка.

Під вечір до хутора привезли десятки зрублених червоноармійців (скільки їх в полі лишилося після бою, невідомо), які ще надавали ознаки життя. Поранених розмістили по хутірським хатам. Лише в крайній карабутівській хаті у Леонтія їх налічувалося півтора десятки. Не вистачало медичних засобів. Через деякий час з Шевченково (Долинської) прибуло червоноармійське начальство та поранених червоноармійців вивезли з хутора.

Про такі події, вже в 1924 році, колишній офіцер Армії УНР, а потім – червоноармієць В. Сосюра писав:

 «Постріляні, порубані лежать більшовики…

Іду такий розгублений, заморений такий.

Білизна закривавлена облипла на мені.

За мною нафарбовані сліди лишає сніг.

І от перед оградкою я на коліна став:

«О брате мій засмажений, на кого ти постав?»

«Постав я на куркулика і на його сімя.

За це зложу під кулею я голову свою.

Але чекайте, з півночі (Росіяни. авт) ідуть брати мої,

Веде дівча їх бліде на чорному коні.

У неї очі чорнії і чорная коcа,

Од кулі заговорена, її Комуна звать».

Чому ж не чути пострілів, команди слів не чуть,

Чиї це сльози капають на чоло і на грудь?...

Дивлюсь, і серце бистреє і мліє, і тремтить…

Багнетами поколота старшина вся лежить.

Встаю, такий розгублений, здивований такий:

Біжать до мене лавами веселі козаки.»

 

(«Будьоновці» : НабоченкоУльян Романович зі своїм другом).

 

Полювання на братів Клепачів набирало великого резонансу й проведені агентурні заходи чекістів все ж таки дали свої результати. Сергій Клепач був  спійманий у засідці, а Іван загинув як герой. По телеграфу на ст. Долинську надійшов наказ доставити Клепача до Кривого Рогу. Під вечір, проїжджаючи повозкою Гурівський ліс, Сергій з зв’язаними за спиною руками загадково втік від конвою, ховаючись в рідних з дитинства хащах. Вони його знали з дитинства й кулі багнетів прийняли немовби в свої погруддя кремезні стовбури рідних дерев, рятуючи життя земляка.

 

Чому ж саме травень став головним сигналом на збройне повстання в Кривому Розі?

Насамперед – початком відкритої російської окупації України.

Це пояснюється загальними подіями в Україні таким чином: 31 березня 1920 року головний отаман Українського війська Симон Петлюра в листі до міністра оборони УНР Сальського писав: «Ми, Польща та Україна, повинні досягти порозуміння, щоб перед Москвою устояти. Посилатися на історію польсько – українських порозумінь в минулому для сучасної реальної політики не є аргумент. І які б аргументи не виставлялись різними людьми, а надто галичанами, Ви не зважайте, а, навпаки ведіть лінію праці – діла, реальної затрати часу, а не безплідних непродуктивних дискусій та розмов… Ми повинні в ім’я державності зараз не рахуватися з розпукою, а мати тверду державну волю і не піддаватися на провокацію, все одно – чи останнє походить з нервів політичних, зі свідомих, чи недобрих мотивів.»

В тому самому листі С. Петлюра писав: «Коли з польсько - більшовицьких переговорів щось вийде, хоч це річ непевна, то польські соціалісти, які братимуть участь  у переговорах      (Морачевський –ППС), будуть вимагати від більшовиків негайного звільнення України для зайняття її нашими військами і проведення Установчих Зборів нами».

Немає причин сумніватися, що С.Петлюра мав серйозну надію на поміч поляків. Петлюра дійсно вірив у добру волю свого польського союзника, але помилився…- Ленін випередив Петлюру, вербуючи лідерів боротьбистів у більшовицьке ЦЕКА, й на сміх, призначив Шумського й Єланського - Блакитного Ревкомісарами  Російських більшовицьких 14 ї та 12 ї армій. А саме боротьбисти офіційно представляли інтереси селянства та дрібної буржуазії. Вони й будуть затверджувати  вироки холодноярським повстанцям.

 

Ось як висвітлює ті події доктор Ісидор Нагаєвський в Україні часів Центральної Ради, Гетьманату, Директорії (1917 – 1921 рр.) часів боротьби за державність в усій її складності і суперечливості:

«Коли 1 травня 1920 року Петлюра з деякими членами свого уряду вернувся в Україну в чотирьох товарних вагонах (до речі, в його салоновому поїзді їздив тепер голова Польської держави Юзеф Пілсудський) він сказав своїм найближчим людям, що були свідками польських методів урядування на Україні: «Я знаю, що багато з вас не вірять у наш новий союз, то нагадаю їм таку приказку: «Тату! Он чорт лізе в хату!» - кричав переляканий син. А батько спокійно на це: «Нехай чорт, аби тільки не москаль!»

Тією приказкою Петлюра дуже добре окреслив психологічне підґрунтя договору України з Польщею 22 квітня 1920 року.

Сподівання С. Петлюри були утопічні, але ми не маємо підстав сумніватися в щирості його надій, бо він справді покладався на братерство світового соціалізму і тому повірив соціалістові Юзефові Пілсудському, але останній мав на ті справи зовсім інший погляд».

 

Я переконаний, що С.Петлюра саме в цей час жалкував до смертельної болі за страту командувача Запорізької дивізії Армії УНР полковника Петра Болбочана, а з голови його не йшло передсмертне звернення приреченого:

«Отаманові Петлюрі, членам Директорії, Прем’єр - міністру, Начальнику Генерального Штабу, Голові Національного Союзу, Голові партії Самостійників і копії до відома Отаманові Грекову, Коновальцеві, полкам дивізії, в часописи українські й російські.

Я просив, аби хто-небудь до мене зайшов, аби запитати про мою «зраду» та мої злочинства. Але видно, що всім Вам сором мені у вічі дивитися, бо український уряд всі свої помилки рішив звалити на мою шию, аби я за всіх відповідав, як зрадник і злочинець, а признатися в цім ніхто не хоче

Всі ви, замість того, аби покарати винних за самочинний мій арешт, санкціонуєте його і тим даєте право щирим авантюристам ( Волох, Вірко, Махно, Тютюнник і т. д.) продовжувати Каїнове діло. За що я заарештований? Я прохаю відповіді! Може за те, що вже 16 місяців активно борюся за права самостійної України? Може за те, що зумів збудувати міцну кадрову військову частину і зумів обороняти її як від посягань без талановитого міністерства Ц.Ради Голубовича? Може за те я заарештований, що в час гетьманського режиму не боявся дати місце -приют розформованим Січовим Стрільцям? Може за те, що по першому заклику я рішив судьбу повстання? Може за те, що я говорив і передбачав, що після повстання буде анархія, і вимагав організованості, а не соціалістичної демагогії, і боявся це вам у вічі казати? Може за те, що я, коли був у Києві у грудні 1918 року відверто сказав Вам, що своїми силами не зможу утримати Лівобережну Україну, а вимагав для цього хоч 4 полки галичан, нарешті, хоч що - не будь просив. Цю допомогу ви обіцяли через два тижні а деякі частини негайно. Я сподівався що допомога буде дійсно надіслана, і чекав її, та проминув майже місяць допомоги не було, а події розвивалися швидким темпом. Мої люди вибилися з сил, не могли на ногах утриматися від безперервних боїв, а також і морально були підірвані. А може за те я заарештований, що один раз дав зрозуміти, що ті нові люди, котрі засіли в Генеральному Штабі, по більшості фендрики, а не фахівці, а такі, як В. Тютюнник, то просто інтриган і нечесний головно чоловік, - бо якби він був чоловік чесний, то будучи молодим старшиною, мало знаючи військову справу, та ще старшина не Генштабу, а він став всім заправляти і все не на користь України, а на користь своєї душевної натури: за нього самі за себе кажуть його розпорядження в Полтаві.

Що всі ви робили? Може скажете, організували в тилу армію. Ні, ви не тільки самі не організували армії, а руйнували армію, руйнували дисципліну. Мало того, старалися паралізувати діяльність моїх Запорозьких частин і всякими способами провокували моє чесне ім’я в Києві і скрізь! Може за те я заарештований, що коли я побачив що Київ не хоче мене вислухати і відмахнувся від мене, як назойливої мухи, в той час я підкреслював страшну небезпеку повстання для України, вимагав кинути балачки і провадити діло? Я знаю що Києву це було не по нутру. Знаю, що всі зі мною згоджувалися про тверду владу, але боялися відверто про це сказати, окрім Січових Стрільців, але їх тоді теж не слухали, бо бачите – це всіх діячів може скомпрометувати в очах народу, і вони бідні, можуть свої посади загубити: а ще проще – діячі наші може просто не здатні керувати і діло робити, а тільки балачками займатися. В останній час, перед здачею Полтави, коли я побачив, що мої частини абсолютно вже нездатні, я відверто сказав в докладі Петлюрі, що без допомоги Антанти України вже ми не спасемо   та одночасно пропонував організувати армію дійсну, а не в такім напрямку як пропонували Отецький, Тютюнник і К ! Скажіть, будь ласка, що ви зробили доброго для України за весь час? Скажіть, чи було хоч одне ваше распорядження з самого початку повстання проти Гетьмана, котре мало би метою організувати армію, а не популяризацію ваших особистих імен і не руйнувало б армію, з чим я боровся увесь час? Скажіть, прошу вас, щиро, чи задумувались ви над тим, що Україна пропадає, і що зараз треба зробити, аби спасти її? Ви видали декларацію, може цим ви спасли Україну? Бідна Україна, ми боремося з більшовиками, весь культурний світ піднімається на боротьбу з ними, а український новоповсталий уряд йде назустріч більшовизмові і більшовикам! Ви не хочете уявити, що це для України кошмар! Мене весь час провокували, що я реакціонер, контрреволюціонер, зрадник і всяка така штука, але ніхто з цих добродіїв не задається питанням, що я військовий чоловік, та ніхто не хоче відповісти мені, що накажите робити в той час, коли вся країна на військовому стані. Якої лінії триматися? Мене обвинувачували в погромах, протижидівських тенденціях, - прохаю вас, добродії «влади», укажіть мені зараз такі і такі средства, котрими абсолютно можна було би переродити українця в його відношенню до жидів…У мене сили не було відповідати за всіх українців, але погромів все - таки не допустив!

Давно я почував, що проти мене Київ щось затіває, але останній час я рішив їхати до Києва, виявити становище і просити звільнення мене з посади, о чім просив по дроту отамана Петлюру ще з Полтави, але він не захотів вислухати мій доклад до кінця. 22 січня 1919 р. я мав їхати до Києва, а о 5 годині ранку 25.1. я був арештований  Волохом, який грав дудку з Тютюнником, Вірко, Отецьким і К. Після арешту я не хотів кровопролиття і не дозволив 1-й дивізії йти на Волоха, не хотілося губити людей, бо діло і так було загублено. Всі мої плани по організації, над котрими я працював зі старшинами Генерального Штабу, дійсно, відповідаючими своєму призначенню як фахівців, - всі ці плани зруйновані, і все паде на нуль. Мене привезли до Києва як злодія, за що? Чого ви не судили мене за всі мої побіди? Місяць назад, трохи навіть більш, мені лунало по Києву гучне «слава». А чого зараз кричите мені «ганьба»?... Може, не хватає сміливості, може, сором? Наберіться хоробрості, «самостійники», начинайте, давайте тон!... Нарешті я запитаю Вас: хто з вас кращий від мене – хай той кине в мене камінь перший! Хто з вас більше діла зробив, а не говорив тільки за його? Я маю право на негайну свободу, я маю право на виїзд з України – я заслужив цього, вимагаю цього, бо я в нічому не винуватий, а навпаки – ви всі винуваті, бо ви не можете розібратися в самих простих життєвих питаннях, лізете в міністри, отамани, лізете в керівники великої держави, лізете в законодавці замість того, аби бути вам самим звичайними українцями і писарцями. Ви зовсім не думаєте про те, що маса зараз тільки тішиться вашими демагогічними викриками, та і то вже не вірить вам, і хоче скинути вас. Зараз же є звичка і досвід! А в повіти і губернії кого ви посилаєте, таких як і ви самі, а як де-небудь і попадеться людина порядна і працьовита, ви спішите замінити таких! Подивіться, що уявляють ваші повітові комісари і коменданти. Подібні на вас, більшість такі, як ви. В час повстання я вам казав: не ламайте адміністративного старого апарату, міняйте тільки головних невідповідальних керівників. Ви не згоджувалися, ви сліпі були і тільки твердили, що все, напоминавше гетьманське, мусить згинути…Бо вам необхідний був пожар. Перед повстанням я боявся, аби не повторилося ще більше безладдя, котре було при Центральній Раді і міністерстві Голубовича: не казали ви всі, цього вже не буде, ми вже навчені… Хіба навчені? Ой, багато  треба ще вас вчити. Ви, організатори республіканської армії, хочете бути розумнішими від усього світу. О, ні! Добродії - Отецькі, тютюнники і К, а коли були Жуковські, тільки дурень думкою тішився, і навіть більшовики кинули той шлях, на якім ви думали йти, але, правда, не виходить нічого. Краще би вам не братися за не своє діло. Україна повинна перед цілим світом червоніти за свій такий уряд, котрий очевидячки, веде до загибелі. На одній нараді представників Полтавщини і Харківщині в Полтаві один із авторитетних представників українського громадянства, звертаючись вбік с-р.. сказав: « Подивіться, що з себе уявляють наші міністри. Як не кретин то падлец». Так буде до тої пори, поки всі ви, громадянські представники, не скажете: « Я перше всього українець, а потім вже партійний діяч, потім хоч готтентотської партії.» Я осібно скінчив, вимагаю для себе свободи, я її заслужив! Ви мусите мене випустити, але все-таки працювати з вами більше не буду, не по дорозі нам!»

 

Ось чому саме 12 травня, після приїзду С.Петлюри, сплановано в м.Кривому Розі Кость

Пестушко (Блакитний) підняв українців на збройне повстання, яке миттєво охопило теперішні Криворізький, Долинський, Петровський, Устинівський, Новгородківський, Знам’янський, Олександрійський, Олесандрівський, Онуфріївський, Широківський, Апостолівський, Софіївський, Казанківський, Баштанській, Кременчуцький, Верходніпровський райони Кіровоградщини, Дніпропетровщини, Полтавщини та Миколаївщини, поширюючи його в глиб Черкащини.

26 квітня 1920 року польські війська і дивізії С.Петлюри рушили в Україну з гаслом: «За вашу і нашу свободу!». Крім дивізій Удовиченка і Безручка, до армії долучилися ще дві сильні галицькі бригади і кінна бригада Шепаровича, але на вимогу С.Петлюри поляки їх розформували і роззброєних стрільців і старшин відправили до таборів військовополонених. Натомість 6 травня до армії долучилась група генерала Павленка біля Ямполя, в якій було багато галичан. Добре організована польсько- українська армія гнала більшовиків, так що 7 травня дивізія полковника Безручка увійшла до Києва.

Але як і попереднього разу саме зайняття Києва не вирішило долю війни і незалежності України. Повстанські загони не помогли багато, бо регулярна армія вимагає дисципліни й послуху, до яких партизани не звикли.

В околицях Умані більшовики зібрали чотири кінні дивізії під командою С.Будьонного. З початку червня вони рушили в наступ з району Канів – Біла Церква, і по тижневі важких боїв польський фронт був розірваний.

Блакитний не міг переконати своїх вояків рушити далі на з’єднання з військами С.Петлюри, бо вони намагалися триматися біля своїх поселень, захищаючи свої родини від пограбувань продовольчих загонів більшовиків, і деякі сміливі бойові вилазки до Олександрії, Херсона й Миколаєва давали змогу відволікти значні сили більшовиків. Немалу роль у супротив вимогам К.Блакитного зіграла більшовицька агентура.

Які ще причини стали приводом для «Блакитного Степового» на  розформування свого 20 тисячного війська?

Знову ж І. Нагаєвський дає нам роз’яснення:

«Перемир’я поляків з більшовиками підписано 9 листопада 1920 року, а наступного дня більшовики підтягнули сили й почали наступ проти Армії в районі Царгорода. Поляки залишили Петлюру напризволяще, хоч були зобов’язані йому помагати; тому українські дивізії, розстрілявши всі набої, 21 листопада перейшли через Збруч у Галичину. Польський союзник вислав їх до таборів військовополонених, де вже були замкнені їх браття – галичани. Поляки погодилися з більшовиками, утримавши всі території, які віддав їм Петлюра у Варшавському договорі».

Пізніше, з січня 1921 року, в місті Львові С. Петлюрою був організований та діяв «Центральний штаб» Головного повстанського комітету під керівництвом Ю.Тютюнника, який направив своїх представників – офіцерів для створення на містах  в Україні повстанських загонів (частина цих представників була перехоплена чекістами й завербована на службу більшовиками). У Києві був створений підпільний «Всеукраїнський центральний повстанський комітет», який налічував декілька тисяч осіб. Повстання планувалося на початок збору продовольчого податку, тобто на початок осені.

Маючи свою агентуру серед членів повстанського комітету, більшовики влітку цього ж року ліквідували Київський Повстанком. Ось чому К. Блакитний і дав вказівку своїм воякам на розпуск створеної їм дивізії. Він відчував велику зраду поруч з собою.

Інші холодноярскі отамани були недальноглядні й покладали надію підняти великі верстви селянства на боротьбу з більшовиками. Опір набирав сили.

 

Е.М. СКЛЯНСЬКОМУ

6. 2.1921 р.

Т.Скляниський!

Додаю ще одно «попередження».

Наше військове командування ганебно провалилось, випустивши Махна (незважаючи на гігантську перевагу сил і суворі накази піймати), і тепер ще більш ганебно провалюється, не вміючи роздавити жменьок бандитів.

Замовте мені коротку доповідь Головкома (з короткою схемою розміщення банд і військ) про те, що робиться.

Як використовується цілком надійна кіннота?

- бронепоїзди? (Чи раціонально вони розміщені? Чи курсують по-пустому, віднімаючи хліб?) – броньовики? –аероплани?

Як і скільки їх використовується?

І хліб і дрова, все гине через банди, а ми маємо мільйону армію. Треба підтягти Головкома з усієї сили.

Ленін.

(В.Ленін. Т. 52. ст. 67)

 

 

31 серпня 1921 року на нараді вищого командуючого складу на чолі з С. Петлюрою генерал Ю.Тютюнник виклав проект запланованого повстання. Він зводився до того, що підпорядковані йому на території України загони заволодіють Кам’янець-Подільським, котрий повинен зіграти роль плацдарму для наступу на північну частину Правобережної України. Одночасно генерал-хорунжий Гулий – Гуленко з території Румунії наступатиме з півдня й оволодіє приморськими територіями з Одесою. Після заволодіння Кам’янець-Подільським туди повинен був прибути С. Петлюра й видати маніфест.

Ці плани зразу ж стали відомі ВЧК й на території України пройшли арешти. Майже 500 активістів підпілля одночасно були заарештовані. Залишалися діяти невеликі загони отаманів Криля, Гальчевського та Заболотного. Таким чином діяльність підпілля була паралізована.

Масштаби зради в центральному апараті Повстанкому були неймовірні, й керівництво навіть не могло собі уявити, що кожен їх крок контролювався більшовиками. Агенти були як з боку самих повстанців, так з боку другого відділку генштабу польської армії.

Саме на цей період було прийнято В. Леніним рішення про ліквідацію армії його соратника Н. Махно.

24 – 25 вересня 1921 року в Львові пройшло таємне засідання штабу С. Петлюри по питанню запланованого повстання на Україні, а вже в ніч на 29 вересня в районі Корца загін в складі 80 ти кубанських козаків, та офіцерського загону  чисельністю 85 чоловік  в районі села Мишакове перейшли кордон під загальним керівництвом отамана Нельговського. Їх завданням було розгортання повстання в районі Коростеня й заволодіння важливим залізничним вузлом. На цей час тільки за вересень 1921 року окремі загони під проводом своїх отаманів на Україні здійснили (за даними ВЧК 248 збройних виступів проти окупантів).

В ніч на 28 жовтня через Збруч під командуванням Палія переправилися головні сили повстанців, які з боями пройшли до села Кожанці й станції Ярмолинці. 4 листопада Київська дивізія під командуванням самого генерал - хорунжого Ю.Тютюнника намагалася атакувати Коростень, щоб відкрити собі шлях на Ковель, але спроба була не вдалою.

 

Восени були розгромленні повстанські загони Кубансько - Чорноморського та Донського козацтва, які діяли в лісах Ставропілля й підтримували визвольну війну українських патріотів.

В березні 1919 року за заслуги в організації вбивства царської родини голова Уральської Ради Вайсман (він же Бєлобородов) призначається членом ЦК й в квітні організовує на Кубані «розкозачування» за вказівкою Лейби Троцького. Він затопив кров’ю повстання в станиці Вешинській й знищив козаків, знаходячись на Дону з мандатом, який надавав безмежне право «по у скоренню ліквідації цього повстання», «відстороняти й передавати суду Революційного трибуналу» всіх, кого він побачать за необхідним.

Російський письменник, політв’язень, потім фронтовик – Герой Радянського Союзу, депутат Верховної Ради СРСР В. Карпов про це пише сьогодні: «Нічим іншим, як геноцидом, не назвеш виконання сіонського заповіту про очищення російської землі від росіян, фізичне знищення – смертний вирок козацтву. Ось власноручне творіння Свердлова: «Провести масовий терор проти багатих козаків, знищив їх повністю, провести безжалісний масовий терор по відношенню до усіх взагалі козаків, які приймали - будь прямі дії в боротьбі з Радянською владою… Розстрілювати кожного, у кого буде знайдена зброя після строку здачі».

Цей, по суті, терористичний, варварський акт, названий «рішенням орг. Бюро ВКВК, від 24 січня 1919 року» підписали: Свердлов, його жінка Новгородцева, Володарський (Голдштейн), Крестинський. Були розстріляні десятки тисяч козаків, жінок, дітей, стариків. Виконували це опричники Троцького, тими самими «синками часових справ майстрів» в кожанках, с маузерами, якими пишався й любувався Троцький».

Таке свавілля на Кубані та Дону насторожило самого Леніна.

 

ТЕЛЕГРАМА

 РЕВВІЙСЬКРАДІ  ПІВДЕННОГО ФРОНТУ

Ревком Котельниковського району Донської області наказом 27 скасовує назву «станиця», встановлюючи найменування «волость», відповідно до чого поділяє Котельниковський район на волості.

У різних районах області місцевою владою заборонено носити лампаси і скасовується слово «козак».

У 9 армії т. Рогачов огульно реквізує у трудового козацтва кінську упряж з возами.

У багатьох  місцях   області забороняються місцеві ярмарки речами селянського вжитку. У станиці призначають комісарами австрійських військовополонених.

Звертаємо увагу на необхідність бути особливо обережними в ламанні таких побутових дрібниць, які зовсім не мають значення в загальній політиці і разом з тим дратують населення. Держіть твердо курс в основних питаннях і йдіть назустріч, проявляйте поблажливість до звичних для населення архаїчних пережитків.

Голова Раднаркому Ленін. 3 червня 1919року.

(В.Ленін т. 50 ст.387)

 

Крім того, зібрані історичні матеріали Романом Ковалем, свідчать, що після зустрічі в Холодноярському лісі отаманів повстанських загонів у К.Блакитного склалася своя особиста вірна думка, що в керівництві повстанців є більшовицький провокатор. Й не дивно, що К.Блакитний це розумів, бо сам мав свою агентуру серед членів ревкому та чекістів на Криворіжжі й сам очолював до свого повстання цей ревком у с.Ганнівка нинішнього Петровського району. За даними архівів колишнього КДБ СРСР, на території Катеринославщини діяла третина повстанських загонів, а загін К.Блакитного налічував 20 тисяч багнетів.

Після повстання в Кривому Розі, яке вразило самого Леніна, вже 18 травня 1920 року за особистою його вказівкою Феліксом Дзержинським головою Катеринославського ГубЧека було призначено Трепалова Олександра Максимовича, 1887р.н., уродженця міста Петербург, який належав до партії ВКП(б) з 1908 року, безграмотного, який перебував в органах ДПУ (ВЧК) з кінця 1917року (вже потім він закінчить дворічну школу марксизму- ленінізму).

З особової справи Трепалова: «У грудні 1917-го стійкого партійця посилають до ВЧК. Широко відомий той факт, що під час заколоту ліві есери захопили й заарештували Ф.Дзержинського. Та мало хто знає, що разом із ним схопили й Трепалова, який виявив у лігві ворога таку ж стійкість і безстрашність, як його керівник по ЧК… У літературі описано випадок із життя В.І. Леніна, коли їхав він у 1919 році з Кремля на дачу. В лісі машину зупинили бандити. Вони висадили Ілліча та шофера, пограбували їх. Розкриттям злочину займався саме Трепалов. Навіть браунінг, відібраний у Леніна, вдалося повернути власникові».

Основним завданням Трепалова була вербовка агентури серед самих повстанців, й чекістам, які знали досконало агентурну роботу за своєю професійно - революційною діяльністю це вдавалося. Вони  раніше мали по декілька судимостей й більшість раніше перебувала на агентурному зв’язку у царській охранці та зарубіжних розвідувальних службах, бо гуляли по всій  Європі як у себе вдома, офіційно виступаючи в засобах масової інформації відкрито проти царизму. Уряди Європи підтримували люцеферових наймитів, бо це було корисне в боротьбі з православною релігією та Російською імперією. Цими професійними якостями мало володіли селяни - трударі України. Й не дивно, що їм легко було умовити до зради самого генерал-хорунжого Гулий - Гуленка та заплановано захопити самого Юрка Тютюнника.

Маючи й свою агентуру, К. Блакитний викрив та знищив близько двохсот завезених з Москви та Петербурга чекістів.

Керівник апарату ВЧК-  латиш М.Латіс на підставі теоретичних положень більшовицьких вождів дав особисті методики слідства при допитах заарештованих:

 «Мы не ведем войны против отдельных лиц. Мы истребляем буржуазию как класс. Не ищите на следствии материалов и доказательств того, что обвиняемый действовал делом или словом против советской власти. Первый вопрос, который мы должны ему предложить – к какому классу он принадлежит, какого он происхождения, воспитания, образования или професии. Эти вопросы должны определять судьбу обвиняемого. В этом – смысл и сущность красного террора».  Агентурна робота Трепалова дала свої наслідки. Вже з початку 1922 року почалася активна вербовка слабких духом повстанців та масові арешти героїв визвольного руху.   

 

 

Хіба знав тоді організатор терору на Катеринославщині Трепалов, що 27 травня 1937 року відбудеться закрите засідання Воєнної Колегії Верховного Суду СРСР й його розстріляють у той же день як «ворога народу».

Не допоможе йому й те, що він заявлятиме: « …я та мої підлеглі на Катеринославщині не тільки боролися з бандитизмом, а й виконували багато інших завдань: збирання білизни для Червоної Армії, контроль за наявністю продовольчих запасів у губернії та їх правильним витрачанням… (тобто грабунками по вказівці Леніна. Авт.)».

(Після ХХ з’їзду Комуністичної партії цього - двічі злочинця назвуть героєм Жовтня й реабілітують, а в 1988 році «Політвидав України» видасть книгу до 70-річчя ВУЧК – КДБ, описуючи «подвиги» неграмотного чекіста в розділі «Соратник Дзержинського», й життя чужоземця назвуть героїчним. Це в той час, як на Україні знову почнуть впроваджувати талони навіть на цигарки «Прима», начальниками міліцій призначатимуть райкомівських працівників з заочною освітою вчителів фізичного виховання, тощо…!).

Крім Трепалова на Україну для придушення будь-якого опору встановлення більшовицької влади були направлені ленінські терористи для здійснення масового терору. Для читача приводжу «роботу» однієї  з них – секретаря Кримського обкому Рози Самуїлівни Залкинд – Землячки, ім’я якої носить одна з вулиць робітничого міста Кривого Рогу. «Она возглавила зверинную расправу в каждом городе и поселке. Приговаривали к растрелу не только офицеров, в том числе и не принимавших участия в боях, инвалидов, глубоких стариков и солдат, но и гражданских лиц от 16 лет. Такого массового уничтожения людей Россия не знала до тех пор за всю свою историю. Расстреливали из пулеметов (из винтовок не успевали), рубили шашками, топили в море группами в баржах и мелких судах, вешали на деревях. В Севастополе и Балаклаве, по словам свидетелей, ЧК расстреляли 29 тысяч человек. В целом в Крыму было расстреляно 50 тисяч человек».

Ленін намагаючись «науково» обґрунтувати більшовицькі заходи терору, пише: «Научное понятие диктатуры означает не что иное, как ничем не ограниченную, никакими законами, никакими абсолютно правилами не стесненную непосредственно на насилии опирающую власть».

А близький соратник Леніна -  Л. Троцький (Хай Бог милує від такого земляка! Авт.) в свою чергу дав чітке визначення цього поняття:

«Красный террор есть орудие, применяемое против обреченного на гибель класса, который не хочет погибать».

Бісівські масштаби злочинів Леніна перед людством не можуть розміститися в свідомості людини й не піддаються опису людською мовою.

 «Товарищи! Восстание пяти волостей кулачья должно повести к беспощадному подавлению. Этого требует интерес всей революции, ибо теперь взят «последний решительный бой» с кулачьем. Образец надо дать.

1.Повесить ( неприменно повесить, дабы народ видел) не менее 100 заведомых кулаков       богатеев, кровопийц.

2. Опубликовать их имена.

3.Отнять у них хлеб.

4.Назначить заложников – согласно вчерашней телеграмме. Сделать так, чтобы на сотни верст кругом народ видел, трепетал, знал, кричал: душат и задушат кровопийц – кулаков.

Телеграфируйте получение и исполнение. Ваш Ленин.

Р.S. Найдите людей потверже».

 

Якщо римляни за 340 років ближчих до початку християнського відліку часу провели в війнах 215 років, за які було знищено 6 мільйонів осіб, в Європі за такий же порівняльний період на кінець ХIХ сторіччя війнами було знищено 20 мільйонів осіб, то й виходить - всі «Юлії Цезарі», «Македонські», «Наполеони», «Суворови», «Осман-паші» разом узяті не що інше як «дітлахи» в порівнянні з 74  роками влади більшовиків.

Сьогодні говорити з імперіалістичної більшовицької точки зору, як того намагався усвідомити нам  Долинський «історик» І. Євсєєв про неорганізовані банди кримінальників, а не про визвольний рух за незалежність України на моїй батьківщині, – є також злочин не тільки перед загиблими героями, але й перед майбутніми поколіннями.

Ось чому сьогодні я намагаюся повернути дійсні імена тих, хто пройшов свій іспит у ті роки з Костем Блакитним-Степовим й хто вижив та був свідком тих подій. Всі вони були знищені в 30- ті роки як повстанці та «петлюрівці».

Ось як про ті події намагалася більшовицька влада за 30 сребреників через того ж Євсєєва нам втлумачувати:

«Велику роботу в 1921 – 1922 роках по мобілізації місцевого населення, робітників станції на боротьбу з бандами провів московський робітник, перший голова спілки майстрів і робітників залізниць, член виконкому Московської Ради, комуніст Юхим Федорович Кухмістеров, якого було направлено в Долинську за рішенням ЦК РКП (б). Він був комісаром станції і групи чекістів. Ось як його характеризує місцевий залізничник, помічник і товариш Ю.Ф. Кухмістерова - Никифор Олексійович Ревека:

« Я часто їздив по дільниці з Юхимом Федоровичем на дрезині, добре пам’ятаю його діяльність. Це був справжній більшовик, який не шкодував ні сил, ні енергії, ні самого життя, виконуючи доручену йому справу. Він регулярно виступав перед робітниками, відвідував казарми, де вони жили, закликав нас бути пильними, берегти Радянську владу». Комісар організував роботу так, що кожен робітник, службовець станції був одночасно і бійцем, йшов на роботу озброєним. Робітники і службовці не раз відбивали наскоки бандитів.

Близькими помічниками товариша Кухмістерові були місцеві робітники Лаврентій Ромашко, Григорій Тарасов, Яків Соловей, Олександр Стеценко, Василь Шевченко, Костянтин Харжевський, Григорій Демченко та багато інших.

Змістовну агітаційно – масову роботу проводив серед робітників, пасажирів, червоноармійців, які проїздили через станцію, агітклуб, організований працівниками агітпоїзда Реввійськради Південо – Західного фронту під назвою «3-й Інтернаціонал». Колектив клубу очолював комуніст Михайло Кудрук.

Багато сил і енергії як в перші роки, так і по закінченні громадянської війни віддав боротьбі з бандитами чекіст Іларіон Васильович Бубнов. Він та Кухмістеров провели не одну операцію по ліквідації контрреволюційних недобитків. В 1922 році особисто вистежив і знищив отамана великої банди Кличка, прозваного «Чорним вороном».

Важкою та довгою була боротьба за владу Рад…».

Розміщався чекістський штаб Іларіона Бубнова в Долинській по вулиці Шевченка, 29, що біла нинішньої автостанції.

Саме «бандитами» йменували більшовики й московити голодних селян, захищаючих свої сім’ї від голодної смерті зі зброєю в руках під жовто-блакитними прапорами. Й донині «п’ята колона» за тодішні 30% відібраних харчів українців так вважає, а влада за 17 років незалежності не може прийняти рішення про перейменування вулиць у місті Долинська.

Вражає те, що в невеликому містечку, яке одержало статус міста в 1957 році, існують вулиці та провулки (навіть по двічі!) з такими назвами: Леніна, Ульянова, Дзержинська, Котовського, Будьонного, Кірова, Куйбишева, Пролетарська, Жовтнева, 40-річчя Жовтня, Жовтнева, Горького, Войкова, Колгоспна, Радянська та інші, а всесвітньо відомого поета Петра Косенка - немає. По написаним сонетам він поступається лише Байрону.

Так і живемо без правдивого минулого, не маючи надії на справедливе майбутнє…, лікуючи час від виборів – до виборів.

Моя  б воля, я б вулицю Леніна в Долинській не перейменовував, а туди, куди він показує рукою, поміж ялинками, виложив би сотні чорних мармурових пам’ятних плит з іменами земляків, які загинули в братовбивчій громадянській війні, та всіх війнах більшовицького періоду, закатованих у льохах ЧК та НКВС, померлих у часи голодоморів та пограбованих державою по грошових заощадженнях, повернення яких вони не дочекалися. А квіти до пам’ятника Людожеру сам би приносив тихою ходою, відраховуючи кроками новітню історію кінця більшовицького часу в своєму житті та житті майбутніх поколінь, але не в день його народження, а в день вшанування пам’яті жертв голодоморів та більшовицьких репресій.

 

Не залишився голод, як його сильно не заперечували більшовики, без уваги світової громадськості.

15 липня 1921 року Центральне бюро партії соціалістів- революціонерів оголосило звернення «Голод в Росії», в якому призивали світову демократію засудити дії більшовиків та надати допомогу голодуючим. Крім того, вони наполягали на контрольованості допомоги й вимагали гарантій від більшовиків, боючись розподілу цієї допомоги «по усмотрению».

Світова спільнота підтримала ці пропозиції, але більшовицька влада розцінила намагання західних держав та Америки не інакше як контрреволюцію світового імперіалізму.

В той час, коли в зерносховищах Канади налічувалося втричі більше надлишків зерна, в Аргентині використовували кукурудзу в якості палива й велика кількість зерна гнила в Сполучених Штатах Америки, - більшовицька влада не бажала допускати 30 експертів –представників цих країн для отримання інформації про голод, а Всеросійський комітет допомоги голодуючим Постановою Президії ВЦВК від 27 серпня 1921 року був розпущений.

Розлючений Ленін тоді заявив на ім’я керівника міжнародної комісії Нуланса:

 «Нуланс нагл до безобразия» ( В.Ленін. т.44 с.11), а в проекті постанови Політбюро ЦК РКП (б) він вказав :

«Поручить Чичерину составить в ответ Нулансу ноту отказа в самых резких выражениях типа, прокламации против буржуазии и империализма, особенно подчеркнув контреволюционную роль самого Нуланса, особо указав издевательски – наглый характер предложения послать до всякого договора комиссию шпиков под названием комиссии єкспертов… Особо почеркнуть, что мы не можем ни секунды верить в желание помочь гг. Нулансов при таком их подходу к делу».

Такі дії та вислови Ульянова на той час, коли мільйони людей гинули від голоду в Україні, на Дону, Кубані та Поволжжі (де, до речі, комфортно мешкало багато українців), мені дають підстави жахливо задуматися: «Як він міг, після таких резолюцій, фотографуватися в своєму кабінеті з відгодованим котом на  колінах у білому кріслі.! Навіть тоді, коли цар Микола II його за злочини відправив у Шушенське Мінусінського округу Єнісейської губернії, то щомісяця виплачував 8 карбованців допомоги, як дворянину (корова на той час коштувала 4-5 карбованців) та дозволив прислугу, не звертаючи уваги на те, що злочинець мав мисливську зброю і частенько ходив з нею полювати на зайців ! А родичі притягли через всю імперію рояль для духовної втіхи майбутнього вождя пролетарського племені».

В «Читанці» за четвертий клас у шестидесяті роки я зі здивуванням вдивлявся в засланця Леніна в добрячих битих валянках, який  рухався на лижах у сибірському лісі з мисливською рушницею наперевис та вбитим зайцем. Його можна було сплутати з дідом Мазаєм. Але той рятував зайців, а Ульянов їх нищів.

Нам роз’яснювали, що Ленін був таким чином покараний царем і відбуває покарання. А я горював по Сибіру, де народився в радгоспі й добре товаришував з німецькою, чеченською та татарською дітворою, яка також мешкала в зрублених домівках й чого вони там понароджувалися, не замислювався. Я не міг тоді знати, що перед війною 500 тисяч радянських німців буде насильницьке відправлено до Сибіру та Казахстану, а старші – замовчували. Це вважалося державною таємницею. Ось і думали малі – всі ми тут живемо з давніх давен.

Ці мої друзі завжди мене підтримували у вуличних бійках зі старшими хлопчаками, яким я намагався довести, що в алфавіті є така собі буква «паличка з крапкою нагорі –«і». Звісно, вони такої букви в «Русской речи» не знаходили, й це було приводом до сварок, бо я її знаходив у «Кобзарі», який подарував матері її брат Василь в 1949 році й вона його взяла до Сибіру читати дітям. Бережу я цього

 «Кобзаря» донині з гербарієм листків сибірського лісу.

 

Боявся та зненавиджував Ленін Україну. Коли йому надали анонімне питання на клаптику аркуша на  нараді безпартійних делегатів з’їзду 20 грудня 1921 року «Почему вы никогда на Украине не был?» - він розгубився й відповів: «На Украину поехать далеко. Такую поездку предпринять трудно». На інші анонімні питання щодо голоду на Україні він українцям відповідав: «На определенные вопросу, которые здесь заданы, без справки соответствующего наркомата, я никакого определенного ответа дать не могу». (В.І.Ленін том 44)

А навіщо  йому було туди їхати взагалі? Він і так добре знав та розумів, що там творилося, - він керував цим творінням. Він телеграфував туди записки – накази, які кидали народ України в голодне болото:

 

             «В.В. ФОМИНУ,Н.П. БРЮХАНОВУ И ФЕЛИКСУ КОНУ

 

                         Тов. Фомину, Брюханову и Феликсу Кону

На основании постановления Политбюро от 21 сентября с.г. прошу устроить совещание в составе представителей НКПС и Наркпрода и при участии т. Феликса Кона по вопросу об увеличении числа вагонов для Украины и о возможности увеличения помещений для хранения хлеба.

О результатах совещания доложить мне, копия Секретариат ЦК.

Председатель Совета Труда и Обороны».

                                                                                                     (В.І. Ленін. том. 53, стр.207)

 

 

              « ЗАПИСКА В.М.  МИХАЙЛОВУ С ПРОЭКТОМ

               ПОСТАНОВЛЕНИЯ ПОЛИТБЮРО ЦК РКП (б)

              О ПРОДОВОЛЬСТВЕННОЙ РАБОТЕ   НА

                                УКРАИНЕ                                        

9.Х1.  

                                      Тов. Михайлов!

Прошу послать вкруговую членам Политбюро и вернуть мне.

Предлагаю постановление Политбюро.

Политбюро указывает ЦК КПУ, что полный сбор продовольствия на Украине, т.е. 100%, имеет для РСФСР абсолютно, коренное значение. Также и доставка 57 миллионов пудов. Поручает: выработать немедленно ряд наиболее энергичных мер для достижения этой цели и, обо всех решениях сообщать.

О ходе сбора и вывоза в Р.С.Ф.С.Р.  продовольствия сообщать краткие итоговые данные по телефону 2 раза в месяц.

                                                                                        ЛЕНИН».

                                                                                                          (В.І. Ленін. том 44 стр.241)

 

ТЕЛЕГРАМА

Х.Г. РАКОВСЬКОМУ, М.І. ПОДВОЙСЬКОМУ, ВСІМ УКРАЇНСЬКИМ ВІЙСЬКОВИМ КОМІСАРАМ

У Київ, Продовжуючи імперське закабалення українського народу Ленін розробив заходи, які б заохочували російських, литовських,  латиських й навіть китайських робітників та селян знищувати  таких же українських робітників та селян, використовуючи голод, який охопив деякі російські губернії.

Ось як Геній Темряви видумав та наказав своїм підручним більшовикам свою ідею подальшого знищення українського селянства в своїх «Заметках о мерах борьбы с голодом и усилении хозяйственной работы»:

 «Если район, охваченный неурожаем и голодный, обнимает територию с 25 миллионами населения,(мова йде про Росію.Авт.) то не следует ли рядом мер самых революционных взять с этого именно района молодежь в армию в количестве 500 тысяч штыков? (и даже может быть до 1 миллиона?)

Цель: помочь населению до известной степени, ибо прокормим часть голодных, и, можети быть посылками домой хлеба поможем до известной степени голодным. Это первое. А второе: поместить эти ½ миллиона на Украине, чтобы они помогли усилению продработы, будучи сугубо заинтересованы в ней, особенно ясно сознавая и чувствуя несправедливость обжорства богатых крестян на Украине.

Урожай на Украине приблизительно определяют (Раковский) 550-650 миллионов пудов. Вычитая 150 миллионов пудов на обеспечение и 300  на прокорм семьи и скота, получаем

остаток в среднем 150 миллионов пудов. Если поставить на Украину армию из голодных губерний, этот остаток можно бы собрать (налогом + товарообмен + особыми реквизициями с богатых на помощь голодным) полностю…»

(В.І.Ленін том 44, ст..67-69)

Ось я й ставлю запитання читачеві:  потрібно було брати нашім дідам та прадідам у руки зброю чи давитися голодною слиною з власного рота, дивлячись на своїх дітей з помутнінням в очах? Нести на українському рушнику загонам червоноармійців з Латвії ,Чехословаччини, Китаю та Росії паляницю з радісними  українськими співами, чи брати сокири та коси і йти за отаманом К.Блакитним до Холодного Яру в бій проти супостата по заповіту Т.Шевченка?

І йшли ленінські орди на винищення українців, селячись у хатах замордованих селян, розповсюджуючи пролетарську мову та матюччя, заповідаючи своїм нащадкам сьогодні говорити: «Искуственного голода на Украине не было! Был неурожай, засуха!»

А як же власноручні твори Леніна про ці події? – питаю я!

Доведення українського народу до голодомору в 1921-23 роках було спрямоване умисно зовні як наслідок окупації суверенної держави.

Вивезення з території України не тільки хліба та продуктів харчування, а й інших матеріальних цінностей свідчить бандитський документ, який не знищив, а зберіг Наркомпрод України в 1919 році Шліхтер О.Г. Це писулька Леніна на його адресу на засіданні УIII -го партійного з’їзду в

Москві.  

                                       

                                                         О.Г. ШЛІХТЕРУ

1) Чи отримали Ви на Україні директиву ЦК (про 50 мільйонів до 1.УI)?

2) Якщо ні, то тут видали?

3) Що думаєте? Скільки надішлете?

4) Чи не потрібні тут (і які) екстрені заходи?

5) Якщо не підвезете до 1.У або 1.УI – ми пропадемо всі.

                                                                                                          (Ленін В.І. Т.50 ст.269)

                                            

                                                   ТЕЛЕГРАМА Х.Г. РАКОВСЬКОМУ

                                                                             Київ

                                                     Голові Раднаркому Раковському

Прошу негайно телеграфувати, що зроблено Шліхтером для фактичного виконання термінового відправлення трьох маршрутів хліба Західному фронтові.

                                                                                      Голова Ради Оборони Ульянов - Ленін.

                                                                                                                    (В.Ленін том 51 ст. 5)

 

Відмовитись від виконання рекету Шліхтер не міг, бо він був присутнім на з’їзді, й питання з ним могло вирішатись негайно!

22 червня - 12 липня 1921 року в Москві відбувся III конгрес Комуністичного Інтернаціоналу.

В роботі  конгресу взяло участь 605 делегатів з 52 країн світу, в тому числі : від 48 комуністичних партій, 8 соціалістичних, 28 спілок молоді, 4 сіндикалістських організацій, 2 опозиційних комуністичних партій та 13 інших організацій.

Всією роботою конгресу керував В.Ленін. Прихованою метою конгресу було підпорядкування всіх комуністичних партій та рухів більшовицькому ЦК в Москві.

Розуміючи, що постануть питання щодо Російської більшовицької політики в Україні, неприховане знищення війною та голодом українського населення, Ленін підготував для відбиття атак виправдні тези: «…громадянська війна є найгостріша форма класової боротьби, а чим гостріша ця боротьба, тим швидше згоряють в її огні дрібнобуржуазні ілюзії і передсуди…», «… розверстка була найбільш доступним для не досить організованої держави заходом, щоб продержатися в нечувано трудній війні проти поміщиків. Неврожай і нестача кормів 1920 року особливо загострили і без того тяжку нужду селян, зробивши безумовно необхідним негайний перехід до продовольчого податку», «…продовольча політика Радянської Росії в 1917 -1921 роках, безумовно, була дуже груба, недосконала, породжувала багато зловживань. Був ряд помилок під час її здійснення. Але вона була єдиною можливою за тих умов, загалом і в цілому. І вона виконала своє історичне завдання: врятувала пролетарську диктатуру в розореній і відсталій країні».

«Конгрес увійшов в історію комуністичного руху як конгрес, який створив основи тактики підготовки до нових, все більш вирішальний битв як оборонних, так і наступальних…» (В.Ленін т.44 ст. 90).

 На кого наступали більшовики, нам відомо з подальших голодоморів та політичних репресій.

 

ТЕЛЕГРАМА Й.В.СТАЛІНУ.

Харків.

Укррадтрударм

Сталіну

Копія Укрревкому

 

Дуже радий, що взяли помірну розверстку – 158 (млн. пудів) і 10 процентів залишаєте бідноті і що вже виділили три полки і 4 ескадрони Укррадтрударму. Раджу: 1) охороняти готове вугілля і протягти спішно підкріплення Кавказькому фронтові. Це найбільш, найбільш головне; 2) охороняти сіль і, займаючи по одній волості навколо Донбасу полками і ескадронами, здійснювати розверстку повністю, нагороджуючи бідноту хлібом і сіллю; 3) мобілізувати зараз же частину харківських і донецьких робітників для роботи як продармії разом з полками й ескадронами; 4) вимірювати роботу Укррадтрударму щоденно кількістю підвезеного хліба, вугілля, ремонтом паровозів.

Ленін. 18 лютого 1920 р.

(В.Ленін. Т.51 ст.135)

У серпні 1921 року Радянська влада розпочала вести переговори з Американською адміністрацією допомоги (АРА), яку очолив міністр торгівлі Сполучених Штатів Америки Г.Гувер. Це була асоціація декількох благодійних, релігійних та національних організацій, що діяли під керівництвом єдиної адміністрації.

Боячись чергового розголосу дійсного стану з продовольством, Ленін вказав, що потрібно поставити такі умови АРА , щоб не допустити «ни малешей тени вмешательства не только политического, но и административного».

( В.І.Ленін, том 53 стор.115).

Критикуючи АРА, він писав: «Тут игра архисложная идет. Подлость Америки, Гувера и Совета Лиги наций сугубая… Гувер и Браун наглецы и лгуны».

20 серпня 1921 р. в Ризі було підписано домовленість про умови надання допомоги голодуючим дітям й за декілька місяців було ввезено 28 пудів продовольства.

Після надання допомоги більшовицьке керівництво звинуватило АРА в шпигунстві й всій радянській історіографії паплюжило в офіційних документах на знак подяки.

«На  Украине Амереканская организация помощи нередко организовывала свои пункти в местах, где еще продолжали орудовать кулацкие банды. В мае 1922 г. Полковник Гров заявил, что его отдел предполагает охватить «продовольственным снабжением» юго - западную часть Донбасса, Киевскую, Волынскую, Подольскую, Харьковскую, Полтавскую и Кременчугскую губернии. Г.Гувер требовал активизации подрывной работы АРА в этих районах, хотя по соглашению с правительством УССР они не входили в сферу ее деятельности. А плоды этой деятельности нередко не имели ничего общего с помощью голодающим. Так, в ночь с 17 на 18 апреля 1923 г. агентурой АРА был подожжен элеватор в Николаевском порту».

Вже 20 квітня 1923 року вислови про причетність гуманітаріїв до підпалу елеватора були опубліковані в газеті «Правда».

 Мене дивує те, як швидко більшовики знайшли «крайніх» у цьому підпалі, адже навіть сьогодні при багатьох свідченнях та магнітних записах  розмов не можуть знайти замовників  вбивства журналіста.!

Офіційна точка зору більшовицької влади, яка прийняла допомогу, до її надання  зводилася до того, що -

« мировая реакция всеми силами стремилась использовать голод с целью подрыва Советской власти. Используя помощь голодающим, империалистіы намеревались активизировать и сплотить внутреннюю контрреволюцию. Но эти антисоветские замыслы были сорваны. Огромные усилия молодого социалистического государства, помощь международного пролетариата привели к ликвидации тяжелого положення в стране. Порвалась контрреволюционная петля их «веревки голода».

Дійсність була іншою. Ще однією причиною саме після укладення договору більшовицької Росії з Польщею та прийняття рішення більшовицькою владою одержати продовольчу допомогу від АРА Кость Блакитний-Степовий дав наказ про розпуск своєї «Степової дивізії» аби зберегти життя повстанцям та їх сім’ям.

Але не всі його підлеглі склали зброю, продовжуючи чинити опір більшовицькій владі. Серед таких патріотів був мій однофамілець – отаман Григорій Іванов, який загинув 23 грудня 1921 року на хуторі поблизу селища Широкого.

Саме його пам’яті криворізький поет та прозаїк Володимир Стецюк присвятив свого вірша, описуючи патріотизм та страждання за свій народ отамана. І цей вірш був озвучений ним особисто на презентації моєї першої книги в місті Долинська в 2007 року в День Захисника Вітчизни.

 

Женуть, женуть нас звідусюди.       

Чи, може, наш народ осліп,

Коли під більшовицькі стяги

Останній ніс він з поля сніп.

 

Шкода, мій друже, не збулося,

Чого ми прагли у борні.

Налите зібране колосся –

Та голод бродить по стерні.

 

Чи бракувало нам відваги?

Чи, може, наш народ осліп,

Коли під більшовицькі стяги

Останній ніс він з поля сніп.

 

Чи може в нас така вже доля :

Одним у темряві палати,

А іншим – попелом в стодолі

Макітри нишком посипати.

 

Женуть, женуть нас звідусюди.

Цькують, мов загнаних вовків.

Спочинку вже ніде не буде,

А у могилі – й поготів.

 

Розпочатий голод на Україні не щадив нікого. Тільки айстро-угорські та німецькі окупанти до осені 1918 року встигли вивезти 2 млн. пудів цукру, 9132 вагони хліба, 22148 вагонів продовольства (це німецькі дані, ось чому вагони підраховані з такою точністю). У Німеччину і Австро-Угорщину з України відправили більше 200 тис. коней та крупної рогатої скотини. Незважаючи на нестачу хліба, більшовицьке керівництво продовжувало переговори про налагодження торгівлі з європейськими державами тим же зерном, від нестачі якого мерли мільйони…

16 березня 1921 року після підписання торгового договору з Англією нарком закордонних справ Л.Б. Красін писав заступнику наркома торгівлі А.М. Лежаве:

 «Торговый договор РСФСР с Британской империей подписан сегодня в редакции, доложенною мною Москве…Мы боролись почти целый год за заключение этого договора; тепер нам предстоит новая упорная и трудная борьба за фактическое осуществление возможности снабжать Республику – крестьян и робочих – произведениями заграничной промышленности и сбывать наши сырье, продукты западным странам…».

Маючи невідкладну потребу в закупівлі продовольства більшовицька влада в цей час надавала неабияку матеріальну допомогу Ірану, Афганістану та Туреччині, де перепліталися політичні інтереси імперій великих держав. Простолюд залишався тільки знаряддям для втілення задумів світового панування. Більшовикам було байдуже до гибелі мільйонів українців, бо Л.Троцький наполягав далі рухатися з їх революцією до Індійського океану, а потім об’єднати всіх "ланцюжників" Світу.

Ось чому після голодомору на Україні 1921 / 1922 роках ніхто з хутора Грозманіно не наважувався бути, як до цього, багатодітним.

У період першого голодомору, батьки, віддаючи останню крихтину хліба своїм дітям, вмирали, а армії голодних малих безпритульників заполонили більшовицьку імперію, перетворившись на гвинтики великого більшовицького механізму, з яких  Антон Макаренко (на Полтавщині та Харківщині), Варвара Набоченко (в Первомайському на Миколаївщині),  Анастасія Набоченко  (в Умані )  в притулках для малолітніх правопорушників почали формувати «нову людину», виконуючи  одне з трьох основних завдань побудови комуністичного суспільства. Не хвилі, а океани злочинів були упереджені такими новаторами, які врятували мільйони сиріт.

27 січня 1921 року Президія ВЦВК об’єднала зусилля всіх відомств на боротьбу з дитячою безпритульністю. Мало хто знає зараз, що «вища міра соціального захисту», тобто розстріл, на той час застосовувалася й до підлітків.

В кожному окрузі України були створені й діяли дитячі установи для сиріт, куди поставлялися неповнолітні, з яких більшовицька влада кувала майбутніх пролетарів за окремою загальносоюзною схемою. Лише в Харківському окрузі таких установ було близько 30 на 10 000 дітей.

 

 

                                           

 (м. Умань. Вихователь будинку для безпритульних Анастасія  Омелянівна Ракуленко (Набоченко) з сиротами – вихованцями.1922 р.)

На початку двадцятих років українські націонал – більшовики домоглися обов’язкового впровадження у виховному процесі української мови, але вже наприкінці цих років, з початком колективізації на селі різко перейшли на виховання російською мовою, де вона ставала міжнародною пролетарською («Я русский бы выучил только за то, что им разговаривал Ленин» В.Маяковский).

Спроби українського Наркомпроса викладати предмети українською мовою в цих колоніях натикалися на супротив Москви.

14 березня 1927 року керівник дитячої колонії А.Макаренко в своєму листі до Максима Горького скаржиться :

«Опять посылаю Вам кучу наших безграмотных писаний. Стыдно мне, как учителю, за эту безграмотность, ведь с некоторыми я бьюсь не первый год, но трудно переучивать наших запущенных ребят, а кроме того, режет нас украинизация: хлопцы городские, по - украински никогда не говорили, сейчас вокруг них, даже в селе, все говорят по-русски, читают книги исключительно русские, а учатся исключительно «на родном языке».

Чому всесвітньо відомий педагог, якого долинчани приймають за свою гордість і його ім’ям названі школа та вулиця в місті Долинська на Кіровоградщині, в листуванні з Горьким не патріотично поставився до України, де в Придніпров’ї  народився, провів дитинство та юність, де все бурлило Україною?

Версія перша, яку дехто зараз вважає офіційною.

Великого педагога можна зрозуміти, - він сам у Кременчузі при цареві навчався лише імперської мови, бо українська була під забороною й відмінник навчання не мав права володіти мовою пращурів. Відміннику царських учбових закладів ця мова також була ворожою, бо кожна імперія укріплювалася з заборони мов колоніальних «придатків».

Це колишній вихователь гуртожитку Долинської залізничної школи й шановна до сьогодні на моїй батьківщині людина, - й сам чистосердечно визнає в листі до Горького від 5 жовтня 1932 року: «…Правда, и здесь не дают мне полной свободы творчества, и здесь находятся охотники потребить то, что добыто огромным моим напряжением, но ведь от этого нигде не избавишься. И еще одно – мне надоела Украина, ибо я всегда был просто русским человеком. А Москву я люблю».

Продовжуючи ділитися планами з пролетарським «Буревісником», Макаренко змальовує свої плани виховання з українських сиріт «людини майбутнього»:

«1.Пролетарская классовая направленность – отрицание индивидуального крестьянского хозяйства.

2.Превалирование интересов коллектива над интересами личности.

3.Дисциплина».

Горький задоволений методикою виховання українських сиріт й повідомляє Антонові     14 березня 1934 році :

« … Особенно резко полемизировать по поводу Вашего метода воспитания Вам не стоит, метод этот оправдан на Б-Б ( Біломор - Балтийскому.Від якого задоволені "шамбалісти".  Авт.)  водном пути по Печоре.»

Саме цілеспрямоване виховання тодішньої молоді базувалося на «геройських подвигах» терористів – більшовиків, які були неодноразово за розбої, пограбування та вбивства засуджені, тікали з в’язниць й обирали собі бандитські прізвища  і були запеклими богоборцями. Видання книжок з їх злочинною діяльністю було мільйонними тиражами для шкільного віку всіма мовами народів СРСР й перевидавалося неодноразово.

Київське видавництво «Веселка» в 1989 році для молодшого шкільного віку за перекладом Юлія Небогатова видало книжечку «Відважний Камо» Семена Петросяна та Юрія Дмитрієва, в якій роз’ясняють дітлахам, як кидати бомби, грабувати банки, тікати від правоохоронців на вулиці і з в’язниць, які краще вибирати прізвиська, щоб бути схожими на більшовиків.

 

                                                               «Чорт»

 

« Густі зимові сутінки опустилися над Москвою. Пронизливий колючий вітер. Біля Троїцьких воріт Кремля стоїть вартовий. Воно б добре було сховатися від вітру, погрітися… Не можна! Тривожно поки що в Москві. На вулицях ще лунають постріли – чекісти виловлюють бандитів, викривають змови білогвардійців та іноземних розвідників, яких заслали в нашу країну, щоб боротися проти молодої Радянської Республіки. А скільки їх ще не спіймано, не викрито тих, що скрадаються темними московськими вулицями! Пильнуй, вартовий, адже ти охороняєш найдорожчу людину в світі – Леніна!

Червоноармієць потер занімілу від морозу щоку і раптом завмер, прислухаючись. Під чиїмись кроками рипів сніг. Людина йшла швидко, впевнено. Ні ворог так не йтиме відкрито… Втім, вороги бувають різні…

-                                  Стій! Хто йде?

Незнайомий зупинився за кілька кроків. Дивний і надто легкий одяг здивував вартового. Але ще більше вразило його обличчя незнайомця – гарне, вольове, тонкий ніс і великі чорні очі.

-                                  Я до Леніна, - сказав незнайомий з кавказьким акцентом.

-                                  Ти що? Вночі – до Леніна! А перепустка в тебе є?- суворо запитав вартовий.

-                                  Буде! – знову коротко кинув незнайомий і несподівано, широко усміхнувшись, лагідно звернувся до вартового:

-                                  Послухай, дорогий, поклич, будь ласка, начальника, адже стояти трохи холоднувато.

Вартовий покликав чергового.

-                                  Подзвоніть Володимиру Іллічу. Мені до нього конче треба саме зараз. Дуже спішно і дуже важливо, - незнайомий підійшов до чергового майже впритул.

Він говорив тихо, але в його голосі було стільки наполегливості й твердості, що черговий трохи розгубився. А незнайомий квапив:

-                                  Швидше, будь ласка, дорогий, дуже прошу!

-                                  Що за чорт! – стиха мовив черговий, проте незнайомий почув.

-                                  Так і скажіть – чорт приїхав!

-                                  Тільки без жартів, - обірвав його вартовий.-Кажіть, як доповісти Володимиру Іллічу?

-                                  Тоді передайте: Камо просить прийняти його.

Черговий зателефонував на квартиру до Леніна і, вибачившись, що турбує так пізно, сказав:

-                                  Володимире Іллічу, до вас якийсь Камо хоче пройти.

-                                  Чорт? – раптом почув черговий радісний голос Ілліча. - Пропустіть швидше! Дуже прошу!...»

 

Після другого голодомору, який вже визнаний офіційно геноцидом українського народу на Україні, приплив сиріт в більшовицькі вовчі обійми знову поповнився, й уже з Харкова  Макаренко доповідає 14 червня 1934 року Горькому про ці наслідки:

«К коммунарским делам прибавилось еще одно, увлекательное до высшей степени. Здесь в Харькове организован Комитет для открытия новых детских трудовых коммун на 12 000 детей на берегу Днепра недалеко от Черкасс или при впадении Сейма в Десну. Я представил подробный план настоящих энтузиастов. План деловой и точный. Я прошу 33 миллиона выдать в течении 3-х лет. Обязуюсь потом возвратить эти деньги в течении десяти лет, а сверх того, ежегодно увеличивать коммуну на 2000 человек.

О деньгах никто не спорит. На борьбу с беспризорностью ежегодно расходуются гораздо большие деньги и без всяких материальных и педагогических последствий. И если открыть не одну, а двенадцать коммун на 12 000 человек, то это будет стоит не 33 миллиона, а больше ста».

Такий наплив живого матеріалу (заготівок) та переписка з «Буревісником» революції, який на початку масових репресій в Радянському Союзі в тридцяті роки офіційно заявив на адресу своїх співгромадян: «Якщо ворог не здається – його знищують !» - говорить про спрямовану політику більшовиків на продовження ленінського експерименту з народами всього світу, свого – в першу чергу.

Й недивно, що сьогодні люди, які знають або пам’ятають третє або четверте особисте родинне коліно, виглядають диваками…

Тим, хто сьогодні ставить під сумнів існування цілеспрямованого більшовицького геноциду проти селянства, я вимушений цитувати знову останні твори – вислови по цьому питанню самого Горького:

«В России – небывалый, ужасающий  голод, он убивает десятки  тисяч людей, убьет миллионы. Эта драма возбуждает сострадание даже у людей, относящихся враждебно к России, стране, где, по словам одной американки, «всегда холера или революция». Как  относится к этой драме русский, сравнительно пока еще сытый, крестьянин?

-«Не плачут в Рязани о Псковском неурожае», отвечает он на этом вопрос старинной пословицей.

-Люди мрут – нам дороги трут», сказал мне старик новгородец, а его сын, красавец, курсант военной школы, развил мисль отца так:

-                                  Несчастье – большое, и народу вымрет много. Но- кто вымрет? Слабые, трепанные жизнью; тем, кто жив останется, в пять раз легче будет.

-                                  Вот голос подлинного русского крестьянина, котрому принадлежит будуще.

Человек этого типа рассуждает спокойно и весьма цинично, он чувствует свою силу, свое значение…

- Мужик как лес: его и жгут, и рубят, а он самосевом растет да растет,- говорил мне крестьянин, приехавший в сентябре из Воронежа в Москву за книгами по вопросам сельского хозяйства.

- У нас не заметно, чтоб война убавила народу. А теперь вот, говорят, миллиони вымрут,- конечно, заметно станет. Ты считай хоть по две десятины на покойника – сколько освободится земли? То-то. Тогда мы такую работу покажем – весь свет ахнет! Мужик работать умеет, только дай ему на чем. Он забастовок не устраивает – это земля не позволяет ему!»

 

Саме така політика більшовиків була спрямована на переселення вже на оброблені українськими селянами землі  російських селян.

Але й вони були обдурені більшовиками про виділення земель закатованих українців в особисту власність.

 Горький продовжує: «А отношение крестьян к коммунистам – выражено, по моему мнению, все искреннее и точнее в совете, данном односельчанами моему знакомому крестьянину, таланливому поэту :

-Ты, Иван, смотри, в коммуну не поступай, а то мы у тебя и отца и брата зарежем, да- кроме того – соседей тоже.

- Соседей - то за что?

-Дух ваш искоренять надо.

Такие же выводы делаю я?

Прежде всего: не следует принимать ненависть к подлости и глупости за недостаток дружеского внимания к человеку, хотя подлость и глупость не существуют вне человек. Я очерти – так, как я ее понимаю, среду, в которой разыгралась и разыгрывается трагедия русской революции. Это – середа полу диких людей.

Жестокость форм революции я обьясняю исключительной жестокостью руського народа…

Не отрицаю, что политики наиболее грешные люди из всех окаянных грешников земли, но – это потому, что характер деятельности неуклонно обязывает их руководствоваться иезуитским принципом «цель оправдывает средство».

Да, это стоило мужику дорого, и он еще не все заплатил, трагедия не закончена. Но революция, совершенная ничтожной - количественно- группой наиболее активной интелигенции, во главе нескольких тисяч воспитанных ею робочих, эта революция стальным плугом взбороздила всю массу народа так глубоко, что крестьянство уже едва ли может возвратится к старым, в прах и навсегда разбитым формам жизни; как евреи, выведенные Моисеем из рабства Египетского, вымрут полудикие, глупе, тяжелые люди русских сел и деревень – все те, почти страшне люди, о которых говорилось выше, и место их займет новое племя…».

В 1922 році М.Горький у своїй розповіді  «О русском крестьянстве» (маючи на увазі все селянство Російської імперії), стверджено підкреслює провину всього селянства, яке стало в супротив революційних подій. Організаторів революції, які не мають ніякого відношення ні до російського, а ні до українського народу виправдовує непорозумінням самого народу необхідності пролиття людської крові. Дивно те, що він ще в 1922 році прогнозує безповоротність наступних кривавих подій 1932- 1933, 1937 подій…

Борис Мажаєв в своїй статті на захист самого народу запитує в однодумців Горького: « А Свердлов з Якіром – кати козацтва – були росіянами? А Бела Кун та Орджонікідзе – також росіяни? І обер-кати ЧК Дзержинський та Лаціс – також росіяни?» Розповідь Горького була написана не тільки для виправдання скоєних злочинів проти народу, але й в заохоченні наступних, ще більш звірячих репресій над неповинними жертвами всіх народів імперії, бо попереду були більш страшні – голодомори та тотальне фізичне знищення людства.

Горький знаходить дуже простий висновок, жорстокий та цинічний: «… як євреї, виведенні Мойсеєм з під рабства Єгипетського, вимруть полу дикі, глупі, тяжкі люди російських сел. Та хуторів – всі ті, майже страшні люди і їх місце займе нове плем’я – грамотних, розумних, бадьорих людей».

« Ось як, підкреслює Можаєв:- радів, що вимирали євреї, радів, що вимруть росіяни. Так, вимерли, вірніше, виморили. Прийшли інші – з обличчями… « бадьорих людей». Але радіти по цьому приводу не хочеться…»

 

Що до дійсного обличчя А. Макаренко я маю свою думку.

Версія друга й найвірніша.

Любов до дітей та педагогічної діяльності, якій він віддавав самого себе не відсотками, а цілком, не могла залишити осторонь його, коли мільйони безпритульних після братовбивчої війни та голодоморів в очах без майбутнього заполонили Україну.

«Первые месяцы нашей колонии для меня и моих товарищей были не только месяцами отчаяния и бессильного напряжения, - они были еще месяцами поисков истины. Я во всю жизнь не прочитал столько педагогической литературы, сколько зимой 1920 года.

Это было время Врангеля и польской войны. Врангель где-то был близко, возле Новомиргорода, совсем недалеко от нас, в Черкасах, воевали поляки, по всей Украине бродили батьки, вокруг нас многие находились в блакитно-желтом очаровании. Но мы в нашем лесу, подперев голову руками, старались забыть о громах великих событий и читали педагогические книги».

 

Так збереглися офіційні, процензуровані більшовиками, спогади самого педагога до наших днів про період апогею визвольного руху на Україні та його особисте місце в історії на той час.

Описуючи події широкомасштабного визвольного руху на Україні періоду 1918 – 1922 років та наслідки цієї боротьби для самої України, по якій як бур’ян перекоти-поле тинялися голодні діти-сироти, колишній офіцер російської армії  Макаренко в «Педагогічній поемі» пише :

 

« В 1923 году никто не предполагал, что в нашем лесу создается важный институт, вокруг котрого будет разыгрываться столько страстей.

Дело началось с пустка.

Полагаясь, как всегда, на нашу изворотливость, нам в этом году не дали дров. По-прежнему мы пользовались сухостоем в лесу и продуктами лесной расчистки…

На этой работе очень рвалось платье, котрого и так не было, а зимою топливные операции сопровождались отмороженными ногами и бешеной склокой в конюшне: Антон ( конюх) и слышать не хотел о заготовках топлива.

Старцюйте сами, а коней нечего гонять старцювать. Дрова они будут собирать! Какие это   дрова?

      Братченко, да ведь топить нужно? – задавал убийственный вопросу Калина Иванович.

Антон отмахивался :

      По мне хоть не топите, в конюшне все ровно не топите, нам и так хорошо.

В таком затруднительном положении нам все-таки удалось на об щем собрании убедить Шере на время сократить работы по вывозке навоза и мобилизовать самих сильних и лучше других обутих колонистов на лесные работы…

Ребята возвращались голодные и оживленные. Очень часто они сопровождали свой путь домой своеобразной игрой, в которой присутствовали некоторые элементы их бандитських воспоминаний. Пока Антон и двое ребят нагруждали сани хворостом, остальные гонялись друг за другом по лесу;  увенчалось все это борьбой и пленением бандитов. Пойманых «лесников» приводил в колонию конвой, вооруженный топорами и пилами. Их шутя вталкивыали в мой кабитен, и Осадчий или Корито, который когда-то служил у Махно и потерял  даже палец на руке, шумно требовали от меня:

Голову снять або рассриляты! Ходять по лесу с оружием, мабуть, их там богато.

Начинался допрос. Волохов насупливал брови и приставал к Белухину:

      Кажи, пулеметов сколько?...

К Федоренко, человеку страшно селянському, обращались вдруг :

Признавайся, у Махна був?

Федоренко довольно быстро соображал, как нужно ответить, чтобы не нарушить игру :-Був.

 А что там робив?

Пока Федоренко соображает, какой дать ответ, из-за его плеча кто-нибудь отвечает его голосом, сонным и тупым:

      Коров пас.

Федоренко оглядывается, но на него смотрят невинные физиономии. Раздается общий хохот. Смущенный Федоренко начинает терять игровую установку, приобретенную с таким трудом, а в это время на него летит новый вопрос:

     Хиба в тачанках коровы?

Корито Смотрит на него с страшным негодованим, потом поварачивается ко мне и произносит напряженным шепотом:

      Повисыть? Це страшный  чоловик: подывитеся на его очи.

Я отвечаю в тон:

- Да, он не заслуживает снисхождения. Отведите его в столовую и дайте ему две порции.

-Страшная кара! – трагически говорит Корито.

Белухин начинает скороговоркой:

Собственно говоря, я тоже ужасный бандит… И тоже коров пас у матушки Маруськи…

Федоренко улыбается и закрывает удивленный рот. Ребята начинают делится впечатлениями работы. Бурун рассказывает:

Наш отряд сегодня представил двенадцать возов, не менше. Говорили вам, что к рождеству будет тысяча пудов, и будет!

Слово «отряд» было термином революционного времени, того времени, корда революционные волны еще не успели выстроится в стройные колонны полков и дивизий. Партизанская война, в особенности длительная у нас на Украине, велась исключительно отрядами. Отряд мог вмещать в себе и несколько тисяч человек, и менше сотни: и тому и другому отряду одинаково были назначены и боевые подвиги, и спасительные лесные трущебы…

Бурун в дровяном отряде всегда играл первую скрипку, этой части у него никто не оспаривал. Его в порядке той же игры стали называть атаманом…»

Відомо, що діти самі обирали собі ігри від (чи, до) душі забави, але ці ігри - про повстанський рух на Україні, дійсно віддзеркалювали братовбивчу боротьбу, авторами якої самі українці не були. Дитяча пам'ять фіксувала жахливість тих подій, переносила в ігри, а Макаренко в кращий спосіб, через більшовицьких цензорів, доказово передав нам своєю літературною спадщиною, розраховуючи на об’єктивне сприйняття вже нами того суворого часу. Ми  зараз розуміємо, чиї то діти й чого вони опинилися в сирітських притулках. Досьогодні їх не може зібрати до кучі (брат до брата) телевізійна передача «Жди меня».

У своїх спогадах він описує велике бажання дітвори перенести колонії на Хортицю під Запоріжжя, коли виникла така можливість. Діти вже мріяли, як вони за козацькими звичаями та обрядами будуть прийматися в козаки, складати іспити та хреститися, вступаючи до колективу…

Описуючи це, Макаренко підкреслює, вводячи в оману цензора, про стійкий український дух, який тлів надією в молодих дитячих серцях, батьків яких безжалісно знищили війна та голод.

Вислови про українську мову, безумовно, відображали період «розстріляного відродження» - усунення від активної діяльності інтелектуально розвинутих людей на Україні. Це період наступу більшовизму проти всього українського зі справи «Спілки звільнення України» на чолі з віце-президентом Всеукраїнської академії наук С.Єфремовим.

 

За позовом серця А. Макаренко взявся до своєї справи, відпрацювавши свою методику виховання сиріт, рятуючи їх від голоду та навчаючи заробляти своєю працею собі на харчі й нормальне існування. Тільки при такій методиці виховання (виживання) при відсутності рідних та близьких, належного фінансування можливо було врятувати мільйони молодих життів.

Закритість перед світовою громадськістю справжнього положення в даному питанні в Україні, натяки на безвідповідальність та формалізм більшовицької влади по вирішенню матеріального забезпечення фінансування дитячих закладів, примусило конспіративно й вміло, через залізний більшовицький «занавес» поставити цю проблему до відома світової громадськості.

Яким же чином це йому вдалося як педагогу та великому психологу?

Знаючи те, що всесвітньо відомий Максим Пєшков  як «вісник» революції в Росії, обшпигований (в повному та переносному вислову) світовою агентурою, журналістами та різного роду представниками державних установ західних країн, для яких навіть дрібні відомості про стан в Країні Рад є цінною інформацією, він наполегливо й стримано заводить з ним переписку.

Відомо Макаренку й те, що в період революційних подій Горький  як міг боронив художню інтелігенцію від свавілля та репресій більшовиків, не боячись погроз самого Леніна.

Ленін йому писав на це 15 вересня 1919 року:

Дорогий Олексію Максимовичу! Тонкова я прийняв, і ще до його прийому і до Вашого листа ми вирішили в Цека призначити Каменєва і Бухаріна для перевірки буржуазних інтелігентів колокадетського типу та для звільнення кого можна. Бо для нас ясно, що й тут помилки були.

Ясно й те, що загалом міра арешту кадетської (і колокадетської) публіки була необхідна і правильна.

Коли я читаю Вашу відверту думку з цього приводу, я пригадую Вашу відверту думку з цього приводу, я пригадую Вашу фразу, яка особливо запала мені в голову під час наших розмов ( у Лондоні, на Капрі і пізніше):

«Ми  художники, несамовитні люди».

Саме так! Надзвичайно сердиті слова говорите Ви з якого приводу? З приводу того, що кілька десятків (або хоч би навіть сотень) кадетських і колокадетських панків посидять кілька днів  у тюрмі для відвернення змов, як-то здавання «Красной Горки», змов, що загрожують загибеллю десяткам тисяч робітників та селян.

Яке лихо, подумаєш! Яка несправедливість! Кілька днів або хоч навіть тижнів тюрми інтелігентам, щоб запобігти тортурам десяткам тисяч робітників і селян!

«Художники несамовиті люди».

«Інтелектуальні сили» народу плутали з «силами» буржуазних інтелігентів неправильно. За зразок їх візьміть Короленка: я недавно прочитав його, писанину в серпні 1917 року, брошуру «Війна, батьківщина і людство». Адже Короленко найкращий з «колокадетських», майже меншовик. А який мерзенний, підлий, огидний захист імперіалістичної війни, прикритий солоденькими фразами! Жалюгідний міщанин, який перебуває в полоні буржуазних пересудів! Для таких панів 10 000 000 убитих на імперіалістичній війні – справа, що заслуговує підтримки

 (ділами, при солоденьких фразах «проти» війни), а загибель сотень тисяч у справедливій громадянській війні проти поміщиків і капіталістів викликає зітхання, істерики.

Ні. Таким «талантам» не гріх посидіти не один тиждень у тюрмі, коли це треба зробити, щоб запобігти змовам і загибелі десятків тисяч. А ми ці змови кадетів і «колокадетів» викрили. І ми знаємо, що колокадетські професори дають часто-густо змовникам допомогу. Це факт.

Інтелектуальні сили робітників і селян зростають і міцнішають у боротьбі за повалення буржуазії та її посібників, інтелігентів, лакуз капіталу, які думають про себе, що вони - мозок нації. На ділі це не мозок, а лайно.

«Інтелектуальним силам», які хочуть нести науку народові (а не прислуговувати капіталу), ми даємо платню вищу від середньої. Це факт. Ми їх бережемо. Це факт. Десятки тисяч офіцерів у нас служать Червоній Армії і перемагають всупереч сотням зрадників. Це факт.

Щодо Ваших настроїв, то «розуміти» я їх розумію (коли Ви розпочали мову про те, чи розумію я Вас). Не раз і на Капрі і пізніше я Вам говорив: Ви даєте себе оточити саме найгіршим елементам буржуазної інтелігенції і піддаєтеся на її хникання. Лемент сотень інтелігентів з приводу « жахливого» арешту на кілька тижнів Ви чуєте і слухаєте, а голосу маси, мільйонів, робітників і селян, яким загрожує Денікін, Колчак, Ліанозов, Родзянко, "червоногорські" змовники, цього голосу Ви не чуєте і не слухаєте. Цілком розумію, цілком, цілком розумію, що так можна дописатися не тільки до того, що мовляв, "червоні такі самі вороги народу, як білі" ( борці за повалення капіталістів і поміщиків такі самі вороги народу, як поміщики з капіталістами), а й до віри в боженьку або царя - батюшку. Цілком розумію.

Справді, загинете, якщо з цієї обстановки буржуазних інтелігентів не вирветесь! Від щирого серця бажаю якнайшвидше вирватись.

Найкращі привіти! Ваш Ленін.

P.S. Бо Ви ж не пишете! Розтрачувати себе на хникання загнилих інтелігентів і не писати - для художника хіба не загибель, хіба не сором?»

(В.Ленін.т.51.ст.47-49)

 

 

 

Макаренко вбачав те, що кожен його лист за кордон, а потім і в Москву, ретельно вивчають та перевіряють не одні служби політичного контролю, він шифрує підтекстом (двопоняттям) реальне становище не тільки з дитячим питанням, а й в загалі по Україні.

Він добре розуміє, що закордоном чи в Москві ці листи читатимуть ще до того, як вони потраплять до секретаря Горького…

Так він інформує про масштаби дитячої проблеми, місце знаходження притулків, боротьбу влади по знищенню церков, розкрадання чиновниками від Наркомпроса виділеної допомоги дітям міжнародними благочинними організаціями, втілення більшовицької програми  «класового» підходу до виховання підлітків, цькування влади за неприйняття їм цієї програми, прийняття програми по русифікації підлітків та ненависть Центру до всього українського.

Зберігаючи конспіративно свої задуми інформувати світову громадкість, він у той же час видає себе в деякій стриманій мірі на другому етапі переписки активним прибічником більшовицької програми й наполягає переводу його до Москви. Але Москва не поспішає його брати в свої обійми. Після другого голодомору на Україні він повідомляє в своєму листі масштаби цього страхіття, коли пише про необхідність відкривати притулки для сиріт тільки по Харківському окрузі й перспективи щорічно приймати до них додатково по 2000 підлітків.

Як тоді давати оцінку «Педагогічній поемі», яка друкувалася лише російською мовою всесвітніми тиражами, де Патріот України сотні діалогічних висловів до друку допустив саме українською мовою, своєю придніпрянською мовою, де він виріс та провів своє дитинство. Ставлячи приміткові знаки, він більшовикам перекладав  значення цих висловів на пролетарську мову з української.

В останніх листах за кордон до 1928 року він упереджує Горького не повертатися до більшовицької імперії на загибель, пишучи, що шість місяців не писав у зв’язку з переводом його на посаду заступника начальника відділу в НКВС, (заступника! Тобто підлеглого, в якого є начальник) і в той же час, ігноруючи вимагання самого Горького друкувати третю книгу «Педагогічної поеми», де розкривається «класова боротьба», він наполегливо (під контролем більшовиків), безсоромно в командирському тоні, (щоб той зрозумів цю безсоромність) наполягав на його приїзді. Старий бурлака цього не зрозумів і ринув на смерть, бо знищення «буревісника» було вже давно заплановано більшовиками.

Чи любив Україну Макаренко, як її любив просвітянин Аркас?

Дійсно – так. Але ця любов не відображена в споминах та творах радянських авторів, які навмисне не відобразили це в радянських виданнях.

Але сам Макаренко наполегливо, через міжрядки це підкреслює для майбутніх авторів.

Ленінська брехня в його творах 1917 року про абсолютну незалежність поневолених держав Російської імперії, право на існування рідних мов у цих державах, дало нечуваний порив інтелігенції, насамперед вчителям, об’єднатися проти Тимчасового уряду й привести до влади більшовиків.

А. Макаренко пише : «Учительская моя деятельность была более или менее удачна, а после Октября передо мной открылись невиданные перспективы. Мы, педагоги, тогда так опьянели от этих перспектив, что уже и себя не помнили и, по правде сказать, много напутали в разных увлечениях. К счастью, в двадцатом году мне дали колонию для правонарушителей. Задача, стоявшая передо мной, была так трудна и так неотложна, что путать было некогда…»

Ці рядки А. Макаренко писав вже після смерті М.Горького, тобто коли «Просвіта» давно була закатована, а українська мова ставала сміттям. Але кожному зрозуміло, про які «напутаные увлечения» йдеться.

 

Працюючи в Онуфрійському районі під Кременчуком у 80-ті роки минулого сторіччя я пройшов тими ж стежками, де проходив у свій час Антон, був у Крюкові, й в церкві, й на тих же дніпровських плавнях.

Людина, яка хоч би рік- три прожила б в цих краях, ніколи б не назвала  себе «не українцем».

Й не дивно, що ця ж земля народила та виростила Антонового послідовника, захисника Вітчизни - Василя Сухомлинського, з родиною котрого я особисто знайомий…

Долинщина вдячна патріоту Макаренку за те, що він навчав сотні долинчан своїми педагогічними методами, а його послідовники – мене та моїх друзів, малих правопорушників.                      

(1967 -року. Долинські юнаки- правопорушники зорганізовані в юнацько- спортивний

клуб «Орлятко». На алеї Слави. Автор- крайній праворуч.)

 

Не могли пізніше це не побачити й більшовицькі спецслужби, яким сам Горький був кісткою в горлі. Вони роками всіляко виманювали його з-закордону під різними приводами, можливо й використовували самого Макаренка для цього плану, коли той наполягав приїхати та навістити колонію імені самого Горького.

Загадковість смертей самого Горького та Макаренка можуть тільки підтвердити моє припущення.

Чи знала світова спільнота про більшовицький терор на Україні та його масштаби? Звісно, знала.

Саме італійський консул у Харкові Сержіо Граденіго писав послу Італії в Москві, що «наслідком теперішнього лиха в Україні буде російська колонізація цієї країни, яка призведе до зміни її етнографічного характеру. В майбутньому і, либонь, дуже близькому майбутньому, ніхто більше не говоритиме про Україну чи про Український народ, а то і про українську проблему, бо Україна стане де факто територією з переважно російським населенням».

У той же час керівництво Харківського ОГПУ заявляло, що в результаті голоду  «етнографічний матеріал буде замінено».

Всі ці інформаційні джерела є не чим іншим, як розшифровкою переписки А. Макаренка з Голодранцем. Й не дивно, що інший людожер - Гітлер, виношуючи майбутні плани світового панування, на підставі знищення цілих націй та народностей, у середині 20 років минулого століття писав:

 

«Современные владики России совершенно не помышляют о заключении честного союза с Германией, а тем более о его выполнении, если бы они его заключили.

Нельзя ведь и забывать  и того факта, что правители современной России – это запятнавшие себя кров’ю низкие преступники, - это накипь человеческая, которая воспользовалась благоприятным для нее стечением трагических обстоятельств, захватила врасплох громадное государство, произвела  дикую кровавую расправу над миллионами передовых интеллигентных людей, фактически истребила интеллигенцию и тепер, вот уже скоро десять лет, осуществляет самую жестокую тиранию, какую когда – либо только знала история… считают себя призванными осчастливить весь мир своим кровавым господством».

 (А. Гітлер. « Моя боротьба»).

 

Без сумніву – при нападі на Радянський Союз фашисти враховували сталінську тиранію проти власного народу, визвольні рухи народів України, Кубані, Кавказу та Середньої Азії як  основні чинники, які будуть сприяти подолати опір Червоної Армії в короткі строки. І це спрацьовувало, бо дехто знову «проковтнув» колишню ленінську брехню про незалежність. Червоний російський  генерал Власов здав у полон Гітлеру своїх співвітчизників, яких потім він очолив та повів на боротьбу проти своїх  же співвітчизників. Звірства «власовців» (їх ще називали «калмиками») в ніякі порівняння з німцями не йшли. Нелюди перевищили їх. Але росіяни  умовчують цю сторінку своєї історії, а про дивізії українців, які боролися проти російської та німецької окупації щоденно вказують всім українцям. Мільйони самих росіян, які  потрапили до полону, Росія відправила в контраціоні табори як зрадників, незважаючи на те, що після звільнення з полону вони хоробро воювали й отримували ордени.

 

Гітлер навіть недооцінив більшовиків. Вони в майбутньому допоможуть йому в підготовці військових кадрів, завоюванні Польщі та зі стратегічною сировиною для військової галузі. Німецьких представників будуть возити на екскурсії військовими та металургійними заводами, аеродромами та танкодромами, - сподіваючись таким чином залякати своїм промисловим та військовим потенціалом. Але це буде потім, коли обидва зрозуміють свою ідейну й біологічну схожість.

 

1 травня 1945 року  рейхсканцлер вже переможеного рейха Йозеф Геббельс, втративши надію, з переляку перед відплатою, в оточеній  радянськими військами Імперській канцелярії, разом з жінкою Магдою закінчив життя самогубством, попередньо умертвивши своїх шістьох малолітніх дітей, залишив свій щоденник.

Записи головного ідеолога фашизму дають змогу ширше розуміти положення й деякі причини так соромно розпочатої війни проти Радянського Союзу.

« 27 жовтня 1939 р. (п’ятниця)

Фюрер готовить війну (проти Заходу). Він сильно серйозний. Повністю в роботі й турботах. Росіяни в крайній різкій  ноті ставлять англійських політиків на місце. Це зриває з англійців маску. Нота ця нам доречна. Ми добросовісно використовуємо її. В Берлін для торгових переговорів прибула російська делегація. В Москві ми склали договір про поставку нам 1 мільйона тон фуражної пшениці. Це великий людський , а також і діловий успіх.

11 листопада 1939 р. (Субота)

Вчора: у фюрера. Російська армія великої цінності поки не має. Погано керована та ще гірше оснащена й озброєна. Нам її допомога не потрібна. Добре тільки те, що нам не потрібно вести війну на два фронти.

14 листопада 1939 р. (Вівторок)

У фюрера. Він знову констатує катастрофічний стан російської армії. ЇЇ ледь чи можливо використовувати для бойових дій. Звідсіля, видно, такий опір фінів. Можливо, і рівень інтелігентності середнього росіянина також є перепоною сьогоденного озброєння. В Росії, як і повсюди, де - лі бо в іншому місці, централізм як батько бюрократії є ворогом  розвитку особистості. Там не має більше ніякої особистої ініціативи. Звідсіля і селяни, які тільки й роблять, що ледарюють. Потім необроблені поля прийшлося знову об’єднати в свого роду державні домени. Те же саме  твориться в промисловості.  Такий же стан дає свій вплив на всю державу й робить її неспроможною правильно використати весь її потенціал. Доброго ж союзника ми собі вишукали!

14 березня 1940 р. (Четвер)

  не зважаючи на це, Сталін користується популярністю. Він – єдина надія. Спадкоємець Петра Великого. Представник панславінізму. Мабуть, ми, германці, ніколи не зрозуміємо слов’ян. Сталін для росіян – батько. А що, що він, як турботливий садівник, відрізає сильно розрості гілки, тобто ліквідує генералів та журналістів, це закладено в самій суті більшовизму.

Чи не ліквідує  Сталін поступово й євреїв? Можливо, він тільки щоб ввести в оману весь світ, називає їх троцькістами? В усякому разі, ми з Росією союзники. До цих пір ми мали від цього тільки користь. Фюрер бачив Сталіна в одному кінофільмі, і той зразу став йому симпатичним. Тоді й почалася німецько-радянська коаліція.»

 

В своїх мемуарах маршал О.М. Василевський пише: «Что немцы готовились к войне и что она будет, несмотря на пакт, были убеждены все, кто ездил в ноябре сорокового года вместе с Молотовым в Берлин. Я тоже ездил в составе этой делегации, как один из представителей Генерального штаба. После этой поездки, после приемов, разговоров там ни у кого из нас не было ни малейших сомнений в том, что Гитлер держит камень за пазухой. Об этом говорили и самому Молотову. Насколько я понял, он тоже придерживался этой точки зрения.

Больше того, германский посол в Москве Шуленбург, который сопровождал нас туда и обратно, нашел возможным, несмотря на всю рискованность этого его положения, на обратном пути говорить о пакте, в то же время настойчиво намекая на то, что взаимоотношения между нашими странами оставляют желать много лучшего. Короче говоря, он старался нам дать понять, что считает возможным возникновение войны.

Во время пребывания в Берлине на приеме я сидел рядом с Браухичем. Хотя я был в штатском и официально не фигурировал как представитель Генерального штаба, но он знал, кто я, и через переводчика спросил меня, помню ли я о том, что мы знакомы, что это не первая наша встреча. Я, разумеется, помнил это. А первая встреча была еще в тридцать втором году на больших маневрах в районе Овруча. В тот период отношения наши с Германией были весьматесными. В ряде пунктов на нашей територии находились немецкие центры, в которых происходила подготовка офицеров, так как немцы, согласно условиям Версальского мира, не имели права делать это в Германии. Были танковые и авиационные центры. На маневрах тридцать второго года, где мы впервые показали достоинства крупных (по тому времени) механизированных соединений – танковых бригад, были военные атташе целого ряда армий, в том числе германский представитель.

Но если представителям других армий показали лишь часть происходящего, то немцам показали все. Их возили по другим маршрутам, в другие места, на других машинах скрыто от представителей других армий. Я участвовал в этих маневрах, и у меня на командном пункте с Ворошиловым и Смородиновым был Браухич. Он наблюдал за ходом боевых действий в течении довольно длительного времени, потом он отошел, потом Смородинов вернулся ко мне и сказал, что Браухич сделал вам комплемент, заявив что все, что он наблюдал здесь, делается в лучших традициях немецкой военной школы».

Звісно, Олександр Василевський лукавить, - не тільки присутність на маневрах представників германської армії до приходу до влади Гітлера мало місце, а й навчання командного складу кадрів для цієї армії, й після того, як він став канцлером. Співробітництво з фашистами  по лінії каральних та розвідувальних органів тривало майже до початку війни в кращих ленінських традиціях.

На мою думку, то був германський шантаж стосовно більшовиків за зв'язок Леніна з германською розвідкою напередодні більшовицького перевороту, відпрацювання «революційних» коштів ленінською партією за рахунок майбутніх десятимільйонних жертв більшовицької імперії, куди було кинуто найбільше українців.

Не все могла пропустити радянська цензура в 60-70 роках минулого сторіччя, що б могли повідати маршали в останні роки свого земного життя, й так, як Микита Хрущов, всі вони були обмежені у висловах та спілкуванні з журналістами передовим загоном Партії – КДБ.

 

 

                                                                            А що мені треба, було селюкові?

                                                                                     Високого неба і спів колосковий.

                                                                                     А що мені треба було, селянину?

                                                                                     Журавлик над степом і вільна Вкраїна.

 

                                                                                      Із ранку до ночі я бився, мов риба,

                                                                                      Бо світ цілий хоче вкраїнського хліба.

                                                                                      Покірно приносив для ситості інших,

                                                                                       І ситні покоси, й шматочки смачніші.

 

                                                                                      А сам із макухою, чи з ховрашками …

                                                                                      А світ же віддячив за це Соловками.

                                                                                      Тепер я проснувся від сплячки лихої –

                                                                                      Навіки позбувся опіки чужої.

                                                                                      І буде Вкраїна, мов сонячна хата,

                                                                                      Я – вільна людина, а значить багата!

 

                                                                                          осавул  Михайло Родинченко.

 

Зараз навіть далека від України за географічним розташуванням Колумбія визнала голодомор на Україні 1932-33 років як геноцид українського народу. Ми ж, українці, ще вагаємося з цим визнанням, бо не віримо в запланованість того страхіття. Ось чому я вимушений цитувати вислови самих організаторів цих звірячих заходів.

На П’ятій Всесоюзній конференції ВЛКСМ 29 березня 1927 року перед початком повальної колективізації села, виступаючи перед делегатами цієї конференції, Й. Сталін сказав: «… Кажуть, що раціоналізація вимагає деяких тимчасових жертв з боку деяких груп робітників, в тому числі молоді. Це вірно, товариші, історія нашої революції говорить, що ні один значний крок не обходився у нас без деяких жертв з боку окремих груп робітничого класу в інтересах всього класу робітників нашої країни. Взяти хоч би громадянську війну, хоч нинішні незначні жертви аж ніяк не можна порівнювати з тими серйозними жертвами, які мали місце у нас в період громадянської війни. Ви бачите, що ті жертви вже окупаються у нас тепер з лихвою.

Навряд чи треба доводити, що нинішні незначні жертви окупляться в найближчому майбутньому з верхом. Ось чому я думаю, що ми не повинні спинятися перед деякими незначними жертвами в інтересах робітничого класу в цілому».

Мільйони життів забрала братовбивча громадянська війна, а для Сталіна це «деякі» жертви! Початок масової колективізації, - й він ще просить «деяких» жертв, бо знає про насильницький шлях цієї колективізації!

Саме про ці мільйоні жертви говорять нинішні комуністи: «А що ви думали! Ми ж побудували Дніпрогес, створили десятки гігантів індустрії й атомну бомбу, полетіли перші в космос…», й не цікавляться тим, як інші держави однієї й тої планети Земля робили те саме, не вбиваючи співвітчизників! Комуністи мабуть не знають історії побудови єгипетських пірамід й їх дійсну вартість у вимірах життів рабів.

Смішними вони ставали, коли самі опинялися на місці рабів – «ворогів народу». По інерції вони викривали в зраді комуністичним ідеям десятки своїх колишніх друзів, яких мертвою хваткою тягли за собою в пекло. Перед судовими процесами репетирували краще за акторів Грозманівського хутора промови каяття перед системою по декілька разів, змагалися в красномовстві, ревли як діти та просили пощади у вусатого грузина-  нальотчика «Коби» з початковою освітою та декількома судимостями.

Але жоден з них не наважився, як зраджені заарештовані холодноярскі отамани, в останні хвилини, знаходячись у в’язниці, гідно віддати своє єдине життя, піднявшись уповний зріст, та залишитися в історії своїх нащадків Людьми.

Долинський район у різні часи підпорядковувався різним областям (Миколаївській, Дніпропетровській, Кіровоградській), Херсонській губернії, в зв’язку чим підсумувати та зібрати докупи всі відомості 20-30 років краєзнавцям-дослідникам зараз важко.

Як я вже зазначав у першій своїй книзі, в другій половині Х1Х сторіччя багато українців, які мешкали на Кубані, як і мій прадід Омелько з трьома братами, поверталися на Україну працювати на землі після розкріпачення. Але й на Кубані залишалися їхні родичі.

Коли ж почалася комунізація села, а потім колективізація й голод, - багато хто почав повертатися знову на Кубань, рятуючи себе та свої сім’ї. Але й там було не легше. Ось як описують повернення моїх земляків на Кубань дослідники голодомору мовою документів:

 

«Але комуністична влада не збиралася робити українського селянина вільним. Вона навіть у неврожайний 1928 рік змусила його перед жнивами торішні запаси державними цінами, що прирікало наших    хліборобів на голод. Але факт його Уряд УСРР визнав лише в листопаді,     повідомляючи, що в Україні є 76 неврожайних районів з 732.000 селянських господарств (Пролетарська правда. — 1928. —13 лист.). Про становище українських селян після неврожаю 1928 року засвідчує і лист із Ставропілля, опублікований 1929 р. — Ч.16-17), "Херсонських людей наїхало сюди до нас гибель, тут зимують багато коней, а то й так з сімействами наїхали та зимуються тут. Котрий явиться сюди, то просто непохожий на чоловіка, а на якесь опудало. Розказують про своє життя, що така біда, що хоч живими закопуйся в землю; в кого була яка коняка, повозка, молотила, упряж, килими, рядна все сюди до нас повивозили на продаж. Суша в Херсонські та Тавричеські була така, що через пилюгу й світа не видко. Хліб зовсім не вродив, а здирства безперестанні. У нас буцім вродилось, але все одно не стане, бо щодня їздять по хатах наші хлібозаготовники - і дай, дай хоч трісни та дай; молоти не дозволяють, а мелене – висівати, “їж, мужло прокляте, з висівками”. Оце недавно один дядько висловився на проти цього, то його зараз заарештовано, а він сказав їм: судіть мене, висилайте куди хочете, тільки не туди, де люди свободою не користуться, такою, як оце ми в СССР. Хліб, який уродив тепер, влада забрала до чиста, і на насіння не лишила, а обіцяє мабуть нам якесь чистосортне; люди приїзжжі покупили собі тут потрохи хліба до дому для сімейства, пуда по два, по три, то пишуть, що в Знаменці у них відібрали той хліб; не дозволяє влада провозити нізвідки хліба і сама не дає голодуючим, просто хоч пропадай. При тім одноосібним хліборобам не дають хлібопашити, а заганяють силою в

комуну, а в комуні хто пробуде та вирвеця, то проклинає на чому світ стоїть того, хто цю комуну та совітську владу видумав”».

Займаючись асиміляцією народів, у першу чергу стійких та нескоренних українців, Сталін на заміну вимерлих українців, немовби наркоман коноплю по полю, розсіював на їх місці інтернаціональні зерна. Робив це шляхом доприселення. Українцям було примусово запропоновано вирощувати хліб на Півночі імперії, а білорусам та росіянам на вже оброблених землях.

 

СПИСОК

РАЙОНОВ ДОПРИСЕЛЕНИЯ с.х.

НАСЕЛЕНИЯ 1-й ОЧЕРЕДИ№№            Название районов    Количество всел. семейств            Из какой области

ОДЕССКАЯ ОБЛАСТЬ

1.      В-Александровский  500      БССР

2.      Ровнянский               900      Горьк. кр.

3.      Компанеевский         800      БССР

4.      Каховский      400      БССР

5.      Н-Украинский            1100    БССР

6.      Зиновьевский           500      БССР

7.      Снегуревский            400      БССР

8.      В-Высковский           800      БССР

9.      Любашевский           300      Гор. кр.

10.    Врадиевский 600      “-”

11.    Кривоозерский          200      “-”

ИТОГО 6500

 

ДНЕПРОПЕТРОВСКАЯ ОБЛАСТЬ

 1.      Белозерский 450      Запад.об.

2.      Н-Троицкий    450      “-“

3.      Лепетихский  700      “-“

4.      В-Токмакский            500      “-“

5.      Мелитопольский       500      “-“

6.      Михайловский           300      “-“

7.      Люксембургский       300      “-“

8.      Н-Сирогозский          550      “-“

9.      Акимовский   600      “-“

10.    Апостоловский          500      “-“

11.    Васильевский           300      “-“

12.    Васильковский         650      “-“

13.    Долинский     400      “-“

14.    Божедаровский         300      “-“

ИТОГО 6500

 

ДОНЕЦКАЯ ОБЛАСТЬ

1.      Беловодский 600      Ивановск

2.      Белолуцкий   500      “-“

3.      Ново-Псковский        600      “-“

4.      Ст.Каранский            400      “-“

5.      Старобельский         350      “-“

6.      Сватовский   150      “-“

7.      Покровский    510      “-“

8.      Марковский   390      “-“

ИТОГО 3500

 

ХАРЬКОВСКАЯ ОБЛАСТЬ

1.      Сахновщанский        1600    ЦЧО.

2.      Краснокутский          750      “-”

3.      Двуречанский           600      “-”

4.      Блезнюковский         55-       “-”

5.      Тростянецкий           250      “-”

6.      В-Бурлуцкий  250      “-”

7.      Красноградский        300      “-”

8.      Барвенковский         200      “-”

ИТОГО 4500

21.ІІ-34 г.

№ 3

ЦДАГОУ: Ф.1.-Оп.-Спр.2417.-Арк.78-80.

 

Знайомлячись з одним тільки цим документом (а їх були сотні!) – зараз розумієш де взялися етнічні росіяни, в чиї хати під стріхою й коли вони поселилися, чому їм потрібна друга державна мова, й чому вони не плачуть з нами на могилах закатованих наших дідів, вшановуючи жертви голодомору.

Й на думку євреям, полякам, сербам, італійцям, німцям, голландцям, чехам, угорцям  та громадянам інших національностей, які оселялися минулими сторіччями на Україні, полюбили її, народжували дітей, які стали вже українцями, - такі вимоги не приходили  навіть з 24-ї по 3-ю годину ночі в бісівську годину.

 

З початком голодомору грозманівці, беручи самоткані рушники, хустини тощо, йшли, як вони казали, «до колонії», що в  Протопопівці. Там добре працювало майже п’ятдесят сімей німецьких поселенців, маючи трактори, молотарки, млин та всі необхідні сільськогосподарські засоби, щоб заробляти на хліб та життя. Українські німці допомагали хуторським дітям (дорослі, щоб розжалобити поселенців, посилали дітей) й рідко брали за хліб речі.

На той час у Німеччині добре знали про голод на Україні й державні та громадські організації направляли продовольчу поміч колоністам. Теж саме робили й світові єврейські організації для єврейських колоній. Вони ж, в свою чергу, ділилися з вмираючими українцями, - за що поплатяться своїм життям в 1937 – 1938 роках, й я вважатиму їх сьогодні такими ж жертвами голодомору, як і етнічних українців.

Щоб не склалася у читача думка про всебічне підтримування «лінії партії» на селі, приводжу приклади відчайдушного протесту моїх земляків з приводу цього.

Ті березівці та антонівці, які висловлювали незгоду з насильницькою колективізацією, тим самим протестували своєю людською совістю, підлягали більшовицькому терору за антирадянську агітацію.

Так, за наклепи на колгоспний лад Зіновієва Ганна Пилипівна, 1895 року, Качан Валентина Павлівна,1882 року, Качан Орест Іванович, 1876 року  в 1937 році були засуджені до різних строків концтаборів, а Марченко Іван Федорович, 1895 році з села Антонівка був за це розстріляний.

За пересилання продуктів харчування виселеним «куркулям» Салоїд Павло Пилипович, 1897 року отримав 2,5 роки таборів. Його брати Іван та Прокіп в 1938 році за «контрреволюційну агітацію» були розстріляні.

За те, що проводив агітацію проти державної позики, критикував стаханівський рух на селі й колись належав до членів «Просвіти», перебував у гайдамацьких загонах в 1918 році - Нікишин Дмитро Сергійович, 1894 року  в 1938 році був заарештований, але з арештом самого Наркома  маршала Єжова він в 1939 році був звільнений.

Уродженець села Березівки Старовойтенко Полікарп Минович, 1887 року народження, за те, що став супроти руйнування церкви в селі Миколо-Брузинківка в 1929 році отримав 5 років концтаборів.

Антонівчанин Хруленко Сергій Андрійович, 1901 року народження в 1937 році за вислови проти обов’язкової участі в державній позиці отримав 8 років концтаборів, бо йому вспомнили про те, що брат Федось служив в Денікінській армії.

Саме цим, нам відомим, мешканцям сіл Березівка та Антонівка члени Криворізької Асоціації літераторів та Січеславське «Козацтво Запорізьке», сільська громада цих сіл, встановила пам’ятний знак вдячності, не спираючись на державну допомогу. Що ж то за «брехня» на соціалістичний устрій та колгоспний лад? Це добре оспіване в грозманівських частушках, які наспівували в селах навіть діти:

   х                                                                           х

Ціле літо проробила                                       Ой, встань Ленін подивись

Кіло проса заробила.                                      Як в колгоспі розжились,

Кіло проса, два ячменю                                  Крадем сою та товчем

Та й журюся: де змелю,                                  Моторженики печем.

Як піду я до млина,?                                       В мене ж довідки нема!

                                                        х

                                      Сидить Сталін на рядні

                                      Та й рахує трудодні,

                                      Трудодень, трудодень,

                                      Дайте хліба хоч на день!

 

В 1921 році волосний центр було переміщено з селища Братолюбівка в Шевченкове (Долинську) і реорганізовано було його в 1922 році в районний цент Криворізького округу.

Першим головою волвиконкому, а потім райвиконкому був комуніст Микола Васильович Добровольский, секретарем виконкому працював Павло Федорович Близнюк.

 

З утвердженням райкомів партії першим секретарем став Г.М. Сухонін, який до цього очолював партійний осередок на станції Долинська.

Саме тому центральну частину міста, яке потім зросталося з північним селищем землевласника Волохіна, й донині називають долинчани «Суханово», а південну – «Маяк», за найменуванням  комуни «Червоний маяк», яка стала першим колективним господарством на Долинщині в 1921 році.

Комуна протрималася недовго. Те, що позабирали в «куркулів», за лічений час пропило "комунарство" й комуна перестала існувати. Негайний перехід від капіталістичного устрою до комунізму був розкритикований самими авторами більшовицького перевороту. А причиною невдач більшовики назвали відсутність пролетаріату на селі, тобто тих людей (за їхнім же визначенням ). в яких крім ланцюгів нічого не було.

Більшовицька влада Долинського району, яку очолював Сухонін та його підручні - кати,

по злочинному віднеслася до німців-поселенців, забравши все, що вони надбали своєю працею.

Це мальовничо, як великі досягнення соціалізму, описував «краєзнавець» Іван Євсєєв у витворі «Червона борозна», який промовчав про подальші долі українських німців, більшість з котрих народилися вже в Березівці на хуторі Грозмані, Керстині (Антонівка) та сусідній Протопопівці й мали українські імена.

Рятуючи своє життя та життя своїх дітей, поселенці виїхали до Кривого Рогу та села Зелене Поле, що біля Кривого Рогу, куди з ними подався й грозманівець Дорош Дмитро Омелянович разом з братами. Туди з’їжджалися й інші поселенці з селища Шнейдерово Устинівського району, Одещини та з-під Нікополя, рятуючись від такого ж переслідування більшовиків, як і на Долинщині.

Але й на новому місці їх знайшли «чекістські» чоботи та їхні кулі, бо на той час ситуація в тоталітарній державі Сталіна змінилася. Режим зміцнів за рахунок знищення мільйонів селян – українців, які представляли наймасовішу антикомуністичну соціальну верству.

Одночасно прихід до влади у Німеччині А.Гітлера маркував появу серйозної потенційної загрози імперським планам Сталіна з боку колеги - суперника. Тому й не дивно, що практично синхронно розгортаються й поступово набирають обертів репресії проти німецької меншини УРСР. Це питання документально досліджене Олександром Рубльовим у науковій праці «Викриття «Агентури польського фашизму» в УРСР:   «Справа « Польської військової організації» 1933-1934рр. Мета, механізм фабрикації, наслідки».

Ці втікачі на Дніпропетровщину в 1937-1938 роках  були розстріляні як шпигуни на користь Німеччини разом з Дмитром Дорошем і їх останки залишилися назавжди в землі Криворіжжя разом з тими, кому вони допомагали врятуватися від геноциду, ділячись останнім шматком хліба.

Наводячи списки замордованих наших співвітчизників німецького походження, я намагаюся звернути увагу читача на те, що винищувалися цілі родини… Хіба це, Петре, не геноцид, питаю я у спадкоємця більшовизму?! Зачитай своїм онукам та сам запитай у них цієї відповіді!

Подорожуючи Диким полем в 1778 році  в супроводі Г.Потьомкіна та козаків, Катерині II спало на думку заселити декількома десятками тисяч ці землі німцями й вона їх запросила, виділяючи землі для обробітку та постійного проживання. Створила 42 поселення – колонії. З того часу багато колоністів одружилися з тутешніми козачками, прийняли православ’я, йменували дітей українським ім’ям … а згодом більшовики всіх їх і поховали на обіцяних землях супроти Господа, кинувши мертві та живі тіла у відпрацьовані штольні Кривбасу.

 

Повертаючись до питання голодомору на Україні, не можу не процитувати оцінку автора роману «Люди не ангели» І.Стаднюка: «При проведенні в країні колективізації були допущені відступи від ленінської політики по відношенню до селянства. Це стало наслідком необґрунтованого розкулачуваня селян, які кулаками ніколи не були, пішли репресії, що призвели до незчисленних бід маси людей, серйозно підірвало економіку держави. Коли все вже було зроблено, а саме так, як замислив Сталін, він виступив з статтею «Головокружение от успехов» й звалив всю провину за беззаконня на сильно активних виконавців.

Масові репресії 30-х років здійснювалися за вказівкою й під особливим контролем Сталіна, на підставі висунутої їм же ідеї про неминучість загострення класової боротьби по мірі того, як буде зміцнюватися соціалістичний лад.

«Улюбленець партії» Сергій Кіров проголосив: «Карать, не только карать, а карать по-настоящему, чтобы на том свете был заметен прирост населения благодаря деятельности нашого ГПУ».

Так відображали Єжова в популярному журналі «Огонек».

Краще про «улюбленця партії», славетного керівника ленінградських більшовиків сказати тяжко. Краще міг висловитися хіба що сам товариш Сталін. «Нужно говорить проще, а не по-интелегентски, а то не поймут». Через 20 років після приходу до влади більшовиків, в 1937 – му році, він скаже не – по інтелегенському: «…Чем  больше будем продвигаться вперед, чем больше будем иметь успехов, тем больше будут озлоблятся остатки разбитых классов, тем быстрее будут идти на более острые формы борьбы…».

В необхідний час відповідальність за все беззаконня була сплановано звалена на виконавців злої сталінської волі, спочатку на Ягоду, потім на Єжова. Вони були розстріляні, а Сталін знову чистий, та ще до того з обличчям вищого, праведного суді.»

Олександр Твардовський в своєму вірші підтверджує думку І. Стаднюка:

 

«Да, он умел без оговорок,                   На чье-то враже искаженье

Внезапно – как уж припечет -              Того, что возвещал завет,

Любой своих просчетов ворох             На чье - то головокруженье

Перенести на чей-то счет;                  От им предсказанных побед.

 

Думки як І. Стаднюка, так і О. Твардовського були опубліковані під шаленою критикою сталіністів – літераторів і їхнім сміливим творам прогнозували анафему. Але вони були опубліковані, бо нічого гидкого про Партію не було в цих творах. Намагання роз’єднати Сталіна і Партію, потім Хрущова, потім всіх інших керманичів, було головним завданням перед загальним крахом комуністичної ідеї "сатанистам" залишитися біля дармового корита з людським потом та кров’ю, впровадженого Леніним.

Комуніст з 18-річного фронтового віку на мої сьогоднішні прохання про дійсність голодомору на Україні  чесно,  раздратованим здивуванням свідчить: «Як це можна заперечувати! Де ж у людей совість! Як це ніхто такого не бачив! Я менший за своїх сестер, та й то добре пам’ятаю, бо бачив, як юрмами люди, мов привиди, блукали, ледь переставляючи ноги, по станції Долинській та долинському базару з надією найти крихту хліба чи картоплину. А вранці спеціальними підводами об’їжджали комунгоспники ці місця та збирали трупи, вивозячи їх за місто на поховання. І це – кожного дня! Явище це стало звичайним, й мало хто потім звертав на це увагу, немовби  прибиралося осіння листва, чи то сміття! Дуже була засмічена Україна цим «сміттям».

За наполегливою порадою (наказом) дядька Василя я все ж таки відшукав книгу Костянтина Сімонова «Глазами человека мого поколения», який ще в 1979 році, коли взагалі не стояло питання про визнання голодомору на Україні, писав, тобто свідчив: «Таким же жестоким благом были для меня месяц или полтора, которые я два года спустя провел в больнице в Москве на Собачьей площадке, в больнице, превращенной в изолятор для больных брюшняком. Брюшняк этот – так запомнилось мне с тех времен – был занесен в Москву как одно из последствий голода 33-го года на Украине. В Москву тянулись спасавшиеся от голода люди, приезжали, скапливались на вокзалах – это было одной из причин эпидемии брюшняка,- так я об этом слышал тогда в больнице.

Я лежал в палате для тяжелых, пятеро из нас умерли, трое выжили. В первые дни один из потом умерших рассказывал об этом голоде в полу бреду, рассказывал горячечно, но понятно. Он был из подобранных на вокзале. Конечно, и в Саратове я жил не в безвоздушном пространстве, в городе небыло и того, и другого, и третього, к карточкам была уже привичка несколько лет. Еда в той заводской столовой, где мы обедали, учась в ФЗУ, была странно запомнившейся: в тот год, когда  не было многого другого, хорошо уродилась на Нижней Волге соя, которую там вдруг стали культивировать, и мы ели каждый день эту сою – в виде супов, и в виде котлет, и в виде кисилей. Но с прямым рас- сказом о том, что такое голод, с прямым видением его последствий я столкнулся лиш тога, в 33-м году, в больнице, жизнь сунула меня носом в это только там. И это запомнилось и тоже было какою – то жестокою частицей возмужания.»

Не можуть сьогоднішні комуністи, вихованні на читанках «Історії ВКП (б)», заперечувати особистим спогадам лауреата шести Сталінських премій, депутату Верховної Ради СРСР, кандидату в члени ЦК КПРС, відомому письменнику-фронтовику  в дійсності того часу. Саме К.Сімонов першим з радянських письменників, не боячись Політбюро, відобразив правдивість Страшної війни й підняв рядового бійця вище Сталіна та маршалів.

У своїх спогадах про тридцяті роки він чітко вказує на незадоволення народу до політики комуністів та їх вождів.

« … Запомнилась какая – то частушка того года: « Ой калина – калина, шесть условий Сталина, остальные Рыкова и Петра Великого». Я ее петь – не пел, но слышать слышал. Значить, кто-то ее пел, как-то она переносилась. Было в воздухе такое, было и другое. Помню кем –то, кажется, в ФЗУ показанную мне бумажку, вроде листовочки, - трудно сей час сообразить, просто ли это было рисовано от руки, или переведено в нескольких екземплярах через копирку, или делано на гектографе,- но ощущение какой-то размноженности этого листочка осталось, во всяком случае. На листке этом было нарисовано что- то вроде речки с высокими берегами. На одном стоят Троцкий, Зиновьев и Каменев, на другом – Сталин, Енукидзе и не то Микоян, не то Орджаникидзе – в об щем, кто-то из кавказцев. Под этим текст: «И заспорили славяне, кому править на Руси».

Сімонов, хоч й був кандидатом в члени ЦК КПРС, але на той час не знав про існування таємних директив про саму ізоляцію помираючого населення України, які він підтвердив, не знаючи цього, своїми спогадами про дитинство.

Вболіваючи за пройдений їм життєвий шлях разом з народом, він в останні дні свого життя нащадкам напише свого заповіту:

 

 

 

«Но нам на плечи взвалено,                       Измерить все, что пройдено,

На всех нас, без изъятия,                           И имя то открыто

-За Родину, за Сталина!-                            Взять отодрать от Родины

Разъять на два понятия,                                Везде, где зря пришито.

                                И этот труд ужасный

                                Проделает народ,

                                С душой прямой и ясной,

                                Сквозь все идя вперед!»

 

Цікаво мені, що б він міг би додати в ті останні часи свого життя про Сталіна та про Партію, коли б був знайомий з іншими документами, які стосуються голодомору на Україні, та одне й те саме бажання  Сталіна й Гітлера пізнати й освоїти секрети шамболи?

 

Ось вони:

 

ПРОТОКОЛ № 96

 

заседания Политбюро ЦК КП(б)У с

участием т.Кагановича Л.М.

от 29 декабря 1932 г.

 

  Присутствуют: члены Политбюро ЦК: Балицкий, Косиор, Терехов, Хатаевич, канд. в чл. ПБ ЦК. т.т.Шлихте, Чернов(?)

    І. О распространении на Днепропетровскую область мер, принятых по отношению к Одесской области

    1. Выслать 700 семей с 20-25 сел основных отстающих районов,

    2. Тт.Карлсону и Реденсу организовать высылку на Север злостных элементов и кулаков (без семей) в количестве 700 человек.

    3. Составить список исключенных в количестве 50 из партии для немедленной высылки в конц. лагерь.

    Просить ЦК ВКП утвердить это решение.

    2. Об усилении репрессий к злостным несдатчикам хлеба — единоличникам

Предложить Днепропетровскому и Харьковскому обкомам в отношении злостных единоличников применить на основании Постановления СНК УССР от II.XI.32 г. распродажа всего их имущества, а также лишения полностью всей усадебной земли и всех построек. В отношении Харьковской области эту меру применить в отношении примерно тысячи хозяйств; по Днепропетровской области — 500 хозяйств.

    3. Вопросы хлебозаготовок

        а) послать обкомам и райпаркомам КП(б)У следующую директиву (см. приложение);

        в) дать указания как по партийной линии, так и по линии ГПУ о том, чтобы обратить серьезное внимание на раскрытие тайных складов и укрывательства разворованного хлеба по крупным и мелким городам, пристанционным пунктам и у некоторых железнодорожных служащих, являющихся сообщниками кулаков и саботажников.

     4. О судебных делах

         1. Поручить Т.Т.Полякову, Ахматову и Берновскому проверить причины расхождений между областями и НКВД в количестве утвержденных в центре дел по Одесской и Днепропетровской областям, выяснить виновных в задержке дел (в области или в НКЮ) и принять решительные меры к устранению в дальнейшем какой бы то ни было задержки в рассмотрении дел.

       2. В целях полного обеспечения тщательности рассмотрения дел в центре и избежания возможных ошибок установить, что дела до рассмотрения в комиссии ЦК должны рассматриваться подготовительной тройкой в составе т.т. Полякова, Ахматова и Берновского.

       3. Считать необходимым посылку Наркомюстом руководителям Выездных сессий небольшого письма по вопросу составления приговоров, в котором привести два приговора: один как образец хорошо составленного, и другой как образец плохо составленного приговора с указанием о недостатках, имеющихся во втором, плохо составленном приговоре.

          Проект письма поручить составить тройке в составе Т.Т.Полякова, Ахматова, Берновского.

          Секретариату ЦК предварительно просмотреть проект.

          Копию письма НКЮ послать также секретарям райпаркомов со специальным небольшим письмом ЦК.

       4. Предложить обкомам наряду с печатанием приговоров о расстрелах и об использовании в районной прессе также печатать важнейшие приговоры о расстрелах и исполнении в областной прессе с соответствующим освещением.

       5. Об имеющихся фактах перегибов и хулиганства

       1. Считать, что решительную борьбу с фактом хулиганства и воровских действий (присвоение имущества несдатчиков хлеба) необходимо вести по каждому случаю в отдельности.

           Поручить Комиссии ПБ (т.т.Хатаевич, Карлсон, Киселев), выделить 4-5 наиболее значительных фактов хулиганства и воровства со стороны лиц, посланных на хлеб, строго наказать виновных через суд с опубликованием во всех районных газетах.

       2. Ввиду того, что имеются факты, когда ряд районных работников и уполномоченных свою бездеятельность в области хлебозаготовки прикрывают чисто формальным применением репрессивных мер, что по сути дела является проявлением двурушничества и чиновничества, считать необходимым все поступающие материалы об извращениях со стороны районных и сельских работников и уполномоченных после проверки рассматривать в Тройке ЦК по репрессиям и реагировать на каждый случай в отдельности.

       6. О рапорте Винничины об окончании хлебозаготовок, опубликованном в "Комуністі" 29 декабря

           Послать Винницкому обкому и облисполкому следующую телеграмму: Ваш рапорт считаем неправильным и преждевременным, а помещение его в "Коммунисте" без ведома ЦК — ошибочным, за что редакции поставлено на вид. Рапортовать будете иметь право после выполнения плана по семссуде, по культурам, а также по совхозам.

 

СЕКРЕТАРЬ ЦК КП(Б)У С. КОСИОР.

 

 

Особая папка

 

        Прот. ПБ № 101, п. 10 от 23.1.33 г. Директива ЦК ВКП(б) и СНК в связи с массовым выездом крестьян за пределы Украины

        1. Послать всем обкомам и облисполкомам следующую Директиву (см. приложение).

         2. Предложить Уполнаркомпути (тЛаврищеву) и ЮЖОКТО ГПУ немедленно дать указания всем железнодорожным станциям о прекращении продажи билетов за пределы Украины крестьянам, не имеющим удостоверения РИКов о праве выезда или промышленных и строительных государственных организаций о том. что они завербованы на те или иные. работы за пределы Украины.

Хатаевич, Чубарь, Якир, Любченко, Балицкий, Сербиченко

         Кольцову — ЦК ВКП(б)

         Т.т.Лаврищеву, Друскису (все)

         Т.т.Сапову, Кузьменко — п.1

         Обкомам, облисполкомам

         Из некоторых районов Украины начались по примеру прошлого года массовые выезды крестьян в Московскую, Западную области, ЦЧО, Белоруссию за хлебом. Имеют место случаи, когда села покидаются почти всеми единоличниками и частью колхозников. Нет никаких сомнений, что подобные массовые выезды организуются врагами советской власти, эсерами и агентами Польши с целью агитации "через крестьян" в Северных районах СССР против колхозов, против советской власти. В прошлом году партийные, советские, чекистские органы Украины прозевали эту контрреволюционную затею врагов сов. власти. В этом году повторение этой ошибки не должно быть допущено.

         ЦК КП(б)У и СНК УССР предлагает:

         1. Немедленно принять в каждом районе решительные меры к недопущению массового выезда единоличников, колхозников, исходя из разосланной по линии ГПУ директивы Балицкого.

         2. Проверить работу всякого рода вербовщиков рабсилы на вывоз за пределы Украины, взять ее под строгий контроль с отстранением от этой работы и изъятием всех подозрительных контрреволюционных элементов.

          3. Развернуть широкую разъяснительную работу среди колхозников и единоличников против самовольных выездов с оставлением хозяйства и предостеречь их, что в случае выезда в другие районы, они будут там арестованы.

       4. Примите меры к прекращению продажи билетов за пределы Украины крестьянам и не имеющим удостоверений РИКов о праве выезда или рабочих промышленных и строительных государственных организаций о том, что они завербованы на те или иные работы за пределы Украины.

Соответствующие указания даны по линии УпНКПС и транспортного ГПУ.

       5. Сообщите не позже 6 часов вечера 24 января коротко фактическое положение с массовым выездом крестьян по вашей области.

 

СЕКРЕТАРЬ ЦК КП(Б)У М.ХАТАЕВИЧ

Пред. СНК УССР В.Чубарь

23.1.33 г.

ЦДАГОУ: Ф.1. — Оп.16. — Спр.9. — Арк.114-116.

 

Сьогодні мені легше говорити зі своїм дядьком Василем, який пам’ятає голод та знайомий з цими документами. Ось чому він вважає мою працю не даремною. «Нас лишилося геть мало. Пиши. А я буду допомагати,» - каже він.

 

«Як ти ставишся до українських повстанців. Адже ти перебував в Червоній Армії?» - обережно запитую дядька.

«Як до воїнів, які ідеологічно захищали Україну, свою землю та родини. Друге питання цієї війни до тих, хто йшов вслід за нами – передовими стрілецькими частинами та встановлювали радянські «порядки». Хай вони пояснять сьогодні, за що вбили родичів Івана Франка та інших визначних людей? За свої ордена та пролиту кров мені не соромно ні перед ким. Коли я після війни приїхав в 21 рік покаліченим до Долинської  й щотижня ходив до перукаря підстригатися, я бачив, як плакала прибиральниця, в якої хтось з родини загинув на війні. Я відчував якусь дивну сором’язливість, що після сімох поранень залишився в живих. Я ніяковів, але Бог так розпорядився за те, що в 16 років сам взяв до рук зброю боронити Боже творіння на землі. Я впевнений, що це саме так.

Я з УПАвцями відмічаю перемогу над фашистами, ділимося спогадами. Є про що споминати. Дивує те, що серед ветеранів Червоної Армії все більше з’являється тих, що не пам’ятають прізвищ своїх командирів, номера з’єднань та фронтів, які вони начебто пройшли. Багато хто носить такі ж бойові ордени, як і я, але за те, що проводили примусове виселення народів Кавказу та Криму з своїх історичних земель, не проливши ні краплі своєї крові. Дійсні ветерани фронтовики, українські патріоти сьогодні не в сварках з повстанцями. Комусь потрібна дуже ця сварка.

Деякі сьогоднішні великі політики як великий подвиг перед українським народом приводять за приклад молоді своє дезертирство з рядів Червоної Армії в 1944 році, коли було потрібно добити ворога й остаточно звільнити Україну, але після такого дезертирства вони  в УПА не вступили, хоча ідеологічно повинні були це зробити.

Про існування УПА я дізнався, коли в 1958 році переїхав до Львова, з розповідей працівників Укрзалізниці. В період війни я про них не чув, хоча  пройшов з боями від Збруча до Сана і місцеве населення нас зустрічало тепло. За нами шли дивізії НКВС, можливо, з ними вони і воювали. Відносно дивізії «СС Галичина» - то такі формування були. Були ще й румунські дивізії, чеські корпуси, польська дивізія і т. д. Крім того, німцями були зформовані підрозділи із полонених радянської армії, які несли поліцейську службу і деякі носили національне звання.

Так, батальйон «Нахтигаль» (Соловей) був сформований із українських галичан. Такі ж батальйони були й калмицькі, татарські, словацькі та др. Особливо жорстокими були калмики, які діяли в районах Кривого Рогу та Долинській, Ця сторінка історії радянською владою не заповнювалася. Йшли відкриті судові процеси. Англійці за наказом Черчеля передали десь близько 80 тисяч наших співвітчизників, які здалися в полон союзникам під кінець війни.

Всі маршали та генерали написали свої мемуари про хід Страшної війни, свої та солдатські подвиги, причини перших поразок, в яких після смерті Сталіна звинуватили його в репресіях проти командного складу армії напередодні війни. Ніхто, крім Сімонова, не згадав про більшовицький голодомор тридцятих, що забрав мільйони майбутніх захисників Вітчизни…».

Й після коротенького інтерв’ю дядько Василь везе мене фотографувати кладовище українських стрільців, які віддали своє молоде життя за незалежність України. Поряд – кладовище польських вояків…- «Тут спочивають українські та польські воїни, які полягли у війні 1918-1919 років.» - накарбовано на чорній мармуровій дошці.

 

Нам сонце не світить, - нам Партія світить! Нам хліб не потрібен, - роботу давай!

 

В ніч з 30 на 31 серпня 1935 року, як написано в усіх радянських та зарубіжних довідниках, за 5 годин 45 хвилин  забійник шахти «Центральна Ірино»  в місті Кадіївка на Донеччині Олексій Стаханов видобув відбійним молотком 102 тонни вугілля, перевищивши норму виробітки вугілля в 14 разів. А 19 вересня він встановив світовий рекорд – 207 тонн вугілля за зміну.

Як запевняють дослідники стаханівського руху, Стаханов своїм відбійним молотком міг видати сотні тонн вугілля, але наводять факти, що перед тим, як запустити Стаханова в шахту, керівництво шахти особливо підготувалося до цього рекорду: завезло ліс для кріплення та підготувало вагонетки для вивозу вугілля. Прохідну ділянку освітлював парторг шахти Костянтин Петров, який, крім того, виділив двох шахтарів, які укріплювали забій – Борисенка та Щиголева, так що стаханівську норму потрібно було розділити хоча б на трьох.

Невелика замітка про стаханівський рекорд випадково потрапила на очі наркому Орджонікідзе. І  в країні почалася рекордоманія.

 «Нові герої не заставляли на себе чекати. Вже до середини листопада майже на кожному підприємстві з’явилися свої стахановці, й навіть не тільки в промисловості. Зубні лікарі зобов’язувалися втричі підвищити норму по видаленню зубів, балерини по-стаханівському крутили фуете, в театрах замість двох  прем’єр випускали 12, а професори брали на себе зобов’язання збільшити чисельність наукових відкриттів. Рекордоманія охопила всі сфери життя країни.

Прикладом цього може стати наказ наркома внутрішніх справ Киргизької РСР «Про підсумки соцзмагання 3-го та 4-го відділів УДБ НКВС республіки за лютий 1938 рік», в якому йшлося: «3-й відділ передав 20 справ на Воєнколегію та 11 справ на спец колегію, чого не має 4-й відділ, але 4-й відділ перевищив кількість закінчених його апаратом справ, розглянутих трійкою, майже на 100 чоловік». Таким чином, мірилом праці стала кількість, в даному випадку арештованих, засуджених, розстріляних. Відмітимо, що подібний підхід в правоохоронних органах прижився й діє до сих пір.

Щодо «стаханівського руху» правоохоронців на Україні та введення планової системи у всі сфери більшовицької системи то й казати нічого. «Петлюрівщина», «куркульство», «інтелігенція» (на той час брутальне слово), стільки залили українського сала в пазурі Сталіну, що той не нехтував впровадженням цього руху в систему правоохоронних органів.

Ось як стверджує в своїй дослідницькій праці «Специфіка розгляду судами справ у період тоталітаризму» В. Паліюк: «В стінах НКВС УРСР народжувались документи, що вражають неприхованим цинізмом. Наприклад, чого варта доповідна записка Наркома внутрішніх справ України І. Леплевського, написана ним у вересні 1937р. народному комісарові внутрішніх справ СРСР Генеральному комісарові державної безпеки М.Єжову. В ній значиться, що: « у відповідності до Вашого наказу № 00147 про операцію щодо куркулів, кримінальних злочинців та інших кримінальних елементів для України було встановлено ліміт по Першій категорії – 8тис.чоловік і по Другій 20 тис. чоловік. За моїм клопотанням від 5 вересня ц.р. ліміт Першої категорії був Вами збільшений на 4 тис. 200чоловік.

З початку операції, -  продовжує він, -  до 27 вересня ц.р. обласними трійками на Україні в цілому було засуджено 23 тис. 158 чоловік, за Першою категорією 5 тис. 458, за другою 137 тис. чоловік. Таким чином в межах затвердженого ліміту трійки найближчими потому днями розглянуть справи на решту 9 тис. 842 чоловік (за Першою категорією 2 тис. 742, за Другою на 7 тис.100 )».

Не дивно, коли наприкінці 70х років минулого сторіччя на відкритих партійних зборах колективу Долинського районного відділу внутрішніх справ представник райкому партії мені як співдоповідачу по підсумках роботи райвідділу за рік, зробив зауваження : « Чому 97,7 % розкриття злочинів, а не 110-120%, як то у колективів колгоспів чи робітників?! Чи ви думаєте, що їм легше працювати?!» Посміхнувся навіть начальник міліції - фронтовик Б. Дунін. Борони Боже було мені ляпнути, що ми не можемо розкрити ті злочини, які ще не скоєні й не заплановані злочинцями.

Б.Дунін, з прихованою посмішкою, відповів старому більшовикові: «Будем стараться в следующем году. Дело надо поправлять!»,- а нам стало зрозуміло, що сперечатися з партією не має сенсу.

По-стаханівські варили чавун, ткали, водили потяги, збирали хліб, підковували коней та навіть випускали горілку. Так, у вересні 1935 року Тюменський горілчаний завод відрапортував про випуск алкогольного напою «усиленной пролетарской крепости». Міцність «Тюменської гіркої» становила не 40, а 45 градусів. Рішенням Главспирту РРФСР завод був оголошений передовим підприємством Главка, а «Тюменську гірку» заводська газета найменувала «напоєм стахановців».

14 грудня в Москві відкрилася Всесоюзна нарада стаханівців. Саме на ньому прозвучали знамениті слова Сталіна: «Жить стало лучше, жить стало веселей». Гостромовці зразу ж добавили: « … шея стала тоньше, но зато длинее».

«Успіхи» в розбудові сільського господарства після колективізації села звичайно потребували живих героїв серед селян.

Республіканські газети щоденно висвітлювали трудовий подвиг бригадира Стаханова з Донеччини, й невдовзі на Полтавщині з’явилася «стахановка» - Марія Демченко, ланка якої зібрала 500 центнерів цукрового буряка з одного гектара.

Стаханівський рух охопив колгоспи всієї України.

Оскільки  в селі Березівці на землях генерала Грозмані колгосп носив ім’я Косіора, то зверху надійшла депеша про народження  саме в цьому колгоспі  героя – стахановця.

Героєм стала Макусінська Ярина, ланка якої зразу ж  зібрала 550 центнерів цукрового буряка з гектара й слава Марії Демченко в Україні миттєво перейшла з Полтавщини на Долинщину в село Березівка до хутора Грозманіно.

Великим майстром  у створені героїні був сам «двадцятипятитисячник», росіянин Барабаш – голова колгоспу.

Як партієць та організатор колгоспу й керівник активу по розкуркулюванню на селі, він додумався вирощувати цукрові буряки на леваді, де вони набирали вологи, а те, що цукровідсоток був низьким – його не цікавило. Головне завдання – більше центнерів здати в Долинський заготівельний пункт на залізничну станцію й відправити геть їх з очей на цукрозавод.

Ярину не інакше як «стахановка» не називали в селі. А краща самогонка, де б вона не виготовлялася в підпіллі, носила назву серед п’яниць не тільки Долинщини -«Макусінська» (тобто дуже високого союзного ґатунку, як Тюменська).

Зараз великі політики також окремі види горілчаних виробів, які є не що інше, ніж розбавлений спирт, йменують своїми прізвищами.

Розуміла й Ярина, що трудовий її «подвиг» є не що інше, як спільна примусова праця декілька колгоспних  польових ланок, - цього вимагав райком, й десь там молоти язиком за селом ніхто не ризикував, бо такі люди зразу ж зникали в сибірських таборах, звідкіля рідко хто повертався.

Про те, що Ярина працювала як віл, ніхто з селян і донині не заперечує, але комуністична показуха грала головну роль у створені надлюдини, яка перемогла закони природи.

Але були на селі веселі молодики, такі як Іван Проценко, які видумували на цю тематику подвійно-смислові частушки про «успіхи» на селі й вечорами наспівували їх серед сельчан. До таких частушок навіть ОГПУшникам тяжко було причепитися, бо вони носили подвійне трактування, не то щоб активістам чи інформаторам – агентам.

Макусінська була нагороджена швейною машинкою «Зінгер», якою  жінка колишнього генеральського кучера Дениса - Домаха Тернова шила хутірській дітворі штани та сорочки. Швейна машинка на хуторі, - це велике багатство  на той час, а Макусінська машинка – нагорода, відробляла загальну славу селян для самих же селян.

Після війни, на початку п’ятдесятих років минулого століття, в селі таким же чином з’явилася нова пятисотниця  - Агафія Четвертак, яка вже при голові колгоспу Берестовському О.В. отримала орден Трудового Червоного Прапора та чотири медалі Всесоюзної сільськогосподарської виставки.

                                 

                                                                 ( Овочеводча ланка колгоспу «Родина» с. Березівка 1955рік.

Перший ряд: Бісічан, Набоченко Лукерія Омелянівна, Старуха Оксана, Старуха Ярина, Бісічан, Колісниченко (Набоченко) Анюта Омелянівна,

Другий ряд: Меланченко Єфросинія, Копилова Аксюта, Бісі чан, Пізюн Яків, Пізюн Павло, Мірошник Катерина, Цимбал.

Позаду: Петя Михайло.)

.

Не зважаючи на тяжкий жіночий недуг, вона також працювала весь світовий день на тій же «макусинській» леваді, вирощуючи водяні буряки. При вручені їй нагород вона жартувала з підтекстом: «Куди ви їх чіпляєте, в мене ж і грудей майже не має», маючи на увазі, що це не тільки її заслуга.

 

                                        

(Місцевий вокальний хор с. Березівка з Четвертак Агафією та першим секретарем Долинського райкому комсомолу після вдалого виступу на районному огляді колективів художньої самодіяльності в м. Долинська. 1955рік.По середині моя тітка Клава - секретар комсомольського осередку й вродлива співачка).

 

Крім того, Агафія брала снайактивнішу участь в діяльності місцевого хору, куди залучала майже всіх членів своєї бригади: Галю та Марфу Бісічан, Шеремет Настю, Номировського Шурка, Мірошник Дарію, Пустову Катерину, Зіновієвих Катерину та Михайла, Бондаренко Анюту, Петя Катерину та інших. Керівником хору була моя тітка Клава Кудрякова (Сметана) – секретар комітету комсомолу. В національних костюмах, з долинським гармоністом вони після тяжкої колгоспної праці в вихідні дні з своїми піснями об’їздили всі сусідні села, неодноразово виступали на районних та обласних конкурсах художньої самодіяльності. Були не один раз переможцями цих конкурсів.

Сьогодні дивуєшся, як ці люди могли тяжко працювати з ранку до ночі, співати – веселитися та віддавати державі зароблені репаними руками останні гроші, обов’язково підписуючись на облігації державної позики з 1948 по 1956 рік?  Й донині, вони зберігають як пам'ять про рабську колгоспну працю свої «Трудові книжки колгоспників», в яких щорічних трудоднів бувало більше ніж 366.

Районне керівництво берегло трударя як щось особливе, й коли вона геть занедужала, то особисто перший секретар райкому партії, колишній фронтовик С.В.Мунтян службовим автомобілем возив її до Кіровограда в обласну лікарню на лікування. За тим часом операція по лікуванню рака була неймовірно складною й вона виявилася вдалою, бо Агафія дожила до старості. Ані сім’ї, ані дітей, крім ордена та медалей за тяжку колгоспну експлуатацію, вона так і не нажила. Якщо Стаханов отримав у Москві багатокімнатну квартиру, посаду, автомобіль, спілкувався навіть по побутовим питанням зі Сталіним й був «корешем» його сина Василя не тільки «по чарчині», – грозманівка Агафія так і померла в злиднях в селі Березівка Долинського району 9 жовтня 1989 року.   

Хуторянка Назаренко Явдоха Федорівна сиротою була прийнята старим генералом Грозмані до маєтку служницею, й він по-батьківські ставився до неї за працелюбство та охайність.

До самої смерті генерала вона була йому вірним помічником й після смерті прийомна дочка генерала зберегла добру пам'ять про дворянина нащадкам.

Вже потім Явдоха вийшла заміж за Гришка Старуху, який став на селі першим  трактористом з Агафією Соболь. Тракторувати він також навчив і свого племінника Івана. Саме ці трактористи стали бригадирами тракторних бригад в створеній в Долинській МТС.

При Маржанівській МТС також працювали трактористами грозманівці: Василь Сметана, Іван Майдін, Микола Четвертак, Андрій Карабут, Костянтин Титаренко, Сергій Сердюк та

Микола Пустовий. Й мені приємно, що мій родич Сметана Василь за свою працю на колгоспних ланах одержав ордена.

 Зараз таких порепаних  від непосильної колгоспної праці трудолюбивих рук, які мали трактористи та доярки, не знайти й не створити. Цим рукам потрібно в селах ставити пам’ятники…

Пройде небагато часу, й після смерті любого вождя всіх народів (коли вже він буде мертвим) засудять публічно його колишні близькі друзі, які при ньому були співучасниками та активними виконавцями злодіянь проти народу, але методи експлуатації люду залишаться тими ж.

Вже при Микиті Хрущові радянська преса  на всю імперію почала висвітлювати трудовий подвиг бригадира Гаганової, яка на одному з підприємств Москви досягла великих успіхів у соціалістичному змаганні й бригада, яку вона очолювала, стала показовою. Потім в ореолі слави вона залишає свою бригаду й очолює відстаючу, яку за короткий час виводе в передові бригади, що йменувалися «бригадами комуністичної праці».

Люди розуміли вже на початку 60-х років комуністичну «показуху» й наспівували таких пісень:

«Брошу я красивого,

Полюблю поганого,

Пусть потом мне люди скажут,-

Чем я не Гаганова!»

 

                                       

(Учасник Кримської та Російсько –Японської воєн Кудряков Фрол Сергійович з дружиною Катериною та онуками: Кудряковим Петром Олександровичем, Проценко Олександром, Проценко Любою та Кудряковою Олександрою. с. Березівка Долинського району 1928 рік.)

 

На хуторі Грозманіно з середини Х1Х  сторіччя мешкала працьовита родина Кудрякова Фрола Сергійовича, який пройшов війну з Японією та Першу світову. Син Фрола – Олександр, 1890 року народження взяв собі за дружину хуторянку Катерину Федорівну Дяченко, яка була на два роки молодшою від нього, але доброю господинею.

Це не завадило їм народити троє дітей: Поліну в 1909 році, Сашка в 1915 році та Петра в 1923 році.

Як добрі господарі вони мали коней, борони, сіялку, тощо. В 1930 році, коли вже був створений колгосп імені Косіора, родину чомусь на загальних зборах не прийняли до членства в колгоспі, заявивши про належність родини до «класово чужого елементу», тобто куркулів. Це був більшовицький натяк на те, що за короткий час вони будуть направлені на північні поселення чи то до Сибіру.

Родина сама вирішила їхати (тікати) до Кривого Рогу, де розпочалося будівництво металургійного гіганта.

Всі ці органи діяли досить активно у напрямку тиску на селянство. Одним із засобів стало заложництво у різних формах, і кругова порука – інститут відповідачів, п’яти – і десятихатників, на яких покладалася відповідальність у випадку якихось протиправних дій на їх дільниці. Так, наприклад, біля села Бокове Криворізького повіту (нині Долинського району на Кіровоградщині) було вбито двох міліціонерів. Повітова надзвичайна «трійка» по боротьбі з бандитизмом заарештувала десятьох громадян села – відповідачів, чотирьох з них – А. Даниленка,  О. Довгаля, Л. Скрипника, Г. Стеценка розстріляли, хоч вони ставилися цілком лояльно до радянської влади.

Голова Боківського волосного виконкому сповіщав у січні 1922 року Криворізький повітовий виконком про грабіжницькі дії на території волості трьох загонів по боротьбі з бандитизмом. Бійці загонів знущались над селянами, погрожуючи зброєю, вимагали їжу, причому не звичайну селянську, а більш смачну. Коли їм відмовляли, без дозволу нишпорили в льохах і коморах. Тих селян, хто скаржився на грабіжників, командири загонів арештовували і тримали в сараях при 20 градусах морозу, внаслідок чого люди обморожувались і хворіли. Командири загонів наказували волосному виконкомові реквізувати у селян одяг і тканини.

Саме ці методи лягли в основу колективізації українського села. Сталін у промові на конференції марксистів-аграрників 27 грудня 1929 року, зобов’язавши партійні та державні інституції: «Від політики обмеження експлуататорських тенденцій куркульства перейти до ліквідації куркульства як класу… Тепер розкуркулення являє собою складову частину створення і розвитку колгоспів…» (І.Сталін. М.1949р. Т.12. ст.167,170).

Під молох репресій потрапляли цілі колективи і села. Одним із методів каральної політики стало занесення господарств на «Чорну дошку» за невиконання планів хлібозаготівель. За формою це було немовби й моральним покаранням, але за змістом воно далеко виходило за межі «моралі», оскільки супроводжувалось блокадою села, вивезенням товарів з крамниць, повною забороною торгівлі, достроковим стягненням всіх платежів і поставок, припиненням перемолу зерна і т. ін. Село оточувалось військами, що у поєднанні з конфіскацією продуктів харчування, означало для багатьох людей смерть. Така кара охопила 223 колгоспи Дніпропетровської області.

Прагнучи витрусити у селян бодай рештки хліба, придушити селянські протести, місцеві функціонери вдалися до справді звірячих тортур. Так, у селі Гурівка Долинського району колгоспне начальство, намагаючись за будь-яку ціну вилучити у селян останній хліб, піддали катуванню 20 колгоспників, від чого семеро померло. (ДАДО. Ф.15-20.Оп.2.Спр.98. Арк.91-94)

Не бажають сьогоднішні комуністи визнавати своїх злочинів, називаючи їх «помилками», які вони самі й виправили, піддавши критиці культ особистості  Сталіна.  Залишилася політика комунізму: коли все належить всім, а всі належать купці чаклунів з людською кров`ю навколо ненаситного рота. Людські долі їх жерт підпорядковані шамболістам. Голоси та стогін сотень мільйонів закатованих людських істот на Землі ними досі не почуті.

 

 

Перед самим від’їздом активісти відібрали все майно, та навіть повиловлювали курей на Фроловому подвір’ї, не залишивши крашанки на дорогу втікачам. Добре це запам’яталося  семирічному Петрові, якого 1 березня 2007 року я навідав у селищі Довгунцеві в місті Кривому Розі як свого дядька, бо одружений він з тіткою Клавою – онучкою Набоченка Омелька.

                                             

(«1916-го октября 2 дня. Напам’ять тестю Феодору Сергеевичу Старухе от зятя вашего Александра Фроловича Кудрякова и товарищъ Гаврыиль Постайка и Пантелей Живици.

Александр Кудряковъ № 290, 2 рота. Rregsgtpangtn lager AvsroVengria Bydapese Kamіlach Arbeіt Aptaіlиng. Херсонська губернія. Александрійскаго Уєзда, станція Долинская, село Березовка. Получить Феодору Сергеєвичу Старухе» Автор листа на фото по центру.)

 

На місці теперішнього «Соцміста» в Кривому Розі, де також донині вулиця носить ім’я Косіора, (іронічно, але факт – від Косіора не втекти. Мабут, так тоді вулиці йменувалися за ознаками біглих з однойменних колгоспів) біглим надавали землянки, баланду та тяжку працю на будівництві першої доменної печі. Навіть старому вояці Фролу знайшлася робота охоронцем на складах лісоматеріалів. Разом з Кудряковими виїхав до Кривого Рогу й Катеринин брат – Дяченко Микола Федорович з жінкою Харитиною та з сином Миколою.

Ось так з вчорашніх грозманівських хліборобів за коротенький термін міцнів клас пролетаріату, в якого, крім ланцюгів та жадоби вижити, нічого не було.

Про життя та побут колишніх селян в очеретяних бараках, які називали поміж себе горемичники «корейськими», або «японськими», добре описує сьогоднішній криворожанин, член Союзу художників СРСР та Національного Союзу художників України

І.Г.Авраменко в своїй книзі «Из воспоминаний» (Кр.Ріг. Вид. дім,2006р), який так  самісінько в цей  же час потрапив до Кривого Рогу з матусею з Полтавщини за аналогічною більшовицькою схемою. Й так само, як мій дядько, його однолітка - Кудряков Петро -  втратив свого дядька Миколу Дяченка, в тих же сталінських таборах, Авраменко - втратив свого батька.(Всевишній допоміг мені зараз з Іваном та Петром  бачиться та спілкуватися.)

Й не дивно, що сьогоднішні більшовицькі історики, нехтуючи законами Ньютона, стверджують: «Голодомора в Кривом Роге за переписью населения не было. Наоборот город розростался».

В своїх спогадах відома й шановна на Україні людина Іван Авраменко свідчить :

« Коли в 39- му році «звільнили» Західну Україну, в нашому класі яким чином з’явився хлопчисько – западенець, Іван Козак. Й він, по наївності, розповів усім про життя «за Польщі», тобто при Польщі. Від нього я взнав, що в 33 – му році, коли на Україні був страшний голод, Польща була завалена українським зерном, й поляки перестали сіяти хліб і  висаджували сади. Хлопчисько десь зник. Ми так і не взнали, куди.

Запам’яталися мені й передвоєні репресії. Були арешти й у наших бараках. Особливо на слуху в бараках були арешти директора заводу Весника та його заступника Ільдрим, як ворогів народу. Вони були сильно популярні серед робітників… В той же час зник і  директор нашої 16-ї школи Хохол, а перед самісінькою війною зникла наша вчитель німецької мови. Казали, що вона за походженням німкеня…».

Знав би старий генерал Грозмані на той час в своєму склепові, який знаходився в садочку поблизу подвір’я  Пізюна Якова Антоновича, які часи переживають його хуторяни після його смерті, то він би й без комсомольців – копачів не один десяток разів перевернувся.

Старий Фрол невдовзі помер, а Кудрякови через декілька років повернулися до свого Грозманівського хутора на Долинщину.

Дяченко Микола залишився в Кривому Розі й працював машиністом паровоза й перед війною хтось доніс ГПУшникам, що його жінка має родинні коріння від німецьких протопопівських поселенців.

Цього було досить для того, щоб вночі його хутко забрати з ліжка, як Райковича Матвія чи старого Коптаренка Григорія, й розстріляти над копальнею в Кривому Розі, а родині сказати, що направлений до табору для осуджених. Ані місця поховання, ані обставин загибелі батька син Юрко в часи хрущовської відлиги так і не дізнається, хоча на той час він працював заступником начальника бази механізації третього управління «Криворіжстрою».

Перед самісінькою німецькою окупацією міста Кривого Рогу постукає до Дяченків на Чорногорці вночі «товариш» Миколи – «Грицай» та буде виправдовуватися перед жінкою та сином, що він не причетний до арешту Миколи за політичним доносом. А скільки ж їх було, таких «Грицаїв» в жахливі  30 - ті роки!

Вибору в слабких духом не було ні якого - або будеш «Грицаєм», або «Дяченком»! Така вона дійсна правда того більшовицького часу.

Віктор Петрович Набоченко з Норільська.

 

Аналогічні долі інших моїх земляків з сусіднього села Антонівка - хутора Івана Івановича

Керстича.

                                 

                       

 

(Колишній вояка Першої імперіалістичної війни Олександр Фролович Кудряков з дружиною Катериною, дітьми та онуками на х. Грозмані в 1956 році)

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

«На скрижалях життя кожна доля воркує,

Мов голубка в негоду, чи в сонячний день;

Ось дідок на колоді в задумі міркує:

І куди воно ділось оте, молоде?...

А бабуся йому: чом задумався, діду,

Тобі їсти, чи випити нічого нема?

Вже онуки і діти в суботу приїдуть,

Ріж з десяток качок, поскубу і сама;

У селянськім дворі, що в хлівці й на городі

Віддають, аби дітям в достатку жилось;

А бабуся і дід на дубовій колоді

Гомонять: як їм голод колись пережить довелось…»

                                                             (М. Родинченко)

                            

 Олександр Фролович Кудряков з дружиною Катериною Федорівною Кудряковою (Страруха).

с. Березівка, х. Грозманіно 1956рік.

 

 

 

                                  

 

Молодь с. Антонівка на початку масової колективізації ШтиленкоА.К, Штиленко І.К, Качайленко І.К, Набоченко А.К.,  Пашинський М.М., Штиленко Г.Й., Мірошник Г.П.,  1929р.

                        

Коли відрікаємося від Творця, та ще, насміхаючись, знущаємося над ним, руйнуємо власними руками Його дім, – ми руйнуємо самі себе, бо з самого початку життя Його частина започаткована в нашому грішному тілі.

Те руйнування всього ХХ сторіччя (суспільства) й розпочалося людьми, для яких Христова віра була не прийнята за зразок існування людства.

Втлумачуючи своєю антихристовою ідеологією, що кожен християнин може стати Богом на Землі, бо на небі Бога не існує, слабі духом пішли брат на брата…

Але доля кожного була підконтрольна Творцю й саме Він через страждання цих людей, надавши їм багато іспитів, привів їх до перемоги та повернув віру до Себе.

Але багатьом мільйонам потрібно було пройти свою особисту Голгофу.

Саме цей шлях пройшла родина Штиленків.

 

Родина тільки ледь збудувала нову хату в селі, й напередодні весілля Марійки з Олександром сфотографувалася.

Але весілля не відбулося, бо надійшло повідомлення від  уповноваженого з Устинівки, що в день весілля їх будуть розкуркулювати активісти, а нову хату заберуть під сільський клуб комсомольці.

Таку інформацію надав єврейський комуніст, бо розраховував на те, що селяни самі зникнуть, боячись наслідків…, а для «спільної більшовицької справи» отримають добротний будинок, сільгоспінвентар й все те, що наготовили для весілля. В той же час, він в пам’яті біженців залишиться «своїм» - бо таким чином він їх врятував від північної мерзлоти… Так робили послуги моїм родичам та землякам більшовики. Розумно вбиваючи «двох зайців».

Селяни й думки не мали, що в цей час у Кремлі вирішувалося питання керівництвом Радянської імперії під лозунгом: «Доля революції поставлена на карту». Сталінська резолюція «екстраординарних заходів» по хлібозаготівлі набувала чинності. Генеральна лінія Сталіна полягала в тому, (як він розмірковував) що: 1) Капіталізм мав розвиток за рахунок колоній, завдяки позичок та експлуатації робітників. У нас немає колоній, нам не нададуть позичок, тому ми повинні опиратися на селянство. 2). Чим ближче ми будемо просуватися до соціалізму, тим сильніше буде опір. 3). Оскільки данина необхідна й опір буде неминуче рости, необхідне сильне керівництво.

Саме це дало початок терору проти НЕПу, а «екстраординарні заходи» на селі закінчилися актом примусової колективізації 125 мільйонів селян в імперії та тотальної війни проти всіх, хто цьому чинив опір.

В дію таємно знову вступила політика по реквізації зерна, яка запроваджувалася в період  окупації України в 1918 – 1920 роках.

Видаючи себе за великого економіста, В. Молотов підтримав лінію Сталіна - Когановича: «Середняки зміцніли; ось чому вони й конфліктують з нами». На це М. Бухарін відповідає: «Теорія данини не чим не відрізняється від «закону про початкове соціалістичне накоплення». (Грабунок. Авт.)

Сім’я Штиленків, щоб не опинитися, як інші, на Півночі більшовицької імперії, всією родиною таємно переїздить до Кривого Рогу й мешкає по вулиці Українській, 37.

Саме руками таких працьовитих селян й будувався гігант металургії, а все їхнє майно, домівки та землі залишалися новоствореному пролетаріату на селі очолюваними ленінградськими та московськими «двадцятип’ятитисячниками», як Барабаші з Березівки та Сергєєві з Антонівки.

Вже потім, в період  німецької окупації, цього уповноваженого – єврея за тодішню своєчасну інформацію старий Штиленко буде переховувати в Кривому Розі від окупантів, ризикуючи своїм життям та життям всієї своєї родини, показуючи фотографію своєї родини, видаючи «спасителя» за свого сина, що не бажав іти до лав Червоної Армії.

Цього ж року фотографуються молоді  антонівці - трударі, й по обличчям гріх найменувати їх кровожерливими куркулями, - ворогами «трудящегося крестьянства».

Їм, в самому страшному сні, не могло було приснитися, які подальші іспити на їх чекатимуть в роки більшовицької колективізації та в роки Страшної війни…

Залишилися в минулому розповіді старого Штиленка, як він з односельцем Фролом Кудряковим, вже обстріляні на Кримській війні вояки, з сумом їхали потягом від своїх родин за Урал в 1904 році з молодими бійцями, які, не знаючи, що таке війна, весело та гучно співали патріотичні пісні:

«Всадники - други, в поход собирайтесь!

Радостний звук вас ко славе зовет,

С бодрым духом храбро сражаться,

За Родину сладкую смерть принять.

Да посрамлен будет тот малодушный,

Кто без приказа отступит на шаг!

Долгу, чести, клятве преступник-

На Руси будет принят как злейший враг…»

В минулому також те, як на перевалі уральського хребта, в 17-ти верстах від Білімбаєвського заводу, з вікна потягу вони з зацікавленням вдивляються в мармуровий стовп, на якому з одного боку написано: «Європа», по іншу «Азія», що повідомляло про адміністративний кордон не лише Російської імперії, а й частин всього світу; як вони опинилися в далекій Манджурії; Кровопролитні бої під Ляояном, Сандепу та Мукденом; як велике диво врятувало його від загибелі, коли його як вправного кухаря перевели до офіцерської їдальні, де постійно пиячили «штабісти» та грали в карти в той час, як кожну сопку ледь-ледь обороняли бійці.

Добре запам’ятався випадок, коли знаходячись вночі поза штабним наметом Кирило Купріянович запримітив ворожих лазутчиків, не розгубився, і особисто знищив багнетом сімох.

Врятувавши полкове офіцерство від неминучої розправи, Кирило отримав першого «Георгія» за наказом самого командуючого Куропаткіна від командуючого 1-ї армії Линевича. Там він особисто на відстані познайомиться з майбутнім гетьманом України Павлом Скоропадським…

Тепер же такі, як він – «внутрішні вороги», й з Фролом Кудряковим вимушені самі утікати з обжитих осель, рідних хат, рятуючи свої багатодітні сім’ї.

                                  

 

 

На фотознімку 1932 року за головою родини Кирилом Купріяновичем Штиленко стоять його діти: Ніна Кирилівна з чудовою дівочою косою, якої не було в жодної дівчини в селі Антонівці, як тоді казали : «Дівчина на виданні!»; Науменко Ветха Кирилівна з сином Павлом, 1922 року народження; Марія Кирилівна, 1915 року народження; Олександр Кирилович та Іван Кирилович.

Почуває себе нарівних з дітьми й прийомна донька Маша (в чорній сукні), яку старий козак після голодомору 1921 року, як це зробив і  його друг Набоченко Омелько, удочерив та виховав.

Всі дівчата та хлопці мали, як на той час, велику освіту - по 5 класів (К. Ворошилов та С.Будьонний – по 4).

Господарка – Штилеко Анастасія була письменною та віруючою людиною. Біблію та «Закон Божий» знала напам'ять.

Саме вона була серед жінок-«повстанців», які виступили на захист служителя культу Григорія Колоса біля Свято-Михайлівського храму в селі Березівці на хуторі Грозмані в 1922році.

За це Бог оберігав її подальшу долю та долю її родини як своєї заступниці .

Через порідненні стосунки вона доводилася родичкою сім’ям Набоченків.

 

Сашка Кириловича першого покликав Сталін на війну з «білофінами», де на його очах червоноармійці гинули ротами, батальйонами, полками та дивізіями…

Він же,  Сашко, повернувся до рідної хати тільки тому, що був добрим ковалем, й забрали його з передової, щоб він підковував коней, які рідко поверталися зі своїми наїзниками з безнадійних бойових атак на лінію Манергейма.

Малий же Павло якраз підріс до грізного 41-го, й також на фронтах війни був ковалем, музикою та художником, - це йому, як і дядькові Сашкові, врятувало життя. Його й донині пам’ятають саме за цими здібностями колишні колгоспники колгоспу «Родіна» в селах Антонівка, Березівка, Новогригорівка Перша та Широка Балка Долинського району на Кіровоградщині.

 

Найважчий шлях у своєму житті пройшов Іван Кирилович, який в Кривому Розі одружився з такою ж «біглою» сіромахою, козачкою - Гулевич Тетяною Афанасіївною 1910 року народження з-під Чортомлика.

Батько Тетянин – Афанасій Гулевич був освіченою та письменною людиною на колишній Чортомлицькій Січі, яку він пам’ятає за переказами своїх дідів. Складав вірші, робив історичні нотатки та добре грав на гармошці, виспівуючи козацькі частушки. Працював до революції сільським писарем чи то в селі Шолохово, чи то в Олександрівці.

Активний учасник селянського повстання під проводом Махна.

Наближаючись до будь-якого села, ватажок селянського руху Махно завжди поперед себе посилав своїх козаків, щоб ті попереджали про його появу. А коли сам з’являвся в супроводі бійців на тачанці, то все село його вітало радісно як свою надії в вільному від продрозв`язок подальшому житті на своїй землі.

Супутниця та політпрацівник «Батьки» - Галина ледь встигала з «Батькової» тачанки кидати цукерки та сукні у веселі натовпи дітлахів та дорослих. Це добре пам’ятає тоді ще одинадцятирічна Тетяна.

« А де там наш музика та пісняр!» - кричав Нестор. І враз мале дівчисько бігло до хати.

« Тату! Тату! Тебе Батько Махно гукають до штабу, щоб ти пограв та повеселив козаків!» - радісно зверталася та до свого батька.

А нагулявшись, вислухавши скарги селян, Нестор звернувся до Афанасія: «Жалісно з тобою розлучатися, Афанасій! Будеш моїм писарем при штабі. Формується Друга кінна армія під командуванням Дибенка. Миримося ми з більшовиками щоб йти на Перекоп».

Так і став Тетянин батько писарем та особистим біографом самого Нестора Махна.

Після взяття Перекопу та зради більшовиків доля випала Афанасію лишитися з червоними.

Але прийшов час й пришли по нього. Був розстріляний більшовиками за таке минуле.

Де ділися його рукописи, - таємниця. Але вже 23 річна Гулевич Тетяна добре пам’ятає приїзд до села Шолохово самого Михайла Шолохова, який в ті голодні роки привіз мішок проса голодуючій родині та про щось розмовляв з матір’ю. Це врятувало їм життя…

 

В перший рік війни червоноармієць Іван Штиленко потрапляє під Житомиром до німецького полону й таких, як він, сіромах чотири дні гонять на його рідну Кіровоградщину до гранітного кар’єру в концтабір.

Нелюдська тяжка праця знесилює полоненого, але одного разу, вночі, в бараці над ним нахиляється обличчя антонівського юнака,- товариша дитинства Мартиненка Петра.

- « Ти Штиленко Іван?»,- запитує охоронець – поліцай.

Взнаючи свого односельця й не маючи надії на порятунок, той гнівно відповів:

- «Як же ти перевернувся в своїх поглядах? Ми ж не повинні були зрадити свою Батьківщину!».

« А хто ж, по-твоєму, повинен був розрахуватися за мою матір, зарубану шаблюками червоноармійцями в 1920 році, коли вона не віддавала хліб, лишаючи нашу багатодітну родину на голодне існування! Хто!!! Та ще й спалили хату!?»

Відповідати було нічого Іванові своєму другові. Бо все це він знав та бачив порубане шаблюками тіло Петрової матері й згарище на місці його будинку.

 Ото й вся розмова.

Але через день Петро таємно приніс Іванові цивільний одяг та комендантську перепустку й забезпечив вночі йому втечу, знаючи добре те, що в цій війні вони  не є союзниками.

Через добу Іван був вже біля матері, батька, жінки та сина Толька по вулиці Українській, 37 в місті Кривому Розі.

До війни за цією адресою був Криворізький районний дорожній відділ. При відступу Червоної Армії багато лишилося автомобільної техніки.

Окупанти швидко відремонтували залишену техніку й на місті дорожнього відділу впорядкували тиловий господарський пункт, де йшла заготівля з ближніх сіл домашнього скота, птиці та овочів. У господарстві працювали радянські військовополонені, а за колючим дротом їх охороняли поліцаї та німецькі вояки похилого віку.

Штиленків виселили в сусідній будинок № 41, який німці самі ж і підшукали , щоб звільнити будівлю колишнього адміністративного приміщення.

Керівники табору військовополонених Альфред та Макс погодилися взяти на роботу прибиральницею до адмінбудинка підсобного господарства стару Штиленчиху й та спланувала та організувала втечу своїм трьом співвітчизникам.

Одної ночі , коли малий ще не спав, до них завітали налякані троє полонених – колишні радянські бійці. Іван та Тетяна передягли їх у цивільний одяг й ті зникли так швидко, як і прийшли.

Червоноармійську форму Тетяна ледь встигла повісити на двері, щоб зразу ж винести на город та зарити, немовби картоплю, в землю.

Але в цей же час ввірвалися німецькі вояки та вчинили в домівці обшук. Біля дверей стояв офіцер з пістолетом та світив ліхтарем. (На ніч електрика в місті вимикалася.)

Світло від ліхтаря шукачам полонених або слідів їх перебування, не давало змоги побачити на дверях рване лахміття червоноармійської форми.

-          « Знаю, без тебе тут діло не обійшлося!» -нервував офіцер дивлячись Штиленчисі в вічі.

-          «Боже борони! Боже ,борони!»- перехрещувалася щоразу стара. (Чи то просила захисту у Самого,

чи то втлумачувала німцеві свою непричетність до втечі полонених…)

Так Бог продовжував рятувати родину Штиленків.

- « Мамо, що то за дядьки в нас переодягалися?» - питав семирічний син….

- « То,Толю, дядько Микола був» - відповідала мати.

- «А ті ще двоє, - хто вони?!»

- « То, синочок, також дядьки Миколи. Їх всіх, синок, Миколами звуть!Іди спати, та нікому цього не розповідай, бо нас всіх німці розстріляють. Зрозумів, синку?»

«Зрозумів, матусю. Не розповідатиму…».

 

Але дитяча світла пам'ять зберегла все. Все, щоб розповісти сьогодні нам, про ті тяжкі роки окупації Кривого Рогу, про те, що йому розповідали дід та баба, батько та мати, й геть стороні старшого й похилого віку люди, щоб ми сьогодні розповіли своїм дітям та онукам.

Після поразки загарбників під Сталінградом на Захід відступали вже не ті німці, які зухвало йшли 22 червня 1941 року на Брест та Львів, коли червоноармійцям втлумачувала більшовицька пропаганда про робітниче, пролетарське походження кожного німецького вояка, який не буде стріляти в такого ж пролетаря, як і він, й з криками «Тельман – Сталін!» кинеться прикордоннику в обійми…

Це вже після Сталінграда вони самі простим українцям на окупованій раніше ними територіях почали про це нагадувати, показуючи цивільні фотографії своїх родин з далекої Німеччини, щоб бодай вночі їм старенька бабуся за своїх дітей, які пішли на фронти, не порізала тупим ножем горло…

До цивільного населення німецькі фронтовики змінили своє ставлення.

Криворіжжя та Кіровоградщину заполонили й відступаючі частини прибічників Гітлера – калмики. Тоді вперше українці побачили верблюдів, яких «вояки» гнали з калмицьких степів, як засоби перевезення награбованого з-під Волги.

 Калмики виконували каральну та поліцейську службу, відрізняючись від німців, італійців, угорців та інших сателітних військових особливою жорстокістю.

Одного разу малий Штиленко з хлопцями став свідком жахливої картини, яка розігралася неподалік їх будинку.

Група калмиків на очах  чоловіка  на вулиці почали ґвалтувати жінку. На крики та мольби городян, що позбігалися, десяток нелюдів не реагували. Не реагували й на команду двох німецьких вояків, які після цього підняли стрілянину.

Калмики у відповідь почали стріляти в німців й одна куля рикошетом пробила сусідській жінці відро з водою та стегно. Розігрався справжній вуличний бій між «своїми».

На допомогу  німцям підійшов бронетранспортер та відкрив вогонь з кулемета по цегельному паркану, звідки чинився опір ґвалтівниками. Кулеметні кулі трощили каміння й ґвалтівники вимушені були підняти руки до гори й скласти зброю.

Всі вони були привселюдно розстріляні німцями біля 5-ї шахти на Чорногорці пострілами в потилицю.

Пам’ятає пацан і те, що німцями був розстріляний місцевий молодий поліцай за необережне вбивство своєї нареченої з багнета. І також – привселюдно.

 

Після звільнення Кривого Рогу Іван Штиленко був мобілізований до Червоної Армії й з військами пішов на визволення Одеси.

 

Фото.

«Фотографировался в гор. Одесса 1 августа 1944 г. Штиленко Иван Кирилович, род.1912 г. Кривой Рог.ул.Украинская, д.41. Преданной моей жене.»

 

Здібності водія автомобіля надали змогу возити фронтових кіножурналістів майже по всім військовим частинам фронту, спілкуватися з бійцями, які проявили особливу мужність. Так Іванові хотілося зустріти когось із близьких та міцно обійняти цей живий клаптик вже звільненої Батьківщини. Ця думка його не залишала кожного дня, коли він своїм «студебекером» знову і знову їхав до передової. Й Господь, за молитвами матері, знову прийшов йому на допомогу…

В одній із військових частин під звільненим Червоною Армією Віднем кореспондент бере журналістське інтерв’ю в двох героїв, нагороджених орденами Червоної Зірки за хоробрість, яких представив командир військової частини Івановому «шефові». Й Іван здалеку побачив два знайомих обличчя, які не міг пригадати ніяк.

Але самі герої, звернувши увагу на Іванові зусилля їх  «піддати гіпнозу», кинулися як ті стріли до нього, зі сльозами на очах почали його міцно обіймати. Це були ті два бійці – військовополонені «дядьки Миколи», яких Іванова родина в кінці 1941 року, ризикуючи своїми життями, врятувала від загибелі, щоб вони переможцями ходили по столиці Австрії й фотографувалися біля підбитого «Тигра».

Для них в цю мить не було навкруги ані суворого командира їхньої військової частини, ані фронтового кореспондента. Не було для них і Австрії, і самої Землі. Ці хвилини вони були на небі, безпосередньо з Ним. А Господь пишався тим, що зорганізував таку зустріч особисто опікуваної  Ним родини.

Коли Іван прийшов до тями, то зразу ж запитав:

-          « Де третій ваш побратим?»

-          «В сусідньому батальйоні! Живий, здоровий!».

І ось, всі чотири живородні частини далекої  любої України  – нащадки славетних козаків разом.

Молодий кореспондент зразу «змикитив»:

-          «Давайте опишемо цю зустріч! О, це ж буде репортаж у фронтовій газеті!».

-          «Ти молодий та дурний, хлопче», - суворо сказав йому полковник, обвішаний бойовими нагородами. - Загубиш усіх! Ніхто не повинен знати, що хлопці були в німецькому полоні ! Це для них смерть від «СМЕРШУ»! Так і порішили залишити це таємницею до сьогоднішніх днів.

Фотографії

Іван з Миколами

  Звільнений Відень

 

 

 Іван з «Миколами»

 

 На вулицях Відня

 

 

Вже в 1949 році Бог дав Іванові знову побачитися з одним із «Микол» в місті Шпола на Черкащині,  де той працював завідуючим відділення бурякорадгоспу, а Іван возив на той час цукрові буряки на цукровий завод…

 

 

 

 

Грозманівське коріння.

 

З часу виходу в світ моєї першої книги «Велика перерва» про історичне минуле рідного краю, читачів зацікавила історія Грозманівського роду, людини, яка користувалася великою повагою серед пращурів, та виклика неабиякий добрий подив в сучасників, які чули про генерала від дідів-прадідів.

Ось чому ми – сучасники, повинні віддати належне цій поважній людині, нашій з вами історії. Історія України поєднується з біографіями членів цього родоводу, й розповідь про це -  розповідь про минуле нашої Батьківщини, свідками та будівниками якої були всі Грозмані.

 

23 грудня 2008 року виповнюється 330 років з дня хрещення в Агрієнському костелі в Угорщині першого з документально підтверджених на сьогоднішній день предків роду Грозмані барона Грозмані Андрія Петра Венцеслава, 1678 року народження.

Оскільки родове коріння Грозмані Петра та Грозмані (Серині) Векли досконально не досліджене, то саме з барона Грозмані Андрія починають відлік свого родоводу теперішні нащадки славетного роду, який ще до Андрія починав свій відлік з італійської Флоренції. Відомо, що він прийняв хрещення від настоятеля костьолу Петра Гловера при хрещених батьках капітанові Іванові Серині та капітанші Гудіаді. Був полковником Польського королівського війська.  

Родина Серині походить з впливових козацьких родин у козацькому Переяславському полку за часів Гетьманщини при Богданові Хмельницькому. У XVII ст., в часи Хмельниччини та Руїни, бачимо на перших ролях козацькі родиниі старшин Забузьких, Романенків, Сомків - Щуровських - Калющенків, та близькі до них роди іноземного походження Дмитрашків, Серинів.

Так що  впевнено можна стверджувати, що по материнській лінії, починаючи з Петра, грозманівці по крові є українськими козаками. Вже потім це коріння ще раз поєднається через козаків Цибулева та Осетинського.

Відомо, що батько Андрія – Петро, також перебував на службі в Королівському війську й брав участь в розблокуванні Відня від багатомісячної облоги військами Османської імперії на чолі з Кара-Мурзою  в 1683 році, коли козацький розвідник Юрій Кульчицький таємно пройшов переодягненим кордони турків і сповістив поляків про необхідність допомоги віденцям. Отримавши, за своїм бажанням, у нагороду  300 мішків кавових зерен з провіанту турок, козак Ю.Кульчицький відкрив у Відні кав`ярню «Під синьою пляшкою» й примусив віденців полюбити раніше не знайомий Європі напій.

Маючи в своєму війську верблюдів і навіть слонів, турки, відступаючи від Польського війська Яна Сабецького та козацьких полків, покидали їх напризволяще. Так частина верблюдів і блукала балками теперішньої Верблюжки Новгородківського району на Кіровоградщині в 25-ти кілометрах від майбутнього Грозманівського хутора.

Андрій же  був одружений на Терезі Піхлер, від шлюбу яких наприкінці 1717 року народився син – Грозмані Йосип Альберт Владислав.

Як і батько, Йосип був хрещений в тому ж костелі настоятелем Єгором Оцькой при названих батьках графом Людовиком де Штальберштейнові та Варварі Гайдук 3 січня 1718 року.

Барон Йосип Альберт Владислав Грозмані обрав собі за дружину Голинську Анну, від якої мав п’ятеро дітей: Петра, Йосипа, Вікентія, Анну та Петронеллу.

Йосипу за Наказом Польського короля Августа Третього від 6 червня 1754 року дозволено було купити у королівського тайного військового радника Карла Шміта та його жінки маєток Лянки - Забелів поблизу містечка Старосіль Самборської економії.

За наказом Краківського каштеляна, великого коронного гетьмана, графа Яна Клемента Браницького від 24 листопада 1762 року Йосип був представлений до чину капітана коронного війська, а в 1775 році Конституцією Екстраординарного Варшавського Сейму як іноземний дворянин нагороджений Польським та Литовським дворянством з нащадками обох статей.

Службу проходив в артилерії. В 1782 році полковник коронних військ.

На долю Йосипа випала історична місія взятиактивну участь у війні проти Туреччини в 1770 році, коли ще 15 січня 1769 року кримський хан Гирей з 70 тисячним військом через Україну та Молдову з грабіжницькими планами намагався потрапити до Польщі й заволодів містом Хотинь. Відтворюючи сценарій війни вересня-жовтня 1612 року, коли Польське військо з козацтвом Запорозьким на чолі з гетьманом Петром Сагайдачним розбили 250 тисячне військо султана Османа II, російські війська П. Румянцева з участю польських воїнів знову розбили турецьке військо й врятувати Польщу від грабування й поневолення.

По заповіту, складеному 26 січня 1783 року, залишив усе своє рухоме й нерухоме майно жінці Анні, з умовою, що після її смерті майно спадкує молодший син Вікентій.

Помер Йосип поміж 1783 -1794 роками.

Грозмані Вікентій Йосипович,  (1783- 1842 р.)

Одружений на Чапській Анні.

Перебував в чині поручика Литовського війська з 15 березня 1794 року й в званні полковника Польського війська пішов в відставку 26 травня 1828 року.

Як дворянин, маючий довіру, був обраний дворянством Межовим суддею Лідського повіту.

Його син:

Грозмані Євстафій Вікентійович (1805- 1856рр.) Хрещення прийняв пізно в зв’язку з хворобою в 1810 році в володінні Ловчиловичі від лідського священика Нарбут. Хрещеними батьками стали голова Лідського повіту Йосип Грушевський та Катерина Радзишевська.

Одружений був на Терезі Полянській.

Відомо, що проходив службу в Нижегородському Драгунському полку в 1826 році й став поручиком російської армії в 1839 році.

Мав сина Йосипа Августина Євстафійовича Грозмані.

Грозмані Йосип Вікентійович . (1800- 1865 рр.) Хрещення прийняв 2 березня 1801року в Лідській приходській церкві. Одружений на Катерині Дмитрівні Васильєвої. Вінчалися 29 квітня 1838 року в Пітергофській приходській Знам`янській церкві, свідки від жениха С. -Пітербурзький губернський стряпчий колезький асесор Леопольд Семенович Туловський та Імператорський Пітергофської паперової фабрики службовець колезький секретар Сидір Устинович Жлобицький; від нареченої: колезький асесор Іван Васильович Петров та службовець Придворної Капели чиновник 12 класу Пилип Єфремович Євсеєв. 1 травня 1815 року після закінчення навчання в колишньому народному училищі Священників Піарів у Гродненській губернії поступив на службу канцеляристом в 1-й Департамент Литовсько-Гродненського Головного суду, а вже 28 травня 1817 року переведений столоначальником у Кримінальну Експедицію.

6 жовтня 1819 року звільняється за своїм проханням. 31 грудня 1819 року підвищений в колезькі регістратори, а через рік призначений в Лідський земський суд Литовсько-Гродненської губернії. 20 березня 1822 року звільняється з суду й з 25 вересня цього року працює в Департаменті зовнішньої торгівлі.7 липня 1823 року знову звільняється й працює губернським секретарем. З 13 лютого 1825 року переведений контролером у Департамент шляхів сполучення.

26 квітня 1826 року – колезький секретар, 1829 року титулярний радник зі старшинством.

В 1831 році працює бухгалтером  на паперовій фабриці, звідкіля в 1836 році знову повертається в титуловані радники. В 1839 році отримує знак відмінника бездоганної служби за ХУ річну службу та грамоту.

З 15 квітня 1846 по 1848 рік працює бухгалтером у комісії з будівництва Ісаковського собору, за що нагороджується орденом Святої Анни 3 ступеня.

В 1848 році стає старшим контролером у Департаменті Гірничих та Соляних справ, залишаючись на посаді в комісії. 7 листопада 1848 року стає надвірним радником з старшинством. 22 вересня 1850 року отримує знак за ХХУ- річну відмінну службу при грамоті № 31348.

Звільняється в відставку 15 лютого 1851 року й мешкає в С.- Петербурзі по вулиці Малій Морській у будинку Воронцова.

З 4 червня 1860 року колезький радник у 2-й частині 4 кварталу в Глухому перевулку дома Воронцова № 80.

11 липня 1865 року статський радник, мешкає в селі Годове Гдовського повіту.

Діти: Аделаїда, Владислав, Віктор, Олімпіада, Дмитро, Володимир, Параска, Леонід, Євген та Зінаїда.

Грозмані Віктор Йосипович (22 листопада 1832 р.)