Червоніщенко Іван Григорович

  
 
Поет, член Спілки письменників України (з 1953 р.).
Народився 27 грудня 1907 року в с. Полякова тепер територія села Рощахівка Бобринецького району Кіровоградської області.

                        Хоч очі погасли – не темно мені:
                        я серцем дивлюся на сонячні дні.
                        А серце палає і б’ється в грудях
                        і думи мої виливає в піснях". 

Такими оптимістичними рядками відкривається збірка «Серцем дивлюся".  

Життєва дорога Червоніщенка справді була тернистою. Доля до нього була скупою і жорстокою. За сімдесят сім років життя йому випало випити чималий кухоль лиха. У 1908 році в бідняцькій родині Григорія Червоніщенка, що мешкала в селі Полякове на Єлисаветградщині (нині Кіровоградщина), на світ Божий з’явився хлопчик. Його назвали Іванком. Як тільки Іванко зіп’явся на ноги, почав пасти селянську череду, заробляти шматок хліба. А коли підріс, став парубком, подався наймитувати на Полтавщину, Слобожанщину. Важко працював і мріяв навчатися. У роки революційних змін Іван Червоніщенко влився в ряди комсомолу. Працюючи в Котельві, він вечорами відвідує хату-читальню, опановує грамоту. Спраглого до науки юнака райком комсомолу посилає в Полтаву на навчання на робітфак, який діяв тоді при сільськогосподарському інституті. По закінченні робітфаку Іван Червоніщенко продовжує навчатися у Харківській Вищій школі профруху, згодом – у Полтавському учительському інституті. На жаль, у ці роки юнака спіткала важка хвороба, внаслідок якої він почав втрачати зір. Інший би розгубився, впав у розпач, але Іван – міцного гарту. Переборюючи недугу, продовжував навчання. Одержав бажаний диплом учителя у 1941 році. Як далі жити незрячому? Бути осторонь подій, звершень, які відбувались в країні? Ні! Він буде в строю будівничих, поетичним словом підніматиме трудову наснагу своїх сучасників. У світлому, щирому вірші "Не сумуй", присвяченому матусі Ганні Касянівні, він пише:

                                Не сумуй, прошу тебе, матусю,
                                Не сумуй, що син утратив зір,
                                Я вже знов до праці повернувся
                                Всім недугам злим наперекір. 

Ще тоді, коли навчався на робітфаці і в школі профруху, Іван Червоніщенко почав писати вірші. А вже будучи студентом учительського інституту, він з головою поринув у поезію. З першими його віршами познайомилися читачі "Більшовика Полтавщини". Останні екзамени Червоніщенко складав під гуркіт гармат Великої Вітчизняної. А потім – евакуація у глибокий тил. Але й там він, незрячий, ні на мить не припиняв творчої і громадської роботи. Його вірші, пройняті непохитною вірою в перемогу, друкуються в газетах, їх читають по радіо. Творча діяльність поета була відзначена медаллю "За доблесну працю у Великій Вітчизняній війні 1941–1945 рр.". Як тільки Полтавщину було звільнено від гітлерівців, Іван Григорович повертається в Полтаву. В своїх поетичних творах він із синівською любов’ю оспівав полтавців, красу надворсклянського міста. Тож, хоч і народився на Кіровоградщині, але майже все своє свідоме життя він прожив на полтавській землі. Тут, на Затуринському цвинтарі, він почив вічним сном.

 Автор збірок «Серцем дивлюся» (196І), «Совість наказує» (1966), багатьох пісень.

 Помер Іван Григорович 4 червня 1984 року на Полтавщині.

                                               Гарно вийти у степ серед ночі
                                               В Бобринецькій моїй стороні,
                                               І послухать, як поле шепоче
                                               Щось до болю знайоме мені.
                                               Над рікою замріяні скелі,
                                               Тихо дивляться в воду зірки.
                                               Десь лунають частівки веселі,
                                               То співають мої земляки.