Видатні люди

ВІН ДБАВ ПРО БІДНЯКІВ (Савелій Остроухов)

Ці будинки, що знаходяться на перехресті вулиць К.Маркса та Т.Шевченка, відомі усім кіровоградцям і багатьом гостям міста. У них кожен із нас бував неодноразово, бо вони - невід'ємна частка нашого буття. Мова йде про кінотеатр „Зоряний", міську дитячу поліклініку, житловий будинок із книжковим магазином на першому поверсі. До Жовтневої революції 1917 року тут розміщувалися будинки, споруджені і подаровані місту однією людиною.

...На початку 1859 року в Єлисаветграді було засновано так зване благородне зібрання. Сама назва цієї громадської організації свідчить про її спрямування. До неї входили вищі офіцерські чини, викладачі навчальних закладів, медики, вчені прогресивних поглядів. За часів військових поселень зібрання опікувалося переважно справами армійськими. А з переведенням міста до цивільного управління благородне зібрання спрямувало свою діяльність на допомогу малозабезпеченим сім'ям Єлисаветграда. До 1875 року зібрання знаходилося у будинку повітового земства на вулиці Петрівській (тепер приміщення належить міській гімназії ім. Т.Шевченка). Невдовзі зібрання святкувало новосілля. З ініціативи і на кошти членів цієї організації Л.О.Штенберга, С.К.Турчанова, С.К.Остроухова та архітектора В.П.Верлопа для неї було збудоване нове приміщення на вулиці Петрівській (тепер дитяча поліклініка), де воно знаходилося аж до 50-х років минулого століття.

Окремо з названої благодійної четвірки слід виділити Савелія Кириловича Остроухова. Купець першої гільдії з оборотним капіталом у сотні тисяч карбованців, людина освічена, вихована, він вважав за потрібне всіляко допомагати людям найбіднішого прошарку, з якого вийшов колись сам. Тому й бачимо його підпис під зверненням до міської думи про необхідність відкриття у місті школи для сиріт і бідних дівчат. Дозвіл на відкриття школи одержали. Але благодійники відразу зіткнулися з труднощами: треба було знайти приміщення для неї та викладачів. Обидві проблеми ініціатори навчання дітей бідноти розв'язали. Приміщення віднайшли на Петрівській вулиці, гроші на утримання штату зібрали між собою, частина викладачів інших навчальних закладів згодилася давати уроки один раз на тиждень безплатно.

Савелій Кирилович залишив по собі добрий слід у місті, в якому прожив усе життя. 31 березня (ст.ст.) 1881 року за його духовним заповітом у розпорядження міського громадського управління передано два цегляних будинки з різними службами, у тому числі й безплатною бібліотекою на розі Петрівської та Перспективної (з них починається наша розповідь). Крім того, до будинків прилягало майже півтора гектара землі. Їх Остроухов передав під майбутні забудови. Прибутки від усієї нерухомості благодійник заповів використовувати для допомоги студентам із найбідніших сімей.

А ще Савелій Кирилович передав у дарунок товариству розповсюдження грамоти сад під назвою „Альгамбра". (Альгамбра - то палац мавританських володарів в Іспанії. Зали його пишно декоровані, прикрашені кахлями, арабесковими візерунками. Можливо, Остроухов побував у палаці або ж чув про його красоти). Цей сад знаходився на правому березі Інгулу у передмісті Биково, зараз тут забудови вулиці Жовтневої революції. На площі п'яти гектарів було зведено три цегляні одноповерхові приміщення, фонтани, танцювальні майданчики, буфети. У саду влаштовували гуляння учні та студенти. Рештки цього саду біля олієекстракційного заводу є й тепер. Савелій Кирилович заповідав, щоб усі прибутки, що надходитимуть від саду, використовувалися на виховання учнів ремісничо-грамотного училища.

Так дбав про освіту і виховання дітей з народу благодійник і меценат, людина щирої душі Савелій Кирилович Остроухов. Подбаймо ж і ми про вшанування його пам'яті.

Юрій Матівос, vechirka.com.ua

16.09.2002

 

 

ДОБРОТВОРЦІ З РОДИНИ МАКЕЄВИХ

16 жовтня (ст.ст.) 1762 року російська імператриця Катерина ІІ видала указ, згідно з яким розкольникам, що селилися поблизу фортеці св.Єлисавети, дозволено було займатися торгівлею і зватися купцями. Цим правом негайно скористався Петро Макеєв - один із тих переселенців, хто прибув на береги Інгулу ще в 1755 році.

Новоспечений купець поставив справу на широку ногу. Він одним із перших у цих краях запропонував місцевим жителям „красний товар", тобто тканини, або, як їх ще називали, мануфактуру. Щоб створити для торгівлі належні умови, Петро Макеєв збудував на лівому березі річки за власні кошти красні ряди - низку лавок (магазинів), у яких торгували тканинами, привезеними переважно із Москви, Московської та Володимирівської губерній Росії. Незабаром із цих красних лавок виникла ціла вулиця, яку назвали Купецькою. Так вулиця звалася до 1813 року, коли на ній спорудили Преображенську церкву і вулицю „перехрестили" у Преображенську. В радянські часи років із шістдесят вулиця носила ім'я німецького комуніста Карла Лібкнехта, а на початку 90-х років минулого століття їй повернули попередню назву. Купецька вулиця поклала початок розкішному базару, що розтягнувся аж до річки. Тепер на цьому місці розташований торговельний центр, він практично ровесник нашого міста.

У липні 1798 року Єлисаветград охопила сильна пожежа, вигоріли цілі квартали, постраждало багато людей. Макеєву було нанесено збитків на 23000 карбованців - сума на той час величезна. Уряд надав погорільцям пільгову безвідсоткову позику. Макеєв від неї відмовився, „залікував рани" сам. Можливо, цей благородний вчинок сприяв тому, що Петро Макеєв одним із перших (і небагатьох!) у місті одержав звання купця першої гільдії. (До першої гільдії зараховувалися купці, які вели внутрішню і зовнішню торгівлю, з капіталом від 10 до 50 тисяч карбованців; до другої - тільки ті, що вели внутрішню торгівлю, з капіталом від 5 до 10 тисяч карбованців; до третьої - торговці з капіталом від 1 до 50 тисяч карбованців).

Петро Макеєв започаткував купецьку династію, створивши одну з найбагатших торговельних фірм у місті. Його справу продовжували сини, внуки. І всі вони були благодійниками, багато робили для розбудови, благоустрою міста, яке дуже любили. Цим уславився Микола Микитович - міський голова з 1857 по 1860 рік. За часів перебування на високій посаді Миколи Макеєва місто збагатилося кількома новобудовами, зокрема, шістьма магазинами.

Через чотири роки посаду міського голови Миколи Макеєва зайняв його брат Іван. Ця людина посідає особливе місце у династії купців Макеєвих. Насамперед, він єдиний серед міських голів усіх часів володів званням „Особистий почесний громадянин". Не буду переказувати про діяльність Івана Микитовича на посту міського голови. Відзначу лише те, що, склавши повноваження з цієї посади у 1865 році, він продовжував служити рідному місту. 1 червня 1871 року в Єлисаветграді було відкрито дитячий притулок для дітей-сиріт на 50 ліжок. Ініціативу у цій справі проявив почесний громадянин Іван Макеєв. Його й призначили директором притулку. На цій посаді Іван Микитович перебував до смерті у вересні 1887 року. Відчуваючи свій близький кінець, ця благородна, гуманна людина за духовним заповітом пожертвувала через банк вічним вкладом 10000 карбованців, щоб щорічні відсотки з них направлялися на розвиток ремесел при міських народних училищах.

Батькову волю виконав син Іван. Пізніше і цей представник династії Макеєвих впише короткий, але вагомий рядок в історію міста. Коли у Єлисаветграді облаштувався водогін, Івана Івановича призначили членом водогінної комісії, він був правою рукою міського голови Олександра Пашутіна. У комісії перебував ще один Макеєв - Іполит. Він на той час був попечителем п'ятого народного училища, що знаходилося на Успенській (тепер Гоголя) вулиці. Завдяки його турботам і фінансуванню у дворі закладу було споруджено приміщення для слюсарної і столярної майстерень, у яких діти малоімущих жителів міста вчилися ремеслу. Іполит Іванович збудував також два великих павільйони під залізним дахом на Ярмарковій площі.

Ось таким були життя, громадська і громадянська діяльність корінних жителів міста над Інгулом, його патріотів, людинолюбів і благодійників родини Макеєвих протягом півтора століття. Вдячні жителі Єлисаветграда вшанували пам'ять добротворців. Один з бульварів міста називався Макеєвським (тепер площа Б.Хмельницького). На жаль, пізніше настало забуття. Настав, певне, час відновити втрачену пам'ять про людей, які вписали яскраву сторінку в історію міста

Юрій Матівос, vechirka.com.ua

09.09.2002

 

 

„ПЕРШИЙ УКРАЇНСЬКИЙ ДІЯЧ У ЄЛИСАВЕТГРАДІ..."

Так називали в Єлисаветграді у 60-70-х роках ХІХ століття викладача місцевого юнкерського училища Миколу Федоровича Федоровського. Він був, як зазначали сучасники, людиною невсипущої енергії, широкої ініціативи і твердої волі. А ще цей офіцер був свідомим українцем, який основою своєї громадської діяльності обрав просвітництво простого народу і сам став найпершим і найактивнішим просвітителем у місті.

„Треба народ учити" - таке гасло обрала ця благородна людина у своєму житті. З цією метою Микола Федорович створює на громадських засадах „Товариство розповсюдження ремесел і грамотності". „Прийшовши до висновку, що треба поширювати освіту й корисні практичні знання, - писав він, - я знайшов старий дровник із проваленим дахом і почав збирати туди дітей, щоб навчати їх грамоти. Я збирав їх по хатах, випрошуючи у батьків". Пізніше за свій кошт він придбав старий будинок, полагодив його і почав у ньому навчати дітей бідняків. Так у 1867 році в Єлисаветграді була створена перша в усій Російській імперії професійна школа - прообраз теперішніх СПТУ. Коли ж приміщення стало тісним, Микола Федорович із однодумцями та місцевими меценатами спорудив під школу на Ковалівці цегляне двоповерхове приміщення. Воно існує й досі: тепер там знаходиться Будинок технічної творчості управління освіти облдержадміністрації. Щоправда, його давно ніхто не ремонтував і воно може потрапити до розряду аварійних.

У школі Федоровського діти вчилися ремеслу теслярства, шитва, садівництва, городництва, бджолярства - на той час це були надто потрібні для народу спеціальності. А ще благодійник мріяв про відкриття при школі інтернату для сільської дітвори. Крім цього, згадує одна з учениць Федоровського, він намагався розбудити у дітях національну самосвідомість і любов до України й усього українського. „Пам'ятайте, діти, що Україна таки буде вільною", - не раз повторював він. За свою просвітницьку діяльність і пропаганду українського слова Микола Федорович потрапив до розряду неблагонадійних.
Ще одним напрямком освіти у школі Федоровського був гурток любителів українського співу. (Уроки співів були основними і в учнів). Хор співаків був знаний у місті і в навколишніх селах, де виступав у церквах. Хористів навіть запрошували до мандрівних театральних труп, яких немало у ті роки наїздило до міста.

Деякий час учителькою співу у школі працювала Марія Тобілевич - у майбутньому один з корифеїв українського професіонального театру. Хор, нею керований, відвідували її брати Іван та Микола (у майбутньому Карпенко-Карий та Садовський), небіж Тараса Шевченка Йосип. Він у той час навчався в юнкерському училищі, в якому викладав Федоровський. На замовлення Миколи Федоровича український композитор Петро Нищинський спеціально для хору написав музичну п'єсу „Вечорниці". Її вперше виконано в Єлисаветграді у 1875 році. У виставі брав участь молодий Марко Кропивницький. „Вечорниці" поклали початок українській театральній трупі Марка Лукича, яка у жовтні 1882 року виставою „Наталка Полтавка" започаткувала український професіональний театр на єлисаветградській сцені.

Микола Федоровський жив у Єлисаветграді до 1876 року, потім перебрався до Києва. Майже у п'ятдесятилітньому віці генерал-майор одружився на Олені Хоружинській - старшій сестрі Івана Франка. Останні роки провів у Бердянську, де й помер 20 червня 1918 року, проживши на світі вісімдесят літ.

Юрій Матівос, vechirka.com.ua

08.10.2002

 

 

ПЕРШИЙ ЦУКРОВАР УКРАЇНИ

Як свідчать історичні джерела, цукрова промисловість України веде початок з 1822 року, коли дідич Канівського повіту Київської губернії І.Понятовський збудував у своєму маєтку першу цукроварню. Через 25 років, зазначає відома дослідниця історії України Наталія Полонська-Василенко, наша країна мала вже цілу мережу цукроварень і в першій половині ХІХ століття вивозила цінний продукт за кордон.

Ці дані, безсумнівно, відповідають дійсності. З одним лише уточненням: говорячи про зародження галузі в Україні, вчена мала на увазі виготовлення цукру з буряків. Таке цукроваріння зародилося на початку ХІХ ст., коли російський винахідник Я.Єсипов розробив технологію одержання цукру з коренів цієї культури. До того у багатьох країнах світу солодкий продукт виготовлявся з тростинної сировини, що завозилася із субтропічних країн, де її вирощують.

Першим переробником солодкої тростини на цукор в Україні став купець першої гільдії Іван Масленников. Про життя цієї неординарної людини збереглося надто мало матеріалів: газети у нашому місті не видавалися, архівна справа ще не набула належного рівня. Деякі дані про той період історії міста знаходимо у стислих записах міської думи.

Отже, Іван Масленников. Його ім'я разом з іншим купцем, Семеном Сеньковським, згадується у документах за 1762 рік, коли указом Сенату переселенцям-розкольникам, які поселилися біля фортеці св.Єлисавети у 1755 році, було надано право займатися торгівлею. Вони й стали засновниками купецького прошарку у місті. Першою з перших стала велика і багата родина Масленникових. Походила вона із заможних землевласників Чернігівської губернії. На берегах Інгулу Масленникови теж скупили значну кількість землі і зайнялися виробництвом та переробкою зерна, облаштувавши для цього кілька вітряних млинів. Борошномельний бізнес приносив значні прибутки, Масленникови відправляли борошно у саму столицю імперії.

У Петербурзі Іван дізнався про існування там цукрорафінадного заводу, який ще з 1719 року працював на довізному тростинному цукрі-сирці. Повернувшись додому, Масленников доповів про побачене князю Потьомкіну - володарю Новоросії, чия резиденція знаходилася у Єлисаветграді. „Найсвітліший" вважав себе покровителем торгівлі. Тому справу про відкриття у місті заводу для переробки тростини було вирішено без зволікань. Так 1785 року в Єлисаветграді першим в Україні і другим у Російській імперії виник цукровий завод. Нове виробництво приносило господарю колосальні прибутки, невдовзі він уже наймав морські судна, щоб відправляти свою продукцію за кордон. Дуже швидко Масленников став одним з найбагатших купців міста, адже конкурентів у нього не було.

Можливо, про купця Масленникова і не варто було б згадувати по сплині двох століть. Але ця людина залишила добрий, благородний слід у місті, яке стало йому другою батьківщиною. Цукрозавод з кожним роком розростався, збільшувалася кількість робітників на ньому. Власник підприємства дбав про них, будував житло, спорудив церкву, при ній школу для бідняків. До цього часу район, де знаходився цукрозавод і стояли будівлі робітників, називається Маслениківкою.

А ще купець-благодійник разом з іншими заможними городянами виступив з ініціативою відкриття у місті християнської богадільні. Для неї купецьке товариство придбало будинок на вулиці Великій Перспективній (не зберігся). У ньому довгий час знаходили притулок 25 одиноких нужденних громадян міста. Відкрито богадільню 4 лютого 1794 року.

Треба зазначити, що це був перший благодійний заклад у нашому місті. З того часу благодійництво стало традицією у Єлисаветграді. Вона продовжувалася більше 120 років і припинилася у 1917 році. На жаль, відродження проходить мляво. А благодійники сьогодні так потрібні суспільству.

Юрій Матівос, vechirka.com.ua

04.11.2002

 

 

ЩЕДРОТИ МІСЬКИХ БЛАГОДІЙНИКІВ. ХТО ПРИЙМЕ ВІД НИХ ЕСТАФЕТУ?

 

БАНКІВСЬКИЙ РАХУНОК НАШОГО МІСТА БУВ... У ПЕТЕРБУРЗІ

Як відомо, ще у ХІХ столітті Єлисаветград називали маленьким Парижем. Ось яке враження справило місто на відомого політичного діяча Льва Троцького: „Жодна столиця світу - ні Париж, ні Нью-Йорк - не вразила мене опісля так, як Єлисаветград, з його тротуарами, зеленими дахами, балконами, магазинами, поліцейськими і червоними кульками на ниточках. Протягом кількох годин я широко відкритими очима дивився в обличчя цивілізації".

Але непросто було впорядкувати місто, утримувати його у належному стані. Адже міської казни на це не вистачало. Для прикладу візьмемо 1838 та 1846 роки. Грошових надходжень на банківському рахунку міста у Петербурзі (свого банку Єлисаветград ще не мав) знаходилося майже 685 тисяч карбованців - сума на той час досить пристойна. Але тими коштами розпоряджався виключно Сенат, і без „Высочайшего повеления" міська Дума не могла використати на потреби міста ні копійки. Треба, скажімо, спорудити кладку через Інгул або покрити каменем квартал вулиці - бери дозвіл столиці і чітко за все відзвітуй. Щедротами Сенат не відзначався. Тому із отих 685 тисяч Єлисаветграду того року виділили аж 43 тисячі. Багато це чи мало? Давайте порахуємо. Свого часу у місті відкрили громадську гімназію на вулиці Перспективній. Затрати на те відкриття вилилися у 60 з „хвостиком" тисяч карбованців. Ось так! А у місті ж було ще безліч, кажучи сьогоднішньою мовою, комунальних, соціальних, побутових проблем. За які кошти їх розв'язувати?

Таку почесну і благородну місію взяло на себе благодійництво. Саме вони, багаті купці, ремісники, представники військової верхівки, дворянства, усвідомили, що самим лише фінансуванням із столиці місто утримувати у належному стані неможливо.

ЦАР МИКОЛА ЖИВ... НА ПЛОЩІ КІРОВА

А його треба було утримувати. Адже Єлисаветград, як центр військових поселень, часто відвідував імператор або члени „августійшої" сім'ї. Російські царі відвідували Єлисаветград у часи військових маневрів, що проводилися неподалік, протягом 1817-1888 років чотирнадцять разів. Причому, численна свита супроводжуючих зупинялася у місті. Для її розміщення вимагалися благоустроєні приміщення, звичайно, приватні. Імператор Олександр І зупинявся у будинку купця Месникова навпроти Преображенської церкви. Микола облюбував для себе будинок дворянина Горського на Успенській (тепер Гоголя), а у другий приїзд будинок купця Дружиніна на Великій Перспективній (на тому місці тепер розташоване казначейство). До речі, тоді, восени 1847 року, Микола перебував у Єлисаветграді сім днів. Він взяв участь у закладанні фундаменту палацу і штабних військових приміщень, у яких пізніше знаходилося юнкерське кавалерійське училище (тепер військове відомство).

Усі ці візити і вшанування дорого обходилися міському бюджету. Всього кілька прикладів. У 1814-1817 роках у місті відбувалося інтенсивне будівництво для військових: споруджувалися казарми для особового складу кавалерійського корпусу, Тираспольського кінно-єгерського полку, конюшень, приміщень гауптвахти, караульних тощо. На все це було відпущено понад вісім тисяч карбованців асигнаціями. На „громадський бал" з нагоди зайняття Олександром І Парижа витрачено до двох тисяч карбованців, на прийоми великих князів - братів царя - близько трьох тисяч. У той же час на будівництво вкрай потрібної місту поштової станції виділили трохи більше чотирьох тисяч карбованців, а повітове училище одержало всього 900 карбованців. Оскільки військові об'єкти щедро фінансувалися, якість робіт при їх спорудженні, матеріали були на належному рівні. Тому й збереглися до наших днів царський палац, казарми, штаби, хоча останнє століття їх ніхто як слід, не доглядав, а експлуатує надмірно.

Але місту були потрібні не лише військові адміністративні об'єкти та приватне житло, яке могли збудувати для себе багаті купці, дворянство, генерали. Треба відзначити, що на кінець XVIII століття Єлисаветград входив до п'ятірки найбільш заселених міст України. У Києві, приміром, на той час проживало 42 тисячі жителів, у Ніжині -11, Харкові - 10, у Єлисаветграді - 9. І не існувало практично жодної лікарні, школи для цивільного населення. Про громадські приміщення і мови не велося.
Майже століття у Єлисаветграді не відбувалося ніякого цивільного будівництва за бюджетні кошти. Лише 1836 року був заснований так званий будівельний комітет. На його рахунок „Всемилостивеше" переказали 150 тисяч карбованців із откупних і гільдійських сум. Третина цих коштів була витрачена на будівництво адмінприміщення на міському бульварі. (Тепер тут знаходяться облдержадміністрація та обласна рада зі своїми структурними підрозділами. Приміщення кілька разів перебудовувалося). Переважна більшість життєво важливих для міста об'єктів зводилася за рахунок благодійників і меценатів. Завдяки їхнім щедротам Єлисаветград розвивався у багатьох сферах.

МОСТИ І ХРАМИ - ЗА ПРИВАТНІ ГРОШІ

Одним із перших благодійників міста був полковни Михайло Красноглазов. Своїм коштом він збудував у 1798 році мурований Собор в ім'я Успіння Святої Богородиці взамін дерев'яної церкви, що згоріла від пожежі. Цей храм діяв у місті до війни 1941-1945 років, опісля був зруйнований. На його місці у 1956 році збудовано приміщення обкому Компартії, тепер у ньому міститься виконком міської ради та сама рада. Поряд, де зараз розбито Центральний сквер, знаходилася дзвіниця з шатрами і великим погрібом під ними. Ще один значний храм у місті збудував місцевий купець Дмитро Купченко. (Про нього та кількох інших благодійників ми розповідали у цьому році у "Вечірній газеті" №№ 33, 35, 36, 37, 38, 41, 44). Добрі слова пам'яті треба сказати на адресу кременчуцького купця Членова. Це він за свої заощадження збудував великий міст через Інгул по вулиці Великій Перспективній. Попередній, повністю виготовлений із дерева, згорів під час пожежі 1798 року, тому благодійник поставив міст на гранітні опори. Споруда вірою і правдою служить місту й досі, щоправда кілька разів міст реконструювався, останній раз у 1982 році. Через 40 років Членов збудував на центральному базарі чотири міські цегляні лавки (магазини). Вони існували до 70-х років минулого століття. На їх місці тепер розташоване універсальне торгове об'єднання „Кіровоград".

Окремо слід сказати про благодійників і меценатів полковника Григорія Трамбицького та вдову полковника Некрасова Ганну. Трамбицький на свій кошт змурував у 1867 році приміщення театру, який зі значними перебудовами існує й досі, а Некрасова поклала початок бібліотечній справі. Вона пожертвувала громадській бібліотеці свою власну книгозбірню, до якої входили повні зібрання творів російської та зарубіжної класики. Всю власну бібліотеку передав громадській дворянин Лбов. Першим бібліотекарем цієї бібліотеки був офіцер генерального штабу Костенко.

...І СЕЛЯНИН АНДРІЙ БІЛЕЦЬКИЙ

Насамкінець хочу зазначити таке. Колишній міський голова Олександр Пашутін, який обіймав цю посаду 34 роки (1878-1912), в „Историческом очерке г.Елисаветграда", виданому ним у 1897 році, подає список благодійників-меценатів, хто жертвував місту і заповідав особисті кошти. Серед них дворянин Йосиф Горський, Петро Сахаров, вдова полковника Марія Святовцева, губернський секретар Дмитро Домбровський, міщани Фросина Біляєва, Явдоха Смирнова, Іван Косовський, вдова купця Євдокія Снопкова, підпоручик Євген Канцуров, купець Олексій Куцин, шевроніст Ілля Білик, вдова військового Анастасія Козирєва, міщанка Мотря Якимова. Робили внесок у благодійництво і геть незаможні люди. Селянин Андрій Білецький перед смертю заповів свої скромні заощадження - 20 карбованців. А всього названі благодійники внесли до міського бюджету майже 50 тисяч карбованців. Це тільки протягом кількох років, не рахуючи сотні тисяч карбованців, що їх вносили благодійники, про яких ми писали окремо. На зібрані кошти у місті споруджувалися притулки для бідних і хворих, виплачувалася допомога студентам, поминалися у церквах бідні померлі, відкривалися школи для дітей незаможних. Крім того, за рахунок благодійників у місті облаштовувалися парки, бульвари, сади, інші місця загального відпочинку. На кошти жертвувателів у Єлисаветграді в 1892 році відкрито погруддя професору Віктору Григоровичу - перший пам'ятник вченому в Російській імперії. Оригінал його зберігається на Рівненському кладовищі, а копія - біля технікуму техуніверситету по вулиці Фрунзе.
Благодійники залишили по собі добру і вічну пам'ять у місті над Інгулом. Благодійництво у нашому місті відроджується.

Юрій Матівос, vechirka.com.ua

26.11.2002

 

 

ЧУЖИЙ ПО КРОВІ, ТА РІДНИЙ ЗА ДУХОМ

Як науковець Володимир Ястребов наприкінці ХІХ століття зробив помітний внесок у розвиток української національної культури, в той час коли завдяки не чисельній, але духовно потужній інтелігенції пробуджувалась Україна. Діапазон його наукової і творчої діяльності був надзвичайно широким: історія, географія, етнографія, археологія, педагогіка, література. І в кожну із цих сфер він вклав частку власної душі.

Саме він започаткував системне вивчення традиційної культури Півдня України, виробив власну методику збирання й обробки етнографічних матеріалів. Разом зі своїми учнями проводив експедиції й археологічні розкопки, публікував результати досліджень у різноманітних наукових виданнях. Зібрав колекцію старожитностей і організував перший у Єлисаветграді історико-археологічний музей, на базі якого і було згодом створено Кіровоградський обласний краєзнавчий музей.

Володимир Ястребов не був ні уродженцем степів, ні українцем. Але про нього як про справжнього патріота й захисника української народної культури із вдячністю згадують як авторитетні колеги-науковці (А.Кримський, О.Маркевич, М.Сумцов), так і його земляки (А.Мороз, Н.Бракер та ін.)
Народився В.Ястребов у російській глибинці (18 липня 1855 року в селі Крива Лука Самарської губернії). Першим кроком у великий світ стало для хлопця навчання у Самарській гімназії, яку він успішно закінчив. За рекомендаціями вчителів поїхав до Одеси, де вступив на історико-філологічний факультет Новоросійського університету. Студентом виявляв особливий потяг до знань, багато читав, із захопленням відвідував лекції з філософії Р.Ординського. Та найбільший вплив мали на нього лекції відомого професора-слов’янознавця В.Григоровича.

Закінчивши університет, В.Ястребов услід за В.Григоровичем переїздить до провінційного Єлисаветграда, де обіймає посаду викладача історії в реальній школі єлисаветградського земства. Роботою молодий історик був задоволений, захоплювався своїми учнями, на яких покладав великі надії. А лекції його були просто зразковими. “Такого викладача не скоро знайде собі реальна школа,” – згодом напишуть його колеги в некролозі.

Тут він почав проводити розкопки курганів і збирати пам’ятки народного побуту та фольклору Херсонщини. Окрім усього, він умів прищепити любов до старожитностей своїм учням. Тож вони постійно записували для нього пісні й казки, збирали писанки, візерунки й предмети побуту. До пошукової роботи він залучав інтелігенцію з навколишніх сіл – учителів, священиків.
Значною подією в культурному житті Єлисаветграда стала організація В.Ястребовим історичного і географічного відділів при музеї реального училища. Розуміючи, яке педагогічне значення для формування повноцінної особистості має вивчення рідної старовини, він намагається залучити якомога більше жертводавців до формування музейної колекції. Особливо цінними були в ній дві кам’яні баби (нині стоять біля обласного краєзнавчого музею), кам’яні молотки, камінний нуклеус, наконечники стріл, предмети скіфської епохи з курганів, монети, медалі, карта Єлисаветграда ХVІІ століття тощо. На базарах і ярмарках він зібрав чималу колекцію дитячих іграшок, яка також поповнила колекцію музею.
Праці В.Ястребова стали широко відомими у наукових колах, а це сприяло загальному визнанню й зростанню авторитету дослідника. Тож 1892 року його було обрано дійсним членом історико-філологічного товариства при Новоросійському університеті та членом-кореспондентом церковно-археологічного товариства при Київській Духовній Академії. Учений також став співробітником Петербурзької Археологічної Комісії, за дорученням якої провів розкопки Лядінського й Темниковського могильників у Тамбовській губернії. Звіт про них, що надрукований окремою книгою, є свідченням наукової зрілості дослідника.

Невід’ємною частиною зацікавленості Ястребова археологією був пошук історичного коріння культурних явищ, які він спостерігав у живому вигляді серед простого люду. Приваблювала його й постійна інтрига знайдених речей, на основі яких він робив спроби проникнути у таємничий світ минувшини. “Можливо, у компаніївських могилах... ми маємо екземпляри, що належать загубленим маловідомим племенам; можливо, вони кинуть промінь світла у темну передранкову пору давньої, але рідної Русі, встануть із надр землі ці тисячолітні богатирі, свідки сивої давнини – і самі дадуть нам відповідь, звідки вони прийшли, чи не родичі вони скіфам, покажуть нам свій меч-кладенець, котрим нищили поганих, відкриють нам зачарований скарб, цінніший від куп золота та срібла”, — ділився своїми роздумами на папері В.Ястребов. Так могла мислити лише патріотично настроєна, цілеспрямована, непересічна творча особистість.

За десятиліття наполегливих досліджень В.Ястребов зі своїми учнями зібрав велику кількість етнографічного матеріалу. І 1894 року вийшла в світ основна його праця “Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии В.Ястребовым”, що стала підсумком багатолітньої наукової діяльності. Про неї М.Сумцовов писав: “У збірнику видно редакторську руку, дбайливість про розпорядок і систему, уважне відношення до інтересів науки і читача”.

Збірник складається з двох частин: 1. Марновірства й звичаї (уявлення про світ та уявлення про людину, народний календар, народна медицина, демонологія, обряд весілля та інше); 2. Легенди, казки й оповідання.

Надзвичайно цікавим є словник народних версій походження назв сіл, річок, балок, курганів, скель тощо, що містяться в книзі. Також етнограф подав та прокоментував деякі словесні фрагменти обрядів та деталі народного побуту, які залишилися поза уявою інших дослідників. Передусім вони стосуються прокльонів і лайок, освячування колодязів, дитячих ігор та іграшок, жартів і пустощів. „З тої сировини, — говорить В. Ястребов у передмові до видання, — яка набралася в нас протягом десяти років, ми подаємо тут лише те, що або зовсім не має прямих аналогів у друкованих збірниках, або має лише варіанти, які різняться в подробицях.”

Етнографічні дослідження В.Ястребова – це на всі сто відсотків самовіддана жертовна праця, підґрунтям якої були лише голий ентузіазм і нестримне бажання врятувати потужну за формою, але беззахисну перед урбаністичними процесами українську культуру, яку розмивала і безжально нищила прогресуюча примітивна солдатсько-трактирна культура міста.

Протягом багатьох років дослідник української старовини перебуває на скромній посаді викладача реального училища, невтомно працюючи для науки, для пробудження народної самосвідомості та освіти.

Останні роки життя були дуже важкі й сумні для Ястребова: він палко любив родину, але дружина тяжко хворіла, і раптом протягом двох місяців він поховав двох своїх дітей, і вже сам від сімейної трагедії перебував на межі психічного розладу. Надзвичайно приголомшливою стала для нього раптова смерть В.Григоровича, якого вважав своїм духовним батьком. Восени 1892 року в Єлисаветграді було відкрито пам’ятник на могилі В.Григоровича. Ястребов узяв активну участь у справі його спорудження. На відкриття приїхали з Одеси професори Ф.Успенський, О.Маркевич, Г.Афанасьєв та інші. На урочистому засіданні з нагоди вшанування пам’яті В.Григоровича Володимир Михайлович виголосив невелику, але пережиту серцем промову.

Після цієї події впав у апатію, говорив усе частіше про померлих родичів, і дружина стала небезпідставно тривожитися за його здоров’я. Хвороба вченого, викликана сімейною трагедією, знову виявилася, cпровокована сонячним ударом, гостро вибухнувши 1897 року, коли Володимир Михайлович повіз своїх учнів у наукову експедицію до Криму.

Його доставили в Єлисаветград, а потім відвезли до Харкова. На деякий час психічний розлад пройшов, але хвороба прогресувала, тому В. Ястребова змушені були помістити в Херсонську психіатричну лікарню, де він, фатально успадкувавши трагічну долю свого батька, упокоївся наприкінці 1898 року. У Херсоні його скромно і поховали. Так закінчилося життя цього неспокійного уродженця далекого Поволжя, який укоренився в українській землі, став віддано служити її науці, культурі, освіті й віддав їй своє життя і всі свої сили

 

***

 

Наведена вище розповідь про Володимира Ястребова є скороченим варіантом передмови до книги про лауреатів обласної краєзнавчої премії імені В. Ястребова. Автор передмови – доцент кафедри образотворчого мистецтва та дизайну КДПУ, кандидат історичних наук Олександр Босий, який більш ніж через сто років продовжує справу Ястребова, а також досліджує його спадок і життя. У рік 150-річчя вченого на його другій батьківщині заплановано здійснити низку заходів щодо повернення в активний обіг наукової спадщини дослідника. Про те, як це відбувається, розповідає Олександр Босий:
— Численні наукові праці Володимира Ястребова стоять в одному ряду з дослідженнями відомих українських істориків та етнографів кінця ХІХ – початку ХХ століть — Павла Чубинського, Федора Вовка, Василя Кравченка, книги яких перевидано уже в наш час. А от праці Ястребова востаннє вийшли друком більше ста років тому і відомі небагатьом.

До ювілею вченого Національна Академія наук України (Інститут етнографії, фольклору та мистецтвознавства ім.М.Рильського НАН України) разом із дослідниками з кафедри історії Одеського університету ім. І. Мечникова та кіровоградськими істориками запланували провести в Кіровограді наукову конференцію, присвячену його сподвижницькій діяльності (приблизно кінець вересня – початок жовтня). Окрім наукової складової, конференція матиме цікаву культурну програму. До неї мають увійти екскурсії до кімнати-музею Єлисаветградського земського реального училища, в якому викладав В.Ястребов; відкриття меморіальної дошки В. Ястребова в училищі; проведення пленарного засідання конференції в залі колишньої церкви земського реального училища; виставка наукових видань з історії і культури краю; виступ дитячого хореографічного колективу „У гостях у казки” (який відтворив записані В.Ястребовим більш ніж сто років тому дитячі казки та ігри нашого краю) та фольклорного колективу „Гілка”; виставка предметів традиційного народного мистецтва області та старовинних українських музичних інструментів (оригінальних і реконструйованих); відеоконцерт гурту „Ексампей” „Голоси скіфського степу”; перегляд відеофільму „Таємниці і легенди Монастирища” та низка інших заходів.

Нині, у рік 150-річчя з дня народження відомого історика, етнографа і педагога, нагальною є потреба перевидання його основної праці „Материалы по этнографии Новороссийского края, собранные в Елисаветградском и Александрийском уездах Херсонской губернии В.Ястребовым». Також необхідно нарешті опублікувати окремим виданням і дитячі казки, записані ним сто років тому зі слів носіїв традиції в селах краю, які є справжніми скарбами народної мудрості. Ми звертаємося до всіх, кому не байдужа українська культура, підтримати фінансово ці проекти, аби гідно відзначити ювілей відомого земляка й повернути нашим сучасникам те, що зберіг для нас із вами В.Ястребов.

Юрій ЛІСНИЧЕНКО, Vechirka.com.ua

12.08.2005

 

 

ІГОР ТАММ: ДВАДЦЯТЬ РОКІВ В УМОВАХ НАДСЕКРЕТНОСТІ

Один з найбільших фізиків сучасності, академік, лауреат Державних премій колишнього СРСР та Нобелівської премії, Герой Соціалістичної Праці, наш земляк Ігор Євгенович Тамм

Ім'я цього знаменитого вченого відоме в усьому науковому світі. Один з найбільших фізиків сучасності, академік, лауреат Державних премій колишнього СРСР та Нобелівської премії, Герой Соціалістичної Праці. Такий далеко не повний перелік титулів Ігоря Євгеновича Тамма. Він був керівником однієї з блискучих наукових шкіл у Фізичному інституті Академії наук СРСР. А ще Ігор Євгенович був громадянином з великої літери, громадським діячем. А починав шлях у велику науку у місті над Інгулом.

Народився І.Є.Тамм 8 липня 1895 року у Владивостоці. Та вже через три роки сім'я повернулася до Єлизаветграда, де батько Ігоря довгі роки служив міським інженером. Сина свого він віддав учитися до чоловічої класичної гімназії. Після закінчення її Ігор Тамм навчався спершу в університеті Единбурга (Шотландія), продовжив навчання у Московському. Молодий Тамм потрапив у бурхливий водограй подій. Захопившись ідеями соціалістів, юнак з головою пірнув у політичне життя. А часи були непевні - революція, громадянська війна. Університет припинив роботу, Тамм змушений був повернутися до батьків у Єлизаветград. Ініціативний, енергійний студент брав активну участь у виборах до Ради і його обрали депутатом та делегатом на перший Всеросійський з'їзд Рад. Ігор займався значною просвітницькою роботою, вів гуртки на підприємствах міста. У липні 1919 року його відрядили у Москву на з'їзд з позашкільної освіти. Звідти ентузіаст просвіти привіз п'ятсот томів книг педагогічного змісту.

І знову у життя цієї людини втрутилися обставини. Педагогічну та наукову діяльність Тамм змушений був проводити спочатку у Кримському університеті, Одеському політехнічному інституті, Московському державному інверситеті ім.Ломоносова. Предметом його вивчення і досліджень була фізика, нею він захоплювався з дитинства. Свою першу наукову працю Ігор Євгенович написав у 1929 році, а вже за п'ять років очолив теоретичне відділення фізичного інституту. Це була не просто наукова установа: тут розробляли теорію термоядерної зброї. У 1948 році до науково-дослідницького центру інституту був включений молодий талановитий фізик Андрій Сахаров. Науковим керівником і наставником його став Ігор Тамм. Про те, яку роль у подальшому житті великого фізика і громадянина Сахарова відіграв Ігор Євгенович, свідчить відгук Тамма про наукову роботу молодшого колеги. "А.Д.Сахаров є одним із найбільших провідних фізиків нашої країни. Недостатньо було б сказати, що він володіє широкою ерудицією - увесь стиль його наукової творчості свідчить, що фізичні закономірності і зв'язки явищ для нього безпосередньо зримі і відчутні у всій своїй внутрішній простоті". Цей відгук керівника центру проклав шлях Сахарову в академіки і всесвітнє визнання. "Наступні двадцять років, - писав А.Сахаров, - безперервна робота в умовах надсекретності і наднапруження спочатку у Москві, потім у спеціальному науково-дослідному секретному центрі". Висунута у 1950 році Андрієм Сахаровим і зроблена спільно з академіком Таммом ідея магнітного термоядерного реактора лягла в основу робіт СРСР з керованого термоядерного синтезу. У серпні 1953 року на Семипалатинському полігоні була випробувана перша водородна бомба. Новий керівник проекту Ігор Тамм і його учень Андрій Сахаров одержали Золоті Зірки Героїв Соціалістичної Праці, вони були удостоєні Державних премій.

У середині 50-х років учені-ядерники, і серед них академік Тамм, глибоко усвідомили згубність своїх відкриттів для людства. Вони почали активну боротьбу за заборону ядерних випробувань або їх обмеження. Результатом цієї боротьби стало прийняття міжнародного Договору про заборону ядерних випробувань у трьох сферах - на землі, у повітрі і під водою. Ще одним актом громадянської позиції передових учених-фізиків країни був надзвичайно ризикований виступ проти антинаукової теорії псевдоакадеміка Лисенка щодо законів генетики. На загальних зборах Академії наук СРСР у 1964 році Сахаров, при підтримці Ігоря Тамма та ряду інших академіків, виступив проти обрання до Академії Нуждіна, який був соратником в ті часи Лисенка. Учені свого добилися, хоча це їм дорого коштувало: Ігоря Євгеновича відсторонили від керівництва Відділом, а Андрій Дмитрович потрапив в опалу, у якій перебував фактично до самої смерті.

У академіка Тамма було безліч учнів, які стали відомими вченими. Його любили друзі, товариші по роботі за невтомну працю, безкорисливість, гострий розум. Це був справжній життєлюб, дуже рухливий і невгамовний. Кажуть, фізики люди сухі, нудні. Ігор Євгенович спростував такі твердження. Він пристрасно любив літературу, знав напам'ять багато віршів Лермонтова, великі уривки з "Енеїди" Котляревського, у його домашній бібліотеці було видання творів Шевченка. Рідко кому вдавалося обіграти його в шахи, тенніс, він був чудовим плавцем і альпіністом.

Місто, в якому починався творчий шлях ученого-патріота, яке він дуже любив і ніколи не забував, пам'ятає його. На честь І.Є.Тамма на приміщенні колишньої класичної гімназії, де навчався майбутній лауреат Нобелівської премії, встановлена меморіальна дошка.

 

 

ІВАН КАРПЕНКО-КАРИЙ

Видатний драматург, актор, режисер, один із основоположників українського професіонального театру, Іван Карпович Тобілевич (псевдонім - І. Карпенко-Карий, 1845-1907) належить до тих славних діячів вітчизняної культури, якими пишається наш народ. Продовжуючи традиції Т. Шевченка, він відіграв велику роль у боротьбі за реалізм, народність, ідейність української літератури й театрального мистецтва.

За двадцять років творчої діяльності І. Карпенко-Карий написав близько двох десятків п'єс різних жанрів. Серед них - побутові драми з життя села, гостросатиричні комедії, історичні трагедії тощо. Його п'єси засвідчили дальший розвиток української класичної драматургії.

І. Франка писав про І. Карпенка-Карого: "Чим він був для України, для розвою її громадського та духовного життя, се відчуває кожний, хто чи то бачив на сцені, чи хоч би лише читав його твори; се розуміє кожний, хто .знає, що він був одним із батьків новочасного українського театру, визначним артистом та при тім великим драматургом, якому рівного не має наша література".

Поряд з п'єсами М. Кропивницького і М. Старицького драматичні твори І. Карпенка-Карого стали основою репертуару українського реалістичного театру, що дав таких визначних м.айстрів сцени, як М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька, М. Садовська, Г. Затиркевич-Карпинська, Л. Ліницька та інші, театру, що здобув широку славу не тільки на Україні, а й далеко за її межами і посів помітне місце в історії культури нашого народу.

 

Фотографій І. Карпенка-Карого маємо небагато. Він був надзвичайно скромною людиною і менш за все піклувався про свою популярність: не рекламував ані своєї письменницької праці, ні такої плідної сценічної діяльності, а тим більше власної особи.

До видання вміщено майже всі відомі фотографії драматурга.

 

1867

 

З дитячих літ мріяв І. Тобілевич про театр, і коли в містечку Бобринці, де юнак служив писарчуком у різних повітових установах, утворився аматорський драматичний гурток, він став одним з найактивніших його учасників Захоплення сценою було настільки сильним, що хлопчина ходив пішки за півсотні кілометрів до Єлисаветграда (тепер Кіровоград), щоб подивитися "Наталку Полтавку" у виконанні місцевих акторів, а також виставу шекспірівського "Отелло" за участю видатного негритянського трагіка Айри Олдріджа в головній ролі...

1865 р. І. Тобілевича перевели у Єлисаветград на посаду секретаря повітової поліції. Тут він захопився культурно-громадською діяльністю: став одним з ініціаторів створення Товариства для поширення ремесел і грамотності, а згодом і так званої ремісничо-грамотної школи, в якій безкоштовно навчалися діти бідняків. Брав участь і в роботі аматорського гуртка, збори від вистав якого йшли на допомогу бідним учням. Згодом гурток аматорів стає популярним у місті. Навколо І. Тобілевича починає групуватися демократично настроєна молодь.

Це чи не найперший з відомих фотознімків І. Тобілевича. Неприродна поза, застиглий погляд юнака, а особливо бутафорія фотосалону місцевого майстра свідчать про пересічний рівень фотомистецтва в тодішньому провінційному місті. Проте фотокартка була дорогою пам'яткою в родині Тобілевичів.

 

1868

 

Одна з маловідомих фотокарток. На ній - І. Тобілевич і його молодший брат Микола, тоді учень Херсонської гімназії, згодом знаменитий актор, театральний діяч М. Садовський.

Фотографія датована 1868 р., коли І. Тобілевича було переведено з Єлисаветграда до Херсона. Маючи справу ві скаргами, протоколами, він замислювався над долею простих людей, зокрема бунтарів-арештантів: показати б на сцені такого шукача правди й волі!

В Херсоні І. Тобілевич познайомився з учителем гімназії Дмитром Павловичем Пильчиковим, колишнім учасником Кирило-Мефодіївського товариства і приятелем Т. Шевченка. Вчитель мав чудову бібліотеку. У нього часто збиралася молодь. "Губернские очерки" М. Салтикова-Щедріна, "Отечественные записки", "Колокол", перечитувані тут І. Тобілевичем, доповнювали похмуру картину добре знаної ним пореформеної дійсності.

"Під впливом Пильчикова,- згадує С. Тобілевич - дружина драматурга, - прочитав він багато корисних книжок з історії народів, з класичної літератури, серед якої Шекспір і Островський зайняли перше місце.
Оці зібрання у Пильчикова - то було здійснення всіх його давніх мрій про вищу науку, про університет, і він запевне був найуважнішим слухачем свого вчителя".

 

1871

 

У Херсоні І. Тобілевич працював недовго. Захворівши на малярію, 1869 р. він повернувся до Єлисаветграда. Тут, за участю вчителів реальної школи, І. Тобілевич заснував новий драматичний гурток, у якому ставились російські та українські п'єси. Аматори пропагували зі сцени художні твори, сповнені співчуття до тяжкої долі простої людини, вважали своїм обов'язком засобами мистецтва боротися за правду й справедливість, за високі гуманістичні ідеали. Саме такі гуртки готували грунт для розвитку професіонального українського театру.

 

1882

 

Аматорським виставам І. Тобілевич віддавав багато сил. За його участю та режисурою в Єлисаветграді ставляться п'єси 1. Котляревського, Г. Квітки-Основ'яненка, О. Пушкіна, О. Грибоєдова, М. Гоголя, О. Островського та інших. Уже тут він став популярним актором і організатором театральної справи.
Наприкінці 70-х років І. Тобілевич знайомиться з лікарем О. Михалевичем, який оселився тоді в Єлисаветграді. Репутація політична неблагонадійного (відбував заслання в Сибіру як народник) зробила його авторитетною людиною серед передової місцевої інтелігенції. Першим товаришем, близьким другом О. Михалевича став у незнайомому місті І. Тобілевич. Разом вони створили тут нелегальний гурток. На квартирі у Тобілевичів читалась заборонена література, зокрема твори К. Маркса, Ф. Енгельса, роман М. Чернишевського "Що робити?", вірші Т. Шевченка.

Власті давно вважали І. Тобілевича особою неблагонадійною. 4 жовтня 1883 р. за наказом міністра внутрішніх справ його було звільнено з посади секретаря єлисаветградської міської поліції. Пізніше І. Франка влучно скаже з цього приводу, що царський уряд втратив тоді поліційного пристава І. Тобілевича, а Україна придбала драматурга І. Карпенка-Карого.

До нас дійшла одна з фотокарток цього періоду. Таким знали І. Тобілевича численні друзі, його сучасники.

 

1889

 

80-і роки - початок літературної діяльності І. Тобілевича, Він так добре знав народне життя, що сюжетів не доводилось вигадувати. Першим його твором було оповідання "Новобранець" (1881), яке автор підписав псевдонімом, узявши прізвище одного з персонажів Шевченкового "Назара Стодолі" - Гната Карого. (Згодом він почав виступати під псевдонімом Карпенко-Карий). Та справжнім його покликанням стала драматургія. Вже драмою "Бурлака" (1883) він прорубав, за висловом І. Франка, "добре вікно, крізь яке можна бачити й вищі щаблі" тодішнього суспільства. Одна за одною з'являються драми "Підпанки" (1883), "Наймичка" (1885), "Безталанна" (1886), комедії "Розумний і дурень" (1885), "Мартин Боруля" (1886), "Сто тисяч" (1889)... Драматургія І. Карпенка-Карого поповнює і збагачує українську класичну літературу другої половини XIX ст.

Автора помічає передова критика, зокрема І. Франка. Між письменниками встановлюються творчі та особисті дружні стосунки.

Цей портрет виготовлено на прохання І. Франка.

 

1890

 

Давня дружба єднала І. Карпенка-Карого з лікарем О. Михалевичем. Коли у 1884 р. створений ними гурток було розгромлено, багатьох його учасників кинули до тюрми. Після майже дворічного слідства найактивніших гуртківців було вислано. І. Карпенко-Карий відбував заслання спочатку в Новочеркаську, а потім ще два роки жив під гласним наглядом поліції на своєму хуторі Надія. Наприкінці 1888 р. гласний нагляд було знято (негласний тривав до 1903 р.), і І. Карпенко-Карий стає актором-професіоналом - працює спочатку в трупі М. Садовського, а пізніше, прагнучи об'єднати кращі артистичні сили в одному колективі, разом із П. Саксаганським, очолює "Товариство російсько-малоросійських артистів".

У 1890 р. брати Тобілевичі під час гастролей у Єлисаветграді часто бачилися з О. Михалевичем. На згадку про ці зустрічі вони й сфотографувалися.

 

1890

 

І. Тобілевич у ці роки багато працював як актор. Найяскравіше його виконавська майстерність виявилась у таких різнопланових ролях, як возний ("Наталка Полтавка"), Калитка ("Сто тисяч"), Пузир ("Хазяїн"), Назар ("Назар Стодоля") та інші.

Зростає популярність І. Карпенка-Карого-драматурга. У листопаді 1890 р. редакція львівського журналу "Зоря" звернулася до нього з проханням надіслати кілька своїх п'єс, а заодно й фотопортрет.

І. Карпенко-Карий одержав листа, перебуваючи в Петербурзі, де тоді гастролювала трупа. Відповідаючи на нього 27 листопада 1890 р., він обіцяв вислати "Мартина Борулю" і "Сто тисяч", ділився своїми думками про сучасний стан українського театру і між іншим зазначив: "Фотографію вишлю незабаром".

Через якийсь час до редакції "Зорі" надійшов цей знімок.

 

1896

 

Вистави трупи братів Тобілевичів мали великий успіх. І. Карпенко-Карий і П. Саксаганський закликали акторів об'єднатися в одному товаристві. Саме їх трупа й стала тим творчим осередком, у якому пізніше зійшлися корифеї українського театру.

Актори багато гастролювали по Україні та за її межами. З 7 листопада по 22 грудня 1896 року трупа перебувала в Кишиневі. Тут і вроблена ця фотокартка. Зберігся її оригінал з написом І. Карпенка-Карого на звороті: "Наташі Садовській від дядька Івана Тобілевича. 1897 р. 11 февраля. Єлисаветград".

То був час найбільшого розквіту творчості драматурга: майже щороку він писав нову п'єсу, виношував задуми таких мистецьких шедеврів, як "Хазяїн", "Суєта", "Сава Чалий", що міцно ввійшли до репертуару українського реалістичного театру.

 

1902

 

У 1900 р. І. Карпенко-Карий написав комедію "Хазяїн". Передова літературна критика оцінила твір як одне з найвидатніших явищ в українській драматургії другої половини XIX ст. І. Франка вважав, що автор змалював "грандіозну по своїм замислі і по майже бездоганнім обробленні картину великого промисловця і глитая з селян", відзначив велику мистецьку цінність комедії, пророкував їй сценічну довговічність.

Перші вистави "Хазяїна" пройшли на початку 1901 р. і були сприйняті глядачами з великим захопленням. Роль Пузиря виконував сам автор. У листі до сина він писав: "Я сам бачу, що це найкраща моя комедія..."

У 1900 р. сталася ще одна визначна подія: М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий, М. Садовський, П. Саксаганський, М. Заньковецька та інші об'єдналися в одній трупі, що дістала назву "Трупа Кропивницького під орудою Саксаганського і Садовського за участю Заньковецької".
У той час, коли ідейно-художній рівень багатьох труп був низьким, корифеї українського театру вбачали в об'єднанні кращих сил один із засобів збереження справжнього мистецтва.

Гастролі об'єднаного товариства корифеїв проходять успішно. Кожна вистава приносить успіх, захоплює широкі кола глядачів.

У липні - серпні 1902 р. трупа виступає в Харкові. Фото, яке тут подаємо, виготовлено саме в цей період, під час харківських гастролей.

 

1903

 

Літній сезон 1903 р. трупа корифеїв розпочала також у Харкові. Справи йшли добре. Особливим успіхом користувались вистави комедій І. Карпенка-Карого "Сто тисяч" і "Хазяїн".

Наближалося свято відкриття пам'ятника І. П. Котляревському в Полтаві, на яке трупа одержала запрошення. І. Карпенко-Карий переживав тоді щасливі дні, радів, що його п'єси йдуть на сцені й високо оцінені театральною критикою. Він сповнений нових творчих задумів...

Ця фотокартка відбила піднесений настрій драматурга, його оптимізм, енергію.

 

1904

 

Це другий з двох знімків, надісланих І. Карпенком-Карим до Полтави. "Я був хворий, і стан мого здоров'я одбивсь на портреті", - писав автор.

 

1905

 

Г. Карпенко-Карий все частіше скаржився на недуги. Час. від часу він виїжджав то на хутір Надія, то в Єлисаветград, щоб заспокоїтись, відпочити, але хвороба не відступала.

Це один з останніх фотопортретів видатного драматурга.

 

1907

 

Здоров'я І. Карпенка-Карого дедалі гіршало. В ті дні, коли його стан трохи поліпшувався, він брав участь у виставах. У другій половиш січня 1907 р. трупа гастролювала в Умані. І. Карпенко-Карий грав у десяти виставах. Це були останні виступи талановитого актора. Він залишив трупу і поїхав на хутір Надія, а через кілька тижнів до моря, в Ялту, Та й тут йому не стало краще. Лишалася єдина надія - на відомого берлінського професора Боаза.

19 серпня П. Саксаганський виряджав хворого брата до Берліна. Після обстеження професор сказав, що хвороба (рак селезінки) невиліковна. 2 вересня 1907 р. І. Карпенко-Карий помер.

Цей, недавно знайдений рідкісний знімок письменника зроблений на хуторі Надія після приїзду його з Ялти (літо 1907 р.). Виснажений тяжкою хворобою, він все ще сподівався повернутися до театру, до праці...

 

Внесок І. Карпенка-Карого в українську класичну драматургію, за словами І. Франка, "наповняє нас почуттям подиву до його таланту. Обняти такий широкий горизонт, заселити його таким множеством живих людських типів міг тільки першорядний поетичний талант і великий обсерватор людського життя".

Твори корифея вітчизняного мистецтва і сьогодні не сходять зі сцени. "Відгуки карпенківськоі драматурги, - як писав М. Рильський, - ...чуємо... в усьому кращому, що маємо ми нині в радянському українському театрі".

 

 

 

РОЗПОВІДЬ ПРО АРМАНА ЕММАНЮЕЛЯ СОФІ СЕПТИМАНІ ДО ПЛЕССІ РІШЕЛЬЄ,

ПОТОМКА ЗНАМЕНИТОГО КАРДИНАЛА РІШЕЛЬЄ,

РАДОНАЧАЛЬНИКА ОДЕСИ,

ЯКИЙ ПІД ЧАС ЕПІДЕМІЇ ЧУМИ В 1813 РОЦІ

ПРИЇЗДИВ ДО ЄЛИСАВЕТГРАДА

Хто б не приїздив у перлину на березі Черного моря красуню Одесу, неодмінно відвідує чарівний Приморський бульвар і єдиний у своєму роді архітектурний ансамбль, до якого входять знамениті Потьомкінські сходи, два циркульні будинки і пам'ятник дюку Рішельє. Пам'ятник взагалі є символом Одеси, без нього уявити місто просто неможливо.

… Повне ім'я цієї людини Арман Емманюель Софі Септимані до Плессі Рішельє. Він потомок знаменитого герцога кардинала Рішельє, який багато в чому визначив політику Франції у ХVІІ столітті. Коли у 1790 році вибухнула Велика Французька революція, Арман Рішельє, не сприйнявши її, виїхав до Росії і вступив тут до армії. Катерина друга, налякана недавнім повстанням козаків і селян під керівництвом О.Пугачова, мов вогню, боялася революції. Тому французу, який покинув батьківщину через революцію, вона присвоїла офіцерське звання і направила на службу у полк Михайла Кутузова, що базувався у Єлизаветграді. Дюк Рішельє був хоробрим офіцером, відзначився при штурмі Ізмаїла, за що одержав орден св.Георгія та золоту шпагу, йому було присвоєно звання генерал-лейтенанта.

Важливою сторінкою біографії французького герцога є його участь у заселенні Причорноморських степів. Він особливо дбав про облаштування переселенців із Лівобережної України, про що свідчать архівні документи. Разом із своїм земляком де Рибасом Рішельє збудував місто біля колишньої турецької фортеці Хаджибей. Основною робочою силою на будівництві Одеси були українські козаки. Уважний і пунктуальний француз не міг не помітити старанності, майстерності будівельників. Він пройнявся любов'ю і повагою до них, часто спілкувався з козаками, радився з багатьох питань.

У 1803 році Армана Емманюеля Рішельє (на російський лад його "перехрестили" Еммануїл Йосипович) призначили градоначальником Одеси. Через два роки він став генерал-губернатором Новоросійського краю, до якого входив і Єлизаветград. У червні 1813 року наше місто спіткала страшна біда - сюди занесли чуму. На боротьбу із епідемією були залучені всі сили. Генерал-губернатор Рішельє взяв під особистий контроль ситуацію. На початку травня він прибув у Єлизаветград, щоб очолити заходи щодо боротьби з чумою. Майже місяць перебував у місті губернатор, організовуючи рятівні роботи, налагоджуючи діяльність лікувальних, санітарно-епідемічних закладів. Для боротьби з епідемією місто було поділено на дільниці, які очолювали призначені особисто Рішельє наглядачі. В їхні обов'язки входило щодня інформувати губернатора про стан здоров'я мешканців міста. Виявлених хворих негайно відправляли у військовий шпиталь.

Окрім рішучих заходів, яких вжив губернатор, він особистим прикладом надихав городян на боротьбу із страшною хворобою. Налякані розмахом епідемії, не знаючи - як з нею боротися, люди навіть відмовлялися ховати померлих. Аби підбадьорити людей, розвіяти їх магічний жах перед можливими наслідками, дюк Рішельє сам взяв у руки лопату і разом з підлеглими поховав одного з небіжників. Хто знає, яка доля чекала на дванадцятитисячне населення міста, якби не мужні дії француза.

Перед від'їздом із Єлизаветграда дюк Рішельє залишив місцевій владі наказ-попередження щодо недопущення подібних епідемій у майбутньому. Він зазначив:"Необхідно звертати увагу на добробут народу тутешнього краю… Я настійно підтверджую не послябляти заходи для запобігання міста від подібних нещасть… Жоден хворий у місті не повинен залишитися поза увагою місцевої влади…".
У 1814 році, коли впала диктатура Наполеона, Арман Емманюель Рішельє полишив Росію і відбув у милу його серцю Францію. Прибувши на батьківщину, він надіслав із Парижа листа на ім'я виконуючого обов'язки Одеського міського голови генерал-губернатора Кобле. У ньому він писав: "Управляючи новоросійськими губерніями, я звик не відділяти мого щастя від мешканців цього краю. Береги Чорного моря стали для мене новою, дорогою серцю вітчизною, а ставлення і вдячність жителів до мене і моїх зусиль для їхньої користі назавжди прикували мене до цього краю".

На закінчення цього дослідження наведу слова тодішнього міського голови О.Пашутіна: "Пам'ять про благодійну діяльність Еммануїла Йосиповича дюка-де-Рішельє щодо припинення епідемії чуми надовго збережуть громадяни Єлизаветграда. Що виразилось у тій готовності, з якою вони взяли участь у спорудженні його сіятельству пам'ятника в Одесі".

Пам'ятник дюку Рішельє в Одесі відкрито навесні 1828 року. Жителі міста над Інгулом внесли в його спорудження значну частку. Отож, коли ви, шановні земляки, буваєте в Одесі, знайте, пам'ятник, що стоїть на приморському бульварі і який щодня оглядають сотні туристів з усього світу, споруджений і за участі мешканців Єлизаветграда.

 

 

РОЗПОВІДЬ ПРО ДИНАСТІЮ ПАШУТІНИХ

ТА ПРО ГОЛОВУ М. ЄЛИСАВЕТГРАДІ

ОЛЕКСАНДРА МИКОЛАЙОВИЧА ПАШУТІНА

Року 1897-го у друкарні братів Шполянських вийшла незвичайна книжка - "Исторический очерк г.Елисаветграда". Під заголовком значилося: "Составил и издал А.Н.Пашутин". Це було перше і до цього часу єдине видання про місто над Інгулом, у якому в повному обсязі передавалася його історія за 142 роки існування. Враховуючи, що автор належав до панівної верхівки царської влади і тому зрозуміла його ідеологічна спрямованість, все ж відзначимо: нарис - надзвичайно цінне історичне джерело для вивчення минулого нашого міста. А його автор - єдиний із усіх міських голів, який відважився на літературний твір. (Хоча заради справедливості відзначимо: пером Пашутіна водила рука досвідченого працівника газети "Елисаветградские ведомости" М.Фонберга).

І все ж…

… Пашутіни. Вони належали до течії розкольників сусловців Стародубщини, які у середині ХУІІІ століття переселилися із Чернігівської губернії на береги Інгулу. Найдавніший представник його, Степан Пашутін, став родоначальником купецького роду, що бере свій початок майже з першого дня заснування міста. Пашутіни торгували красним крамом, швидко розбагатіли, нажите добро щедро дарували місту і уславилися, як його благодійники. Громада віддячила купцям взаєминою: сина Степана Якова у 1821 році обрали міським головою. Ця посада стала спадковою у родині Пашутіних: правнук Якова Микола двічі, у 1851-1854 та 1863-1864 роках, обирався міським головою, а його син Олександр Миколайович Пашутін очолив міську думу у 1878 році і працював на цій посаді 30 років.

Олександр Пашутін був одним із найзаможніших людей міста, власником численних будинків і лавок (магазинів). Його нерухоме майно у 1880 році оцінювалося майже у 27 тисяч карбованців золотом. Воно щороку приносило величезні прибутки. Їх міський голова спрямовував на благодійництво. Перерахувати щедрі дарунки О.Пашутіна місту неможливо. Назву лиш основні з них. І сьогодні головним майданом міста є центральний, на якому розташовані обласні адміністративні установи. Колись він називався міським бульваром. У 1886 році бульвар огородили металевою решіткою з гранітними колонами. Вартість робіт склала до шести тисяч карбованців. Ці кошти вніс особисто міський голова Олександр Пашутін. Ще одним благодійним дарунком місту від Олександра Миколайовича було обнесення такою самою огорожею приміщення чоловічої гімназії на Петрівській. Голова вніс 1707 карбоваців власних заощаджень. На пожертвування міського голови, а також викладача Олександра Бондарєва при гімназії була відкрита домова церква, вартість якої склала майже три тисячі карбованців.

Такі діяння міського голови невипадкові. За його сприяння у місті були відкриті дві кузнецькі майстерні братів Йосипа та Єгора Смирнових. Майстри займалися художнім куванням, спеціалізувалися на виготовленні металевих огорож. Такою огорожею був обнесений і Кавалерійський плац, вона існувала навколо Ковалівського парку до наших днів. Вироби майстрів Смирнових замовляли в Одесі, Херсоні, Миколаєві.

Про службові справи міського голови нічого і казати. За його головування у місті високого розвитку набула освіта, медицина, культура. У місті відкрито водогін, трамвай, обладнано кілька ринків, споруджено багато адміністративних будинків. До початку 20-х років минулого століття Єлизаветград був одним з найбільш благоустроєних міст півдня України. Найкращу характеристику Пашутіну дав колишній Херсонський губернатор, почесний громадянин Єлизаветграда Олександр Ерделі: "Я добре і давно знаю Олександра Миколайовича, він дуже скромний, навіть сором'язливий, хто трохи знайомий з його діяльністю, знає, як багато він попрацював для Єлизаветграда". За свою службу та громадську діяльність Олександр Миколайович був удостоєний кількох орденів, у їх числі двох св.Володимира. У вересні 1888 року громадськість міста урочисто відзначала десятилітній ювілей перебування Пашутіна на посаді міського голови. На той час у місті перебував імператор Росії Олександр ІІІ, який брав участь у чергових військових маневрах, що проводилися під Єлизаветградом. Він нагородив ювіляра перстнем, прикрашеним діамантами і присвоїв йому звання потомственного почесного громадянина.

Помер О.М.Пашутін у 1912 році, похований на колишньому цвинтарі Успенського собору. Його іменем того ж року назвали колишню Невську вулицю (у радянські часи вона називалася Компанійця). На вулиці Карла Маркса зберігся двоповерховий будинок, у якому жив Пашутін. Тепер там знаходиться кілька організацій і установ, приміщення потребує капітального ремонту, або ж реставрації.

 

 

ОСОБИСТІСТЬ І ЧАС: ВЗАЄМООПРИЯВЛЕННЯ

(Леонід Васильович Куценко)

У час духовної занедбаності суспільства, в пору лукавих манівців від офіційних патріотів, неймовірно зростає роль особистості, котра сповідує патріотизм як роботу — наполегливу, послідовну, негаласливу й совісну. Саме такі люди формують сучасний енергетичний простір, у якому оприявлюється і триває нація. Вони — охоронна грамота її безперервного буття в часі. Леонід Куценко належить до таких сподвижників. Його цивільна відвага, не позірна й не демонстрована, має таку потужну духовну уречевленість, що на неї достоту рівнятися і студентам, і молодим колегам, і друзям. Доктор філологічних наук, член Спілки письменників України, автор численних наукових досліджень у сфері філології, культурології, краєзнавства. Лауреат обласних премій імені Володимира Ястребова, Євгена Маланюка. Днями побачить світ шістнадцята книга Леоніда Куценка, збірник щирих і серйозних статей, присвячених життєписові Євгена Маланюка. У кожній з них — майже все вперше — факти біографії нашого великого земляка, недруковані поезії і листи з архівів. І за цим усим — величезна пошукова, дослідницька мислительна праця, котра виводила науковця на світові перехрестя.

Знаю, як пощастило студентам на Леоніда Васильовича. Аргументи — живі голоси зі студентської лави. "Наш улюблений викладач належить до тих, кого хочеться зустрічати й поза аудиторією. Відчуваємо, що на його підтримку, пораду й допомогу можна розраховувати завжди. Він — супер, він просто класний. А якщо серйозніше, то справедливий діагноз Роберта Інгерсола щодо стану системи освіти, котра, шліфуючи каміння, губить алмази, щасливо заперечується особистісною педагогікою Леоніда Васильовича: він із каміння творить діаманти", — це зізнання філологів-старшокурсників береже ту теплоту, що не губиться в часі.

"Тепер, уже на відстані років і днів, по-особливому відчуваєш добру енергію творчого діалогу, до якого нас, ще першокурсників, покликав Леонід Васильович. Це, тепер уже професійне спілкування, триває й досі. Як і людське. У такий спосіб зафіксоване, відчуте й осмислене щастя зустрічі зі справжнім учителем колишніх його студентів, а нині колег, Вікторії Барабаш та Віктора Капітанчука, можна розгорнути у просторі багатьох студентських доль. Бо тут усе справжнє і невипадкове.

Як не випадкова і зустріч літературознавця Леоніда Куценка з генієм Євгена Маланюка. Якщо зробити спробу осягнути її значимість, то логічно вписати цю зустріч у контекст українського шляху духовного поступу. Бо ж і в ту пору, коли ми втрачали здатність забезпечувати неперервну тяглість золотої нитки національної традиції, можливість історичного тривання забезпечувалася сподвижництвом знакових одиниць. І ще одна закономірність: животворящий Дух потужної особистості має магічну здатність резонувати в часопросторі як природна данність мобілізуючої сили.

Повернення Євгена Маланюка в Україну — явище неперехідної вартості. Воно стало знаком незнищенності, невмирущості могутнього духу любові, потужнішої за смерть. У континуумі почування, думання і діяння князя Духу реалізувався образ Майстра з-поміж тих Майстрів, які, кажучи словами Ліни Костенко, "держать небо на плечах, тому і є висота".

Леонід Куценко був одним з перших, кого слово великого поета покликало до робітні. Сьогодні він титулується званням одного з найсерйозніших дослідників життєвих і творчих змагань нашого видатного земляка. Від першої книги "Боян Степової Еллади" до фундаментального монографічного дослідження "Домінус Маланюк: тло і постать" совісного дослідника вело почуття відповідальності за добровільно взятий на себе обов'язок ученого перед великим іменем. Розлоге наукове обгрунтування віднайденого і осмисленого матеріалу кристалізувалося в авторській концепції докторської дисертації Леоніда Куценка, яку він успішно захистив восени минулого року.

Пригадую зал засідань Львівського національного університету імені Івана Франка. Тут відбувалося справжнє філологічне дійство: гідне оприлюднення дослідником результатів зробленого ним і гаряча розмова з приводу особистості Євгена Маланюка відомих учених, котрих знає Україна і світ. Подумалося тоді, що я беру участь у містичній акції: Дух поета торкав наші душі живою присутністю. Енергія хвилюючого почування й думання знаходила спільний етичний знаменник — пристрасні поривання серця, зосереджені в просторі власної назви "Україна", не минають ніколи. Вони володіють потенцією магічного розгортання в просторі, проростання крізь час.

Коли Леся Українка на зламі своїх століть кликала українців до свідомої і розумної роботи задля рідного краю, коли нині бідкається Євген Сверстюк тим, що бракує мудрих учителів, критиків, яких би слухали, які б володіли тим благородним світінням, що вирізняє інтелігента серед дипломованого люду, коли Ліна Костенко дорікає сучасникам відсутністю власної оптики, що призводить до нашої блискучої відсутності скрізь, ставиш питання самому собі: чим вимірюєш власний час ти особисто?

Для Леоніда Куценка справа його життя при полудні віку окреслюється значимо й результативно. Це його час. Це його земля. Це тут — на його щастя! — бережуть традицію роду Василь Никонович і Варвара Федотівна — дорогі батьки. В синовій родині -культ тата й мами. А чималенький рід Куценків має в рідному Вільховому свій берег любові, як і належить нам. Тут хата й город, двір з калиною і розкішними горіхами, розлога стара яблуня. Тут їхнє коріння.

А який дивовижний цей край! Козацькі урочища, пагорби й скелі обабіч Синиці, холодні кринички й круті стежки. Та ще високе-високе небо над Михасевим яром і Гордовецьким лісом. І ніхто мене не переконає, що на цих просторах міг щезнути дух степової вольниці. Істина: ландшафт землі обов'язково проектується на ландшафт душі, на характер. А вдача у Леоніда Куценка — козацька. Незалежний, розумний, працьовитий, надійний, — він виробив особисту стратегію, оперту на вагомі етичні сутності: відповідальність, відважна послідовність, гранична концентрація мислительної енергії й почування. І цілеспрямована робота в тому полі, "де общеє добро в упадку".

...Я ніколи не ставила Леонідові питання, чи він щасливий. Бо хіба може бути нещасливою людина, у котрої завжди попереду зустріч з батьками, братами, великою родиною, однокласниками й однокурсниками? Людина, яка тримає в серці нев'янучу квітку кохання, ім'я якій — Оленка. Людина, яка має родинний затишок і велику надію — сина Олексія.

Отож, цієї щасливої пори, коли зима ось-ось поверне на весну, а Леонід Куценко розпочинає нове життєве коло, лишається побажати йому незникомого безкрайого щастя в оточенні рідних людей під рідним українським небом.

Світлана Барабаш,

завідуюча кафедрою українознавства КДТУ,

vechirka.com.ua

26.02.2003

 

 

DOMINUS МАЛАНЮК І DOMINUS КУЦЕНКО

Найталановитіший і найконтроверсійніший поет української еміграції минулого століття Євген Маланюк був одним з найнебезпечніших ворогів радянської ідеології. З його поезіями українські літератори (про широкий загал годі й говорити) могли знайомитися тільки для того, щоб написати «гідну відсіч». Звідки така невідпорна категоричність? Для сучасного читача все зрозуміло: Маланюк, поручник армії УНР, який пережив трагізм вимушеної еміграції, бачив Україну тільки як самостійну державу. Більше того, він чітко усвідомлював необхідність розвитку й утвердження у цій державі національної ідеології (що думають з цього приводу наші владні мужі? Саме час удруге заборонити Маланюка?).

Якщо така ідея комусь раптом і спаде на думку, то зробити це вже не вдасться. Бо спадок поета, досліджений і проаналізований вітчизняними літературознавцями, хочеться вірити, все-таки вже став надбанням інтелектуальної еліти держави. Серед цих досліджень осібне місце посідають наукові розвідки кіровоградця Леоніда Куценка, який взяв на себе обов’язок відкрити Маланюка для якомога більшої кількості людей.

На географічному протязі

Термін цей - географічний протяг - використовував ще Липинський. Є своя історично-географічна класифікація українських обширів і у Маланюка, але саме Леонід Куценко широко потрактував це поняття, зважаючи на сучасні наші проблеми. Географічний протяг - це наш степовий Вавилон, де сходиться безліч націй (тільки один із дідів Євгена Маланюка був українцем). Це і те, що становить наші одвічні ментальні особливості: махновщина і григор’євщина, філософська установка «моя хата скраю», але й жертовність, і героїзм…

Леонід Васильович і сам не раз відчував холод цього географічного протягу. В одному з інтерв’ю після виходу своєї найпомітнішої книги «Dominus Маланюк: тло і постать» він розмірковує про те, чому на цьому протязі талановиті, національно наснажені вчорашні студенти, залишаючи alma mater, перестають бути не тільки носіями українського духу, а й лідерами взагалі, розчиняючись у загальній масі. Який механізм дії цього протягу і як захистити від нього людські душі?

Будучи викладачем від Бога (чверть століття віддано Кіровоградському педагогічному університету), він не шкодував часу на спілкування зі студентами та з їхніми старшими колегами в Інституті післядипломної освіти. Його лекції тут мали шалений успіх, але часто викликали й роздратування, і заперечення, адже йшлося про світоглядні речі, про стереотипи, позбуватися яких дуже непросто.

Певне ламання стереотипів довелося пережити багатьом десять років тому, коли на урядовому рівні відзначали 100-річчя колишнього ворога, а насправді великого поета, патріота і відданого сина своєї землі Євгена Маланюка. Важко було сподіватися, щоб такий захід обійшовся без недоречностей. Вони були і їх дуже болісно сприймав Леонід Куценко, який уже встиг оцінити і відчути духовну вагу земляка, зріднитися з ним.

- Наші владні структури демонструють переляк щодо всього пов’язаного з національною ідеєю, - ділитиметься він враженнями з журналістами. - Я пригадую 2 лютого 1997 року. Урочисте засідання у філармонії в Києві, присвячене 100-річчю Євгена Маланюка. Ювілей відзначається на рівні уряду. Перший ряд перекритий в очікуванні, що зараз приїде президент. А він, як виявилося, того вечора поїхав на концерт Йосипа Кобзона. Це був шок. І таких прикладів багато. Можна згадати про марку із зображенням Маланюка, яка мала вийти, але на якомусь етапі загубилась. До 10-річчя Незалежності у Києві демонструвалася виставка кіровоградських митців, і наш Андрій Надєждін підготував триптих, присвячений Євгенові Маланюку. Високопоставлений чиновник з Міністерства культури, приймаючи ці роботи, питає: «А хто такий Маланюк?» Моє внутрішнє зобов’язання - «розкрутити» Маланюка, зробити його відомим. Я над цим працюю, можливо, за рахунок інших своїх завдань, до яких руки не доходять. І бачу, що роботи ще дуже багато.

Тоді йому вдалося зробити чимало. На приміщенні колишнього Єлисаветградського реального училища (нині машинобудівний технікум), де навчався «найкращий інженер серед поетів і найкращий поет серед інженерів», як жартома називали Маланюка в еміграції, було встановлено меморіальну дошку. На центральній площі райцентру Новоархангельськ, де народився поет, постало його погруддя. Ім’ям Маланюка названо одну з вулиць Кіровограда.

Добре пам’ятаю те засідання міської топонімічної комісії. «Хто такий Маланюк? Та це - націоналіст, який відсиджувався за кордоном. Що він зробив для нашого міста?» - лунало раз по раз. Для цих людей поняття «видатний поет» значило набагато менше, ніж «ворог радянської влади». Добряче повіяло тоді географічним протягом… І це при тому, що в місцевій пресі з’явилася вже не одна публікація про Маланюка, світ побачили вже кілька книжок Леоніда Куценка з аналізом його життєвого та творчого шляху.

Рішення тоді таки ухвалили, щоправда, перейменували не одну з центральних магістралей міста, як планувалося, а непомітну і бічну вуличку Уфимську.

Через п’ять років після цього в області було засновано літературну премію імені Євгена Маланюка. Не один рік документи, подані обласною організацією Національної спілки письменників, лежали у владних кабінетах, двічі це питання виносилося на сесію обласної ради, з другого разу тодішнім керівникам області Василеві Моцному та Василеві Сибірцеву таки вдалося переконати депутатів у необхідності заснування премії. До честі кіровоградських літераторів, ця премія досі морально не девальвувалась, хоча у матеріальному плані становить не дуже велику суму - тисячу гривень.

Зібравши осколки своєї душі…

Узявшись за таке дослідження, Леонід Куценко не обмежився знахідками у місцевих архівах (хоча вони й порадували багатьма несподіваними документами) та тим, що зберігалось у Празі. Саме там Євген Филимонович перебував у перші еміграційні роки, у тому місті довго жила його дружина Богумила із сином Богданом, а пізніше вже й синова та внукова родини. До речі, саме під час відзначення 100-річчя Маланюка Богдан відвідав Україну разом зі своїм сином Гонзою. Побували вони й у Кіровограді та в Новоархангельську. Леонід Куценко влаштував їм екскурсійний тур навколишніми пам’ятними місцями: Чигирин, Суботів, Софіївський парк в Умані. На жаль, це була остання поїздка Богдана Маланюка в Україну, через два роки він відійшов у інші світи. Його вдова Єва, яка нині проживає недалеко від Праги, свято береже все, що стосується пам’яті «нашого Євгена Маланюка». У цьому переконалася родина Куценків, побувавши позаторік у гостях у пані Єви.

Леонід Васильович не задовольнився тим, що знайшов у Празі, і вирушив до Америки, де Маланюк рятувався від переслідувань радянських спецслужб. Там, в архівах Української вільної академії наук, заснованої свого часу українськими емігрантами, зберігаються безцінні документи: рукописи, щоденники, записники поета. Але, будучи краєзнавцем і просвітителем за натурою, він помічав і фіксував не тільки те, що стосувалось його наукової роботи. Його публікації про невідомі для загалу факти з історії краю багатьом допомогли по-новому глянути на свою малу батьківщину.

Багато людей, знаючи про його широку ерудицію та любов до рідного краю, зверталися до Леоніда Куценка з проханням провести екскурсію, і він ніколи не відмовляв, хоча офіційно його діяльність не була пов’язана з екскурсоводством. Студенти, школярі, просто знайомі… Вони дізнавалися чимало захоплюючого, хоча, здавалося б, усі хрестоматійні факти давно відомі. Леонід Васильович знав безліч цікавих деталей і умів на минуле дивитися небайдужими очима.

На прикладах родин Тобілевичів та Кропивницьких Леонід Куценко проаналізував процес формування та соціального становлення тодішньої української інтелігенції. Його книжку «Народу самосійні діти» можна назвати новим словом у вітчизняній історичній політології.

Національне духовне недокрів’я

Це те, що боліло і тривожило його чи не найбільше. Будучи людиною самодостатньою, він дуже тяжко переносив чиєсь самоприниження, особливо духовне. Тут вони з Маланюком були великими однодумцями. Ось як писав про це Леонід Куценко у вступі до своєї книжки «Dominus Маланюк: тло і постать»: «Дякуючи братові Володимирові, отримав в дарунок томик вибраних творів Є.Маланюка, привезений ним із Нью-Йорка ще 1989 року. Волею провидіння потрапив він мені до рук із десятків книг, що дісталися в Україну з Американського континенту, і випало розкритися книзі моїм очам на рядках поеми «Голоси землі»:

А десь Вона -

не знаю чим! - живе:

Архангород, Синюха,

Скалеве,

Торговиця…

І над розлогим степом

Таке ясне херсонське

наше небо.

Нема на світі

інших Батьківщин

Понад одну, що є наказ і чин.

Нема землі,

коханої так палко.

Як та, що в ній що

не верста, то - балка.

А там - байрак.

А там - горби могил,

І хмари-велетні,

і синій небосхил.

Моя Синиця - посестра Синюхи - несе свої води у Південний Буг трьома десятками кілометрів південніше. Я з дитинства закоханий у наше степове небо, і «хмари-велетні, і синій небосхил», і виріс в порізьблених байраками та балками долині Синиці, а Маланюковий Новоархангельськ ще студентом сходив вздовж і впоперек».

Та не тільки географічна близькість місць їхнього дитинства ріднила їх. А передусім відповідальність перед цією такою прекрасною землею, яка стільки століть потерпає від духовного національного недокрів’я, яке є не поразкою, а «капітуляцією перед боєм». Ще у першій своїй книжці про Маланюка «Боян степової Еллади» Леонід Куценко висловив пропозицію видати масовим накладом публіцистичну працю «Малоросійство», яка могла відіграти роль найліпшої агітації. Цього, зрозуміло, ніхто не зробив, бо, мабуть, не знайшлося зацікавлених у виліковуванні українців від їхньої найстрашнішої хвороби.

Але - чудеса! Розгортаю Маланюків текст і читаю слова, надзвичайно актуальні для громадян Кіровограда, - вони ніяк не можуть обрати міського голову, бо їх повсякчас заводять в оману всілякі хабарники, грошовиті шахраї та любителі ловити рибку у каламутній воді, підриваючи довіру до виборів як до демократичного інституту взагалі. Та на жаль, жоден кандидат на міського голову напевно не надрукує «Малоросійство» масовим накладом…

* * *

Звичайно, напередодні 110-річчя Євгена Маланюка про все це, але повніше, гостріше, цілісніше, міг би сказати сам Леонід Куценко

Та краєзнавець раптово і трагічно загинув. Його збила машина на одній з магістралей міста. Документи з кіровоградських архівів свідчать, що саме там колись розміщувався міський цвинтар, а на проїзній частині поховані священики і монахи.

У ці дні близькі і друзі відзначають сороковини його пам’яті.

Cвітлана Орел, «Дзеркало тижня»

03 лютого 2007

 

 

ПАМЯТИ ЧЕЛОВЕКА

Когда из жизни уходит человек, это страшно. Но когда это полный сил, энергии и творческих планов человек - это страшно вдвойне...

Те, кто знал Леонида Васильевича Куценко лично, наверное, не скоро оправятся от этого удара. Доктор филологических наук, профессор, автор огромного количества книг, он никогда не страдал звездной болезнью, с ним всегда можно было запросто поговорить на любую тему, решить какие-то проблемы, что-то новое обсудить, поспорить. Ученый, добившийся в своей карьере таких высот благодаря своему уму, таланту и кропотливому труду, пользовался огромным авторитетом у всех без исключения филологов Кировограда и области. Его обожали студенты - причем и тогда, когда он был секретарем комсомольской организации пединститута, молодым преподавателем, и когда это был уже маститый ученый. Он был удивительным рассказчиком - до сих пор, наверное, те, кто учился в пединституте в конце 70-х - начале 80-х, помнят полные залы, собиравшиеся, когда Леонид Васильевич с друзьями возвращался из поездок по Оби и Енисею...

Говорят, Бог забирает к себе лучших. Но в данном случае все, кто знал Леонида Васильевича Куценко, согласятся с тем, что Он поспешил. Такой Человек еще нужен был здесь...

Украина-Центр : 25 декабря 2006

 

 

МАРКО КРОПИВНИЦЬКИЙ

З ім'ям М. Кропивницького пов'язані створення українського професіонального театру й наступний етап розвитку реалістичної драматургії.

Марко Лукич Кропивницький народився 7 травня 1840р. в с. Бежбайраки на Херсонщині. Батько його - "чоловік труда, труда мозольного", - досяг достатку й становища в суспільстві (мав посаду управителя панських маєтків). Освіту М. Кропивницький здобував без будь-якої системи - то у приватній школі шляхтича Рудковського, то в Єлисаветградському училищі. Нормальне навчання стало можливим лише у Бобринецькій повітовій школі, яку юнак закінчив із похвальним листом. Мати вчила його музики, розучувала з ним різні вокальні партії. В цей час М. Кропивницький брав участь в аматорському гуртку, в якому ставили п'єси українських і російських драматургів.

Після невдалої спроби продовжити навчання в гімназії в Києві юнак повертається до Бобринця і вступає на службу до повітового суду.

З 1862р. М. Кропивницький відвідує заняття на юридичному факультеті Київського університету як вільний слухач. Під враженням однієї з перекладних мелодрам, побачених у київському театрі, він пише п'єсу "Микита Старостенко". То був твір недосвідченого автора (згодом він сам критично оцінив цю спробу). Тепер вона відома у варіанті, який зазнав численних ґрунтовних авторських доробок.

Так і не завершивши з різних причин освіти, М. Кропивницький поповнював свої знання самостійно, особливо з переїздом до Єлисаветграда, куди у 1865р. було переведено повіт, і де були бібліотеки. Там він і І. Тобілевич "знайомились потроху з Смайльсом, Робертом Оуеном, Джоном-Стюартом Міллем, Спенсером, Молешоттом і іншими; читали дещо і із Шекспіра, Байрона, Гете, Гейне, Дюма, Жорж Занд, Теккерея". На казенній службі він не просувався, а часто зовсім втрачав заробіток через захоплення мистецтвом та участь в аматорських виставах.

У 1871р. Кропивницький перейшов у професіональні актори, погодившись працювати у трупі графів Моркових (Одеса). Протягом десяти років роботи в російських театральних трупах він набув величезного сценічного досвіду, глибоко вивчив специфіку й закони театрального мистецтва, виробив свої творчі принципи, розуміння місця театру в житті суспільства.

У 1872р. в одеській газеті "Новороссийский телеграф" було опубліковано водевілі М. Кропивницького "Помирились" і "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання".

Важливим етапом у творчому житті Кропивницького та історії українського театру були його гастролі 1875р. у Галичині, де, працюючи актором і режисером театру товариства "Руська бесіда", він доклав зусиль до змін у репертуарі й художньому стилі театру, у наближенні його до реалізму й народності.

Після скасування (1881) заборони українського театру (хоча ще залишились численні обмеження й застереження) почали виникати українські трупи - у Києві, Харкові, Одесі. Та робота в них не задовольняла Кропивницького, який прагнув кардинальних змін у сценічній творчості. У 1882р. він організовує свою трупу, яка приблизно через рік зливається з трупою М. Старицького, де Кропивницький стає провідним режисером. Починається нова епоха в історії українського професійного театру, на сцені якого виступали, визначаючи його творче обличчя, М. Заньковецька, М. Садовський, а дещо пізніше - М. Садовська-Барілотті, Г. Затиркевич-Карпинська, П. Саксаганський, І. Карпенко-Карий. Виставляючи твори І. Котляревського, Т. Шевченка, Г. Квітки-Основ'яненка і власні, видатні митці утверджували принципи народності й реалізму.

Збірка творів М. Кропивницького, що вийшла у Києві в 1882р., включала п'єси "Дай серцю волю, заведе в неволю", "Глитай, або ж Павук" та "Невольник".

У перше двадцятиліття Кропивницький писав переважно твори комедійних жанрів - "Помирились" (1869), "За сиротою і бог з калитою, або ж Несподіване сватання" (1871), "Актор Синиця" (1871) - переробка водевілю Д. Ленського "Лев Гурич Синичкін", "Пошились у дурні" (1875), "По ревізії" (1882), "Лихо не кожному лихо - іншому й талан" (1882), "Вуси" (1885) - за оповіданням О. Сто-роженка. Цим водевілям, як і створеним у цей період драмам "Невольник" (1872) за поемою Т. Шевченка, "Беспочвенники" (1878, остаточна редакція - 1898), "Доки сонце зійде, роса очі виїсть" (1882), "Глитай, або ж павук" (1882), притаманні жанрова визначеність, традиційність системи художніх засобів (зокрема, розгортання конфлікту навколо головного героя або головної пари, яким протиставлені інші персонажі). У драмах "Де зерно, там і полова" ("Дві сім'ї") (1888), "Зайдиголова" (1889), "Олеся" (1891), "Перед волею" (1899), "Розгардіяш" (1906) поряд з основним конфліктом розгортається додаткова сюжетна лінія.

У 900-ті рр. Кропивницький не раз свої п'єси називає малюнками - "малюнки сільського руху" ("Конон Блискавиченко", 1902, "Скрутна доба", 1906), "малюнки сільського життя" ("Старі сучки й молоді парості", 1908), "малюнки сільського каламуту" ("Зерно і полова", 1910), - інтуїтивно відчуваючи істотні відмінності їх структури, в якій важко визначити початок, середину й кінець дії, бо зав'язка в них, по суті, відбулася ще до початку твору, а конфлікт фіналом не вичерпується.

Своєрідним явищем є комедії Кропив-ницького "Чмир" (1890), "На руїнах" (1900), "Супротивні течії" (1900), "Мамаша" (1903), "Старі сучки й молоді парості", як і водевіль "Дійшов до розуму" (1909). У деяких з них наявні ознаки трагікомедії, що була новим для того часу жанровим утворенням.

Незлостивою іронією позначено комедію "Голомозий" (1908), названу автором драмою. Серед авторських жанрових визначень є й "етюд" (одноактівки "По ревізії", "Лихо не кожному лихо...").

Прагнення драматурга до жанрової різноманітності знайшло свій вияв і в двох останніх його творах, позначених трагедійністю ("Страчена сила", 1903; "Зерно і полова", 1910).

Час від часу письменник звертався до інсценізації та переробки відомих літературних творів ("Невольник" за Шевченком, "Вій" і "Пропавша грамота" за Гоголем, "Вергілійова Енеїда", "Чайковський, або Олексій Попович" за Гребінкою, "Підгоряни" за Гушалевичем, "Вуси" за Стороженком, "Хоть з мосту та в воду головою" за Мольєровим "Жоржем Данденом").

Інтенсивна артистична (як правило, не менше ста вистав на рік) й організаторська діяльність Кропивницького, розгалуженість театральних маршрутів - не тільки гастрольних, а й тих, що були зумовлені відсутністю стаціонарного театру (численні міста України, Росії, Молдавії, Закавказзя, Польщі, Білорусії), - лишали небагато часу для літературної творчості. Але настійна потреба у повноцінному репертуарі, відданість улюбленому мистецтву, різностороння обдарованість породжували величезний ентузіазм, який давав змогу Кропивницькому долати і всі труднощі "акторського напівциганського життя", і тимчасові (іноді навіть конфліктні та тривалі за часом) розходження з однодумцями. Він написав більше сорока п'єс різних жанрів, включаючи переробки та інсценізації, перекладав Шекспіра, деякі твори російської драматургії.

Навіть в останні роки життя, змушений через різке погіршення стану здоров'я оселитись на хуторі Затишок, Кропивницький досить часто виїжджав брати участь у спектаклях, продовжував писати п'єси, намагаючись порушувати найзлободенніші, найгостріші теми тогочасного життя. Кропивницький клопочеться про організацію школи для селян та їхніх дітей, створює дві дитячі п'єси, використовуючи мотиви народних казок ("Івасик-Телесик", "По щучому велінню"), та працює над їх постановкою в себе на хуторі.

Помер М. Л. Кропивницький 21 квітня 1910р. по дорозі з Одеси, де був на гастролях; поховано його в Харкові

 

 

 

 

 

Винниченко Володимир Кирилович

28.07.1880-06.03.1951 Відомий український прозаїк, драматург, публіцист та громадський діяч. Голова Генерального Секретаріату Центральної Ради, в 1918-19 рр. очолював Директорію.

 

Ерделі Ксенія Олександрівна

20.02.1878-27.05.1971 Російська арфістка, композитор, педагог. Народна артистка СРСР з 1966р.

 

Завадський Михайло Ромулович

02.11.1848-1926 Громадський та педагогічний діяч, редактор, видавець. Один з фундаторів Єлисаветградського земського реального училища, засновник першого на Україні педагогічного часопису “Педагогічний вісник” (1881-1883).

 

Карпенко-Карий Іван Карпович (справжнє прізвище – Тобілевич)

29.09.1845-15.09.1907 Драматург та театральний діяч. Корифей українського професійного театру, залишив літературну спадщину (18 довершених п'єс). В м. Кіровограді у 1995р. відкрито літературно - меморіальний музей ім. Карпенка-Карого.

 

Кропивницький Марко Лукич

22.05.1840-02.04.1910 Драматург, театральний діяч, композитор, актор. Фундатор українського професійного театру, організатор та керівник кількох українських труп. В м. Кіровограді у 1982р. відкрито меморіальний музей М.Л.Кропивницького.

 

Маланюк Євген Филимонович

2.02.1897- 16.02.1968 Поет, літературознавець, культуролог, історіософ української діаспори. Учасник визвольних змагань доби УНР.

 

Мейтус Юлій Сергійович

28.01.1903-05.12.1998 Композитор. Народний артист України. Лауреат державної премії СРСР, державної премії УРСР ім. Т.Г. Шевченка. Творча спадщина – понад 200 вокальних творів та 15 опер

 

Нейгауз Генріх Густавович

12.04.1888-10.10.1964 Російський піаніст і педагог, професор Московської консерваторії. Народний артист РСФСР. В м. Кіровограді у 1981р. відкрито музей Г.Г.Нейгауза.

 

Осмьоркін Олександр Олександрович

08.12.1892-25.06.1953 Художник, професор живопису. Творча спадщина – понад 700 творів живопису, графіки, театральних декорацій; автор педагогічної системи “Виховання молодих художників”. В м. Кіровограді у 1994р. відкрито художньо-меморіальний музей О.О.Осмьоркіна.

 

Паученко Яків Васильович

21.03.1866-29.10.1914 Архітектор. Автор архітектурного ансамблю історичного центру м.Єлисаветграда (Кіровограда). В м. Кіровограді у 2002р. засновано обласну премію в галузі архітектури, декоративно-ужиткового мистецтва та геральдики імені Я.В.Паученка.

 

Петров Йосип Опанасович

15.11.1807-11.03.1878 Російський співак. Один з основоположників російської вокально-сценічної школи.

 

Садовський Микола Карпович (справжнє прізвище – Тобілевич)

13.12.1856- 7.02.1933 Актор, режисер, письменник. Один з учасників і організаторів театрального життя в Україні кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

 

Саксаганський Панас Карпович (справжнє прізвище – Тобілевич)

12.05.1859-17.09.1940 Актор, режисер, письменник. Один з учасників і організаторів театрального життя в Україні кінця ХІХ – першої половини ХХ ст.

 

Степняк-Кравчинський Сергій Михайлович (справжнє прізвище – Кравчинський)

13.07.1851-23.12.1895 Російський письменник, революціонер-народник. Учасник ходіння в народ, член “Народної волі”, автор книг “Подпольная Россия”, “Россия под властью царей” та ін.

 

Сухомлинський Василь Олександрович

28.09.1918- 2.09.1970 Педагог, письменник. Член-кореспондент АПН СРСР.

 

Тарковський Арсен Олександрович

25.06.1907-27.05.1989 Російський поет, перекладач. Лауреат Державної премії СРСР.

 

Чикаленко Євген Харлампієвич

9.12.1861- 1929 Громадський і культурний діяч, мемуарист, меценат, видавець. Видавець газет “Громадська думка”, “Рада”.

 

Шимановський Кароль

3.10.1882-29.03.1937 Польський композитор, піаніст, педагог, музичний діяч і публіцист. Народився і більшу частину свого життя провів на Україні. Творча спадщина – 4 симфонії, 2-й концерт для скрипки з оркестром, соната, 2 струнні квартети, 4 кантати та ін.

 

Яновський Юрій Іванович

27.08.1902-25.02.1954 Український прозаїк, драматург, кіносценарист.

 

Тютюшкін Семен Фокович

16.04.1901-25.11.1980 Герой Соціалістичної Праці, почесний залізничник.