Найбільший розквіт англійської економіки, а відповідно й усього суспільства, доводився на 1850-1870-ті рр. В цей час Британія була «майстернею світу», господарем світового ринку і світової фінансової системи, володарем найбільшого флоту, найбільшої й найбагатшої колоніальної системи. 1870-ті рр. XIX ст. стали останнім десятиліттям, впродовж якого вона мала статус «світової фабрики». У 1880-1890-ті рр. її економіка вступила в нову стадію свого розвитку, оскільки виявилася тенденція до зниження промислової та торгівельної ролі Британії в системі міжнародних господарський зв'язків, в тому числі у зв'язку з посиленням конкуренції з боку молодих промислових держав — США і Німеччини.

Відбулося зниження темпів приросту продукції англійської промисловості: якщо щорічний приріст її промислової продукції в 1870-ті рр. становив 3%, то в 1880-1890-ті рр. — лише 1,8% (у той час як у США — 4,8%; в Німеччині — 3,9%). Якщо в 1870 р. кам'яновугільна промисловість Британії забезпечувала 52% світового видобутку, то в кінці XIX ст. — 22%; виплавка чавуну в 1870 р. становила — 50% світового обсягу, в кінці XIX ст. — 22,1%, в 1913 — 13,5%, а виплавка сталі в 1913 р. — лише 10% світових показників (вугілля, чавун і сталь продовжували залишатися «королями технології» аж до І світової війни). Хоча перед світовою війною Британія залишалася наймогутнішою державою світу, було очевидно, що за своїм промисловим і технічним потенціалом вона відставала від США та Німеччини.

Поступова втрата Британією промислової монополії була очевидною сучасникам, що спричинило створення в 1885 р. комісії палати лордів та королівської комісії для вивчення причин занепаду виробництва. Воно пояснювалося багатьма факторами — як внутрішніми, так і зовнішніми. Однією з причин стала зміна кон'юнктури світового ринку після фінансово-економічної кризи 1873–1875 р., коли світова економіка вступила в період «великої депресії», що зачепило усі економічно розвинуті країни. Але були й причини, характерні тільки для Британії. По-перше, оскільки вона першою здійснила промисловий переворот, то її промислове устаткування на 80-ті рр. XIX ст. було значною мірою застарілим, не встигало за бурхливим технічним прогресом останньої третини XIX ст. і вимагало суттєвого переоснащення (у той час як в Німеччині і США промисловий розвиток мав інноваційний характер і відбувався на основі новітньої техніки і технології).

Британська наука сприяла технічному оновленню. Тут працювали видатні науковці Дж. Джоуль, Дж. Максвелл, Е.Резерфорд, У.Ремсей. В 1878 р. в Англії винайдено «томасовський процес» виплавки сталі (за іменем металурга С.Томаса); в 1890-ті рр. Ч.Парсон сконструював нові двигуни — парові турбіни. Однак Англія не здійснювала такого ж швидкого впровадження в промисловість досягнень в області хімії, електроніки, нових двигунів, досконалішого устаткування як молоді капіталістичні країни. В розвитку передової хімічної промисловості Британія відставала від Німеччини в 20 разів. Основні фонди виробництва оновлювалися тут лише частково і з великими труднощами. У той час як переоснащення потребувало великих капіталовкладень, вигіднішим для англійських промисловців було вивезення капіталів у колонії: в сировинні, видобувні галузі, сільське господарство, розвиток транспорту і зв'язку. Так, доля щорічних інвестицій у власне виробництво до 1880-х рр. становила 7,5% національного прибутку; у 1880-1990-ті рр. вона знизилася до 4,4%. Натомість колоніальні капіталовкладення Британії зросли до кінця XIX ст. вдвічі і досягли колосальних розмірів — майже 2 млрд ф. ст. На початку XX ст. Британія, що посідала І місце у світовій торгівлі, отримувала від своїх зарубіжних капіталовкладень прибуток у 5 раз більший, ніж від зовнішньої торгівлі.

По-друге, у той час як інші провідні країни в умовах «великої депресії» захищали свою економіку від іноземної конкуренції високими митними тарифами (Німеччина з 1879 р., Франція — з 1892 р.), британський уряд не впровадив протекціонізм. Велика Британія залишилася на позиціях вільної торгівлі, оскільки була найбільшим експортером промислової продукції, особливо вугілля, сталі, пряжі, бавовняних тканин і водночас залежала від колоніальної сировини та сільськогосподарської продукції (могла забезпечити себе сільгосппродукцією лише на третину). В умовах відсутності протекціоністської політики в Британії відбувалося тривале падіння цін — в 1873–1896 рр. ціни впали на 40%, що призвело до падіння прибутків підприємців і зменшення ділового інтересу. Це також стимулювало капіталовкладення британських підприємців у колонії.

Велика депресія" негативно вплинула на матеріальне становище усіх верств населення, включаючи лендлордів-землевласників, капіталістичних орендарів-фермерів, промислову буржуазію — особливо ту, яка працювала на внутрішній ринок, країни Європи і США. Хоча реальні доходи робітників у цей час зросли, королівська комісія з праці в 1893 р. зробила висновок, що майже 83% британських робітників мали сімейний бюджет нижче мінімального прожиткового рівня. Численною стала армія безробітних — часом вона доходила до 11,4% зайнятого населення, а в окремих тред-юніонах до третини складу. Складна економічна ситуація на тлі різкої поляризації суспільства створювала важку морально-психологічну атмосферу в усіх верствах суспільства.

По-третє, концентрація виробництва і збуту у Великій Британії розпочалася значно пізніше, ніж в Німеччині і США. У 1880-ті рр. спостерігалися лише окремі випадки концентрації виробництва, найуспішнішим з яких було створення великого суднобудівного об'єднання «Дормен-Лонг» в 1889 р. У 1890-ті рр. цей процес прискорився, особливо у військовій промисловості (об'єднання «Джон Браун», «Армстронг-Уітворт», «Віккерс». Повільніше відбувалася концентрація виробництва у традиційній легкій промисловості. Лише в 1897 р. утворився перший трест Коутса з виробництва пряжі й ниток. В 1898–1899 рр. з'явилося ще 4 об'єднання в текстильній промисловості. При цьому процес концентрації виробництва не був незворотним. Наприклад, асоціація з виробництва сталі (1886 р.) невдовзі розпалася; вугільний синдикат (1896 р.) проіснував усього 1 міс. Лише небагато об'єднань закріпилися міцно і лише в деяких галузях промисловості.

Британські монополії мали переважно колоніальний характер — «Колоніальна кампанія р. Нігер» (1886), «Імперська кампанія Британської Східної Африки» (1886), «Британська Південноафриканська кампанія» (1889). Вони мали набагато більші прибутки, ніж підприємства, що працювали на внутрішньому ринку.

Значно швидше відбувався процес концентрації капіталів: якщо в 1860-ті рр. у Великій Британії нараховувався 241 приватний банк, наприкінці XIX ст. — 50, перед світовою війною — лише 12 банків, що зайняли монопольні позиції та забезпечували потреби у великих капіталовкладеннях. Тож фінансові кола, особливо ті, що були тісно пов'язані з колоніальними підприємствами, все більше визначалися як найвпливовіші в політичній структурі суспільства.

На відміну від Франції і Німеччини, що мали розвинуте сільське господарство, у Великій Британії економічно самостійне селянство зникло ще в XVII ст. в результаті політики огороджування. Структуру сільськогосподарського населення формували такі прошарки як землевласники (лендлорди), фермери-орендарі (як великі орендарі-капіталісти, так і дрібні фермери), сільські робітники. Усі вони переживали труднощі в результаті падіння цін на сільськогосподарську продукцію.

Великі землевласники (лендлорди), яким належала майже вся землі, жили в містах і відмовилися від хліборобства як такого, що не приносило достатніх прибутків, перетворюючи великі площі на парки, мисливські угіддя і місця розваг або здаючи пасовища і орні землі великим фермерам-орендаторам, які спеціалізувалися на виробництві високоякісних дорогих м'ясних, молочних і овочевих продуктів. При цьому лендлорди регулярно зганяли з землі селян-орендарів. Особливо гострою ця проблема була в Ірландії, де землевласники (англійці-англіканці) позбавляли оренди безземельних ірландців-католиків, що стало основною причиною ірландської проблеми — найгострішої внутрішньої проблеми Великої Британії в останній третині XIX — на початку XX ст.

У той час як Франція і Німеччина в умовах падіння цін на сільгосппродукцію пішли по шляху збільшення митних тарифів, що дозволило їм утримувати ціни на прийнятному рівні, Британія скоротила виробництво пшениці (за період 1875–1895 рр. на 2/3). Якщо в 1871 р. посівні площі становили 8,2 млн акрів, на поч. XX ст. вони скоротилися до 5,9 млн. Для цього періоду характерні як масова імміграція безземельних і малоземельних селян, так і кооперація конкурентоспроможних господарств. Будучи забезпечена власною сільгосппродукцією лише на третину, Велика Британія все більше орієнтувалася на імпорт.

Оскільки саме існування Великої Британії залежало від зовнішньої торгівлі (найбільший у світі експортер й імпортер) й інвестицій у колонії, це диктувало необхідність її панування на морях для забезпечення комунікацій з колоніями. Тож флотські програми Німеччини, що почали реалізовуватися на початку XX ст., уявлялися британським суспільством загрозою його національним інтересам.

В останні п'ять років XIX ст. відбулася деяка стабілізація і навіть підйом промисловості, але він не був тривалим. В 1900–1905 рр. сталася чергова економічна криза, хоча вона проявилася в Англії меншою мірою, ніж в інших країнах; за нею послідувала затяжна криза 1907–1910 рр.

Нові тенденції в економічному житті Великої Британії були пов'язані з англійсько-бурською війною 1899–1902 рр. Вона призупинила приток золота з Південної Африки, порушила торговельні зв'язки з нею, важкими для населення були військові податки. Водночас війна принесла державні замовлення галузям важкої промисловості (сталеливарна, металообробна, вугільна) і таким чином сприяла їх розвитку.

Після кризи 1900–1905 рр. утворилися і зміцніли численні промислові об'єднання, хоч процес концентрації виробництва в Англії, як і раніше, відбувався повільніше, ніж в Німеччині й США. Ще більше стимулювала процес концентрації виробництва затяжна криза 1907–1910 рр. Так, в 1906 р. утворився знаменитий автомобільний концерн «Роллс-Ройс». Новим явищем стало утворення міжнародних нафтових монополій: англійсько-голландської «Ройал датч шелл» (1907), англійсько-іранської «Брітіш петролеум» (1909).

На початку XX ст. Велика Британія остаточно втратила промислову монополію. Німецька й американська торгівельно-промислова конкуренція набувала все більш загрозливого характеру. Продукція цих країн успішно конкурувала з англійською не лише на зовнішніх ринках, але й на внутрішньому англійському. У той час як англійський експорт на європейський ринок в 1910 р. становив 155 млн ф. ст., німецький — 281 млн ф. ст. Вартість експорту з Німеччини до Англії зросла в 1912 р. до 57 млн ф. ст., вартість англійського експорту до Німеччини — лише до 41 млн ф. ст. Німецькі банки вперше відкрили свої відділення в Англії.

В цих умовах британські економісти закликали підприємців не шкодувати грошей для оновлення устаткування і удосконалення методів виробництва, щоб перемогти в конкуренції, що посилилася. Тож на початку XX ст. відбулося збільшення внутрішніх інвестицій. В 1900–1905 рр. Британія вкладала у власне господарство щорічно близько 72 млн ф. ст., у той час як вивозила 64 млн ф. ст. Однак це не могло кардинально змінити ситуацію. Перед світовою війною Британія залишалася наймогутнішою державою світу, однак за своїм промисловим і технічним потенціалом поступалася США та Німеччині.