Педенко Марія Петрівна


Марія Петрівна Педенко (1920 Молочанськ - 1957 Київ)— українсько-радянський громадський діяч, редактор військових видань, мемуаристка. Активний учасник 2-ї світової війни. Прийнята до членів Спілки письменників України в 1985 році, посмертно.

Біографічна довідка

   Педенко Марія Петрівна народилася в 1920 році в місті Молочанськ Запорізької області в сім'ї селянина - бідняка. Уже пізніше, в своїх споминах, вона повідала про рідне місто: «Я народилася і виросла в місті Молочанську. Було воно цікаве, маленький українське містечко. Два технікуми, три середні школи, Палац піонерів і жовтенят. Клуб і кінотеатр були в місті. Жили молочанці щасливо і радісно».
   У 1939 році Марія Педенко закінчила в Молочанську середню школу № 2. Вступила до Дніпропетровського педагогічного інституту, але вчитися там не змогла, бо тяжко захворів батько, він став німим і нерухомим, і Марії, як старшій дитині довелося утримувати сім'ю. Працювала вона вчителькою, потім стала піонервожатою, директором Молочанського Палацу Піонерів.
   Та бурхливому й цікавому життю молодої активістки стала на заваді війна. А коли 5 жовтня 1941 року в Молочанськ увірвалися фашисти, Марія уже 6 жовтня потрапила на Південний фронт. Там вона перев'язувала поранених, тоді ж ,вперше, і сама була поранена. Підлічившись, з лютого 1942 року Марія Педенко працювала піонервожатою в Апшеронській середньої школі № 1, в Краснодарському краї (куди ще недокотилася військова кампанія). Та ввона хотіла повернутися на фронт, хоча їй таки відмовили, мотивуючи це відсутністю наряду на жінок. Тоді Марія зробила надзвичайно мужній вчинок - вона звернулася, листом, особисто до Сталіна. Довелося чиновникам її прохання задовільнити, Марію було направлено на військово-політичні курси при ПУ Чорноморського флоту і, згодом, вона стала бійцем морської піхоти.
Потрапивши на війну Марія, опинилася на флоті, і вона дуже пишалася своїм призначенням саме в морську піхоту. У своєму листі до дівчат України Марія пише: «Ми, дівчата в смугастих тільняшках, запевняємо вас, дорогі сестри, що відплатимо загарбникам за поневолені міста і села, за людей, які тиняються під парканами «чорніше чорної землі», за Дніпр широкий, що бушує кров'ю, за Чернечу гору, за великого співака свободи Тараса Шевченка».    Служба Марії почалася досить незвично - її ніхто не брав на фронт, вона сама туди напросилася, і сама ж добиралася до місця розташування частини. Хіба можна уявити сучасну 22-річну дівчину, яка б так само наполегливо йшла до своєї мети, і мета її була не була особистою, а громадською? Так, у Марії все цілі і прагнення країни стали особистими, вона жила ними. Замість забав юності - фронт. Якби вона залишилася вдома - цього б ніхто не засудив, але Марія вирішила йти воювати.
   «Начальнику клубу 255-ї бригади морської піхоти. Відряджається у ваше розпорядження старший червонофлотець Педенко Марія Петрівна для проходження подальшої служби на посаді начальника бібліотеки бригади. Термін прибуття 16 листопада 1942. Начальник четвертого відділу, майор Толмачов». З таким листом прибула Марія у військову частину і відразу ж почала працювати. Крім угамування інформаційного голоду солдатів Марія турбувалася й про те, щоб вони не відчували і фізичного дискомфорту. Її часто можна було побачити за приготуванням їжі, або ремонтом одягу солдатів - це не були її обов'язки, але це було її прагнення. За таку турботу і добре серце дуже швидко Марію полюбили всі військові, вони ласкаво називали її «Руда полундра». За яскравий колір волосся і за легку вдачу. Також, моряки часто називали її не Марією, а Мариною-морською.
Йшли роки війни. Воюючи, Марія була неодноразово поранена. Під час штурму Новоросійська, який згодом був звільнений, потрапила в госпіталь. За роки війни, Марія разом зі своїм підрозділом пройшла Кавказ, Крим, всю Україну, Польщу, Угорщину та Чехословаччину.Знову була поранена і потрапила в госпіталь. Не дійшла, лише трішки, зі своїми військовими побратимами до Німеччини, але подумки завжди була з ними. За свої бойові подвиги Марія Педенко нагороджена орденом Вітчизняної війни II ступеня, медалями: «За відвагу», «За оборону Кавказу», «За перемогу над Німеччиною у Великій Вітчизняній Війні 1941 - 1945 рр..», «За доблесну працю у Великій Вітчизняній Війні 1941 - 1945 рр..».
   Заслуги Марії перед Батьківщиною - величезні. Під час боїв вона була і солдатом, і десантником, і куховаркою і просто співбесідницею. Але найбільший внесок Марії - це, звичайно, її турбота про морально-вольовий стан бійців. Скільки добрих, ласкавих, слів чули від неї бійці в ті страшні дні війни. І ніхто не знає, звідки брала Марія сили, щоб у страшній військової каруселі підбадьорювати інших, щоб знайти потрібні слова. Саме завдяки її доброму серцю і ласкавому слову і залишилася Марія в пам'яті народу.
   Марія Педенко була демобілізована в грудні 1945 року. Відразу ж повернулася додому. Ще до війни Марія мріяла бути вчителькою (і навіть в складних життєвих обставинах не полишала цієї мрії) - у своєму фронтовому щоденнику писала: «І, правда, як добре бути вчителем. Це мрія мого дитинства. Я хочу бути сільською вчителькою. Я хочу вчити дітей рідної мови, літератури, розповідати їм про творчість Шевченка, про мужню лірику Лесі Українки, про радянських письменників, про нашу велику країну, про Велику Вітчизняну війну... скажіть хіба це не щастя?».
   Після повернення в рідне місто, Марія почала працювати вчителькою, написала і видала у 1945 році «Фронтовий щоденник». Багато людей тоді прочитали цю книгу, у числі читачів виявився і міністр освіти Радянського союзу. Він був вражений відкритістю цієї розповіді і літературним талантом Марії, а тому, при особистій зустрічі з нею, одразу порадив Марії продовжити навчання. Так вона стала студенткою Київського університету імені Т. Г. Шевченка філологічного факультету, на якому вчилася з вересня 1946 по липень 1951 року і одночасно працювала позаштатним лектором Київського ОК ЛКСМУ і ЦК ЛКСМУ. В той же період почала друкувати свої публіцистичні твори в пресі. Після навчання вона стала працювати в школі робітничої молоді та вела в восьмих класах курс української літератури. Здавалося, що мрія Марії, нарешті здійснилася. Але, на жаль, за станом здоров'я, їй не дозволили працювати вчителькою - давалися в знаки військові поранення.
   Померла Марія Петрівна в 1957 році від старих ран і похована на військовій ділянці Байкового кладовища в Києві. На її могилі пам'ятник з уральського білого мармуру і на ньому напис: «Герою десанту на Малу землю, комсоргу 255-ї морської бригади лейтенанту-десантникові Педенко Марії Петрівні (Рудій Полундрі)»
   І до цих пір в Молочанську знають, пам'ятають та шанують Марію Педенко. Половина всіх школярів міста навчається в СШ № 1 - у ній колись навчалася Марія, а сьогодні ця школа носить її ім'я. Про це свідчить меморіальна дошка, що міститься на фасаді школи (яку встановили у 1978 році). Встановлення меморіальної дошки відбувалося святково, з мітингом в якому взяли участь школярі, міська влада, почесні громадяни міста, ветерани війни, родичі Марії, її бойові товариші, представники трудових колективів міста Молочанськ та міста Токмак. Але не тільки меморіальна дошка на стіні школи нагадує молочанцям про славну землячку - вулиця, на якій народилася і виросла Марія - сьогодні також названа в її честь.

Творчий набуток

   Наймаштабнішим творчо-літературним набутком Марії Педенко став «Фронтовой дневник», якого вона видрукувала по повернення до рідного міста в 1945 році.
    Фронтовий щоденник написаний Марією - це захоплююча історія, яка не викликає жодних сумнівів в її реальності. Свій щоденник Марія написала в місті Великий Токмак в 1945 році. У ньому вона детально й талановито описує свої воєнні роки, захоплююче пише про фронтових товаришів, і зовсім небагато - про себе. До речі, дана книжка була вже тричі передрукована (в 1945,  1979 та 1981 роках)
   Та крім цього видання, Марія Педенко, вирізнялася чисельними публіцистично-патріотичними творами-очерками в місцевій та республіканській пресі. Особливо, після закінчення філологічного факультету Київського університету імені Т. Г. Шевченка (1951 року), і, на часі, роботи позаштатним лектором Київського ОК ЛКСМУ і ЦК ЛКСМУ.
   Окремо слід відзначити, що публіцистика супроводжувала Марію все її життя, і навіть на фронті, в тяжкі військові будні, вона знаходила в собі сили задля складання, редагування та випуску фронтових листків, газет та відозв. Так, дуже скоро після початку Маріїної служби, в розташуванні частини почала виходити рукописна газета «Полундра». Звичайно ж, Марія брала в цьому безпосередню участь. Ось що пише Марія Петрівна у своєму щоденнику: «Рукописна фронтова газета на Малій Землі називається «Полундра». Цей морський термін містить стільки різних понять, що важко його точно пояснити. Бійці сприймають цю назву, як виклик фашистам і, як безмірну зневагу до ворога. Газета гумористична і сатирична. Її видає політвідділ бригади, і я, з насолодою, працюю в ній». Працювати доводилося в страшній незручності, але Марія розуміла важливість і необхідність цієї справи: «Наша «підземна» редакція займає половину невеликого столу, за яким під керівництвом політвідділу бригади видається гумористична газета «Полундра» і виходить в світ «Інформаційний бюлетень».
   Та, так судилося долею, Марія Педенко пройшла насичену, але коротку життєву ниву. Тому багато її творчих планів не судилося уже збутися і тільки її Фронтовий щоденник та добірки публіцистичних творів наштовхують нащадків до висновку - яким би талановитим і плідним автором могла стати ця сильна духом жінка. Саме такими ж почуттями загорілися творчі представники краю Запорожжя й звернулися до СПУ: з проханням прийняти до своїх лав самобутнього прозаїка. Відтак, в 1985 році Марію Педенко було прийнято до Спілки письменників України, нажаль посмертно.

Дізнайтеся більше
* Більше довідатися про героїню - Марію Педенко можна завідавшись в історично-краєзнавчому об`єднанні міст Молочанська та Токмака, членів Токмацького відділу Запорізького обласного центру туризму і краєзнавства учнівської молоді.
* «Фронтовий щоденник» Марії Педенко.
Comments