Історія краю

В 4-5 тисячоліттях до нашої ери на землях від Дністра до Дніпра існувала культура, яку вчені назвали трипільською. Її сліди досі знаходимо і на голованівській землі: в Свірневому, Роздолі, Перегонівці, Полонистому, Лащівці... А ось ця статуетка богині Матері-Родоначальниці, яка поміщається на долоні, знайдена в 1987 році в центрі Голованівська під час копання погреба на глибині приблизно 5 метрів. Неодноразово людям також траплялися різноманітні знаряддя праці кам’яного віку. Але незважаючи на це, ніде в літописах аж до другої половини ХVIII ст. не згадується якесь поселення на цьому місці. Складається враження, що від часів трипільської культури до польської колонізації тут взагалі була пустиня.

Але чи могла пустувати така благодатна земля в той час, коли людство потребувало продуктів харчування і гарних умов для проживання? Не могла. Тому мусимо віднайти відповідь на питання, що тут було до нас? Заглянемо в найдавніші історичні книги. Найперше звернемося до праці Геродота, в яких він описує історію Скитії (так 2500 років тому греки називали племена, що мешкали на наших землях) і до Влескниги – найдавнішої літературної та історичної пам’ятки українського народу.

Деякі історики стверджують, що українці, як етнос, в історичному процесі виділилися не раніше ХІ ст. Але чи так це? Звернемо свій погляд на будинів і їхнє місто Гелон, про які згадує в своїй праці батько історії. І те, і інше наука досі не може точно розтлумачити – що то за народ і де, зокрема, стояло їхнє місто.

В одному місці Геродот пише, що будини живуть на північ за Меотійським озером аж за савроматами, тобто, приблизно там, де знаходиться сьогоднішня Московщина. А в іншому повідомляє, що в їх країні є дерев’яне місто Гелон. Воно оточене дерев’яним муром. Там є святилища, прикрашені статуйками богів, жертівниками й храмо­вими спорудами з дерева. Тут також жили греки, які прибули з надморських (тобто причорноморських) міст і поселилися в краю будинів. Чи могли так далеко від своїх колоній аж у Московщині поселитися греки? Звісно що ні. І про це говорить той факт, що будини разом з гелонами та савроматами першими зголосилися вступити у війну проти перського царя Дарія, який наступав від Істри (Дунаю) на нашу землю. Отож, будини мешкали неподалік Дунаю, приблизно десь у нашому краї. Де, зокрема? Долучимо до нашого дослідження Влескнигу. Тут древній руський літописець Ілар Хоругин неодноразово згадує Колунь (або Голунь) як державу і як місто: „Голунь був славний і три сотні градів сильних мав, а Києград мав менше – на півдні десяток градів і все” (д.22). Як в Геродота Гелон так і у Хоругина Голунь дерев’яне місто. Окрім того, з д. 17Б Влескниги ми дізнаємося, що руси Голунь „залишили ворогам, хоч та Голунь, колом будучи (тобто укріплення у формі кола – С. П.), тяжко дісталася ворогам”, зокрема грекам. Ось чому Геродот в Гелоні згадує і будинів, і греків, бо на його час Голунню вже володіли греки, хоча, звичайно, в рідному місті мешкала і якась частина будинів. За допомогою архетипу слова будини спробуємо визначити, де вони мешкали. Бачимо той же архетип „буд” в словах буда, будка, будинки, будувати і читаємо в Геродота: „Будинки і святилища в них також із дерева”. Тобто, очевидно, що будини не кочівники, а осілий (будівничий) народ і саме звідси походження їх назви. Чи не вони були мешканцями отих найбільших свого часу протоміст біля Майданецького, Тальянків, Легезіно та інших, які сьогодні досліджують археологи? Саме так, адже донині на Вінниччині, Черкащині та Київщині зберігаються села з назвами Буда

Отже, якщо будини мешкали в межах історичної Уманщини, десь тут повинна була бути і їхня столиця Гелон (Голунь).

Звернемо свій погляд ще до деяких джерел.

„Оповіді Захарихи”: „За те часы, коли еще Земли Руской Киевской не было, а была Рущина по Руси-Реце”... Рущина – це стара Русь, яка була від Богу по Рось-ріку. Та сама Стара Русь – Голунь, яка згадується у Влескнизі. Але дехто може сказати, що це лише легенди.

Гаразд, поцікавимося в досить авторитетному „Літописі руському” про те, хто жив у басейні річок Бог (Південний Буг)-Дніпро? Ось що повідомляв літописець Нестор: „ Дуліби жили по Бугу, де нині волиняни (мається на увазі Західний Буг – С. П.) , а уличі й тіверці сиділи по другому, [тобто Південному] Бугу і по Дніпру; сиділи вони також поблизу Дунаю. І було множество їх, бо сиділи вони по Бугові і по Дніпру аж до моря, і єсть городи їх і до сьогодні. Через те називали їх греки “Велика Скитія”.

Навіть баварський географ ІХ ст. свідчив, що в уличів, які мешкали в Прибужжі, було 318 міст. Отже, сумнівів не може бути: саме уличі (гуличі, голунці) були мешканцями Великої Скитії. І їх столиця була десь між Бугом та отими прамістами, про які ми згадували вище. І тут варто зупинити свій погляд на такому непоказному сьогодні містечку як Голованівськ Кіровоградської області (одне із тлумачень його назви, до речі, „головне місто”). Привертають увагу також урочища з однокореневими назвами: Голоче, В оловик, Б ілик (нині Ємилівське). Чи випадковий цей збіг з Голунню (Гелоном)?

Маємо також цікаві археологічні знахідки. Зокрема, вже згадувана теракотова фігурка богині Матері, глиняна голівка грецької богині Деметри IV-V ст. до н. е. та ольвійська мідна монета у вигляді дельфінчика ІІ-ІІІ ст. до н. е., виявлені на околицях Голованівська (зберігаються в Красногірському музеї), що є доказом проживання тут греків. Уманський краєзнавчий музей ще в 1956 році зафіксував повідомлення А.І. Заболоцького, що на лебединських полях „на поверхні землі люди знаходять бронзові триг­ранні наконечники стріл” і що біля цього села є 13 могил. Це свідчить про те, що територія Голованівщини була ареною жорстоких боїв щонайменше в середині першого тисячоліття до н. е. Немаловажну (якщо не найголовнішу) роль відігравало розташування столиці. Голованівськ (Голунь) з огляду на ситуацію тритисячної давнини займав ідеальне розташування на мапі країни. Він знаходиться на одній прямій (теж майже ідеальній) посередині між Києвом та Одесою, де на той час могли стояти форпости по обороні північних та південних рубежів Колані. Тут досі пам’ятають Гардову дорогу, яка в одну сторону вела до нинішнього Миколаєва (раніше до острова Гард), а в іншу – на Кам’янець-Подільський. А ще звідси йшли дороги до верхніх дніпровських порогів (приблизно нинішнє місто Кременчук або Черкаси), де міг проникати ворог на наші землі і де необхідно було також тримати варту, і в протилежну сторону до древнього українського міста Тягина (Бендери) на Дністрі. Нижні пороги, схід країни, як і за козацьких часів, захищала легендарна Хортиця, про яку ми ще будемо говорити. Кращого місця для „обітниці русів”, як називає Голунь Влескнига, годі було шукати – це самий центр тогочасної країни. І він найбільше може претендувати на Пересічень-град, який згадується в „Оповідях Захарихи”.

Ще один цікавий факт. „За повідомленням В. Б Антоновича (Археологическая карта Киевской губернии /Приложение „древності” т. 15/ Изд. Московського археологического общества. Москва 1895 г. ст. 132), повз Табанове проходить земляний вал в напрямі Балтської волості. На 68 ст. цього видання вказано, що цей вал називають „змієвим” і йде він через підвисоцький ліс, далі через села Копенкувате, Табанове і аж до річки Кодима. Тобто вал пересікав весь нинішній Голованівський район, в т. ч. село Пушкове, в якому „Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету” (1901 р.) згадують наявність якихось валів. Можливо, саме вони були останнім оборонним рубежем зі сходу на підступах до такого важливого міста, яким колись був Голованівськ. Привертає увагу і те, що фортеці на Інгулі, зокрема Кіровоградська, та на Синюсі – Торговицька (а вони були значно раніше, ніж їх датують) також будувалися на правому березі річок – отже, не виключено, їхньою місією було захищати „обітницю русів” від ворога, в разі, якщо Хортиця не могла відстояти непорушність східних кордонів на Дніпрі. Навіть командуючий армії УНР 1991-1920 рр. генерал М. Омелянович-Павленко в своїх споминах називав наш край „серцем України”.

Нинішній центр Голованівська (старе місто) це невелике підвищення, з трьох боків – сходу, півдня і заходу, оточене річкою і з кількома ставками. Але дехто з корінних голованівців і зараз каже, що в давнину Голованівськ знаходився в річково-болотному колі. Отой ярок неподалік колишньої сільгосптехніки (його пересікає вулиця Пушкіна), нібито, був колись річкою (швидше рукотворним захисним ровом), яка пролягала до яру біля нинішньої інкубаторної станції і до Юридівки. Отже, якщо вірити цим переказам, виходить, що нинішній центр Голованівська колись був, ніби, як островом Кайнари – досить велике, як на перше тисячоліття до нашої ери городище і зручне місце для відбиття ворожого наступу. Пізніше, з північного боку річку було засипано, очевидно, ґрунтом із захисних валів і землею, яку виймали будівельники катакомб. Це, звичайно, лише припущення. А щоб довести як було насправді, необхідні серйозні наукові дослідження та археологічні розкопки. На користь нашої версії, що Голованівськ це колишній Гелон-Голунь, також численні сліди старовинних курганів в районі та печери (катакомби) в центрі містечка. Про печери варто поговорити окремо. Це цілі рукотворні підземні помешкання, але скільки їм років ніхто не знає – припускають, що їм може бути і кілька сотень, і кілька тисяч років. Зараз їх по суті неможливо дослідити як належить, бо переважна більшість їх зруйнована та завалена. А ще до Великої Вітчизняної війни, коли в містечко не прийшла важка техніка і велике будівництво, чимало сміливців проникали до них і навіть робили описи. Ось один із них: “Виявлено 5 входів: біля церкви, біля раймагу, за польським кладовищем, в руїнах бувшого піонерського клубу і п’ятий – в погребі біля приміщення райвідділу МДБ. Через вхід біля бувшого піонерклубу встановлено, що тут катакомба збудована формою півкола з плоскою долівкою, на відстанях є заглибини в стінах. Біля церкви виявлено, що в тій частині катакомби двоярусні. Через кожних 30 метрів є отвори для доступу повітря.”

Автору цих рядків пощастило побувати в одній печері. Знаходилася вона на 6 метрів від поверхні ґрунту. Прохід був приблизно метри в ширину і висотою до 1,8 м. Пощастило мені побачити згадані вище заглибини в стінах. Вони знаходилися приблизно на 50 см. вище основи головного проходу, висота приблизно метр і півтора метра в довжину, стіни витесані якимсь вузьким знаряддям, на зразок дитячої лопатки. Для чого призначалися ці ніші важко сказати, але цілком можливо, за прикладом Київських печер, сюди на якийсь період могли ховати покійників.

В кінці 80-х років, коли копали котлован під м’ясний корпус ринку, було виявлено катакомбу, яка мала розміри чималої зали з двома, на жаль, заваленими виходами. В катакомбах знаходили кістки людей, тварин, шматки залізних ланцюгів, посуд, дерев’яні пута і, навіть, вози, які при дотику розсипалися на порох. Все це свідчить про те, що катакомби будували з таким розрахунком, щоб у випадку наскоків ворога можна було переховуватися від його очей тривалий час. До речі, чи не про древніх голованівців і про їх винахід – катакомби, згадує у своїй „Історії” Геродот ось у цьому фрагменті: „Скитське плем’я дуже розумно винайшло щось, чого нема в інших, вельми важливе для життя людей, на­скільки я розумію. Це найважливіше, що вони винайшли, а са­ме, що ніхто з тих, які нападали на них, не врятувався, і ще, коли вони не хочуть, щоб їх знайшли завойовники, скитів неможливо знайти. ”Існує легенда (а дехто каже, що це навіть зафіксовано в одному з турецьких літописів), що у 16 чи 17 столітті пройшла нашим краєм орда, все винищила й випалила. І йшов за ним слідом великий загін турків. Звісно, його зустрічала лише випалена земля і трупи. В урочищі Воловик (ліс на північ від Голованівська) загін наздогнала ніч. Полководці дали наказ розкласти табір і заночувати. Що сталося з турками потім, так і не дізналися в Стамбулі. У літописі, нібито, так і зазначено: “Дійшли до Воловика, а там, як під землю провалилися”.

А події, очевидно, розвивалися таким чином. Турки, зробивши привал, поснули. Тих, хто був на чатах, тихенько зняли голованівці, які вилізли зі своїх підземних схованок, і до ноги вирізали ворога.

Перші письмові згадки про Голованівськ належать до 1757 року. Саме тоді поселення Голованевське-Голованецьке вперше фіксується у двох документах, датованих вереснем та листопадом 1757 року. Один з них знаходиться у Краківському архіві. Це звіт уманського губернатора (управителя) С.Ортинського перед Ф.-С. Потоцьким про стан поселень в Уманській волості, зокрема, про час заснування слобод (нових поселень). Зокрема, в ньому сказано, що поселення, назване в документі “Holowaniewskie“, вже існує кілька років, а його осадження (тобто, заснування) доручене якомусь шляхтичу Косовському. Але про те, що ця земля була густо заселена раніше стверджують також польські історики кінця ХVІ століття. Вони писали, що на південний схід від Брацлава (точно в нашому напрямку) були і села, і замки, і городища, щоправда зруйновані. Наприклад, Й. Верещинський відмічав: “Що Україна колись рясніла багатствами, краще всього видно по спустошених церквах. Замки, або точніше, городища – такі міцні, що коли б укріпити їх баштами, то вони зробились би неприступними” ( Малоизвестные сочинения Киевского бискупа (1589-1598) Иосифа Верещинского. К., 1895.) В „Хроніці європейської Сарматії”, правда, Олександр Гваньїні (пр. 1538-1614) серед тих, хто після смерті литовського короля Вітовта (1430 р.) хитрістю виманили з замку старосту Кам’янця і воєводу Подільської землі старосту Довгорда, схопили і таким чином передали Поділля під владу Речі Посполитої, згадується „коронний син” Крушина з Голова. Науці невідомо, що це за поселення. Може, на початок XV ст. саме так називався наш Голованівськ?

Але чому ж тоді Голованівськ згадується лише з середини XVIII століття? На жаль, така доля всього Бусько-Синського регіону. Знищений київськими (варязькими) князями, але не зломлений, цей край не прийняв християнства – ні польського, ні київського. І тривалий час був у союзі з монголо-татарськими, половецькими князями, які з повагою ставилися як до віри, так і до мови наших предків. Досі ці факти старанно приховуються тими, хто не хоче, аби загалу стала відома правда про те, що на наші землі в Х-ХІІІ ст. не розповсюджувалася ні київська, ні московська влада і що тут була сила, яка потрясала Європу. В той час як Київ потерпав від Московії, а Польща мріяла окатоличити прилеглі до неї території, руси (українці) з половцями-татарами здійснили кілька серйозних походів.

Олександр Гваньїні у згаданій вище книзі згадує про „страшне й жорстоке татарське нашестя до Польщі” 1243 р., внаслідок чого було захоплено велику здобич і доставлено на Русь. А коли польському воєводі Влодзімежу вдалося відбити якусь частину полонених, татари „розгнівалися і пішли на Русь”, де зібравши ще більші сили, знову рушили на Польщу і вчинили там велику шкоду. „Пустошачи землю, вони прийшли в Угорщину і там з’єдналися з Батиєм, жили там близько трьох років, розділивши між собою спустошене королівство. З’ївши провіант, вони повернулися до своїх країн, до Скитії, а було їх усіх шістсот тисяч”. „1270 році знову маса татар на чолі з Ногаєм та Телебугом прийшла до Сандомира, яких привели руські князі” (підкреслення С. П.) і знову переможно. „Потім знову русаки з татарами прийшли до Польщі вчетверте...” Цього разу полякам вдалося розбити спільне військо татар і русів та взяти в полон їхнього гетьмана Шварну. „Року 1287, у грудні місяці, знову напала маса татар з тими ж своїми царями Ногаєм і Телебугою на Люблінську землю і на Мазовію, – пише далі Гваньїні, – потім, і на Сандомирську, Серадзьку й Краківську землі, вогнем і мечем пройшлися до самих Татр. Вони пограбували й попали чимало замків, тільки за руською порадою не займали кляштору на Лисій горі...” (ст. 107-110, 113).

Тим часом зміцнювалась Литва. Завдяки вдалій полі­тиці Литовські князі „без ґвалту і крику” розширювали свої володіння. Бо вони і від чужинців захищали і до чужих звичаїв та порядків пристосовувалися, поважали їхню мову та культуру: „Ми старини не рушаємо, а новини не уводимо”. Тому руським (подільським) стало вигідніше прийняти сторону литовських князів ніж татарських, які на той час значно ослабли. Київ під литовським впливом був уже в 1320 р.. Орду ж незабаром було розбито зовсім.

Ось що писав 1580 р. польський історик М. Стрийковський: „ Було це 1331 року. Литовський князь Ольгерд разом з племінниками Олександром, Костянтином, Юрієм і Федором Кориатовичами зібрали війська і відправились із Новогрудки проти татар в дикі поля. Минувши Канів і Черкаси, на урочищі Синя Вода (сучасна Синюха – С.П.) побачили в полі велику орду татар з трьома цариками, поділену на три частини. Першу частину вів Котлубах сул­тан, другу — Кочубей Гирей, третю — Димейтер султан. Ольгерд розділив своє військо на шість частин і розставив його півколом, щоб татари не могли за їх звичаєм обступити і поражати стрілами. Татари відразу ж рясно пустили із луків залізний град, кілька разів намагалися розірвати ряди супротивника швидкими атаками, але їм це не вдалось. А Литва з Руссю зі свого боку атакували татар, пішовши в ру­копашну з піками і шаблями, інші поражали їх із куш белтами, особливо навгородці, напавши з боків. Татари падали, як снопи від дужого вітру, не втримавши натиску, змішались і поспішно стали відходити на широких полях. Усі три татар­ських царики виявились убитими, а з ними також багато мурз і уланів. Трупами татарськими покрились поля і напов­нились ріки. Русь з Литвою забрала кілька десятків кінських табунів і верблюдів, обоз і майно. Торговицю, розвалини якої в полях в гирлі ріки Буг (неточність Стрийковського – С. П.) ще й тепер стоять, Білу Церкву, Звенигород і всі поля аж за Очаків, від Києва і до Путивля, до гирла Дону, звільнили від та­тар, загнавши їх у Крим. Користуючись перемогою, Ольгерд вертався назад через Подолію (тобто і через Голованівщину – С.П.), де тоді також жили та­тари, підкоривши собі і зневоливши русинів, котрі не мали ні вождів, ні царів. Ольгерд і тут розігнав татар, вибив і вигнав, так що тільки декотрі з них спаслись в Добруджських полях за Дунаєм”. Звернімо увагу на те, що в Подолії жили русини (тобто це не були дикі поля), котрі не мали ні вождів, ні царів. На наших землях мешкав вільний народ, підкоряючись голові роду чи може старшині якійсь, духівникам.

У ХІV ст. Голованівщина, як і більшість українських земель, вже знаходилася під зверхністю Литовсько-Руської держави, повні­ша назва якої – Велике князівство Литовське і Руське. Вся юриспруденція велась українською мовою Вищими володарями в князівстві були литовські феодали, а основну масу населення складали українці, білоруси і ча­стково москвини. Люди поділились на стани: бояри, вільні зем­левласники, кріпаки і смерди. Податки платили двох видів: дякло і серебщизну. Дякло князі одержували сіном, вівсом, домашньою птицею, яйцями. Серебщизна спочатку бралась від сохи, волів і коней, а згодом вийшла по­станова, щоб „серебщизна від підданих наших ніколи від во­лів і кляч не бралась”. Платив 5 литовських грошей за рік тільки той, хто мав соху.

Колись єдиний слов’янський рід був розірваний на католиків і православних. Кожен відстоював своє і вважав за потрібне нав’язати свою правду іншим. Український народ, зокрема, багате і людне Поділля (Гваньїлі її називає навіть Подільською країною) не змогло відстояти своєї окремішності навіть за допомогою печенігів та татар і згодом стало ареною жорстокої боротьби між трьома силами Річчю Посполитою, Московією та Турцією. Так 1575 року, за свідченням того ж Гваньїлі, піддані турецького паші татари захопили в неволю понад п’ятдесят п’ять тисяч нашого люду, а старих та малих винищили до ноги. Було також забрано „до півтораста тисяч коней, а також незлічену кількість худоби та овець, не згадуючи іншу здобич: шати, золото, срібло” (ст. 221). 1474-го захопили ще більше – 100 тис. подолян.

Про ще один похід писав М. Грушевський: “Дрижопільська битва між козаками Хмельницького і поляками відбулась в 1655 р. у січні 29, 30, 31, лютому 1 (за новим стилем) з п’ятниці до понеділка. Вже після цієї битви показала себе орда (вона виступила на боці поляків – прим. С. П.). Коли полякам не вдалося зламати козацьку силу, вони почали братися за інші методи... Вже Брацлавщину й Східне Поділля (край, куди відносився нинішній Голованівський район – прим. С. П.) спустошили, а тепер взялися пустошити по Дніпро... В березні прийшла ще більша орда – 120-150 тисяч. Прийшла не з тим, щоб воювати, а щоб прогодуватися, наловити ясиру. Стали ловити рештки нещасної людності. В результаті – Побужжя перетворилося на справжню руїну. Татари, забравши все, що можна було, в кінці березня стали збиратися додому, залишивши руїни, попелища і трупи без кінця. Особливо немовлят, задавлених, розтоптаних на шляхах. Татари забирали все старше, а цих давили і кидали. Коли в лютому, як відійшов Менгі-Герай, на Брацлавщині лягло в руїнах 50 міст, а 100 тисяч людей загнано в Крим, то в березні спалено й пограбовано щонайменше 60 міст, а 200 тисяч людей забрано в ясир, не рахуючи подушених немовлят і тих, що загинули в огні, з голоду... Ось як описує араб-мандрівник, архідиякон Павло Алепський Україну, відвідуючи її два рази: 1654 року в дорозі до Москви і 1656 року вже назад: „З землі тої, з того раю, що плавав у молоці й меді, втікало сонячне колись життя. 3-під весняного снігу та болота висувалися недогарки й не поховані трупи. Зі сховків по глухих борах виглядав голод і пошесть, накликав їх пугач, а ціла країна оповита тугою невгасною..” (за М. Грушевським, „Історія України-Руси” т. 9).

ПОЛЬСЬКА КОЛОНІЗАЦІЯ

Чи є ще де-небудь такі щедрі і привабливі місця, як в Україні?

Чотириста років тому вже згадуваний польський біскуп (католицький єпископ) Й. Верещинський писав про Україну, маючи на увазі насамперед ту її частину, що “на південний схід від Брацлава”. „ Україна може бути житницею інших країн, як колись був Єгипет. Поля її такі чудові, як Єлисейські поля у Вергілія; то простягаються рівнинами, то перерізаються горами і лісами; характер їх веселий і урожайний. В Україні так багато худоби, звірів, різних птахів, риби та інших речей, придатних на харч лю­дям, що можна подумати, неначе вона була батьківщиною Церери і Діани. Меду стільки береться в її бортях і пасіках, що забувається і сіцілійська Гілла, і антійський Гімет... Але навіщо витрачати напищені слова, коли можна одним словом відзначити, що Україна — та обітована земля, яка тече мо­локом і медом”.” (Малоизвестные сочинения Киевского бискупа (1589-1598) Иосифа Верещинского. К., 1895.) Й. Верещинський закликав польську шляхту якнайшвидше оволодіти тією землею і хлопами, які її обробляли. Сам Верещинський писав про „майже пустиню”, але свідчив, що перед навалою бусур­манських орд цвіла вона й розкошувала. Тільки непрохані погані зайди пограбували і спустошили її так, що від колиш­ніх багатих і розкішних міст залишилися одні руїни. А вин­ними в усьому цьому, на думку Верещинського, були самі люди, які до нашестя татар жили тут. „Зробившись повними, жир­ними, вони надумались противитися Господу. За те Господь Бог, загорівшись проти них страшним гнівом, знищив їх роз­кішні царства, їх самих віддав у бусурманські руки, а Укра­їну ось уже кілька, сотень літ як обернув у голу пустелю... Отож я говорю, що ця чудова Україна була покарана за свої гріхи, і через нашу сонливість і байдужість перетворена майже в пустиню. Тепер ми не турбуємось про те, щоб цю пустиню і цю привабливу Україну знов заселити людьми при тому такими людьми, за спинами яких ми, немов за сті­ною, були б заховані від недругів святого Хреста. А між тим це легко можна здійснити, бо кожний, хто тільки спробує України, повинен у ній залишитись: вона притягує до себе людину, з якого б народу та не виходила, як магніт залізо. А виникає це від особливості країни: небо України веселе, клімат здоровий, земля плодовита”. Отже, католицький єпископ, як колись грецькі ієреї, як пізніше москвини, гітлерівці, бачив у своїх одноплемінниках боже покликання і призначення заселити благодатні українські землі, виправдовуючи колонізацію тим, що місцеве населення нібито чимось завинило перед Богом. І почалось. Великі польські землевласники стали випрошувати від князів литовських і королів польсь­ких нових володінь у наших краях і прибирати їх до своїх рук.

В польських джерелах стверджувалось, що „ґрунти Гуманський та Звенигородський” почали залюднюватись тільки наприкінці 16 ст. Злісна неправда. У ці часи польські колонізатори накинулись на згадані землі. А місцеві козаки, уходники з Волині, Київщини, західного Поділля та Галичини жили тут і раніше. Польська влада не хотіла тих поселян визнавати законними, називала їх „подлєйшими”, бо від них, мовляв, „нема ніякого пожитку та послуг”. „Не будучи, урожоними боярами — шляхтою, і невідомо звідки прийшлі, називають себе боярами, тримають під собою селища, іноді не несуть ніякої служби”. (Архив Юго-Западной России, ч.7,т.2. – К., 1890, с. 56). Зрозуміло, що для польських колонізаторів ці люди були небажані. Тому їх і не вказували в офіційних документах, стверджуючи, що Уманщина (а отже і нинішня Голованівщина) — “пустиня”. Уманська “пустиня” в документах вперше згадується 1609 р., коли Річ Посполита послала своїх комісарів, щоб вони об’їхали ті землі і описали їх. Що й вони зробили. Один із таких описів рясніє географічними неточностями: взяти хоча б таке „річки, що впадають у річку Уманку”, яка, навпаки, сама впадає у Ятрань. І все ж процитуємо його: „ Та пустиня лежить в кільканадцяти милях за Брацлавом між двома татарськими шляхами — Кривошарівським і Удицьким, розпочинається з Кублицьких верховин, проти яких стоять ліски, звані Вірменськими, тягнеться до урочища Кам’янецького Рогу біля річки Удича аж до впаду в Буг, долиною Бугу аж до гирла Синьої Води, так з одного боку розляглась та пустиня. З другого боку починається від Вір­менських лісків до Яворчиків і до Лісків Лядських і від Ляд­ських до Берестова, від Берестова до верхів’їв річки Бабані, що впадає в річку Ятрань, долиною Ятрані до Синьої Води до Бугу і так уся та пустиня з урочищами і річками, що впадають у річку Уманку, розтягнулась на сім миль. (1 миля дорівнювала 7,468 км – прим. C.П.)” (Архив Юго-Западной России, ч.7,т.2. К., 1890, с. 56). Весь „Гуманський грунт”, подарований Річчю Посполитою брацлавському старості Калиновському, по межі мав біля 300 верст (1 межова верста до 18 століття рівнялася 2,1336 км – прим. С.П.). В ухвалі відмічалось: „Внесли до нас земські посли, щоб ми за великі та криваві заслуги Валентія Олександро­вича Калиновського, старости Вінницького та Брацлавського, пожалували йому на правах власності пустиню, що зветься Гумань” (М. Ткаченко. Уманщина в 16-17 ст. – К. 1927, с. 9). Звернімо увагу: Гуманню тоді називали не місто, а велику територію: „Ця „пустеля” утворила потім 4 ключа (адміністративна одиниця за Польщі – С.П.): Уманський, Голованівський, Богопільський і Хащеватський” („ Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету”).

Магнат Калиновський зокрема – „спеціалізувався” на виробництві поташу, порошку для миловарної та скляної промисловості, який добувався шляхом спалювання деревини. Саме тоді було дуже багато винищено лісів у наших краях. Польські колонізатори дбали перш за все про власну наживу і користалися українськими природними ресурсами не рахуючись ні з чим. Один з документів Калиновського вказує на контракт з гданським купцем Деменсом, згідно якого він продає купцеві за 108 тисяч злотих тисячу бочок поташу. (М. Грушевський. Студії з економічної історії. К. 1918 р. с. 46). Чимало необхідно було випалити лісу для цього. Для тих же, хто поселявся на землях, що межували з татарськими (часто це вихідці з Бойківщини, Західного Поділля, утікачі з Київщини), король давав привілеї, в яких поселян зобов’язували обгородитись заборами і укріпитись вежами, а також побудувати ратушу, їм дозволялося користуватися землями впродовж 24 років, „а дичину в лісах і рибу в річках вільно ловити і після 24 років, але з тим, щоб промисловики давали в замок десяту рибу або час­тину улову; в міських ставках дозволяється ловити рибу тільки 4 роки. По закінченню пільгових літ кожен, хто бажає гонити горілку, повинен платити по одному злотому від кот­ла. Кожен міщанин повинен мати добру рушницю, два фунти пороху, копу куль під страхом покарання замковим началь­ством за відсутність. За оголошенням старости міщанин з цією зброєю повинен без будь-яких відмовлень іти з підста­ростою туди, де стоятиме королівський табір, чи на інше мі­сце призначення. Якщо кому-небудь з міщан не сподобається жити в даному місті, йому дозволяється переселитись в інше місце, а будинок і майно продати, дати чи подарувати на власний розсуд, тільки не сторонньому кому-небудь і не ко­закам; при цьому заплатити відхідного війту і замковому начальству по 6 литовських грошей. Кожен міщанин, одружую­чись сам, чи жінка, чи одружуючи своїх дітей, має платити поємщини куницю за дівку...” ( Л. Похилевич. Сказания о населенных местностях Киевской губернии. К., 1864).

За період перебування нашого краю під Польщею сюди перебралося чимало поляків: Лясковські, Тріщинські, Лозінські, Брезинські, Пославські, Кадієвські, Циберманівські, Цілевичі, Бєлінські, Сікорські, Зборовські, Мошняцькі, Богопольські – серед яких, втім, більшість ополячені українці та євреї. ...Про те, як жилося українцям за поляків маємо чимало літописних свідчень. Навіть самі поляки писали про звірства своїх співвітчизників. Єзуїт Скарга, як відзначав український історик Микола Костомаров, завзятий ворог православ’я і україн­ської народности, і той говорив, що на цілій земній кулі не найде держави, де би так обходилися з пахарями, як у Польщі. „Владілець або королівський староста не тілько відбирає у бідного хлопа все, що він заробляє, але й уби­ває його самого, коли схоче і як схоче, і ніхто не скаже йому за се лихого слова... Та ніщо так не тяжило і не вражало українського народу, як власть жидів, — писав М. Костомаров. — Пани, лінуючись орудувати добрами, самі віддавали їх в оренду жидам з повним правом панської власти над хлопами. І тут-то не було кінця слідствам над робочою силою і умовам життя народу. Крім різних можливих проявів самоволі, жиди, користуючись приниженням православної віри, брали в оренду церкви, накладали оплати за хрещення дітей (дудки), за вінчане (поємщина), за похорони і на останку взагалі за всяке богослужіння; крім того, — й умисне висьмівали віру. Брати добро в оренду видавалося так вигідно, що число жидів усе більшало й Україна опинилася під їх владою.” (М. Костомаров. Істория України в житєписах визначнійших єї діячів. Львів, 1918. с.251-253).

ВИЗВОЛЬНИЙ РУХ І ПУСТКА

Утиски українського населення польською шляхтою і єврейськими лихварями відгукнулися народними бунтами та повстаннями, які прокотилися по всій Україні. І одним з найперших козацьких виступів було повстання селян Брацлавського воєводства на чолі з Северином Наливайком. Коли магнат Калиновський забив його батька, Северин організував загін козаків і в 1594 р. почав нищити польських панів. Цей визвольний рух поширився на всю Україну, не обійшов він і наш край. 1658 р. згідно Гадяцького договору Брацлавське воєводство відійшло до Польщі. А війни і повстання не втихали. І гетьмани змінювались один за одним. 1670 р. на Раді біля Умані гетьманом обрано уманського полковника М. Ханенка. На цей час Умань стає столицею Право­бережної України – резиденцією гетьмана Ханенка. Але гетьманував він недовго, його переміг П. Дорошенко, який орієнтувався на Туреччину. (Існують перекази, що Дорошенко вів переговори з турками в лісі поблизу села Крутеньке, від того й називається ліс Дорошовим). Нещодавно біля чотиристалітнього дуба у Воловику було знайдено рушницю часів 17 століття, що також є свідченням козацького руху на Голованівщині. Згідно Бучацької умови (1672 р.) Брацлавщина стала турецьким протекторатом Поділля – туре­цькою областю. Того ж року турецькі війська окупували наші землі. Люди тікали в інші регіони, здебільшого на Полтав­щину, де часто поповнювали ряди козацьких загонів. Пізніше згідно з „Трактатом про вічний мир” (1686 р.) між Росією і Польщею Брацлавщина, в т. ч. й нинішня Голованівщина, мала стати нейтральною незаселеною зоною. Саме цього разу на десятиліття наша земля стала „майже пустинею”.

Та незабаром влада Туреччини ослабла і вже 1699 р. за Карловицьким мирним договором більша частина Поділля знову перейшла до складу Польщі. Поступово на наших землях почало відроджуватися життя. Поверталися на батьківщину біженці з-за Дніпра (це від них маємо багато тих, хто носить прізвище Запорожець, Запорожчук, Козак[ов], Козачинський), з Західного Поділля. прибували також переселенці з Полісся, Київщини... Відомо, що в 1732 р. наш край належав магнату Ф. С. Потоцькому. Він був власником на той час 70 міст і містечок, кількох сотень сіл, 400 тисяч кріпаків. До речі, Умань і навколишні села, (а отже і наші) він здавав в оренду і мав від того великі прибутки. Орендарі ж дерли з місцевих селян по три шкури. Тому не дивно, що майже протягом всього ХVІІІ ст. в наших краях діяли гайдамаки, які нещадно нищили шляхту та жидів-орендарів. А в 1750 р. в руках гайдамаків була чи не вся Брацлавщина, Східне Поділля і велика частина Київщини. В 1755-1757 рр. гайдамаки тільки на Уманщині завдали Потоцькому збитків на 120,8 тисяч злотих... Після Коліївщини (так ще називається гайдамацький рух) наш край ще більше занепав. Коліївщина доконала Польщу, Росія доконала Коліївщину, а Україна попала в іншу залежність – російську, не ліпшу, ніж польську: „ На тій Україні, На тій самій, Що з тобою Ляха задавила! Байстрюки Катерини Сараною сіли”, напише потім Т. Шевченко (“Стоїть в селі Суботові...”). А народ складе таку пісню:

Прилетіли із Москви три лебеді

Та принесли на криллячках три біди:

Перва біда царю треба годити,

Друга біда панам даром робити,

Третя біда жидам хати топити.

(Історичні пісні. К., 1961, с. 363).

ПОТОЦЬКІ

Чимало було тих Потоцьких і за Польщі, і за Росії. І, як писали радянські історики, сотні літ вони визискували поневолених і закріпачених прабатьків наших. Але ті історики, як правило, бачили лише одну сторону. Якщо вже він поляк та ще й магнат, поміщик – значить експлуататор і кровопивця. І майже не бралося на вагу те, який слід залишили вони після себе. А залишали вони чудові палаци, храми, парки, як от знаменита уманська “Софіївка”. Зокрема, про її будівничого, власника розлогої смуги латифундій на двох мільйонах гектарів (3000000 моргів) із сотнями містечок і сіл графа, маршала Торговецької конфедерації, генерал-аншефа російської армії Станіслава Фелікса „Щесного” (у перекладі українською – „Щасного”, „Щасливця”) Потоцького, праправнука Станіслава „Ревери” – коронного гетьмана при Яні II Казимірі (часів Богдана Хмельницького, Івана Виговського та Юрія Хмельницького) варто дещо переповісти із архівних джерел.

Оволодівши десятками тисяч посполитих, „одмінно від пересічного кетяга дрібніших феодалів”, С. Потоцький напрочуд чесно турбувався про васалів, споруджував православні храми нарівні з костьолами, упорядкував знамениту особисту бібліотеку з майже 17000 томів, стимулював людове самоврядування, застосовував агрономічні та зоотехнічні рекомендації, налагоджував фабричне виробництво, панщину скоротив до 36 днів на рік. З його ласки-потурання представницький Брацлавський з’їзд 1788 р. наполягав, аби на очікуваному сеймі депутати з України твердо вотували пільги „хлопам”. У своїй монографії „Останні роки Речі Посполитої” Микола Костомаров досить позитивно охарактеризував Потоцького-поміщика: „Доступний своїм підданим, унятливий до їхніх потреб, він не збирався освічувати селян, але не перешкоджав їм благоденствувати у тій сфері, в якій вони існували; його села виблискували білими хатами посеред розкішних садів, оточені численністю скирт хліба, стогів сіна, волів, овець, бджіл тощо. У нього не чулося про злидні: селяни його не знали європейського одягу, проте їм вистачало витворів домашньої мануфактури, бо жінки, не обтяжені працею на пана, могли прясти, ткати та шити для себе і своїх родин. Усюди були достаток та втіха, всюди жили по-старосвітському” ( Костомаров Н. Й. Собр. соч. СПб, 1905. Кн. 7).

Саме за період, коли голованівськими землями володів С. Потоцький в навколишніх селах бурхливо будуються церкви. З закінченням будівництва дерев’яної церкви з’являється і перша письмова згадка про Голованівськ в документах Подільської єпархії – 1764 рік.

Зі справ російської Державної Ради відомо: „14 березня 1805 р. помер генерал-аншеф Станіслав-Фелікс Щенсний-Потоцький, котрий залишив 108 000 душ селян у Київській, Подільській та Волинській губерніях на поділ своїм 16-тьом дітям. У нього були від першого шлюбу з Іозефою Мнішек, сини – Юрій (29 років), Станіслав (19 р.), Ярослав (17р.), Володимир (15 р.) і дочки – Пелагея (за князем Сапегою), Людвика (за Косиковським), Вікторія (за Шуазель-Гуф’є), Роза (за Антоном Потоцьким), Констанція (за Яном Потоцьким, до речі відомим польським істориком, автором численних праць про Україну (1761-1815), Октавія (за Швеймовським), Ідалія (дівиця); та від другого шлюбу, з Софією де Челіче, сини – Олександр (7 р.), Мечислав (5 р.), Болеслав (2 тижні) і дочки – Софія (4 р.) й Ольга (3 р.)”. (Цит. за: Архив графов Мордвиновых. СПб, 1902. Т. 5. С. 502.)

Після смерті батька володіння Голованівської волості перейшло до рук Станіслава і Володимира Потоцьких. Ці юнаки були не такими великодушними, як їх батько. Ось який документ зберігається в Центральному державному архіві України. (Мову і правопис збережено).

„Ведомость местечку, селениям и деревням Голованевской волости, крестьяне коих переводятся в обязанные поселения вотчинников графов Станислава и Владимира Потоцких.

Приложение Д.

Цена крестьянским отработкам на экономической земле взамен платежа поземельного оброка:

За вспахивание полудесятины плугом (в) 3 пары скота — 50 коп.

За выраление полудесятины в одну пару волов — 20 коп.

За сборонование полудесятины бороною в одну лошадь или парою волов — 10 коп.

За свозку хлеба или сена от всхода солнца до заката — 20 коп.

За посев четырех десятин зерном — 20 коп.

За выкошение полудесятины хлеба или травы — 20 коп.

За нажатие хлеба озимого или ярого полторы копны в 60 снопов законченой величины от 5-ти до 6 четвертей аршина —20 коп.

За навязание одной копны хлеба озимого и ярого — 10 коп.

За обмолот одной копны озимого хлеба — 15 коп.

За обмолот одной половины копны ярого хлеба — 15 коп.

За разные работы без уроков:

За день мужеской работы с парою волами — 15 коп.

За день мужеской работы без скота — 10 коп.

За один день работы взрослой женщины — 7 с половиной коп.

За один день мальчика и девчонки от 10 до 13 лет — от 3 до 4 коп.

За один день мальчика и девчонки от 14 до 17 лет — от 5 до 6 коп.

При исполнении безурочных поденных работ крестьянин обязан начинать работу от восхода солнца и продолжать до заката.

С подлинным верно: пристав (підпис).”

Втім справи юних Потоцьких на місцях вели безжальні пристави та управляючі, або орендарі-євреї, а, як відомо, не такі страшні пани, як підпанки. Управляючими були переважно дрібна шляхта, або ті, хто прийняв католицтво, й отримав “од великодушного пана-поляка благородне польське прізвище”. Багато з тих, хто сьогодні хизуються своїми польськими прізвищами, мали б знати, що швидше всього насправді вони і не поляки зовсім. Для ілюстрації цього наведемо розповідь уродженця села Красногірки полковника Радянської Армії П. Пославського з його рукопису „На сорок п’ятому”: “Розповідають, що прізвище Пославський появилося в 1400 році. До того ця людина носила прізвище Корчак (українське, між іншим, – прим. С.П.). В основу нового прізвища покладено корінь пас, пояс, інакше шнурок. Який, нібито, один з Корчаків зумів вирізати із волової шкури такої довжини, щоб ним можна було обхопити якомога більше землі, яку йому дарував в нагороду якийсь вельможа за рятування життя на полюванні...”

Отаким чином колишній українець Корчак заробив собі трохи земельки і польське прізвище. Прикладів того, як з українців робили поляків, а пізніше росіян, історія знає доволі. Українців не повинно було бути – якщо не винищити, то асимілювати. Щоб ніщо не нагадувало, яких батьків вони діти. Таке завдання ставили перед собою всі, хто хотів володіти нашими землями, ріками та лісами.

ПІД РОСІЄЮ

Підступно полонивши ватажків і розгромивши гайдамацький рух, на наших землях активно утверджувався новий колонізатор – Росія. Звичайно, спершу військовим (силовим) способом.

Традиційно Росія жила в стані безперервних війн. Ось короткий рахунок їх того часу:

1779-1800 — війна Росії з Францією,

1804-1813 — війна Росії з Іраном,

1806-1812 — війна Росії з Туреччиною,

1808-1809 — війна Росії з Швецією,

1812-1814 — війна Росії з Наполеоном,

1826-1828 — війна Росії з Іраном,

1828-1829 — війна Росії з Туреччиною...

За цими баталіями стояли великі людські жертви та каліцтва. Отож Росії необхідні були вояки – гарматне м’ясо. Вже в ці роки головним постачальником людських ресурсів до війська стали українці, в тому числі вихідці з нинішньої Голованівщини. Про це ось такий документ, що стосується призову на війну з Наполеоном, який йшов на Москву: “ ...Уезды, составляющие бывшие польскую Украину, а именно: Киевскую губернию, да сопредельный ей Каменец-Подольской, т.е. Винницкой, Брацлавской, Гайсинский, Балтский, объязываются каждый из помещьичих и других состояний людей собрать по два эскадрона или по 300 казаков в приличной одежде и на лошадях с сбруей. Люди могут быть назначаемы в казаки, невзирая ни на лета, ни на рост, ни же на маловажные телесные недостатки, но с единственным соблюдением сил и способностей к службе сего”.

Це прямий доказ того, що в перемозі Кутузова над Наполеоном, якою так пишаються росіяни, є велика заслуга українців і, зокрема, наших предків – подолян, про що ті ж росіяни забувають згадувати.

ПОБУТ І ХАРЧУВАННЯ

Життя селян на початку ХІХ століття було нестерпним, як ніколи раніше. Їх мучило кріпосне право, рекрутські набори, злидні та хвороби. Навіть заможніші селяни жили в глиняних хатах – з вальків чи на слупах, вкритими житнім околотом або очеретом. Віконця маленькі – в чотири шибки. В хаті обов’язково була піч, піл (ліжко на забитих в долівку кілках), стіл, мисник, скриня, лавки, ослін, цебер. Уся сім’я, яка нерідко нараховувала більше десяти душ, товклася в одній хаті (кімнаті), а в зимові дні – ще й телята, ягнята, квочка. Опалювали житло здебільшого соломою, дим “висів коромислом”. Долівки глиняні, біля цебра вони мали вигляд болота. На долівках і спали. Тільки тато з мамою спали на полу, баба чи дід з одним-двома онуками на печі, а решта на долівці. Встелять соломою, накриють ряднами – ото й вся постіль. Укривались свитками та кожухами. Ніяких лазень селяни не мали, пе­ред святами обмивались в ночвах. Воші і блохи надокучали всім. Часто навідувались на села інфекційні пошесті. (Зокрема „ Труди Подільського єпархіального історико-статистичного комітету”, розповідаючи про с. Свірневе, зазначали, що в цьому селі “часто бувають різні епідемічні захворювання, які забирають в могилу багато жертв”.) Нижньої білизни наприклад, селяни не знали: чоловік носив сорочку і підштаники, жінка – сорочку. Тільки в дуже холодні дні жін­ки одягали власноручно пошиті матьки. Ні держава, ні пани не приділяли щонайменшої уваги селянину. З нього лише визискували. Він мусив не тільки вирощувати хліб, виробляти м’ясо, молоко, яйця, шерсть й годувати власну родину, а й самотужки дбати про одяг, необхідні предмети побуту та реманент. Сіяли прядиво (коноплі), вибирали, молотили, замочували на кілька днів у ставку, потім висушували, тіпали, чесали – робили клоччя. З нього пряли нитки вручну веретеном. З тієї пряжі на примітивних верстатах ткачі пряли грубу тканину, яка йшла і на мішки, і на сорочки. А якщо коли вдавалося розжитися на спражнє полотно, то його жінки використовували на рушники, на яких вишивали символи-обереги, та на сорочки дівчатам, що були на виданні. За вишиванням частенько збиралися посиденьки, де переповідали минуле, співали й складали пісень, ділились досвідом свого життя. Українська жінка – це справжня берегиня домашнього тепла і затишку. На ній трималася вся хатня і домашня робота, діти. Вона знала і вміло користувалася всілякими травами та народними засобами від хвороб, наговорів. Знала десятки способів як захистити худобу від поганого ока і т. п. Жили й трудились переважно великими родинами: батьки з дітьми, дідусь та бабуся. Повага до старших, готовність прийти на допомогу один одному передавалися з покоління в покоління. В селах Голованівщини, навіть, до чужої старої жінки зверталися не інакше як бабка, а не баба. До батьків зверталися на “Ви”. В тогочасній українській мові, особливо на селі, були відсутні матірні слова, в наших краях вони появилися лише з активним нав’язуванням російської мови у ХХ ст. Українець від природи – культурна, толерантна людина, яка не дозволяла собі “бруднити рота” поганими словами. Навіть російська „Элементарная география для гимназий” (Петербург, 1902 р.) теж визнавала, що мова українців „м’якіша і співучіша великоросійської, і живуть вони заможніше та охайніше великоросів”.

Головним заробітком для селянина був хліб. Він продавав зерно, і часто навіть не надлишки. Якщо селянин і знав, що зібраного зерна не вистачить до но­вого урожаю, він все одно змушений був продавати частину. Бо чогось іншого на продаж не мав, а треба ж було за щось купити хоч солі, дьогтю та й подушне віддати. Ось що роз­повідав селянин-середняк. „ Я, наприклад, козак, хазяїн се­редньої руки; у мене жінка, син двадцяти літ, записаний у ревізію, та ще двоє менших дітей. У цьому році в мене від корму залишиться пудів сто різного хліба – можу його про­дати. Ціна, слава богу, тепер не по 4 1/4 копійки сріблом за пуд жита, як було кілька років тому, а по 10 коп. ср. Ото ж я виручу 10 крб. ср. Ну, чобіт три пари для мене, жінки і сина по 1 крб. 15 коп. пара – 3 крб. 49 коп. Пудів півтора солі – 1 крб. 80 коп., дьогтю відро – 1 крб., горілки й риби для косарів – бо хто допоможе косіння відбути без горілки, і риби – 1 крб. 25 коп. Чи багато ще залишилось? Два карбованці п’ятдесят копійок. А подушне за дві душі, рекрутські та ще різні там... А присікається чого старшина, писар, голова, окружний і т. д. і т. п. А серпи зубити, сокиру нову купити, попам дати, залізо в плузі порветься і т. д. і т. п. Ну, й „наша душа не з лопуцька і хоче того, що й людська” – може хоч на свята коли-небудь захочеться випити чарку горілки. Ні, жінко, моя, ні, мій сину, не буде вам у цьому ро­ці обнови до різдвяних свят...” (“Основа”, січень, 1861 р., стор. 272).

Влітку селяни – і чоловіки, і жінки, не кажучи вже про дітей, – ходили здебільшого босі. Дуже простим був раціон харчування наших предків. І навдивовижу здоровим. Без ніяких лікарів, дієтологів вони знали, що необхідно їхньому організму. Переважно це їжа рослинного походження: жито, капуста, гарбуз, буряк, кукурудза, цибуля, часник, боби, олія і похідні від них страви – каші, капусняк, борщ, житній хліб з борошна грубого помелу (пшеничне борошно тримали на вареники, паску, корова та різдв’яні колачі). Напої з трав або ягід шипшини, глоду чи з гілок вишні й інших дерев та рослин, узвар із сушених фруктів. Обов’язково на зиму заготовлялась кваснина: найперше капуста. Процес шинкування і квашення її перетворювався на цілий обряд, що говорило про особливе шанування нашим народом цієї культури. Неспроста колись серед українців майже не було лисих і по суті вони не хворіли на шлунок. То все дія капусти і рослинної їжі взагалі, вважали старі люди.

Культура харчування нашого народу взагалі варта особливого дослідження. Наприклад, сучасні вчені доводять несумісність в раціоні певних продуктів: як, наприклад, вважаються шкідливими варене м’ясо в тісті – пельмені (китайська страва). Українці і без науки знали, що ці речі не сумісні і віддавали перевагу вареникам – знову ж таки найперше з капустою, потім з сиром, картоплею, з сушеними і пропареними фруктами. Вельми популярними в наших краях були дикі груші (дички) – також дуже корисний харч для організму. Їх вживали свіжими, сушеними, квашеними – у будь-якому вигляді це був справжній делікатес. Корисним було регулярне вживання соняшникового та гарбузового насіння, а також відсутність в раціоні цукру, замість якого застосовувався мед.

Не зовсім відповідає дійсності твердження про те, що українець без сала, нібито, і не українець. Насправді, свинину в Україні широко почали вирощувати лише в кінці ХІХ – на початку ХХ століть. В архівах збереглися дані переписів жителів Голованівська і худоби, яку вони утримували. Зокрема в одному документі зазначається, що в 1843 році в Голованівську було 1411 мешканців. Вони мали „112 бджолиних колодок, 11 коней, 231 волів, 259 корів та 458 овець” і, навіть, не згадується про свиней. Отже, як бачимо, голованівці віддавали перевагу баранині. Це і зрозуміло – вівці менш вибагливі до догляду та утримання, чистоплотніші. Це також корисніше організму м’ясо, це вовна, шкіра і кожухи. (Лише найбідніші не могли собі дозволити мати кожуха. А так то обов’язково хоча б один кожух мав бути у сім’ї). Саме завдячуючи такому харчуванню, способу життя і мислення, наш народ мав незрівнянних богатирів, як козацький кошовий гетьман Петро Калнишевський, котрий прожив 113 років – з них останні 25 в російському заслані на Соловках в холоді та голоді. Як нездоланний борець, перший чемпіон світу Іван Піддубний. Як перший радянський олімпійський чемпіон важкоатлет Леонід Жаботинський, боксери-професіонали Віталій та Володимир Клички... Справді богатирським здоров’ям відзначався відомий силач наш земляк, виходець з села Роздолу Іван Круц. Серед багатьох його забав була і така – ударом кулака він заганяв у дошку-п’ятидесятку цвяха, а потім зубами виймав його. Або підіймав зубами прикріплену на ланцюгу ковадло, а асистент-„коваль” бив по ній молотом... А ось досягнення ще одного нашого земляка, вихідця з села Красногірки заслуговує на занесення до світової Книги рекордів Гіннеса. Полярний дослідник Петро Степанович Свірненко в свої 65 років добровільно, на громадських засадах залишився один-однісінький в Заполяр’ї з обмеженим запасом харчів та палива на зимівлю. Більше шести місяців ця вже немолода, мужня людина самотужки долала люті морози, голод і вижила. Ось якої сили духу людей давала українська і зокрема голованівська земля.

Українські хлопці і чоловіки дуже цінувалися в царській і радянській арміях, бо були невибагливими, мали високі моральні якості, неабиякі фізичні дані, витривалість та мужність.

КУЛЬТУРНІ І ЦЕРКОВНІ ЗВИЧАЇ

Хлопці та дівчата у вільний вечоровий час гуртувалися на степку на свої вечорниці. Танцювали під сопілку і співали народних пісень, або слухали бандуриста, яких в той час можна було частенько зустріти в українських селах. Дуже популярними в нашому краю серед молоді були давні українські народні ігри – гилки, цурки, латки, скачки на конях, боротьба тощо. Культурним, так би мовити, осередком для жінок, як вже зазначалося, були посиденьки.

У неділю, чи яке релігійне свято, напередодні вимившись, поголившись, селяни йшли до церкви. Для цього справлявся кращий одяг, щоб стати до молитви чистим і святковим. Щоправда, більш набожними прихожанками були жінки. Чоловікам нетерпеливилось відбути службу і поспішити в шинок. Деякі з них давали собі волю – раз на тиждень напитися до ґуза – так, що жінкам доводилося тягнути своїх суджених додому на собі. Частенько відвідувани шинку закінчувалися бійками, без чого сільські мужики не уявляли свого чоловічого життя. Горілка і закуска в таких установах, якими переважно володіли євреї, були неякісні, отож не дивно, що траплялися наслідки важких отруєнь і навіть смертей. Від чого, до речі, появилася ще одна назва таких установ – корчма, тобто, те, де корчилися любителі оковитої. Сільські парубки навесні, особливо на веселі Великодні свята, відбувши божу службу, збиралися в ліс за дохристиянським звичаєм до віковічних дубів, але не славити Праотців і прабогів, як було раніше, а помірятися навкулачки з однолітками сусідніх сіл.

Церква, яка переважно існувала на пожертви, була на боці багатих і заможніших людей. Проте не можна не зважати на її роль у суспільному житті громади: як виховний і стримуючий чинник – пропаганда моральних цінностей, божа кара за злочин; залучення до мистецтва – спів псалмів і споглядання художніх творів-образів тощо. Не можна обминути того факту, що саме священики започатковували перші школи, хоч, правда, навчали вони лише читати, писати і лічити. До того ж робили це за допомогою церковнослов’янської і російської мов, чим дуже допомагали московським зверхникам русифікувати Україну. Церкви мали свої польові наділи, на яких теж застосовувалася наймана праця. У Голованівську, зокрема, православна церква володіла 98 десятинами 1835 сажень орної землі в т. ч. 1 дес. саду, і сінокосу з дубовим лісом – 20 дес. 2058 сажа. Саму ж церкву за розпорядженням уряду в 1865 р. збудувала княгиня Т. Потоцька, вартістю приблизно 20000 руб. Стару церкву, яку заклали з дозволу уніатського митрополита Максиміліана Рилло ще в 1764 р. нібито першопоселенці – „слободяники”, було розібрано. Характерною особливістю церкви, яку збудувала Потоцька і яка досі служить людям, є стіни – вони змуровані з каменю шириною в 1 метр. Справжня фортеця. Окрім православної церкви, Голованівськ мав костьол, синагогу і 5 єврейських молитовень. Богослужіння, проповідування і катехизація в костьо­лі велись польською і латинською мовами. Земельний наділ був да­рований костьолу в лютому 1781 року графом Станіславом Щесним-Потоцьким. Знаходився він у селі Юридівка, складовій частині Голованівська, яке називалося ще Ксьондзівкою. Біля 1831 р. поселення це поступило в казну, а ксьондзам Голованівського приходу призначено жалування від казни. Пізніше, 1843 року, клопотанням тодішнього ксьондза Людвіка Івановича Чайковського на кошти Голованівської економії при костьолі збудували конюшню, сарай, возівню, комору і льох. 1899 року з відсотків від ремонт­ного капіталу римо-католицького духівництва костьол отримав 800 крб. на ремонт і фарбування даху та стін. Як і годиться, костьол мав орган. А коли його закрили в 1935 р., орган розібрали і доручили здати піонерам на металобрухт, як такий, що заважав ленінській партії у створенні нової радянської культури.

РЕФОРМИ ХІХ ст.

Хоч наш край тепер підпорядковувався Росії, землевласниками на Голованівщині переважно залишалися польські поміщики. Наприкінці ХVІІІ ст. Голованівськ отримав статус містечка і перетворився у волосний центр. В цей час Голованівський ключ, до складу якого, крім Голованівська, входили ще кілька сіл, знаходився у власності родини Потоцьких. Чимало селян сиділо на слободах. Так за даними 1785 року в Голованівському ключі С. Потоцького на 3703 кріпаки було ще 273 слободянина (В. Маркін. Магнатское поместье Правобережной Украины второй половины 18 в. с. 33). ( Слободяни – це поселенці, які протягом певного часу звільнялися від феодальних повинностей і навіть одержували по­зику посівним зерном, хлібом, тяглом. За цей час вони мали спорудити собі житло, придбати робочу худобу, але по закінченні строку перетворювалися на кріпаків).

Від графа Станіслава Потоцького містечко перейшло в спадок сину Володимиру. 1812 року, після смерті Володи­мира Потоцького, згідно з записами у шлюбному контракті, всі його маєтності отримала дружина Текля Геронімівна Потоцька (уро­джена княгиня Сангушко) та їхні неповнолітні діти Станіслав і Во­лодимир. З 1795 року Потоцькі віддавали Голованівський маєток на відкуп керуючим та в оренду. Восени 1838 р. Т. Потоць­ка довірила управління Голованівським маєтком шляхтичу Войцеху-Юліану Івановичу Лопушанському.

З березня 1838 року до березня 1840 року старий Голованівський фільварок знаходився в оренді у шляхтича Галецького і давав прибуток 2500 крб. на рік. З березня 1840 року до березня 1843 року Кайнарівський (новий) фільварок перебував в оренді поміщика Кудревича і приносив прибуток 2700 крб. на рік. З січня 1850 року до 1853 року маєток знову орендував В.-Ю. І. Лопушанський та Соломія Пилипівна Дзержанська.

15 грудня 1850 року Потоцькі підготували проект догово­ру для переведення своїх селян-кріпаків з панщини на оброк. Цей договір набув чинності з 5 листопада 1854 року. За проектом договору передбачалось: оскіль­ки до Голованівського ключа входило 8 населених пунктів, то якщо си­ни Т. Потоцької вирішать розділи­ти між собою ці села, вони повин­ні зберегти недоторканою кіль­кість землі кожного села, не вдаючись до будь-яких перемежувань. Якщо Потоцьким для будівництва млина, фабрики або заводу необхідно буде використати частину земельної ділянки котрогось із селян, то вони мають право отри­мати її тільки після того, як виділять селянину рівноцінну ділянку натомість. Якщо селянин з родиною забажає перейти на інше місце проживання, то земе­льний наділ він залишає сільській громаді, а особисте майно може взяти з собою. При цьому, сіль­ська громада повинна забезпечити регулярну сплату оброку за користування наділом переселенця. Якщо ж громада не може цього гарантувати, то поміщик сам ви­рішує, чи включити ділянку до складу своїх земель і дозволити переселення, чи заборонити. Ліси залишались власністю Потоцьких. Селянам лісовий матеріал виділявся за окрему плату або за відробітки.

Звільняючись від панщини, селяни повинні були сплачувати об­рок за надані їм землі, щорічно і повністю: до 1 вересня – дві третини і до 1 січня одну третину встановленого грошового обро­ку. Відповідальність за сплату се­лянами грошових зборів поклада­лась на сільську громаду, а кон­троль за цим здійснювала земсь­ка поліція під наглядом повітового предводителя дворянства. При неспроможності сплати селянином грошового оброку, можливими були відробітки за цінами прийня­тими сільською громадою і затвер­дженими повітовим керівництвом. Відробіткові ціни приймались тер­міном на 5 років, а розмір оброку визначався на 14 років. Розмір оброку для кожного окремого селянського господарства визначався громадою.

Одночасно зі звільненням від панщини, селяни звільнялись і від натуральних повинностей на ко­ристь поміщиків, але повинні бу­ли утримувати в належному стані церкви, хлібні магазини сільської громади, млини, греблі, мости і до­роги. Деревина для цього безкоштовно виділялася з панських лісів. Крім того, чоловіки зобов’язува­лися нести нічну варту біля сільських господарських будов (1 чо­ловік від двору раз на місяць). Слуг для робіт у маєтку поміщики могли тримати тільки на основі обопільної згоди. Церковні землі селя­ни мали обробляти згідно установ­леного звичаю.

Рекрутську повинність селяни продовжували виконувати за загальною чергою згідно „Рекрутсько­го статуту”. Сільські громади от­римували право віддавати у рек­рути позачергово за розпутну поведінку, бурлакування тощо. Таку особу, після попередньої ухвали керуючим маєтком, за по­становою сільського сходу направляли в повітове правління.

Раніше (до 1861 р.) мирські за­паси продовольства знаходилися у панських запасних хлібних магазинах (складах) і за збереження необхідної їх кількості відповідали поміщики. Відтепер піклування про це покладалось на сільські громади. Кожна сільська громада повинна була збудувати особистий запасний хлі­бний магазин. Матеріал для цьо­го безкоштовно виділявся з помі­щицьких лісів. Громада обирала правління в складі старшини, двох старост та писаря. Кошти на їх утримання селяни зобов’язува­лися виділяти із сум мирських зборів. Одночасно селяни отриму­вали право вільно брати шлюб, усиновляти дітей, накопичувати рухоме й нерухоме майно, займатися торгівлею, улаштовувати на своїй землі заклади економічного характеру, в тому числі майстерні, фабрики і заводи. Таким чином, жителі Голованівського ключа отримали більше особистих прав і можливість для економічного розвитку, покращення рівня життя.

Поляки почували себе на нашій землі впевнено і сміливо. 8 жовтня 1861 року вони провели в Голованівську навіть демонстрацію на підтримку Польської революції. За участь у ній пани В. і К. Глембоцькі (Голованівськ), Юліан Глембоцький (с. Ємилівка), Іван Храницький (приїхав із Варшави до Ємилівки) та інші були покарані штрафом від 75 до 220 руб. кожний.

1869 року померла Текля Потоцька-Сангушко. Її поховали в Голованівську на польському кладовищі. На могильному пам’ятнику (у вигляді колони із сірого граніту) було вибито: “A THECLE NEE PRINCESSE SANGUSZKO 1790 DECEDEE 28 DECEMBRE 1869 SES ENFANTS CASIMIR MARIE ET JULIEN ONT ELEVE CE MONUMENT AVE MARIA! REQUIESCAT IN PACE” (“Теклі княгині Сангушко, народженій 1790 року, померлій 28 грудня 1869 року її діти Казимир, Марія і Жюльєн поставили цей монумент з благословення Пресвятої Діви Марії. Спочивай в мирі.”).

1874 року син Володимир Потоцький продав Голованівський маєток княгині Софії Іванівні Кудашевій.

Друга половина ХІХ ст. від­значалась бурхливим розвитком промисловості у містечку. Зросла переробка сільськогосподарської сировини, працювали свічково-салотопний завод Б. Ширмана, винокурний завод (відкритий ще 1845 року), шкіряний, цегельний і каретний заводи, бойня, два во­дяні млини і один вітряк, пітейна контора і дві трактові корчми, заклад мінеральних вод і аптека (відкрита, до речі, ще 1828 р.).

Стрімко розвивалася торгівля. Енциклопедичний словник Ф.А. Брокгауза і І.О. Єфрона (С-Пб. 1892 р. томи 8 і 9) зазначав, що містечко Голованівськ це “значительный торговый центр”, тут було “2 постоялых двора”, “общество взаимного кредита и ссудо-сберегательное товарищество”.

Голованівський ярмарковий майдан, що знаходився біля костьолу, мав 76 сажень завдовжки і завширшки. На початку 70-х років його обнесли стовпчиками та збудували приміщення для худоби і зберігання зерна. На ярмарках і торгах щорічно продавалося сільськогосподарських продуктів, худоби і товарів повсякденного вжи­тку на суму близько 30 тис. крб. сріблом. Ярмарки відбувалися що­понеділка. Крім того, в Голованівську працювало 167 ремісників, 106 крамниць. Дальшому розвиткові містечка сприяло будівництво 1890 року у 5 верс­тах від нього залізниці з однойме­нною станцією. Через рік відкри­ли поштовий тракт між Голованівськом і Ольвіополем (нині Первомайськ). Швидко зростало населення містечка. Якщо в кінці 60 років ХІХ ст. в Голованівську нараховувалось 759 дворів з 4781 мешканцем, то в першому десяти­літті 20 століття — 1134 двори з 8303 мешканцями. В квітні 1875 року відкрито поштово-телеграфне відділення. А на кінець ХІХ ст. діяла вже лікарня. Були також сільський банк, управління 11 удільного маєтку Київського округу, міщанське управління, канцелярія судового при­става, станова контора, урядницький пункт, волосне правління, готель, 10 заїжджих дворів та різні торговельні і побутові заклади. Значно гірше церковної й торговельної справ розвивалася освіта. При православній церкві діяла парафіяльна школа, але з якого року невідомо. Зате архівні документи точно вказують на заснування в 1864 році однокласного (згодом – двокласного) народного (або міністерського) училища. 1887 року в ньому працювали 2 викладачі і навчалось всього 65 учнів. Як жилося в цей пореформений час простому голованівцю? Так, селяни отримали, нібито, більше свободи та землі для господарювання. Але все одно залишалася залежність від поміщика, як і кращі землі теж залишалися у нього. Наприклад, у Балтському повіті лише 203 дворян володіли 260238 десятинами землі (в середньому 1282 дес. на одного), а 16 купців – 21214 десятинами (1326 дес. на одного). В Голованівську внаслідок реформи 1861 року на основі викупного акту, підписаного лише 1868-го поміщицею і мировим посередником, 726 ревізьких душ (316 дворів) одержали 1560 десятин землі, за які повинні були щороку вносити до казни 3394 карбованці викупних платежів. На кожний із 236 піших дворів припадало всього по 5 десятин землі, на 5 тяглових – по 11. Городникам (75 дворів) наділів не дісталося зовсім. Значна частина селян (58 однодворців, „при­йшлі люди” і відставні солдати) теж не отримали землі. В той же час у руках поміщиці Т. Потоцької залишалося понад 5200 десятин кращої землі.

Навіть царські чиновники зазначали, що такий „наділ не зовсім достатній для задоволення селянських потреб”. Селянські наділи знаходилися переважно на невдобах і давали мізерні врожаї: озимини 9 четвертей (128 кг) з десятини (1,09 га), ярових – від 8 до 10 четвертей. Щоб якось покривати свої нестатки селяни часто брали в оренду в поміщика кращі поля, ніж самі мали, та умови оренди були просто кабальними. Багато селян розорилося, мусило спродати щойно наділену землю і наймитувати в багатіїв часто за символічну плату. Лихварі відверто оббирали їх. Навіть в офі­ційному документі відмічалося, що 1880 ро­ку поміщики, спекулюючи хлібом, одержали 7 тисяч карбованців баришу. Жахливі умови життя, свавілля поміщиків та їх посіпак, низька оплата праці, безправ’я породжували гостре невдоволення селян, міщан існуючим ладом. Час від часу відбувалися заворушення. Так, 1879 року голованівці виступили проти попа, який привласнив 970 карбованців церковних грошей і вирубав для особистих потреб громадський ліс. Через рік знову стався селянський виступ, а також страйк сільськогосподарських робітників. Бідняки нерідко самочинно захоплювали удільні землі.

Про протистояння, які траплялися між людьми і владою, свідчить такий факт. 12 січня 1891 року селяни Голованівська обрали своїм сільським старостою Ф. Лівінчука, який раніше був усунений від посади волосного старшини Голованівської волості за те, що не забезпечував інтереси влади. Мировий посередник визнав „незаконними” вибори і запропонував їх повторити. 14 липня 1891 року селяни Голованівська знову обрали на посаду сільського старости Лівінчука. Мировий посередник оштрафував 163 людей, які брали участь у сходці, по одному карбованцю кожного і призначив нові вибори. Та 20 жовтня 1891 р. селяни в третій раз проголосували за Лівінчука. Мировий посередник змушений був визнати рішення селян м. Голованівська про обрання Ф. Лівінчука сільським старостою. (Д. П. Пойда. „Крестьянское движение на Украине в пореформенный период”, стр. 256, 357. М . Лещенко. Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г . Киев. 1959. с. 357.) І все реформи давали певні результати. Поступово згладжувалися протиріччя, ліквідовувалися перегини, селяни здобували досвід господарювання в нових умовах і дехто – більш хазяйновитіший і підприємливіший – навіть прикуповував собі земельки в інших. Зменшувався поміщицький тиск. І, як вже відмічалось, швидко розвивалися промисловість та торгівля.

Відходило в минуле й панування Потоцьких. 1875 року Голованівський маєток за 368 тисяч карбованців придбав департамент уді­лів. І незабаром тут появилися нові господарі. Дрібніші порівняно з Потоцькими. Зокрема на території теперішнього лісомисливського господарства збудував свій маєток поміщик Грен (за одними даними поляк, за іншими – єврей) – йому належали землі в напрямку до станції Голованівськ. До речі, стара назва частини селища неподалік РЕМу пов’язана з його іменем – „гренівка”.

В районі колишньої райсільгосптехніки господарював ще один поляк – поміщик В. Глінка. Жив Глінка у величному будинку, в якому пізніше знаходилася Голованівська школа №3 (згоріла в 70 роках). Про трудові відносини цього поміщика з селянами старі люди розповідали таке: жодного працівника в його „економії” не допускали до роботи голодним. Людей обов’язково годували в безкоштовній їдальні і, навіть, давали харчі в поле. Досвід Глінки переймали й деякі інші поміщики. Землями від Межирічки до Голованівська володів контр-адмірал російської армії О. М. Абаза, про якого, до речі, згадує в романі „Цусіма” А.С. Новіков-Прибой. Частину земель, де тепер знаходиться прокуратура, райвійськкомат, Абаза продавав купцям під будівництво житлових будинків (кілька з них досі служать людям). Цю частину містечка донині інколи називають „абазівкою”.

ПОРУЧ З УКРАЇНЦЯМИ

До речі, в цей час більшість, а саме 55 відсотків населення Голованівська складали євреї. Саме євреї в принципі й були подвижниками в організації і створенні торгових закладів та комерційних структур. І не тільки тому, що вони по своїй природі більш підприємливі, а ще й тому, що влада була прихильнішою до них. Місцеве населення за імперською політикою царату призначалося для обслуговування поміщицької влади в ролі робочої сили. Панство жило за рахунок його праці, а євреї (їх тоді правда називали жидами або лейбами) використовували принизливе становище українського люду на свою руку. Це були перші спекулянти – скуповуючи в селян за безцінь їхню продукцію і потім перепродуючи її, вони мали на таких операціях чималі бариші. Пріоритетне право вони також мали на відкриття шинків та крамниць, на зайняття чиновницьких посад у конторах. Вони і в конторах не втрачали нагоди при вирішенні того чи іншого питання здерти хабара з селянина і насміятися над ним. Це, звичайно, негативно позначалося на суспільній моралі, знижувало комерційну чесність громади, а отже породжувало до євреїв ненависть з боку українців. Як наслідок, за даними облархіву в 1906 р. в містечку діяли “Союз Русского народа” і “Чорна сотня”, які проводили свої антиєврейські акції грабували, били євреїв, палили їх лавки тощо.

Є й інші приклади співіснування українців і євреїв у Голованівську. Згідно того ж джерела, коли під час громадянської війни в містечку діяла така собі “єврейська самооборона”, то вона, виявляється, співробітничала з “української народною владою”. Коли треба було захиститися від нападу чергової банди, “ голова управи і курінний отаман збирались і радились, як діяти. При цьому в таких нарадах брали участь і представники містечкового комітету самооборони (єврейської): Мошняцький, Ківа, Богопольський, Острой та інші” (дані взяті зі слідчих документів Василя Циберманівського (1929 р.), який звинувачувався більшовицькою владою в підтримці “українських буржуазних націоналістів” і був висланий на Соловки.

Чи були єврейські погроми під час громадянської війни на Голованівщині і чи можна їх відокремлювати як щось особливе? Війна є війна. На ній страждали всі. І виділяти, що євреї більше постраждали і, нібито, саме від українців, як дехто це намагається робити, зовсім некоректно. Питання єврейських погромів піднімалося з іншою метою і піднімали його ті, хто втрачав владу в Україні і хотів кинути тінь на супротивника. Приклад тому розстріл одного із керівників єврейської самооборони Остроя денікінці, серед яких переважно були офіцери російської армії. Або ще такий приклад. У Липовенькому досі передають з уст в уста трагедію, яка сталася в грудні 1922 року. Дві родини Піщанських і Мазуренків поїхали в Голованівськ на базар. Повертаючись додому, спочатку зазнали нападу бандитів Піщанські. Троє чоловіків були по-звірячому убиті. Дівчина, яка їхала з ними, залишилась чудом живою. Вона розповіла, що бандити напали на них з криками "Бей жідов, спасай Расєю!", хоч серед них не було жидів. Потім бандити налетіли на Мазуренків і убили главу сім'ї Миколу, його дружину та сина, а вдома залишилося сиротами четверо менших дітей. Як бачимо, бандити послуговувалися зовсім не українською мовою і турбувалися не за Україну. В Голованівську євреї жили компактно – “в містечку” (так називалась центральна частина селища). Деякі з їх будинків збереглися донині – це приміщення на кілька квартир, дуже близькі одне від одного. З кожної квартири євреї мали вихід до катакомб, де могли самі переховуватись в разі якоїсь небезпеки та переховувати своє добро. Біля будинків були лише невеликі дворики. Земельні ділянки, без чого себе не уявляє жоден українець, у євреїв були відсутні. Євреї залишили певний слід в історії Голованівська. Багато з них живуть в пам’яті місцевого населення як неординарні, цікаві особистості, зокрема, буфетник Міша Заляпін, заготівельник Юзик, керівник комунгоспу Фіма Гойхман (саме під такими іменами їх пам’ятають голованівці), а також Герой Радянського Союзу командир танка, лейтенант Володимир Хало, вчитель А. С. Шейко, багатолітній редактор районної газети, лауреат обласної журналістської премії імені Ю. Яновського Анатолій (Аврам) Касуркін. Останній, щоправда, поміняв не лише ім’я, а й віросповідання, про що свідчить факт поховання його на Голованівському православному цвинтарі, а не на єврейському. Дбайливим до дітей і до обслуговуючого персоналу залишився в пам’яті людей і передвоєнний директор Липняжського дитячого будинку єврей Любашівський... Найбільшого ж з голованівських євреїв досяг Н. М. Шинкерман – він став доктором медичних наук.

Небагато залишили після себе євреї якихось архітектурних пам’яток чи взагалі значних споруд на Голованівщині. Окрім хіба що синагоги (в цьому приміщенні зараз знаходиться районний комітет Товариства Червоного Хреста). На початок ХХІ ст. в Голованівську євреїв залишилось одиниці. З початком перебудови більшість з них виїхали до Ізраїлю. Але в доброму стані знаходиться їхнє кладовище, за яким ретельно доглядають місцеві жителі. Тут хоронили і хоронять євреїв з усіх навколишніх сіл та районів.

* * *

Чималий вплив на життя Голованівська справляла і польська діаспора. Як уже відмічалося, саме поляки були найбільшими землевласниками, саме вони першими будували тут ґуральні, заводи, млини. Саме вони завозили нові моди і голованівські міщани пнулися не відставати в цьому не тільки від Одеси, а й від Варшави. Скільки у нас мешкало поляків важко сказати, але в „Подільських єпархіальних відомостях” від 1903 р. зазначається, що в кінці ХІХ ст. в містечку налічувалося 453 католики, а загалом з навколишніми селами понад 2,5 тисячі. А католиками переважно були поляки. Вони мали костьол імені святого Станіслава, збудований графинею Потоцькою 1826 р. Його було зруйновано в 30 роках ХХ ст., а в 60-х на його місці збудували кінотеатр „Дружба”. Самі ж поляки виїхали на історичну батьківщину під час революції, а багатьох з тих, хто залишився, було репресовано і знищено. Як, зокрема, і ксьондза Лаврецького, хоч і не поляка, але католика. До речі, ось що писав про це К. Шаненко («Кіровоградська пра­вда», № 128, 1996.) у статті „Священик не зламався”: 22 серпня 1935 року співробітник Одеського облуправління НКВС Райт підшив перший до­кумент до кримінальної справи на шістдесятип’ятирічного Йогана Йо­сиповича Лаврецького. Останній звинувачував­ся в приналежності до контрреволюційної під­пільної організації і проведенні націоналісти­чної роботи серед поль­ського населення Голованівського району. Він бу­цімто агітував за «створення польських націона­льних кадрів на випадок окупації України поляка­ми». А, крім того, ще мав зв’язки з Литовським консульством у Москві, що теж мало гріховний – з точки зору радвлади – відтінок, бо пахло шпигунством.

Насправді ж усе було значно простіше. Викор­човувався католицизм. Утверджувався войовни­чий атеїзм. Йоган Лаврецький, був служителем духовного культу. Народ­жений у незаможній родині в Литві і лито­вець за національністю, він все свідоме життя провів в Україні. Духов­ну семінарію закінчив у Житомирі. А з 1900 ро­ку проживав у Голованівську, де працював священиком римо-католицької церкви. Населення поважало його. У роки громадянської війни його обирали до Комітету уп­равління містечком. (Був такий цікавий орган са­моуправління).

Крім Голованівського, обслуговував ще два су­сідніх райони, куди ви­їздив раз на місяць. По великих святах служив також в інших містах, зокрема Гайвороні. На початку 30-х років двічі бував у Одесі «на запро­шення настоятелів старо­го Одеського костьолу Пфлюга і Шуберта”. Відразу після арешту Й. Лаврецький, вислухав­ши, в чому його звинува­чують, відповів: „Кате­горично заявляю, що протягом всієї своєї слу­жби у Подольській єпар­хії я іншою діяльністю, крім релігійної, не зай­мався і нічого спільного з політичним життям не мав”. Більше того, він і іншим, ув’язненим чет­вертого корпусу Одеської тюрми говорив, що «не варто обмовляти себе, і визнавати себе винним у тому, чого не скоїв”. Бачачи таку затятість, слідчі намагалися стави­ти запитання з «подвій­ним дном». Але й у та­ких випадках Лаврецький виявляється на висоті. Навіть називаючи кон­кретні прізвища людей, він не нашкодив їм: вони вже були або засуджені, або знаходилися за кордоном. Не добившись „зіз­нань” у площині католи­цькій, енкаведисти гадали отримати їх у площи­ні православній. І що ж? «Ворог православ’я» обмежився лише тим, що назвав імена знайо­мих священиків право­славної церкви, але бо­дай натяку на щось негативне на їх адресу не зробив. Тоді на його адресу посипались звинувачен­ня у „вербовке духовенства православной церкви”. Іншими словами – в перетягуванні право­славних священнослужителів у католицизм чи унію. (Атеїсти, виявляється, теж завжди мали, прихильність до однієї з конфесій!). Але й цей прийом не дав слідчим бажаних результатів. І все ж, дорогий читачу, Лаврецький... зізнав­ся! Та ні, краще проци­туємо протокол судового засідання: «Я признаю себя виновным в том, что с начала коллективизации крестьянам трудно было жить, а сейчас – хорошо»...

27 січня 1936 року Й. Лаврецькому винесли вирок десять років заслання до Казахстану. Реабіліто­ваний священик у 1996 році.

Про те, що на нашій землі жили і працювали поляки, довго нагадувало польське кладовище в північній частині Голованівська. Та в кінці 1980-х рішенням райкому КПУ та райвиконкому він був знесений і на його місці почали будувати житлові будинки. Пам’ятники з білого і чорного мармуру, які викликали захоплення, і до яких навіть влаштовувалися екскурсії, були використані в інших цілях, як, наприклад, для закладення фундаментів. Втім, деякі пам’ятники на місці кладовища ще можна побачити і нині.

ПРИВИД РЕВОЛЮЦІЇ

На початку XX століття Голованівськ був маленьким, тихим містечком. Місцева влада належала поміщикам, багатим купцям переважно польської і єврейської національності: Глінкам, Гренам, Кернерам, Шмуклерам, Кліновим, Рєзнікам... Для розваг у складчину вони збудували собі гарний двоповерховий гральний дім (нині приміщення податкової інспекції – пам’ятка історії), де дні і ночі вони проводили за картами, інколи програючи чималі суми грошей та маєтки. Тим часом життя простої людини було катастрофічним. Тяжке економічне становище та політичне безправ’я стало приводом для виступів жи­телів Голованівська в період першої російської буржуазно-демократичної революції. З 15 червня 1905 року вони припинили роботу на поміщицьких ланах, вимагаючи підвищення заробітку, зменшення орендної плати за зем­лю та за випас худоби. Ось уривок донесення заступника начальника Подільського губернського жандармського управління (гжу) Балтського повіту начальнику Подільського гжу: „Доношу, що в Балтському повіті... в м. Голованівськ з 15 по 24 червня 1905 р. відбувалися селянські заворушення. Вони припинили корисні роботи на полях помішиків, прогнали економних робітників і стали не допускати до роботи в поміщиків селян інших сіл, вимагаючи від поміщиків збільшення майже на половину заробітної плати, а також, щоб поміщики давали їм збирати хліб за 5-6 снопів з копи замість попередньої 9-10 і щоб давали їм землю в оренду за плату 6 рублів, а не 25-35 руб.; за випас скота, щоб поміщики брали замість 8-9 руб. за штуку 3-4 руб... Для придушення заворушень місцевою адміністрацією при підтримці військ прийняті енергійні методи” („Революция 1905-1907 г.г. на Украине” Киев, 1955, ст. 361). Заворушення в Балтському повіті набули загрозливого розмаху бунти, погроми, підпали панських хлібів. В Голованівській волості підтримували порядок 64 стражники, жандарми і урядники, але це мало що допомагало, а тому 8 липня тут було оголошено воєнний стан. Влада була змушена направити сюди додатково сім рот піхоти, одну сотню козаків і один ескадрон кінноти. Для порівняння: в сусідні повіти Гайсинський було направлено дві роти піхоти, Ольгопільський одну роту піхоти і один ескадрон кінноти. (Революційний рух в Росії весною і літом 1905 р. Видавництво Академії наук Росії. Москва, 1961. Частина друга, книга 1, №145. стор. 208). Також відбувалися заворушення в Голованівську в квітні-листопаді 1906 року. В цей час група юнаків, якими керував учи­тель місцевої школи Яків Корчевський, виготовляла на ручному гектографі і розповсюджувала прокламації з закликом до боротьби за свої права. 17 учасників групи було заарештовано. (Кіровоградський облархів. ф. р.-7141, оп.1, спр. 389, арк. 1,2).

У 1906 році в Києві почала видаватися перша газета українською мовою „Громад­ська думка”. В ній опубліковано кілька заміток, які мають відношення і до нашого краю. Процитуємо кілька з них, як ілюстрацію відсутності права українського народу на освіту, на користування рідною мовою, на охорону здоров’я, на участь у виборчих кампаніях тощо. (Правопис збережено).

«ГРОМАДСЬКА ДУМКА» № 17 за 20 січня 19 06 р.

Кам’янець-Подільський. Газета „Поділля” (орган Подільського духовенства), що виходить у нас з нового року, в своїх оповістках обіщала й статті, писані українською мовою. Якже ж було не радіти нам, місцевим українцям!

Але даремна була радість, даремна надія! Газета виходить, а нічого українського не містить.

Далі обіцянки редакція не зважиться по­ступити. Непевні, бачите, часи: хоч дозвіл на українські статті є (від Синоду, архієрея, губернатора), але обережність перш за все. Хто його там знає, як справді думають. Без підпису.

Та ж газета 25 лютого № 44

Поділля. Губернська земська управа сей рік урізала платню земським фершалам на 60 карбованців річного (замість 360 крб. тепер 300), а крім того написала мировим посредникам, щоб волости перестали платити запомогу тим самим фершалам на наймання квартирі під прийомний покой, аптеку, на па­ливо. Усе це тепер повинні фершали наймати на свій кошт. А дорожнеча тепер настала скрізь, все подорожчало: і сірники, і паливо, і гас, і харчі, і одежа.

Та на жаль, кривда фершалів стає більша: бо сільським стражникам побільшена платня до 360 і 650 карбованців. І тепер з фершалів деякі переходять в стражники, бо там платять вдвоє більше, і робота веселіша.

В тій же газеті 27 лютого № 46, 1906 р.

Троянка (Кам’янець-Подільськ). У нашому селі є церковно-приходська школа. Школа стара, треба б нову поставити. Років зо два назад наші люди почали строїти замість школи монополь (винна крамниця – С.П.). Не стало на те грошей, то забрали і шкільні та на монополь повернули. Тепер монополь як двірок, а школа як хлів, вікна заввишки не більше аршина, підлоги не­ма, із стіни сиплеться глина, аж дерево вид­но. І це нікому не в голові. Без підпису.

В тій же газеті 5 березня 1906 р.

Як у нас вибирають

На 6 число березіля (марця) в сімох пунк­тах Балтського повіту (Балта, Саврань, Ве­лика Мечетна, Голованівська, Крут, Воронків та Окни) оголошено вибори повноважних від духовенства та дрібних власників у повітове виборче зібрання. Відтак починаються жнива. А хто ж сіяв? Сіяв з правого боку «Союз руських людей», а з центру – гурток польських панів. А народ, а інтелігентні чи­новники?

Мовчали! Мовчали, бо їм наказано мовча­ти, бо їм всіляко боронили гуртуватись для до виборчої компанії. Балтська тюрма повна неблагонадійними. Г.

Та ж газета № 63, 18 березня

г. К. Подільськ. Ось вже 9 місяців, як учителі в нашому повіті не получають ні ко­пійки грошей, які належать їм від волостей. Бідолахи, як не привикли до всякого глузу­вання, тепер вже не мають сили терпіти. Хмурий.”

Терпіння справді вривалося. І причиною тому, що незабаром основна маса людей підтримає соціалістичну революцію, буде якраз безправне становище народу. Щоправда, під натиском сільськогосподарських виступів поміщики змушені піти на поступки. Якщо в 1902-1904 роках середня поденна плата сільському робітникові в європейській частині Росії складала 64 копійки, то в 1906 р. вона зросла до 72 копійок. Але більшість селян залишилась безземельною і політично безправною. Наприклад, у 1911 році мали право брати участь у виборах земських гласних лише ті особи, в яких було не менше 75 десятин землі, або майна не менше, ніж на 7500 карбованців. А щоб брати участь у виборах земського виборчого з’їзду, необхідно було мати не менше 15 десятин землі або іншого майна не менше, ніж на 1500 карбованців. Таких людей на Голованівщині було дуже мало.

На початку XX століття Росія була аграрною країною, в містах проживало менше 13 відсотків людей. Не вистачало залізниць, доріг з твердим покриттям, низьким був технічний рівень виробництва. В країні розпочалася столипінська реформа. Вона, як вважає американський історик Дж. Такмаков, була спрямована на „ дальший підрив глибоко вкорінених феодальних відносин і пробудження інстинкту приватної власності, який врешті-решт повинен був створити буржуазне суспільство дрібних фермерів”. Це також, нібито, мало відволікти суспільство від революційних настроїв.

Замість сільської общини, господарями на землі мало стати коло сільських капіталістів, або широкі маси процвітаючих фермерів. Втім, зосередження землі в руках небагатьох могло розорити основну масу селян і вони ринули б у міста. Промисловість, що до 1910 року перебувала в депресії, не змогла б справитися з напливом робочої сили в таких масштабах, а наявність маси бездомних і безробітних загрожувала новими соціальними потрясіннями. Тому уряд доповнив указ, заборонивши скуповувати в межах одного повіту більше шести наділів, що визначалися реформою 1861 року. В різних губерніях ця межа коливалася в розмірах від 12 до 18 десятин. Що стосується перетворення бідного селянства в „процвітаюче фермерство”, то така можливість, на думку багатьох вчених, виключалася внаслідок збереження поміщицьких латифундій.

І все ж ці реформи мали позитивний характер. Чи не вперше селянин мав можливість стати повноправним власником своєї землі. Він міг узяти позичку в селянському банку (при чому під чисто символічні проценти) і купити собі землі. В роки столипінської реформи таким чином в Росії було впорядковано до 200 тисяч хутірських, на сучасній мові – фермерських господарств. Кілька з них, зокрема, нинішні “Смажівка”, “Байстрівка”, які потім увійдуть до складу селища, розмістилися біля Голованівська. (Інший район селища – Юридівка, утворився кількома десятками років раніше. Тут мешкало переважно бідне, знівечене хворобами та війнами – тобто юридиве населення).

Вперше український селянин відчув себе власником і мав можливість проявитись, як господар на землі, господар своєї долі. По суті лише з цього періоду починає зростати українська еліта на селі. Виявилося, що наші люди вміють вести хліборобську справу, бути вправними господарями та підприємцями не гірше поляків, німців і євреїв. І якби не революція, не громадянська війна, не колективізація, українським хлібом, м’ясом, молоком наш селянин міг би годувати весь світ, заробляючи на цьому чималі гроші.

Втім, і ці реформи проходили не безболісно. В 1912 році зокрема, відбувся страйк на Перегонівському цукрозаводі. Їх підтримали селяни, які вирощували буряки, і заводчани отримали перемогу – домоглися скорочення робочого дня та підвищення заробітної плати. Страйки також пройшли на Межирічківській ґуральні і деяких інших дрібних підприємствах. Початок Першої світової війни переніс увагу бідуючого і невдоволеного населення на інші проблеми. В армію набиралася найбільш дієва фізична сила. На селі залишалися жінки, діти та старики. Війна, окрім цього, вимагала величезних коштів. Фінанси Росії не витримували такого напруження. Царизм все більше влазив у військові борги. Економічна розруха охопила всі галузі. Особливо згубно позначилася війна на аграрному секторі. Він залишився без робочих рук і худоби. Розміри посівних площ під хліб за два роки скоротилися на 21,3 відсотка. Різко подорожчали продукти харчування та промислові товари. Катастрофічно погіршувалося матеріальне становище трудящих, ширилося незадоволення мас. 1 червня 1915 року на базарній площі Голованівська стався бунт, внаслідок якого було погромлено магазини. В бунті взяло участь до 500 осіб (Бібліотека АН України, ф. 347., опис 3).

ГРОМАДЯНСЬКА ВІЙНА

Лютий 1917 року. Скінчилось царство Романових, влада перейшла до Тимчасового уряду. В Україні був створений власний державний орган – Центральна Рада. Сьогодні вже не підлягає сумніву, що Рада має великі заслуги перед українським народом. Протягом свого нетривалого (трохи більше року) існування, долаючи величезні труднощі, вона пробудила його від рабської покори і пасивності, підняла на національно-визвольну боротьбу за відродження своєї давно втраченої державності, створила суверенну Українську Народну Республіку. Саме при ній було закладено основи майбутнього політичного, суспільного і економічного ладу вільної і незалежної України, що ґрунтувався на засадах демократії, свободи і справедливості.

І все ж Центральна Рада не зуміла скористатися шансом, завоювати довіру і підтримку з боку якнайширших верств населення України. Ще більше ускладнилась обстановка в Україні, після перемоги Жовтневого збройного повстання в Петербурзі й приходу до влади більшовицької партії. Ось як описав цей процес І. Мазепа, колишній прем’єр УНР: „ Тепер, з приходом до влади більшовиків, з Петербурга й Москви залунали нові, далеко більш радикальні гасла: негайний захват поміщицьких земель („грабуй награбоване”) і перехід всієї влади до Рад робітничих, солдатських і селянських депутатів. Малосвідомі народні маси пішли за цими привабливими кличами. Влада Центральної Ради з кожним днем почала втрачати ґрунт під ногами. В світлі нових більшовицьких кличів перша українська революційна влада виступала тепер в очах українських мас, як „буржуазна”, „контрреволюційна” і „протинародна” (Український історичний журнал. №1. 1994.ст. 33).

Однією з найскладніших проблем, яку так і не вдалося розв’язати Центральній Раді, було знайти правильне співвідношення соціального і національного факторів у революції. „ І виявилось, – писав у зв’язку з цим В. Винниченко, – що українці не зрозуміли наглядної лекції історії: вони розщепили свою соціальну зброю на дві половини, на соціальну й національну, вибрали останню й почали нею боротися проти соціальної. Через це вони зразу ж одірвалися від своїх працюючих мас і були дощенту розбиті... Кінець Центральної Ради почався не тоді, як вона закликала німців, а як розірвала зі своїми масами. Німці ж і гетьманщина були тільки послідовним і неминучим завершенням цього розриву” (Там само).

Центральна Рада не зуміла створити державний апарат у всеукраїнському масштабі. Не маючи його, вона не могла підтримувати належні зв’язки з губерніями й повітами, особливо з селом, де зосереджувалося найбільше її можливих прибічників. Не було створено також сильного національного війська. Але повернемось на Балтщину, до складу якої входив Голованівськ. Добре характеризують ситуацію того часу уривки деяких телеграм:

“1917 р. жовтня 8. Телеграма Балтського повітового комісара головному начальнику постачання армії Південно-Західного фронту для придушення аграрних виступів.

В повіті захвати економічної землі, кукурудзи приймають систематичний характер, заходи примирення вичерпані, не досягнувши позитивних наслідків. Ескадрон гусар, що стоїть в місті, зайнятий боротьбою з винокурінням. Півсотні козаків, що знаходяться в Балті, в зв’язку з великою площею повіту, недостатньо для запобігання захватів. Не маючи можливості розв’язати аграрні питання шляхом умовляння, просимо терміново відрядити дві козачі сотні в Балту, в крайньому разі одну, щоб запобігти погромам економій. Дуже просимо задовольнити наше прохання. Повітовий комісар Залевський. Голова упродкома Баришев ( ЦДАВО. Ф. 1792. Оп.1 -спр. 57а. арк. 260-261).

“1917р. жовтня 29. Телеграма Подільського губернського комісара генсекретарю Міністерства внутрішніх справ про збройне повстання у губернії.

Вся губернія вкрита загонами розбишак солдатів і селян, які послідовно чинять погроми міст, містечок, маєтків, захоплюють землі цукроварень. На Балтщині вбито міліціонерів, у Проскурівському та Ямпільському повітах хвиля насувається на міста...”

...Вже до кінця 1917 р. майже всі поміщицькі маєтки, нашвидку кинуті господарями, були пограбовані, а деякі зруйновані та спалені. Темна, бідняцька частина населення таким чином мстилася за своє бідування, за приниження, що мала від влади, поміщиків, за війни, які відібрали чи покалічили годувальників. Прийшов логічний фінал царської самовпевненості та поміщицької ненаситності. Так завжди було й буде тим, хто дбає лише про себе, не помічає поруч інших, не захищених. Відвернувшись від них, ти ускладнюєш свою долю.

Але й було так, що більшовики просто травили бідних на багатших, втлумачуючи їм, що все зло від них. І страждали невинні люди. Все це загалом позначилося на розвитку краю. Революція, а потім громадянська війна (назви цієї війни і Великої Вітчизняної (1941-1945 рр.) зберігаємо так, як вони прижилися в українській історичній науці) принесли розруху, злидні, хвороби. Від воєн, тифу й голоду в 18-22 роках минулого століття померло тисячі наших краян, тисячі покинуло межі України взагалі (переважно це євреї і поляки), вивізши з собою чималі багатства. На середину 20 років у Голованівську вже мешкало лише 4125 людей. Порівняйте: 10 років тому – понад 8000. Роки громадянської війни були особливо важкими. Бувало кілька разів на день мінялася влада. Наприклад, зранку в Голованівську господарювали червоні, а на вечір могли увірватися білі, а вночі вже верховодили банди грабіжників. І всім чогось було треба від селянина – хліба, харчів, фуражу, коней, упряжі, горілки, дівчат... Голованівськ був „епіцентром вештання цілих зграй до зубів озброєних банд та загонів на чолі з “батьками” Тихоходом, Клокуном, Соколом, Волинцем та іншими” ( газ. „Україна-центр” від 5 серпня 1994 р. ). Зараз можна тільки уявити, що довелося пережити нашим предкам.

Добре діставалося значно заможнішому єврейському населенню. Для протидії була створена згадувана вже “єврейська самооборона” на чолі з Остроєм. Це формування було добре озброєне і налічувало 153 чоловіки. Втім, не тільки зброєю відбивалися євреї, вони зверталися до авторитетних людей з числа українців і ті також приходили їм на допомогу. Так, коли євреї почули про намір загону Гошурка пограбувати їхні родини, то вони звернулися до Олександра Бачинського, який свого часу мав прихід в с. Розношенцях і навчав Гошурка грамоті, а потім працював в Голованівську інспектором (смотрітєлєм) церковно-приходських шкіл. В момент, коли Гошурко наближався зі сторони Вербового до Голованівська, Бачинський взяв палицю і вийшов назустріч. Коли загін під’їхав до нього, поважний старий зупинив отамана такими словами:

– Ти що, сучий сину, погром задумав чинити? Чи тому я тебе вчив?

Присоромлений Гошурко, повернув загін назад.

Події мінялися, немов на кінематографічній плівці: ще в жовтні 1918-го в Голованівську стояли австро-німецькі війська, в листопаді містечко перейшло до рук військ Української Народної республіки, а “у березні 1919 року, – констатує “Історія міст і сіл України (Кіровоградська область. ), Київ 1972 р.”, частини Червоної Армії вигнали їх звідси. Одразу почав діяти волревком, який створив земельну комісію для розподілу землі, дбав про налагодження роботи шкіл, повів боротьбу з контрреволюційними елементами. Та соціалістичне будівництво знову було перервано...” Голованівськ відвоювали частини армії УНР. Але ненадовго. “30-31 серпня, – повідомляє те саме джерело, в районі Голованівська бої з петлюрівцями вели частини Південної групи під командуванням Й.Е. Якіра. Пробиваючись з оточення на лінію Ємилівка-Голованівськ-Бершадь-Жабокрича, вони завдали ворогу відчутних ударів. Командир 3-ї бригади 58-ї дивізії О. В. Мокроусов разом з начальником штабу Рябовим та трьома бійцями 31 серпня 1919 року роззброїли в Голованівську варту біля штабу петлюрівців і взяли в полон 47 ворожих солдат та начальника штабу.”

Ось так – українців, які відстоювали інтереси свого народу, яких мали б називати героями, радянська історіографія називала ворогами. Натомість славились чужинці, загарбники з єврейськими і російськими прізвищами Якіри, Мокроусови, Рябови. Не дивно, як вони змальовували нас: “Против нас стоит тридцатимиллионный народ, имена которых невозможно выговорить, внешность которых такова, что их надо убивать без всякого милосердия и пощады. Это звери... с ними нельзя обращаться, как с порядочными людьми. У нас кровь лучше, сердце – тверже, нервы – крепче... Мы должны выжать все возможное из Украины, чтобы усилить военный потенциал России” (В. АНТОНОВ-ОВСЄЄНКО, м. Суджа, 30 листопада 1918 р. ГАКО, ф. 403, оп. 9657, спр. 74, арк. 423.).

Вони нас убивати, а ми їм пам’ятники, назви вулиць, міст, інститутів...

З ініціативи місцевих партійців мав змінити назву і Голованівськ. Зокрема, 11 червня Голованівський волосний з’їзд Рад надіслав народному комісару закордонних справ Г. В. Чичеріну в м. Геную (Італія) таку телеграму: “За вашу умілу і рішучу дипломатичну боротьбу з буржуазією всього світу, за дипломатичні перемоги, досягнуті Вами на генуезькій конференції, делегати з’їзду висловлюють Вам вдячність від населення всієї волості і постановили: Голованівську волость надалі іменувати Вашим іменем і містечко Голованівськ містечком Чечеріна”. Г. Чичерін відповів на це звернення із Берліна: “Передайте Голованівському волвиконкому: дякую товаришам за увагу до моєї діяльності, яка є лише частиною спільної нашої боротьби за благо трудящих. Чичерін. 23 червня 19 22 року.”

Чому не відбулося перейменування Голованівська, невідомо. Швидше всього завадила складна обстановка, в якій перебувало містечко. Ще діяли в районі партизанські загони, їм допомагало місцеве населення, яке бідувало від голоду та утисків нової влади, біснувалися продподаткові загони, яким не вдавалося виконати плани продзаготівлі. Хоча не було такого села в районі, де б не нав’язували новим господарським утворенням імена тих, хто душив український народ. Найбільш поширеним, звичайно, було ім’я більшовицького вождя – Леніна.

* * *

Велика біда українського народу – роз’єднаність, отаманство, відсутність національної самосвідомості завжди супроводжувала націю, не дозволяла їй згуртуватись і дати відсіч ворогам. Багато хто з керівників партизанських загонів і цілих армій ставали на прю під гаслами за щастя народу, але кожен бачив свій власний шлях до цього щастя і кожен з них хотів бути отаманом, не бажаючи поступитись своїми амбіціями в ім’я того ж народу.

Велику роль в період громадянської війни відігравала залізниця. Наприклад, влітку-восени 1918 року між Підгородньою і Гайвороном курсував бронепоїзд, на якому воювали і голованівці. Діяло в цей час і “вільне козацтво” (керівник Кукурудза). В архівних документах згадується також Комітет громадської безпеки, який “як через Голованівськ проходили розбиті частини Української армії, щось для них збирав”. А як “прийшла дивізія Ткаченка, то командир батальйону просив, щоб достали шкіри. Остання була забрана у чинбарів під наші особисті розписки (мою і Зеленчука), а на інший день постановою ревкому було обкладено населення, яке мало доходи більше 1000 карбованців, і гроші були заплачено за шкіри”. (З показань Василя Циберманівського, який відігравав у Голованівську досить помітну роль. Судіть самі: при Керенському його обрали головою волосного виконавчого комітету, при Центральній Раді волвиконком перейменували в Народну управу, в якій він залишився головою. При гетмані був змушений перейти на нелегальне положення. Директорія його знову підвищила до голови управи. З приходом Червоної Армії на мітингу обраний головою ревкому. При Денікіні – знов на нелегальному положенні. В 1929 р. висланий радянською владою на Соловки.) 27 грудня 1919 року з ініціативи політичного референта уряду УНР при Запоріжському війську добродії В. Совенко відбулося засідання Голованівського Волосного Зібрання, яке щиро вітало уряд УНР, вибрало ініціативну групу в складі Максима Цимбала, Якима Гошурко, Якова Піддубняка, Василя Цибермановського, Танаса Товмаченка і створило Волосну Народну Управу на чолі з В. В. Цибермановським. Завдання управи, згідно постанови, яку можна знайти в книзі „Олександер Доценко. Зимовий похід. 6.ХІІ.1919-6.V.1920) Варшава, 1932.” були: організація влади і охорони на місцях, налагодження культурно-просвітницької і санітарної справи тощо.

У 1921 році під проводом генерал-хорунжого Армії УНР Юрка Тютюнника здійснювала другий Зимовий похід. Під Базаром в полон до Червоних потрапили більше 300 козаків та старшин, які були розстріляні. Серед них значаться також наші земляки Піщанський Тарас Якович з Липовенького, Усик Автоном Максимович з Молдовки, Кисличук Іван Гнатович з Жабокричок і Сольвановський Микола Олександрович, можливо, з Красногірки..

В історичних публікаціях недавнього минулого зазначається, що радянську владу на території нашого району було встановлено в 1918 року. Насправді це було дещо не так. І цьому свідчення такий документ:

1920 р. квітня 29

Протокол об’єднання засідання Подільського губпарткому, губревкому та губвоєнкому від 29. 04. 1920 р.

Станція Вапнярка. Слухали: 1. Про становище в губернії в зв’язку з останніми подіями (захоплення більшої частини губернії частинами галичан, які підняли повстання, поляками і появою банд в інших волостях губернії). Ухвалили: в Ольгопільському, Балтському та частини Ямпільського повітів обстановка для роботи неможлива (в цих повітах радянської влади фактично не існує). Так, останній наліт банди Тютюнника зруйнував Балтський та Ольгопільський повіти. Через них простягаються фронти... Банди воюють між собою при повній відсутності будь-яких реальних сил з нашого боку...

Ухвалили послати представників у найближчий великий центр – Одесу, де вияснити питання про подальшу роботу і використання працівників у залежності від військової обстановки і розпоряджень центру. (ЦДАГО. Ф.1 Оп. 5. Спр. 266.Арк., 34.)

Більш-менш червона армія по­чала контролювати обстановку на території району лише навесні 1920 р. з приходом частин Г. І. Котовського. І лише в кінці березня ц. р. в Голованівську було встановлено радянську владу. Ревком очолив Данило Мусійович Виштикайло, а комнезам Федот Оникійович Кифоренко. До складу Голованіської волості (вже Первомайського повіту) на той час входило 10 сіл: Голованівськ, Юридівка, Межирічка, Шепилове, Олександрівка, Новосілка, Розкішне, Розношенське, Красногірка, Слобідка. Всього 28259 десятин землі з населенням 18278 осіб (Одеський облархів, фонд 599, опис №1-299).

Першими керівниками радянської волості були голова волревкому Твардовський (з військових), голова комнезаму Олійник (з Красногірки), волосний військкомісар Григорій Палюх (з Межирічки), начальник волосного земвідділу Іван Сидорович Гринюк, начальник волосної міліції Маркеєв.

Була організована також так звана частина особливо призначення (ЧОП), яка вела боротьбу з бандитизмом, навчала молодь військовій справі. Командиром частини був Кость Залізняк, начальником стройової частини Валентин Гуналі. В документах Кіровоградського облархіву згадується про двох комсомольців, Марка Дубового та Трохима Мельничука, які під час виконання своїх обов’язків потрапили до рук бандитів і були вбиті.

В період з 10 лютого по 10 березня 1921 р. в Голованівську було проведено два з’їзди сільських ревкомів і комнезамів, де розглядалися питання про підготовку до весняної сівби та про боротьбу з бандитизмом. В тому ж році на базі націоналізованих поміщицьких земель в Голованівську був створений радгосп (директор Ю. Г. Вуль), пізніше тут розмістилася „Сільгосптехніка”. Влада міцніла. В 1922 році в Голованівську вже налічувалося сім членів ВКП(б)У і 22 комсомольці.

Прагнучи встановити соціалістичний лад в економіці й водночас забезпечити продуктами Червону армії та голодуючі російські міста, більшовики ввели сувору економічну політику, відому під назвою воєнного комунізму. Вона включала націоналізацію всієї землі та промислових підприємств, примусову трудову мобілізацію, раціонування урядом продуктів і товарів та найбільш ненависний захід – експропріацію зерна у селян (“продрозверстку”).

При підтримці озброєних загонів більшовицькі чинов­ники конфісковували зерно для потреб уряду. Селянинові дозволялося залишати всього близько 30 фунтів збіжжя на місяць. Щоб сприяти реквізиціям, партія організовувала комітети незаможних селян (комнезами), члени яких мали переваги при розподілі землі, звільнялися від податків і діставали 10—25% „здо­бичі”. Катастрофічне становище в економіці призвело до різкого зростання невдоволення більшовиками, що вилилося у військові заколоти, великі робітничі страйки та селянські повстання. Але проти них кидали війська і нещадно розправлялися. Особливо цим відзначалися загони командарма Г. Котовського, штаб армії якого знаходився в Умані. Серед котовців були і наші земляки, очевидно неабиякі вояки, про що свідчать нагороди. Зокрема, перегонівець Іван Черниш, служив ординарцем у самого Котовського і був тричі відзначений на той час найвищою нагородою – орденом Червоного прапора. А уродженець Пушкового командир 2 полку Федір Данилюк – двічі. Збереглися перекази також про місцевий єврейський загін, на чолі з якимось Ідемейлихом, який нещадно оббирав селян ближніх від Голованівська сіл.

Селяни, в тому числі на Голованівщині, не раз піднімались, щоб дати від­січ насильникам. На території району діяло кілька партизанських антибільшовицьких за­гонів.

Про одного з них, навіть, писала столична, харківська газета “Комуніст”, від 2 грудня 1922 року. Дещо із неї не гріх процитувати: “В останніх числах жовтня нарешті спіймано і вбито одного з останніх представників – політичного бандитизму отамана Романа Бабія, який протягом трьох років тероризував місцеве на­селення Голованівського, Первомайського районів. В розпорядженні Бабія знаходився великий загін, котрим командували полководці. За шайкою нараховувалось понад 100 вбивств. Останні дні своїх наскоків Бабій „присвятив” селянам, які здавали продподатки. Цих селян він вбивав цілими групами, залишаючи одного і наказуючи йому: „Іди і скажи, що це зробив я – отаман Бабій”. Зусиллями губвідділу ГПУ і його повітових органів вдалось напасти на слід отамана і його шайки, яка переховувалась в Голочому лісі... Бабія вислідили і в сутичці, що зав’язалась між його ша­йкою і співробітниками ГПУ, був убитий разом з своїм ад’ютантом – офіцером Кушнірем...”. Двадцятирічний хлопець із села Грузького Роман Бабій зібрав чималий загін із молодих завзятих людей. До нього увійшли хлопці, які любили Україну, свій рідний край і поклялись захищати його від чужинців та комісарів. Це був, як відмічала та ж газета „Комуніст”, „ особливо сильний” загін (щоправда терміни вона застосовувала інші – „ шайка”). Він став на перешкоді не однієї більшовицької акції. В матеріалах Одеського губернського управління міліції і карного розшуку не раз наголошувалося, що загін Бабія „ зривав”, або „ дезорганізовував роботу продподаткової інспекції та інших кампаній на селі” не тільки в Голованівському, а й Первомайському, Балтському, Уманському повітах.

.

ПРОСВІТЯНСЬКІ ТРАДИЦІЇ

Голованівськ має давні просвітянські традиції. Ось що писала, опираючись на архівні документи, газета „ Думка” (№ 6, 95 р.): „ Після по­валення самодержавства в Російській імперії мережа просвітни­цьких об’єднань постала практично по всій терито­рії, яку займає сучасна Кіровоградська об­ласть. Громадська організація “Просвіта” заявила про себе... і в Голованівську. В 1928 році до концтаборів потрапили голованівці, колишні просві­тяни Циберманівський, Олійник, Кукурудза, Журавель, Шеремет... Один із свідків у їхніх кримінальних справах був якийсь Рудик Сруль (пестливе від єврейського Ізраїль – авт.). З його слів у протоколі ОВПУ щодо перелічених вище осіб записано таке: „Объявили в Голованевской волости Украинскую народную власть, занялись созданием „Просві­ти”, откуда исходило идейное и политическое руководство... Разьезжали по селам, ставили спектакли. Но основная зада­ча была проповедь и укрепление петлюровской власти, Самостийной Украины. Всевозможные дурные вещи рассказывали о большевистской власти... Распространяли литературу”.

На жаль, про цих сміливців, перших активістів «Просвіти» май­же нічого невідомо. Ли­ше про Шеремета розповідали, що це, мабуть, Ми­кита Якович, який був висланий на Магадан. Після звільнення йому було забо­ронено повертатись в Україну. Це була розумна й освічена людина. До революції закінчив гімназію. Відбувши заслання, після війни три­валий час очолював дослідне господарство Мос­ковського науково-дослідного інституту сільського господарства, яке знаходилось у Володимирській області. На його відповідальності було 60 гекта­рів землі, чимало техніки. Дружина його теж була з Голованівська. Обоє дуже любили Україну, жили за українськими звичаями, а дружина, проживши дов­гий час у Росії, ніколи не говорила російською – тільки рідною, материн­ською мовою. Микиті Яковичу вдалось, повернутись в Україну лише на початку 70-х років в Одесу, коли йому було, вже за вісімдесят. Прожив він тут років зо два і помер” (Із споминів племінника Леоніда Шеремети).

Скільки наших земляків потрудилися на ниві російській, не маючи можливості проявити себе в рідній колоніальній Україні. Ось що писав у 20-ті роки ХХ ст. у статті “Через Базар-Голготу до свята Воскресіння” уродженець села Перегонівки полковник Української Повстанської Армії Варфоломій Євтимович: “Ворог обсаджує-поневолює підбиту країну, заводить там свій державний лад, із розмислом нищить найменші прояви місцевого національного життя, в чому б воно не виявлялося, і розпочинає — потуречення, онімечення, обмосковлення і т.д. недобитків та жорстоко, рафіновано жорстоко, — для постраху неслухняним чи легкодухим, — нищить найменші прояви й нахили до всяких сепаратизмів, б’ючи, головно, по інтелігенції, що завжди й усюди творить із себе провід своєї нації. ...А в цьому — остаточна перемога ворожа. Бо це означає, що приголомшив ворог сам Дух Нації, і тоді не страшний йому „раб, що цілує ту руку, яка його б’є”. (Другий листопадовий похід. Київ.1995, стор.180). Головним засобом масової інформації в Голованівському районі за радянського часу була друкований орган районного комітету Компартії України і виконкому районної ради народних депутатів газета (заснована в березні 1932 р), – “Більшовицький шлях”, вона ж „Сталінська правда”, вона ж “Будівник комунізму”, вона ж “Комуністична праця”, з 1992 р. “Вісник Голованівщини”. Газета не виходила лише під час німецької окупації. Хоча і за німців Голованівщина не залишалася без газети. Під час окупації в 1942 р. була спроба налагодити видання газети націоналістичного спрямування „Наш клич”, але вийшло її всього кілька номерів і вона була закрита, а редактора газети та друкаря заарештовано й розстріляно. Друкувалася газета в с. Межирічка, куди було перевезено обладнання з Голованівської друкарні.

КОЛГОСПНЕ ЗАКРІПАЧЕННЯ ТА ГОЛОДОМОР

Важко налагоджувалося життя після братовбивчої громадянської війни. Певну надію повернув людям НЕП (нова економічна політика: на сучасній мові – ринкова економіка). Села дуже швидко загоїли рани, що свідчило не лише про неабиякий потенціал українського народу, а й велику стійкість селянства, його нездоланну віру у власні сили і спроможність до швидкого відновлення втраченого.

За новим адміністративним поділом у березні 1923 року Голованівськ став районним центром, що об’єднав колишні Вербівську, Липовеньківську та Троянську волості і увійшов до Первомайського округу Одеської області. В 1926 р. відкрито лікарню на 30 ліжок. В цьому ж році був проведений Всесоюзний перепис населення. В Голованівському районі було нараховано 15369 господарств, 62470 мешканців (30464 – чоловіків, 32006 – жінок). За національним складом: українців – 57972 (92,8%), росіян – 294 (0,5%), євреїв – 3774 (6%), німців – 31 (0,2%), болгар – 12, молдован – 7, інших – 380 (0,5). Густота населення складала 66,3 людини на кв. км., загальна площа району 942,8 кв. км. ( Видання Первомайського окружного статистичного бюро. 1.06.1927. м. Первомайськ). Але більшовикам був потрібен зацькований, заляканий, залежний від партійного комітету, з якого можна було б ліпити, що лишень не заманеться. В плани нової влади не вписувався заможний селянин і заможна Україна. Вище керівництво СРСР на чолі з “вірним продовжувачем справи Леніна” (газ. „Правда”) Йосипом Віссаріоновичем Сталіним відмовилося взялося будувати комунізм – “вищу суспільно-економічну формацію, що ґрунтується на усуспільнені засобів виробництва, в якому здійснюється принцип: від кожного – за його здібностями, кожному – за його потребами” (так тлумачили цей термін словники радянського періоду). Насправді ж, як визначають найвидатніші економісти світу, комунізм – це паразитизм одних за рахунок інших.

Що це так, стало очевидним майже одразу. Влада почала вирішувати свої проблеми за рахунок села і церкви. Церкви закривалися, а церковне майно реквізували на рахунок держави і партії, дзвони відправляли на переплавку. Голованівські православна церква, костьол і синагоги були закриті відповідно 1931 і 1935 р.р. Священиком православної церкви на той час був Коцюбинський Стефан Якович, 1874 р.н., смт Голованівськ, українець, освіта – духовна семінарія. Звинувачений в антирадянській агітації і засуджений 26.09.1937 трійкою УНКВС Одеської області до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах. Під час окупації німці повернули віруючим храм і після ремонту 1943 році в ньому знову розпочалися богослужіння. Після війни в 1948 році радянська влада знову відібрала церкву і використовувала приміщення в інших цілях. І лише в 1992 році незалежна Україна повернула церкву віруючим в довічне користування. У 1929 році розпочалася примусова колективізація. На селах організовувалися колгоспи, в які силоміць заганялися селяни. Нажитий важкою працею інвентар, реманент, худоба усуспільнювалися і ставали загальною (колективною) власністю. Вправніших хазяїв, тих, хто мав молотарки, більші наділи землі тощо, взагалі відправляли до Сибіру, забороняючи взяти з собою навіть найнеобхідніше. Їхнє ж господарське добро і земля переходили у власність колгоспу. Особисті речі – досить часто до рук партійців та чекістів.

Народ не мирився з насиллям і пускав „півнів”. Наприклад, в с. Наливайка підпалили хату голови колгоспу М. Шаталюка, в якій згоріло його двійко дітей. Майже в кожному селі – щось траплялося. Там убили міліціонера, там спалили скирту, там побили страхувальників і тих хто збирав податки. По селах заговорили про якусь банду, і навіть про те, що це, нібито, повернувся Роман Бабій. Що його насправді не вбили у 22-му, що він вижив і втік, а тепер повернувся знову мститися тим, хто чинить насилля над людьми.

Але репресивна машина не відступала. Чимало ні в чому невинних селян були доправлені до філії Одеської трудової колонії імені Урицького, яка була створена на базі хутора заможного багатодітного селянина Карпа Жука, якого знищила нова влада на початку 20-х років. Філія мала забезпечувати продуктами харчування Одеських чекістів. Після голодомору у цій філії було створено дитячий будинок для дітей-сиріт, яким вдалося уникнути голодної смерті. У Голованівську на місці радгоспу і комуни, які були створені відповідно 1921 р. і 1927 р., постало 5 колгоспів: ім. Горького, ім. Шевченка, ім. Сталіна, „Колос” та національний єврейський – “Нойє лебе” (“Нове життя”), хоча останній проіснував всього кілька місяців.

З першого дня започаткування колгоспи показали свою виробничу неефективність, з них почали масово виходити люди. Але у влади було чимало засобів, як зробити селян покірними.

Під страхом смерті та виселення їх примушували писати заяви з проханням прийняти в члени колгоспу. Створювалися такі умови, що селянину нікуди було діватися – або вмерти з голоду, або йти до колгоспу. Спеціальні бригади активістів, які в народі називалися “буксирами”, вимітали з дворів, осель все, що могли. Особливого розмаху терор проти українського народу набрав у 32-му році. Народ пух від голоду. Свого апогею він досяг навесні 33-го року. Про голованівські будні тих днів, розповіла колись газеті „Сходи” (№14, 1991 р.) нині покійна мешканка селища Тодоска Гончарук:

„Якраз саме тоді купив мені батько стареньку хатину на третім районі (куток зі сторони Красногірки). Як водиться, заходилася я наводити порядок. Підмела подвір’я, в сінях повичищала болото – цілий божий день поралася. Ну, думаю, треба на ніч протопити в печі. Вирішила заглянути за комин, чи нема ніякого ганчір’я, щоб не загорілося. Коли я туди подивилася, то вжахнулася – там лежала мертва дитина років 5-6. Не дитина – одні кістки: вона зсохлася від голоду... Страшно подумати – продали хату і дитину свою не поховали. Який вже міг бути сон у цій хаті? Пішла я до батьків спати. А раненько побігла в сільраду сказати про дитину. Коли я повернулася до своєї хати, бачу якась літня жінка сидить під хатою на призьбі. Я до неї, а вона вже захолола. Теж від голоду померла. Незабаром приїхала грабарка. Поклали на неї обох мерців, накрили якимось брезентом і повезли на цвинтар. ...Забирали все. І вже як старанно шукали! Навіть в отхожому місці. На городі кожний квадратний метр піками прощупували, на горищі, в комині, в штандарах рилися, стукали по стіні, чи бува якусь кварту пшениці не заховали. Викачала все радянська влада... Фашисти так не робили в роки війни. Бувало зайде німець в хату, побачить четверо дітей і голі стіни: поведе очима, вилається і піде геть. А активісти не зважали ні на убогість, ні на голодних дітей... Прийшли якось до моєї братової забирати корову, а в неї діти та ще ходила вагітною. Коли вивели з хліва годувальницю, вона схопила корову за хвоста і криком кричить: „Побійтеся Бога, ми ж всі з голоду помремо!” Корова якраз оправилася, то активісти одірвали бідну жінку від неї і посадили у гній: „Ото твоє, а корова – наша.” Насміялися і пішли... Народила братова двійнят та обоє вони померли з голоду.”

Скільки людей вимерло у ті голодоморні роки в Голованівську, ніхто не знає. Сільська рада фіксувала акти смерті, але в жодному випадку не писала, що від голоду. І все ж можна говорити не менше про 150 таких випадків. В той час, як народ вимирав з голоду, режим не шкодував коштів на пропаганду, на газети, створюючи вигляд, що все у нас добре. А якщо й були якісь негаразди, то в тому винуваті куркулі та одноосібники. В 1933-34 роках, крім райгазети „Більшовицький шлях”, у Голованівську виходило ще шість газет: „Соціялістичні лани” (Орган Політвідділу Голованівської МТС, редактор Казанлі), „Голос винокура” (Орган о-ків КП(б)У, ЛКС МУ та робіткому Межиріцької гуральні, редактор Дука), „Тербоєць” (Орган парторганізації Н-ського Батальона, редактор Додін Д.Е.), „Ударник Лісоруб” (Орган партосередку, Райробіткому та Управи голованівського Радлісгоспу), а також „Ударник прилавка”, „Ударник торгівлі”...

* * *

Заснована весною 1930 року Голованівська МТС у 1934 р. вже мала 65 тракторів та 15 автомашин . „Історія міст і сіл УРСР” (стор. 206) повідомляла, що в 1933 р. в Голованівській МТС був створений політвідділ, який „ допомагав колгоспам в організації змагання за вирощення високих урожаїв, підвищення продуктивності тваринництва. Кому­ністи виховували у трудящих нове ставлення до праці.”

Які це були методи виховання, можна почитати в газетах того часу. Спочатку до вашої уваги витяг з постанови Голованівського Райпарткому й Райвиконкому від 18 серпня 1933 р. „Про хід обов’язкової поставки зерна державі колгоспами та одноосібними господарствами” за підписом секретаря РПК Ігнат’єва та голови РВК Селиванова. (правопис збережено): „ Виконання плана обов’язкової поставки зерна, державі по району колгоспами 24 відс. та одноосібними господарствами 10,6 відс., Райтпартком й Райвиконком вважають за незадовіль­не. Цілком не припустиме є те, що куркульські господарства на 15/VIII не здали жодного кілограма хліба. Такий стан хлібоздачі Райпартком та Райвиконком оцінюють як повторення помилок минулого року. Ще голови сільрад, парторганізатори і управи колгоспів не зробили для себе з помилок минулого року потрібних висновків, неприпустимо затягують хлі­боздачу і в цьому році...

Поряд з сільрадами, що по більшовицькому організували обов’язкову поставку зерна державі – серед одноосібного сектору Емилівка 52 відс., Журавлинка – 6З відс., Люшневата - 36 відс. Райпартком та Райвиконком відмічають абсолютно не припустиме відставання по таких сільрадах: Голованівськ – 4,8 відс., Грузьке – 2,5 відс., Роздол – 11 відс., Свірнева – 9,2 відс., Клинова – 8,5, а Семидуби й Капітанка ще не здали жодного кілограма хліба. Виходячи з цього, Райпартком та Райвиконком ухвалюють:

1. Зобов’язати всіх голів колгоспів добитись негайно перелому в молотьбі та хлібоздачі, розпочавши молотьбу зі скирт, а всю тяглову силу: - коней, корів кинути на скиртування та вивозку хліба. Попередити всіх голів колгоспів і бригадирів, що за не використання повністю корів на скиртуванні, – до них будуть вжи­ватись найсуворіші заходи впливу.

2.Встановити строк для закінчення скиртування по колгоспах району – 25 серпня. Зобов’язати дирекції МТС відповідно до цього строку до­вести щоденні завдання скиртування до кожного колгоспу.

3. За незадовільне відтягання хлібоздачі в одноосібному секто­рі та припущення самопливу щодо хлібоздачі по куркульським господарствам головам сільрад: Голованівськ – Лукашевському, Грузька – Кривошеїну, Роздол – Зеленському, Свірнева – Вихристюку, Клинова – Килиничу – винести сувору догану, Семидуби – Косінському, Капітанка – Рудику – сувору догану з попередженням.

Попередити голів всіх сільрад, що не вжиття з їх боку по­трібних заходів, щодо посилення хлібоздачі серед одноосібного сектору – винних буде притягнуто до партійної і судової відпові­дальности.

4. У зв’язку з тим, що строк хлібоздачі для куркульських господарств минув, запропонувати головам сільрад, належний з них хліб стягнути примусово, наклавши на їх адміністративні й судо­ві міри покарання.

Запропонувати судово-слідчим органам розглянути куркуль­ські справи про саботаж в хлібоздачі в терміновому порядку.

5. Зобов’язати всіх голів сільрад негайно перевірити хто з одноосібних господарств не виконав обов’язкової поставки зерна державі у встановлені строки, наклавши на порушників цього за­кону, штраф в 10 разовому розмірі риночної вартости зерна, а належну кількість хліба до обов’язкової поставки – стягнути примусово...”

А ось замітка „Суворо карати порушників закону про хлібопоставку державі” з цього ж номера газети про те, як саме впроваджувалась в життя ця постанова:

“За порушення твердого закону про обов’язкову поставку зерна державі, постановою райуповноваженного комітету заготовок РНК оштрафовано та достроково стягається хліб по зобов’язаннях з таких господарств одноосібного сектору по Голованівській сільраді: Гончарука Власа оштрафовано в 540 крб., Непотенка Антона – 360 крб., Коцюбенка Кузьму – 540 крб., Оліфевич Стах – 1320 крб., Непотенко Кузьму – 540 крб., Стадника Тимохтея – 820 крб., Левітчук Андрія – 360 крб.

Запропоновано голові Голованівської сільради протягом 24-х годин стягнути штраф з зазначених вище осіб та повністю внести в план хлібоздачі господарств.

Сільрадам району до одноосібних господарств, що порушують закон про хлібопоставки застосовувати міри штрафу в п’ятикратному розмірі по ринковій вартости незданого хліба, а злісних нездатчиків, що розбазарюють хліб, від виконання державного завдання хлібоздачі ухиляються віддавати до суду. Райуповн. комзаготовок РНК Юфіт.”

І все ж, починаючи з осені 33-го мор почав відходити у минуле: „Поступово колгоспи міцніли. Зрос­тали прибутки. В артілі „Комуна” на трудодень 1933 року було видано по 7,5 кг хліба і 2 крб. 40 коп. Окремі сім’ї одержали по 200-250 пудів хліба та по 15-20 пудів цукру” – писала „Історія міст і сіл УРСР” (стор. 206) про Голованівську артіль, посилаючись на Кіровоградський облпартархів. Все це здобувалося дуже важкою працею. Не вистачало людей, техніки, коней. У ярма запрягали корів. В газеті „Більшовицький шлях” від 22 січня 1934 р. читаємо: „В колгоспі „Комуна” до сівби підготувалися. Очистили насіння, відремонтували 4 дволемішні плуги, 4 культиватори, борони, вози, сівалки, 7 ярем для корів”.

„Розвиток колгоспного виробництва вимагав ква­ліфікованих кадрів. У 1934 році 32 удар­ники праці Голованівського району рекомендовано до сільськогосподарсь­ких технікумів та інститутів. Широкого розмаху набрав стахановський рух. Колгосп „Комуна” не раз виходив переможцем у соціалістичному змаганні серед господарств району. В 1935 році тут зібрано пересічно по 147 цнт цукрових буряків з га. Серед п’ятисотенниць перед вели ланки О. І. Килимниченко, М. Ф. Пасєки та інші. Механізатори Голованівської МТС активно включилися у стахановські п’ятиденки трактористів та комбайнерів, у проведення Всесоюзної стахановської декади завершення оранки тощо. 5 березня 1936 року Голованівськ відвідав перший секретар ЦК КП(б)У С. В. Косіор. (Той самий, який досить активно проводив політику голодомору в Україні і який через рік буде розстріляний, як ворог народу – прим. авт.). Він ознайомився з життям населеного пункту, виступив з промовою на район­ній нараді активу та голів колгоспів.

1937 року колгоспники зібрали по 16,3 цнт з га зернових проти 11,7 цнт з га у 1936 році. А окремі бригади колгоспу ім. Шевченка 1936 року одержали по 40 цнт пшениці. Прикладом неухильного піднесення господарства за роки Радянської влади стала артіль ім. Сталіна, де 1935 року врожайність озимої пшениці становила 19,5 цнт з га. Грошові прибутки 1936 року досягли 54 тис. крб., а 1939 року перевищили 83 тис. крб. Того ж року 45 передовиків МТС за одержання високого врожаю стали учасни­ками Всесоюзної сільськогосподарської виставки. Наркомзем СРСР та Головвиставком нагородили агронома МТС І. М. Ільченка Малою золотою медаллю. Учасни­ками виставки були голованівці і наступного року” (Історія міст і сіл УРСР. стор. 206.).

Аж дух захоплюють досягнення „соціалістичного будівництва”... Але такі показники вже були звичною справою у 1913 році. Та ж книга писала: „В Голованівську розвивалася місцева промисловість. 1940 року тут працювали вальцьовий млин, маслозавод, олійня, 8 промартілей, електростанція. Торгували шість крамниць, були підприємства громадського харчування.” Ви маєте можливість повернутися трохи назад і порівняти, скільки чого працювало в Голованівську ще на початку століття. Голованівськ у своєму розвитку було відкинуто далеко назад, але влада безсоромно вихвалялася. Чим? Злиднями, в яких жив народ? Звичайно, порівняно з 1933 роком жилося краще, не голодували. Але люди часто не мали елементарного – мила, сірників, одягу, взуття. А тут ще постійні розмови, що ось-ось має початися війна. Товари, яких і без того було обмаль, на цей випадок часто приховувалися або скуповувалися лихварями.

І все ж позитив був. Зокрема помітний в освітній та медичній галузях. На 1940 рік в Голованівську діяло чотири школи – дві українських, одна російська та нацменівська (єврейська). Якщо до революції, мали можливість здобувати освіту одиниці, то тепер кожна дитина обов’язково мала здобути хоча б початкову освіту. Крім звичних шкільних програм, учні старших класів займалися також військовою підготовкою.

Медична сітка в районі мала 5 сільських лікарських дільниць, з повним штатом медичних працівників. Голованівська районна лікарня була розрахована на 85 стаціонарних ліжок, Липовеньківська – на 10, Роздільський костно-туберкульозний і дитячий санаторій на 15 ліжок. У райцентрі були також поліклініка, дитяча консультація, вендиспансер, санепідеміологічна станція, на селах – 15 фельдшерських і 4 акушерських пунктів, 6 пологових будинків, 3 аптеки і 11 аптечних пункти. Загін медпрацівників загалом складав 189 осіб.

ВІЙНА

У 1940 році, як згадує мешканець ст. Ємилівка М. Чиж (1925 р. н., с. Наливайка), відбулася військово-патріотична гра між Голованівською та Межиріцькою школою. Учасникам гри видали майже справжні (з виду і за вагою) дерев’яні гвинтівки, голованівці мали завдання наступати, а межирічківці оборонятися. Микола Арефович, який ходив до Межиріцької школи, також брав участь у грі. У повітрі пахло війною. Взимку того ж року прямо зі шкільної парти військкомат набирав учнів. Серед таких був Володимир Хало з Голованівська (пізніше Герой Радянського Союзу), Межирічківець Дмитро Тацієнко (пізніше підполковник авіації), наливайківець Іван Харкавенко (штурман, загинув у 1943 р.). І війна, про яку так часто говорили, почалася. Спочатку польська (1939 р.) – приєднання західноукраїнських земель до СРСР, потім фінська (1940 р.). На цих війнах клали свої голови і голованівці. Статистики убитих і скалічених, втім, ніхто не вів – у ті роки смерть від голоду, репресій, війни була звичною справою – більшовицька будівнича машина нового суспільства перемелювала людей, немов звичайний будівельний матеріал.

22 червня 1941 р. на нашій землі почалася найкривавіша, найтриваліша і найпам’ятніша війна. Її розв’язала фашистська Німеччина. Якщо політичний лідер СРСР Сталін мріяв здійснити „світову комуністичну революцію”, то політичний лідер Німеччини Гітлер мріяв про світове панування. Стояло питання – хто кого випередить, чия візьме?

Добре вишколена, до зубів озброєна німецька армада, яка до цього вже завоювала майже всю Європу і яка не вела війни шляхом голодомору та репресій з власним народом, легко розбивала здеморалізовану, ослаблену репресіями Червону армію. Вже 30 липня Голованівськ був окупований німецькими військами. Щоправда, не встигли німці ще й придивитися до місцевих обставин, як їм було завдано тут відчутного удару. Його нанесли червоноармійці (до 1000 чоловік), зі складу 6 і 12 Армій, які проривалися з оточення у Зеленій Брамі в напрямку через Голованівськ. 6 серпня сміливці увірвалися до Голованівська, знищили понтонно-мостову частину ворога, вивели з ладу автомашини і пішли до Синюхи, через яку їм вдалося благополучно переправитися і пробитися до своїх. На жаль, про цей подвиг чомусь ніхто з дослідників історії 6 і 12 Червоної Армії не пише. Через кілька днів в Голованівську в глибокий яр поруч з цвинтарем німці почали зганяти тих радянських військовополонених, яким не вдалося вирватися з оточення. Яр обнесли колючим дротом, влаштувавши таким чином концтабір. Протягом серпня сюди було зігнано не менше десяти тисяч військовополонених. Переважно це були залишки розбитих у Зеленій Брамі 6 і 12 армій.

Майже щодня в яру лунали постріли. Фашисти розстрілювали командирів, комуністів, важкопоранених. Як не прикро, але цю роботу переважно виконували військовополонені. Німці знаходили таких, хто за шматок м’яса і чарки шнапсу брав у руки гвинтівку і розстрілював своїх колишніх побратимів. Підтвердженням цьому є знімок німецького фотографа, зроблений саме в Голованівському концтаборі. Умови утримання військовополонених, як розповідали очевидці, були жахливими – під пекучим серпневим сонцем, без води і їжі вони мерли, як мухи. Голованівці, як могли, допомагали військовополоненим, носили їжу і перекидали її через огорожу, декого вдалося забрати з табору, видаючи себе за їх батьків чи сестер... Разом з тим в людській пам’яті зберігся і такий випадок, коли дві сердешні учениці 8 класу Віра Мельницька і Ганна Непотенко вирішили подали змученим військовополоненим хліба і кілька огірків, як тут же були розстріляні з автоматів.

Важко сказати, скільки загинуло в Голованівській ямі військовополонених. Хоча в районній газеті „Будівник комунізму” від 3 липня 1965 р. в статті „Нескорені” називається цифра – 2704 чоловік. Може бути, бо німці педантичний народ і не виключено, що вели рахунок. Про нього якимось чином знав і автор тієї статті Л. Пєшков. Восени залишки Голованівського тимчасового концтабору було переміщено в Умань, звідки їх переправили до концтаборів у Німеччину, Австрію та Польщу. Війна принесла нові муки і страждання місцевому населенню. З наближенням ворога з колгоспів району на територію Росії, республік Азії було евакуйовано худобу та сільськогосподарську техніку. Відступаючи, влада також давала наказ палити вже дозрілий хліб, щоб не дістався загарбникам, не зважаючи на те, що на окупованій території залишалися старики, жінки, діти.

До осені 1942-го життя в містечку на перший погляд протікало, як і раніше. Як не дивно, але в багатьох селах, в тому числі Голованівську, майже безперешкодно жили й трудилися колишні радянські військовополонені, які втекли з полону, або ті, кому не вдалося вирватися з оточення (підполковник Червоної Армії Іван Проценюк, навіть, був головою громгоспу в с. Люшнювате). Відновила богослужіння закрита в 1931 році церква. Продовжували діяти колгоспи, щоправда нова влада називала їх „громгоспами” (громадські господарства). Якщо раніше хліб забирався на „будівництво соціалізму”, то тепер „на великий Рейх”. Людям залишалася квасоля, кукурудза і то в обмеженій кількості... Окрім сільськогосподарських робіт, мешканці району залучалися на ремонт доріг, залізниць і, навіть, будівництва нової залізничної гілки. Німецька влада вирішила з’єднати залізничною колією Голованівськ з Уманню, про що мріяв ще межирічківський поміщик О. Абаза. Але, крім кількох кілометрів насипу в Голочому, німцям більше нічого не вдалося зробити. Війна вимагала ресурси на інше. До речі, участь в будівництві залізничної гілки також брали приблизно до трьохсот німецьких солдатів-дезертирів, які дислокувалися в сусідньому селі Грушка Ульяновського району. Здавалося, що статус головного міста в регіоні в період окупації Голованівськ почав втрачати. В Межирічку було переведено лікарню, друкарню... Але швидше за все німці мали якісь інші плани. Незважаючи на те, що резиденція гебіткомісара знаходилася в Гайвороні, Голованівськ все-таки був центром гебіту (повіту чи округу). Тут знаходилася Gebitlandwirt – окружна сільськогосподарська комендатура (комендант фон Дрескі), поліцейська управа, У мальовничому місці, в прибережному гаю біля центрального ставка, де сьогодні знаходиться Товариство сприяння обороні України, за німецьким стилем будувалося адмінприміщення для гебіткомісаріату. Все це, а також будівництво залізничної колії до Умані вказує на те, що німці Голованівську надавали особливого значення. Але зміни на фронті не на користь німців завадили здійснити задумане.

Все було більш-менш спокійно поки німці не оголосили набір молоді на роботи в Німеччину. Спочатку це мало відбуватися на добровільних засадах. Але добровольців, не зважаючи на обіцянки „золотих гір”, виявилося небагато. Тоді окупанти почали хапати колишніх оточенців та тих, хто якимсь чином завинив перед новою владою. Згодом до кожного населеного пункту було доведено план, скільки необхідно направити молодих людей на Німеччину. Хлопці та дівчата переховувалися, завдавали собі каліцтв, втікали з поїздів, щоб тільки не їхати на чужину. Серед людей ширилося невдоволення, почали створюватися підпільні групи опору, осередки Організації Українських націоналістів і партизанські загони. Підпільники, а це найбільш активна частина молоді, займалися збором зброї, поширювали інформацію про події на фронтах, вели спостереження за дорогами і попереджали односельчан про наближення каральних експедицій. Завдяки їм вдалося врятувати багатьох хлопців та дівчат від німецької неволі. Активізувалася й національно свідомі сили. 1 вересня 1942 р. на базі Межиріцької середньої школи відновила свою діяльність агрошкола. Заслуга в цьому якраз місцевої влади – районного старости І. Я. Радиуцького та старости Голованівської сільуправи М. К. Грицюка, а також директора, члена ОУН Ф. П. Хоменка. Це унікальне явище на той час для всієї України. Місцева влада зуміла не тільки відкрити середній спеціальний заклад, а й домоглася, щоб учнів школи на період навчання не забирали на роботи до Німеччини. Тобто, агрошкола була організована з метою збереження молодих людей і підготовки кадрів для майбутньої української держави. Майже всі викладачі були членами ОУН, до осередку входило також чимало старших учнів агрошколи. Націоналістичні осередки також створилися в Роздолі, Лебединці, деяких інших селах району. Хлопці та дівчата поширювали літературу, газети, листівки, які пропагували ідею незалежності України і закликали до боротьби проти німців та виступали проти повернення в Україну московського більшовизму. Виходила газета „Наш клич”, в якій друкувалися статті націоналістичного характеру. Таємно друкувалися листівки, які повідомляли про становище на фронті і закликали доборотьби з ворогом. В грудні 1943 р. поліція заарештувала друкаря Миколу Кіндратовича Ковбасюка і по дорозі до Гайворона його було застрелено. Приблизно тоді гестапо заарештувало редактора газети та автора більшості листівок Івана Савовича Рудника. Його розстріляли на початку 1943 р. Голованівщина піднімалася проти загарбника. Почали гуртуватися і колишні оточенці, які залишилися на території району після розгрому 6 і 12 армій. Про партизанський загін „Южний”, який діяв у районі, писалося чимало. Проте уважний аналіз папки „Матеріали партизанських загонів, які діяли на території Голованівського району Кіровоградської області” (заведена 3 червня 1944 р. Голованівським РК КПУ і передана до Голованівського краєзнавчого музею в роки незалежності України), викликає багато запитань. Наприклад, чомусь підозріло довго втрясалися списки тих, хто входив до загону. Більше того, спочатку їх було аж два. Один список учасників загону „Южний”, інший – ім. Сталіна. На жаль, не вказано, коли ці списки складені, але ні в тому ні в іншому списках чомусь немає прізвищ командира „Южного” Івана Лісняка та начштабу Петра Граматчикова (обидва родом з Росії), а ординарець Лісняка Іван Петренко (родом з с. Ємилівка) значиться серед членів загону імені Сталіна. Петро Ніколайчук (родом з Бабанського району, до оточення в Зеленій Брамі комісар полку Червоної армії) за одним із цих списків розстріляний німцями, хоча з подальших документів стає відомо, що його розстріляв сам І. Лісняк, нібито, за невиконання бойового завдання. Тим часом лист партизана Дмитра Кучеренка, який добре знав Ніколайчука, стверджує, що Ніколайчук вимагав покарання командира групи І. Лісняка за те, що він утік з поля бою біля Борщової. Ніколайчук також називав Лісняка „барахольщиком і злодієм”, але Лісняк повернув справу в інший бік і вбив Ніколайчука. Цікаво, коли після війни І. Лісняка було рекомендовано на посаду секретаря парторганізації красногірського колгоспу, колгоспники дружно виступили проти цього призначення з такими ж звинуваченнями: „не хочемо злодія”. Серед красногірців, до речі, була думка, що Лісняк убив і Граматчикова, який не хотів визнавати його за командира. Після невдалої спроби стати секретарем парторганізації колгоспу Лісняк взагалі був змушений покинути район. Питання командира загону довго дебатувалося – Оксентій Побережець чи Іван Лісняк? Лише 5 червня 1968 р. остаточно крапку поставив Кіровоградський обком КП України. Він віддав перевагу Лісняку. Голованівський РК КПУ змушений був переглянути своє попереднє рішення від 4 червня 1962 р., яким командиром загону затверджувався О. Г. Побережець (родом з с. Ємилівка). По тому, як коригувалися списки можна сказати, що їх підводили під конкретні ідеологічні та національні вимоги. Якщо в уже згадуваному списку „Южний” налічував 35 членів загону, ім. Сталіна – 80, то в 1968 р. ім. Сталіна зовсім не згадується, а загальний склад членів загону „Южний” вже налічував 85 осіб. В той же час в Одеському обкому партії під грифом „Сов. секретно” зберігався „Именной список отряда „Южный” Голованевского района Одесской области” в складі 44 осіб, до якого теж є багато запитань, наприклад, чому до нього не увійшов партизан Іван Табунчик з Молдовки? До списку 1968 р. вже було долучено закатованих „спартаківців” і навіть націоналіста Івана Рудника, які вперше засвітилися в матеріалах 1962 р., коли командиром загону було визнано О. Побережця. Ні в перших, ні в пізніших списках також чомусь не знайшлося місця Михайлу Франчуку і Григорію Опалюку, яким приділив чимало добрих слів автор “Повісті партизанського зв’язкового” (Голованівськ, 2001) Григорій Табунчик. Перший був, нібито, зв’язковим „Южного” і був розстріляний німцями, другий офіцер Червоної Армії. Через нього підпільники не тільки отримували інформацію про перебіг подій на фронті, бо він мав радіоприймача, а й підтримували зв’язок з партизанським загоном, допомагали продуктами, людьми. Після звільнення села Г. Опалюк пішов на фронт і загинув в бою. У зазначених матеріалах про партизанський рух збереглася виписка із протоколу засідання Голованівського РК КП(б)У від 3 червня 1944 р., на якому було затверджено звіт про дії партизанського загону „Южний” (доповідач І. Лісняк, співдоповідач зав. воєнним відділом РК Кп(б)У т. Рижов). Тут можна знайти цікаві думки членів райкому. Ось коротенькі витяги із протоколу (цитуємо мовою оригіналу). Ільїн: „Действия партизанского отряда были фактом, но нужно уяснить один вопрос: знал ли штаб Южного фронта о существовании этого партизанского отряда?” Литвин: „Из рассказов колхозников видно, что партизанский отряд проводил свои операции. Но сейчас трудно уяснить – какой из отрядов проводил свои операции. Отряд Стройкова (псевдо командира партизанського загону „Сєвєрний” Матвєєва, який діяв у Підвисоцькому районі – авт.) или Лесняка... Недостаток в составлении отчета заключается в том, что мало указано фамилий бойцов участвующих в боевых операциях... Существенным недостатком является также выдача в большом количестве справок о принадлежности к партизанскому отряду”. Петухов: „Тов. Лесняк неправильно константирует, что большинство народа не верили в силу и мощь Красной Армии, в результате чего отряду было трудно работать”. Незважаючи на ці зауваження, звіт Лісняка було затверджено. Окремим пунктом тов. Литвину та Лиференку доручалося „освобождать от занимаемых должностей лиц, которые мешали деятельности партизанского отряда”. Про кого тут йдеться, хто в умовах війни (окрім німців та поліції) заважав і був при посадах, не вказується. Але, очевидно, це стосується тих, хто не визнавав Лісняка командиром. Тим часом О. Побережець, якому найбільше ставить в заслугу організацію партизанського загону ще живий на сьогодні колишній боєць загону Іван Федорович Петренко, не шукав винних зовні. В своїх споминах (до речі, ні разу ще не опублікованих, в той час як спомини Лісняка друкувалися неодноразово в різних інтерпретаціях) він зазначав: „Ми не зуміли уже створений загін зміцнити організаційно, що привело до розладу в загоні, поділення його на багато дрібних груп, які були розкидані по лісах та селах, не маючи зв’язку між собою...” Тобто, виходить, що як такого єдиного партизанського загону і не було, а його подвиги – одна із багатьох легенд радянської пропаганди, в якій українцю Оксентію Германовичу Побережцю не знайшлося місця. Воно й зрозуміло – кому бути командиром „Южного” визначали Ільїни, Рижови та Пєтухови...

Починаючи з осені 1943 року, порядок в районі забезпечували переважно вояки „Русской освободітєльной армії”, більше відомі як власовці. Зокрема, Пилип Кирилюк писав (книга „Красногірка”, 2006 р.): „У грудні в село прибули козаки-власовці, на лівому рукаві емблема РОА (Русская освободітєльная армія). Їх було приблизно 300-350. Знаходилися в школі, начальство по квартирах. Але над ними були старшими німецькі офіцери. Школа була огороджена плетеним тином у два ряди, перед ним викопана траншея, земля з якої вкинута між плетеними стінами. Так само були викопані три дзоти, один – через дорогу на майданчику – західна сторона, ще один на городі школи, а третій на городі Панченка Тодосія – зі східної сторони. Все це було з’єднано ходами траншеї.” Цілий полк черкесів з цієї армії було розквартировано у селах Молдовка та Розділ. У Вербовому – осетини, на ст. Ємилівка –росіяни, у Свірневому – козаки карачаївці...

Російський слід знаходимо і в деяких каральних операціях на території району. Той же П. Кирилюк стверджує, що розстріл сім’ї старости села Красногірка Захара Волощука за участь в підпільному русі (листопад 1943-го) здійснили люди в німецькій уніформі, що говорили російською мовою. Відоме також прізвище командира однієї козачої частини РОА. Воно згадується у справі Очеретного Василя, уродженця с. Розкішного, який проживав у Голованівську. Заарештований він 27.03.1944 Голованівським РВ НКДБ (“в роки війни мав власний ресторан, був у близьких стосунках із командиром козачої каральної частини власовців Масловим – у грудні 1943 року завербований Масловим для виявлення партизанів та осіб, вороже налаштованих до окупаційної влади” (Кіровоградський облархів, П – 13926).

Збереглися свідчення про перебування на нашій території загонів УПА. Зокрема, основою для створення УПА-Південь стали заго­ни, що розпочали свою діяльність вже навесні 1943 року у холодноярських та уманських лісах. Ці військові об’єднання отримали відповідні назви — „Хо­лодний Яр” та „Умань”. Улюбленою тактикою за­гонів УПА були рейди. Під час одного з таких рейдів, у жовтні 1943 року, коли велике з’єднання УПА, ма­ючи на своєму шляху збройні сутички, пробива­лось через Трансністрію (область між Бугом і Дністром, що відійшла до Ру­мунії) на терени Вінниччини та Кам’янець-Подільщини, біля села Семидуби від­бувся запеклий бій. Про нього є побіжна згадка в „Історії Українського вій­ська” (Торонто, 1953 рік). Після бою відділ пропаган­ди з літературою відходив у напрямку Семидубів. Про події, що відбулися потім розповідає донесен­ня від 18 жовтня 1943 року: « УПА в Уманщині. 14 жовтня 1943 року ла­нка УПА з п’яти чоловік – Смішко, Тарас, Олівець, Невідомий і Граніт, приїха­ли в село Семидуби Голованівського району і, від­найшовши підводу, хотіли їхати до Голованівська. Але, за порадою місцевого поліцая, що був симпатиком УПА, група заночу­вала в селі. Староста села повідомив жандармів і ті­льки хлопці розмістилися спати, прибула машина з поліцаями і жандармами в кількості 30 чоловік. Обсту­пивши хату і перевіривши документи (четверо хлоп­ців були в німецькій фор­мі, один в цивільному), забрали в машину і повез­ли до Голованівська. Але речей і самих повстанців не перевірили. В Голованівську, при вивантаженні з машини два повстанці кинули гранати в поліцаїв. Вибух убив одного і поранив одинадцять поліцаїв, троє німців і два повстан­ці. Троє повстанців втекли, а поранені разом з літера­турою потрапили в руки німців (Смішко і Олівець). Німці від поранених на допиті нічого не добились, їх катували, їм вирвали нігті, різали паси з шкіри, але це їх не зламало.”

Обоє сміливці були розстріляні. Де знаходиться їх могила, на жаль, невідомо.

Примітно, що саме після цієї події протягом листопада-січня жандармерією і власовцями була розбита Лебединська агрошкола, яка була осердям націоналістичного руху в регіоні, розстріляний один із керівників оунівського осередку села Роздолу Михайло Караташ і члени підпільної організації, яку називають комсомольською „Спартак”. І те, що юних красногірців знищили під час каральної операції направленої саме по ліквідації націоналістичного руху, а також зізнання на суді колишнього начальника поліцейського куща в с. Розділ Г. Луценка про те, що він бив і „изоблечал в патриотической деятельности” мешканку села Манжурка Палагею Самчишину (дані з вироку воєнного трибуналу Червонопрапорного Київського воєнного округу від 29 лютого 1972 р. у відкритому судовому засіданні над зрадниками Григорієм Ісаковичем Луценком та Семеном Федоровичем Заболотним), дає підстави говорити, що вони також були пов’язані з націоналістами.

Раніше чомусь це замовчували, але варто віддати належне і сільським старостам періоду окупації, які врятували багатьох людей від німецької неволі, смерті та надавали різноманітну допомогу як червоним партизанам так і оунівцям. Переважно це були національно свідомі люди, які дорожили своїм добрим ім’ям і всіляко відстоювали інтереси громади. Серед них Микола Борей з Перегонівки, Іван Радиуцький з Голованівська, Михайло Караташ з Роздолу, Степан Заболотний з Клинового та інші. Вони теж доклали певних зусиль у перемогу над ворогом, хоча радянська влада часто-густо навішувала їм ярлики „зрадників”.

Тим часом на сході Червона Армія перейшла в контрнаступ і погнала фашистів назад. Через рік, 13 березня 1944 р. під тиском військ 2 Українського фронту окупанти залишили Голованівськ. Ранком 15 березня в містечко увійшов 223-й кавалерійський полк 63-ї кавалерійської Корсунської дивізії.

Про людські жертви, які поніс Голованівськ у війні, досі називають різні цифри. „Історія міст і сіл УРСР”, наприклад, пише, що лише протягом шести місяців 1941р. німці закатували 908 місцевих жителів. А голова Голованівської сільської ради тов. Мацєєв 5 січня 1946 р. однозначно повідомляв Одеський обласний комітет партії, що в Голованівську за період окупації „извергами расстреляно 869 евреев”. Декому дуже хотілося створити враження, що це не українське містечко і що зовсім не українці несли головний тягар у війні.

Між тим, згідно „ Книги пам’яті України” (Кіровоград, 1994 р). Всього вихідців з Голованівська, котрі загинули на фронті чи під час окупації, у цих списках 452. Серед них євреїв лише 30, решта переважно українці. Щоправда, в 1943 році ще кілька десятків євреїв (називають від 30 до 90 осіб) окупанти зібрали по навколишніх селах, привезли в урочище Воловик і розстріляли біля „столітнього” дуба, а трупи повкидали в колодязь.

Не можна обминути і таку сторінку періоду війни: в березні 1943 р. на Голованівщині (в урочищі Голоче) німцями було розбито партизанське з’єднання М. Наумова, яке здійснювало рейд в тилу ворога, розпочавши його з лісів Сумщини. 828 голованівців воювало на фронтах Великої Вітчизняної війни. За мужність і героїзм у боротьбі з німецькими загарбниками понад 500 чо­ловік нагороджено орденами та медалями. Серед них лейтенант В. О. Хало, який під час визволення Харкова у березні 1943 року командував взводом танків. У цьому бою він знищив два ворожих танки, дві самохідки, станковий кулемет і до сотні гітлерівців, за що був удостоєний звання Героя Радянського Союзу. Уродженець Голованівська Ф. С. Манзієнко був серед керівників партизанського загону ім. Ф. Дзержинського, що діяв у лісах Білорусії. Ще один голованівець – десантник і кулеметник М. А. Штука в 1944 р. на території Чехословаччини сам нищівним вогнем зупинив наступ фашистів, які хотіли несподіваною атакою розбити оборону червоноармійців, чим врятував свою роту від розгрому і знищив багато ворожих солдат. За це він був представлений до найвищої нагороди – Зірки Героя, але коли узнали, що він українець і що під час окупації знаходився на окупованій території (де ще міг знаходитися голованівський хлопець, якому на початок війни виповнилося лише п’ятнадцять років?), указ про нагородження не було підписано. Справа в тому, що московська влада всіх українців, які залишились (до речі, з вини тієї ж влади) під окупантами, підозрювала в співробітництві з німцями. За той подвиг Микола Штука отримав лише орден Бойового Червоного Прапора. А загалом на рахунку сміливого солдата ще орден Слави, медаль “За відвагу” та інші нагороди.

ЦІНА ВІДБУДОВИ

Німці залишили після себе руїни. Лише колгоспам району війна завдала збитків на суму понад 45 млн. крб.

Дуже важкою працею довелося відбудовувати зруйноване господарство. Чоловіки на фронті, а на селі лише жінки, діти та старики. Тим часом партія та уряд вимагали в найкоротші терміни відновити колгоспи і досягти рівня виробництва сільськогосподарської продукції довоєнного періоду. Постійно проводився збір коштів у фонд перемоги Радянської Армії над фашистськими загарбниками. Вже у вересні 1944 року, як повідомляла районна газета, Верховному головнокомандуючому Й. В. Сталіну було відправлено таку телеграму: „ Трудящі Голованівського району — колгоспники, кол­госпниці, працівники МТС, спеціалісти сіль­ського господарства, палаючи бажанням допомогти доблесній Червоній Армії повністю розгромити ворога, в короткий строк внесли в Держбанк у фонд Сталінської перемоги на побудову бригади торпедних катерів „Одесь­кий комсомолець” 1003946 карбованців”. (Комуністична пропаганда довго головні заслуги в перемозі віддавала Сталіну. Не народу, який поклав мільйони своїх голів на фронтах і не корився ворогу на окупованих територіях).

Через брак техніки, коней в плуги запрягали корів, в ярмо ставали самі жінки і діти. Стояло завдання збільшувати виробництво продукції за рахунок збільшення площ, а не за рахунок поліпшення технологій, і спробуй не виконати. Результати були невтішними. Якщо в 1945 році посівні площі колгоспів в Україні досягли 71 % довоєнних, то валовий збір зернових становив лише 46,9%. Врожайність зернових впала з 10,8 цнт у 1944 р. до 7 цнт – у 1945 р. (Колгоспник України. 1946 р. 10 січня). Такого знущання не витримувала навіть природа. Зима 1945-1946 р. видалася малосніжною, квітень, травень, червень майже сухий, що призвело до повсюдного ослаблення і загибелі посівів озимих і ярих культур. Як наслідок, республіка не виконала планів хлібозаготівель. У багатьох колгоспах вилучили майже все зерно, включаючи фураж і посівні фонди. Через це колгоспам не було чим оплатити трудодні. На селі почалися серйозні продовольчі труднощі. Багато людей недоїдало. Вже згадувана „Історія міст і сіл УРСР” (стор. 208) відзначала, що в 1945 р. велику допомогу голованівцям подали „братні народи нашої країни. З РСФСР і республік Середньої Азії надійшли худоба, зерно, сільськогосподарський реманент.” Але про те, що розміри допомоги далеко не відповідала евакуйованому з району на початку війни не згадує і словом.

Липневий (1946 р.) Пленум ЦК КП(б)У, не рахуючись з умовами, що склалися, зажадав безумовного виконання планів хлібозаготівель і ого­лосив це — найважливішим завданням усіх партійних і ра­дянських організацій. Саме на вилучення зерна (а не на спасіння селян), вони повинні були мобілізувати всі сили і засоби (Сільське господарство України. 1946 р. №9, ст. 3). Перед керівними органами було поставлено завдання організувати роботу колгоспників таким чином, щоб вони працювали кожен день протягом усього світлового часу при обов’язковому виконанні денних норм ( Там само. №7-8, ст. 6). Отож, кол­госпники практично були позбавлені можливості працюва­ти на своїй присадибній ділянці, за рахунок якої і жили. При цьому плани поставок сільськогосподарської продукції з особистого підсобного господарства, незважаючи на засуху, не були зменшені. Війна для селян тривала. Ще діяв закон, як його називали в народі „про п’ять колосків” від 7 серпня 1932 року. За п’ять колосків, піднятих на колгоспному полі, щоб зварити хоч якусь юшку помираючим від голоду дітям, передбачалося 5 років тюрми, за десять колосків – десять років. Відновилися репресії. Одне необачне слово на адресу партії і ти вже ворог народу – 10 років заслання. Післявоєнні роки були ще гіршими, ніж окупаційні, особливо 1947 рік. Знову селяни пухли з голоду і помирали. Знову не було де купити хоч одну буханку хліба на тиждень. Ото хіба з лободи якого „ляпацоника” спечуть... Можна тільки уявити, як страждали діти, вагітні жінки! А ми ще дивуємося, чому таке слабке нинішнє покоління? А звідки йому бути сильними, коли наші батьки і матері, діди і бабусі жили на таких ось харчах. Яку силу вони могли передати своїм нащадкам? Тим часом члени партії, працівники райкомівських, райвиконкомівських, енкаведистських, міліцейських апаратів не знали, що таке голод. Як і в 33-му, існували спецмагазини, які обслуговували лише їх. В Голованівську такий магазин знаходився в приміщенні, де нині „Крамниця”. Жертв від голодної смерті цього разу щоправда, порівняно з голодомором 1932-33-го було значно менше, але влада рапортувала про відновлення посівних площ довоєнного рівня, і на весь світ трубила про гуманність ленінської партії, „яка незважаючи на труднощі, що переживає країна, протягує руку допомоги братнім країнам”. В Польщу, Німеччину, Югославію йшли ешелони заповнені українським зерном. Власний народ тим часом помирав з голоду. А тоді, коли свої люди мерзли від холоду і мали право палити в хаті лише соломою, тисячолітні дуби з Голочого, Воловика, Москалевого, Вирубу масово вирізалися і вивозилися до Англії на меблі англійцям.

Непомірно великою ціною далася відбудова нашому народові. І все ж багатожильний, покалічений війною, принижений і зацькований злиднями, український народ-великомученик жив і трудився. „За роки четвертої п’ятирічки голованівські колгоспи освоїли довоєнні посівні площі, відновили поголів’я великої рогатої худоби. У 1950 році на базі чотирьох артілей створено одну — ім. Шевченка, за якою закріплено 2770 га землі, з них близько 2666 га орної.” – напише „Історія міст і сіл УРСР”.

Справді, в червні 1950 р. в Україні відбулося масове укрупнення колгоспів. Згідно з Постановою Ради Міністрів СРСР від 7.06.1950 р., № 2427 „Про укрупнення дрібних колгоспів”, якою перед­бачалося, що таке об'єд­нання буде “сприяти розвитку сільського господарства завдяки кра­щому використанню сільськогосподарської техні­ки, створенню високопродуктивної галузі тваринництва, веденню своїми силами будівельних робіт, що забезпечить розвиток та благоустрій сіл, дасть можливість сконцентру­вати роботу всіх спеціалі­стів, спрямовану на все­бічний розвиток колгоспного виробництва і забез­печить швидкий ріст сус­пільних доходів і підви­щення матеріального та культурного рівня колгоспників”.

19.09.1950 року к-пи ім. Шевченка, “Комуна” об’єдналися в колгосп ім. Шевченка, а к-п ім. Горького та ім. Сталіна об’єдналися в колгосп ім. Горького. 19.12.1950 р. відбулося ще одне укрупнення: к-п ім. Горького та ім. Шевченка об’єдналися в к-п ім. Шевченка з загальною кількістю працездатних 1624 чол. Голова Максим Козенко.

Проте політика укрупнення (гігантоманії) цим не закінчилася. В кінці 60-х на початку 70-х років ХХ ст. московському Політбюро партії видасться, що вже й забагато сіл на нашій землі. Багато з них назвуть “неперспективними” і 2, 3, а то й 4 господарства об’єднають в одне, те ж станеться і з сільськими радами. Голованівськ у цьому відношенні мав перевагу – він райцентр. А сусідні грузянський та вербівський колгоспи були ліквідовані і приєднанні до Голованівська. Слава богу, вчасно схаменулися. За кілька років у цих селах було відновлено колгоспи. Якби цього не зробили, зараз на місці Грузької та Вербової і їх володінь росли б лише бур’яни. Саме завдяки колгоспу ім. Шевченка і зокрема голові правління М. Н. Панченку в райцентрі з’явився пам’ятник Т. Г. Шевченку (1987 р.). Однак ми забігли трохи вперед. Повернемося до того, що в 1948 році відроджене під час окупації приміщення Голованівської церкви було знову відібрано у віруючих і пристосовано для інших цілей. І лише після трирічних митарств віруючі Голованівська в 1951 рік отримали дозвіл на побудову молитовного будинку. Місце для неї влада виділила на... цвинтарі. Збудували його на кошти віруючих всього за три місяці. Вже 9 жовтня, в храмове свято селища отець Никифор (Виходцев), якому також в значній мірі треба завдячувати відродженню церкви, відбулось перше богослужіння.

РОЗБУДОВА І ЗАСТІЙ

Лише після смерті Сталіна почало оживати село. Селянин, який донині працював за трудодень, почав отримувати хоч і мізерні, але реальні гроші. Вже міг він завести корову (пам’ятаєте прислів’я: „Спасибі Маленкову, що дозволив тримати корову”?), міг посадити садок, який свого часу був змушений вирубати, щоб не платити встановлені владою податки на кожне фруктове дерево – їх відмінили. У другій половині 50-х навіть намітилося певне трудове й культурне піднесення, почав зростати добробут селян. В якійсь мірі простий голованівець вже був забезпеченіший, хоча продовжував бути на правах кріпосного. За радянського часу постійно писали про те, як панство важко гнобило селян. Але варто звернути увагу на деякі цифри, при чому наведені в “Історії міст і сіл України. Кіровоградська обл. 1972 р.”, де розповідається про село Данилову Балку Ульяновського району, власником якого був поляк М. Потоцький: “Чоловіки віком від 17 до 55 років, а жінки від 15 до 50 років відбували тяжку панщину, працюючи на нього весь світловий день. Протягом року т. зв. тяглові кріпаки повинні були відробити по 198, а піші – по 88 днів... Панщина доповнювалася численними повинностями, зокрема шарварками – по 6 днів з двору, а також згонами – по 8 днів на рік. При потребі залучали до роботи в поміщицькому маєтку і за плату. Чоловік за день заробляв 10-20 коп., а жінка – наполовину менше.” А тепер порівняйте, як і скільки доводилося працювати радянському селянину: в колгоспах жінки мали відробити мінімум 200, а чоловіки 250 днів, відповідно до 55 і 60 років. При чому всі вони були пішими, ніхто не мав права ні на коня, ні на вола...

Народ постійно тримали в страхові. Газети трубили про небезпеку нової війни, про те, що „ світовий імперіалізм на чолі зі США тільки чекає нагоди, аби знову напасти на Країну Рад, щоб завадити їй будувати світле майбутнє”. Дефіцит товару, нестатки, які постійно супроводжували народ, пояснювались тим, що треба бути готовим до війни – всі сили в першу чергу на зміцнення армії і створення нових видів озброєння. На початку 70-х на Голованівщині кипіло велике будівництво, хоча про нього мало хто що знав. В ці роки було споруджено 13(!) секретних „ракетних точок” – підземних пускових шахт, в які були встановлені ракети з атомними боєголовками. Мешканці району (втім, як і всієї України) стали заложниками воєнно-промислового комплексу „ наймиролюбнішої в світі держави – СРСР”. Ми й не знали, що радянські ракети з наших полів були направлені на „потенційного” ворога – США, а з іншого боку ракети американців були направлені на нас. І, звичайно, у випадку війни першими удар у відповідь (або на випередження) отримали б саме ми. А що було б з нами, якби сталася якась аварія хоча б на одній такій „точці”?..

Впевненості в нормальному завтрашньому дні не було ні в кого. В магазинах час від часу не ставало найнеобхіднішого солі, сірників, мила – і кожного разу повзли чутки: „буде війна, точно так було в 1940-му і 41-му”... Люди жили в постійному очікуванні чогось поганого – якщо не війна, то завтра хтось може прийти, побачити відгодовану свиню і тебе обізвуть глитаєм, куркулем і відберуть. Таке теж траплялося. Редактора районної газети А. Касуркіна, коли узнали, що він завів у власному домашньому господарстві корову, суворо попередили, мовляв, дрібнобуржуазні настрої відроджує, і він був змушений її позбутися, щоб не втратити роботи та партквитка. Люди хотіли жити власним трудом, розвиватися, збагачуватися, але була установка „піднімати колгосп”. Навіть райкому, райвиконкому доводилося завдання, наприклад, заготовити стільки-то сіна для колгоспного стада. Школи (діти від 5 класу і далі) обов’язково мали відпрацювати певний період на доочищенні качанів кукурудзи, сапці міжрядь посівів. Так виховувалося поняття суспільно-корисної праці, відлучення від приватно-буржуазних настроїв.

А які результати такої економічної політики? Може на прилавках магазинів збільшилося м’яса, ковбас, масла та молока? Як не дивно, навпаки, з кожним роком його зменшувалося. Будувалися великі ферми, спецгоспи, заводи, фабрики, але найнеобхіднішого для людей не вистачало. Дійшло до того, що, наприклад, вершкове масло у 80-тих роках можна було купити лише на талон (як, втім, і щось добротне з одягу, взуття), чи за списком по черзі, і то якщо ти „ударник комуністичної праці” чи маєш якогось ордена... Легше було тим, хто працював у райкомі – вони могли взяти і по талону, і без нього.

Як і раніше, в районі переважно верховодили євреї і росіяни – Ігнатьєви, Лєти, Кузьміни, Ушакови, котрим були байдужі інтереси місцевого населення. Місцеві українці могли бути щонайбільше головами колгоспів (зрідка райвиконкомів), які, по суті, без райкому не мали права навіть самостійно визначати день посівної. Тобто були повністю залежні від вищого партійного керівництва і в будь-який момент могли бути замінені, навіть без особливої на те причини.

І все ж Голованівськ розбудовувався і розростався. 26 березня 1957 року воно отримало статус селища міського типу. В 1959 р. Голованівськ електрифіковано. (Електрифікацію району було завершено лише в 1965 р.). В 1986-му Голованівськ став переможцем обласного соціалістичного змагання по соціально-економічному розвитку серед споріднених селищ і був нагороджений перехідним Червоним прапором та грошовою премією в сумі 10 тисяч карбованців. Зводилися нові школа, лікарня, двоповерхові багатоквартирні житлові будинки, якийсь період було аж два танцмайданчики, років з десять діяла сільськогосподарська виставка. Виростали також нові промислові об’єкти. Щоправда деякі з них швидко припиняли свою діяльність. Показовий цьому приклад цегельного заводу, руїни якого донині можна бачити на південній околиці селища. Збудований зі значними порушеннями технологічного процесу, обладнаний застарілим обладнанням він, по суті, і не працював, як його не намагалися протягом багатьох років реанімувати. Викидалися шалені гроші, а так і нічого не зробили. Теж саме сталося і з свинокомплексом колгоспу ім. Шевченка, який був розрахований на вирощування 10000 голів тварин... Соціалістичний спосіб господарювання, як стало очевидно, не виправдовував себе. Так, СРСР першим запустив людину в Космос. Так, він мав найпотужнішу атомну зброю і воєнні літаки. Він начинив найкращі українські чорноземи ядерними боєголовками, але людина залишалася поза турботою влади, КПРС та уряду. Для тих же чорноземів не зумів налагодити випуск надійних та високопродуктивних тракторів і комбайнів. Катастрофічно не вистачало продуктів харчування, житла. Ми мали найгірші в світі дороги, дуже відставали в автомобілебудуванні. Радянський народ, навіть, не знав, що то таке є комп’ютери. Електропобутові товари випускалися довоєнного або післявоєнного рівня. По суті, Радянський Союз зупинився в своєму розвитку. Всьому цьому колись мав прийти кінець. І його прискорила найбільша в світі аварія на атомній електростанції – Чорнобильській. Тисячі наших земляків брали участь у ліквідації аварії і повернулися звідти хворими на променеву хворобу. Аварія і те, як усували її наслідки, показали, якими насправді були розхвалені досягнення в науці і техніці СРСР.

У 1986 р. Комуністична партія Радянського Союзу на чолі з М. Горбачовим змушена була розпочати перебудову політичного та економічного життя. Але вже незабаром стало зрозуміло, що заплямована багатьма злочинами партія не може знаходитися на чолі цієї справи. Життя вимагало кардинальних змін, а не перефарбування фасаду.

Почався рух за національне відродження. Радянський Союз, який об’єднував у собі п’ятнадцять республік, розпався. На якийсь період навіть було заборонено діяльність Компартії. Межі країни покинула основна маса євреїв. Україна вперше отримала шанс вибороти реальну самостійність і побудувати національну державу. 1989-1991 роки – роки боротьби за вільну Україну. Велику роботу по пропаганді ідей демократії, національного самоусвідомлення в районі проводили осередки Народного руху України та Демократичної партії України Голованівська, Побузького і Лебединки. 1 грудня 1991 р. на Всеукраїнському референдумі при небувалій активності мешканці району 92 відсотками голосів на запитання „Чи хочете Ви жити в незалежній Україні?” відповіли: „Так!”. Почався новий відлік часу.

РОКИ ВОЛІ І НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Сьогодні, навіть, на вісімнадцятому році незалежності по-різному оцінюються досягнення України періоду розбудови незалежної демократичної держави. На жаль, не всі сподівання виправдалися. Припинили свою діяльність ряд підприємств, в т. ч. такі потужні, як Голованівський молокозавод і Перегонівський цукрозавод, з’явилася велика кількість безробітних. Конкретна людина, її проблеми ще не стали першочерговою турботою влади. І все ж зміни є. За останні роки Україна зробила чималий крок уперед. Проілюструємо це на прикладі Голованівського району.

1. З наших полів ліквідовано чи не найголовнішу загрозу нашому існуванню – ракетні точки, окрім однієї – біля Побузького, де влаштовано Музей ракетних військ стратегічного призначення України.

2. Відбудовано церкву, причому за безпосереднього сприяння влади, зокрема, голови райдержадміністрації І. Кучера, і фінансової допомоги ряду підприємців, таких як В. Лозінський, В. Ростом’ян, Л. Кадієвська, директор вітамінного заводу О. Голімбієвський та інших.

3. Через наш район прокладено сучасну автомагістраль Київ – Крим.

4. Ми забули, що таке дефіцит і черги на продукти харчування та інші товари.

5. Всі школи району забезпечені комп’ютерними класами.

6. Люди мають повне право вибору роботи і місця проживання. Хочеш працюй в колективному господарстві, хочеш організовуй власну справу. Якщо колись магазинів та кафе можна було перелічити на пальцях, то сьогодні їх в Голованівську не один десяток.

7. Значно зросли статки голованівців в середньому на душу населення...

Проте ще далеко не в повній мірі використовуються зручне розташування, природні і людські ресурси як Голованівська так і району. Через бездумне і поспішне знищення колгоспів завдано непоправної шкоди селу. Знищено ферми, комплекси, люди залишилися без роботи, різко збільшився відплив селян у міста і навіть за кордон в пошуках роботи. Восени 1990-го в Голованівську була заснована і почала видаватися перша в області (і одна з перших в Україні) незалежна газета “Сходи”. І саме „Сходи” стали тією силою, навколо якої гуртувалася національно свідома громадськість району. „Сходи”, а потім і її наступниця – газета „Там, де Ятрань” дали поштовх для розвитку літературної, мистецької творчості та видавничої справи. У 1993 році видана перша в Україні місцева енциклопедія – “Енциклопедія Голованівського району”, в 1994-му – поетична збірка голованівця С. Шеврякова „Ватерлінія серця”, в 1999-му – альманах „Голованівщина на межі тисячоліть”. У 2002 році було засновано перший в Україні районний щоквартальник – журнал „Ятрань”. Окремими книгами за останні десять років видано історії 9 населених пунктів району. Про подібне за радянського часу можна було тільки мріяти. З 1959 року успішно діє Голованівське сільськогосподарське училище, яке готує механізаторів, шоферів, електриків та кулінарів. Тричі на тиждень (середа, п’ятниця, неділя) працює ринок.

Велику культурно-просвітницьку роботу в Голованівську проводять дитяча і доросла бібліотеки, Будинок культури, школа мистецтв та Будинок дитячої творчості. Неабияким авторитетом в області користується місцева дитячо-юнацька спортивна школа, вихованці якої не раз виходили переможцями різноманітних змагань. Районними відділами освіти та культури засновано фестивалі „Мистецькі зірочки Голованівщини” та „Приятранське літо”. Голованівськ дав чимало знаних людей – науковців, педагогів, лікарів. Серед них кібернетик, доктор економічних наук Володимир Андрійович Кадієвський, заслужений вчитель України Григорій Андрійович Коршунович, заслужений лікар України Микола Миколайович Стоянов, поет Степан Васильович Шевряков та інші.

В Голованівську нині мешкає 8443 людини, землі переважно знаходяться у володінні агрофірми ім. Шевченка, яку вже тривалий період очолює Віктор Сергійович Ошовський.

інформація з сайту http://www.yatran.com.ua

АРХІВНІ МАТЕРІАЛИ

"Подільської єпархіальні відомості"

1903 року

Вербова, с. — в переважній своїй частині розташоване на схилах 2-х невеликих косогорів, які діляться річкою, решта на рівнині, на північ від м. Голованівськ; найближча залізнична ст. «Голованівськ» на відстані 11 верст. В минулому столітті В. разом з іншими навколишніми селами належала Потоцьким, які переважно проживали в своєму маєтку м. Тульчин. В 1861 р. В. куплена дворянином Северином Вишневським, у володінні якого знаходиться і тепер (1340 десятин землі). Нині мешканців у В. 1647, із яких православних чоловічої статі 804, жіночої статі 815, католиків 4 ч. с, 6 ж. с, євреїв 8 ч. с, 10 ж. с. В 1890 р. 12 сімей прихожая, внаслідок безземелля, перейшли на проживання в село Ісаїю Херсонської губернії. Головне заняття— землеробство; є багато безземельних селян; деякі з них займаються ремеслами: чоботарством, шиттям, теслярством тощо. Церква в ім'я св. великомуч. Димитрія (26 жовт.). — цегляна, на кам'яній основі, з дерев'яною стелею, в один дерев'яний закритий купол, з прибудованою до неї дерев'яною дзвіницею, збудована в 1833 р. на кошти поміщиці графині Теклі Потоцької, Іконостас — в один ярус. До спорудження вищеназваної церкви у В. була церква дерев'яна, теж на честь св. Димитрія, яка біля 1830 р. згоріла; вона знаходилась на теперешньому церковному погості. Про цю церкву відомо наступне: у другій половині XVIII ст. вона була православною і біля 1775 р. захоплена уніатами; в 1775 р. при цій церкві був священником Іоан Оклеевський, рукоположений преосвящ. Гервасієм Переяславським; дворів прихожан було ЗО (Київ. Єп. Від. 1894 р. № З, стор. 56 і 69). Нині церковної землі: садиба 3 дес, орної в 3-х змінах 37 дес. 345 саж. В с. В. церк. школа відкрита в 1863 р. свящ. Миколаєм Томашевським; перейменована в церк. — приходську в 1890 р. В 1894 р. збудовано для школи окремий будинок вартістю в 750 руб.

Голованівськ, м. - в північній частині повіту, при річці Кайнарі, яка впадає в Ятрань, від вокзалу новозбудованої вузьколійної зал. дороги в 5 верстах. Кліматичні умови сприятливі для здоров'я, чому сприяють оточуючі ліси. Грунт — суглинисто-чорноземний. Колись місцевість, де нині Г. належала до «Уманських пустель», подарована польським королем Сигізмундом III у 1609 р. Валентію - Олександру Калиновському, старості Брацлавському. Ця «пустеля» утворила потім 4 ключа: Уманський, Голованівський, Богопольський і Хащеватський. Про походження містечка легенда розповідає слідуюче: вся територія, яка тепер займає Голованівськ, у 18 ст. була покрита густим лісом; після Уманської різанини, коли Кречетников розсіяв гайдамаків і зайняв Умань російськими військами, частина козаків під орудою Голованя сховались в лісі біля річки Кайнари і утворила тут поселення. Старожили і тепер вказують будинок, в якому нібито жив Головань; будинок цей збудований із дубового дерева в зруб, на вигляд досить старий, і належить селянину Пасіці. Місцеві перекази доводять, що в тому будинку і садибі сховані скарби, зброя тощо. Козаки, перші поселенці Голованівська, вирубали коло Кайнари ліси і на правому її боці на підвищенні збудували першу дерев'яну церкву, але, як вказано нище, церква ця була закладена в 1764 р., — отже, заснування поселення слід віднести до більш раннього часу, чим Уманська різня (1768 р.) У XVIII ст. Г. володіли Потоцькі, а від них перейшло до Удільного відомства, яке володіє землями цими і тепер. По останньому перепису тут 6988 душ обох статей, в тому числі православних 3558, католиків 453 і євреїв 3177. Головне заняття селян — хліборобство; є також ремісники: горшечники, чоботарі, ковалі, маляри та ін. До Голованівського приходу належить ще село Юридівка. Це не є окреме поселення, а складова частина Голованівська, виділена Щесним — Потоцьким Голованівському костьолу, від чого ця частина називається інколи Ксендзівкою. Біля 1831 р. поселення це поступило в казну, а ксендзам Голованівського приходу назначено жалування від казни. Раніше існуючої нині церкви була дерев'яна трьохкупольна церква в ім'я св. Іонна Богослова, закладена в 1764 р, з дозволу уніатського митрополита Максиміляна Рилло; це була перша в Г. церква, збудована новопоселенцями «слободяниками» (Кн. візит, XI, 55). В 1865 р., за розпорядженням Уряду, графиня Потоцька збудувала нині існуючу Іоанно - Богословську кам'яну церкву, вартістю приблизно в 20000 руб. Церк. землі 98 дес. 1835 саж., в тому числі сад. 1 дес. з лишком і сінокосу з дубовим лісом 20 д. 2058 саж. В 1864 р. відкрито народне училище М. Н. О. В 1897 р. відкрита школа грамоти дівчаток. Церк. — приход. опікунство існує з 1867 р.; із часу відкриття воно на ремонт і прикрасу храму витрачало до 5000 руб. В Г. є римо-католицький костьол в ім'я св. Станіслава, кам'яного спорудження в 1826 р. гр. Потоцькою на місті старого костьолу, дерев'яного, збуд. в 1797 р.; прихожан католиків Г. і окружних селах понад 21/2 тисяч.

Грузька, с. — розташоване на незначному схилі, при струмку, що витікає із ближнього болота, за 8 верст від ст. «Голованівськ» вузькоколійної залізничної дороги і за 6 верст від м. Голованівськ на північний захід. Місцеві перекази доводять, що в часи гайдамаків тут вже жили селяни і поселення носило назву «Псярівських хуторів» (тепер є с. Псарівка по сусідству в Уманському повіті) і належало до Уманського маєтку Потоцьких. В єрекції на орну церковну землю, яка відноситься до 1763 року, поселення називається вже Грузькою.

Від Потоцьких маєток перейшов до Удільного Відомства. Всіх прихожан обох статей нині налічується 2249 чоловік: крім того є 3 розкольника, 16 католиків і 18 євреїв. В 1890 р. пішло на проживання в Ставропольску губернію кілька сімей. Серед селян є забезпечені, але є і безземельні, особливо із колишніх о днодвірників.

Головне заняття прихожан — землеробство. Храм в с. Грузька збудований прихожанами в 1763 р. на честь святого Архистратига Михайла і існує до теперішнього часу. Споруда храму — дерев'яна, на кам'яному фундаменті: в 1852 р. здійснена була перебудова його на кошти графа Потоцького, а саме збудована нова дзвіниця, знято дві бані, храм розширений двома боковими прибудовами: але, не дивлячись на це, вони малі. Про цю церкву відомо, що вона до 1768 р. була уніатською, тоді ж разом з священником Стефаном Саббатовським приєднана до православ'я єпископом Переяславським Гервасієм, але біля 1775 р. була знову захоплена уніатами: в той час прихожан було 70 дворів (Київ. Від. 1894 р. № 3 стор. 55 і 69): з’єднана знов з православ'ям в 1794 р. Нині на побудову нового храму асигновано 16 тисяч із капіталу, відчуженого графом Потоцьким: решта грошей на будівництво збирається прихожанами. В приході з половини XVIII ст. священствував рід Саббатовських: послідовно тут були із цього роду священники Стефан, Андрій і Мефодій (1839 р.): потім прийняв приход зять Мефодія Саббатовського — Олександр Давидович, який помер в 1880 р. 10 травня і похоронений біля приходського храму: тепер священником син його Петро Дави-дович. Церковна земля 122 десятини 595 сажень, в тому числі садиба 2 десятини 2115 сажень, під хутором і рудою (очевидно болотом — прим. С. П.) 7 дес. 415 саж. та сінокосу 32 дес. Причтові примішення влаштовані в 1893—1894 рр. на земельний збір. В селі є міністерське однокласне народне училище, яке замінило в 1878 р. раніше діючу церковну школу: крім того в 1897 р. відкрита школа грамоти для дівчаток.

Ємилівка, с. — розташоване при невеликій річці, на схід від м. Голованівськ в 10 верстах. Село розділяється на дві частини — північну і південну; півн. називається «Глобівка», а півд. — «Лаутарівка». Відсутність лісів в оточуючій місцевості служить причиною різких контрастів в температурі зими і літа, але кліматичні умови можна вважати сприятливими; грунт — чорнозем. На північ від Ємилівки розташоване приписне село Чехівка, яка отримала свою назву від того, що її заселяли років ЗО з лишком тому чехи римсько-катопицького віросповідання, вихідці з Австрії. Спочатку їх було тільки 4 сім'ї, останнім часом налічується біля 28 сімей; все це народ грамотний, трудолюбивий і промисловий; між ними є чудові ткачі, музиканти, теслі і ковалі. В 1888 р., з виходом закону, який забороняє іноземцям вільне проживання в межах Південно-Західного краю, дехто із чехів повернувся в Австрію, але більшість, що зріднилась з тутешнім народом шляхом шлюбів, вирішила залишитись в Росії; в 1891 р. вони приєднались до православ'я; приєднання здійснив окружний Благочинний свящ. Иосиф Остапович з 2-ма священниками в присутності влади, місцевої поміщиці і т. п. Всіх загалом жителів в. с. Ємилівці 1715 душ в тому числі чол. с. 853; всі — малороси, переважно займаються землеробством. З незапам'ятних часів в Ємилівці існувала маленька дерев'яна церква, яка, із збільшенням населення, стала тісною; тому в 1870 р. виникла думка збудувати нову церкву, яка і була закінчена в 1875 р. Вона — дерев'яна, в ім'я Різдва Пресвятої Богородиці, влаштована на кошти селян при сприяні від казни і при дуже діяльній участі бувшого в той час священника Петра Давидовича і поміщика генерала Івана Івановича Красовського; вартість існуючого храму визначається в 20000 руб. В церкві є місцево шанована ікона святителя Миколи, знайдена, за переказами, в лісі приблизно 40 з лишком років тому. Церква має капітал в 3000 руб. проценти з якої поступають на користь причту; капітал цей пожертвуваний княгинею Софією Миколаївною Урусовою. Церк. землі: орн. в 3-х змінах 39 дес. 1224 с, сінокосу 13 д. 408 с. і сад. З д., всього 55 Д. 1632 саж.; землі займають рівну площу і знаходяться від села на недалекій порівняно відстані. Із священників достойними були: Василь Лосятинський, який при церкві служив понад 25 років з 1844 р.; переказують що він людина високорелігійна; за участю Лосятинського почато спорудження справжньої церкви; свящ. Петро Давидович, який брав досить діяльну участь в закінченні початого храму. В Є. до 1891 р. існувала школа грамоти,, а з 1891 р. — церковно - приходська; розміщається у власному приміщенні, збудованому в пам'ять врятування Царської сім'ї 17 жовтня 1888 р.

Капітанка, с. — розташоване на схід від м. Голоскова, при невеликій річці Мокрій Деренюсі, яка впадає в Буг. Грунт — піщаний чорнозем, місцями кам'янистий. Назву село отримало, як пояснюють старожили від «осадчого» (заселення села), який називався Капітаном. До 1834 р. К. володів граф Потоцький, в 1835 р. придбав цей маєток Ясинський, а з 1870 р. володіють гг. Москалеви. Прихожан нині 1757 д. об. статей; крім того є дві сім'ї католиків. В 1891 р. 10 сімей добровільно переселились на постійне проживання в Томську губернію. Заняття селян — хліборобство. Про церкву є таке перше повідомлення. В «описи состоящим издавна под ведомством Уманской протопопии православним церквам 1775 р.» значиться: «с. Капітанського Церква Первозванного Андрія, при якій священник Андрій Левицький, рукоположений преосвященним Іовом; дворів 74; нині захоплена на унію, як і всі» (Київ. Єп. Від. 1894 р. №3. стр. 67). Коли збудовано цей храм і як довго існував — невідомо. Наскільки пам'ятають, бувший в минулому столітті храм був критий спочатку очеретом, а потім дошками; проіснував до 1862 р. збудована нині існуюча кам'яна церква на кошти поміщика Ясінського і прихожан. Храм до верхнього карнизу кам'яний, а вище дерев'яний; присвячений в честь Покрови Божої матері, в одному куполі спільно з дзвіницею, вартість біля 18000 руб. Церк. землі: садиба 3 д. 891 саж. орн., в 4-х змінах 57 д. 2245 с. Церкв. школа — з 1863 р. розташовується в громадському приміщенні. Ведеться спорудження нової шкільної споруди на відведеній селянами землі, на кошти громадські з підмогою від Єп. Училищної Ради.

Клинова, с. — розкинуте в угловині на протязі більшу 3-х верст; при струмку Кайнари, який тут бере свій початок: межує з Київською губ.; від м. Голованівська в 12 вер. Грунт — чорнозем. До 1834 р. власником с. Клиновою був граф Мечислав Потоцький, з 1834 по 1841 р. Владислав Трценський, а з 1841 р. Микола Вогуцький. Після смерті останнього маєток перейшов у власність його дітей; деякі з них продали належну їм землю; товариству, яке складається із 50 домогосподарів — селян с. Клинового 24 дес, селянину м. Ладижинки Уманського повіту Хомі Воровенку 224 дес. І того ж містечка священнику Василю Куницькому 115 дес.; рештою землею, в кількості 1580 д., ще володіють спадкоємці колишнього поміщика Богуцького. По статутній грамоті, селяни с. Клинова на правах власників володіють 1687 дес. За виключенням 23 д. об. статей католиків і 18 д. євреїв, всі мешканці православні, котрих чол. ст. 877, жін. 912. В 1761 р. благословенням єпископа уніатського Максиміляна Рилло, була збудована в с. К. Різдво - Богородицька церква на три куполи. В 1880 р. Закінчено спорудження нової церкви, а стара продана в с. Заячковочку Уманського повіту Київ. губ. для побудові часовні. Престол старого храму обшальований дошками і покритий піднавісом з куполом і хрестом. Нова Р. — Богородицька церква — дерев'яна, однокупольна, з'єднана з дзвіницею, збудована на кошти прихожан, вартістю майже 18000 руб. Церк. Землі 55 д. 1632 с, в тому числі сад. З д. і сінокос. 13 д. 408 с; решта — орна в 3-х змінах. Церковно-прих. школа — з 1885 р.; розміщається у власній споруді, збудованій в 1887 р.

Красногірка, с. — розташоване на межі Київ, губ., на двох невисоких пагорбах, які пересікаються невеличкою річкою, що бере свій початок тут і впадає в Буг. Місцевість часто страждає від безводдя, особливо в сухе літо. Чисельність правосл. народонаселення 1303 д. об. статей; вони діляться на селян і шляхту (колишніх однодвірників); євреїв 11 д. об. с. В 1881 р. 10 сімей шляхти вибуло на проживання в Тавричеську губ., де вони придбали власну землю; із них одна сім'я -повернулась назад в К. Прихожани займаються хліборобством. Перший храм в К. був успенський, дерев'яний, трьохкупольний; збудований в 1766 р. з дозволу уніат. Холмського єпископа Максиміляна Рилло. Під час спорудження церкви дана була в тому ж 1766 р. єрекція на землі від власника Салезія Потоцького за умови, що православні священники К. були в послуханні Римського папи (Кн. Візит 1784 р., ХІ.49); храм цей згорів, існуючий нині Успенський храм — кам'яний; будівництво його розпочато в 1822 р. і закінчено в 1862 р. Побудову цього храму взяв спочатку на власні кошти місцевий священник Андрій Левицький, а після смерті його продовжувалась старанням його спадкоємців на кошти прихожан. З закінченням цього храму, через крайню бідність прихожан, не вистачало коштів на влаштування в ньому нового іконостасу. Тому священник спільно з прихожанами випросив в с. Таужній із старої церкви іконостас; таким чином храм цей був освячений і рівно через 40 років в ньому почали здійснюватись богослужіння. В 1872 р. зроблено новий іконостас на суму 900 р. Церк. землі: сад. З дес, орн., 34 дес. 1406 саж. і сінок. 9 дес., — всього 46 дес. 1006 саж. Церк. шк. в К. з. 1868 р.

Краснополь, с. — лежить на північ від м. Голованівськ, на межі Київ. губ. Розташоване на схилах двох гір, при злитті річок Циганки і Кайнари, яка впадає в р. Ятрань. К. утворився, за переказами із козацьких хуторів розташованих на околицях по ярах і балках; з переходом цих хуторів у володіння поляків, поміщики графи Потоцькі переселили сюди частину підданих з інших маєтків і таким чином утворилось існуюче нині село. Нині всього населення в К. 958 душ обох статей: всі вони православні, малороси-селяни, займаються хліборобством, у вільну годину багато займаються ткацтвом. Церква на честь Різдва Пресвятої Богородиці — дерев'яна, збудована в 1764 році старанням прихожан. При ній дзвіниця теж дерев'яна, збудована в 1851 р. Раніше існуючого, храму в приході не було. Про цю церкву є слідуюче повідомлення. В «описи состоящим издавна под ведомством Уманской протопопии православным церквам» 1775 р. значиться: «села Красного Поля церква - Різдва - Пречиста; при ній священник Лука Зозуленський, рукоположений преосвященним Іовом; дворів ЗО: нині (1775 р.) захоплена, як і всі, на унію». (Київ. Єп. Від. 1894 р. № 3, стор. 66-69). В нинішній час ведеться г. с. Краснополь спорудження нової церкви, вже пока затрачено 3000 руб. Будівля новоспорудженого храму — дерев'яна, на кам'яному фундаменті. В XVIII ст. тут були священниками послідовно особи із роду Кошутських. В цьому столітті на початку священником був Василь Кошутський, а потім зять його Євфимій Мельницький, який служив у приході більше 40 років, в 1880 р. померлий і похований на приходському кладовищі. Церк. землі: орної в 3-х змінах, в кожній по 16 дес. 1110 саж., садиба 3 дес, орного сінокосу 17 д 2226 с, хутора 6 д. 184 с. і невдоб 2160 сажень, а всього 77 д. 700 с. Причтові будівлі збудовані в 1895 р. на земельн. збір. В. К. школа відкрита в 1868 р. старанням тодішнього священникаМельницького; нині церк. — прих. школа міститься у власному приміщенні.

Липовеньке, с. — розташоване на південний схід від м. Голованівська, при річці Мокрій Деренюсі, при впаданні у неї іншої невеликої річки, яка бере початок вище Липовенького із с. Одаї — Пушкової. Легенда розповідає, що село раніше називалось «Гординкою» (можливо, від назвидерева «гординки», яке в достатку росло в навколишніх лісах і хуторах). Назва «Липовеньке» дана місцевим власником графом Потоцьким, який посадив тут гай лип і ще досі існує. Липовеньке від Потоцьких перейшло до Чижевських, і тепер належить поміщику Казиміру Ксавер. Чижевичу. Прихід складається із селян-малоросів; всі — віросповідання православного кількістю 1257 д. об. статей; займаються хліборобством, а також гончарством; раніше займались садівництвом, але тепер це заняття в занепаді. В селі Л. був храм дерев'яний малий, присвячений в честь успіння св. Анни; збудований в 1713 р. старанням селянина с. Пушкове Івася (прізвище його невідоме); прах його захоронений на колишньому церковному погості, де і до цього часу є над ним пам'ятник, із кам'яного хреста з написом: «Тут похоронено прах Івася». Так як ця церква була тісною, то з'явилась необхідність побудувати нову церкву, до спорудження якої приступили в 1892 р. Нова церква в 1896 р. була закінчена і освячена також в честь успіння св. Анни. Вона збудована в зруб із дубового дерева. Іконостас до неї перенесено старий, чотирьохярусний, оновлений 1886 р. Церк. землі: сад. З д., орн. 50 д. і сінок. 12 д., 2040 саж.,—всього 65 д. 2040 с. Школа відкрита в 1866 р. священником Павлом Маковським.

Люшневата, с. — розташоване при впадінні рч. Молдаванки чи Деренюхи в Буг, напроти м. Голоскова, розташованого на південному березі Бугу. До приходу приписане с. Сергієвка, розташоване на горі, що піднімається над Бугом. Місцевість— суха, здорова; грунт — супіщаний. Коли утворилась Л. — невідомо. У мешканців цього села існує легенда, що першим поселенцем був виходець із Херсонської губ. за прізвищем Антон Люшневатий. Мешканців в Л. православних 518 ч., 507 ж.; католиків 2 ч., їж. і євреїв 2 ч. і 1 ж. Село Сергіївка утворилось в 1890 р. селянами, які прибули з Київської і Подільської губ. Селяни займаються хліборобством і рибальством; є також теслі, ковалі і ткачі. Існуючий нині храм кам'яний, .з дерев'яним купо -лом, покритий бляхою, збудований в честь преподобної Параскеви в 1809 р. силами місцевого священника Марка Баковецького. М. Баковецький — перший, відомий по церковним документам, священник служив до 1829 р. Після нього були священники; 1829 р. по 1869 р. Явдоким Баковецький, потім шість: Афанасій Курчинський, Іполіт Душинкевич, Василь Волковинський (1872—1879 рр.), Пилип Тар-чевський, Микола Карвасовський до 1895 р. і тепер священствує Ілія Карвасовський. Церк. землі: сад. 3 д., орн. 82 д., сінок. 15 д. і хутора 3 д. З с, всього 103 д. З с. Церк. — прих. школа — з 1884 р.: міститься в новому приміщенні, перероблене із громадського магазину.

Молдавка, с. — при річці Молдавці, чи Деренюсі, за 5 верст від впадіння її в Буг, на північ від м. Голоскова. Місцевість — степова. М. заснована в XVII ст, молдаванами, як показує і сама назва, але зараз в селі є не більше 2—3 сімей молдаван, які втратили свої національні риси і майже злились мовно і звичаями з малоросами, які населяють тепер Молдавку. Згідно легенди, бувші колись в селі молдавани розбіглись під час кріпосного права. У XVIII ст. М. належала Потоцьким, потім перейшла до Островських і Ружинських і нарешті, до княг. Трубецької. До Молдавського приходу належить два присілка, які утворились в 1889 р. із селян православного віросповідання Подільської і Київської губ., які купили у кн. Трубецької землі і на ній - поселились: Надеждівка і Матвіївка. Перший присілок, Надеждівка, названо від імені поміщиці, кн. Надії Олексіївни Трубецької, яка продала заселенцям землі; другий-присілок, Матвіївка, отримав назву від першої дитини, що народилась в ньому і названа Матвієм. Прихожая всіх нині чол. 1070, жін. 1034; крім того, є 26 д. римо-католиків і 21 д. євреїв. Перша відома нам дерев'яна церква в М. в честь Чуда св. Архистр. Михайла збудована в 1783 р. Спочатку це була «каплиця», приписана до церкви сусіднього села Роздолу (в XVIII ст. церква і каплиця були уніатськими Кн. візит, XI, 47). Церква ця, що стала з кінця XVIII ст. самостійною, в 1884 р. розібрана внаслідок старезності, і із її матеріалу, з доданням нового, збудована нині існуюча церква — дерев'яна, однокупольна, з дзвіницею разом, присвячена також в честь Чуда св. Архистр. Михайла. Церк. землі: сад. 1 д. 555 с, орн. 66 д. 2315 с. і хутора 4 д. 780 с. Причтові приміщення влаштовані в 1891 р. Ц.— прих. школа — 31886 р.

Наливайка, с: — розташоване на рівнині, на с. від м. Голованівськ. Місцевість — здорова; грунт— чорнозем. Як говорить легенда, прихід утворився при хуторі якогось козака Наливайка. Колись Н. належала Потоцьким, тепер Гудим — Левковичам. Прихожан налічується 594 ч. і 627 ж.; крім того є 12 д. євреїв. З 1764 р. по 1892 р. в Н. існувала стара дерев'яна церква, але за старістю скасована; споруда її, з дозволу єпарх. Начальства, продана на знесення жителям с. Табанове Київ. губ. для побудови із неї нової церкви, нині існуюча церква — дерев'яна, в ім'я Чуда св. Архистратига Михайла 16 вересня), збудована в 1892 р. власним коштом прихожан на суму біля 14000 руб.; освячена преосвященним Миколаєм, Вікарієм Йод. єпархії. Церк. землі: сад. З д. 32 с, орн. в 5 змінах 36, д. 1758 с, сіножаті 12 д. 149 с. В Н. були слідуючі священники- до 1822 р. Олексій Чарторийський, з 1822 до 1863 р Георгій Нікольський зі 1863 до 1893 р. Олексій Крижановський, аз 1843 до 1883 р. Нафанаіл Гергилевич. В 1883 р. поступив у прихід нинішній священник Сільвестр Білецький; при ньому збудована нова церква. Церк. — приход. школа відкрита в 1885 р. і розміщається у власному приміщенні, яке уступила в 1896 р. громада на користь церкви.

Оздобно—Межирічка, с. — розташоване на досить підвищеній місцевості при двох малих річках (одна з яких називається Кайнарою), в центрісела котрі зливаються в одну і впадають в річку Ятрань. Від станції вузькоколійної залізничної дороги Голованівськ в 7 верстах. Грунт — глибокий чорнозем, а на схилах суглинок. Село носило і досі досить кілька назв, а саме: Оздобна, Межирічка і Причепівка. Останню назву свою воно отримало, очевидно, від того, що з'єднується з м. Голованівськ і складає, ніби, передмістя його. Назва Причепівка в документах не зустрічається, а застосовується в розмовній мобі місцевих і сусідніх сіл селян.

Назва «Оздобна» зустрічається набагато раніше, ніж Межирічка, що видно із єрекції графа Франдиска — Салезія Потоцького, виданої в 1763 р. Власне Оздобною називається частина села, де знаходиться церква, а інша половина, яка знаходиться між двома річками, називається Межирічкою: щоб уникнути всіляких непорозумінь, поселення тепер пишеться «Оздобно—Межирічка». Село це належало колись Потоцьким, тепер А. М. Абазі. Населення складається із селян малоросів і кількість їх чоловічої статі — 711, жіночої — 726, а обох статей — 1437 душ. Селяни займаються хліборобством, багато — вивезенням хліба на вокзал, а також баришництвом коней і волів. В селі є одна сім'я католицька. Перша церква в О.—М. була Свято - Михайловська, дерев'яна на три куполи, збудована в 1763 р. старанням прихожан: в той же час церква наділена від поміщика по особливому документу (єрекції) земельними угіддями, лісом і сінокосом, і відведено місце для приходського кладовища (єрекція зберігається в Древньох.). В 40 роках нинішнього століття церква ця через свою старезність, прийшла в такий стан, що преосвященний архиєпископ Арсенів, який ревізував її, в 1843 р. велів припинити богослужіння і приход був тимчасово зарахований до Голованівської церкви, а потім старанням прихожан і за допомогою економії графині Фекли Нотоцької, церква була відбудована; з південної сторони зроблено прибудову, споруду покрито залізом, а також збудована окремо від церкви дерев'яна на стовпах дзвіниця. В такому вигляді вона проіснувала до спорудження і освячення нової церкви в 1883 р., а потім стояла закрита до 1889 р., в цьому ж році з дозволу Єпархіального начальства розібрана. Нова церква знаходиться біля старої, також дерев'яна, на кам'яному фундаменті, однокупольна і при ній дзвіниця. Почато будівництво в 1875 р. на честьАрхистратига Михайла, за священника Григорія Борисовича: збудована на кошти прихожан з допомогою від казни в 1000 руб: дерев'яний дубовий матеріал застосований із церковного лісу. Спорудження храму обійшлось в суму понад 8000 руб. Іконастас у ньому, за відсутністю коштів, взято із старої церкви, оновлений. В 1883 р. 10 липня новозбудована церква освячена Благочинним священником Остаповичем.

Церковної землі: під усадьбою 3 десятини, знаходиться в 3-х змінах — 6 дес. 791- сажень і дубового лісу 48 десятин 1564 саж. Першим священником в О. —М., як видно з єрекції графа Потоцького 1763 р., був Марко Гладишевський, на ім'я якого і видана єрекція і дозвіл побудувати церкву. Другим священником, за переказами, був Григорій Григурка, третім — Іаков Твердохліб до 1830 р., який в цьому році вийшов за штат, маючи від народження 77 років. Всі ці три священника, за переказами, захоронені поруч з церквою.

Розділ, с. — розташоване на низькому, трохи похилому правому березі річки Нетека, яку називають також Деренюха, при впаданні в неї безіменно-струмка, на півд. від м. Голованівська; від вузько-колійної залізничної дороги в 6 вер. Клімат — сприятливий; грунт — чорнозем. Час заснування села відноситься, ймовірно, до першої половини XVIII ст.; воно належало Потоцьким, в яких придбано Рожицьким; нині належить С. Ф. Долинському. В першій половині XVIII ст. в Р. Була на західному боці села часовня, проіснувала до спорудження тут дерев'яної церкви. На місці часовні тепер поставлено дерев'яний хрест, кругом якого помітні сліди могил. Збудована в 1764 р. дерев'яна трьохкупольна церква існувала більше століття; вона зовсім прийшла в непридатність і тому була скасована; церковний погост увійшов в склад псаломщицької садиби. Нинішня церква — дерев'яна, збудована в 1898 р. на кошти прихожан, присвячена, як і стара, на честь Різдва Богородиці; обійшлась дорожче 10000 руб.; іконостас в ній із старої церкви, оновлений. Скасований старий цвинтар і нововідведений знаходяться разом. Прихожан налічується 673 д. ч. с. і 670 жін.; із іновірців є тільки кілька душ євреїв. Населення складається із малоросів — селян, які займаються виключно землеробством. Церковної землі: сад. З .А-, орн. 35 д. 90^ с.. сін. 28 д. 2313 с. 1 під хутор. з річкою 5 дес. 152 с, — всього 72 д. 971 с. Причтової прибудови зведені в 1895 р.; першопочатково утримувалось на кошти колиш. поміщика Здзьховського, а зараз — на кошти прихожан.

Свірнева, с. — розташоване при безіменному струмку, який формує лівий приток р. Буг, — на півд. від м. Голованівськ: найближча ст. Бершадо — Устьян. шлях—«Голованівськ» — в 10 вер. Кліматичні умови несприятливі: в С. часто бувають різні епідемічні захворювання, які забирають в могилу багато жертв. Грунт — чорнозем, де-не-де — глинистий. В кінці минулого століття С. входила в склад маєтків графів Потоцьких і, з розповідей старожилів, було більше населення ніж тепер, про це можна судити і по залишках окопів, які визначають місця заселень. Зменшення села сталось з переходом маєтку від Потоцьких до Казиміра Знамеровсьнкго; його деспотизм розігнав частину кріпосних, які кидали навіть своє майно. По спадкоємсту С. залишилось дітям Казиміра — Болеславу Знамеровському і дочці, по чоловікові Ольшевській. Весь цей час приход складався тільки із с. Свірневої; тільки в 1891 р. до неї приписана с. Олексіївка, утворена недавно, розташована за 1 1/2 вер. нижче Свірневої за течією річки. Це поселення виникло з покупкою селянами різних сіл землі в княгині Трубецької, при сприянні Селянського Земельного Банку. За бажанням власниці, поселенню дано назву по імені її чоловіка Олексія. Нині прихожан в С. — 785 д. об. с. і в с. О. — 170 д.; всі вони селяни - малороси, тільки 10 д. міщан; займаються переважно землеробством, а деякі — баришництвом на худобу і перевезенням товару, У 80-х роках частина селян, внаслідок малоземелля, виселилась в Тавричеську, Томську та ін. губернії. В приході є 90 д. католиків, 5 д. тимчасово проживаючих розкольників і 7 євреїв. Перша в селі церква була збудована в 1778 р.; це було невелике приміщення без купола, крите соломою і обмащене глиною, як описує цю церкву візита 1784 р. Існуючий нині храм в честь Покрова Пресв. Богородиці збудований в 1811 р. на кошти селян; до першого; карнизу вона, кам'яна, а вище дерев'яна, однокупольна. Першопочатково дзвіниця збудована була окремо, у вигляді навісу на 4-х стовпах, але в 1875 р. на кошти прихожан до церкви прибудована нова дзвіниця. Іконостас — чотирьохярусний, старий, оновлений в 1890-р. Церк. землі: сад. З д., орн. і сін. в 4-х змінах. 52 я._ 685 с. та під хитор. з левадою і садом 6 д. .2300.с., — всього 62 д. 585 с. Школа існує в приході з 1868 р,; до 1889 р. вона була школою грамоти, а.з цього часу перейменована в церк. — прих.; з 1883 ,р. розміщається у власному приміщенні.

Семидуби, с. — розташоване при улоговині, по якій протікає невелика річечка Семидубка, що бере свій початок біля села - за З вер. і яка впадає в р. Ятрань в 5 вер. від села; С. на межі Уманського п. Київ. губ. За переказами село утворилось із хуторів, бувших на землях с Псарівки (нині в Київ губ., за 15 вер від Семидубів) чого село називалось «Псарівськими хуторами» У XVIII ст С. належали Потоцьким до 1817 р, потім Крушельницьким, Цибульським нині належить Ю.В. Стенбек — Фермору. Прихожан зараз чол. 709 і жін 725 майже всі вони селяни — малороси, які займаються хліборобством. До кінця XVIII ст. в С. була невелика дерев'яна церква, збудована спочатку в якості каплиці (1781 —1782 р.), а потім стала самостійною церквою і мала своїх священників (Тр. Ком. VII, 309). Як твердять перекази, приміщення цієї церкви в кінці XVIII ст. при піднятті на кам'яну основу зруйнувалось. У 1811 р. приступили до побудови кам'яної церкви, про що і була видана храмозданна грамота. Ця церква закінчена тільки в 1820 р., при чому на кам'яних стінах купол зроблено дерев'яний, і освячена на честь Чуда св. Архистр. Михайла протоієреєм Петром Товстицьким. У 1854 р. до церкви прибудована дерев'яна дзвіниця коштом поміщиці Юзефи Крущельницької. В 1877 р. влаштовано новий іконостас. У 1891 р. 25 жовтня згорів купол стеля і підлога церкви; в 1895 р. зроблено новий дерев'яний купол, а потім церква приведена в на -лежний стан і 2 листопада 1898 р. освячена Церк. землі: орн. в 3-х змінах 51 д. 1666 с, сін. 18 д. 1100 с., хутора і садиби 11 д. 1800 с, а всього 81 д. 2166 с., На цю землю є єрекція, яка видана 21 червня 1779 р. колишнім власником села Станіславом Потоцьким. Церк. прих. школа — з 1870 р. розміщається в приміщенні, влаштованому громадою селян в 1880 р.

Троянка, с. — розташоване в ярах, при безіменному струмку, притоці рч. Ятрані, недалеко межі Київської і Херсонської губ.; від Бершадо — Уст. з. д. в 5 вер. Клімат — сухий, сприятливий для здоров'я; грунт — чорнозем. Назва села пішла, кажуть, від місцерозташування його при трьох ярах, і спочатку воно називалось «Троярка». Село утворилось із хуторів, які називались «Говієвськими хуторами» і належали графу Потоцькому; біля половини нинішнього століття Т. Перейшла у власність Русецького. У 1894 р. приблизно 6 сімей селян переселились в Томську губ., а 10 сімей придбали землю в с. Верховці Балт. п. і перезараховані до приходу с. Плоско-Забугське. Нині селян тут 825 чол. і 762 жін. ї колиш. однодвірців 68 чол. та 70 жін. Головне заняття населення складає хліборобство, деякі займаються візництвом, а частина — торгівлею свинячим салом, кавунами і домашніми птахами на сусідніх базарах, або ж в м. Одеса. Перший приходський храм був дерев'яний, присвячений в честь Покрова Пресв. Богородиці; коли і ким він був збудований, невідомо; проіснував він більше півстоліття і за старістю був розібраний. На місці його у 1862 р. на кошти землевласника Йосипа Русецького збудований був, за розпорядженням Уряду, новий храм, цегляний, на кам'яній основі, присвячений в ім'я св. Йосифа; при храмі така ж дзвіниця. Іконостас — двох-ярусний, оновлений в 1879 р. Церк. землі: сад. З д. 649 с, орн. в 3-х зм. по 15 д. 1944 с., сін. 33 д. 1935 с., під чагарником і невдобами 5 д. 230 с., — всього 89 д. 1446 с. Церк. — прих. школа з 1874 р. розміщається з 1894 р. у власному приміщенні.

Шепилова, с. — розташоване в пологому яру, по обох берегах річки Свинярки, що починається за селом; від м. Голованівська за вер. на південний схід. До Шепилової приписана с. Олександрівка, розташована за 3 вер. від села, на рівнині, що по народному зветься «Ксендзівкою», так як її перші поселенці колись відробляли барщину Голованівському ксендзу. Клімат сприятливий для здоров'я; грунт— чорнозем, з сумішшю піску. Ш. належала раніше Потоцьким, потім Строгановим. Церква в Ш. — в ім'я св. вВеликомуч. Димитрія, дерев'яна, із дубового лісу, на три куполи, збудована в 1764 р. з дозволу поміщика гр. Франциско — Салезія Потоцького, старанням осадчого Ш. Францйска Рушковського, з благословіння уніатського єпископа Максиміляна Рилло. В 1841 р. церква так постаріла, що була закрита до 1849 р., а прихожани Ш. приписані то до м. Голованівська, то до с. Наливайки. В 1849 р. церква була відремонтована і в ній відновлено богослужіння. В 1878 — 1879 рр., з дозволу єпископа Маркела, проведений капітальний ремонт церкви: полагоджено напівгнилий фундамент і під всім приміщенням затягнуті нові дубові колоди; із трьох колишніх куполів знесені два крайніх і перероблений середній купол; всередині настелено нову підлогу із соснових дошок і з спорудою з'єднана нова дзвіниця в двох ярусах. Вся ця перебудова зроблена коштом прихожая і старанням свящ. Феропонта Сицин-ського. Оновлена церква була освячена благочинним, свящ. с. Синьок Феофаном Шумлянським, 13 листопада 1879 р. Першим священником, за розповідями старожилів, був Василь Білецький, який похоронений при церкві; другим священником був Іоан Білецький (1802—1841 р.), котрий помер в 1842 р. на 64 р. життя і похоронений в с. Шепилове на приходському кладовищі. Далі були священники: Юстиніан Соколович (1842—1858 р.), Лев Солтиський" (1858—1877 р.), Ферапонт Сицинський (1877— 1885 р.), який дуже багато потрудився, для приведення сталої церкви в належний стан; він помер в Ш. в 1885 р. 23 вересня і захоронений на приходському кладовищі. Церк. землі: сад. З дес, орн., 54 д. 882 саж., сінок. 33 д. 1357 саж. Причт, приміщення влаштовані у 1895 р. на земельн. збір. Церк. — приход. школа з 1889 р.

Журавлинка або Журавка, с. — розташоване на невеликій площині, яка дещо підвищується на південь. З заходу на схід пересікає село досить глибокий яр, до якого примикають в північно-східному напрямку два менших яри; по ярах протікають маленькі струмки, що беруть свій початок із місцевих мочарів і, з'єднуючись разом, утворюють невелику безіменну річку, яка впадає в річку Синюху в 10 вер. від села. Найближча до села поштова ст. Юзефполь за 15 верст і з.-д. станція «Ємилівка» Бершадо—Устьянського під'їздного шляху за 8 верст. В давнину село було оточене лісами; нині під самим селом з двох його сторін, є два невеликих ліси, третій же, який називається «Говієвський», що простягається за кілька десятків верст, знаходиться від села за 3 версти. В самому селі багато садів. Підвищене розташування села, відсутність боліт, близькість лісів і місцеві сади створюють в ньому кліматичні умови досить сприятливі для здоров'я. Грунт глибокий чорнозем. За розповідями старожилів, село називалось раніше «Нерубайськими хуторами», що дає привід гадати, що перші тутешні поселенці були вихідці з с. Нерубайки Уманського повіту, в 35 вер. від Журавлинки. Теперешня назва пішла, кажуть, від того, що при чумацькій дорозі, яка вела на Дон і в Крим а яка проходила через теперішнє село, існував глибокий колодязь, із якого тягнули воду «журавлем». За 3 версти на південно - захід від села знаходиться поселення Дуківка, приписане до Журавлинського приходу. Засновниками Дуківки були три рідних брати, селяни з с. Дорожники. Вони купили років 40 тому до 600 дес. землі у тодішнього поміщика с. Журавлинки Кульпинського і на купленій землі, при малій річці, яка бере свій початок на їх же землі, завели хутори, які перетворились тепер у великі, впорядковані садиби з гарно влаштованими будинками і господарськими службами. Вони придають враження заможних, чому і поселення назване Дуківкою, від слова «дука» — багач. Журавлинна належала раніше Потоцьким, а тепер належить дворянину Аполінарію Клечановському. Мешканці села всі малороси — селяни; всіх їх в приході 1200 душ обох статей; займаються землеробством. Із збережених при церкві «візит» видно, що в 1796 р. в с. Журавлинні існувала часовня-в ім'я св. Апостола і Євангеліста Іонна Богослова. яка була приписною до приходу с. Бузниковате. Нині існуюча в приході Хресто - Воздвиженська церква — дерев'яна, на кам'яному фундаменті, збудована в 1794 р. селянином с. Троянки Іваном Циковським. Про будівника церкви в народі існує дві легенди. По одній з них, Іван Циковський був «гайдамака», який промишляв розбоєм в суміжних лісах; під старість відчуваючи муки совісті, для спасіння своєї душі він збудував кілька церкв в бідних приходах і, між іншим, в селі Журавлинці. По іншій легенді, Циковський був зажиточним господарем, розбагатівши чумацтвом, щиросердно будував церкви і збудував таку в Журавлинці. На перших порад церква була на три куполи. В 1843 р. вона була оновлена на кошти колишньої поміщиці Є. Вишневської: два крайніх куполи були зняті і на їх місці зроблено дах; середній купол залишився без змін; кам'яний фундамент під церквою і сама церква були полагоджені; при вході в церков прибудований був притвор. Дзвіниця при церкві, збудована окремо на кошти прихожан, дерев'яна. Церк. землі: сад. З д., орн. 43 д. 897 с, сінок. 21 д. 1943 с. Церк. — прих. школа відкрита в 1884 р.; розміщається вона б окремому приміщенні, збудованому в 1898 р.

Новосілка с. — розташоване в улоговині при річці Деренюха, на північний - захід від м. Юзефполя (нині Йосипівна — прим. С. П.). Клімат місцевості, що займає село завдячуючи оточуючим лісам, здоровий; грунт — чорнозем. Як утворилась Новосілка і з якого року існує цей приход, нічого невідомо. Із візити 1784 р. видно лише, що в цей час Новосілка була найбільшим приходом всього цього округу. Нині приход складається із трьох частин: власне Новосілки, Круцівки і Слобідки, або Гажієвки. Круцівка названа в ім'я селянина Круця, який поселився тут при утворенні поселення; Гажієвка — названа так в ім'я керуючого маєтком поміщика Знамеровського Тажія. Прихожан в Новосілці, — не включаючи сюди 7 розкольників, 19 католиків, 2 лютеван і ЗО євреїв, — налічується ч. с. 865 і ж. с. 867. Займаються вони землеробством і ткацтвом. Нині в Н. церква дерев'яна на кам'яному фундаменті, в ім'я св. Трійці. Закладена вона в І 764 р., з благословіння уніат;. єпископа Холмського Максиміляна Рилло, старанням прихожан і закінчена в 1765 р. В 1838 р. купол храму був покритий бляхою, а стіни -храму обшальовані; в 1867 р. купол храму перекритий новою бляхою, стіни храму знову обшальовані та пофарбовані зовні і в середині. В 1838 р. збудована дзвіниця, яка в 1883 р. ремонтувалась. Церк. землі в приході: сад. І під хутором 4. д. 1948 с, орн. 39 д. 1224 с, сін. 13 д.Ов с. Ц.— прих. школа з 1884 р.

Пушкове, с. — розташоване на двох схилах глибокого яру р. Мокрій Деренюсі, на зах. від ст. Юзефполя. Клімат місцевості здоровий, грунт — чорнозем. В давнину село Пушкова було дуже велике, про що говорять існуючі і тепер канави, вали і сліди зруйнованих будов, але після переходу маєтку із роду Потоцьких в руки дрібних власників (?) населення в цьому селі зменшилось внаслідок утисків кріпосного народу власниками. Нині в П. нараховується: православних ч. с. 483, ж. с. 462, католиків ч. с. 2, ж. 4, євоеїв ч. 2, ж. 4. Головне заняття селян — землеробство. Перший храм, про який збереглись в народі перекази, був збудований в 1780 р. на тому місці, де нині знаходиться старе приходське кладовище. Храм цей був дерев'яний, дуже малого розміру. Ким він був збудований, коли зруйнований, нічого невідомо. Другий храм в приході був кам'яний, збудований на східній стороні села, поблизу великої дороги, на підвищеному місці. Храм цей збудований на кошти прихожанина Івана Івасюка в 1803 р. В 1836 р. одна із стін храму дала тріщину, від чого з часом і весь храм зруйнувався. Обидві старі церковища зберігаються в належному вигляді: вони обнесені огорожею; на місцях, де були св. престол поставлені кам'яні хрести. В 1868 р. при священику Миколі Базкезині прихожани стали вишукувати кошти на спорудження нової церкви. Священник Базкезин сам рубав дуби для будови, своїми волами їх вивозив з лісу, виділив на спорудження храму, скільки міг, із своїх небагатих заощаджень і до цього закликав народ. Завдячуючи йоге енергії, матеріал для нової церкви було заготовлене, гроші зібрані, так що в 1873 р. приступили до роботи, в 1875 р. виділено підмогу із казни на спорудження церкви 1000 р. Будова закінчена в 1876 р. Церква зведена в честь св. Євангеліста Луки. У 1889 р. старий іконостас, пожертвуваний храму із церкви с. Ємилівки Балтського повіту, був замінений новим, одноярусним, влаштованим на кошти прихожан. Церк. землі: сад. З дес, орн. і сін. 52 д ИКК2 с. Церк.—прих. школа існує з 1869 р.

Розкішна, с. — розташоване при рч. Мокрій Деренюсі, котра утворила в селі три ставочки. Найближча до села станція вузькол. залізниці дороги ст. Юзефпось 8 вер., а найближча пошта в 15 вер. в Голованівську. Місцевість здорова, чому сприяє велика кількість лісів та відсутність боліт. Всіх жителів в Розкішній нині 1046, в тому числі православних 950, католиків 43, євреїв 53. Церква в селі Розкішна — стара, невелика, дерев'яна, однокупольна, освячена на честь Покрова Пресвятої Богородиці. Збудована вона в 1781 р. старанням прихожан. Років 45 тому з західного боку до неї зроблено прибудову, яка нині є притвором. Окремо від церкви стоїть стара дзвіниця з 6 дзвонами. До 1862 р. церква стояла неокрашеною і під дахом з дошок, і тільки в цьому році її ремонтували, пофарбували і покрили листовим залізом: дзвіниця ж покрита залізом тільки в 1881 р. Іконостас в ній п'ятиярусний, старовинний, із тих ікон, що є в храмі, особливо шанується ікона Божої Матері, яку називають «Скоро-послушниця». Церк. землі: 55 д. 1632 с. До 1822 р. церковна земля знаходилась на 4 ділянках, але в 1822 р. дві ділянки обмінено на один (рівний 2 церковним), який належить поміщику Якубовичу. Обмін цей проведений для зручності користування церковною землею, так як бувша земля на відстані 6 вер., а ця всього півверсти, хоч земля і невдоба. Навкруг церкви є сад, розведений колишнім псаломщиком Федоров Рокицьким. Причтові споруди нові, збудовані в 1894 р. Церк.—прих. школа з 1894 р.

Крутеньке, с. — розташоване на межі Київської губернії. На північ від м. Голованівськ за 18 верс. Прихід Крутеньке утворився, як говорить легенда, їз хутора, заснованого козаком Гонтою. Нині населення чоловічої статі — 712, жінок — 700; це всі селяни - землероби; іновірців немає. Існуюча церква споруджена з благословіння уніатського єпископа Рилло, на честь святого апостола Іоанна Богослова в 1764 році, вона дерев'яна, трьохкупольна. В 1848 р. розширена боковими прибудовами старанням власника маєтку Франца Гурковського. Іконостас у ній старий, різьбленої роботи. Біля 1775 р. ця церква була захоплена уніатами, хоча при ній був священник Григорій Томачевський, рукопоставлений православним Волошським єпископом. Дворів було тоді 72; раніше (до 1775 р.) церква ця відносилась до Уманської православної протопопії. Коли вона з'єдналась з православ'ям — невідомо, але не пізніше 1794 року. Нині збираються кошти для спорудження нової церкви; між іншим місцева землевласниця дружина князя М. П. Абомеліка відпустила 10 десятин землі, котрі засіваються її насінням щорічно, і дохід від землі іде у фонд на. будівництво церкви. Церковної землі: садиба з цвинтарем — З десятини, орної в 3-ох змінах — 33 дес. сін. 17 д. 600 с., — всього 53: д. 2158 с. Кладовищ в приході два: одне в селі старовинне; на ньому власник маєтку Л. Гурковський побудував у 1830 р. римсько-католицьку каплицю, яка існує і зараз. Школа відкрита в 1862 р. священником Іерофеєм Кобилянським.

Режим роботи:

Понеділок-четвер:

8.00 – 17.15

П’ятниця:

8.00 - 16.00

Неділя:

9.00 – 16.00

Вихідний: субота

Санітарний день: остання п'ятниця кожного місяця

Наша адреса:

26500

смт Голованівськ,

вул. Леніна, 45