Історія

Церква християн віри євангельської-п'ятидесятників має 20-ти вікову історію і бере свій початок від дня п'ятидесятниці, коли, згідно книги Дій Апостолів, Дух Святий зійшов на апостолів та учнів Христа (Дії 2 розд.). На віруючих з поган Дух Святий зійшов уперше у домі римського сотника Корнилія (Дії 10 розд.). По тому, як розповсюджувалось Євангеліє по цілому світу, починаючи з першого століття і до наших днів, Дух Святий докладає спасених до Церкви Ісуса Христа. ХХ століття не стало виключенням. Не дивлячись на підсилення атеістичних вчень, Слово Боже перемагало і Церква Ісуса Христа була стовпом та підвалиною правди. Коли на початку 20-х років в Україну прибули проповідники Євангелія - Густав Шмідт та Іван Воронаєв (у західну та південно-східну частини відповідно) - Дух Святий зробив багато праці по утворенню церков віруючих, хрещених Духом Святим. Це були роки встановлення радянської влади в Україні, яка своєю метою зробила побудову "нового світу" без Бога. Репресії почались, звичайно ж, із самих активних проповідників, братів, сестер та їх сімей. Багато хто із них були вкинуті у в'язниці та відправлені на заслання. Навіть найменші зібрання переслідувались і кваліфікувались, як протизаконні. Біблія стала забороненою. Це зовсім не означає, що Церква не існувала. Вона жила Христом, Який сказав: "Живу Я й ви жити будете", адже слово Боже не ув'язнити.

Потім були важкі роки війни, коли багатьох братів було випробувано на вірність Ісусу Христу. Віруючі збирались по хатам невеликими групками, часто вночі.

На початку 50-х років Церква християн віри євангельської у Києві та області налічувала десятки членів. Часто це були християни з баптистів, які отримали хрещення Духом Святим через настанову у вірі. Нелегальне положення цієї церкви продовжувалось десятки років. У Києві пресвітером на той час був молодий брат Бойко Володимир, який відділив частину братів та сестер за незгоду із його практикою використання духовних дарів. Кілька років ця група проводила свої зібрання, служачи Господу і навідуючи віруючих у Києві та області, й збільшувалась числом. Тоді ніхто не міг подумати, що із цеї невеликої групи віруючих виросте церква, яка тепер збирається у Києві по вулиці Кар'єрній 44. Але Господь бачив утиски Свого народу й підкріпляв віру християн, не дивлячись ні на які утиски ззовні й розбіжності всередині між служителями помісних церков християн віри євангельської.

У 1958 році у Київ приїхав брат Озеруга Володимир Іванович. На Київщині у той час фактично вже було два об'єднання помісних церков. У тому ж році Володимир Бойко виїхав у Казахстан (довідавшись про те, що влада готує його арешт), а його служіння прийняв Іванов Михайло, який пізніше став єпископом у одному із об'єднань церков.

Варто дещо сказати про біографію Озеруги Володимира Івановича, через те, що вона ілюструє положення християн у післявоєнні роки.

Володимир Іванович Озеруга народився у січні 1926 року в селі Полиці Рівненської області. Його батько Іван Кирилович був одним із перших християн віри євангельської у цьому регіоні Західної України. Гарячи люблячи Ісуса Христа, він зумів передати цю любов своїм дітям. У 1939 р. радянська влада захопила цю частину Західної України й установила свої закони. На християн почались великі гонення та переслідування, багато віруючих було вкинуто у в'язниці. Не обійшло це й сім'ю Озеруг. У 1943 р. у віці 17 років Володимира Івановича Озеругу було призвано до лав радянської армії й за відмову від присяги, а також за відмову брати зброю, він був засуджений військовим трибуналом до вищої міри покарання - розстрілу. Пізніше, розстріл було замінено 25 роками позбавлення волі, а ще пізніше - 10-ма роками. У 1949 р. він получив дострокове звільнення завдяки тискові Західних Союзників на радянську владу у питаннях свободи віросповідання. Володимир Іванович на декілька років поселився у Горьківській області, де продовжував служити Богові. На початку 50-х він повернувся у рідне село Полиці, де став свідком печальної картини. Багато церков було зруйновано, зібрання заборонені, молодь відходила у світ. За проханням керуючих братів Володимиру було доручено очолити молодіжну працю, за що він ревно взявся. Уся робота проводилась у глибокому підпіллі. але, не дивлячись на це, агенти КДБ дізнались про існування цієї роботи, та довгий час не могли дізнатись про ім'я організатора. Однак, із часом, вони дізнались про ім'я і було видано ордер на арешт Озеруги В. І. Переховуючись від КДБ, Володимир Іванович приймає рішення тікати у ті місця, де його важко буде знайти - до Сибіру. Завдяки прямому Божому втручанню було отримано на руки паспорт і він хутко залишив рідні місця. Дорогою до Сибіру В. І. Озеруга зупинився на деякий час у Києві, де він одружився на сестрі Євдокії Василівні. Згодом вони без грошей та іншого матеріального скарбу відправились у далеку мандрівку. Вони поселились в Іркутській області у місті Черемхові у 1952 році. На протязі наступних шести з половиною років, разом із товаришем по ув'язненню Гущиним Миколою, Володимир Іванович продовжував своє служіння. За цей період було відкрито шість нових церков у містах Ангарськ, Черемхово, Слюдянка, Зима, у Читинській області тощо. В їх сім'ї було троє дітей, коли у 1958 році було прийняте рішення повертатись в Україну. Місцем проживання обрали передмістя Києва, де Володимир Іванович став відвідувати церкву під керівництвом Іванова М. І.

Після декількох бесід із братом Івановим М. І. Володимир Озеруга, разом із дружиною, приєднався до окремої групи, де на той час було вже більше 30-ти членів Церкви. Серед проповідників були брати Мозгові (Андрій, Борис, Віктор), Петро та Павло Кирпачі, Павло Павленко, Сергій Мєдвєдєв. Всіх їх об'єднувала любов Христова та бажання мати спільність із усіма святими.

Господь рясно благословляв церкву й оберігав у важких випробуваннях.

Не дивлячись на всі утиски від влади, віруючі дозволяли проводити зібрання (часто при закритих вікнах та дверях) у своїх домах. Влітку притулком для віруючих були ліси у різних районах Київщини. Так продовжувалось більше десяти років. Бог беріг церкву від агентів КДБ та міліції. Не часто їм випадало знайти місце, де проводяться Богослужіння. Церква бачила благословіння й охорону Божу та намножувалась числом. Вже були керуючі брати: пресвітер Озеруга В. І., диякони - Павленко П. А. та його тесть Бойко О.

У 1968 році до церкви приєднався ще один брат - Маковик Іван Михайлович. Родом він був з маленького села біля міста Барановичі у Білорусії. У 22 роки приїхавши до Києва, він довгий час відвідував церкву Іванова. Пізніше, він почав відвідувати служіння Озеруги.

Переслідування за проповідь Євангелії продовжувались, з віруючих стягували штрафи, які досягали половини місячного заробітку. У середині 60-х, коли підходило до кінця правління М. С. Хрущова, на В. І. Озеругу було підняте переслідування з боку керівництва підприємства, на якому він працював, і, невдовзі, його було звільнено. Це були важкі часи для пресвітера та його сім'ї, але Бог не залишав їх. Бачучи, що ніщо не взмозі зупинити служіння Володимира Івановича, влада поставила питання про те, щоби забрати у нього дітей, мотивучи це тим, що батьки не взмозі дати нормального виховання своїм дітям. І лише по молитві церкви та сім'ї цей задум не пройшов. Час спливав і ставлення до християн поступово, хоча й повільно, покращувалося. Були спроби звернутись до влади із клопотанням про реєстрацію церкви, на які відповіли відмовою. Один із керівників із насмішкою сказав, що швидше у них волосся виросте на долонях, аніж церква отримає реєстрацію. Та церква продовжувала молитись і просити у Бога про допомогу.

На початку 70-х до Києва приїхав Назарчук Микола Хомич, котрий був із тої ж місцевості, що й Озеруга. Він був одним із активних служителів на Західній Україні. Його відрізняли гарне знання Слова Божого, дар учительства й організаторські здібності. Багато років він ніс служіння в одній церкві з батьком В. І. Озеруги. Він одразу ж включився в роботу церкви і вніс свій вклад в її устрій.

У 1969 році Радянський уряд приймає рішення дати реєстрацію деяким церквам з формулюванням "автономно". Брати сприйняли цю пропозицію з великою обережністю, пам'ятаючи минуле. Багато хто відмовився виходити з підпілля, не довіряючи радянській владі. В. І. Озеруга першим побачив в цьому милість Божу. Нові часи принесли нові можливості й потрібно було не упустити цей час благодаті. Було прийняте рішення дати згоду на зустріч із керівництвом союзу баптистів. У 1974 році до Києва приїхав представник баптистів Шатров Петро, він був відповідальним за п'ятидесятницький рух в СРСР. Ця зустріч відбулася й Шатров підтвердив рішення влади дати реєстрацію. Після цієї зустрічі всі керуючі брати були викликані до уповноваженого у справах релігії в Києві Руденка В. В. Від нього вийшла конкретна пропозиція подати заяву на реєстрацію церкви в офіційних органах влади. Після цього була подана заява від церкви і, таким чином, церква була офіційно зареєстрована у 1974 році.

Ще одна деталь, яка потрібна була для реєстрації - 20 прізвищ та адрес проживаючих у Києві членів церкви. Це було не просте рішення для багатьох християн. Люди боялись втратити роботу, зіпсувати репутацію дітям у школах та ВУЗах, але, все ж, ці 20 знайшлись. Ось дехто з них (офіційно названі засновниками):

1. Глієва Ганна
2. Гнип Марія
3. Гнип Надія
4. Грушко Галина
5. Кривошея Ганна
6. Літус Олександра
7. Маковик Галина
8. Маковик Іван
9. Маліков Володимир
10. Малікова Парасков'я
11. Мозговий Андрій
12. Мозговий Борис
13. Мозговий Віктор
14. Назарчук Микола
15. Озеруга Євдокія
16. Шинкаренко Матрьона

Одразу ж повстало питання про купівлю будинку й близько 70-ти членів церкви, що проживали у м. Києві та його передмістях, погодились добровільно прийняти участь у пожертвуваннях на придбання приміщення для проведення зібрань церкви. Це виявилося складним питанням. Для того, щоби купити та оформити будинок для проведення служіння, необхідно було звертатися в органи влади, але жоден комітет не бажав надати можливість відкритися у Києві молитовному дому. Влада вчиняла тиск на продаючого й він відмовлявся продавати дім християнам. Так було зірвано декілька спроб придбати будинок для проведення зібрань. Але тут на допомогу з мудрою порадою прийшов уже знайомий нам Руденко. Він порадив оформити будинок на приватну особу й почати проводити Богослужіння. Так у 1974 році відбулася купівля молитовного дому по вулиці Кар'єрній 44. Церква отримала можливість збиратися у своєму будинку, попередньо пристосував його для цієї цілі.

У 1975 році було обрано головою громади Назарчука М. Х. У його обов'язки входило, в основному, справи по господарській частині церкви. Представники влади спілкувались, здебільшого, лише з двома людьми з церкви: пресвітером та головою. У тому ж році, побачивши, що старий будинок вже замалий для проведення Богослужінь, прийняли рішення будувати новий молитовний дім. Це було нелегко. Люди приходили на будову після роботи, по вихідним, під час відпустки. Будівництво просувалось дуже швидко й незабаром було завершене. Божа благодать діяла у новому домі, люди отримували прощення та приєднувались до церкви. Церква зростала. Але тиск не зменшувався. Братів викликали у КДБ, штрафували й всіляко заважали роботі церкви. Владою було встановлено новий звід правил: ніхто з інших церков не мав права проповідувати на Кар'єрній 44; категорично заборонялась участь іноземців у служінні; діти ж мали право бути присутніми, але приймати участь - ні в якому разі; якщо хтось хотів прийняти водне хрещення по вірі, він мав подати своє прізвище у відповідні органи. Звичайно, брати не могли погодитись на такі умови й все одно гості проповідували, діти приймали участь, а водне хрещення часто робилось увечорі або навіть уночі.

1975 рік був відзначений ще однією подією. У Новобіличах (мікрорайон Києва) почалось будівництво нового великого дому молитви. Групу з 15-ти чоловік, що перейшли туди, очолили Пархоменко Леонід, Мозгові, Кирпачі, Чирук Микола. Це була друга автономно зареєстрована церква.

У 1976 році до Києва приїхав служитель Хмарук Савелій Наумович. До цього він ніс служіння пастора у місті Черкаси. Приїхаши до Києва, він активно включився у служіння й став дияконом церкви по вул. Кар'єрній (наприкінці 80-х він відійшов у вічність).

У 1976 році на постійне місце проживання приїхав до Києва зі Здолбунова рідний брат Володимира Івановича - Озеруга Сергій Іванович. Він був, на той час, одним з регентів церкви у місті Рівному й, приїхавши, одразу прийнявся за організацію хору. Це було важко, тому що ніхто не мав досвіду у цьому служінні, але все ж, незабаром з'явились гарні результати. У 1977 році з смт Степань до Києва приїхав Савочка Петро Михайлович, який мав гарний голос. Одразу ж організувалась чоловіча співоча група. Група та хор багато відвідували церкви у різних містах СРСР. Наприкінці 70-х - початку 80-х до складу братерської ради увійшли:

1. Озеруга В. І. - пресвітер
2. Назарчук М. Х. - голова
3. Маковик І. М. - диякон
4. Павленко П. А. - диякон
5. Хмарук С. Н. - диякон
6. Сіродан І. І. - диякон
7. Балун Анатолій
8. Задніпровський Микола

У церкві проводились молодіжні служіння, лідерами яких були молоді брати:

1. Озеруга Сергій
2. Павленко Віктор
3. Микиттюк Леонід

Молодь часто виїжджала відвідувати інші церкви, мала добрі стосунки з багатьма церквами у різних містах СРСР.
У ті ж роки було створено Союз Автономних Церков. Керівники:

1. Федір Вознюк
2. Назар Решиковець
3. Володимир Озеруга
4. Микола Гущін.

Не дивлячись на підвищену увагу з боку влади, помісну церкву відвідували брати з-за кордону, підтримували словом та потіхою з Писання. Великим скарбом були подаровані чаші для Хлібопереломлення та Біблії. На фото одна з таких зустрічей. Двоє зліва - шведські гості. Далі у першому ряду: Озеруга В. І., Глуховський В. С., Назарчук М. Х.

Історія українських перекладів Біблії

«Великий, світлий і радісний день у моєму житті! Ні – найбільший, найсвітліший, найрадісніший день у всьому моєму довгому і трудящому житті! П’ятидесятилітня моя мрія й тридцятилітня моя робота сповнилася – ось моя вся життєва праця лежить на столі переді мною. Біблія моєю рідною мовою, мені найдорожчою мовою, мовою українською!.. Радіймо і веселімося цього дня! Бо ж Біблія – підвалина нашого життя, нашої культури!» – запис у щоденнику Івана Огієнка в день виходу з друку першого примірника Біблії українською мовою.

У світовій спільності здавна утвердилися загальновизнані критерії віднесення того чи іншого народу до числа культурних і цивілізованих націй. Два з них, які на мій погляд, найголовніші.

По-перше, це наявність видатних діячів на культурно-духовній ниві – тих геніїв, хто творить світового рівня шедеври у царині літератури, музики, живопису, скульптури.

По-друге, існування перекладів мовою того народу найвидатніших творів світової літератури. І в першу чергу – невичерпного джерела мудрості, пізнання людини й Бога – Біблії. Доведено, що існує зворотній зв’язок між Біблією і мовою, на яку її перекладають. У всіх випадках зафіксовано благотворний вплив мови Біблії на кожну з національних мов: вони збагачуються новими морально-етичними поняттями, засвоюють досі невідомі їм граматичні конструкції. І, мабуть, ні в кого не виникне сумніву, що мові, якою перекладено Біблію, гарантоване майбутнє, вона ніколи не загине. Через причини переважно політичного характеру наш народ, маючи свою багату, мелодійну і добре розвинену мову, довгий час змушений був пізнавати Божі істини за допомогою мертвої, а тому малозрозумілої церковнослов’янської мови, а згодом мовами сусідніх народів… Жителі Закарпаття читали Біблію угорською мовою, Буковини – румунською, галичани змушені були ознайомлюватися з нею на польській мові, жителі Придніпров’я і Слобожанщини були призвичаєні до російського перекладу Біблії.

Багато видатних українців усвідомлювали не просто ненормальність, а й трагічність такої ситуації, її небезпеку для майбутнього свого народу. Одним з тих, хто хотів чимось зарадити цій біді, був Тарас Шевченко. Проте через брак богословської освіти, незнання давніх мов він не брався перекладати всі біблійні тексти. Єдине, що встиг зробити наш поет, – це виконати дуже вдалі переклади декількох псалмів.

По-справжньому за переклад Біблії взявся друг та однодумець Тараса Шевченка Пантелеймон Куліш. Але й він, незважаючи на високу освіту, талант поета і знання мов, не міг самостійно виконати цю колосальну роботу.

Її вдалося завершити завдяки допомозі відомого прозаїка, богослова за освітою Івана Нечуя-Левицького та видатного вченого-фізика, професора Празького університету, знавця багатьох мов Івана Пулюя. І в січні 1904 року Біблія вийшла у світ під заголовком «Святе Письмо Старого і Нового Заповіту. Переклад О. П. Куліша, І. С. Нечуя-Левицького та І. Пулюя».

На початку нашого століття стала відчутною потреба в новому перекладі Біблії. Він повинен бути більш науковим і відповідати вимогам літературної мови, яка на той час уже майже викристалізувалася і заявила світові про довершеність у творах класиків української літератури. Щоб наново перекласти Біблію, потрібно було з’явитися людині, всебічно підготовленій до такої титанічної праці. Це мав бути справжній християнин, патріот. За це могла взятися високоосвічена, висококультурна людина, яка любить Бога і свій народ. Такою людиною став Іван Огієнко.

Хто ж він такий, де і коли народився, яким був його життєвий шлях? Народився Іван Іванович Огієнко 2 січня 1882 року в містечку Брусилові Київської губернії у простій селянській родині. Він був шостою дитиною у своїх батьків. На долю Івана Огієнка випало важке життя. Всі ті зміни і катаклізми, що відбувалися в Україні в першій половині ХХ століття, зачепили його, а інколи втягували в шалену круговерть. Проте за всіх обставин, де б не опинявся І. Огієнко, він завжди залишався людиною чесною, порядною, безкорисливою, бо служив Богу, істині, добру, правді й своєму народові.

Основні віхи його життя такі. У три роки залишився без батька. В дитинстві довелося навіть наймитувати. Але завдяки великим здібностям і непереборному бажанню вчитися здобув вищу освіту – з відзнакою закінчив Київський університет. Згодом – професор цього ж навчального закладу, автор багатьох наукових праць.

В часи існування Української Народної Республіки розкрилися нові грані таланту Івана Огієнка, передусім хист організатора науки. Він став одним із співзасновників і першим ректором Кам’янець-Подільського університету, який відкрився в жовтні 1918 року. В грудні цього ж року Огієнко стає міністром освіти УНР і багато робить для відкриття нових шкіл, що було дуже нелегко у ті воєнні роки.

З вересня 1919 року Іван Огієнко обіймає дві міністерські посади – уряд УНР покладає на нього ще й обов’язки міністра віросповідань. Після падіння УНР Іван Огієнко емігрував з України і практично все своє життя провів на чужині. Йому довелося проживати в багатьох країнах. Помер Іван Огієнко 29 березня 1972 року в канадському місті Вінніпезі…

За словами самого І. Огієнка, намір здійснити новий переклад Біблії українською мовою визрів у нього ще в дореволюційний час, тоді ж він розпочав підготовку до цієї роботи. Під час перебування в еміграції Іван Іванович знову повернувся до праці над перекладом Біблії. Але справжня систематична робота розпочалася тільки в середині 1930 р., коли в нього з’явилися помічники і була створена спеціальна комісія з перекладу Біблії. До її складу ввійшли теж пастори протестантських церков. В 1937 році були перекладені і надруковані чотири Євангелія, а в 1939 р. – весь Новий Заповіт. У той самий час завершено переклад книг Старого Заповіту, але його перевірці, упорядкуванню й друкуванню перешкодив початок Другої світової війни. З різних причин перший примірник української Біблії в перекладі Івана Огієнка вийшов у світ тільки 12 червня 1962 року.

Саме ім’я Івана Огієнка, його твори – а це майже 2000 праць – донедавна були заборонені в Україні. І лише в останні роки цей видатний подвижник на ниві освіти, культури і духовності посів належне місце в колі видатних українців.