№596, 13 жовтня 2011 року

До 20-річчя СПУ

Юрій РАЧКОВСЬКИЙ: «Потрібно повернути довіру людей до партії» 

Редактора газети «Рівненський ДІАЛОГ» Юрія РАЧКОВСЬКОГО з усією відповідальністю можна зарахувати до когорти ветеранів Соціалістичної партії Рівненщини. Адже до її лав він вступив ще восени 1993 року, і з того часу неодноразово доводив відданість соціалістичній ідеї сумлінною працею задля загального успіху справи. Нині ж Юрій Тимофійович опікується головним «голосом» Рівненської обласної організації СПУ, намагаючись зробити газету повноцінним джерелом інформації про партійні справи та реальну непросту ситуацію в країні. І з огляду на багатий досвід партійної роботи йому це чудово вдається.

- Юрію Тимофійовичу, то як саме проліг Ваш шлях до лав СПУ?

- Ще у радянські часи я завжди займав активну громадську позицію: у школі піклувався про молодших школярів – був вожатим, в інституті був головою профспілки факультету. Згодом уже на заводі вів активну роботу в заводській комсомольській організації. Після розвалу СРСР у душі був певний вакуум. Мені не подобалося те, що робить нова влада. У цьому немає нічого дивного, адже все навколо було схоже на тотальну руйнацію старого, до слова, не завжди поганого, аніж на побудову нового і такого бажаного громадою устрою. Тому будучи в душі поборником справедливості, рівності між різними верствами населення, я певний час шукав своє місце в громадському житті. Багато моїх друзів і знайомих на той час повернулися обличчям до націоналістичних партійних організацій, але мені такі ідеї не імпонували. Так, потрібно любити свою країну, свій народ, розмовляти рідною мовою, але разом із тим треба поважати тих людей, які живуть поруч і не володіють досконало мовою більшості та мають дещо іншу думку з приводу певних питань.

Тому коли мій хороший товариш Ігор Пшеюк запропонував прийти на збори Рівненської міської організації СПУ, я не довго роздумуючи погодився.

- А чому Ви вирішили вступати саме до Соцпартії?

- Уже на першому зібранні я зрозумів, що це моє. Ті питання, які тоді піднімалися, повністю співпадали з моєю позицією. Тому я довго не вагався і вже згодом написав заяву на вступ до СПУ. Дехто може дорікнути, мовляв, хотів через партійні структури дорватися до владних крісел. Але одразу заперечу, на той час, у 28 років, у мене навіть у думках такого не було. Так, справді дав згоду на висунення кандидатом у депутати міської ради, але це швидше було бажання змінити щось у житті людей на краще, аніж покращити своє. Тим більше, що я знав, що депутати міської ради зарплатні не отримують, а про те, що цим статусом можна здобути собі певні пільги, навіть і в думки не було. Що скажеш - молодий, зелений…

- А пам’ятаєте, як отримали свій партквиток?

- Відверто кажучи, тоді я очікував більш урочистого вручення, але мабуть, для моїх однопартійців, більшість з яких були вдвічі старшими за мене, прийом у партію не вважався такою урочистою подією, як для мене, молодого і не дуже досвідченого у партійних справах юнака.

- Ймовірно, що партійне життя було пов’язане і зі спілкуванням з людьми. Які цікаві знайомства можете пригадати, з ким тоді по-справжньому потоваришували?

- Скажу відверто, Юрій Луценко, який на той час був у лавах СПУ, для мене тоді не асоціювався з Віталієм Івановичем Луценком, і лише згодом я дізнався, що це його син. Юрій одразу справив на мене позитивне враження. Відчувалося в ньому рука лідера – вожака, який знає, чого хоче і знає, як організувати і повести за собою людей. На тлі Луценка Олег Торкунов, якого я вже знав раніше, не справляв на мене такого враження, хоча до нього я теж ставився з повагою, як до одного з лідерів. А ось мені чомусь вдалося справити приємне враження на Геннадія Батарова, одного з керівників обласної організації партії, який побачив у мені справжнього соціаліста. Що ж до дружби, то до вже згаданих імен додав би в першу чергу, звичайно, свого товариша Ігоря Пшеюка, з яким був знайомий з дитинства, сім’ю Сєрьогіних, Валерія Данилова, Анатолія Дригулю, В’ячеслава Ніколайчука. Це якраз той партійний кістяк, який, як то кажуть, і робив тоді «погоду».

- На яких заходах – з’їздах, урочистостях і т.п. доводилось бувати, з ким із цікавих людей зустрічалися під час поїздок?

- Звичайно, найбільше враження справив на мене з’їзд СПУ, який для мене був першим. Відчуття, того що перебуваєш в одному залі з партійними лідерами та найкращими представниками СПУ зі всієї України, ну і, звичайно, присутність на з’їзді шанованого всіма лідера соціалістів Олександра Мороза, теж була неабияким стимулом. Саме тоді вперше познайомився з Наталією Вітренко і її вірним супутником. Сталося це під час перерви на з’їзді. Пам’ятаю, уже тоді Вітренко висловлювала свою незгоду з деякими політичними кроками Олександра Мороза. Очевидно, лідер прогресивних соціалістів уже розпочала підбір своїх прибічників і планувала вихід із СПУ та створення власної партії. Проте мої погляди були далекими від переконань Наталії Вітренко, то ж кожен тоді залишився при своєму.

Приємно було також відчувати себе серед лідерів районних партійних організацій обласного осередку СПУ не останньою людиною. Тому після з’їзду, отримавши величезний заряд енергії, одразу взявся до роботи.

- Як молодий «боєць», працювали, мабуть, з натхненням?

- Звичайно, тим паче що роботи завжди вистачало, й особливо це відчувалося перед виборами. У ті часи комп’ютери ще були диковинкою, а про всілякі ксерокси і різографи взагалі і мови не було. Тому листівки писали від руки, згодом шукали людей, які б могли їх набрати на комп’ютері, а тоді роздрукувати і, звісно, розмножити. Перші листівки друкували, шукаючи знайомих, які мали доступ до оргтехніки. Розмножували листівки, як правило, у різних місцях, адже в одному місці багато не роздрукуєш, бо це могло викликати підозри, а втрачати роботу через такі нелегальні дії ніхто не хотів.

Проте найбільше захоплення викликало розповсюдження листівок серед виборців. Ми ходили по квартирах, спілкувалися з людьми. Тоді люди сприймали нас із цікавістю, особливо добре ставилися до молодих. Окрім того, листівки ми розклеювали на стовпах, під’їздах, будинках, парканах. Це було цікаво і захоплювало якоюсь таємничістю того, що відбувалося. На перших виборах, на яких мені довелося працювати, ми трудилися майже всі гуртом, тобто брали певний район і працювали всі разом на перемогу одного з наших кандидатів.

На наступних виборах такого вже не було, адже кожний кандидат готував окрему агітаційну бригаду. Пригадую цікавий епізод, який стався під час виборів.

Район, у якому я балотувався, і, відповідно, мешкав, був завжди «рухівським» і «націоналістичним». Тобто перемогу на дільницях завжди отримували представники правих партій, але, незважаючи на це, я все одно вперто намагався перемогти. Звичайно, докладав до цього максимум зусиль, діючи у правовому полі. І ось під час однієї виборчої кампанії ,кандидатів у депутати міської ради з якогось приводу зібрали у будинку профспілок. Після завершення заходу до мене підійшов один із учасників заходу і поцікавився моїм прізвищем. Як з’ясувалося, це був мій конкурент, який згодом і здобув перемогу. Проте тоді він потиснув мені руку і з повагою зауважив: «Не знаю, що за команда на Вас працює, але мені за вами не встигнути. Щойно мої хлопці розклеять листівки, за годину вже висять ваші. Коли ж ви тільки встигаєте?».

Тут варто пояснити, що спочатку наші хлопці не чіпали листівок конкурента. Але коли помітили, що його листівки розміщуються замість наших, або просто нищаться конкурентами, то почали діяти аналогічно. А команда складалася з молодих і досить амбіційних юнаків, яким справу тільки доручи… До речі, нещодавно ми знову зустрілися з колишнім конкурентом. Він мене чудово запам’ятав і одразу розпочав розмову зі спогадів. Згадав нашу боротьбу і ті часи. А потім зауважив, що не за таке життя ми боролися. Виявляється, що він вже давно виїхав на постійне проживання до Іспанії, і не шкодує з цього приводу, хоча й сумує за Батьківщиною. А до Рівного приїхав провідати рідних. Ось така історія.

- Робота проводилася справді грандіозна, і перспективи для СПУ також бачилися свого часу чудові. Чому, на вашу думку, сталося так, що партія на певному етапі втратила свої позиції?

- На мою думку, наші люди надто довірливі. Вони більше вірять всіляким вигадкам, аніж правді. Від цього постраждав і Олександр Олександрович, і загалом партія, яку він очолював. Піднятися нагору дуже складно, але набагато складніше втриматися на вершині…

- Ви, як партієць з досвідом, ймовірно, маєте власну думку і щодо того, що відбувається у СПУ на даному етапі. Як вважаєте, що потрібно зробити для того, аби соціалісти знову повернулися до великої політики?

- Це питання досить складне. Якби керівництво багатьох партій мало на нього відповідь, то, напевне, не поділилося б своїм досвідом з конкурентами. Переконаний, що насамперед потрібно повернути довіру людей до партії, переконати їх, що лише соціалісти по-справжньому переймаються життям народу, а не лише декларують це на папері. Звичайно, зробити це нелегко, але це якраз і є той шлях, який повинен привести до перемоги. І тут головне - не заманювати людей тимчасовими подачками, а нагадувати людям постійно про своє існування, про боротьбу за краще життя, про ті шляхи, якими соціалісти намагатимуться змінити життя народу України на краще, реальними, конкретними справами.

- Сьогодні відбувається активний процес, котрий передує об’єднанню лівоцентристських партій. Наскільки вмотивованим бачиться Вам такий крок?

- Тут моя думка може відрізнятися від думки інших. Вважаю, що насамперед не потрібно було роз’єднуватися. Але це вже інша історія, яка потребує більш детального розгляду. А об’єднання в ситуації, що склалася, я, звісно, підтримую. Я за те, що приведе до покращення наших справ, за те, що змінить думку суспільства, за те, що допоможе здобути перемогу на виборах. Дуже важливо віднайти вірний шлях і по можливості довести людям, що соціалістів справді безпідставно позбавили можливості позитивно впливати на життя простих людей. Адже лише соціалісти по-справжньому зацікавлені працювати для того, аби прості громадяни відчули, що життя стає кращим, а не вирішувати справи всіляких українських ділків-мільйонерів задля їхнього збагачення все новими і новими надприбутками…

Ольга БОЛОНСЬКА

До 20-річчя СПУ

Володимир ВЕРЕШКО: «Я свідомо обрав цей шлях…» 

У жовтні минає 20 років від часу створення Соціалістичної партії України. Біля витоків соціалістичного руху на Рівненщині повсюдно стояли авторитетні люди, шановані нашими земляками насамперед за їхню совісну життєву позицію, відданість інтересам громади чи трудового колективу.

У Володимирецькому районі до когорти фундаторів першого осередку соціалістів належить Володимир ВЕРЕШКО. Без перебільшення, на всьому Волинському Поліссі Володимира Йосиповича добре знають, насамперед, як високопрофесійного наставника, мудрого вихователя молодого покоління.

Упродовж багатьох років він очолював один із найкращих у Рівненській області навчальних закладів - Володимирецьке вище професійно-технічне училище, віддавши педагогічній ниві загалом майже три десятиліття.

Тож ми насамперед раді з того, що нині Володимир Йосипович, як і його родина, при доброму здоров'ї. Щиро бажаємо їм і надалі зберігати таку ж незгасну наснагу до життя.

- Володимире Йосиповичу, якими у Вашій пам’яті постають ті непрості 90-ті роки, коли Україна опинилася на історичному крутозламі?

- Мабуть, у кожного з нас, так би мовити, своє світовідчуття тих, справді незабутніх, років. Як на мене, то головне, те, що об’єднує нас. Усім нам, на нашу долю, на долю нинішніх поколінь випало стати свідками справді вікопомної події - Україна стала незалежною державою. То був час нечуваних політичних, економічних та соціальних перемін, тих суспільно-політичних зсувів, що відкривали нові горизонти…

- … коли Ви, Володимире Йосиповичу, стали соратником-однопартійцем Олександра Мороза.

- Так, я свідомо обрав цей шлях. Бо що таке соціалістична ідея? – то соціальна рівність, чи, сказати простіше, солідарне суспільство на базі соціальної держави.

- Що спонукало до такого вибору?

- Вважаю, що політична мудрість Олександра Мороза полягає насамперед у розумінні того, що українському суспільству лівий рух є просто притаманним. Скажіть, невже отак, одним махом, можна відкинути, відмахнутися від ідей добра, справедливості та рівності ?!

Як зараз, пригадую, до нас із Рівного приїхав добродій Зіненко, розповів про задум створення нової партії на засадах соціалістичних ідей світоглядно близьких нам. Власне, того ж дня у Володимирці й було створено осередок, що мав повне право розпочати організаційну розбудову Соцпартії на Володимиреччині.

- Володимире Йосиповичу, а хто безпосередньо розбудовував районну організацію соціалістів на її початковому етапі?

- Серед її фундаторів найперше були Ілля Ґудзь, Валентин Скорка, Микола Тарасюк, Михайло Березнюк. То був справжній успіх, бо вже на чергових виборах, ми, соціалісти, мали свої фракції практично в усіх сільських радах та районній раді. Чимало соціалістів було обрано головами сільських рад.

- Що схилило виборців – ваших земляків на бік соціалістів?

- Це ніякий не секрет - постать Олександра Мороза. У ньому Україна побачила живого народного лідера, який міг би багато добра зробити для людей. На жаль, наш державний розвиток, як кажуть, пішов по іншій стезі…

- Пригадайте, будь ласка, які політичні настрої панували серед соціалістів вашого району?

- Такі самі, як і серед решти наших земляків. Сьогодні я переконаний, якби тоді Президентом України було обрано Олександра Мороза, а його, що вкрай важливо, таки було б обрано, щоправда, тоді результати президентських виборів тодішня влада, м’яко кажучи, пересмикнула, - то Україна давним-давно стала б справді європейською демократичною державою.

- Тепер у країні панує така політична «демократія», за якої маємо більше півтори сотні політичних партій. Але на часі, виявляється, українське суспільство гостро потребує потужної лівої політичної сили, яка тільки й зможе, як доводить досвід, зарадити економічній та політичній кризі?

- Знаєте, я переконаний у тому, що лише соціалістичний шлях розвитку, той, що привів країни Європи до демократії, верховенства прав особи, торжества демократії, тощо має бути єдино правильним політичним вектором для України. Бо стара «комуністична» практика завела нас у глухий кут, чого вартий, скажімо, один тільки Голодомор…

А як зарадити кризі в Україні? Отим незабутнім Шевченковим словом, яким заповідав нам Кобзар своє вікопомне: «Брати мої, молю, вас благаю…».

От дивіться, навіщо нам така політична строкатість, коли кожний кулик хвалить своє політичне болото?! Лівий політичний рух мусить бути єдиним. Як на мене, цього можна досягти, об’єднавшись навколо СПУ.

- Володимире Йосиповичу, а якщо забути про політику, то…


- …, хочете сказати, вона саме лізе щодня межи очі?! Так воно й насправді. Ціни й тарифи не дають життя нашим людям. Про якість промислових виробів, особливо продуктів харчування, я вже не кажу. Вибачайте, уся закордонна погань завозиться до нас. А ми - українці! – ми здатні поділитися добрим добірним жнивом чи не з половиною світу. Гріх і сміх, що коїться нині. Уявіть, за кілограм цибулі тепер перекупники просять аж три гривні.

- Та все ж, Володимире Йосиповичу, попри всі колізії, чим іще наповнене нині Ваше щоденне життя?

- Ну немає господаря в нас, і годі! Болить мені це, розумієте, болить. Та коли дивлюся на нинішню молодь, то бачу, що неминуче прийде той час, коли молоде покоління, узагальнено кажучи, відкине усі стереотипи минулого…

- Що дає Вам зробити такий висновок?

- По-перше, не забувайте, що маю майже 30 років педагогічної практики, причому, саме в тій, я б сказав, галузі, яка готує, як нині можна сказати, середній клас.

І сьогодні Володимирецьке вище професійно-технічне училище готує людей праці, тих майстрів, про яких кажуть, що у їхніх руках робота кипить.

- Добре, а як Ви почуваєтеся тепер на заслуженому відпочинку?

- Сидіти, склавши руки, то, знаєте, не моя вдача. Завше люблю щось майструвати, особливо столярувати. Але по-справжньому відпочиваю в саду, цілий рік маю там якусь приємну серцю роботу.

Власне, я й ніколи не мислив себе без діла.

Та й приємний родинний клопіт, дякувати Богові, не минув. Нині особливо тішать своїми успіхами онуки – Юля, близнюки Богдан і Максим, - усі щосили штурмують вищу політехнічну освіту. Дай Боже, як мовиться, щоб у житті знайшли себе! Нехай їм таланить!

- Володимире Йосиповичу, будь ласка, поділіться секретом, що допомагає Вам жити, може, маєте якусь заповідь?

- Начебто й нічого особливого, але я завжди старався, прагнув робити людям добро. Повірте, де б я не працював, завжди докладав зусиль, щоб моїм колегам було радісно трудитися в колективі, аби вони завше йшли на роботу з радістю, з привітом до дітей, за долі яких ми, педагоги, відповідаємо перед власним сумлінням усе життя.

Олександр ГОЛУБ

Comments