№608, 2 лютого 2012 року

Наша пошта

Піду за тими, хто за гуманне суспільство


Мабуть, кожен свідомий, освічений українець, який хоча б дозовано цікавиться політичною ситуацією у державі, і розуміє, що вже надто давно ми рухаємося фактично в нікуди, ловив себе на думці про те, що на виборах голосувати немає за кого. Ні, звісно, коли ти заглядаєш до бюлетеня, то просто очі розбігаються: хоч тобі націоналісти, хоч тобі комуністи, хоч противсіхи – кого там тільки немає… Але ж щиро, від душі та з надією на краще життя галочки поставити нікуди.

Мені, людині з майже тридцятирічним стажем роботи, як прийнято казати, «у людській сфері», доводилося чимало у житті побачити і почути. І мій висновок категоричний: наш народ має право на те, аби ним нарешті керували не крадії, ці черстві та безсовісні, егоїстичні і зациклені лише на власних шкурах мужі. Нехай за двадцять невдалих років незалежності ми і самі поступово навчилися жити за принципом «моя хата скраю», ігнорувати суспільне, дбаючи за особисте, але насправді нас такими зробило життя. Бо кожного разу, віддаючи владу у руки тих, хто давав золоті обіцянки, переконувалися, що з роками цинізм цих «державотворців» тільки зростає. І не важливо, якого там вони кольору – блакитного чи помаранчевого…

Тому моя думка напередодні чергових виборів категорична: годі йти за тими, хто вимахує перед очима яскравими прапорами і обіцяє покращення життя уже сьогодні. Усі ми розуміємо, що див не буває, тим паче у країні, яка стільки років безбожно розграбовувалася і, вибачте, деградувала як правова держава. Такі авгієві стайні можна розчистити тільки поступово, починаючи з найменших змін. Ці зміни мають бути на користь кожного простого трударя. Українці ж – споконвічні трудівники, і саме тому нам набагато ближча ідеологія помірно ліва.

Чому так думаю сам, і чому назріла потреба висловити свою позицію? Передусім тому, що досі чимало людей, орієнтованих на позиції політиків правого спрямування, вважають, що ліві не зуміють як слід подбати про наші національні інтереси, історичну спадщину, культуру. Друзі, ви помиляєтеся. Насправді лівоцентристські партії, котрі сповідують ідеї демократичного соціалізму, спрямовані на створення справедливої держави. А це означає, що у нашій країні мають домінувати принципи соціального захисту, свободи та підтримка інтересів Людини, а не купки зажирілих олігархів. Скажіть, хіба така позиція заважає комусь дбати про національні святині, мову, культуру? Чи, може, олігархічні клани за ці роки зуміли хоч щось зробити для утвердження нашого українства?

Варто зрозуміти одне: справедлива держава, де людина не боїться за день завтрашній, має набагато більше шансів швидше підвестися з колін, і стати тією країною, де слово «українець» нарешті почне звучати по-справжньому гордо…

Мене тішить, що сьогодні провідні українські лівоцентристські партії зуміли дійти спільного знаменника і, переступивши через амбіції, об’єднатися до єдиної партії «Об’єднані ліві і селяни» заради спільного добра. Тому ж, кому переважило власне «я» і незрозуміле прагнення до влади, нехай буде соромно перед людьми. Єдність – запорука перемоги, і партія, котру очолює свідома, поважна людина – Станіслав Ніколаєнко, виглядатиме серед переліку десятків партій, наче ковток свіжого, а головне - чистого повітря.

Насамкінець скажу ще й про таке: по-людськи поважаючи Станіслава Миколайовича ще з того часу, як він плідно та виважено трудився на посту міністра освіти та науки, я уважно перечитав програму очолюваної ним партії. І найбільше припало до душі те, що основою усіх її пунктів є гуманізм. Саме гуманізму, тобто домінування людського і людинолюбного, катастрофічно не вистачає кожному з нас. Врешті, принципи людинолюбства - то основа Божих заповідей. І якщо партійці з «Об’єднаних лівих і селян» будуть відстоювати саме втілення гуманізму як основи соціальної держави, то таку політичну силу я готовий підтримати в усьому і всюди.
Микола ДЕНИСЮК, м.Рівне


Наша пошта

Народ заслуговує на те, щоб мати владу


Люди, які щодня ходять на роботу, працюючи за зарплатню в одну, максимум – дві тисячі, або отримують копійчану пенсію, все життя пропрацювавши на державу, зараз перетворилися на справжній мотлох. Може, я і помиляюся, але мені чомусь здається, що ті, хто сидить у владних кабінетах та на депутатських кріслах, ставляться до нас, простих і небагатих, як до якихось безхатченків-волоцюг: не те що зверхньо, а навіть з якимось чванливим гидуванням. Ми – як мурашки, які сновигають туди-сюди, абсолютно ні на що не впливаючи і нічого не змінюючи у цьому житті. Правда, коли приходить передвиборна пора, ми для них стаємо електоратом, і вони вболівають, щоб кожна мурашка проголосувала правильно і дозволила їм далі розкошувати у цій злиденній для більшості країні.

У чомусь ми винні й самі, бо життя не вчить, і ми продовжуємо вперто голосувати не за тих. А вони ж, відповідно, наче зловтішаються, і кожного дня підкидають все більш нелюдські закони іпостанови.

Останнє, через що довелося обурюватися, це нещодавня ініціатива нашого міністерства соцполітики, у якому б, за логікою, у першу чергу мали б думати, як допомогти людям, про зміни у виплаті державної допомоги. Спочатку придумали ходити додому до самотніх мам і перевіряти, чи не надто заможно вони живуть. Тепер допомогу вирішили забрати у тих мам, чий дохід перевищує середню заробітну плату. Спеціально подивилася: у листопаді минулого року у Рівненській області середня зарплатня становила 2257 гривень. Виходить, що самотня мама, яка отримує стільки на двох з дитям, жирує? Це, мабуть, придумали ті депутати, у яких така сума щодня на кишенькові витрати йде.

І так далі, і тому подібне… Ми втомилися жити у країні, де людину мають за ніщо. Тут знахабнілі олігархи відбирають копійки у малоймущих, аби збільшити капітали для власних нащадків. Тут нема надії на завтра. І якщо ми не змінимо свої позиції, то ця надія ніколи не з’явиться. Подивіться на країни, які живуть за принципом демократичного соціалізму – там захищеною відчуває себе кожна людина, там може нормально почуватися молода мама, одинокий пенсіонер, а людина, яка працює, не покладаючи рук, впевнено належить до середнього класу.

Якщо ми хочемо наблизитися до цих мірок, маємо нарешті усвідомити, що час змінити цю олігархічну владу на справжню, народну. Особисто мені позиція лівоцентристських партій, які нарешті об’єдналися в єдину силу, близька тим, що замість солодких передвиборчих слів вони пропонують нарешті змістити усіх олігархів і збудувати нову, народну владу. Зрозуміло, що звучить це, як звичайний заклик. Але якщо вдуматися, то саме такий радикальний крок може врятувати Україну. Бо саме ми, народ, заслуговуємо мати у руках владу, а не право раз у кілька років голосувати на користь чергових безсовісних багатіїв.

Ольга СЕМЕНОВИЧ, Рівненський р-н



Наша пошта

Будемо з тими, хто за людей


Одразу скажу: я – людина вже літня, тому свої думки висловлюю, керуючись життєвим досвідом. Завжди була активною, дієвою, брала участь у акціях, зібраннях, підтримувала все життя тільки соціалістів. Сльози котилися, коли наші хлопці безстрашно їхали на акцію «Україна без Кучми», на помаранчеву революцію до Києва з нашими соціалістами я і сама поїхала. Не шкодую, бо тоді думалося, що робимо благе діло. А вийшло так, як вийшло – зрадили нас, простих людей, і все.

Я зрозуміла Олександра Мороза, коли його всі називали зрадником. Прочитала його книгу, давала її сусідам, переконувала. Люди часом ставилися наче й з недовірою до моїх слів, але я, вірячи, що наш голова партії насправді людина розумна, завжди доводила свою і його правоту.

Останнім часом, щоправда, наше партійне життя, як то кажуть, загальмувало. Так хотілося, щоб соціалісти знову, як колись, пішли на барикади, нарешті заявили про свою позицію вголос, засудили те, що зараз відбувається у країні. Але чомусь мої однопартійці мовчали. Часом хіба щось, якесь висловлювання Мороза у газеті прочитаю, та й все. Так же не можна, про нас вже люди почали забувати. Хто ж на виборах проголосує, якщо партія ніби спить? Правда, у Рівному соціалісти і в цей період працювали – я як дитина війни добре бачила, скільки вони зробили для цих бідних людей, яких так об’єгорили.

Тому коли прочитала у нашій партійній газеті про те, що ліві партії об’єднуються, то нарешті з’явилась надія, що наші соціалісти знову повернуться до влади, і почнеться активне життя, боротьба за людей. Бо ж за ці роки з Соцпартії пішло стільки порядних, розумних людей. Тепер вони знову можуть бути разом, і це добре. Тим більше що всі лівоцентристи мають схожі ідеї. Разом до парламенту, до сільрад, міської ради пройти набагато простіше. Тому особисто я усією душею підтримала таке об’єднання. І коли дізналась, що соціалісти в Києві проти, то вперше на своєму віці розчарувалася. Шкода, що так сталося, але мої знайомі місцеві однопартійці впевнені, що сила – за новою партією. І всі ми вирішили, що якщо ми за соціалістичну ідею, то маємо йти з тими, хто зміг об’єднати інших і бути разом заради людей.

Оксана Олексіївна ТОКАРЧУК
Comments