Книги про Дніпропетровськ.


Віртуальна книга створена на замовлення комерціного банку,, або як вміло вписати в історію свого тестя та трошки нею поманіпулювати, прикриваючись іменами вчених

З ЛЮБОВ'Ю ДО РІДНОГО МІСТА

   Ця книга - плід поєднання зусиль науковців м. Дніпропетровська та акціонерного банку "Кредит-Дніпро", який фінансове підтримав творче натхнення вчених, бажання донести до наших земляків своє бачення минулого рідного міста. За рахунок спільних зусиль нашого банку, авторського колективу, колективу видавництва "Грані" та при підтримці міського голови І.І.Куліченка, ми впевнені, що жителі міста отримали, нарешті, науково виважений і загально доступний виклад історії Дніпропетровська.
      Давно доведено: фінансовий і промисловий розквіт сучасної постіндустріальної нації неможливий без її культурного піднесення, фундамент якого - освіта та оригінально-історичне самоусвідомлення. Поряд із отриманням комерційних прибутків і піклуванням про економічне зростання Дніпропетровська - одного з сучасних центрів української національної величі, наш банк постійно турбується про культурне процвітання рідного міста. І це не гучні слова. Починаючи з 1995 р., "Кредит-Дніпро" бере активну участь у реалізації програми "Інвестиції в культуру", спрямованої на розвиток культурного потенціалу українського народу і пропаганду досягнень світової культури. Авторитет таких колективів, як "Віртуози Москви", ЛЕНКОМ, новий камерний оркестр "Времена года", з творчістю яких могли познайомитися жителі міста в рамках цього проекту, говорить сам за себе.
      Реалізація задуму книги "Дніпропетровськ: віхи історії" - принципово нова сторінка нашої діяльності. Історія, як кажуть, це життя пам'яті. Історія Катеринослава-Дніпропетровська - це, багато в чому, відроджена пам'ять, це запорука майбутнього, нашого поступу і процвітання.
      Традиції благодійництва, меценатства здавна властиві вітчизняним підприємцям і фінансистам. Можна наводити безліч прикладів того, як завдяки синтезу поетичного таланту, художнього обдарування, наукового інтелекту з національним капіталом з'являлися геніальні культурні проекти, що пережили століття.
      Публікація історії Дніпропетровська не просто відкриє ці напівзабуті її сторінки, але також сприятиме широкому відродженню меценатства і благодійництва, як у межах нашого улюбленого міста, так і на просторах усієї країни. Виражаємо щиру надію, що ця книга не залишить Вас байдужими і посяде чільне місце в арсеналі думаючих, зацікавлених долею рідного краю читачів-патріотів, серед яких - нинішні і майбутні клієнти банку "Кредит-Дніпро".
      Довіра міста до нас - це, у першу чергу, Ваша довіра, шановний читачу. Це неоціненний капітал банку, його гарантія на майбутнє. Якщо Ви тримаєте в руках цю книгу, впевнені, що ми з Вами разом, а ми у відповіді за тих, хто нам довіряє.

      Голова правління АБ "Кредит - Дніпро"       
      І.М.СОЛНЦЕВ

Глава І. Наш край з давніх часів до XV ст.




      Серед багатьох великих та маленьких міст, що як намистини, нанизані на блакитну стрічку Дніпра, є окремі, виникнення та подальша історична доля яких визначаються саме їх географічним положенням на цьому сяйливому водному шляху, який пов'язує балтійську північ з чорноморсько-середземноморським півднем, майже навпіл поділяючи Україну на Право - та Лівобережжя.
      Перші свідчення осілості людини на території сучасного міста належать до давньокам'яної доби - палеоліту. Близько 200 тис. років тому у глибокому яру поблизу Старих Кайдаків розташовувався тимчасовий табір первісних мисливців. Їх здобиччю були як теплолюбні тварини, наприклад величезний південний слон - трогонтерій, так і представники льодовикової фауни, що дає підстави віднести пам'ятку до початку найбільшого, Дніпровського, зледеніння. В цей час існували люди неандертальського типу, які істотно відрізнялися від сучасної людини. Саме неандертальцям належали знаряддя праці - ручні рубила, виготовлені з кварциту, які знайдено на Монастирському острові.
      Пізнішим часом - 40-35 тис. років тому - позначено знахідки решток мисливських таборів на березі Дніпра в сучасному ж/м "Придніпровськ" та "Ігрень". Тут знайдено кістки мамонта і величезного бика - зубра, різноманітні крем'яні знаряддя. Такі ж знахідки були і на території парку ім.Т.Г.Шевченка, Аптекарської балки, Діївки. Люди мешкали у легких наземних будівлях з кісток тварин, обтягнутих шкірами, користувалися різноманітними - близько 60 типів - знаряддями, виготовляли одяг за допомогою кістяних голок і прикрашали себе намистами з викопних мушлів та зубів хижаків. За фізичними ознаками вони належали до протоєвропейського масивного типу та відрізнялися великим зростом та довгими нижніми кінцівками (кроманьйонський тип).
      Близько 11 тис. років тому, за доби мезоліту, кліматичні умови поліпшилися у зв'язку з відходом льодовика на північ. На низьких ділянках берегів Дніпра та Самари виникають стаціонарні оселі мисливців, збирачів та рибалок, серед яких одним з найцікавіших було поселення Ігрень-8. Люди жили у конусоподібних чумах з жердин, обтягнутих берестою, вхід у які був з боку річки. Діаметр жител становив 4-5 м, висота - 2-3 м. У центрі - вогнище на піщаній підсипці. Поруч з житлами знаходилися майстерні з обробки кременю. Полювали з використанням списів та стріл з крем'яними вістрями. Рибу ловили за допомогою загорож, на яких ставили верші, а також ставковими сітками та на вудочку. Кістки та луска сома, щуки, вирізуба утворюють скупчення поблизу жител. Але справжній розквіт рибальства припадає на наступну добу нового кам'яного віку - неоліту.
      На території Дніпропетровська відкрито більш ніж 20 пунктів із знахідками VII - початку IV тис. до н.е. Головною їх ознакою була поява глиняного посуду та досконалих знарядь із кристалічних порід каменю, які оброблялися на гранітних плитах - шліфу-вадлах. Саме такі плити знаходили вздовж берега Дніпра у межах парку ім. Т.Г.Шевченка. Численні неолітичні поселення займали береги Ігренського півострова та узбережжя ж/м "Придніпровськ". Величезне поселення відкрито на лівому березі Дніпра поруч з проспектом Воронцова - поблизу залізничного мосту. Під час будівництва Південного мосту на правому березі теж знайдено рештки неолітичного поселення, а також у Таромському та Діївці. Місцезнаходження поселень фіксується за скупченням черепашок їстівних річкових молюсків. Знахідки кістяних гачків та блешень з перламутру свідчать про рибальство, поряд з яким існувало лучіння риби на порожистих ділянках. Для цього часу є свідчення появи човнів - довбанок, що сприяло заселенню майже всіх островів у руслі Дніпра в межах міської території. Винахід керамічного посуду, який виготовлявся за жмутовим способом і прикрашався різноманітними, але напрочуд сталими для кожного племені візерунками, дає підстави фахівцям виділяти окремі археологічні культури: гребінцево-накольчасту кераміку Дніпро-донецької спільності, лінійно-накольчасту сурсько-дніпровської культури та ін. Від доби неоліту походять перші свідчення переходу до відтворюючого господарства - землеробства та скотарства. На острові Кодачок, поблизу ж/м "Придніпровська, на поселенні сурсько-дніпровської культури було знайдено кістки свійської великої рогатої худоби, а на острові Шевському - рогову мотику для обробки землі.
      Від цього часу маємо свідчення про світоглядні уявлення давніх мешканців Придніпров'я. З ними пов'язано виникнення перших родових кладовищ - так званих могильників - Чаплинського, Ігренського та ін. Поховання влаштовувалися в індивідуальних човноподібних могилах, простягнутим на спині, черепом до води, за якою, як вважалося, спливали душі померлих. Кістяки сповивали саванами, поруч клали знаряддя праці й прикраси з емалі іклів кабана та зубів оленів та риб. За тризну правили кістки тварин, які клали до горщиків. Про посилення міжкультурних контактів і розвиток обміну сировиною та виробами свідчать знайдені скарби виробів з донецького кременю, прикрас з нефриту та морських мушлів.
Полювання на тура у гірлі р.Самара у Надпорожжі.
8 тис.років тому.
Реконструкція Л.Залізняка за матеріалами стоянки Ігрень-8.

      Особливо зростає значення місцевості, де зараз розташований Дніпропетровськ, за доби міді-бронзи (IV-II тис. до н.е.). У цей час на Правобережжі у лісостепу складається величезна спільність землеробських племен, відома як трипільська археологічна культура. Між нею і спорідненим населенням півночі Балканського півострова існували тісні культурні та господарські зв'язки, в яких головне місце відводилося обміну металевими виробами та міддю, видобутою на терені сучасної Болгарії. Від трипільських племен метал надходив до населення лівобережної та степової України, сягаючи навіть Доно-Волзького межиріччя. У зв'язку з останнім великої ваги набувають дніпрові переправи та шляхи, на перетині яких виникають численні поселення, що передують сучасному місту. У гирлі Самари та на протилежному, правому березі Дніпра, в цей час існували поселення, мешканці яких здійснювали перевезення через ріку та забезпечували притулок і охорону мандрівним торговцям. Поруч поселень знаходилися кладовища - могильники, в яких поховання відбувалися як за старим звичаєм - простягнутого на спині тілопокладення, так і новим - перші "скорчені" (із зігнутими в колінах ногами та руками, піднятими долонями до обличчя), поховання, в яких вбачають свідчення появи нового, за походженням землеробського, населення. Досить часто зустрічаються колективні поховання, в яких кістяки лежать у різних позиціях, супроводжені як місцевим гостродонним посудом з домішкою товчених мушлів до глини, так і досконалим трипільським посудом (могильник Ігрень-8). У Чаплинському могильнику на ж/м "Придніпровськ" у похованнях були прикраси з міді у вигляді черепашок, рурочок, діадеми, а також довгі низки кружечків з перламутру річкових молюсків з отвором, які, на думку дослідників, виконували функцію сучасних грошей. На острові Самарському відкрито унікальне поховання давнього майстра з металообробки, поруч з яким покладено глиняну ливарну форму - матрицю - для відливки сокири та ковальський інструмент. Ця знахідка значно поглиблює час виникнення місцевої металургії, яка обслуговувала не тільки племена Придніпров'я, а й експортувала вироби на південь та у басейн Сіверського Дінця.
      У Дніпровському Надпоріжжі та Лівобережжі у IV-III тис. до н.е. мешкали скотарсько-мисливські племена середньостогівської та постмаріупольської археологічних культур, через які здійснювалася торгівля високоякісним донецьким кременем, що надходив на захід, до землеробського світу Трипілля та Балкан. Знахідки скарбів на Поповому мисі поблизу Ст. Ігрені свідчать, що саме тут знаходився один з центрів цього обміну. Сюди сходилися суходольні шляхи, які пов'язували Придніпров'я зі східними районами, про що свідчать численні знахідки кавказьких імпортів. На землях учбового господарства Дніпропетровського агроуніверситету досліджено кілька поховань, супроводжуваних горщиками та прикрасами т.зв. майкопської археологічної культури.
Горщики та прикраси майкопської культури з поховання на території учбового господарства Дніпропетровського агроуніверситету.
ІІІ тис.до н.е.
      У духовному житті та світоглядних уявленнях давніх мешканців міста в цей час відбуваються відчутні зміни. Замість могильників з'являються земляні штучні пагорби - кургани -могили, за народною назвою.
      Кургани втілювали в собі образ Всесвіту, їх напівсферична форма розумілася як небесна сфера, а кам'яне кільце по підошві (кромлех) слугувало кордоном між світом живих та померлих. Кургани були уособленням належності землі предкам, вони неодноразово використовувалися для поховань і містили в собі культові споруди - вівтарі, жертовники, майданчики для відбування тризни. Разом з тим кургани позначали кордони розселення окремих племен, вони простягалися вздовж давніх шляхів, що дає можливість вивчати по них стародавню топографію.
      На території сучасного Дніпропетровська до XIX ст. існувала велика кількість курганів. Лише у нагорній частині на місці сучасної Національної гірничої академії, Соборної площі, на розі вул. Барикадної та проспекту К.Маркса досліджено більше 10 курганів. Ланцюжки курганних насипів тяглися вздовж дніпровських берегів поблизу Мандриківки, Рибальського, Ігрені, сучасного ж/м "Тополя", Південного машинобудівного заводу, аеропорту. Під час розкопок двох величезних курганів під назвою "Близнюки" відкрито близько 30 різночасових поховань. Померлих супроводжували луки та крем'яні стріли до них, різноманітний посуд та прикраси. У багатьох похованнях дорослих поміщено дитячі, в чому вбачають свідчення існування патріархальної (батьківської) родини, в якій життя й смерть дитини залежали від волі батька. У кургані "Сторожова могила" на території Дніпропетровського аеропорту українським дослідником О.І.Тереножкіним знайдено перший у Східній Європі чотириколісний візок, що супроводжував поховання літнього чоловіка. Поява колісного транспорту пов'язується з племенами ямної культури Степу, носії якої за мовною ознакою належали до давньоіндоєвропейської спільноти.
Знахідки із кургану "Сторожова могила" на території Дніпропетровського аеропорту.
ІІІ тис.до н.е.
      У курганному будівництві відбивалися релігійні уявлення, разом з тим кургани полегшували орієнтування в одноманітному степовому просторі. Спорудження насипів вимагало мобілізації зусиль усього колективу і керівництва ним з боку старійшин, що сприяло виокремленню розумової праці і поділу суспільства за соціальним статусом та рангом. Але в курганах бронзової доби немає матеріальних коштовностей і значущість похованих визначалася не їхнім багатством, а кількістю праці, яку соплемінники померлого вкладали у будівництво останнього приміщення для тіла. Такі кургани і сьогодні залишаються на території Дніпропетровська, поблизу ж/м "Тополя II", у Діївці, на ж/м "Західний" та "Північний".
      Поселення бронзової доби досліджено на схилах пагорбів парку ім.Шевченка. Його мешканці будували фундаменти жител з каміння, виводячи стіни з дерева та лози. Поруч знаходилися господарські приміщення, зернові ями, загони для утримання овець та великої рогатої худоби. Знаряддя праці виготовляли з кременю та полірованого каменю, хоча у вжитку вже була й бронза, переважно у вигляді прикрас та зброї. Глиняний посуд прикрашався візерунком з наліпних пружків, що дало підстави віднести поселення до археологічної культури багатопружкової кераміки і датувати XVII-XVI ст. до н.е.
      У 1970-х роках поселення цього ж часу досліджено на лівому березі Дніпра в районі клубу заводу "Комінтерн" на пр. Воронцова. На піщаних мілинах було зібрано безліч багатопружкової за орнаментом кераміки, кам'яні та кістяні знаряддя, вироби з бронзи. Поселення доби бронзи відкрито на сучасних ж/м "Парус" та "Придніпровський", Ігренському півострові. Вони належали населенню давньоямної, катакомбної та зрубної археологічних культур індоєвропейської мовної сім'ї.
Глиняна ливарна форма та ковальський інструмент: знайдені в похованні на о.Самарський у межах ж./м. "Придніпровськ".
ІІІ тис.до н.е.
      На початку І тис до н.е. місцевість понад дніпровськими порогами заселяли скіфські племена, з якими пов'язано виникнення першого державного утворення на терені сучасної України. Про привабливість Придніпров'я для давніх мешканців свідчить опис, який наводить давньогрецький історик Геродот: "Борисфен (грецька назва Дніпра) дає для худоби найчудовіші і дуже поживні пасовиська, чудову рибу у величезній кількості, вода його дуже приємна на смак... вздовж нього тягнуться чудові орні землі, або росте дуже висока трава, там, де земля не засівається". Саме на півдні Дніпропетровської області знаходилося легендарне кладовище скіфських царів - так званий Геррос, з якого походять всесвітньо відомі кургани Чортомлик, Товста могила, та ін., які були дійсно "пірамідами степу".
      Декілька скіфських курганів досліджено у Дніпропетровську - на території сучасного заводу ім. Петровського, на вул. Сєрова, Жовтневій площі. І сьогодні на землях підсобного господарства Ігренської психіатричної лікарні знаходиться величезне скіфське курганне кладовище, яке домінує на місцевості завдяки розташуванню курганів на високому пагорбі дніпровського берега. В похованнях чоловіків неодмінно є зброя: списи, луки та стріли з бронзовими вістрями, залізні ножі. Поховання заможних скіфів містять залізні мечі - акінаки, панцирний обладунок, бойові пояси, коштовні вироби античних і скіфських майстрів. До найкращих зразків скіфського мистецтва належать золоті піхви меча з величезною - 22 см довжиною - бічною пластиною, яка зображує лежачого кабана. Верхня частина піхов оздоблена краплевидними вставками блакитної емалі, оздобленими золотими зернятками. Меч знайдено у схованці на дні могили поблизу учгоспу "Самарський"; крім нього, в ній знаходилась масивна золота прикраса бунчука і бляха у вигляді єгипетського скарабея. На похованому вдягнуті панцирна сорочка і штани, на голові - шолом. Поруч лежали два списи і колчан з набором стріл.
Скіфські мечі-акінаки та шийна прикраса гривна.
І тис.до н.е.
      На зміну скіфам на початку І тис. н.е. у Придніпров'я приходять кочівники-сармати. Поодинокі поховання відкрито в курганах на території міста, переважно у лівобережній частині, там, де зараз знаходиться пр. Правди та навколишні вулиці. Зосередження сарматських поховань у курганах поблизу смт. Підгороднього свідчить про існування в пониззі Самари та Кільчені великого племінного центру. Перші сторіччя І тис. до н.е. в історії міста і прилеглих територій пов'язані із просуванням численних народів, які йшли з глибин Азії до кордонів Римської імперії. Саме до цього часу відноситься поховання варварського ватажка, випадково відкрите поблизу ст. Ігрені, у якому були чудова золота корона, прикрашена кольоровим напівдорогоцінним камінням, оздоби одягу та зброї. Культурна належність поховання визначається як гунська.
      Перші за часом виникнення слов'янські поселення V-VII ст. в межах сучасного Дніпропетровська належать історичним антам, добре відомим за свідченнями візантійських та готських авторів, і старожитностям так званої пеньківської археологічної культури. Згідно з твердженням Прокопія Кесарійського, анти споріднені зі слов'янами однією мовою, однаковим побутом, звичаями і віруваннями. Разом з тим вони становили окремий племінний союз, який розселився від гирла р. Рось до Запоріжжя, в басейні Південного Бугу та між Дністром і Прутом.
      Велике антське поселення досліджено на Поповому мисі Ігренського півострова. Лісові хащі, численні річкові протоки і болота являли собою природні укріплення, рятуючи мешканців від кочівників. Навколишні луки використовувалися під пасовища, родючі грунти забезпечували потреби землеробства. Житла -напівземлянки площею до 20 м2 мали дерев'яну обкладку стін, в одному з кутів знаходилася піч - кам'янка. Численні знахідки серпів, кіс, мотик, жорен свідчать про землеробське спрямування господарства.
      Положення поселення поблизу переправи через Дніпро визначало його значення як торговельного центру: тут знайдено багато імпортних прикрас та посуду. Під час будівництва у 1999-2000 рр. Південного мосту на протилежному, правому березі Дніпра, досліджено таке ж саме поселення. Воно убезпечувало переправу і надавало притулок слов'янській людності та мандрівникам, що спливали подіями через пороги на низ Дніпра.
Золоті знахідки із скіфських курганів на території міста.
І тис.до н.е.
      У наступні часи, VIII-ІХ ст., в місцевості понад Самарою та Дніпровими порогами мешкало слов'янське населення літописних уличів. Ще вчений XVIII ст. Татищев зіставляв ім'я уличів із давньою назвою р. Оріль, яку в XII ст. звали Угод. Новітні лінгвістичні розшуки також доводять походження етноніму "уличі" від слов'янського "угод". Академік Б.О.Рибаков вважав, що улицьке місто Пересічень, яке згадується в літописах, повинно було знаходитися на Дніпрі, південніше Києва. У зв'язку з цим, увагу дослідників привертають рештки великого слов'янського поселення, яке існувало в ІХ-ХІІІ ст. на піщаних горбах Ігренського півострова поблизу місця, де впадає Самара у Дніпро. Якщо це й не був літописний Пересічень, Ігренське поселення заслуговує на назву міста. Знахідки свідчать про інтенсивні торговельні відносини як із Київською землею, так і з кочівниками - печенігами, вежі яких стояли поруч з улицькими житлами. Деякі вчені, наприклад М.К.Любавський, вважають, що тюркомовні печеніги не тільки сусідили із уличами, а й змішувалися з ними, чому сприяли, зокрема, шлюбні зв'язки. Це ж стосується половців, які змінили печенігів в українських степах і курганні поховання яких досліджено в XIX ст. на території міста. Поховання супроводилося покладенням решток коня - вірного супутника кочівника, луків та стріл, залізних щабель, різноманітних прикрас. Поховання степової знаті відбувалося у колісних візках, які вміщували у могили.
      Особливе значення в історії Дніпропетровська слов'янських часів належить Монастирському острову, який лежить у руслі Дніпра навпроти нагірної частини міста. До підйому рівня води у Дніпрі греблею Дніпрогесу острів мав стрімкі скелясті береги у "головній" частині і довгу піщану косу у "охвості"1. Саме тут, за легендою, серед скель та урвищ, знайшли притулок кілька візантійських монахів під час подорожі до Києва у 870 р. Ще раніше, за існуючою церковною традицією, на острові зупинявся св. Андрій Первозванний, який ніс світ християнства слов'янам.
      957 року київська княгиня Ольга, за припущенням Д.І.Яворницького, під час бурі знайшла притулок у християн, які вже мешкали на острові. Її супутники, візантійський єпископ Григорій та монахи, спорудили на честь порятунку каплицю і правили в ній службу. Відомо, що на острові існував чоловічий монастир, в якому зупинялися київські князі Святослав та Володимир. До монастиря приходили люди з навколишніх осель, зокрема, відомо про відвідування монастиря самарськими рибалками. У 20-х роках XIII ст., після невдалої для давньоруських князів битви з татаро-монголами на р. Калка, монастир знищено загоном кінноти, а монахів - убито.
      Після татаро-монгольської навали XIII ст. настав час знелюднення і занепаду. Лише в лісах по Самарі і Вовчій, у т.зв.
      "Дубовій товщі" тривало ще життя нащадків дніпрових слов'ян, так званих бродників, перевізників та досвідчених "толковинів" - перекладачів з тюркських мов. Хоча місто на Ігренському півострові було зруйноване татарами, його мешканці відійшли вище за течією Самари, де відновили перевіз. Численні знахідки монет татарських ханів і навіть київського князя Володимира Ольгердовича XIV ст. підтверджують існування при цьому перевозі митниці, на що звернули увагу краєзнавці В.В.Бінкевич та В.Ф.Комеко. Цікаво, що серед документів Золотої Орди цього часу згадуються "побережники" - збирачі податків з суден, "тамговщики", що надавали право проїзду, "лодійники", якими були вільні дніпровські люди - бродники.
      У середині XV ст. Золота Орда розпалася на 5 окремих ханств, серед яких було і Кримське. Починаючи з цього часу, землі сучасної Дніпропетровщини зазнають постійних нападів з боку татар, і лише виникнення за порогами козацтва поклало край цьому руйнуванню.

ЛІТЕРАТУРА:

      1. Давня історія України: В 2 т. - К., 1997-2000.
      2. Археологія Української РСР: Т.1-3. - К., 1985-1987.
      3. История первобытного общества. - М., 1988.
      4. Історія релігії в Україні: В 10 т. - К.. 1996-1998.
      5. Ковалева И.Ф. Север Степного Поднепровья в энеолите - бронзовом веке. - Днепропетровск, 1984.

  Глава II. СТЕПОВИЙ КОРДОН УКРАЇНИ
                 (XV-XVIII ст.)





   Господарі Дикого поля
   Вільності Війська Запорізького
   Пороги - ворота на Низ Дніпра
   Злам століть і епох
   Заселення і господарське освоєння краю
   Запорізька спадщина





      Господарі Дикого Поля Вольності Війська Запорозького Пороги - ворота на Низ Дніпра Злам століть і епох Заселення і господарське освоєння краю Запорозька спадщина.
      Територія сучасного Дніпропетровська належить до степової частини України. Здавалося б, нічого особливого, але в цьому якраз причина цікавої, героїчної і в той же час трагічної нашої минувшини: в сиву давнину степи України разом із степами Росії та Дунайської долини були своєрідними коридорами для просування народів у Європу з Середньої Азії, Кавказу та Уралу. У IV-V ст. цим шляхом пройшли до Західної Європи полчища гуннів, очолюваних Аттілою, а у VII ст. булгарська орда, очолювана Аспарухом, вторглася на Балканський півострів, змішалася з місцевими слов'янськими племенами. У VIII ст. у наші степи з Північного Кавказу прийшли хозари, розширивши територію своєї держави - Хозарського каганату, яку у Х ст. зруйнував київський князь Святослав Ігорович. Степами України у IX ст. вийшли в Дунайську долину мадярські племена з Уралу. Через ці степи у середині XIII ст. пройшли орди хана Батия.
      Наші степи були також зоною постійних міграцій кочових племен. Нам відомо, що за часів Київської Русі тут з'являлися тюркські племена печенігів, торків, половців, татар. Міграція чужоземців по наших степах або їх тут перебування не сприяли заселенню степової частини України і призвели до утворення своєрідної зони відчуження, яка у XV ст. отримала назву "Дикого Поля", а в сучасній науковій літературі - "Великого степового кордону України". Південний край цієї зони проходив по Причорноморських степах, а північний періодично зазнавав змін залежно від співвідношення сил наших пращурів та степовиків. Так, після здобуття ханом Батиєм Києва (1240 р.) північний передній край Великого кордону став проходити південніше цього міста, а в XIV ст. під натиском литовсько-українських військ - відсунувся (на Правобережжі) аж до Чорного моря.
      Невелика частина тюркських племен (5-6 знатних родів), які були у складі війська хана Батия, поселилася в XIII ст. в Криму, перейшла на осілий спосіб життя, отримавши назву кримських татар. Внаслідок розпаду у середині XV ст. Золотої Орди-а Криму виникло Кримське ханство.
      Після захоплення Османською імперією наприкінці XV ст. Кримського ханства та територій у нижній частині Дніпра, Дністра та Дунаю, а також вторгнення в середині XVI ст. в Причорноморські степи Ногайської орди, яка прийняла протекторат Криму, передній (північний) край Великого кордону відкотився на Лівобережжі до р.Рось (Черкащина), а на Правобережжі до р.Ворскла (Полтавщина). Зона Великого кордону на цей час включала південні регіони сучасних Черкаської та Вінницької областей, повністю Кіровоградську, Дніпропетровську, Миколаївську і Херсонську та частково Одеську й Запорізьку області.
      Із змінами кордону рухались відповідно українці і татари, тому дуже часто вони опинялись на чужій території. Так, коли зона кордону пересунулась до Причорномор'я, там поселилися українці, а коли передній край кордону пересунувся на північ, вони опинилися на турецькій (татарській) території. Те ж саме відбувалося і з татарським населенням. Але, незважаючи на наявність різних релігій, мов і звичаїв, між українцями і татарами існувало певне взаєморозуміння, яке проявилось у спільному господарському використанні території Великого кордону. Про те, як сприймалася зона Великого кордону у свідомості українців і татар, свідчать слова одного з кримських ханів, висловлені у листі до великого князя литовського (початок XVI ст.): "То земля не моя і не твоя, лишень Богова"
      На території Великого степового кордону України як зони відчуження буяла недоторкана природа, паслись табуни диких коней, стада зубрів (диких корів), оленів, кіз, диких свиней. У степових травах, висота яких сягала двох метрів, гніздилося безліч птахів: гусей, дроф, качок та ін. У річках та озерах водилася величезна кількість риби. Особливо славилась багатством риби р.Самара. В лісах, урочищах та байраках було безліч промислового звіра: лисиць, куниць та ін., а також гнізд диких бджіл.
      Величезні, казкові природні багатства Дикого Поля приваблювали як татар, так і українців. Тут були сприятливі умови для скотарства, тому татари з півдня заглиблювалися на територію кордону із стадами овець, великої рогатої худоби та табунами коней. А з півночі - українці займалися різними промислами: ловили рибу, збирали мед, полювали і т.ін.
      Опинившись на Великому кордоні - між кочівництвом і осілістю, між слов'янами-християнами і мусульманами, між культурами Сходу і Заходу - українці і татари як сусіди виявилися, за визначенням Я.Дашкевича, дуже місткими етносами для запозичення чужоземних елементів в усіх сферах життя, не втрачаючи при цьому своєї національної суті. Так, кочовий спосіб життя був типовим для південного та південно-східного прикордоння. Але під впливом українців на південній частині Великого кордону з'явилися татарські та калмицькі постійні зимівники і села. І навпаки, на його північній частині, в українців, під впливом кочівництва з'явилися вівчарство, тваринництво, конярство.
      Функціональними мовами з обох боків кордону були українська і татарська. Українською мовою володіли турецькі урядовці, кримські хани (залишилися листи і ярлики кримських ханів XV - першої половини XVI ст., написані українською мовою), а також рядові татари, що контактували з українцями. Татарською мовою володіла частина українського населення прикордоння, зокрема рядове козацтво, а також козацька еліта (Б.Хмельницький, П.Дорошенко, значна частина полковників та ін.).
      Великий вплив на" українське та польське середовище того часу мала східна мода, бо, незалежно від воєнного становища на Великому кордоні, через Україну з Туреччини, Ірану, Індії та Єгипту прибували в Європу торговельні каравани з тканинами, одягом, парфюмерією та іншими предметами туалету. За східними взірцями на Україні засновувалися мануфактури, а також використовувався досвід турецького фортечного будівництва. У домашньому побуті українці запозичили низку східних страв і напоїв, зокрема каву, щербет, халву тощо, а також деякі побутові ритуали.
      Оскільки Дніпропетровщина є козацьким краєм, то мешканцям міста не зайве знати про ступінь впливу зі Сходу, зокрема від татар і турок, на українське козацтво. Адже традиції козацтва живуть несвідомо і підсвідоме серед нас. Козак одягнений у типово східний костюм. Він має зачіску "оселедець", яка була зачіскою представників степового лицарства. Таку зачіску, за повідомленням візантійських джерел, як ознаку приналежності до високого лицарського стану, мали знаменитий гуннський цар середини V ст. Аттіла і київський князь другої половини Х ст. Святослав - син княгині Ольги. Не тільки одяг та зачіска свідчать, що українське козацтво успадкувало традиції східного лицарства, а й символіка зброї. Зокрема, лук як символ східного степового лицарства (починаючи ще із скіфських часів) був обов'язковим лицарським атрибутом турецьких султанів та османської еліти. У козацтва також лук і стріли яг символи лицарства присутні в численній геральдиці, портретному живопису (Дмитро Байда-Вишневецький, Петро Сагайдачний, козак Мамай) і т.ін. До лицарської козацької символік" належить також і рушниця (мушкет). На думку сходознавцю О.Галенка, "козаки скопіювали яничарську піхоту як воєнна силу, грізну владою рушниці, створивши вагомі підстави піднесення рушниці до символу козацького війська і ширше - привілейованого збройного стану, якого десятиліттями добивалось козацтво". Проте рушниця не була символом лицарства ні на Заході, ні на Сході, навіть згадувані яничари (гвардія турецьких султанів), які були висококваліфікованими мушкетерами, не використовували рушницю у своїй символіці. Східне і західне лицарство, формування якого, на відміну від українського козацтва, припало на часи до масового використання вогнепальної зброї, вважало рушницю підлою зброєю. Запорожці піднесли застосування мушкета до вершин досконалості і обрали його за символ лицарської (козацької) доблесті.
      На козацькій військовій організації теж позначилися тюркські зв'язки. Так, козацький полковник за прикладом турецького санджак-бея об'єднував у своїх руках цивільну і військову владу, а значення коша - місця зосередження татарського війська - було трансформовано на козацькому грунті в структурну одиницю територіального війська. Бунчук носили як над головою паші, хана, так і над головою козацького гетьмана. Від кочівників козаки запозичили табір з возів і перетворили його на грізний бойовий порядок оборони і наступу шляхом поєднання його з вогнепальною зброєю. За висновками вченого-історика О.Толочка, запорожці за східними традиціями державотворення для назви своєї держави Запорозької Січі застосували метафору - "Військо Запорозьке"2. Так називалася і українська козацька держава Б.Хмельницького, а свої універсали він підписував титулом "Гетьман Війська Запорозького". В козацькі часи вислів "Військо Запорозьке" мав подвійне навантаження. З одного боку, він означав "українське козацьке державне утворення". Про це свідчать договори, укладені між Військом Запорозьким і такими державами як Польща, Росія, Кримське ханство, Туреччина, Молдавія, Трансільванія тощо. З іншого боку, словами "Військо Запорозьке" могли визначатися українські збройні сили, армія і т.д.
      Стосовно території Великого кордону ще зазначимо, що одночасно з господарським промислом виникає воєнний промисел, який на своєму початковому етапі зводився до силового заволодіння чужими здобутками праці. Люди, які займалися воєнним промислом або поєднували господарчий промисел з воєнним, стали називатися козаками, а саме явище - козакуванням. Козакування у XIV ст. спочатку виникає на південному боці кордону у татар, а у XV ст. - і в українців.
      Кримське ханство під впливом свого сюзерена в останній чверті XV ст. починає вести воєнний промисел з метою грабіжництва і людоловства не тільки в зоні Великого кордону, а й у прикордонній та далекій від нього території України. У цей час козацтво не було численним, а головне, не було згуртованим як військова сила - оскільки козакуванням (сезонним) займалися представники різних верств населення з різних куточків України - і тому не могло дати належної відсічі нападникам. Україна палала пожежами, а тисячі її мешканців ішли в неволю.
      У ХV-ХVІІ ст. повсюдно в арміях панував принцип самозабезпечення. Солдат повинен був сам придбати собі зброю, спорядження, коня, провіант і т.п. У кращому випадку під час найму йому могли заплатити якісь гроші, але основна винагорода планувалась за рахунок пограбування населення в районі воєнних дій. При цьому не мало значення, чиє це населення. Що ж стосується Кримського ханства, то тут були ще свої особливості. Кримські хани роду Гіреїв - прямі спадкоємці Чингізів, а отже, і Золотої Орди. За своїм родовим статусом вони стояли вище турецьких султанів. У зв'язку з цим, хоч кримський хан і був васалом турецького султана, але останній не міг наказувати ханові, а тільки просити. Крім цього, на кримського хана за традиціями спадкоємності був покладений обов'язок контролювати територію, яка раніше належала до Золотої Орди. Враховуючи цю обставину, король Польщі і цар Московської держави платили кримському хану щорічну данину ("упоминки"). Крім того, хан часто вимагав додаткових дарунків і вважав морально виправданим здійснити похід на "свої" землі, щоб додатково отримати прибутки. Цим пояснюються часті грабіжницькі напади татар на українські і московські землі.
      Доленосною для українського козацтва, за висновками С.Леп'явка, стали середина та друга половина XVI ст. Цей період характеризується низкою важливих подій, які безпосередньо зачепили інтереси козацтва. По-перше, у XVI ст. у Великому князівстві Литовському, до складу якого входила переважна більшість земель України, відбулася реформа феодальних структур і реорганізація військової справи. Завершується формування шляхетства як лицарського привілейованого стану з широкими політичними правами. Внаслідок цього частина військово-службового стану бояр втратила право на землеволодіння. По-друге, після Люблінської унії (1569 р.), яка об'єднала Польщу і Литву (разом з Україною) в єдину державу - Річ Посполиту, українські землі підпадають під юрисдикцію державних структур Польщі, в яких не було місця для українських бояр. Внаслідок цих двох подій величезна армія українських бояр, яка до того становила основу збройних сил і структур місцевої влади, опинилася "за бортом" держави. Колишнє боярство стояло перед вибором: або перетворитися на селян, або покозачитись і під новим ім'ям (козацьким) боротися за повернення своїх боярських прав. Воно обирає останній шлях і до кінця XVI ст. повністю покозачується. Внаслідок цього процесу козацтво "обоярилось", тобто отримало потужну інтелектуальну силу, уособлену людьми, які мали великий досвід у військовій справі та державотворенні. Ця сила стає організаційним ядром козацтва і перетворює його із аморфного прикордонного військово-промислового утворення на новий суспільний стан у Польському королівстві.
      Зміни, що відбулися в козацтві, відразу ж відбилися на функціонуванні Великого кордону. Починаючи з середини XVI ст. козацтво поступово перетворюється на потужну і грізну воєнну силу на Великому кордоні, набирає суто національних (українських) і православних рис. Одночасно українське козацтво заглиблюється в зону Великого кордону для господарчого промислу та використання малодоступних (у топографічному відношенні) територій для створення своїх форпостів-мікросічей. Першу спробу створити такий форпост на острові Хортиця зробив у 50-ті роки XVI ст. Дмитро Вишневецький. Але в цей час українське козацтво не було ще сконсолідоване у потужну військову силу, тому зусилля легендарного князя не мали продовження. Спираючись на воєнну силу", українське козацтво у другій половині XVI ст. здійснює колонізацію значної території Великого кордону шляхом утворення кошових осередків у районах інтенсивних промислів: на р. Самара з форпостом Самарчук3, на р.Кальміус при впадінні її в Азовське море4, на р.Інгулець при впадінні її в р.Дніпро - в урочищі Перевізка5 та на р.Південний Буг при впадінні в неї р.Синюха - в урочищі Запорозький гард6, на островах Великого Лугу7, а також на перевозі Переволочна - біля впадіння в Дніпро з правого берега Омельника II, а з лівого - р.Ворскла8. Отже, наприкінці XVI ст. на Великому кордоні відбулися помітні зміни, які характеризуються вступом козацтва на шлях створення на Низу Дніпра нових його організаційних структур, що мало змінити співвідношення сторін на користь їх збалансованості.
      Великий степовий кордон України був своєрідною системою, яка включала такі полярні компоненти як кочівництво і осілість, християнство і мусульманство, культури Сходу і Заходу, господарчий і воєнний промисли, воєнні конфлікти і мирне співіснування між українцями і татарами. Здавалось би, така система не мала права на тривале існування. Як відомо, життєдіяльність будь-якої системи забезпечує її функція. Основним змістом функції Великого кордону як системи є співіснування усіх її компонентів. Воно забезпечувалося двома основними чинниками: спільним використанням багатств Великого кордону і балансом військових сил (балансом воєнних конфліктів) з обох його боків. Чинник співіснування між українцями і татарами забезпечувався великою їх місткістю до запозичення одне в одного елементів духовної і матеріальної культури, не втрачаючи при цьому своєї національної ідентичності. Позитивні аспекти цього явища для долі українського народу, за умов, якщо він буде мати воєнно-політичний союз з Кримським ханством, розуміли представники козацької еліти, зокрема Б.Хмельницький, П.Дорошенко, П.Орлик та ін. Вже згадуваному Я.Дашкевичу вдалося розшифрувати символіку особистого герба Б.Хмельницького. Виявилося, що ліва сторона герба має зображення українських клейнодів, а права - турецьких.
      Торкаючись іншого чинника стійкості Великого кордону як системи - балансу воєнних конфліктів, скористаємося спогадами барського старости Бернарда Претвича, який протягом 1540-1551 рр. брав у них безпосередню участь. По-перше, він зазначає, що в основі цих конфліктів лежала не ворожнеча, а промисел. Торгівля людським товаром була найприбутковішою статтею на порубіжжі. Цим промислом не нехтували мешканці з обох боків кордону. У зв'язку з цим під час сутичок прагнули уникнути втрат забитими. По-друге, на промисел для людоловства виходили маленькими підрозділами (в межах 50 чоловік). Така тактика з боку татар дозволяла їм рухатись на великій швидкості (до 300 км за добу), непомітно обходити сторожу, нападати на населений пункт, брати в полон його мешканців і швидко відходити в степи Великого кордону. Попередити татарський напад за таких умов було майже неможливо, тому вся тактика боротьби з такими нападами зводилась до єдиного - погоні за нападниками і теж у складі невеликого підрозділу. Наздогнавши татарський підрозділ, відбивали здобич, а також здійснювали помсту шляхом знищення татарських та турецьких поселень і їх мешканців на південному порубіжжі кордону. Забирали полонених і коней. За людей отримували викуп, а коней реалізовували через торгівлю. Б.Претвич зазначає, що турки не брали участі безпосередньо у цьому промислі, а надавали татарам своїх коней, за що отримували половину здобичі (за оренду коня).
      Згідно із скаргами турецької і татарської сторони, козаки також займалися воєнним промислом на південному порубіжжі, застосовуючи тактику малих підрозділів. Ця тактика поширювалась, за висновками відомого історика М.Грушевського, і на господарчий козацький промисел, що сприяло осіданню козацтва на Низу Дніпра, але з інших причин. Прикордонні старости брали великі побори з козацьких ватаг, які поверталися з промислу. При цьому чим більша була ватага, тим більший був податок. Щоб зменшити побори, козаки вдавалися до зменшення ватаги, тобто частина козаків залишалася на Низу Дніпра і реалізовувала через торгівлю свою частку промислу на південному порубіжжі та в Криму.
      Таким чином, Великий кордон України був небезпечним і нестабільним у воєнному відношенні, але він дарував за це позадержавну свободу і незалежність людині, якщо вона була здатна захистити себе за допомогою зброї. У зв'язку з цим на терені кордону осідали люди з певними рисами характеру, зокрема, відважні й мужні, здатні на ризик, згодні терпіти дискомфорт і випробування.
      Аналіз воєнних конфліктів на Великому кордоні другої половини XVI ст. свідчить, що це були конфлікти між українським козацтвом і Кримським ханством. Ця держава була народжена Великим кордоном і існувала за його законами. Турецький протекторат для Кримського ханства був формальністю. Керівництво Османської імперії було зацікавлене в існуванні цього передового форпосту мусульманства на кордоні з християнським світом і готове було піти на будь-які поступки, аби його зберегти. З іншого боку, польський уряд був зацікавлений в існуванні українського козацтва, яке було єдиною воєнною силою на Великому кордоні, здатною протистояти Кримському ханству. Це було необхідно, але недостатньо. Незважаючи на великий вплив козацтва на процеси, що відбувалися на Великому кордоні, воно не мало єдиної організаційної структури, не було визнане збройними силами Польщі, за виключенням невеликого підрозділу реєстрових козаків, і тому поступалося в мобілізаційній та бойовій готовності перед татарським військом, яке було збройними силами Кримського ханства.
      У структурі Великого кордону як системи для її сталості, розвитку і досконалості не вистачало важливого компоненту - державного утворення на його північному боці, яке б було альтернативою Кримському ханству і яке б перетворило українське козацтво на свої збройні сили. Умови реалій вимагали створення державного утворення, яке було б передовим форпостом християнства на Великому кордоні України. І таке державне утворення виникло на території нинішнього нашого міста і області у 80-х роках XVI ст. під назвою Війська Запорозького або Запорозької Січі, при цьому небезпечні умови Великого кордону стали гарантом її існування і незалежності.
      В козацькі часи територія сучасного міста Дніпропетровська і області були складовою частиною земель Запорозької Січі (Війська Запорозького). Управлінський центр Січі розташовувався у Великому Лузі на території сучасного Нікопольського району. За різних обставин у межах цього району управлінський центр Січі п'ять разів змінював місце свого розташування, від чого Запорозька Січ у кожному випадку отримувала іншу назву: Томаківська (80-ті рр. XVI ст. - 1593 р.), Базавлуцька (1593 - 1638 рр.), Микитинська (1638 - 1652 рр.), Чортомлицька (1652 - 1709 рр.), Підпільненська (1734 - 1775 рр.).
      Перша Січ (Томаківська) виникла у 80-ті рр. XVI ст. шляхом об'єднання кошових (малих) утворень (форпостів-мікросічей) козацтва, які до цього існували на прикордонній території та на Низу Дніпра. Можна припустити, що перед її утворенням таких малих кошів було не менше 6-8. Із них 4 було на Низу Дніпра: Самарський, Кальміуський, Інгульський та Бугогардівський, і не менше 3-4 на українсько-татарському прикордонні (Брацлавщина та південна Київщина). Можливо, це Канівський, Черкаський та Переволочанський.
      Оскільки створення Січі було ініційовано військовим станом - українським козацтвом, то основи її державності спиралися на військовий елемент, який і визначав її характер: виникла військово-демократична республіка з адміністративно-військовою та судовою владами. Провідна роль військового елементу в цій республіці проявлялася в тому, що козацька військова адміністрація контролювала всі сфери життя, а кожен козак був не тільки громадянином, а й її воїном. Цей шлях побудови української державності у поєднанні з її демократичними засадами є унікальним у світовій практиці.
      Законодавчою владою Запорозької Січі була Рада Січі, виконавчою - гетьман із своєю адміністрацією, а судовою - суди малих кошів, яких було 6-8 і відповідно стільки ж - кошових отаманів. Посади кошового отамана Січі тоді ще не існувало. Прокурені бракує будь-якої, інформації, хоч малі коші виникли шляхом об'єднання територіальних козацьких громад. Збройні сили Січі складалися з формувань кошів і отримали назву Війська Запорозького.
Схема розташування Запорізьких Січей (1552-1775 рр.).
Карта-схема складена П.Богушем.
      1593 року Томаківська Січ була зруйнована кримськотатарською армією, тому у наступному році столиця Січі була облаштована на о.Базавлук, який знаходиться на відстані 30 км від о.Томаківка вниз за течією Дніпра. Цікаву інформацію про Базавлуцьку Січ подає у своєму щоденнику посол австрійського імператора Еріх Лясота, який відвідав її з дипломатичною місією 1594 р. Він, зокрема, пише, що на січову раду скликали козаків осавули, що не траплятиметься на Січі у пізніші часи, зокрема у XVIII ст., коли на такі ради скликали козаків курінні отамани. Він також повідомляє, що після ради "ми пішли у свої хатини, які вони звичайно називають кошами". Отже, йдеться про розташування кошів у столиці Січі, де заступниками (помічниками) кошових отаманів з військової справи були осавули. Лясота також пише, що полковник у Війську Запорозькому - "це начальник над п'ятьма сотнями вояків". Ще він свідчить про наявність на Січі осіб, "які командують у Війську Запорозькому понад 100 козаками кожний". Отже, січовий похідний полк поділявся на сотні, а остання - на десятки.
      Утворивши державу Військо Запорозьке та її збройні сили, українське козацтво спрямовує свою зброю не тільки на південь Великого кордону, а й на північ, проти польської влади, вимагаючи повернення боярських прав. Перші збройні конфлікти між польською владою і Запорозькою Січчю (Томаківською, Базавлуцькою) за станові права козацтва відбулися під керівництвом гетьманів Війська Запорозького К.Косинського (1591-1593 рр.) та С.Наливайка (1593-1596 рр.), але ці повстання не дали позитивних результатів для козацтва.
      Упродовж наступних 30 років проблема конфліктів була вирішена польським урядом шляхом залучення козацтва до участі у воєнних кампаніях 1602-1621 рр., що вгамувало боротьбу за повернення боярських прав, оскільки війна годувала усіх її учасників. Але закінчилася війна, і понад 40 тис. козаків, її учасників, які звикли жити з воєнного промислу, залишились без засобів існування. Одним із шляхів виходу із цієї ситуації був вступ на державну службу, яку гарантував козацький реєстр. Щоб розширити кількісний склад цього реєстру, спалахують повстання проти польської влади, організовані гетьманами Війська Запорозького: М.Жмайлом (1625 р.) та Т.Федоровичем-Трясилом (1630-1631 рр.). Польський уряд пішов на поступки, але більше 6 тис. реєстровців через обмежені фінансові можливості він не міг узяти на утримання. За таких обставин та частина козацтва, що не потрапила до реєстру, спрямовує свій досвід і здібності на проведення воєнного промислу у південній частині Великого кордону та його південному гінтерланді9. З цією метою судноверф Базавлуцької Січі створює потужний морський флот, який давав можливість запорожцям вести бойові дії проти турецького флоту та гарнізонів узбережних фортець. 1606 р. вони здобули й зруйнували турецькі порти: Кілію, Акерман, Варну, 1613 р. атакували Трапезунд і зруйнували Сіноп, а 1615 р. спалили околиці Константинополя. У 1616 р. флот, очолюваний П.Сагайдачним, здобув і спалив Кафу. Морські експедиції були дуже ризиковані, але вони давали багату здобич. Ці напади сковували значні сили противника на турецько-татарському узбережжі Чорного моря. В такий спосіб ослаблювалася сила турецько-татарського натиску на українські землі.
      Турецький султан через свого посла до польського короля (1634 р.) вимагав зупинити напади козаків на землі Османської імперії та її васалів, погрожуючи в разі невиконання рушити на Польщу війною. Аби уникнути війни, великий коронний гетьман Речі Посполитої С.Конєцпольський пообіцяв ужити заходів для припинення козацьких "свавільств" і за підтримкою короля Владислава IV вирішив побудувати біля Кодацького порогу фортецю Кодак (її залишки знаходяться в селі Старі Кодаки поблизу аеропорту міста Дніпропетровська). З побудовою цієї фортеці планувалося: по-перше, позбавити можливості запорожців здійснювати морські походи на Чорне море; по-друге, перекрити основний шлях сполучення між козацьким Низом (Запорозька Січ) та "волостю"(українське прикордоння) по Дніпру; по-третє, створити військову базу, форпост, який би здійснював контроль і над суходольними шляхами Великого кордону, а також забезпечував польський уряд необхідною розвідувальною інформацією.
      Виникає закономірне питання: яке відношення до морських походів запорожців мала фортеця Кодак? Адже Запорозька (Базавлуцька) Січ знаходилася в районі сучасного міста Нікополя, а звідси вниз по Дніпру до Чорного моря "рукою подати". Справа в тому, що нижня частина Дніпра була "замкнена" турецькими фортецями, а гирло Дніпра з Чорного моря прикривав турецький флот. Якщо вдавалося козакам на своїх чайках якось (перетягуючи човни по суходолу) вийти Дніпром у море (коли тут не було флоту), то на зворотному шляху їх тут вже обов'язково очікували турецькі кораблі. Тактика перетягування човнів по суходолу в обхід небезпечних місць на Дніпрі у переважній більшості випадків закінчувалась для козаків трагічно: вони ставали легкою здобиччю ординців. У зв'язку з цим основним шляхом на Чорне море для запорожців був шлях із Січі вверх по Дніпру, через його пороги. Після подолання Кодацького порогу флот входив у р.Самара, рухаючись по ній до її притоки Тачевода. Повернувши у цю притоку, флот рухався до її верхів'я, а звідси човни перетягувалися по суходолу (відстань 4 км) до верхів'я р.Міус, по якій флот входив у Таганрозьку затоку Азовського моря, а далі через Керченську протоку виходив у Чорне море. Повертався козацький флот на Січ цим же шляхом. Отже, побудова Кодацької фортеці позбавляла запорожців цього основного шляху морських походів.
      На побудову фортеці польський сейм у січні 1635 р. виділив сто тисяч польських злотих, а в липні цього ж року будівництво фортеці було завершене. У польській історіографії немає одностайності щодо думки, хто склав план фортеці і хто її будував, зокрема, за останніми дослідженнями, вважається, що це здійснив Ян Маріан10, він же був призначений першим комендантом цієї фортеці. Вважається, що інженер і картограф Боплан був присутній під час побудови фортеці і старанно накреслив її план на карті Запоріжжя, яка є цінним джерелом для вивчення історії нашого краю. Безумовно, вибір місця для фортеці здійснено людиною, яка добре володіла картографічним матеріалом щодо басейну Дніпра і, зокрема, його порогів, а також добре знала тактику морських походів запорожців. Це міг бути тільки Боплан, який склав карти різних регіонів України (ще і в різних масштабах), залишив нам креслення козацької чайки і детально описав процес підготовки і проведення морських походів запорожців, а також інші сторони життя на Україні і Запоріжжі у першій половині XVII ст. У 1650 р. Боплан видав у Франції свою книгу під назвою "Опис України або Королівства Польського". Таким чином, він першим з іноземних авторів ужив термін "Україна".
План польської фортеці Кодак.
(споруджена у 1629 р. за проектом Гектанта).
Примітки:

  A - редут;
  B - коментант;
  D - базар;
  E - о. Кільченський;
  F - р. Кодачок;
  G - Самара;
  H - гавань;
  P - Кодацький поріг;
  O - зовнішній обвід фортеці і поселення допоміжного складу залоги;
  & - о. Кодацький.
      Фортеця була побудована на правому березі Дніпра, на високій скелі, яка панувала над його річищем (у цьому місці досить вузьким) і його Кодацьким порогом, а також над гирлом Р.Самара, що впадала неподалік у Дніпро з лівого берега. Матеріалом для побудови фортеці були земля і дерево. Вона мала вали у вигляді чотирикутника з висунутими бастіонами і сухими ровами, які прикривались частоколом з дерев'яних паль. Із західного боку фортеці (зі степу) знаходились ворота. На валах фортеці були встановлені гармати, які прострілювали річище і береги Дніпра біля Кодацького порогу, а також гирло р.Самара.
      Гарнізон фортеці складався з 200 німецьких драгунів, якими командував заступник Яна Маріана - комісар Пшиягловський. Зухвала поведінка останнього та його драгунів щодо козаків, які мали в околицях Кодацького порогу свої зимівники, стала причиною повстання запорожців восени 1635 р., яке очолив гетьман Війська Запорозького І.Судима. Вночі козаки наблизилися з боку степу до фортеці, зненацька захопили і вирізали всіх драгунів, місцями розкопали фортечні вали, а гармати відвезли на Січ. На Україну із військом вирушив С.Конєцпольський, але до воєнних дій справа не дійшла. Козакам було запропоновано вирішити це питання мирним шляхом, а саме: видати І.Судиму і його соратників, яким обіцяно зберегти життя. Але ця обіцянка була порушена. І.Сулиму і його побратимів було страчено 12 грудня 1635 р. у Варшаві.
      Через два роки після повстання І.Сулими, у 1637 р., через проблеми козацького реєстру вибухнуло чергове козацьке повстання, яке очолив гетьман Війська Запорозького П.Павлюк. 16 грудня 1637 р. під Кумейками він зазнав поразки і капітулював. Між польським і козацьким командуванням у 1638 р. була укладена Кумейківська угода, якою "на вічні часи" скасовувались для козацтва всі пільги, прибутки, право на окремий суд (козацькі суди) і вибори старшини. Козацький реєстр мав складатися із 6 тис. козаків (6 територіальних полків по одній тисячі у кожному).
      Не тільки до повстанців, а й до всього реєстрового і запорозького козацтва польським урядом були вжиті репресивні заходи: зокрема столицю Січі перенесено до Микитиного Рогу, а Базавлуцьку - зруйновано; гармати вилучено, а флот і судноверф спалено. У Микитинській Січі для виконання контрольно-каральних функцій розташовано польську залогу у складі одного реєстрового козацького полку і загону польських драгунів, що мала за обов'язок розганяти свавільні зборища на островах і річках.
      Одночасно завершилось відновлення фортеці Кодак у 1639 р., побудованої за проектом німецького інженера Гектанта поряд з руїнами першої. Нова фортеця була втричі більшою за першу, а матеріалом для її побудови так само слугували земля і дерево. В основі фортеці був квадрат, зовнішня сторона якого становила 112,5 м. По периметру квадрата був насипаний і обкладений дерном потужний вал, який створював на кожному наріжнику п'ятибічний, висунутий вперед бастіон. Доступ до валу та його бастіонів боронив з трьох сторін глибокий сухий рів, а з четвертої сторони замість нього був крутий берег Дніпра. Вал з боку Дніпра мав майданчики, висунуті вперед, що дозволяло ефективно вести артилерійський вогонь як упоперек Дніпра, так і вздовж його річища (для знищення човнів, що наближаються до порогу або вже його пройшли), а також обстрілювати гирло р.Самара. Розміри фортеці були розраховані на 800 чол. залоги. Ширина валу при фундаменті - 24 м, висота - 7 м; глибина рову -11м, ширина внизу - 10 м, а вгорі - 16 м. Верхів'я валу фортеці довершував менший вал, так званий парапет, який слугував для захисту артилерії та мушкетерів, що перебували на основному валу. Оборону схилів на валах зміцнювали два ряди частоколу з дерев'яних паль: один - під парапетом (горизонтально), а інший - у підніжжя валів (вертикально над ровом). Рів від степу був майстерно прикритий штучним підвищенням. Єдина брама з мостом через рів розташовувалася із західної сторони і називалася "Криловська", від назви найближчого з цієї сторони містечка на р.Тясмин. У валу з боку Дніпра був вузький, прохід для виходу за водою.
      Фортеця Кодак складалася з редуту11, а також інших її елементів, які розташовувалися за межами редуту: будинок коменданта, складські приміщення (цейхгауз), будинки та казарми для офіцерів, солдат і ремісників. На відстані декількох сот метрів від редуту у напрямку степу була побудована висока вежа, яка, за даними джерел, дозволяла робити огляд навколишньої території в радіусі 8 миль. У складі її залоги було 100 піхотинців і 10 кіннотників. Залогу фортеці складав полк іноземної піхоти чисельністю 600 осіб. Комендантом фортеці був призначений Ян Жолтовський, а через рік його змінив Криштоф Гродзицький. Постійно на валах редуту та на вартовій вежі перебували тільки чергові спостерігачі. У разі оголошення бойової готовності залога фортеці займала оборону за парапетами редуту.
      На плані фортеці є помітка "базар", отже, тут велася торгівля з місцевими жителями. Поступово біля фортеці виросло село, яке зараз має назву Старі Кодаки. В ті небезпечні часи люди прагнули селитися під захистом фортець, укріплених містечок та міст. Тож виникнення села біля фортеці було закономірним як з точки зору економічних інтересів, так і з точки зору безпеки. Існує також думка, що село Старі Кодаки виникло раніше фортеці.
      1648 р. Б.Хмельницький з Микитинської Січі організував повстання проти польської влади, яке переросло у Визвольну війну українського народу за становлення своєї державності. Щоб не допустити виходу Б.Хмельницького із Січі на "волость" (середню Наддніпрянщину), де він міг би отримати підтримку народу, польське командування, яке очолив великий коронний гетьман М.Потоцький, вирішило розгромити його на Низу Дніпра. З цією метою на Січ направляється польське військо під командуванням сина М.Потоцького - Стефана. Для просування на Запоріжжя військо було поділене на дві частини. Кіннота і один реєстровий полк рушили по суходолу, а чотири реєстрові полки і два полки найманців рушили на човнах по Дніпру. Під час руху повз Кодацьку фортецю її комендант К. Гродзицький підсилив реєстровців однією мортирою з обслугою. З травня 1648 р. флотилія прибула до Микитиного Рогу (на Січ), але Б.Хмельницького вже там не було, бо він в цей час вів Жовтоводську битву. Наступного дня реєстровці підняли повстання біля Кам'яного Затону, що навпроти Микитиного Рогу12, перебили польську старшину і вирушили по Дніпру на з'єднання з Б.Хмельницьким. 8-9 травня 1648 р. вони пройшли Кодак (очевидно, комендант фортеці не ризикнув обстріляти шеститисячне козацьке військо), піднялись до Кам'яного Затону13, що біля Мишуриного Рогу, і по Омельнику II та його притоці Княжі Байраки підійшли до верхів'я р.Жовті Води, де 13 травня 1648 р. з'єдналися з Б.Хмельницьким. Битва завершилася блискучою перемогою української армії над польською.
      Після завершення Жовтоводської битви (16 травня 1648 р.) Б.Хмельницький не став здобувати фортецю Кодак, а, заблокувавши її за допомогою козацьких і татарських підрозділів, рушив із своїм військом на "волость", де 26 травня під Корсунем, а 23 вересня 1648 р. під Пилявцями провів переможні битви над польською армією. У вересні 1648 р., Б.Хмельницький направляє до Кодака для його здобуття три козацькі полки, очолювані полковниками Я.Вовченком, П.Шумейком та М.Нестеренком. Розпочалися переговори з К.Гродзицьким про здачу фортеці без кровопролиття. 1 жовтня,1648 р. Кодацька фортеця капітулювала. Фортечні гармати були вивезені до Чигирина і Переяслава. На деякий час Кодак утратив свою значущість як військовий об'єкт на Дніпрі.
      Після укладення у 1654 р. українсько-російського договору на вимогу російського царя в Кодацькій фортеці утримується залога у складі 400 козаків. У 1656 р. Кодацька фортеця підпорядковується безпосередньо кошу Запорозької Січі. З того часу і аж до її зруйнування за умовами Прутського миру (1711 р.) між Петром І та турецьким султаном Кодацька фортеця виконувала свою оборонну функцію у складних перипетіях громадянської війни ("Руїни") на Україні (1659-1676 рр.) та під час російсько-турецьких війн другої половини XVII - початку XVIII ст.
      Після завершення битви під Зборовом 16 серпня 1649 р. між польським королем Я.Казиміром і Б.Хмельницьким укладено Зборівську угоду, за якою був ухвалений 40-тисячний реєстр Війська Запорозького у складі 16 територіальних козацьких полків на правах автономії у польській державі з полково-сотенним державним ладом. Реєстр не зміг включити усіх повстанців, які вважали себе козаками і брали участь у воєнних діях. Значна частина з них повинна була повернутись до маєтків своїх господарів і виконувати селянські повинності. У зв'язку з цим Зборівський договір був недоброзичливо сприйнятий частиною козацької старшини, а особливо - "черню". Величезні групи учасників війни, незадоволених договором, хлинули на Запорозьку (Микитинську) Січ. У лютому 1650 р. тут вибухнуло повстання проти Б.Хмельницького. На противагу останньому, Рада Січі, на якій господарювала так звана "голота" (бідні козаки), обрала гетьманом Війська Запорозького козака Я.Худолія. Б.Хмельницький здійснив до Микитиного Рогу каральну експедицію, придушив повстання, а Я.Худолія та його соратників стратив.
      Б.Хмельницький вирішив негайно провести реформу Запорозької Січі, маючи при цьому головну мету - обмеження її автономії. Таку реформу він здійснив у квітні 1650 р. Основи полково-сотенного державного ладу, створеного Б.Хмельницьким в Україні, були трансформовані на землях Запорозької Січі з урахуванням її традицій щодо управлінсько-функціональних структур. Насамперед малі кошові утворення були об'єднані в єдиний великий Кіш Січі, який тепер поділявся на курені. Була введена посада кошового отамана Січі. Всі земельні володіння Січі були поділені на п'ять районів - паланок: Самарську, Кодацьку, Інгульську (Перевізьку), Кальміуську та Бугогардівську. Кожну паланку очолив полковник. Для контролю за діяльністю Січі Б.Хмельницький розташував у її Коші свою залогу.
      Центром утвореної Кодацької паланки стало містечко Новий Кодак, розташоване на відстані 15 км від Кодацької фортеці вгору по Дніпру. Новий Кодак уперше згадується в історичних джерелах під 1650 р. як торговельне козацьке містечко. В наш час це один із районів Дніпропетровська, що має назву Кайдаки. За спогадами колишнього запорожця Микити Коржа, все місто було обведене глибоким ровом і гострими рогатками у дві лави на сажень від рову. У місті було три дерев'яні вежі: перша - вниз по Дніпру, друга - вгору по Дніпру, а третя - на південь. Понад ровом навколо міста був влаштований земляний вал з чотирма розкатами по кутах міста, на яких встановлені гармати. Зверху на валу стояли лозові кошики, доверху насипані землею, схожі на маківки. Ці кошики внизу були виплетені дуже вузько, не ширше аршина, а їх висота і ширина вгорі -косий сажень. Ставили їх на валу один біля одного так щільно, щоб верхні краї кошиків сходилися докупи, а нижні - трималися на валу. Ці кошики робилися для захисту від ворога, бо куля, вдарившись об наповнений землею кошик, не могла зашкодити вартовим, які з мушкетів, установлених у щілини між кошиками, вели вогонь по ворогу.
      У Новому Кодаці знаходилася адміністрація паланки (полковник, осавул, писар, хорунжий), суд, канцелярія, школа, церква святого Миколая, а також похідна січова церква. Біля міста працювала переправа через Дніпро. Адміністрація паланки обиралася на її раді строком на один рік. Суд паланки складався з трьох представників адміністрації паланки і трьох представників козацької громади. Останні обиралися строком на три роки. Серед обов'язків керівництва паланки важливе місце посідав контроль за збереженням природних багатств паланки, зокрема лісів, урочищ, дібров, гаїв, існування яких сприяло збереженню річок, озер, ставків, криниць.
      У 1652 р. Б.Хмельницький провів реформування кордонів Кодацької паланки. Північний її кордон він установив по р.Тясмин (м.Крилов), а південний - по Микитин Ріг включно. У зв'язку з цим столицю Січі він переніс з Микитиного Рогу на р.Чортомлик. У зв'язку з виникненням м.Новий Кодак, містечко, що знаходилось біля Кодацької фортеці, побудованої поляками, отримало назву Старого Кодака.
      Дніпропетровськ розташований біля Кодацького порогу - першого з дев'яти, тому ще за часів сивої давнини ця територія була своєрідними воротами до Низу Дніпра через його пороги. Поріг на Дніпрі - це кристалічна кам'яна гряда поперек його русла, через яку проривається вода, падаючи вниз по схилу. Таких порогів було дев'ять: Кодацький, Сурський, Лоханський, Дзвонецький, Ненаситець (Дід-поріг, Ревучий), Вовнизький, Будильський, Лишній, Вільний (Гадючий). Починаючи від Кодацького - униз по Дніпру до останнього Вільного14 відстань - 60 км.
      Чим ширша гряда, тим поріг більший, чим вона вища, тим крутіший схил, а отже, швидший і бурхливіший потік води. Вода через поріг протікає через проходи в гряді, які називаються лавами, і спадає вниз. За тисячоліття від такого падіння вода порозмивала породу біля порогу і заглибила у цьому місці дно Дніпра. Так утворилася різниця у рівні води перед грядою і після неї та крутий спад води, де вона проходить з величезною швидкістю, з шумом і ревом, пробиваючись між камінням і скелями, розбиваючись на бризки і водяний пил. Ми не в змозі сьогодні спостерігати цього вражаючого видовища, бо після побудови у 1932 р. Запорізької гідроелектростанції (Дніпрогесу), гребля якої підняла рівень води у Дніпрі, пороги опинилися під водою і стали доступними хіба що тільки аквалангістам.
      За висновками вчених, дніпрові пороги були своєрідною природною лабораторією, бо завдяки їм на відрізку Дніпра від Дніпропетровська до Запоріжжя відбувалося активне збагачення річкової води киснем. Саме тому на цій ділянці Дніпра, а також за порогами, униз по течії (у Великому Лузі), водилися рідкісні види риб (форель, осетр та ін.), а багатство флори і фауни цього регіону давали підстави називати його справжньою базою Великого степу. Вода й повітря в цих краях мали лікувальні властивості.
      Річка Дніпро була єдиною важливою транспортною артерією з Балтійського моря у Чорне. За часів Київської Русі цей шлях називався "із варяг в греки". Але на цьому шляху була порожиста частина Дніпра, яку подолати на човнах без спеціально підготовлених людей - лоцманів - було неможливо. Отже, є всі підстави стверджувати, що ще за часів Київської Русі тут, біля Кодацького порогу, існував осередок лоцманів, які за певну платню проводили плоти і човни через пороги. Селилися лоцмани на місці сучасної Лоцманської Кам'янки15, бо більш зручнішого місця перед Кодацьким порогом для виконання своїх обов'язків їм годі було й шукати. Отже, територія нашого міста слугувала воротами до Низу Дніпра, ключі від яких були в руках лоцманів.
      З документів козацьких часів відомо, що у 1656 р. за розпорядженням Коша Запорозької Січі у Старому Кодаку була створена громада лоцманів для забезпечення судноплавства через дніпровські пороги. У 1750 р. Лоцманська Кам'янка згадується як "найдавніше Запорозьке займище". Після ліквідації Запорозької Січі (1775 р.) лоцманській справі на дніпровських порогах приділяється велика увага: лоцманська громада зараховується на державну службу і отримує пільги.
      Відомо, що крім супроводження човнів через пороги водою, лоцманська служба перевозила човни по суходолу в обхід порогу. Такі ситуації виникали при засушливій погоді, коли вода в Дніпрі була "малою", тобто так спадала, що оголювала поріг до рівня, непридатного для його подолання водним шляхом. Необхідність долати поріг (пороги) по суходолу виникала також у тому випадку, коли вантаж був дуже цінним або міг зіпсуватися від вологи. На малюнку 80-х років XVIII ст., зробленого французьким мандрівником і художником Ж.-А.Мюнцем, і зображено момент долання Кодацького порогу суходолом. Човни довжиною близько 10 м поставлені на спеціальні суходольні трали з потужними колесами. Транспортується вантаж трьома парокінними запряжками.
      Про те, як долали Дніпрові пороги вверх та вниз по течії річки, а також про те, якими були люди, що забезпечували лоцію цієї справи, написав один з останніх лоцманів Г.М.Омельченко у своїй книжці "Спогади лоцмана порогів Дніпрових"16. Він, зокрема, пише, що перед подоланням Кодацького порогу всі судна і плоти зупинялися з правого берега біля Лоцманської Кам'янки між скелею Московка і берегом17, а також між берегом і островом Кам'януватим, а далі все відбувалося за чітким сценарієм, який він детально описує.
      Саме завдяки порогам наша місцевість займала протягом віків панівне становище над головною комунікацією Великого європейського водоподілу між басейнами Чорного та Балтійського морів, а саме - над Дніпром у нижній його частині.
      Серйозні транспортні незручності, які створювали дніпровські пороги, дозволяли тут, біля Кодацького порогу, утримувати під контролем просування по річці торгових валок та військ, а в разі необхідності і унеможливлювати подальший їх рух. Не випадково біля порогів завжди чатували загони кочівників, сподіваючись поживитись здобиччю, якщо відбувається аварія транспорту. Не випадково, а щоб приборкати козацький Низ, до Кодацького порогу звертали свою увагу польські королі. Не випадково, а для управління однією з важливих паланок Запорозької Січі - Кодацькою, Б.Хмельницький заснував тут її адміністративний центр - Новий Кодак. Не випадково, а для того, щоб узяти під контроль і управління південний регіон України, уряд царської Росії (наприкінці XVIII ст.) звернув свою увагу на район Кодацького порогу і заклав тут губернське місто - Катеринослав.
      "Вічний мир" 1686 р. між Росією і Річчю Посполитою, хоч і затвердив здійснений Андрусівським перемир'ям поділ українських земель між двома державами та створив на території Брацлавщини і південної Київщини незаселену нейтральну зону, ніби приніс воєнно-політичне затишшя в наш край. Запорожці перепочивали після бурхливої політичної активності в державних справах періоду Руїни та кровопролитних боїв з ордами татар і турків, що наступали. Однак спокій був нетривалим. Росія, вступивши до антитурецької "Священної Ліги", зобов'язалась здійснити воєнний похід проти Кримського ханства, що не могло не вплинути на долю Вольностей Війська Запорозького.
      Невдалий Кримський похід російсько-українських військ 1687 р. мав своїм наслідком не лише переобрання гетьмана, а й спорудження у наступному році поблизу старовинного козацького містечка Самар Богородицької (Новобогородицької) фортеці. Це був лише один із опорних пунктів для наступу на Крим, які передбачалося збудувати на ріках Самарі, Орілі, Берестовій і Орчику за Коломацькими договірними статтями, підписаними після обрання гетьманом І.Мазепи 25 липня 1687 р. Про спорудження Новобогородицької фортеці, або інакше - "городка" в гирлі Самари літописець С.Величко свідчить: "Його будували впродовж цілого тодішнього літа за розпорядженням та наглядом інженера-німця, присланого з Москви, саме козацьке військо, і, як належало, зробило все, і міцно уфортифікувало... В майбутні роки це місто з церквами й будинками було добудоване остаточно і то малоросійськими людьми, які прийшли сюди для мешкання". Навколо фортеці утворилося "місто" , заселене прийшлими з Гетьманщини.
      Новобогородицька фортеця була використана за призначенням уже під час другого Кримського походу 1689 р. Але вона ж стала першопричиною політичної напруги на Запорозькій Січі та ускладнення відносин між запорожцями і лівобережним гетьманом І.Мазепою, котрого козаки вважали сліпим виконавцем царської волі. Запорожці вбачали в будівництві фортеці фактично на території їх володінь загрозу для себе. Почалося інтенсивне листування з цього приводу між запорозьким кошовим отаманом Григорієм Сагайдачним, гетьманом Іваном Мазепою та царським урядом. Останній доводив, що фортеця збудована з єдиною метою - "для найсильнішого тиску на неприятеля". Проте низовики і монахи сусіднього з фортецею Самарського Пустельно-Миколаївського монастиря скаржилися на грабежі і свавілля ратних людей фортечного гарнізону, на порушення козацьких "прав і вільностей", на втрати "в рибних ловлях, і в пасіках, і в звіриних добичах". Новобогородицька фортеця ще багато років була джерелом суперечностей між запорожцями, з одного боку, та гетьманським і царським урядами - з іншого.
      Після другого Кримського походу 1689 р. воєначальник князь В.В.Голіцин заклав ще одну фортецю на р. Самара вище Вільного Броду - Новосергіївський городок (поблизу с. Вільне Новомосковського району). Стрільці і новопоселенці "городка" вирубували дерева в запорозьких лісах, забирали козацькі пасіки тощо. Незважаючи на суперечності, пов'язані з самарськими фортецями, запорожці не підтримали заколотника Петрика, який прибув у 1692 р. на Січ з метою підняти повстання проти гетьмана І.Мазепи та царської влади на українських землях. Наприкінці XVII ст. запорожці взяли участь у Азовсько-Дніпровських походах російсько-українських військ і здійснили ряд важливих бойових операцій проти татар і турок на морі і на суші. Тоді ж при Новобогородицькій фортеці створено прикордонний резервний корпус добірної кінноти, який для попередження раптовості нападів турків і татар тримав свої роз'їзди аж до Кизикермена.
      Останні десятиріччя XVII ст. в історії нашого краю мають дві характерні ознаки. З одного боку, Запорозька Січ, як і раніше, була місцем, де збиралися втікачі та вільні захожі люди, особливо з окупованої шляхетською Польщею та Османською імперією Правобережної України. Це спричиняє до більш інтенсивного заселення і господарського освоєння краю лівого берега Дніпра та його притоків Самари і Орілі. Принагідне слід зробити зауваження стосовно багатофункціональності річкової системи Придніпров'я. Річкові артерії були шляхами сполучення, захисними бар'єрами, межами адміністративно-територіального поділу і землекористування, місцями рибного і бобрового промислу. В межах Запорозьких Вольностей по берегах рік і річечок з'явилися нові козацькі слободи і займища, жителі яких, підпорядковуючись січовій владі, займалися землеробством, скотарством, рибальським і мисливським промислом, торгівлею.
      1700 рік у багатьох смислах став рубіжним. Константинопольський договір між Росією і Оттоманською Портою вперше передбачив розмежування між ними володінь у районі Великого степового кордону як зони відчуження, скасувавши цим самим "спадкоємне право" Криму на Степ і збір данини з нього. Кримське ханство з анархічного васала Османської імперії перетворюється в другорядну державу, котра майже повністю втратила свою самостійність і змушена була дотримуватись умов міжнародних договорів свого сюзерена. Для українських земель це мало реальні наслідки в тому, що припинилися постійні, ніким не регульовані татарські грабіжницькі набіги, які не давали можливості для нормального заселення південного прикордоння і його господарського освоєння. Протягом XVIII ст. татарські набіги вже здійснювалися лише під час російсько-турецьких війн і були складовою частиною воєнних планів командування турецької армії. Більше того, татари не завдавали шкоди запорожцям, а навпаки, між Запорозькою Січчю і Кримом розвивалася жвава торгівля, а запорозькі і татарські промислові люди добували сіль в одних і тих же прогноїнських солоних озерах.
      Згідно з умовами Константинопольського договору у 1705 р. проведено розмежування російсько-турецького кордону. Він проходив, починаючи від Азова, берегом моря до Міуського лиману, далі - через степ до того місця, де впадає в р.Берда її ліва притока р.Каратиш, Бердою до р.Конка, нею - до Дніпра, далі по Дніпру аж туди, де впадає в нього справа р. Кам'янка, а потім через степ до р.Буг аж туди, де впадає в нього р. Чорний Ташлик, і завершувався відтинком Бугу до кордону з Польщею. Таким чином, вся територія нашої нинішньої області опинилася в межах володінь Російської держави, але частина запорозьких володінь була віддана татарам. Запорозькі козаки, без участі яких відбулося розмежування земель, не хотіли визнавати встановлених кордонів (до того ж, вони відсікали їх від солоних озер) і протестували проти порушення їх інтересів. Це не могло не відбитися на подальших подіях і долі Запорозької Січі.
      Одночасно міжнародний договір Росії з Османською імперією фактично утверджував тут владу першої, посилену спорудженням у запорозьких володіннях ряду фортець. На лівому березі Дніпра, якраз напроти Січі, почалося спорудження фортеці Кам'яний Затон. Незважаючи на очевидні позитиви Константинопольського договору для безпеки заселення і господарського розвитку Запорозьких Вольностей, особливо на правому березі Дніпра і його правих притоках, поява фортець у своїх володіннях сприймалася запорожцями негативно і небезпідставно, адже йшлося не лише про утиски, шкоду їх маєтностям, але й про контроль над ними з боку царської влади. Фортеці й стали "яблуком розбрату" між запорожцями, з одного боку, царським урядом - з іншого.
      Уклавши мир з Оттоманською Портою, у тому ж 1700 р. Росія оголосила війну Швеції, намагаючись вийти до Балтійського моря. Запорожці, як і лівобережні українські козаки, брали участь у Північній війні. Так, у 1704 р. дві тисячі запорозьких козаків разом з російськими військами відправилися на Ладогу і брали участь у битві зі шведами на Чорній Річці.
      Як не протестували запорожці, фортеця Кам'яний Затон була збудована. Січовики ремствували. У 1704 р. вони штурмом узяли Новосергіївський городок (фортецю) на Самарі. Це був тільки початок протистояння. Напруження на Січі досягло кульмінації під час повстання донських козаків на чолі з Кіндратом Булаві-ним. Після поразки повстанців на Хопрі восени 1707 р. К.Булавін з невеликим загоном прибув на Січ з метою отримати тут допомогу. Після бурхливої генеральної ради, на якій обговорювалося питання про надання допомоги Булавіну, частина запорожців приєдналася до донського отамана, який відбув до містечка Кодак. На Січ прибули гінці з царською грамотою, у якій була вимога видати бунтівника Булавіна. Старшинська рада ухвалила задовольнити вимогу царя, але рядові січовики добилися нової генеральної ради, на якій ухвалили протилежне старшинському рішення. Обходячи перипетії подій на Запорожжі, пов'язаних з підтримкою булавінців, зазначимо головне - було прийняте рішення дозволити "охочим" іти за Булавіним, а не ставати на його бік усім Військом Запорозьким. Поразка ж повстання К. Булавіна була відчутною і для Запорозької Січі, бо в ньому брали участь тисячі найбільш радикальних запорожців. Фізичне знищення 4-5 тисяч їх у боях з урядовими військами вплинуло на співвідношення радикальних і поміркованих сил на Запорожжі. Це привело й до зменшення загалом збройних сил Запорозької Січі.
      Коли восени 1708 р. гетьман І.Мазепа став на бік шведів, у такий спосіб намагаючись вибороти незалежність України, запорожці ще кілька місяців вирішували свої проблеми, активно листуючись з царським урядом. Вони вимагали, щоб на Гетьманщині не було "полковництва", а були січові порядки, щоб млини на пограниччі Запорожжя з Гетьманщиною і перевози через Дніпро біля Переволочни були віддані запорожцям, щоб цар наказав зруйнувати ненависні фортеці на Самарі і Кам'яний Затон на Дніпрі. Невирішеність цих проблем мала своїм наслідком те, що у березні 1709 р. кілька тисяч запорожців на чолі з кошовим отаманом Костем Гордієнком рушили в напрямку на Царичанку і приєдналися до І.Мазепи. Вірні російському цареві козаки лишилися на Січі.
      У кінці травня - на початку червня 1709 р. за наказом царя російські війська полковника П.Яковлєва та чигиринського полковника Г.Ґалаґана штурмом узяли Чортомлицьку Січ і зруйнували її. Каральну операцію здійснено й по козацьких хуторах і слободах. На правобережжі Дніпра від Січі до Переволочни були знищені всі запорозькі поселення. Запорозькі землі між Оріллю і Самарою цар наказав приписати до Миргородського полку Гетьманщини. Запорожці, які врятувалися втечею, утворили Січ на р. Кам'янка (де вона впадає в Дніпро) в межах татарських володінь, а через два роки - в Олешках18. Але невеликими поселеннями козаки осідали і вздовж рік Інгулу, Саксагані, Базавлуку, Сури, тобто на території, підданій Росії.
      На початку 30-х рр. XVIII ст. Чорноморсько-Азовська проблема в зовнішній політиці Росії набула особливої ваги, що в тих умовах означало неминучу війну з Османською імперією. Одним із заходів підготовки до війни було будівництво у 1731-1738 рр. системи укріплень - так званої Української лінії від Дніпра до Сіверського Дінця. Вона починалася від містечка Орлик (де впадає в Дніпро Оріль), проходила по правому березі Орілі та її притоки Берестової, далі - по р.Береці туди, де вона впадає в Сіверський Дінець біля м.Ізюма. На її спорудженні щороку працювали 20 тисяч українських козаків, 10 тисяч посполитих з Гетьманщини та 2 тисячі слобідських козаків. На початок російсько-турецької війни 1735-1739 рр. Українська лінія сягала 268,5 верст (з 700 планованих) і складалася з 16-ти фортець та понад 200 редутів (у тому числі у сотенних містечках Полтавського полку - Царичанці і Китайгороді). Природно, що побіля укріпленої лінії виникають нові поселення. У 1736 р. російське військове командування відновило розорені згідно з Прутським договором 1711 р. Новобогородицьку і Новосергіївську фортеці. На шляху руху армії по лівому березі Дніпра було збудовано 2 фортеці та 22 редути на відстані 20-30 верст один від одного.
      Другим важливим заходом уряду напередодні російсько-турецької війни був дозвіл запорозьким козакам повернутися в свої колишні володіння і заснувати нову Січ. Зрозуміло, що у майбутній війні уряд хотів мати запорожців своєю активною бойовою силою, а не противником. У 1734 р. неподалік від Старої (Чортомлицької) Січі на р. Підпільній19 запорожці спорудили Нову Січ. В адміністративному відношенні Запорозька Січ поділялася спочатку на 5 паланок, число котрих у міру заселення земель збільшувало до 8-ми. Сучасна Дніпропетровщина розташовується на землях Кодацької, Самарської, Орільської, Протовчанської і почасти Інгульської паланок.
      Період Нової Січі (1734-1775 рр.) займає важливе місце в історії нашого краю. Тут помітно пожвавлюється економічне життя, збільшується кількість населення, виникає багато сіл, слобід, козацьких хуторів (зимівників). На Запорозьких Вольностях, крім козаків, з'являється нова категорія населення - посполиті люди, адміністративне підпорядковані козацькій владі. Якщо у 1734 р. присягу склали 7268 козаків, які повернулися з Олешок (правда, самі запорожці вказували, що їх повернулося в рідні краї 30 тисяч), то у 1757 р. кошовий отаман Григорій Лантух доповідав, що в межах Запорозьких Вольностей проживало 40 тисяч козаків. За підрахунками професора В.О.Пірка, на початку 60-х рр. на Запорожжі проживало 50 тисяч чоловік.
      У середині та другій половині XVIII ст. принципово змінюється характер господарства на Запорозьких Вольностях. Якщо на початку історії Запорозької Січі господарство мало переважно характер промислу (полювання, рибальство, морські походи за здобиччю тощо), то згодом провідне місце займає скотарство, а в період Нової Січі все більшої ваги набуває землеробство. Як зауважив один із авторитетних дослідників історії Запорозької Січі О.О.Рябінін-Скляревський, "само Запорожжя почало колонізуватися, перетворювати промисловий характер господарства на новий лад. Заселялися містечка, села, слободи, хутори, зимівники, плуг пройшов по незайманому степу, хліборобство почало конкурувати з скотарством, слобода з зимівником". Більше того, старшинські хутірські господарства все сильніше втягуються у внутрішній і зовнішній ринок, торгуючи продуктами, пов'язаними зі скотарством, а також різними промислами (наприклад, продавали в'ялену рибу, сіль). Документи свідчать, що чумацький промисел, посередницька торгівля були прибутковими статтями запорозької скарбниці, як і доходи від утримання перевозів через Дніпро.
      Найбільш заселеною була північна частина Запорозьких Вольностей, що пояснюється двома головними факторами: притоком утікачів з правобережних і лівобережних українських земель, де посилювався соціальний гніт посполитих і козаків, а також віддаленість їх від небезпечного південного кордону. Не випадково, саме тут у 50-60-х рр. виникають нові паланки - Орільська і Протовчанська. Так, у 1744 р. в містечку Стара Самара, яке знаходилося у відомстві Полтавського полку, осіли 120 переселенців з північних полків Гетьманщини, а всього в містечку нараховувалося тоді 439 дворів, що за мірками того часу робило містечко значним поселенням. Початок багатьом населеним пунктам Дніпропетровщини поклали зимівники заможних козаків. Наприклад, зимівник Семена Карнауха, відомий з 1737 р., перетворився в село Карнаухівку. Типовим козацьким зимівником була і нинішня Сухачівка, заснована у 1770 р. козаком Сухачем, Таромське, старовинне козацьке займище, відоме ще з 1704 р. Осадчим Петриківки (Петрівки) був останній кошовий отаман Петро Калнишевський. У 1740 р. виникла Томаківка, у 1750 - Кам'янське20 та інші слободи. За відомістю 1756 р., в містечку Новий Кодак, яке було адміністративним центром Кодацької паланки, проживало 304 козаки, в інших слободах і селах на правому березі Дніпра: в Романковому - 187, в Кам'янському - 115, в Тритузному - 13, в Карнаухівці - 50, в Таромському - 66, в Старому Кодаку - 27 козаків. Великою слободою була Кам'янка (Лоцманська).
      Містечка, слободи, села, хутори об'єднувалися паланкою. Як зауважив відомий дослідник історії козацької України Михайло Слабченко, "Паланка - не просто адміністраційний поділ Вольностів. Вона насамперед господарчо-територіальна одиниця, бо Вольності являли собою власне суму таких одиниць. Отож з Барвінкової Стінки була лісова округа, Бугогардівської паланки - рибна, Самарської - торговельна, Протовчанської - соляна. Специфічність господарчих ознак і відокремлювала ту або ту частину території в особливу одиницю". Хоч у побутовому значенні під назвою паланки розуміли центр адміністративного управління округу. Такий центр - паланкове поселення - було найбільш залюднене з усіх наявних в окрузі.
      Очолював паланкове управління полковник, а при ньому були писар та осавул, які допомагали полковникові, зокрема, в судових справах. Паланкова старшина входила до складу січової старшини, хоч територіальне й була віддалена від Січі. При паланці постійно перебували загони січовиків, які складалися з козаків усіх куренів. Це пояснювалося тим, що Вольності належали всьому запорозькому війську, отже, й обов'язок його охороняти падав на всі курені. Паланкова старшина щорічно обиралася на загальній раді товариства. Паланкова старшина зобов'язана була виконувати розпорядження Коша Запорозького. Займаючись справами земельними і господарськими, паланкова старшина, на думку М.Слабченка, не була вільна у своїх діях. До речі, вона ж здійснювала постійний контроль за процесом заселення земель паланки, проводила облік населення, здійснювала збір податків з посполитого населення своєї паланки. Найбільш самостійною в діях паланкова старшина була у сфері судівництва.
      Отже, новою поширеною формою господарського життя на Запорозьких Вольностях був зимівник. Запорозькі зимівники розвивалися як багатогалузеві хутірські господарства, у яких використовувалася наймана праця, оскільки на Запорозьких Вольностях ніколи не було кріпацтва. Такий характер господарства, що суперечив феодально-кріпосницькій системі Російської імперії, а також суспільно-політичний лад Запорозької Січі, несумісний із самодержавством, були причинами все сильнішого наступу царизму на запорозькі землі з метою в слушний момент ліквідувати автономію Запорожжя. Цьому сприяли і об'єктивні обставини - розширення внаслідок воєнного протиборства з Османською імперією південного кордону Росії, на шляху якої до Чорноморсько-Азовського узбережжя знаходилися запорозькі землі.
Запорізький козак у повному озброєнні.
Гравюра ХІХ ст.
      Великий вплив на становище Запорозької Січі мало утворення у 1751 р. Нової Сербії та Слов'яно-Сербії, які займали північні частини Кодацької і Бугогардівської паланок та береги рік Лугані, Сіверського Дінця, Бахмута. Офіційно ці адміністративно-територіальні одиниці були створені для оборони південного кордону, а фактично - для приборкання запорожців, бідніша частина яких у цей час активно включилася в гайдамацький рух на Правобережній Україні (підвладній Польщі), що чимдуж посилювався. Вони були заселені іноземцями (сербами, угорцями, болгарами, волохами, греками). Крім того, Нова Сербія заселялася українськими козаками і посполитими з Лівобережної та Правобережної України. У 1764 р. Нова Сербія і Слов'яно-Сербія були ліквідовані і включені до новоствореної Новоросійської губернії.
      У 1768 р. почалася російсько-турецька війна, яка мала серйозні наслідки для нашого краю. Запорожці взяли в ній активну участь, проявивши хоробрість і кмітливість. Генерал-фельдмаршал П.А.Рум'янцев 15 червня 1769 р. писав кошовому отаману: "Учиненные вами над неприятелем поиски возвышают общественно славу всего Запорожского войска... Они суть истинным доказательством... неутомимых трудов и ревностнейшей верности... Запорожского войска". За успішну бойову кампанію 1770 р. Запорозьке військо було нагороджене царською грамотою, а кошовий отаман П.Калнишевський - медаллю з діамантами. Відома дослідниця історії Запорозької Січі О.М.Апанович також звернула увагу на наукове значення Дунайської експедиції запорожців 1771-1773 рр., оскільки вони провели навігаційні роботи по дослідженню дунайського і чорноморського шляхів та-склали їх перші локації. За участь у бойових операціях під час війни Військо Запорізьке отримало від уряду нові клейноди. Принагідне зазначимо, що в ході бойової операції у жовтні 1770 р. запорожці захопили обози хана Крим-Гірея та ординський ясир - 673 волохів-молдаван і близько 100 євреїв. Волохів вони відправили до Старого Кодака, а євреїв - до торговельного містечка Нові Кодаки. Ці та ще 1300 волохів, визволених запорожцями під Очаковом, за дозволом Коша поселилися неподалік від Старого Кодака, утворивши село Волоське на Дніпрі та Волоські хутори на Сурі.
      У роки війни була споруджена нова лінія укріплень від Азовського моря до Дніпра, яка "підперла" лівобережну частину Запорозької Січі з півдня, перекривши козакам доступ до Азовського моря. За Кючук-Кайнарджійським мирним договором 1774 р. до Російської імперії відійшли землі між Дніпром і Бугом та на узбережжі Чорного моря. Завершення війни вирішило і долю Запорозької Січі.
      У ніч на 5 червня 1775 року військо під загальним командуванням генерал-поручика П.Текелі, яке поверталося з фронту, за таємним наказом Катерини II раптово оточило Січ і зруйнувало її. Лише 3 серпня був проголошений царський маніфест про скасування Січі, котра "вконец уже разрушена со истреблением на будущее время и самого названия запорожских казаков". Почалася нова сторінка в історії нашого краю.
Південна карта України 1730-ті - середина 1770 рр.
(Карта-схема складена В.О.Пірком).
      Доля запорозьких козаків після "атакування" Січі склалася по-різному. Кошовий отаман П.І.Калнишевський таємно був відправлений до Соловецького монастиря, що у Білому морі. 25 років таємний в'язень монастиря перебував у засланні, безвісти пропавши для рідних та запорожців. Його звільнили незадовго до смерті, а помер він там же у 112-річному віці (1803 р.) Місце його поховання в Соловецькому монастирі було виявлене лише у 70-х рр. XIX ст. Інші впливові старшини - військовий писар Іван Глоба та військовий суддя Павло Головатий були відправлені до Сибіру, деякі були засуджені. Більшість же козацької старшини середнього порядку була зарахована на офіцерські посади до російської армії. Частина запорожців під час розорення Січі врятувалася втечею і заснувала Задунайську Січ (1775-1828). Козаки, які проживали в слободах і містечках, були перетворені на державних поселян.
      У колишній Січі (столиці) і паланкових поселеннях розташувалися гарнізони царських військ. Запорозькі землі спочатку були включені до Новоросійської губернії і роздані в приватне володіння переважно іноземцям, які знаходилися в російському підданстві, російським урядовцям і офіцерам, а також українським поміщикам старшинського походження (з колишніх Запорожжя і Гетьманщини). Величезні земельні площі в нашому краї отримали Г.О.Потьомкін, О.О.Прозоровський, О.О.В'яземський, Й.І.Хорват та ін. За архівним документом, у 1776-1782 рр. запорозькі землі у володіння отримали 34 особи, серед них і ті, які стали заселяти свої нові землі прийшлими людьми і які стали засновниками багатьох нині існуючих населених пунктів нашої області.
      Указом Катерини II від 9 вересня 1775 р. була утворена Славенська і Херсонська єпархія, котра включила в себе землі колишньої Запорозької Січі, землі, приєднані за Кючук-Кайнарджійським миром 1774 р., та ті, на яких ще у 1764 р. була утворена Новоросійська губернія. Першим архієпископом цієї єпархії став надзвичайно освічений грек Євген Булгаріс, у котрого пізніше Г.Потьомкін купив цінну бібліотеку, призначену для університету в Катеринославі. Починаючи від 1775 р. і до 1802 р. на території Південної України відбувалися безкінечні адміністративно-територіальні зміни.
      Остання чверть XVIII ст. - це період в історії нашого краю, який характеризується якісно новими процесами в політичному, соціально-економічному і культурному розвитку. Більш інтенсивно йде процес заселення і господарського розвитку, заснування нових поселень, появи перших мануфактур, будівництва міст. Царський уряд добився контролю за міграцією населення в нашому краї. Приток населенню (головним чином, з Правобережної та Лівобережної України, а також на пільгових умовах іноземців, запрошених урядом для колонізації запорозьких земель) мав своїм наслідком появу нових міст, слобід, сіл -державних, військових, приватновласницьких.
Г.О.Потьомкін-Таврійський.
Портрет невідомого художника.
1780-х рр.

      У зв'язку з питанням про інтенсивне заселення краю і появу нових поселень згадаємо легенду про так звані "потьомкінські села". Легенда про фальшиві села, які по волі генерал-губернатора краю князя Г.О.Потьомкіна виникали на шляху руху цариці Катерини II, яка мандрувала на Південь, не відповідає дійсності. Як свідчать історичні джерела, це були реальні козацькі і посполитські слободи вздовж узбережжя Дніпра, лише певним чином прикрашені. Характерними для місцевих слобід, містечок, сіл, хуторів були охайність і естетика в зовнішньому вигляді житла та господарських будівель, у благоустрої подвір'я і всього поселення. Причому нові поселення, які виникали в межах колишніх Запорозьких Вольностей, своїм ресурсом мали і населення розкиданих по широких просторах хуторів і сіл. В ордері Г.О.Потьомкіна генералу П.Текелі від 18 червня 1775 р. щодо адміністративних заходів на землях ліквідованої Запорозької Січі читаємо: "Переписать число душ в каждой слободе особно и сделать положение, к которому пикинерному полку по удобности и ближайшему разстоянию каждая из них приписана быть должна. А узнав число людей, желающих поселиться в сей провинции, следует назначить им места, на которых к пребыванию их должно строить слободы, наблюдая при том, чтоб мелких и повсюду розсыпаных селений ни каким образом заводить не дозволять, но назначить таковым слободам выгоднейшия, как для жизни, так и для способного ими управления места при больших дорогах и безопасных местах, так чтоб избегнуть на будущее время, в случае какой непредвидимой надобности, нарядов подвод из дальних мест". 24 вересня 1775 р. Г.О.Потьомкін пише в ордері азовському губернатору В.О.Черткову: "Господин генерал порутчик и кавалер Текеллий от 29-го минувшего августа рапортом между протчим требовал от меня, чтобы разсеянных зимовниками запорожцов, хотя они все поселение ныне имеют и в выгодных для себя местах, свесть по нескольку в самыя удобнейшия места, расположенные близ дороги для заведения деревень и чтоб сию комиссию возложить на вас обще с господином губернатором Новороссийской губернии..."
      Ця вимога будувати поселення у вигідних місцевостях і при великих шляхах (Дніпро був найзначнішим водним шляхом) часто звучить у документах того часу. У документі 1779 р. також зустрічаємо вимогу, "дабы все живущие ныне зимовниками старшини и козаки переселились, где которой пожелает в городах или в государственные слободы". В рапорті полковника І.М.Синельникова новоросійському губернатору М.Д.Язикову від 26 березня 1780 р. знову говориться про вимогу і заохочення переселення козаків із зимівників у міста і державні слободи.

ЛІТЕРАТУРА:

      1. Бинкевич В.В., Каменко В.Ф. Городок старинный запорожский Самарь с перевозом. - Днепропетровск, 2000. - 156 с.
      2. Кабузан В.М. Заселение Новороссии в XVIII - первой половине XIX века. - М., 1976. - 307 с.
      3. Макаревский Феодосий. Материалы для историко-статистического описання Екатеринославской епархии. - Днепропетровск, 2000. - 1080 с.
      4. Пірко В. Заселення Степової України в ХУІ-ХУІІІ ст. - Донецьк, 1998. - 124 с.
      5. Ревский С.Б. Екатеринослав-Кильченский. Историко-архитектурный очерк. - Днепропетровск, 1974. - 95 с.
      6. Скальковський А.О. Історія Нової Січі, або останнього Коша Запорозького. - Дніпропетровськ, 1994.
      7. Стороженко І.С. Богдан Хмельницький і воєнне мистецтво у Визвольній війні українського народу середини XVII ст. Кн. перша: Воєнні дії 1648-1652 рр. - Дніпропетровськ, 1996. 319 с.
      8. Сzolowski Aleksander. Kudak.-Lwow, 1926.-S. 28.
      9. Український степовий кордон в середині XVI ст.: Спогади Барського старости Бернарда Претвича. - Запоріжжя-Київ: ОА "Тандем-У, 1997. - 84 с.
      10. Швидько Г.К. Актові джерела до історії Запорозької Січі // Південна Україна ХУІІІ-ХІХ ст.: Записки науково-дослідної лабораторії історії Південної України ЗДУ. - Запоріжжя, 2000. - Вип.5. - С.9-18.
      11. Яворницький Д.І. Дніпрові пороги. - Дніпропетровськ, 1989. -141с.
      12. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. - Днепропетровск, 1989. - 197 с.

Глава III. ГУБЕРНСЬКЕ МІСТО
                 (1776-1880 рр.)




   Витоки міста на Дніпрі
   Перші проекти Катеринослава
   Промисловість і торгівля
   Населення Катеринослава
   Міське самоврядування
   Територіальне зростання. Забудова міста
   Громадське та культурне життя
   Видатні катеринославці
   Пореформений період у житті міста


      Друга половина XVIII ст., відома в європейській історії як доба Просвітництва, змінила історичну долю Північного Причорномор'я та Степової України. 1770-ті - 1790-ті роки позначилися у Південній Україні збільшенням кількості населення, подальшим господарським освоєнням, розвитком духовної культури.
      Нова влада ввела нову систему управління. Були утворені губернії відповідно до загального адміністративно-територіального поділу тогочасної Росії. У 1774 р. частина Південної України, яка вже тоді знаходилась під контролем Росії, була поділена на дві губернії: Новоросійську та Азовську. До Новоросійської губернії відійшли землі між Бугом та Дніпром, а до Азовської - між Дніпром та Доном. У 1775 р. до складу цих губерній були включені землі колишньої Запорозької Січі. Одразу після створення Азовської губернії губернатор, "генерал-майор и кавалер", Василь Чертков розпочав діяльність по заснуванню нового губернського міста. За дорученням генерал-губернатора князя Г.О.Потьомкіна Чертков вирушив у подорож територією губернії з метою знайти місце для губернського центру. Існує думка, що це завдання він виконав недостатньо кваліфіковано, бо обрав для губернського міста лісисту й заболочену місцевість при впадінні річки Кільчень у ріку Самара, в 8 верстах від лівого берега Дніпра. Насправді ж нове губернське місто проектувалось як місто-фортеця поблизу оборонної Нової Української або Дніпровської лінії фортець, котра простягалася від Азовського моря до Дніпра. Тобто і місце для розташування Катеринослава було обрано дуже добре з точки зору безпеки у разі військових конфліктів.
      В умовах військового протистояння всі перші міста в Південній Україні були опорними укріпленими пунктами та виконували, насамперед, військово-адміністративні функції. Будь-які наміри сприяти економічному розвиткові цих міст-фортець, організувати промисловість та торгівлю зводилися нанівець, якщо вони не були певним чином пов'язані з потребами армії. Після підписання Кючук-Кайнарджійського мирного договору з Туреччиною (1774 р.) військова загроза зменшилася, але не зникла зовсім: відчувалася небезпека нової війни з османами. Міста в цих умовах зберігали своє значення як військово-адміністративні центри. Важливі фактори будівництва міст, як наприклад, вибір місця, залежали передусім від стратегічної необхідності.
      Перша згадка в історичних джерелах про Катеринослав відноситься до 1776 року. 23 квітня 1776 р. В.О.Чертков подав рапорт на ім'я Г.О.Потьомкіна, в якому повідомляв, що місце для губернського центру обране, а проект "...с подлежащим планом, профилями, фасадами и со сметами..." направлений на розгляд Потьомкіна. Місто отримало ім'я на честь імператриці Катерини II. Протягом 1776 року продовжилася інтенсивна підготовка будівництва. Наприкінці 1776 - на початку 1777 року були затверджені проекти і почалася розбудова міста за проектами архітектора Н.Я.Алексєєва. Першими будівлями стали губернаторський будинок, казарми для солдатів, хати-мазанки. У 1778 році була освячена Святодухівська церква. До нового міста з Бєлєвської фортеці21 нарешті переїхали губернські органи управління. До 1781 р. населення Катеринослава зросло: "...явились сюда и купцы и ремесленники и разного звання люди...", частина вірмен і греків, котрі виїхали з Кримського півострова. У місті вже діяли чотири церкви: російська православна, вірменська, грецька, католицька. Тут проводилися ярмарки, працювали шкіряна та свічна фабрики. У 1781 році в Катеринославі налічувалося більше двохсот будинків та мешкало 270 купців, 874 міщани та робітники, 1050 "разного звання людей", всього 2194 "души" (чоловічої статі).
      Збереглися проекти забудови Катеринослава на р.Кільчень. Місто повинно було розташуватися біля ріки Самара та її малих притоків. У північно-східній частині, біля гирла Кільчені, збудували фортецю (ця територія була найбільш захищена й домінувала над іншими районами міста). На південь від фортеці планувався центр, на захід від центру - "форштадт" (передмістя). Плани 1779, 1781, 1782 рр. та статистичні дані показують, що хоча територія та населення Катеринослава збільшувалися, але повільними темпами, після 1781 р. суттєвих змін не відбулося.
Карта-схема околиць Катеринослава у 1770-рр.
      Катеринослав на р.Кільчень не зміг довго існувати на місці, яке обрав для нього губернатор Чертков. Місто побудували на заболоченій території, яка під час весняних паводків повністю ізолювалася та частково затоплювалася. Все це створювало тяжкий клімат та викликало масові захворювання у населення, про що свідчив головний лікар Шенгофель, котрий прибув сюди із столиці 1782 року. Він вбачав цю місцевість "...вредной для здоровья людей, неудобной и гибельной для благосостояния жителей..." Крім цього, судноплавство по р.Самара було майже неможливим, а водний шлях був тоді найбільш вигідним для постачання різних товарів та продовольства. В 1784 р. у Катеринославі налічувалося 3575 чоловік "мужеска пола". Але питання про перенесення губернського центру на правий бік Дніпра було вже остаточно вирішено в указах 1783 та 1784 рр.
      30 березня 1783 року був виданий указ про об'єднання Азовської та Новоросійської губерній та утворення на їх основі Катеринославського намісництва. Згідно з цим указом треба було визначити "...по выгодности местной" нове місце для центрального міста намісництва і перенести туди Катеринослав. 22 січня 1784 року Катерина II видала черговий указ, в якому вказувала: "Губернскому городу под названием Екатеринослав быть по лучшей удобности на правой стороне реки Днепра у Кайдака...".
      У 1783 р., після приєднання Криму, необхідність у новостворених містах, які виконували функції фортець, відпала. Було прийнято рішення ці поселення "...крепостями...более не почитать, обращая во внутренние города или посады."
      Місто-фортеця поступається своїм історичним місцем на користь нового типу міста - адміністративно-економічного центру Д Катеринослав на Кільчені, без сумніву, не відповідав новим вимогам, а тому губернське місто, особливо після 1783 р., треба було розташовувати на перехресті торговельних шляхів, розширювати його територію, розбудовувати промисловість тощо.
      Більш придатне з цієї точки зору місце для Катеринослава було обране ще у 1783 р. - великий високий пагорб на правому боці Дніпра, біля злому ріки, неподалік слободи Половиці, нижче за течією від містечка Новий Кодак. Намісник краю князь Г.О.Потьомкін особисто обрав місце для майбутнього будівництва.
      У період з 1784 по 1787 рр., коли йшла підготовка до будівництва Катеринослава на правому боці Дніпра, Новий Кодак "сделался центром народного прибежища", тут мали проживати купці і міщани, робітники, представники адміністрації, які чекали на побудову міста та спостерігали за підготовчими роботами по зведенню всіх казенних та громадських будівель у Катеринославі.
      Слобода Половиця знаходилася на тому місці, де зараз розташована центральна частина Дніпропетровська. Як видно з проектів Катеринослава кінця XVIII ст., де позначені реально існуючі споруди, забудова Половиці зосереджувалася від сучасної вулиці Ливарної вздовж Дніпра до сучасного театру опери та балету, в ширину її будови досягали лінії сучасного проспекту Карла Маркса. Дату заснування Половиці можна встановити досить чітко, якщо проаналізувати документи осавула Лазаря Глоби - засновника двох катеринославських садів, - опубліковані на початку XX ст. Глоба прибув сюди у 1743 р., а через кілька років неподалік почала заселятися слобода Половиця. Микита Корж, який мешкав деякий час у Половиці, свідчить, що його рідні та знайомі оселилися тут у середині XVIII ст., де вже було кілька козацьких зимівників. На карті Де Боксета 1751 року Половиця позначена як слобода. У 1768 р. її відвідав "головний командир" Новоросійської губернії генерал Ісаков. У 1768 та 1769 рр. вона залишилася недоторканою під час набігу татар на Південну Україну. Місцевість, де знаходилася Половиця, була вкрита дубовим, кленовим лісом, осокою, травою, між лісом знаходилися городи. На горі, вище берега, були збудовані вітряні та водяні млини, кузні. Сама слобода являла собою сукупність хат, частина з землі, частина з дерева. Мешканці Половиці розводили коней, косили сіно, розводили бджіл. У 1779 р. у Половиці налічувалося 125 дворів, у 1784 р. - 130 дворів та близько 800 мешканців.
Степ між Старим і Новим Кодаками.
Малюнок А.Мюнца.
1781 р.

      На схід від Половиці, вище Кодацького порогу, в середині XVIII ст. виникло ще одне запорозьке селище - Лоцманська Кам'янка. У 1750 р. тут була розміщена частина лоцманів з Ненаситецької берегової сторожі та запорозької "гребної флотилії". Інтенсивне заселення Кам'янки проходило у 1770-1780-х роках.
      У 1786 р. Г.О.Потьомкін подав Катерині II документ під назвою "Начертание города Екатеринослава". Програма розвитку Катеринослава, розроблена намісником краю, чітко визначила функції майбутнього міста та масштаби забудови. Наприкінці XVIII ст. Катеринослав планувався як третя, південна столиця Російської держави, економічний, адміністративний і культурний центр Південної України. Гігантські розміри міста, величність і монументальність споруд в уяві Потьомкіна мали символізувати нове життя мешканців південних територій, котрі тільки-но стали частиною Російської імперії
      Катеринослав проектувався як місто нового типу, а його параметри визначалися, деякою мірою, просвітницькою ідеологією з її принципово новим уявленням про людину та соціальне середовище.
      В "Начертании" вказувалося, що тут мають бути побудовані: "Судилище на подобие древних базилик, лавки полукружием на подобие Пропилей или преддверия Афинского с биржею и театром посредине. Палаты государские, где жить и губернатору, во вкусе греческих и римских зданий, имея посредине великолепную и пространную сень... Фабрики суконная и шелковая. Университет купно с академиею музикальною или консерваториею." Катеринослав мав займати площу 20 верст у довжину, 15 верст у ширину, загалом 300 кв. верст. Передбачалося, що головні вулиці міста будуть мати ширину 60-80 метрів.
      Розуміючи необхідність заснування промислових підприємств у місті, яке в силу віддаленості від Чорноморського узбережжя не могло бути значним центром торгівлі, Потьомкін ініціював створення фабрик. 16 серпня 1787 р. в ордері до генерал-майора І.Синельникова Потьомкін наказував: "для заведения фабрик... отвесть на законном оснований надлежащее количество земли.
      За життя генерал-губернатора встигли зробити тільки загальну підготовку до будівництва фабрик: обрали місце, визначили приблизні параметри виробництва. Катеринославські фабрики були відкриті тільки у 1794 р.
      У 1784 р. Потьомкін направив Катерині II "прошение" щодо заснування у Катеринославі Академії наук та мистецтв. Імператриця незабаром видала відповідний указ (від 4 вересня 1784 р.) "...повелеваем основать университет, в котором не только науки, но и художества преподаваемы быть долженствуют..." 13 жовтня 1786 р. імператриця призначила фінансування цього закладу "с академиею художества и музыки с хирургическим и народними училищами" у розмірі 60000 крб. на рік.
      Можна вважати потьомкінські проекти лише проявами гігантоманії тодішнього генерал-губернатора. Проте існували реальні підстави для сподівань у майбутньому стрімкого злету Катеринослава.
      Після 1783 р. Росія повністю утвердилася на Чорноморському узбережжі, а військова загроза в регіоні майже зникли Саме після 1783 р. темпи заселення та освоєння Південної України посилилися, а сам цей процес отримав планомірний характер. Акценти у розвитку міст почали швидко змінюватися: з військового на економічний та культурний. Деяким чином вплинув на розвиток нового міста і так званий "грецький проект" - зовнішньополітична програма російського уряду другої половини XVIII ст.
      Згідно з "грецьким проектом" належало, витіснивши Османську імперію до Азії, відродити Візантійську (Східно-Римську) імперію під управлінням Костянтина, онука Катерини II. Росія прагнула забезпечити своє панування на Балканах. Ця програма була підкріплена дипломатичними та військовими акціями. Саме тоді у Південній Україні (Новоросії) почали вбачати форпост для просування на Балкани до Константинополю. Грецький історик Яніс Тіктопуло зазначає з цього приводу: "У причорноморських губерніях на шляху до Константинополя Потьомкін зводив нові міста...На Дніпрі за зразком періклових Афін почав будуватися Катеринослав... "Програма розвитку Катеринослава на Дніпрі, запропонована Г.Потьомкіним, логічно входила у низку акцій, пов'язаних з "грецьким проектом" на теренах Південної України.
      XVIII століття сильно змінило погляди на функції міста і вимоги до його архітектури. Філософи епохи Просвітництва вважали "ідеальним" місто, збудоване не з чисто утилітарних прагнень, а за канонами класицистичного стилю, з чітким геометричним плануванням, без великих укріплень та з численними зеленими насадженнями. У другій половині XVIII ст. європейські "новомодні" віяння дійшли до Росії. Південна Україна, край, де не було значних міст, розглядалася як поле для експериментів майстрів містобудівництва тих часів. Але досить часто такі спроби вступали у протиріччя з реальними умовами будівництва. Не був винятком і Катеринослав.
      Основні ідеї потьомкінського "Начертания" втілив у собі проект Катеринослава, затверджений 10 жовтня 1786 р. Автором його був Клод Геруа - видатний французький архітектор, який працював деякий час у Росії, дістав тут звання академіка "Академии художеств". У центрі міста, на вершині великого пагорба, Геруа спроектував велику площу з Преображенським собором та головними адміністративними і громадськими спорудами.
      Генеральний план роботи Геруа, виконаний за зразками європейських міст, був погано пристосований до місцевого рельєфу, ігнорувались вітчизняні містобудівничі традиції (наприклад, відсутні традиційні ринкова, соборна, сінна та ін. площі). Проект також не враховував безводність гори, обраної для будівництва центральної частини Катеринослава. Передбачалося водопостачання міста за допомогою колодязів, водопідйомних механізмів, басейнів та фонтанів, але це потребувало значних матеріальних витрат.
      У 1787 році російська імператриця Катерина II вирушила у подорож на Південь Росії до Чорноморського узбережжя. Шлях імператриці лежав через колишні запорозькі землі. Вона провезла два дні у Новому Кодаку (7-8 травня), а 9 травня відбулася урочиста церемонія закладки Преображенського собору - імператриця разом з австрійським імператором Іосифом II та Г.Потьомкіним поклали перші камені у його фундамент.
      У 1789 р. з Кременчука до Катеринослава було нарешті переведене "губернське правління" і він почав функціонувати як адміністративний центр намісництва, яке включало в себе майже всю Степову Україну (за виключенням Криму та прилеглих територій). У перші роки існування міста його намагалися будувати згідно з потьомкінськими проектами. Але згодом стало зрозумілим, що гігантським "прожектам" не судилося втілитися у життя. Потьомкін сам прийшов до висновку змінити проекти одразу ж з початком російсько-турецької війни 1787-1791 рр. Воєнні дії проходили неподалік Катеринослава, на Чорноморському узбережжі. Велика частина коштів, котрі призначалися для Катеринослава, була відправлена на фронт.
Проект Катеринослава роботи І.Старова (з власноручною резолюцією Катерини II "Быть сему").
1792 р.

План Катеринослава.
1792 р.,
промальовок.
      Губернатор В.Коховський писав у 1792 р. Катерині II, що вже 1788 року Потьомкін запросив з Петербурга архітектора І.Старова, щоб створити новий проектний план міста та соборної церкви. Видатний архітектор російського класицизму Іван Старов склав три варіанти плану міста (між 1787-1790; 1790; 1792 рр.)  В порівнянні з проектом Геруа, в проектах Старова територія міста збільшувалася за рахунок придніпровської частини22. Головну вагу зберігала, як і раніше, нагірна частина. В середині пагорба планувалася велика площа, на якій передбачали розмістити намісницьке правління, а за ним - напівкруглу торгову площу. Одна з вулиць, яка починалась від торгової площі та перетинала широкий яр, перетворювалась на "велику дорогу" до Нових Кодаків23. Житловий район на місці слободи Половиця також отримав чітку планувальну структуру. Проекти І.Старова, які значною мірою втілилися в життя, мали великий вплив на формування архітектурно-планувального обрису сучасного Дніпропетровська.
Потьомкінський палац.
Фото 1908 р.
      Протягом 1790-х років місто розвивалося повільно. Преображенський собор, закладений Катериною II, так і не був побудований згідно з початковим проектом. У 1787 році за проектом І.Старова почали зводити кам'яний Потьомкінський палац - резиденцію генерал-губернатора. Це була єдина значна будівля на "горі", яку передбачалося спочатку віддати під центр міста. Фабрики вдалося відкрити тільки у 1794 р. і в більш скромних розмірах, ніж передбачалося. Питання про створення університету і академії було швидко усунене з порядку денного. "Сумма университетская", тобто кошти, призначені на створення університету та інших науково-педагогічних установ, була витрачена на інші потреби.
      Труднощі, які виникли у перші роки становлення Катеринослава, показали, що збудувати нове місто згідно з задумом неможливо. Все це було обумовлено низкою причин. Пішли з життя ініціатори і натхненники будівництва - у 1791 р. князь Потьомкін, а в 1796 р. і Катерина II. Урядова політика щодо Новоросії (Південної України) зазнала змін. Новий імператор, Павло І, змінив адміністративний поділ та назви міст краю. Указ від 17 грудня 1797 р. скасував Катеринославське намісництво, замість нього створювалася Новоросійська губернія з 12 повітів. Катеринослав був перейменований на Новоросійськ і (у 1802 р. йому повернуто колишню назву). Особливо негативно вплинули на розвиток краю укази від 18 та 20 грудня 1797 р., згідно з якими вимагалося "все строения во всей губернии остановить". Кам'яне будівництво відновилося тут лише за часів правління Олександра І (з 1802 р.).
      Катеринослав залишився тепер без урядової підтримки, катастрофічно не вистачало необхідних коштів на будівництво Гора, на якій планувалося розмістити губернський центр, виявилася безводною, а сусідні території перетинали глибокі яри. Дніпровські пороги становили перешкоду нормальному судноплавству, а отже, і торгівлі. Внаслідок цього в останньому десятилітті XVIII ст. виявилися негативні тенденції у розвитку Катеринослава - замість того, щоб стати "Південною столицею", він швидко перетворився на пересічне губернське місто. Сенатор та член Академії наук П.П.Сумароков, подорожуючи Південною Росією, занотував: "Новороссийск есть ни что иное, как мудреная загадка, которую проезжающему надлежит осмотрительно отгадывать. Он увидит губернский город, расположенный в полуверсте от Днепра, на гладкой степи, при подошве горы, простирающейся над ним наподобие вала. Он увидит десятка три обмазанных господских и купеческих домиков, две церкви, ряд деревянных лавок, весьма широкие с худым строением улицы, некоторую монастырскую пустоту, скучное уединение, и весь город не обширнее, притом не красивее порядочного местечка: это будет нынешний Новороссийск..."
      У тих умовах, коли причорноморські міста перебрали на себе функції промислових, торговельних та культурних центрів, степові міста не мали значних перспектив. Порівняно з проектами кінця XVIII ст., реальний Катеринослав існував у більш скромних розмірах. Але протягом першої половини XIX ст. створювалося реальне підґрунтя для того, щоб на його основі у другій половині XIX ст. Катеринослав зміг розвинутися до масштабів великого промислового центра Півдня України.
      Урядова політика стосовно Новоросії (Південної України) сприяла розвитку ремесла та мануфактурної промисловості. Потьомкін писав у квітні 1781 р.: "Всякое новое заведение, особливо в крае, никаких еще мастеров не имеющем, требует со сторони казенной поощрения и помощи..." Інтенсивне будівництво міст, гостра потреба поселенців у житлі, одязі та ін. сприяли розвитку промисловості. У 1794 р. у Катеринославі з'явилися казенні підприємства - суконна та шовково-панчішна фабрики. Катерина II видала відповідний указ від 14 травня 1792 р., який передбачав перевести сюди суконну, годинникову та позументну фабрики з Дубровни, та шовкову - з Купавни. Ці фабрики почали працювати в місті лише 1794 р. Вони утворили велику централізовану мануфактуру, на якій вироблялися сукна, каразея24 та каламенка25.
      На обох фабриках працювали в основному кріпосні селяни. За даними 1797 р., на суконній фабриці було 819 робітників, у тому числі 378 жінок та 115 дітей. До мануфактури також були приписані 1186 осіб сільського населення, які жили у слободі Сурсько-Литовській. Умови праці на мануфактурі були вкрай важкі. Робочий день тривав не менше 15 годин. Працівники проживали у будинках, пристосованих для проживання тільки у літній час, зарплатню отримували невчасно, це викликало протести. У 1820 р. на мануфактурі рахувалось 2438 "людей разных званий и мастерства" та 1372 селяни, які у вільний від польових робіт час також працювали на виробництві.
      Види товарів та обсяги продукції суконної фабрики залежали від замовлень військового відомства та адміралтейства. Панчішна фабрика реалізовувала свої товари на вільному ринку, крім того, вона виконувала замовлення приватних осіб. Катеринославські фабрики працювали на широкий ринок, котрий включав не тільки Новоросію, а й інші регіони України. Як за кількістю працівників, так і за обсягом продукції катеринославська мануфактура була, можливо, найбільшою у всій Південній Україні. Частина товарів, виготовлених фабриками, реалізовувалася серед населення Катеринослава.
      У 1835 р. військовий міністр О. Чернишов видав наказ закрити катеринославську казенну мануфактуру, як збиткову для казни. Її будівлі та "фабричное народонаселение" (тобто робітників та членів їх сімей) передали у військове відомство. Фабрика була закрита після переробки всієї сировини у 1837 р. Німецький учений Франц Гакстгаузен, який відвідав Катеринослав 1844 р., був неприємно здивований тим, що фабрика (точніше, її устаткування) була, по суті, розкрадена. "Будівлі фабрики тепер стоять полишені, у руїнах, що стали притулком для крадіжників та бродяг..." Цьому прикладові автор протиставив приклад іншої суконної фабрики у Катеринославі, яку відкрив у 1833 р. купець другої гільдії К.В.Нейман з Аахену (оселився в місті у 1815 р.). Ця фабрика базувалася на вільнонайманій праці та виробляла щорічно, за даними Гакстгаузена, 18 тис. аршин сукна. Крім того, заробітна платня працівників була незвичайно високою, до 27 крб. на місяць. Фабрика Неймана проіснувала 15 років.
      Крім великої мануфактури, в Катеринославі існували невеликі підприємства, орієнтовані на переробку сільськогосподарської сировини. У 1817 р. була заснована фабрика паперових виробів міщанина Постного. Вона працювала на імпортованій сировині - американській бавовні. Підприємець використовував вільний найм робітників, на відміну від кріпосних казенної мануфактури. Тут виготовлялися різні бавовняно-паперові тканини та "карманны ост-индские платки". У 1819 р. на фабриці було 12 верстатів та 19 працівників, виготовлено 25520 аршин тканини та 3510 хусток. У 1832 р. місцевий купець М.Заславський заснував механічні майстерні та чавуноливарний завод. У різні роки тут працювали 15-30 вільнонайманих робітників. Це було перше в місті підприємство такого профілю. Тут вироблялися віялки, молотарки, устаткування для млинів. Від цього заводу отримала назву одна з найстаріших вулиць міста - Ливарна.
      У 1808 р. у Катеринославі діяли: суконна фабрика, 8 сальних заводів, 8 свічних, 9 цегляних, 1 мильний завод та 1 пивоварня. Пиво вироблялося обсягом до 2000 відер на рік та реалізувалося переважно у Катеринославі. Протягом першої половини XIX століття кількість підприємств помітно збільшилася. У 1856 р. в Катеринославі на вул.Гостинній26 відкрито тютюнову фабрику І.Джигіта, єдину в губернії, яка виробляла турецький тютюн та цигарки.
      Значна частина катеринославців займалася ремеслами й торгівлею. В "Описаний города Екатеринослава и его уезда" 1793 р. вказувалося, що: "жители того города купцы имеют торг красными и мелочными товарами, женщины упражняются в домашних рукоделиях..." Населення Катеринослава пильно оберігало своє право торгівлі в місті. Так, у 1797 р. міська Дума заборонила торгувати "неведомо какого звання человеку", який нічого не платив у казну міста. 30 червня 1792 р. Дума "по удобности времени и выгоде для жителей" постановила: з 1793 р. проводити щорічно 4 ярмарки: 1-го січня, 21-го квітня (день народження Катерини II), 28 та 29 червня, 20 та 22-го вересня (на честь днів народження Павла та коронування Катерини). Весь прибуток, отриманий від проведення ярмарків, надходив у казну міста. У 1820 р. тут налічувалося вже 6 ярмарків. У 1835 р. в місті відкрито перше страхове товариство. Ще в описі Катеринослава 1796 р. говорилося: "Сей город... имеет для торговли удобности, как посредством водяной по реке Днепру коммуникации, так сухим путем и учрежденных ярмонков и торгов, на которые из разных мест купечество с товарами съезжается..." Автор того ж опису визначав причини, які перешкоджали вільному розвитку комерції у тогочасному Катеринославі: 1) невпевненість купців у стабільності ситуації (зважаючи на приховані реквізиції міських будівель на потреби адміністрації та постої військ); 2) невиконання указу Катерини II від 2 жовтня 1795 р., згідно з яким усім поселенцям на Півдні, які влаштовують підприємства або лавки, надавалися пільги (звільнення від податків та постоїв) на 10 років. Автор опису зробив такий висновок: якщо ці перешкоди будуть подолані, то... "кажется, надлежало бы ожидать верных успехов в скором застроении Екатеринослава и других новых городов".
      Документи міських адміністративних установ свідчать, що протягом першої половини XIX ст. ситуація в цій сфері якісно не змінилася. 3 різних регіонів Росії до Катеринослава привозили сіль, металеві вироби, ліс, хутра, а вивозили хліб, сукна, шерсть, шкіряні вироби, мило, свічки та ін. Дещо пізніше, у 1863 р. тут було реалізовано товарів на 18368,5 тис. крб. Етнограф та письменник О. Афанасьєв-Чужбинський так описував (у 1863 р.) своє враження від ярмарки: "Я провел в Екатеринославе дня четыре во время Петропавловской ярмарки, желая взглянуть на разнообразньїй люд, сошедшийся и съехавшийся из окрестности. Хотя это, собственно, шерстяная ярмарка, однако, пользуясь этим случаем, наезжают купцы из больших городов, и устраивается так называемый панский ряд, в котором вы найдете самые изящные и модные материи, и золотые и серебряные вещи; одним словом, можно отыскать все..."
      Отже, за перші десятиліття у Катеринославі з'явилася низка промислових підприємств, які в цілому забезпечували своєю продукцією потреби мешканців міста. Товари, які вироблялися тут, навіть вивозили до інших міст країни . Казенна мануфактура (1794-1837 рр.) взагалі була одним з найбільших підприємств Півдня. Однак торгівля не отримала достатнього розвитку (порівняно з Одесою та іншими центрами морської торгівлі) Велика частина катеринославців жила за рахунок підсобних господарств. У 1865 р. мешканці міста мали 1073 коней, 748 корів, 750 свиней, 224 кіз і овець. І все ж в цілому можна говорити про повільний економічний розвиток Катеринослава протягом першої половини XIX ст.
      Запроваджуючи курс, спрямований на швидке заселення Півдня України, царський уряд знаходив різні джерела поповнення кількості мешканців. З імператорських указів видно, що для освоєння новоросійських земель населення залучалося у різний спосіб: проголошувалася амністія та надавався притулок кріпакам-втікачам, продовжувалися пільги на кілька років "купцам и мещанам и всем, приходящим из-за границы в губернию Екатеринославскую жителям..."
      Великі надії пов'язувалися з переселенням у ці землі іноземців, які мали сприяти економічному зростанню Новоросії. У 1789 р. до Катеринославського намісництва з Нідерландів прибули меноніти - представники протестантської релігійної течії. Їм були надані значні пільги, які полягали у свободі віросповідання, звільнення від рекрутської та постойної повинностей, від податків на 10 років; також надавалися різні субсидії грошима та продуктами. Згодом почалося переселення німецьких колоністів та інших етнічних груп. Штаб-квартира установи, яка контролювала цей процес - "Контора опекунства Новороссийских иностранных поселенцев", була утворена 6 квітня 1800 р. та перебувала у Катеринославі. Частина новоприбулих колоністів осіла в губернському центрі. Вони досить швидко зайняли вагомі позиції в промисловому секторі економіки міста, зокрема, меноніти. Так, Тіссен вперше збудував 1805 р. у центрі Катеринослава млин, а 1810 р. заснував новий, паровий млин. Інші меноніти також займалися створенням борошномельних підприємств. У 1880-х рр. менонітські млини були на першому місці за обсягами переробки зерна в Катеринославі.
      У першій половині XIX століття населення Катеринослава повільно збільшувалося. У 1800 р. чисельність населення склала 2634 чол.; у 1825 р. - 8412; у 1850 р. - 8998-ЇДомінуючими соціальними групами були міщани, дворяни та селяни. Серед національних меншин виділялися єврейська та караїмська общини. Цікава характеристика населення краю (і міста) наведена у "Военно-статистическом обозрении Екатеринославской губернии", виданому 1859 р. при І відділі департаменту Генерального штабу: "...жители вообще во всей губернии, пользуясь здоровим климатом, достигают большей частию глубокой старости и, имея легкие средства к жизни, рано женятся, поэтому число родившихся значительно превышает число умерших".
      Вже у 1790-х рр. сформувалася система міського самоврядування, яка майже в незмінному вигляді проіснувала до 1870 р. 21 квітня 1785 р. була видана "Грамота на права и выгоды городам Российской империи". Жалувана грамота проголошувала право міського самоврядування. Громадяни міста поділялися на шість категорій: 1) мешканці, які мали власність у місті; 2) купці всіх трьох гільдій; 3) ремісники; 4) іноземці та особи з інших регіонів Росії, зайняті у міській промисловості; 5) видатні громадяни, адвокати, вчителі та інші фахівці, художники та підприємці з майном понад 5 тис. крб.; 6) люди, зайняті в промисловості та ремеслах.
      Самоврядування було складним за своєю структурою. Його здійснювали такі установи: "собрание общества градского", загальна міська Дума та шестигласна Дума (за кількістю розрядів міського населення). Формально "собрание общества градского" було органом, до якого входили всі мешканці міста, без різниці категорій та майнового цензу. Однак реальним правом займати виборні посади користувалися тільки особи, що мали вік понад 25 років та капітал не менше 5 тис. крб. Загальна міська Дума офіційно представляла всіх мешканців міста. Однак вибори до неї проходили не на загальному зібранні "общества градского", а за розрядами, на які воно поділялося. Шестигласна Дума складалася з міського голови та шести гласних від окремих категорій мешканців міста. Ця Дума займалася конкретними справами й була найбільш ефективним органом міського самоврядування.
      У березні 1787 року відбулися вибори до першої міської шестигласної Думи, а пізніше була створена загальна міська Дума. Першим міським головою Катеринослава був купець Іван Шевелєв. Його наступниками на цій посаді стали Дмитро Горяїнов (1791, 1797, 1811 рр.), Петро Башмаков (1794 р.), Григорій Кустов (1796 р.).
      Особливу роль у роботі органів самоврядування відігравало купецтво. З 1787 р. протягом першого століття історії Катеринослава міськими головами були виключно купці. Хоч на рубежі ХУІІІ-ХІХ ст. чисельність купців була невеликою (у 1825 р. -185 чол.), саме вони зверталися до центральних органів влади країни з петиціями про міські потреби. Також, якщо уряд не виділяв коштів на будівництво деяких важливих об'єктів, купці фінансували це будівництво з власних коштів (наприклад, у випадку з будівництвом мосту через р. Дніпро та поштової станції). Купець Іван Колесников побудував на свої кошти Успенську церкву. 100000 карбованців пожертвував на побудову кам'яної Троїцької церкви купець Федір Дупленко. Завершив будівництво інший купець - А.Кирпишников, який виділив для цього ще 15 тисяч карбованців. Всі ці купці були водночас міськими головами. Видатними діячами міського самоврядування також були купці Я.Рохлін, Д.Пчолкін, П.Калабухов, І.Лов'ягін та ін. Великою проблемою у першій половині XIX ст. було недотримання законодавчих норм у галузі міського самоврядування, внаслідок якого створювалися перешкоди для роботи відповідних органів. Це викликало численні петиції мешканців, згадки про які збереглися в офіційних документах.
Герб Катеринослава.
Затверджений у 1811 р.
      Важливою ознакою міського самоврядування, символом міста був герб. У 1811 р. затвердили герб Катеринослава: в блакитному полі вензель імператриці Катерини II з датою 1787 р. (закладка Преображенського собору). Вензель оточували дев'ять золотих зірок. Композиція міського герба стала загальновживаною, її використовували в офіційних документах, періодичних виданнях, листівках аж до революції 1917.
      Як вже відзначалося, протягом першої половини XIX ст. розбудова Катеринослава йшла повільно. Згідно з описом міста 1797 р., тут було лише 11 кам'яних споруд. Після відомого указу Павла І (1797 р.) кам'яне будівництво взагалі не велося. У 1808 р. губернатор Катеринослава у донесенні імператорові вказував на катастрофічну ситуацію з будівництвом "присутственных мест" та соборної церкви. Головною спорудою міста на той час був Потьомкінський палац, який зводився за проектом І.Старова та закінчений 1792 р., вже після смерті власника. Палац та сад при ньому (заснований запорозьким козаком Лазарем Глобою та перетворений на парк англійським садівником В.Гульдом) знаходилися в запустінні. Від палацу збереглися лише стіни, а все інше було зруйноване. У записках Ф.Ф.Вігеля ми знаходимо цікавий опис міста, куди автор приїхав у 1827 р.: "Во всем губернском городе не было ни одной гостиницы, а какой-то заезжий двор, куда меня привезли, и где не знаю чем бы я мог прокормиться. Широкая площадь... спускалась с высокой горы и в прямом направлений тянулась через весь город внизу; по бокам все были низкие домики. Единственное каменное здание во всем Екатеринославе был острог...На вершине горы под именем площади находится пространное пустое поле; с трудом мог я разглядеть на нем нечто выходящее из земли: то бнли выведенные 3 или 4 фута27 кирпичных стен собора... В расстоянии четверги версты оттуда находился Потемкинский дворец... Все это было без полов, без окон, без дверей, и дождь капал сверху сквозь дырявую деревянную крышу..."
      Особливістю розвитку Катеринослава у першій половині XIX століття була наявність двох міських центрів. Цей факт спричинений різницею між проектами та реальними умовами будівництва. Перший міський центр мав розташуватися на горі, але він існував переважно на папері - у проектах І.Старова та на пізнішому плані роботи В.Гесте. Тут знаходилися лише декілька споруд: палац Потьомкіна, канцелярія архієрея, а пізніше (у 1840-1850-х рр.) побудовано гімназію та "богоугодные заведения" (лікарню, притулок для інвалідів, аптеку). Натомість у нижній, придніпровській частині Катеринослава природно виник справжній міський центр. Тут зосередилося все економічне та громадське життя міста. Головна височина з Потьомкінським палацом залишалася незаселеною, натомість квартали прибережної зони забудовувалися дуже щільно. У 1796 р. тут був споруджений перший наплавний міст через Дніпро.
      У 9 квітня 1817 р. був офіційно затверджений генеральний план розвитку Катеринослава, розроблений архітектором В.Гесте, з використанням первісного планування міста 1790-х років архітектора І.Старова. На новому плані центр Катеринослава перенесений у нижню частину біля Дніпра. Колишня головна площа на горі тепер отримала назву Ярмаркової28. У новому центрі виділено низку площ господарського значення - Торгова, Сінна, Рибна. Згідно з цим планом аж до кінця XIX ст. і велася забудова Катеринослава.
Проект Катеринослава роботи В.Гесте.
Затверджений 1817 р.

Проект планування Катеринослава.
1817 р.,
промальовок.
      З цього часу почалася інтенсивна забудова території міста. У Катеринославі зводяться нові великі будинки класичного стилю: корпус суконної фабрики (1825 р.)29; будинок Контори іноземних поселенців30; земська лікарня31; класична гімназія32. За проектами архітекторів П.Вісконті та Л.Шарлеманя у "візантійсько-російському стилі" зводяться Троїцька та Успенська церкви.
Преображенський собор.
Архітектор А.Д.Захаров.
Малюнок середини ХІХ ст.

      Найбільш значною будівлею епохи класицизму слід вважати Преображенський собор. Проекти собору, розроблені в кінці XVIII ст., не здійснилися. Лише 1828 р. вийшов указ імператора Миколи І про закінчення будівництва Преображенського собору. Спочатку його планували збудувати в нижній частині міста, на місці дерев'яної Успенської церкви. Але Микола І написав: "Я считаю лучшим местом то, на коем была закладка покойной императрицы. Собор не єсть здание повседневного посещения, потому временное отдаление от жилой части города не есть препятствие". Новий проект собору, в 6 разів менший за перший варіант, виконав видатний петербурзький архітектор А.Захаров33. Собор споруджено протягом 1830-1835 рр.
      Видатна пам'ятка архітектури - Потьомкінський палац у першій половині XIX ст. дуже змінив свій вигляд. Різні архітектори пропонували реконструювати напівзруйновану будівлю під губернські "присутственные места" та семінарію. Ці проекти не були реалізовані і лише протягом 1830-40-х рр. Потьомкінський палац був кардинально перебудований для засідань Дворянських зборів34.
      Такою є історія головних споруд Катеринослава тих часів. Місто в цілому забудовувалося одно- та двоповерховими будинками. В центрі було багато крамниць на зразок гостинних дворів з аркадами та галереями. Таким побачив Катеринослав О.С.Пушкін у 1820 р. (коли відбував тут тимчасове заслання). Наведемо один характерний уривок зі спогадів сучасника, А.М.Фадєєва, котрий працював тоді в місті: "Екатеринослав тогда представлял... более вид какой-то голландской колонии, нежели губернского города. Одна главная улица тянулась на несколько верст, шириной шагов двести, так что изобиловала простором не только для садов и огородов, но даже и для пастбищ скота на улице, чем жители пользовались без малейшего стеснения".
Центральна частина Катеринослава.
Малюнок І.Айвазовського.
1833 р.

      Стан центру Катеринослава у другій чверті XIX ст. наочно представлений на малюнку І.Айвазовського, який він зробив 1833 р. Тут добре видно хаотичну й різнохарактерну забудову проспекту і одинокий Преображенський собор, що височив над містом. Проспект, спланований для "Південної столиці", дуже широкий і не відповідав масштабам простого губернського міста.
      Один із сучасників, Порфирій Яненко, так описував центр міста у 40-х роках XIX ст.: "... по проспекту от моста35 представлялась пустыня, только замечались дом директора фабрики..., винные громадные подвалы..., острог на Качельной площади, похожий больше на подвал36, с другой сторони - Казенний сад. Улица представляла самый безобразний вид: постоянная грязь невылазная, где вчастую кареты останавливались и их вытаскивали с пассажирами волами. Улицу перерезывали поперек два провалья..."
      Благоустрій центральної частини Катеринослава був проведений у кінці 1840 - на початку 1850-х рр. завдяки зусиллям тогочасного губернатора А.Я.Фабра яри були засипані; "гору" зрівняли, а на частині проспекту до вершини пагорба проведені два паралельні бульвари - кожний з двома рядами високих дерев, смугами кущів бузку та пішохідними алеями посередині. Значення цього заходу важко переоцінити. Реконструкція відкрила шлях до забудови нагірної частини (проходила інтенсивно до початку XX ст.), з'єднала два міські центри. Зовнішньо Катеринослав нарешті став позбавлятися ознак провінційного міста.
Пам'ятник російській імператриці Катерині ІІ,
відкритий 26 вересня 1846 року.
Скульптори В.Мейєр та Ф.Мейєр.
      ''У середині XIX ст. нагірна частина Катеринослава залишалася, як і колись, незабудованою. Соборна площа являла собою пустир, на якому стояв Преображенський собор. У північно-східному куті розташовувались будинок Дворянських зборів37 та резиденція архієрея38. З часом біля собору з одного боку піднялася триповерхова лікарня, зведена у 1837-1848 рр., а з іншого боку - двоповерховий будинок першої класичної гімназії (1858-1861 рр.). У 1846 р. в центрі Соборної площі був урочисто відкритий пам'ятник Катерині II. Скульптура, створена 1788 р. в Берліні німецькими майстрами на замовлення А.Гончарова - діда дружини О.С.Пушкіна - для свого маєтку, не була там встановлена з різних причин. Пізніше її купило катеринославське дворянство і встановило у місті. Частина площі біля статуї була засаджена деревами та огороджена. Новостворений сквер отримав назву Катерининського.
      Поступово проходила забудова західного схилу пагорба. У південно-західній частині з'явилася споруда семінарії, яка виходила фасадом на проспект. Трохи нижче семінарії у 1830-1840-х рр. знаходилася ярмаркова площа з крамницями і коморами. Велику ділянку нижче цієї площі займали адміністративні установи - будинки губернатора і віце-губернатора.
      Економічне і громадське життя Катеринослава зосередилося у нижній частині міста. Тут у серпні 1796 р. була освячена дерев'яна церква Успіння Богородиці (замінена на кам'яну 1850 р.), про яку в тогочасних документах говорилося, що "вона посеред міста і видна звідусіль"39. Того ж 1796 р. з'явилася інша церква - Троїцька, яка знаходилася на великій площі (замінена на кам'яну 1845 р.). Велика вулиця"40 у цьому місці була забудована торговельними рядами-крамницями, магазинами, складами. Тут же щорічно проводилися катеринославські ярмарки.
      Вище проспекту, біля Троїцької церкви, селилися купці, багаті землевласники, поміщики. В цьому районі 1808 р. з'явився двоповерховий дерев'яний будинок з мезоніном та п'ятьма (!) колонами по фасаду. Він призначався для Дворянських зборів, був обставлений розкішними меблями, порцелянами та живописними полотнами, взятими із Потьомкінського палацу. З цією будівлею пов'язана цікава історія. У 1818 р. брат імператора Олександра І великий князь Михайло Павлович під час свого візиту до Катеринослава, побачив асиметрію в оформленні будинку, був дуже незадоволений і звелів негайно прибрати п'яту "крамольну" колону, що й було зроблено. Цей приклад яскраво характеризує тогочасний культурний рівень катеринославського "высшего общества". А сам Дворянський будинок згорів 1838 р.
      Західний кордон міста проходив тоді біля Казенного саду41. У 1806 р. Олександр І наказав наміснику Новоросії герцогу Рішельє в Катеринославі: "...сад нижний предоставить для публичных гуляний, а верхний обратить для разведения систематического садоводства в плантациях фруктовых, редких дерев и растений, дабы снабжать ими Новороссийский край". Верхній (за течією Дніпра) сад, заснований Л.Глобою і переданий до казни, отримав назву Казенного. У 1817 р. у Катеринославі організоване Помологічне товариство (з охорони й влаштування зелених насаджень) і тоді ж почало функціонувати училище садівництва, яке налічувало півтора десятка учнів. Всі ці заклади знаходились у Казенному саду, який до з 1817 р. по 1848 р. доглядав видатний ботанік А. Гуммель з Маннгейму. Завдяки його зусиллям сад, що займав площу до 36 десятин та мав 31 тисячу фруктових дерев, 193 тисячі лісових дерев, більше 20 тисяч кущів, близько 700 видів квіткових та городніх рослин, став одним з найкращих у Південній Україні. У 1843 р. до саду була приєднана велика ділянка і загальна його площа склала 36,5 десятин42.
Будинок Катеринославського губернатора.
Початок ХХ ст.
      Внизу, біля Дніпра, у 1815 році спорудили кам'яну в'язницю. З часом площа навколо неї отримала назву Тюремної, потім Качельної. Будинок в'язниці був знесений у 1850 р., а навколишня місцевість впорядкована лише в кінці століття. В південно-західному районі Катеринослава у 1823-1826 рр. велося будівництво губернської тюрми, яка вважалася найбільшою спорудою в місті і називалася "Тюремним замком". Вона була розрахована на 200 осіб. Будинок був зруйнований у роки громадянської війни.
      Від старої в'язниці починалася вулиця, на якій селилася катеринославська аристократія. Згодом вона стала називатися Дворянською43. На захід від тюрми, відділені від міста лісосмугою, розташовувались корпуси катеринославських фабрик, які після закриття підприємства були передані військовому відомству. До 1860-х рр. фабричні корпуси були останніми значними спорудами Катеринослава, далі знаходилась територія передмість.
      Відомий російський літературний критик і публіцист В.Г.Бєлінський, відвідавши у 1846 р. Катеринослав, писав жінці: "...Город чрезвычайно оригинален; улицы прямые, широкие; есть дома порядочные, но больше все мазанки, по улицам бродят свиньи с поросятами, спутанные лошади. На огромной (незастроенной) площади стоит храм, довольно большой... На этой же площади стоит дворец Потемкина... Средина дворца реставрирована для дворянского собрания, а боковые здания находятся в состоянии развалин. При дворце сад, омываемый заливом Днепра, в саду много деревьев, которые не могут расти в московском климате и которых нет и в Харькове (хотя от Харькова до Екатеринослава только 200 верст), например шелковичное дерево и др. Интересен также казенный городской сад..."

      Життя катеринославців протягом XIX ст. було нелегким. Брукованих вулиць у місті майже не було, освітлення у нічний час з'явилося тільки у другій половині століття. У 1796 р. в Катеринославі відкрився перший наплавний міст через Дніпро, довжиною більше 500 саженів44. Міст споруджували тільки на літній час аж до відкриття у 1884 р. залізничного двох'ярусного мосту. Мешканців міста декілька разів турбували землетруси, повені та епідемії. Так, 11 січня 1837 року в місті стався землетрус, внаслідок чого у стінах новозбудованого Преображенського собору з'явилися тріщини. У квітні 1820 р. катеринославський віце-губернатор Шеміот повідомляв правителя Новоросійського краю графа О.Ф.Ланжерона про неймовірні лиха, заподіяні Катеринославу паводком, якого не було з 1789 р. У місті виявилися підтопленими тюрма, торгові ряди, пивний завод, лісова пристань та близько ста приватних будинків. Це призвело до занепокоєння мешканців. Епідемії холери спостерігалися у 1831, 1848, 1866 рр. В останньому випадку захворіло понад 1100 осіб, близько 250 померли. У 1864 р. Катеринослав охопили великі пожежі.
Успенська церква.
Архітектори А.І.Шарлемань, П.І.Віскронті.
Збудована у 1850 р.

      У 1839 р. у місті вчитель Семевський розпочав систематичні спостереження за кліматичними змінами. Вони тривали до 1842 р., а з 1849 по 1855 рр. проводилися директором гімназії Яковом Дмитровичем Граховим.
      Не було в місті необхідної кількості лікарів і лікарських закладів. Дуже важливою в таких умовах стала діяльність лікарів-ентузіастів, зокрема Карла Роде. Запрошений до Катеринослава Потьомкіним, він залишився тут, багато років лікував і місцеву еліту, і пересічних громадян. Роде мав земельні володіння в Катеринославі, пам'ять про нього збереглася у назві Аптекарської балки.
      У 1798 р. вперше відкрилися "богоугодные заведення" - "богадельня", лікарня та "дом для умалишенных". У 1801 р. у цих закладах працювали один лікар та один наглядач. Усього в стаціонарі налічувалося 25 хворих та інвалідів. Пізніше "богоугодные заведення" склали основу губернської земської лікарні45.
      У 1842 р. до міста приїхав лікар Павло Никифорович Бойченко і почав працювати в "богоугодних заведеннях". Під час Кримської війни (1853-1856 рр.) він завідував усіма лікарнями міста, які приймали поранених, а також брав активну участь у боротьбі з холерою у червні - липні 1866 р. "Не нарушая истины и  без преувеличения можно сказать, что в Екатеринославе все - от высших представителей власти до самого жалкого нищего знали доктора Бойченко", - писав один із старожилів міста. Павло Бойченко став кавалером імператорських орденів, дворянином, закінчив кар'єру керівником медичної служби Катеринославщини.
      Катеринослав на той час ніколи не був місцем бойових дій, але війна не обійшла місто стороною. У 1812 р. під час війни з Наполеоном з Катеринослава були відправлені рекрути та коні, а також воли. З губернії до місць бойових дій направлялися м'ясо, солонина, риба. Катеринославська фабрика постачала сукно. У місті діяли швейні майстерні, де шилося обмундирування для солдатів. Мешканці міста та навколишніх сіл зібрали для потреб армії великі кошти.
      У 1854 р., під час Кримської війни у Катеринославській губернії був оголошений воєнний стан. У зв'язку з цим з'являється вул. Воєнна46. На ній були розташовані військові частини, що потім рухалися на фронт. У Катеринославі цього року зупинявся, прямуючи до Криму, видатний російський хірург Микола Іванович Пирогов. Наступного року він знову відвідав місто, оглядаючи шпиталі з пораненими під Севастополем солдатами. За даними ревізії 1859 р., у Катеринославі проживало близько 17 тис. чол., разом з тим у місті перебувало більше 11 тис. хворих і поранених. Значна частина з них померла і похована у Катеринославі на так званому Севастопольському цвинтарі. Велику роботу по розміщенню та лікуванню хворих провели вищезгаданий П.Н.Бойченко та міський голова І.І.Лов'ягін, який перебував на цій посаді в 1854-1857 рр.
      Коли в 1877 р. почалася російсько-турецька війна, в Катеринославі був проведений збір коштів для допомоги слов'янським народам Балканського півострова, які вели боротьбу з Туреччиною. Дві партії добровольців відправилися на фронт.
      Поступово протягом першої половини XIX ст. Катеринослав стає визначним центром культури і освіти Придніпров'я. Замість університету та консерваторії, які передбачав створити Потьомкін, указом 1792 р. наказувалося організувати у Катеринославі народне училище. Його відкриття відбулося у 1793 р. Вчилися тут діти дворян, купців та чиновників. З 1804 р. у Катеринославському училищі працював учителем малювання відомий художник Фрол Рєпнін-Фомін (1778-1857 рр.), який закінчив академію мистецтв в Санкт-Петербурзі. У період перебування в Катеринославі (1804-1841 рр.) він, зокрема, написав картину "Обращение Минина к нижегородцам", котра експонується зараз у місцевому художньому музеї.
      Народне училище проіснувало до 1805 р., коли почала свою діяльність Катеринославська класична чоловіча гімназія. Першим директором гімназії призначено дійсного статського радника Дмитра Тимофійовича Мізка, котрий у подальшому відіграв велику роль у культурно-освітньому розвитку Придніпров'я. В гімназії разом із загальними дисциплінами викладалося малювання, а педагогами були випускники Петербурзької академії мистецтв. З 1840 р. вчителем малювання та креслення тут працював художник Іван Гродницький. Колишній кріпосний, він став вільним слухачем Академії. У Катеринославі Гродницький пробув 10 років, створив тут низку живописних полотен. У 1825 р. для роботи в гімназії запросили викладачем природничих наук Петра Петровича Сокальського (1832-1887 р.) - талановитого вченого, публіциста, фольклориста, композитора. Хоча серед учнів гімназії переважали діти дворян, купців та чиновників, і кількість учнів була порівняно невеликою, важко переоцінити значення цього навчального закладу.
      У 1805 р. разом з гімназією у місті відкрито повітове учили ще, яке складалося з підготовчого відділення з дворічним курсом навчання та двох основних класів з однорічним навчанням. У 1836 р. до нього додали ще один клас - третій, а в 1867 р. запровадили навчання різним ремеслам. У 1859 р. в Катеринославі вчителем В.С.Панченко при повітовому училищі була створена воскресна школа, спрямована на навчання загальноосвітнім наукам дітей, котрі займалися професійною підготовкою у ремісників. У 1850 р. в місті відкрилося єврейське училище, яке проіснувало до 1873 р.
      Катеринославська семінарія, відкрита 1777 р. у Полтаві, переїхала у 1803 р. у губернський центр і теж відіграла велику роль у поширенні освіти серед мешканців міста. Семінарія готувала церковнослужителів, але серед її вихованців були і майбутні педагоги. Викладання в семінарії мало високий рівень. Відомою людиною в місті був талановитий педагог О.С.Понятовський - викладач математики і грецької мови. Пізніше він працював у Катеринославській гімназії і прославився не лише вчителюванням, а й тим, що подарував місту будинок під першу жіночу гімназію (тепер це середня школа №33). Інший викладач семінарії - Г.Я.Титов відомий як автор "Писем из Екатеринослава", опублікованих в Одесі в 1849 р. Це одна з перших праць, присвячених історії міста.
      Слід указати на існування такого закладу, як "Приказ общественного призрения" (Приказ громадської опіки). Це була фінансово-кредитна установа, заснована у 1788 р., яка надавала позички землевласникам, мала ощадну касу. Приказ займався також влаштуванням у місті шкіл, лікарень, "богоугодных заведений", аптек, сирітських притулків. Управління Приказом здійснювалось колегіальне під головуванням губернатора, у його складі були представники від купецтва, міщанства та селянства. У 1793 р. до відання Приказу губернатор В.Коховський передав похідну військову типографію князя Г.Потьомкіна. У 1796 р. саме тут надрукована перша в Катеринославі книга - "Наставление сыну" В.Золотницького. Його перу належала й перша брошура (1793 р.), присвячена відкриттю народного училища.
      У 1806 р. у Катеринославі відкрився перший театр під назвою "Благородний театр". Він розташовувався на розі вулиць Московської та Стародворянської47. Там була поставлена п'єса "Осмеянное чародейство", написана місцевим автором для дворянських дітей. Однак спроба заснування театру виявилася невдалою. Перший постійний театр було влаштовано лише у 1847 р., кошти на будівництво кам'яного будинку виділив катеринославський купець Абрам Луцький.
      У 1834 р. вперше здійснено спробу заснувати в Катеринославі губернську бібліотеку. До цього невеликі книжкові зібрання існували лише в місцевій гімназії та училищі. Через два роки бібліотека згоріла, але в 1843 р. була відновлена.
      У 1838 р. у місті почала виходити перша газета - "Екатеринославские губернские ведомости". Протягом кількох десятиліть вона залишалася єдиним міським періодичним виданням. Тут друкувалися урядові укази, рішення та постанови, повідомлення місцевих органів управління.
      Громадське життя катеринославців довгі роки обмежувалося зборами у найбагатших будинках для відзначення ювілейних дат. У 1838 р. відкрився перший клуб, названий за традицією "англійським". Про цей клуб у своїх спогадах катеринославський губернський архітектор А.М. Достоєвський писав: "Вечерами я начал ходить в клуб, где мало помалу познакомился со всем городом. Естественно, меня выбрали при первом же предложении в члены клуба и я вечорами стал очень часто посещать его. Этот клуб был тогда единственным в Екатеринославе, он был внесословным: тут были членами и дворяне, и чиновники, и купцы, а поэтому членов было около 300 человек и клуб благоденствовал. Много я потом видел клубов в разных городах, но такого благоустроенного, как екатеринославский периода 1860-1865 годов, я не встречал".
      У 1849 р. зусиллями губернатора А. Фабра та директора училищ Я.Грахова відкритий "Музеум древностей Екатеринославской губернии". Зазначимо, що це був один з перших музеїв на теренах Південної України. Його заснування поклало початок створенню колекції сучасного історичного музею ім. Д.Яворницького.
      У 1861 р. у Катеринославі на вул. Упорній48 купецький син Х.Чауський відкрив типографію з літографією. Півстоліття цей заклад, обладнаний новітнім устаткуванням, не мав рівних собі у місті, тут друкувалися художні та наукові видання, афіші. У 1855 р. на Великій вулиці49 була відкрита фотографічна майстерня відомого в ті часи майстра Левдика. В цей же період з'являється і друга - майстра Л.І.Міткіна, яка проіснувала півстоліття. Син та онук Міткіна також стали фотографами, до нашого часу дійшли чудові фотографії Катеринослава, зроблені членами цієї родини. У 1858 р. в Катеринославі на вул. Олександрівській50 В.Г.Ульман відкрив перший книжковий магазин. Він підпорядковувався петербурзькому книготорговцю Смирдіну. В магазині приймалася передплата на петербурзькі газети та журнали.
      Старий Катеринослав може пишатися цілою плеядою державних та громадських діячів.
      Цікавою є постать С.Х.Контеніуса, призначеного у 1800 р. головним суддею Контори опікунства іноземних колоністів. Контеніус жив у Катеринославі і вважався тут "самой почтенной личностью". У 1809 р. Контеніус дослідив катеринославську суконну мануфактуру. Зібрані ним матеріали мають неабияке значення для історії промисловості на Півдні України.
      У 1818 р. створений Комітет піклування про колоністів південного краю з трьома відділеннями: Катеринославським, Одеським і Бесарабським. Спочатку комітет знаходився у Катеринославі, потім був переведений у Бессарабію. Його головою, "головним попечителем колоністів", було призначено Івана Микитовича Інзова (1769-1845). Він знаходився на цій посаді до самої смерті. І.М.Інзов - генерал, учасник суворівських походів 1799 р. та Вітчизняної війни 1812 р. У Катеринославі він проявив себе як досвідчений керівник "іноземних колоній" та залишив помітний слід в історії російської культури своїм гуманним ставленням до О.С.Пушкіна під час його заслання на південь Росії.
      О.С.Пушкін відвідав Катеринослав у 1820 р. 17 чи 18 травня великий поет прибув сюди з Петербурга "для дальнейшего прохождения службы" у конторі колоністів. Спочатку він зупинився в готелі купця Тихова на вул.Караїмській51, а потім переїхав до маленького будинку в Мандриківці, тодішньому передмісті Катеринослава. Згодом, 4 червня, прямуючи до Кавказу, у Катеринослав прибув М.Раєвський - герой Вітчизняної війни 1812 р. з сином та дочками. Молодший Раєвський - Микола, який учився з Пушкіним у Царськосельському ліцеї, знайшов свого друга у поганому стані52. Генерал Інзов дозволив поету виїхати з Катеринослава на південь. У червні 1820 р. Інзов писав петербурзькому "почт-директору" К.Я.Булгакову: "Расстроенное здоровье господина Пушкина в столь молодые лета и неприятное положение, в коем он по молодости находится, потребовали с одной сторони, помощи, а с другой, безвредной рассеянности, а потому отпустил я его с генералом Раевским, который в проезд свой через Екатеринослав охотно взял его с собой". Кілька днів, проведених у Катеринославі, залишили слід у творчому доробку великого поета. Тут відбулася подія, яка стала приводом для написання поеми "Братья-разбойники". 11 листопада 1823 р., перебуваючи в Одесі, Пушкін писав П.А.Вяземському: "Вот тебе и "Разбойники". Истинное происшествие подало мне повод написать этот отрывок. В 1820 году, в бытность мою в Екатеринославле, два разбойника, закованные вместе, переплыли через Днепр и спаслись. Их отдых на островке, потопление одного из стражей мною не выдуманы..."
      Син директора гімназії Дмитра Мізка - Микола Мізко (1818-1881) став критиком, фольклористом, журналістом, переклав твори Т.Г.Шевченка на російську мову. У 1845-1847 рр. був редактором "Екатеринославских губернских ведомостей." У середині XIX ст. Мізко публікував у столичних виданнях статті, присвячені історії катеринославського театру.
      Велику роль в історії Катеринослава зіграла династія Фадєєвих, родоначальники якої - Андрій Михайлович Фадєєв та його жінка, з роду князів Долгорукових, оселилися у Катеринославі у 1815 р. Титулярний радник А.М. Фадєєв був направлений в Контору опікунства іноземних колоністів "на вакацию младшего товарища главного судьи". У 1818 р. його призначили управителем Катеринославської контори Комітету колоністів. За майже двадцятип'ятирічну службу тут він багато зробив для заселення краю та добробуту поселенців, розвитку землеробства, тваринництва, підняття економічного і культурного рівня регіону. Фадєєв відомий як автор наукових праць з історії іноземних колоній у Північному Причорномор'ї та мемуарів, багато сторінок яких присвячені Новоросійському краю і Катеринославу. Він також був обраний членом Російського географічного товариства.
      Дочка А.М.Фадєєва, Олена Андріївна Ган (1814-1842) стала відомою письменницею, яка у своїх творах гостро піднімала питання щодо ролі жінки в тогочасному суспільстві. Олена Ган писала під псевдонімом Зенеїда Р-ва. Про неї відомий літературний критик Вісаріон Бєлінський висловився так: "ни одна из русских писательниц не обладала таким замечательным талантом, как Зенеида Р-ва". Олена Ган мала двох дочок, які також стали письменницями.
      Олена Петрівна Блаватська (1831-1891) - письменниця теософічного напрямку (відома під псевдонімом Радда-бай), яка спробувала синтезувати міфологічні, релігійні, оккультні, філософські та наукові доктрини Заходу і Сходу. У 17 років вона покинула старого чоловіка та відправилася мандрувати країнами Сходу. У 1875 р. разом з полковником Олькоттом вона заснувала в США "теософічне товариство", яке існує й зараз.
      Віра Петрівна Желіховська (1835-1908) відома як автор повістей та оповідань для юнацтва.
      У Катеринославі відзначився Андрій Михайлович Достоєвський, брат відомого письменника, губернський архітектор Катеринослава у 1860-х рр. Зокрема, він керував брукуванням центральних вулиць та благоустроєм ярів. У місті збудував будинки торгових рядів і чоловічої класичної гімназії.
Катерининський проспект.
Загальний вигляд.
Початок ХХ ст.
Нині проспект ім.К.Маркса.

      Без сумніву, найбільш помітний внесок у розвиток Катеринослава середини XIX ст. зробив Андрій Якович Фабр, який обіймав посаду катеринославського громадянського губернатора з 1847 по 1858 р. Син садівника, запрошеного Г.Потьомкіним з Європи для облаштування кримських садів, він успадкував від батька німецький педантизм та господарність. Фабру належить ідея реконструкції центру міста, яку вдалося успішно реалізувати під його ж керівництвом. Саме йому Катеринослав зобов'язаний відомими бульварами на центральному проспекті. Фабр був причетний і до створення культурних закладів, зокрема, ініціював заснування (у 1849 р.) першого музею старожитностей. Він був одним з п'яти членів-засновників Одеського товариства історії і старожитностей у 1839 р. Обіймаючи високу посаду губернатора, Фабр відзначався особливою скромністю. Мешканці міста віддали належне заслугам Фабра - він став дуже популярною в Катеринославі людиною, бувальщини про нього розповідали і наприкінці XIX ст.
      Не можна не згадати двох діячів духовного звання, які плідно працювали на ниві досліджень рідного краю - єпископів Гавриїла (Розанова) та Феодосія (Макаревського). Єпископ Гавриїл обіймав з 1828 по 1837 р. катеринославську кафедру і був першим істориком міста. Зокрема, він опублікував спогади запорожця Микити Коржа - цінне джерело з історії краю XVIII ст. Єпископ Феодосій відомий нам як автор фундаментальної енциклопедичної праці "Материалы для историко-статистического описання Екатеринославской епархии", виданої 1880 р.
      Кращих представників Катеринослава тих часів відрізняла особлива енергія, патріотизм і наполегливість у досягненні поставленої мети (нерідко такою метою була саме користь місту), робота "на кінцевий результат", хоча його і доводилося чекати довгі роки. Врешті-решт, напружена творча діяльність мешканців, котрі майже з нуля починали розбудовувати своє місто, причому практично без урядової підтримки, принесла відчутні здобутки. Саме впродовж першої половини XIX ст. закладаються підвалини і характерні риси міста - створюється історичний центр, зароджуються промислові підприємства, нарешті, формується менталітет мешканців.
      Звичайно, справжньою "Південною столицею" стала Одеса. Хоч друкарня та державні навчальні заклади у Катеринославі з'явилися раніше, ніж в Одесі, вони не змогли швидко розвинутися, як аналогічні установи, відкриті в Одесі дещо пізніше. Театральне життя та друковані періодичні видання з'явилися в Одесі раніше, ніж у Катеринославі, ще на початку XIX ст. Але Катеринослав значно поступався Одесі у темпах економічного зростання і, як наслідок, в галузі культурного життя.
Панорама Придніпровської частини Катеринослава.
В центрі - Успенська церква та дерев'яний наплавний міст через р.Дніпро.
Фото 1870-х рр.

      Великого злету довелося чекати довго. Катеринослав 1850 р. залишався звичайним губернським містом. Про це яскраво свідчить його опис з "Военно-статистического обозрения Российской империи": "Екатеринослав, губернский город простирается... в длину по Днепру до 7, а в ширину от 1 до 2 верст. Часть города, устраивающаяся ныне на самом нагорнем берегу к новому собору, нуждается в воде, по неимению еще хорошо устроенных спусков к Днепру...Из зданий города особенно достойны примечания Преображенский кафедральний собор,... дом дворянского собрания, обращенный из бывшего потемкинского дворца, тюремный замок и здание богоугодних заведений. В городе находится два публичных сада: дворянский (бывший потемкинский) и казенный.
      Из учебных заведений имеется: гимназия с благородним пянсионом, при которой находится замечательная библиотека (до 4000 томов), а также уездное и приходское училища...
      Из фабрик имеется одна суконная, а из заводов: 7 салотопних, 2 миловаренных, 5 свечних..."
      Автор виносить закономірний вирок: "Трудно сказать, чтобы Екатеринослав возвысился когда-либо на степень значительного торгового города. Главными причинами тому: 1. Положение его в стороне от сообщений, ведущих к портовим и значительним торговим городам; 2. Трудность переправы через р. Днепр и переезда через пески на левом берегу Днепра; 3. Близость значительных по торговле городов Харькова и Кременчуга, где с большой выгодой можно делать закупки всякого рода товаров..." Автор опису точно визначив чинники, які перешкоджали зростанню Катеринослава протягом всієї першої половини XIX ст. та разом з тим зумовлювали відмінність розвитку міста від інших міст Південної України.
      Новий етап в житті міста починається з кінця 1850-х рр., а особливо після реформи 1861 р. та пов'язаних з нею змін в соціально-економічних відносинах. Населення міста почало швидко зростати. Джерелом поповнення кількості мешканців Катеринослава виступали в основному селяни, які йшли до міста на заробітки. Якщо в 1857 р. населення міста становило 13217 осіб, то на 1865 р. воно склало 22846 осіб, тобто зросло на 173%. У 1885 р. Катеринослав уже мав 46876 мешканців. За 20 років населення міста подвоїлося. Період, "сонному дреманию подобный", в житті Катеринослава закінчився.
      Цю ситуацію добре ілюструє уривок з книги етнографа і письменника О.С.Афанасьєва-Чужбинського "Поездка в Южную Россию", опублікованої у Петербурзі в 1861 р.: "...Я помню Екатеринослав 12 лет назад, когда его еще можно било назвать городишкой и довольно непривлекательным, как по его строениям, так и по страшной невилазной грязи... Лет девять назад я снова посетил его. За три года Екатеринослав не изменился и, стоя над Днепром почти у порогов, не имел и попытки на значительную торговлю.-.Ту же я встретил грязь, ту же мертвую тишину по улицам и ту же мелкую, беловатую пиль, выедающую.-.Теперь, через девять лет, мне пришлось несколько раз побивать в Екатеринославе, и я нашел в нем небольшую перемену: выстроились несколько домов на главной улице, и вдоль этой широкой, почти как Невский проспект, улицы, протянуто шоссе сверху до казенного сада.-.Шоссе это обведено с двух сторон тротуарами, обсаженными акациями, сиренью и кое-какими другими деревьями. Других перемен не заметно. На пристани прежняя сонливость, жизни никакой, а какая-то вялая работа. По-моему, в нем хорошего - сады, в особенности Потемкинский, разросшийся на крутом берегу Днепра и спускающийся к реке... Казенний сад, при котором находится училище садоводства, имеет прекрасные аллеи, отлично содержится и служит местом для городских гуляний".
      Промисловий переворот, технічні зміни вносили нові штрихи у життя мешканців губернського міста. У 1859 р. у Катеринославі відкрилася перша телеграфна станція, яка зв'язала місто з Петербургом, Москвою, Києвом, Харковом, Одесою, Варшавою. Того ж року відкрито регулярний рух однотрубних вантажно-пасажирських пароходів по Дніпру між Катеринославом та населеними пунктами у верхів'ях ріки. Цю лінію обслуговувало "Перше пароплавне товариство", у місті з'явилася спеціальна пристань. У 1864 р. почався регулярний поштово-пасажирський рух по Дніпру між Катеринославом, Києвом та іншими містами.
      У 1866 р. в місті створено комітет з питань будівництва міського водогону. А вже у 1869 р. прокладання труб почалося на кошти Міністерства внутрішніх справ інженером Гартманом. Закінчилося будівництво до кінця того ж року. Траса водогону проходила від Соборної площі (нині Жовтнева) до сучасної вулиці Короленка, тобто довжиною більше двох кілометрів. Мешканці Катеринослава у 1879 р. вперше почали використовувати кам'яне вугілля для опалювання будинків. Відбулися зміни в структурі промисловості. У 1873 р. було засноване перше харчове підприємство - пивоварний завод Ф.Ботте.
      Змінилася соціально-політична ситуація в місті. Показовою є історія з "піквікським товариством" кінця 1850-х рр. Вона свідчить про соціальні настрої значної частини мешканців Катеринослава ще напередодні буржуазних реформ. У 1857 р. до Катеринослава приїхав із Симбірська Микола Петрович Баллін (1829-1904). Дворянин, він посів тут посаду товариша голови кримінальної палати. Цього ж року до Катеринослава переселився після контузії Володимир Михайлович Єлагін (1832-1863), учасник Кримської війни, дворянин. Михайло Михайлович Стопановський (1828-1877) - народився в Катеринославі, письменник та публіцист, публікувався в місцевій пресі і в часописі "Отечественные записки". Вони разом взяли активну участь у громадському житті Катеринослава та заснували "Товариство самовдосконалення", відоме також під назвою "Піквікський клуб".
      Склад членів товариства не був постійним. Катеринославські "піквіки", до яких належали і окремі чиновники, збиралися у помешканнях найбільш активних членів товариства, емоційно обговорювали пекучі проблеми, не висуваючи якихось конкретних політичних вимог. У виступах та творах "піквіків" критикувалися тогочасні соціальні відносини, зображувалися найбільш характерні прояви катеринославської дійсності - хабарництво, здирство, низький культурний рівень місцевої верхівки та ін. У 1860 р. "Піквікський клуб" розпався. М.П.Баллін був засланий до Костроми, покинув Катеринослав М.М.Стопановський, захворів і помер у 1863 р. В.М.Єлагін.
      У 1871 р. у Катеринославі засновано один з перших гуртків народовольського спрямування. Його створили М.П.Негрескул (Лаврова), дочка відомого письменника і революціонера - народника П.Л.Лаврова та її чоловік Е.Ф.Негрескул. Гурток проіснував до серпня 1871 р.
      У цей же час продовжуються обнадійливі тенденції щодо розвитку культурно-освітніх закладів. У 1865 р. у місті організоване 4-х класне державне жіноче училище, яке у 1870 р. отримало статус гімназії. Це була перша державна жіноча гімназія у Катеринославі, названа Маріїнською, в пам'ять померлої імператриці53. Багаторічним директором її була Олександра Якимівна Риндовська. У 1870 р. з ініціативи О.Я.Риндовської створено "Общество попечительства о женском образовании". У 1872 р. це товариство відкрило "Бесплатную школу для приходящих учениц". У 1875 р. у Катеринославі засноване реальне училище, яке спочатку було двокласним, з 1880 р. стало повним семикласним.
      У 1870 р. при земській лікарні була відкрита перша в місті школа фельдшерів, керівником якої став старший лікар П.Бойченко. Сьогодні це найстаріше медичне училище Дніпропетровська. У 1874 р. засноване "Общество врачей", в якому було 25 дійсних членів. На той час у Катеринославі вже працювали губернська лікарня на 198 ліжок, 6 приватних лікарень на 20-30 ліжок кожна та три приватні аптеки.
      У 1872 р. в місті почало виходити друге періодичне видання часопис "Екатеринославские епархиальньїе ведомости". В 1877 р. - часопис катеринославського "Общества любителей музыки, пения, драматического искусства".
Будинок міської Думи і управи.
Міський громадський банк.
Архітектор Д.С.Скоробогатов.
Початок ХХ ст.

      Помітно вдосконалюється система міського самоуправління. У 1870 р. видано нове "Міське положення". Сословний принцип формування органів самоуправління замінив новий, майновий. Міська Дума та її виконавчий орган - управа тепер представляли інтереси великої буржуазії. До компетенції цих установ увійшли насамперед господарчі питання: благоустрій міста, облаштування ринків, стимулювання розвитку торгівлі і промисловості, заходи санітарної та протипожежної безпеки.
      У ці часи Катеринослав почав боротьбу з природними межами (ярами, крутими схилами пагорбів тощо), які протягом багатьох десятиліть суттєво стримували розвиток міста. Вживалися заходи щодо розподілу, розпланування та забудови нових ділянок землі на схилах пагорбів, укріплення схилів балок, спорудження кам'яних арок та колекторів для струмків. У 1870-80 рр. збільшилася забудова міста з південно-західного та південно-східного боків. Виникають та розбудовуються робітничі слободки - Фабрична, Підгірна, Солдатська та ін.
      Тоді ж гостро постало питання про будівництво залізниці та мосту через р.Дніпро, як запоруки подальшого розвитку Катеринослава. У 1871 р. міська Дума просила міністра шляхів сполучень влаштувати залізничну станцію на гілці Лозова-Синельникове не біля містечка Ігрень (як планувалося), а на лівому березі Дніпра навпроти Катеринослава. А у 1873 р. був відкритий для руху поїздів перший перегін Лозово-Севастопольської залізниці між містами Лозова та Олександрівськ (Запоріжжя), з відгалуженням на Нижньодніпровськ (Катеринослав-Лівобережний) від станції Синельникове. У 1875 р. у місті був побудований стаціонарний вантажно-пасажирський порт вище сучасного залізничного мосту. Цього ж року на лівобережжі Дніпра біля залізничної станції Катеринослав-Лівобережний виникло селище Амур, разом з тим створена залізнична станція Ігрень. І, нарешті, у 1881 р. почалося будівництво залізниці на правобережжі Катеринослава та мосту через Дніпро (закінчений 1884 р.).
Відкриття залізничного мосту через р.Дніпро.
18 травня 1884 р.
      У книзі "Список населенных мест Екатеринославской губернии по сведениям 1859 г." наводилася цікава характеристика краю: "...Екатеринославская губерния, как край новый и доселе мало населенный, не могла еще развить всех своих естественных богатств. Прилегая к морю, обладая большою рекою, плодородною почвою, здоровым и умеренным климатом, минеральным топливом, - край этот имеет все задатки к развитию как сельской и заводской промышленности, так и торговли. Больше населення, больше труда, хороших путей сообщения и счастливая будущность губернии несомненна..."
      Життя показало правильність такого твердження. Від часу заснування до середини XIX ст. Катеринослав, розташований у степовому землеробському регіоні, відрізаний від Чорноморського узбережжя дніпровськими порогами, не міг конкурувати в економічному відношенні з Херсоном, Миколаєвом, Одесою. Коли на початку 1880-х рр. Катеринослав був залучений до "економічного буму", місто перейшло до нового етапу розвитку та швидко зросло територіальне і чисельно. Катеринослав готувався стати незабаром справжньою "столицею Придніпров'я".

ЛІТЕРАТУРА:

      1. Вулиці і площі Дніпропетровська. - Дніпропетровськ, 1967.
      2. Днепропетровск. Архитектурно-исторический очерк. - К., 1985.
      3. Днепропетровску - 200. Историко-публицистический очерк. -Днепропетровск, 1976.
      4. Днепропетровску 200 лет. 1776-1976: Сборник документов и материалов. - К., 1976.
      5. История городов и сел Украинской ССР. Днепропетровская область. - К. 1977.
      6. Ревский С.Б. Екатеринослав Кильченский. Историко-архитектурний очерк. - Днепропетровск, 1974.
      7. Шатров М. Город на трех холмах. - Днепропетровск, 1966.
      8. Шатров МЛ. Страницы каменной книги. 60 памятных мест Днепропетровска. - Днепропетровск, 1969.
      9. Швидковский ОА. Днепропетровск. - М., 1960.
      10. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. - Днепропетровск, 1996.
 Глава IV. СТОЛИЦЯ ПРИДНІПРОВ'Я
                   (1881-1916 рр.)




   Промисловість і торгівля
   Населення, територія
   Міська дума і управа
   Благоустрій. Архітектура
   Охорона здоров'я
   Благодійність
   Народна освіта
   Культура
   Суспільно-політичний і національний рух
   Місто і війна


      До початку 1880-х років Катеринослав був звичайнісіньким губернським містом. Але з кінця XIX ст. по всій Російській імперії почалась так звана "міська революція". З 1881 р. місто стало зростати нечуваними темпами. Наступні 10-15 років повністю змінили не тільки його вигляд, а й роль і місце в економічному, суспільному і політичному житті України, Російської імперії і світу. "Залізною лихоманкою" назвав цей період в історії міста відомий письменник Володимир Гіляровський.
      У цей час на сході і на заході від міста почалися промислові розробки кам'яного вугілля і залізної руди. Починаючи з 1897 року Південний регіон перегнав Урал й вийшов на перше місце в імперії за видобутком корисних копалин. Особливо швидко зростав Криворізький залізорудний район. Якщо у 1890 р. тут видобули 19 млн. пудів руди, то у 1908 р. - вже 222,5 млн.
      У 1881 році розпочалося будівництво залізниці та мосту через р.Дніпро в районі міста, де майже 100 років існував дерев'яний наплавний міст.
      Тисячі мешканців Катеринослава зібралися 18 травня 1884 р. на обох берегах Дніпра, щоб подивитись, як пройде перший потяг по найбільшому в Європі мосту. Від того часу вражаюча двох'ярусна споруда довжиною півтори кілометра і вагою 9525 тонн стала однією з визначних пам'яток міста. Автором проекту моста був академік М.А.Белелюбський. Його будівництво обійшлося казні в 4 млн. крб. Двох'ярусний міст отримав золоту медаль на Всесвітній виставці у Парижі в 1889 році. Не кожен міст Росії відзначався такою нагородою. Сьогодні "старий" міст є пам'яткою інженерного мистецтва національного значення.
      Свої враження про диво-міст залишив нам московський купець П.Мілушин, який разом із кумом приїздив до міста на ярмарок у червні 1885 р.: "А на станции Нижне-Днепровск, ошарашамши по две рюмочки и закусивши оные раками местного произведения, стали мы на заднюю площадку, чтобы, значит, со страхом и трепетом днепровский мост переехать. Ну и мост: от удивления и страха многие даже икать начали. И как это трезвый человек такое выдумать мог?".
      На початок XX ст. пропускна спроможність економічно важливого мосту складала 90 потягів на добу. Вугілля, руда, хліб, будівельний ліс, чавун, залізо, рейки, сіль, каміння - основні вантажі, що перевозили по ньому. Через міст їхали до Харкова, Курська, Москви, Петербурга, Ростова, Маріуполя, у Крим і на Кавказ. Але головним було те, що залізниця з мостом з'єднала Донецький кам'яновугільний басейн з Криворізьким залізорудним і сприяла розвиткові металургійної і металообробної промисловості в губернії і місті.
Олександрівський Південноросійський завод Брянського акціонерного товариства.
Кінець ХІХ ст.
      У наступному, 1885 р., міська Дума на екстреному засіданні обговорювала проект купчої на продаж 120 десятин міської землі Брянському товариству для будівництва чавуноливарного, залізоробного і рейкопрокатного заводу. Всіляко вітаючи цей проект, місцева газета писала: "Отныне г.Екатеринославу предстоит фабрично-заводское и промышленное развитие, какого городу, вне совершения сделки, долго бы не дождаться и которое выдвинет его в разряд лучших городов России...".
      10 травня 1887 р. було урочисто відкрито Олександрівський Південноросійський завод Брянського товариства, перший великий металургійний завод міста54. Відкриття заводу відбувалося в дні, коли місто святкувало сторічний ювілей від дати закладання Катериною II першого каменя в фундамент Преображенського собору.
      9 травня міський голова І.М.Яковлев у своїй промові з нагоди ювілею присвятив вікопомні слова одному з найвідоміших людей в історії нашого міста - Олександру Миколайовичу Полю:
      "Нарешті, за цю справу - розвиток гірничої промисловості в Новоросії взявся 15 років тому один з найбільш гідних і освічених співгромадян - О.М.Поль. Його чудовій енергії, невтомній діяльності і великим витратам ми зобов'язані тим, що залізорудні наші багатства стали найвідомішими не тільки на нашій батьківщині, але й в усій Європі, що і привабило до нас вітчизняних і іноземних підприємців, разом з їх солідними капіталами. Вдячна пам'ять - це найкраща нагорода тому, хто працює на загальне благо. Давайте ж і ми будемо працювати по змозі нашій на користь нашому рідному місту, і нехай Бог благословить працю нашу." Постановою міської Думи О.М.Поля було обрано Почесним громадянином міста Катеринослава.
О.М.Поль (1832-1890) -
Підприємець, громадський діяч.
Почесний громадянин міста Катеринослава.

      О.М.Поль народився у 1832 р. у с. Мало-Олександрівка Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії. Отримав вищу юридичну освіту у Дерптському університеті. Повернувшись до родового маєтку, він займається господарством. Але головною справою його життя стала залізна руда - дослідження і організація її промислового видобутку. У 1881 р. завдяки зусиллям Поля було створене Акціонерне товариство залізних руд Кривого Рогу у Парижі з капіталом у 5 млн. франків, яке почало розробку руди і отримало великі прибутки. О.М.Поль був діячем земства і гласним міської Думи. Зібрав велику колекцію археологічних, нумізматичних, етнографічних предметів з історії краю, яка заклала підвалини обласного музею, що носив ім'я О.М.Поля. У 1890 р. він помер і був похований на Севастопольському цвинтарі міста. Завдяки його енергії і великій праці край ожив, Катеринослав воскрес. Відроджується промисловість краю, місто розвивається, зростає, накопичуються капітали в ньому.
      "Він помер, але якщо я пишу ці рядки, заради яких опинився у Катеринославі, так тільки тому, що він жив. Саме тому росте Катеринослав, саме тому тут клекоче підземна лихоманка навколо нього...", - писав Гіляровський у 1899 році.
      Дійсно, на цей час припадає надзвичайно інтенсивний приплив у промисловість губернії і міста не тільки, але і не стільки, російських, скільки іноземних капіталів - у першу чергу бельгійських, французьких, німецьких, англійських. На зарубіжних ринках акції промислових підприємств краю піднялися так високо, що достатньо було додати до назви фірми слово "Дніпровський" або "Катеринославський", щоб розраховувати на їх легкий збут.
      "...- Іноземці лізуть до Росії з величезними капіталами! - Бельгійці вже головні господарі на Півдні Росії!
      Тільки й розмови чути останнім часом. Особливо напирають на бельгійців, указуючи, що кращі копальні і залізоробні заводи у їхніх руках по усьому Придніпров'ю. У поїзді тільки й чути: руда, кам'яне вугілля, шурфування, розвідки, бельгійці..." (В.Гіляровський).
      У другій половині 80-х років з міста Льєж, що у Бельгії, приїхали до Росії брати Шарль і Жорж Шодуари. Жорж (Георгій) отримав звання купця першої гільдії і російське ім'я Єгор Карлович. Уже 1889 р. брати заснували Акціонерне товариство російських трубопрокатних заводів з основним капіталом у 3,5 млн.крб. Головою правління став Ж.Шодуар. Товариство побудувало три заводи у Катеринославі.
      Першим став до дії трубопрокатний завод "Шодуар-А"55 з річним виробництвом у 700 тис. пудів, яке оцінювалося у 6 млн. крб. (1892 р.). Тут працювало 1300 робітників. За короткий час завод перетворився на друге велике промислове підприємство міста. Вагомим за значущістю підприємством міста став Нижньодніпровський залізоробний завод "Шодуар-В", заснований у 1899 р.56.
      У 1914 р. почало роботу третє підприємство - чавуноплавильний завод "Шодуар-С", який спеціалізувався на виробництві металургійного устаткування57.
      Бельгійцям належав і сталеливарний завод - одне з кращих підприємств цього профілю усієї Росії (1895 р.; колишній "Езау і К°"). До цього часу відноситься відкриття заводів російсько-французьких і російських товариств - цвяшного, пічного, чавуноливарного.
      Про темпи розвитку промисловості у місті свідчать цифри: якщо у 1880 р. у ньому нараховувалося 49 фабрик і заводів з обсягом виробництва у 1,5 млн. крб. і з числом робітників - 572, то у 1903 р. їх було вже 194, а сумарний обсяг виробництва складав 21,5 млн. крб., число робітників сягало 10649 чоловік. Кількісне зростання підприємств супроводжувалося докорінними змінами їх профілювання. У 1880-ті роки більшість підприємств складали такі, що обробляли тваринні і рослинні продукти - парові млини (12), салотопні (6), цегляні (6), тютюнові (3), свічко-воскові (3), і було тільки два заводи з обробки корисних копалин, на яких працювало 26 робітників. У 1903 р. перше місце за кількістю робітників і обсягом виробництва посідали вже підприємства з обробки корисних копалин - їх було 33, на них працювало 8088 робітників, і обсяг їх виробництва складав 14,3 млн. крб. Крім вищезазначених заводів з виробництва металу і металопродукції, було 9 цегляних і 3 екіпажних заводи, 8 - з виробництва штучної мінеральної води. Найбільшу групу складали заводи з обробки рослинних продуктів - 133. Це млини (11), хлібопекарні (44), кондитерські (16), лісопильні (9). До підприємств змішаного виробництва належали фотоательє, яких було 20, 18 друкарень, 2 електричні станції.
      За свідченням Казенної палати у 1897 р. в місті було 1386 промислових і торговельних закладів, з них першої гільдії - 38, другої - 544, негільдійних - 804.
      З проведенням мережі залізниць і початком роботи великих металургійних заводів місто перетворюється на великий торговельний центр з продажу заліза та виробів з нього. В той же час Катеринослав був одним з найбільших ринків півдня з хлібної торгівлі. Окрім значного попиту з боку місцевих величезних млинів, мільйони пудів зерна продавалися як для внутрішнього споживання, так і на експорт.
Катеринославська пристань на р.Дніпро.
1890-ті рр.
      Хліб і залізо стали головними економічними важелями Катеринослава. Саме вони спричинили до життя мережу залізниць, сотні магазинів, десятки млинів. Значну роль відігравала і торгівля лісом, який сплавлявся з верхнього і середнього Придніпров'я. Катеринославська пристань була одна з найбільших, тут щорічно розвантажували на 20 млн. крб. вантажів, головним чином ліс.
      Відбуваються зміни і в характері міської торгівлі. Замість ярмарків першу роль починає відігравати стаціонарна торгівля у магазинах і крамницях. Головними місцями торгівлі у межах міста були базари.
      Протягом XIX ст. найбільшою базарного площею була Троїцька. Тут працював Троїцький базар. Його ряди починалися від проспекту і продовжувалися до вул.Поліцейської58 і від вул.Олександрівської59 до Первозванівської60. У 1880-ті роки тут ішла щоденна торгівля харчовими припасами і промисловими товарами.
      3 початком XX ст. головною торговою площею міста стає Озерний базар (1885 р.). Міська Дума та її торговельна комісія приділяють багато уваги упорядженню "Озерки". На Озерній площі побудували три великі кам'яні торгові ряди за останнім словом техніки, працював найбільший привозний ринок, де торгували з возів. У 1915 р. тут було вже 103 кам'яні лавки, які давали місту щорічний прибуток у 122 тис. крб.
Південна сторона Kатерининського проспекту між сучасними вулицями Артема і К.Лібкнехта.
1910 р.
      На початку XX століття катеринославська торгівля характеризувалася як одна з найкращих серед інших міст. Тоді придбати у місті можна було практично все: починаючи від високоякісних товарів і продуктів першої необхідності до предметів розкоші і найвишуканіших товарів комфортабельного життя і багатого столу. Кращі товари продавалися переважно в магазинах, які могли похизуватися дзеркальними вікнами у сажень, красивим оздобленням усередині і запобігливими, але водночас пристойними прикажчиками. Всі ці великі та багаті магазини були розташовані у центрі міста, на проспекті. Майже у кожному будинку - по декілька магазинів, при кожному магазині - вивіска. Деякі будинки повністю були вкриті різноманітними вивісками, окрім вікон - тут виставляли товар на показ. Солідні фірми і магазини мали і солідні вивіски, головним на яких було ім'я власника. Так і ходили катеринославці: за взуттям - до Заморуєва, за самоварами і замками - до Толстикова і Алексєєнка, за тканинами - до Єфанова, за одягом - до Шульманів, за знаменитим кяхтінським чаєм - до Проніна, за тютюном - до Джигіта, за нотами і роялями - до Неймана, за тістечками - до Стрекозова, за борошном - до Тіссена, за фотографічними приладдями - до Повзнера. Був і "Американський магазин", де можна було купити посуд, збройові магазини Ф.Дєдікова, книжкові В.Алексєєва, "Берлінський магазин" дамського шитва, та магазин дамських суконь і корсетів "Венский шик".
      Торгували у місті майже три тисячі торговців, з них купців першої гільдії - 44, другої - 288. У їх числі купців християнського віросповідання було 97, іудеїв та караїмів - 235 чол. (на 1903 р.). У 1910 р. товарообіг міста складав 43285 тис. крб.
      Організовував торговельне життя міста торговельний відділ міської Управи. У різні часи його очолювали купці Ф.Н.Мірошниченко, П.П.Волков, А.І.Гротто-Слепіковський, В.О.Толстиков. Особливо треба відзначити роботу Василя Івановича Макарова, який з 1897 по 1912 р. був головою торговельного відділу і багато зробив для поліпшення умов торгівлі на міських базарах, земля і торговельні приміщення яких належали місту. У 1895 р. прибуток міста з базарів складав 32,2 тис. крб., у 1909 році -297,6 тис. крб. За той же час з ярмарок прибуток упав з 10,7 тис. до 2,5 тис. крб.
      За такого розвитку промислових підприємств і торгівлі досить зрозумілим була поява і зростання фінансових і кредитних установ і перш за все банків. У 1873 р. при міській Думі було засновано Катеринославський громадський банк, який працював під наглядом і відповідальністю міської громади. Почавши з капіталу у 30 тис. крб., на 1 січня 1886 р. він нараховував 80 тис., а у 1905 р. - 155646 крб. Банк обслуговував потреби, перш за все, середнього класу мешканців, які потребували невеликих за обсягом кредитів. Кількість таких операцій банку була доволі значною. Директорами банку були на початку XX ст. купці С.С.Бабкін і М.Ю.Вебер. Окрім міського банку, тут функціонували Катеринославське відділення Державного банку. Катеринославський комерційний банк, відділення Азовсько-Донського і С.-Петербурзького міжнародного комерційних банків. Нарешті, потребам кредиту слугували банкірські контори та будинки, найвідоміший з яких мав банкір Кофман.
      У 90-х роках у місті почали діяти перші телефони (до речі, саме у купців). Телефонна мережа поєднала Катеринослав з найбільшими торговельними містами Росії. Велике значення для торгівлі мало відкриття Біржового комітету у 1907 р., міського ломбарду у 1904 р. Діяли купецьке товариство і комерційне зібрання, для якого побудували спеціальне приміщення - Комерційний клуб61. Для поповнення лав фінансистів, економістів, бухгалтерів було відкрито комерційні училища - товариства прикажчиків та купецького товариства62.
Комерційне училище імені імператора Миколи ІІ.
1907 р.
Нині будинок Дніпропетровської обласної ради.
Архітектор Д.С.Скоробогатов.

      За заслуги у поліпшенні торгівлі купців нагороджували орденами і медалями. Золотої медалі на Олександрівській стрічці "За особые заслуги в области торговли и промышленности" був ушанований купець О.Коган. Найвище звання - Комерції радник, у 1911 й 1912 році отримали купці першої гільдії М.С.Копилов і І.І.Тіссен. Мина Семенович, який першим отримав це звання у місті, на запитання кореспондента "Биржевых новостей" про найщасливіший день його життя, відповів: "Мій щасливий день тільки що минув, це день, коли я отримав Комерції радника і тим самим став єдиним у місті "генералом від комерції".
      Чим же займався М.С.Копилов? Власник торгово-промислових підприємств - будівельних, лісових і млинарних, а також вугільних копалень. Член Біржового комітету, засновник цікавої і популярної газети в місті "Приднепровский край" (1898-1917 рр.). Директор дитячого притулку, щедрий пожертвователь на користь міста і його навчальних закладів. 50 тис. крб. пожертвував він на будівництво будинку Вищого гірничого училища, був одним з фундаторів Катеринославських вищих жіночих курсів, перетворених у 1918 р. на університет.
      "Опинившись в осередку вугляних і залізних копалень та пов'язаної з ними промисловості, Катеринослав почав забудовуватися модерними будинками і населення стало зростати "американським", як у нас говорилося, темпом," - писав Д.Дорошенко про цей період в історії міста.
      У 1887 році місто налічувало 48100 жителів, а за переписом 1897 р. тут мешкало вже 112839 чоловік. Як бачимо, за десять років його населення збільшилось на 233%. Такого не було раніше. За кількістю населення місто стало четвертим в Україні - після Києва, Харкова, Одеси.
      "Що стосується Катеринослава, то серед губернських міст він не має собі рівних за зростанням чисельності населення, а з великих повітових тільки Лодзь зростає швидше за нього," - свідчив "Статистично-економічний огляд Катеринославської губернії" у 1897 р. Та і як могло бути інакше! Адже "Нова Америка", - так називали наше місто на початку XX ст., - вабила до себе чарівною силою вогнів металургійних заводів, найбільшою залізницею, електричним трамваєм та світлом, новомодними магазинами та іншими незнаними до цих пір спокусами.
      Місто потребувало нових людей, і все здорове, сильне і молоде кинулося сюди з усіх кінців імперії на роботу. Кого тільки тут не було! В місті проживали представники всіх 50 губерній Європейської Росії, 10-ти кавказьких, 7-ми сибірських і 10-ти середньоазіатських губерній, 26-ти іноземних держав. Справжня пістрявість "одежд и лиц, племен, наречий, состояний...".
      Більше за всіх у місті мешкало росіян - 47200 чол., потім за чисельністю йшли євреї - 39979, українці - 17787, поляки -3418, німці - 1438 чоловік.
      За кількістю іноземних підданих губернія посідала одне з перших місць серед інших губерній Європейської Росії, і Катеринослав був тут попереду всіх. Серед 1075 іноземних підданих - австро-угорці, німці, турки, бельгійці, французи, швейцарці, перси, греки і т.п. У місті було 9 іноземних консульств.
      Багато з них своїми капіталами допомагали облаштовувати місто. Так, бельгієць Г.Е.Камб'є експлуатував тут перший електричний трамвай. Директором Центрального електричного товариства і станції був француз М.І.Каттавоз.
      Основне населення міста складали міщани - 61940 чол., другим за чисельністю станом були селяни - 37470 чол., потім йшли купці - 2364 (разом з членами родин). Хоча їх було й не так багато, але саме вони брали активну участь у вирішенні міських справ. Купці - найбагатіші люди міста, міські голови, гласні міської Думи, видавці міських газет, благодійники міста. Відомі купецькі прізвища: Алексєєнко, Єфанов, Жиров, Тіссен, Карпас, Пчолкін, Рохлін.
      Поважним станом міста були потомственні й особисті почесні громадяни. Разом з родинами вони налічували 1133 чоловіки. Ними були купці П.П.Волков, П.Г.Гезе, М.З.Євтюков, Л.І.Калугін, І.Д.Штромберг, М.М.Заморуєв, М.С.Копилов.
      Починаючи з 1863 р. для заохочення осіб, які мали особливі заслуги перед міською громадою, місто надавало їм звання "почесний громадянин міста". Це почесне звання надавалося найвищою владою - імператором і міністром внутрішніх справ - на підставі клопотання міської Думи. Це звання мали змогу отримувати особи різних станів, не набуваючи при цьому жодних додаткових прав і привілеїв. У цьому була головна відміна "почесних громадян міста" від потомствених і особистих "почесних громадян", які являли собою закладені у 1832 р. міські стани. На цей час звання Почесного громадянина міста за заслуги перед ним мали О.М.Поль, губернатори В.Д.Дунін-Барковський, І.М.Дурнов і Д.М.Батюшков, гофмейстер Г.П.Алексєєв.
      Адміністративний і службовий елемент міста складало дворянство і чиновники не з дворян. Їх було 7059 чоловік, серед них - представники відомих дворянських родів Струкових, Алексєєвих, Родзянок, Міклашевських, які служили у губернському управлінні, земських і у своїх станових організаціях. Майже півтори тисячі налічувало духовенство.
      За віросповіданням більша частина населення була православною - 65196 чоловік. Вірні інших релігій: іудеї - 40971, римо-католики - 3986, лютерани - 1290, магометани - 664, старообрядці - 263, караїми - 269.
      Цікавий матеріал дає перепис щодо того, як розподілялися національності за видами занять. Більш за все - 10 тис. чоловік - займалося приватною діяльністю і службою (прислуга і поденники). Майже 3 тис. були військовими, стільки ж займалися обробкою металів (робітники заводів). Причому це були переважно росіяни (2,6 тис), тоді як українців тут працювало лише 667 чол. Така ж картина і на залізниці - тут працювало до 1,3 тис. росіян і 543 українці, у будівництві - 1471 росіян, 205 українців. Одиниці українців займалися приватною, юридичною діяльністю, наукою, літературою, мистецтвом, лікарняною та санітарною діяльністю, візництвом. Торговою діяльністю і виготовленням одягу в основному займалися євреї - купці і міщани. Найбільше українців було серед осіб духовного звання. Значно менше, ніж росіян, було українців і серед дворян (майже в 10 разів). Пояснити це можна, мабуть, тим, що далеко не всі українці визнавали себе як таких з відомих причин придушення українського національного руху. Частина українців була записана великоросами.
      Жителів, які мали вік за 100 років - 7 осіб (1 чоловік, 6 жінок), 145 жінок заробляли собі на життя проституцією, на кожного мешканця міста щорічно приходилося 3,4 відра горілки.
      Зростання населення міста супроводжувалося значними змінами в його облаштовуванні. Місто швидко забудовується з півдня, заходу і сходу. Під впливом раптового напливу жителів у середині 1880-х років розпочинається будівельна лихоманка. В 4 рази - до 100 крб. - зросла вартість десятини землі в межах міста. Нестача житла особливо зросла після жахливих злив 1891 і 1892 рр., коли пониззя міста було затоплене і мешканцям не було де жити. Тоді за ініціативою міського голови О.Я.Толстикова Дума постановила віддати потерпілим від лиха і, взагалі, найбіднішому населенню міста ділянки міської землі на пільгових умовах. Для цього велику територію в нагірній частині міста розбили на невеликі правильні ділянки, які отримали назву "Нові плани". Центральною вулицею цього району стала вулиця Казанська63. Сюди і переселили багатьох потерпілих від повені.
      Якщо простежити історію міста щорічно за періодикою, то можна спостерігати із року в рік таку картину - у червні місто заливають дощі, у липні воно бідує від пожеж, а у серпні обов'язково приходить епідемія холери. Найбільше лихо для життя мешканців приносила холера, але й повені і пожежі також несли значні матеріальні збитки, а подекуди й людські жертви.
      На запитання купця, який приїхав у липні до міста: де б тут розважитися? - половий відповідав: "По таперешнему времю, в продолжении дня, публика наша более всего по пожарам развлекается и пожары у нас всякие : с утра незначительные - для простого народа; к полудню позабористей - для среднего классу; а к вечеру с разными ужасами и разговорами - для чистой публики. Сегодня, одначе, говорят, все уже кончились".
      У 1891р. у місті була 41 пожежа, з них на літо прийшлося 21. Сума збитків складала 358506 крб., погоріло 59 дворів. Причина - спекотливе літо.
      Для боротьби з пожежами в місті організовані дві пожежні команди. На чолі кожної - брандмейстер. Йому допомагали робітники. Команди мали коней, бочки з тачками, відра, труби. Брандмейстером Катеринослава був потомствений почесний громадянин міста М.П.Перебийніс. За оцінкою губернатора, пожежна частина міста знаходилась у досить доброму стані. Про це свідчить і значне зменшення суми збитків (у 1903 р. вона складала 164 тис. крб.) від вогню.
      Боротися з повінню було значно складніше. Благоустрій міста - засипка канав-балок, мостіння вулиць ускладнювали проходження великої води під час злив. Вода, яка випадала далеко за містом на півдні, через деякий час після дощу прибувала по канавах до міста, переповнювала їх і затоплювала низинну частину. Для запобігання повеней запропоновували спорудити канаву впоперек існуючим балкам, яка б перетинала їх і відводила воду у Мандриківську балку, що мала вихід до Дніпра. Але до цього так і не дійшло і повені продовжувалися - у 1896, 1898 та інших роках.
      Повеням сприяла і нерівна поверхня міста: південно-східна його частина являла собою підвищене місце, яке у північно-західному напрямку поступово знижується майже до середини міста.
      На початок XX ст. місто займало 5 тисяч десятин землі. Рослинність Катеринослава була досить різноманітна. Серед простих дерев здебільшого зустрічалися біла акація і дуб, а з кущів перше місце займав аґрус. У місті було багато маєтків з невеликими фруктовими садочками. Тут зростали вишні, сливи, абрикоси, груші, яблука, шовковиця. Знавець рослин міста І.Акінфієв вважав, що першим весняним днем для Катеринослава був той, коли зацвітали на відкритих полях по сонячних схилах проліски. Звичайно цей день наступав у двадцятих числах березня. А потім зацвітали вільха, іван-та-мар'я, осокір, кульбаба, абрикос, верба, вишня, черешня, груша, яблуня, а наприкінці травня - головне дерево міста - біла акація.
      Пропозицію посадити на головному проспекті білу акацію вніс з'їзд ботаніків у Києві на початку 1890-х років. На з'їзді вчені дібрали для кожної губернської столиці "своє" дерево. Воно повинно було добре прижитися у конкретних кліматичних умовах, прикрасити центральну частину міста і надати йому особливе, відмінне від інших міст, "обличчя" і, таким чином, стати візитною карткою, символом міста, його головним деревом.
      Для Києва запропоновано каштан, для Одеси - платан, для Сум - липа, а для Катеринослава - біла акація.
      У 1895 році за рішенням міської управи старі дерева на Фабровських бульварах проспекту були зрубані і насаджені нові - молоді білі акації. Влітку, коли дерева піднялися і покрилися листям та квітами, проспект являв собою видовище, якому могли б позаздрити кращі вулиці столиць світу. Катерининський проспект був та й досі залишається гордістю нашого міста, його визначною пам'яткою, візиткою. Міська Дума і управа приділяли йому неабияку увагу і кошти. Спеціальний садівник доглядав дерева. Шість сторожів у спеціальному фірмовому одязі опікувалися прибиранням проспекту і поливкою бульварів. На утримання бульварів найкращої вулиці столиці Придніпров'я міська Дума відпускала до 10 тис. крб. щорічно.
      Зелений і доглянутий, проспект був найулюбленішим місцем прогулянок міської публіки, яка переповняла його влітку. Але не всім дозволялося тут гуляти. "Катеринославський словник" трактував слово "проспект" як "місце, де заборонено гуляти гімназисткам і гімназистам". Для прогулянок, на думку начальства, котре опікувалося вихованням молоді, треба обирати місця більш затишні, а не бути на виду у всіх. Мабуть, проспект таїв у собі багато спокус для палких сердець і гарячих голів!
      Разом з проспектом облаштовується і все місто. Міська Дума поступово більше уваги приділяє питанням міського господарства. Цьому сприяли і бурхливий розвиток міста і його мешканці, найкращі з яких обиралися міською громадою до Думи. "Батьки" міста, хоча і були вкрай зайняті своїми комерційними, виробничими та іншими справами, все ж таки розуміли, що місто потребує докорінних змін у своєму впорядкуванні.
      Значна роль у Думі, звісно, належала міському голові. У 1885 р. вперше за майже сторічну історію міської Думи, її головою було обрано людину не з купецького стану. Ним став дійсний статський радник, камер-юнкер І.М.Яковлев. Скрутно прийшлося йому спочатку працювати в Думі. Купці, які складали більшість її гласних, зустрічали критично нові починання. Тоді він і звернувся з листом до Думи з проханням звільнити від обов'язків.
      "Міське господарство, - пише він, - я прийняв у хаотичному стані. Сперечання, непорозуміння і незадоволення гласних останнім часом посилилися. Їм не подобається моє звання і походження". Міським головою Іван Михайлович все ж таки залишився. В пам'ять про нього і його крутий поворот у міському господарстві Качельна площа, упорядкована ним, отримала назву Яковлевський сквер64.
      Вибори до міської Думи проходили один раз на чотири роки. Обирати в Думу і бути гласними мали право ледве один відсоток мешканців міста. Це ті, хто володів нерухомим майном вартістю не нижче, як 1500 крб., та ті, які утримували в місті торговельно-промислові підприємства за свідоцтвами першої або другої гільдій. Таким чином, майновий ценз надавав виборчі права лише великим промисловцям і купцям, найбільш багатим мешканцям міста. Не мали виборчих прав, але призначалися до Думи церковнослужителі християнського віросповідання. Певну кількість гласних призначав губернатор з євреїв, які також не мали виборчих прав, але їм дозволено було постійне проживання у місті (смуга осілості).
      Так, до Думи, обраної у 1897 році, ввійшли 47 осіб, з яких -19 купців, 7 юристів, 7 чиновників, 3 лікарі, 2 банкіри і жодного інженера, вченого, викладача, діяча культури тощо.
      Кого ж обирали гласними Думи з кінця XIX ст. по 1917 рік?
      П'ять разів підряд обиралися гласними купці 2-ї гільдії Г.М.Хватевський, Л.І.Калугін, М.Н.Мірошниченко, І.І.Тіссен, юристи - М.П.Вукашев, М.Г.Поюровський, лікар О.І.Яворський.
      Чотири рази обирався гласним М.С.Копилов, купець 1-ої гільдії, В.В.Єфанов, купець 2-ої гільдії, власник модно-мануфактурних магазинів на центральному проспекті міста, М.Г.Заморуєв, купець 2-ої гільдії, власник взуттєвих магазинів.
      Часто гласними ставали за спадком - від батька до сина і онука. З 1821 р. гласним Думи був купець Ізот Лов'ягін, з 1834 - його син Іван Ізотович Лов'ягін. У числі гласних кінця XIX ст. зустрічаємо імена Івана Ілліча і Зиновія Сергійовича Лов'ягіних, онуків Івана Ізотовича.
      Виконавчим органом міської Думи була управа (з 1870 р.). Керував нею міський голова. Допомагали йому п'ять членів управи, які відали господарчим, технічним, військовим, торговельним, медично-санітарним і податковим відділами. Організовував роботу управи секретар. У різні часи це були М.М.Владимиров, М.Набіркін. Обидва дуже любили місто і залишили цінні праці з його історії.
      Дума з числа гласних обирала комісії. Їх було від 10 до 15. Вони вирішували конкретні питання в усіх галузях міського господарства.
      Компетенція і діяльність міської Думи і управи обмежувалися місцевими господарчими питаннями, основними з яких були: бюджет і майно міста, піклування про його благоустрій, забезпечення продовольства і охорона здоров'я мешканців, опіка бідних і інші види благодійності, запобіжні заходи від вогню та іншого лиха, розвиток закладів народної освіти, розвиток промисловості і торгівлі.
      Як же працювала міська Дума, її діячі, щоб зробити місто гідним титулу столиці Придніпров'я?
      Найактивніша діяльність міської Думи розпочинається з кінця XIX ст., коли приймаються рішення, що змінюють вигляд міста, його господарство.
      З 1893 по 1901 рр. міським головою був статський радник Іван Гаврилович Греков. Людина розумна, інтелігентна, він добре знав і любив міське господарство. За часи його діяльності зроблено багато добрих справ для міста. Швидко зростає бюджет міста - у 1880 р. він складав 120 тис, у 1890 р. - 222 тис., у 1900 р. - 692 тис., у 1902 р. - вже 2210 тис. крб. Із 675 міст імперії лише сім мали бюджет від 2 млн. крб. і вище. У їх число стрімко увірвався Катеринослав.
      Місто почало будування за свої кошти і в перші десять років з початку століття побудувало власних споруджень і будівель на суму 3733 тис. крб.
      У цей час тут працювало чимало талановитих людей. Однак, мабуть, найбільш значну роль у перетворенні архітектурного обличчя Катеринослава зіграв інженер-архітектор, вихованець Інституту цивільних інженерів Дмитро Степанович Скоробогатов. Майже три десятиріччя, з 1890 по 1917 рр., він був міським архітектором. З його ім'ям пов'язані розробка і реалізація проектів комунального благоустрою міста 1890-х років - замощення вулиць, улаштування цегляних і залізобетонних підземних колекторів і водостоків, прокладання перших трамвайних колій, будівництво трамвайного і пожежного депо, міських боєнь, дитячої лікарні імені І.М.Алексєєнка на проспекті О.С.Пушкіна. Творчою вдачею зодчого був будинок міської Думи, зведений на Катерининському проспекті65, казарми Феодосійського полку, друге реальне училище66, перша жіноча гімназія67, комерційне училище, які одразу ж були віднесені до числа кращих споруд міста.
      Катеринослав був одним із перших міст, де почали використовувати електричний струм у міському господарстві.
Залізничний вокзал.
Архітектори: В.О.Верховцев, В.В.Зруйнов.
Збудований у 1884 р.

      14 червня 1897 року катеринославці стали свідками перших рейсів електричного трамваю. Його маршрут: Вокзал - Соборна площа (маршрут №1). Це був третій в імперії і другий в Україні після Києва електричний трамвай. Будувало й експлуатувало його на умовах концесії з містом бельгійське анонімне товариство "Катеринославські міські електричні залізниці".
      У день відкриття трамваю катали безкоштовно, тому на проспект усе прибували й прибували мешканці міста. А ввечері на них очікував ще один сюрприз. Тільки-но посутеніло і немов чарами засвітилися на проспекті електричні ліхтарі. Електричне освітлення так сподобалося катеринославцям, що Дума серйозно порушила питання про будівництво в місті електричної станції.
      14 квітня 1898 р. питання про концесію на освітлення міста електрикою обговорювалося у Думі. "Перевагу було віддано Бельгійському акціонерному анонімному товариству під назвою "Центральне електричне товариство у Москві". У 1900 р. міська управа уклала договір на будівництво електричної станції і влаштування електричного освітлення вулиць міста.
      1902 року станцію побудовано68. На високих чавунних стовпах установили 450 ліхтарів з білими матовими абажурами.
      За перші п'ять років чистий прибуток від підприємства склав 295512 крб. У ті часи місцева газета писала: "Щодо освітлення, наше місто надзвичайно оригінальне. Це, мабуть, єдине в світі місто, де спостерігається повна рівність у освітлювальному відношенні: однаково (електрикою) освітлено як центр, так і околиці. Усіх ліхтарів 482. Що вони світять не дуже яскраво, що гасяться занадто рано, що дуже часто виконання їх обов'язків покладається на місяць, хоча й зовсім заслонений хмарами і дощем - це ми знаємо". І все ж це була приємна новина, бо лише у 9 містах Російської імперії електричне освітлення остаточно витіснило керосин.
      Завдяки електричному трамваю швидко почала забудовуватися розташована на одному з пагорбів міста Соборна частина. Настала черга влаштувати трамвайне сполучення із ще більш крутим пагорбом, який починався від вулиці Базарної69 і піднімався на південь через "Нові плани", а також із заводським районом. Бельгійці неодноразово зверталися до Думи з пропозицією побудувати нові колії. Але міська Дума, розуміючи   всю   вигідність   цього   підприємства, вирішує будувати трамвай за свої кошти. У 1904 р. Дума, яку очолював міський голова О.Я.Толстиков, член Управи І.Я.Езау отримали першу облігаційну позику для міста на суму 2 млн.500 тис. карбованців.
Бельгійський електричний трамвай на Катеринославському проспекті.
Початок ХХ ст.
      У 1906 р. місто побудувало другий, т.зв. міський трамвай. Це колії - "Вокзал - Казанська"70 і "Вокзал - Брянський завод" Через три роки відкрили нову лінію - від міської управи до Брянського заводу. Будівництво трамваю обійшлося у 650 тис. крб. і він став досить прибутковим підприємством міста. Директором трамваю був інженер Е.Р.Гайдер.
      У той же час в місті працювало 470 візників. “Автомобільною катастрофою” назвав місцевий журналіст зіткнення автомобіля Толстикова з однокінним візником на проспекті у 1912 р. "Сила зіткнення була такою, що потрощилися голоблі екіпажу, поранено коня, а у автомобіля зламалися задні колеса. Ні водій, ні візник не постраждали", - писала газета.
      Автомобілі мали одиниці мешканців міста - інженери А.Ф.Доллежаль, Г.Є.Камб'є, М.І.Каттавоз, С.І.Кузьмицький, дворянин Євецький. Усі вони були членами автомобільного клубу, разом брали участь в автомобільних подорожах до Південного узбережжя Криму.
      Між Катеринославом і Новомосковськом у 1913 році організували автомобільне сполучення.
      У 1908 році було побудовано новий водогін, який дав воду майже в усі частини міста. Добове постачання води - 113 мільйонів відер. Його спорудження обійшлося місту в 1 млн. 400 тис. крб. Це був найкращий водогін в імперії. Подивитися на його роботу приїздили не тільки з багатьох міст Росії, але й з-за кордону. Директором водогону був інженер В.П.Леві.
      Другий трамвай і водогін були побудовані за часів, коли міським головою був інженер І.Я.Езау. У 1912 році його запрошували очолити міську Думу в Баку, але він відмовився. Відомо, що деякий час він був ялтинським міським головою, а у 1918 році став останнім міським головою Катеринослава.
      На 1909 р. у місті було 20 православних храмів, лютеранська кірха, костьол, менонітський молитовний дім, караїмська кенасса, три іудейські синагоги і магометанська мечеть.
      Для гостей міста працювало 8 приватних великих готелів з номерами і ресторанами. У 1910 році були замощені гранітними кубиками та дрібними уламками всі вулиці міста, окрім передмість. У 1900 р. за рішенням міської Думи відкрито адресний стіл.
      Головною артерією міста був Катерининський проспект. Довжина проспекту складала близько 5 кілометрів, ширина - від 50 до 80 метрів. Проспект розподіляв місто на 6 частин: Дніпровську, Соборну, Старобазарну, Воскресенську, Олександро-Невську, Брянську.
      З цих частин найстарішою була Дніпровська, або Надрічкова, розташована у пониззі між проспектом і річкою. Тут спочатку осіла катеринославська аристократія. На Стародворянській71, Садовій72, Клубній73 розташувались великі садиби з садками. Трохи пізніше міська верхівка оселиться на вул.Новодворянській74 і Потьомкінській75, а стару частину міста займуть підприємства: лісові склади, лісові пристані, лісопильні заводи, млини, інші промислові об'єкти. Квартали заселяться торгово-промисловим людом.
      Найбільш примітні будівлі цієї частини - церква Успіння Пресвятої Богородиці, "англійський" клуб76, будинок Громадських зборів, або як його називали, "катеринославський хмарочос", будівництво якого обійшлося в 1 млн.крб.77, поштово-телеграфна контора, хоральна синагога, будинок Губернського земства78.
      Найкращою частиною міста була Соборна. Спочатку вона забудовувалася повільно - тут оселялися духовні особи, поміщики (дворяни), чиновники, для яких спокій і свобода були дорожче близькості до жвавих центрів міста. На початку XX ст. з проведенням трамваю і електричного освітлення район Соборної площі став швидко заселятися.
      Краща і аристократична вулиця тут - Новодворянська. Саме на ній розташувались великі маєтки і найбільш дорогі багатоквартирні будинки міста з великими ділянками-садами - палац Євецьких, особняк Струкових, квартира мільйонера і колекціонера В.Я.Левенсона, де був його приватний музей старожитностей Сходу.
      У 1898 р. на проспекті освятили триповерховий білокам'яний будинок Окружного суду79. Цього року тут було розглянуто 5649 справ. Серед них на першому місці стояли крадіжки, на другому - вбивства, далі неповажність до посадових осіб, ображення честі і гідності. З великих масових процесів у 1907-1908 рр. у суді слухались справи про єврейські погроми в місті, про страйки на залізниці. При суді діяло юридичне товариство, яке надавало безкоштовну юридичну допомогу населенню (до 20 тис. звернень на рік).
      У 1912 р. побудовано приміщення Комерційного зібрання80, де збиралася промислова і комерційна еліта міста. Тут було найкраще приміщення театру. У самому центрі пагорба - Потьомкінський палац з садом, Преображенський собор, корпуси Гірничого училища і будинок Обласного музею імені О.М.Поля. У південній частині площі розташовувалось Севастопольське кладовище, де з 1870 р. ховали померлих мешканців цієї частини міста. У 1890 р. тут, у склепі під Лазаревською церквою, було поховано О.М.Поля, а у 1893 р. - поета І.Манжуру.
      Широка і глибока Жандармська балка перерізувала навпіл Старобазарну або Троїцьку частину міста. Її центром була Троїцька площа з церквою, навколо яких вирувало торгове життя старого міста. Тут був Троїцький базар і кращі магазини, розташувались будинки відомих у місті купецьких і дворянських родів -Алексєєнків, Грекових, Парфентьєвих, Мізків. Головні вулиці цієї частини - Базарна і Олександрівська. Вище Базарної вулиці розташовані Верхньо-Троїцький і Сінний базари.
      На початку XX ст. у підніжжя Соборної гори засипали частину балки, на місці якої утворилася вулиця, що отримала назву "Грековська" на честь міського голови І.Г.Грекова81. А на розі проспекту і вулиці Управської82 з'явилася нова красива будівля міської Думи і управи. У 1903 році приміщення її були освячені. Тут працював катеринославський "парламент", поліцейське управління, громадський банк. Якщо по вулиці Управській ви підете на південь, то опинитесь на Кирпичній площі, відомій зосередженням тут з середини XIX ст. будинків розпусти. Дуже просили в 1913 році мешканці вулиці перенести ці будинки в іншу частину міста, бо, мовляли, "...поведінка жінок з тих будинків ображає наших дітей і жінок", але міська Дума, обговоривши цю скаргу, рішення не прийняла. Не знайшлося в місті вулиці, яка б бажала розмістити будинки розпусти у себе.
      Бідне населення заселило схили Жандармської балки83. Ближче до центра квартали забудовувалися розкішними багатоповерховими, так званими "прибутковими" будинками, в яких окремі кімнати і квартири здавали під житло, приватні фірми, навчальні заклади (вулиці Казанська, Троїцька, Поліцейська, Козача, яка була другою за значенням вулицею міста84.
      Від вулиці Первозванівської85 до Гімнастичної86 і від проспекту на південь (угору) розташована Воскресенська частина міста. Центром її була вул.Польова87. Тут розташовані Міський і Технічний сади88, багато навчальних закладів, серед яких виділялося Комерційне училище купецького товариства89. Історія його організації і будівництва пов'язана з ім'ям міського голови Толстикова, купців Жирова, Карпаса, Пчолкіна і багатьох інших, які пожертвували гроші на будівництво й утримання училища.
      Другою значною спорудою цієї частини, безумовно, став прибутковий будинок на розі проспекту і вулиці Первозванівської. Побудований у 1913 році за проектом інженера-технолога і власника будинку В.М.Хрінникова, петербурзького архітектора П.Фетісова, він став головною окрасою міста. Для оздоблення фасаду будинку широко застосовано кераміку і майоліку, виготовлену в українському національному стилі. Його називали "чудо-будинком", а в історію він увійшов як "Український Дім Хрєннікова". Перлина української архітектури обійшлася його власнику в один мільйон карбованців90.
      Друге реальне училище, пологовий притулок і нічліжний дім, в'язниця і арештантський дім, казенний винний склад - розташовані також у цій частині. Наприкінці вулиці Воскресенської91 було найбільше міське кладовище з церквою92. Завдяки піклуванням міської управи, на кладовищі були прокладені доріжки й алеї, посаджені дерева. Тут були поховані жертви барикадних боїв 10 жовтня 1905 р., відомі народні лікарі О.Караваєв і І.В.Лешко-Попель, Почесний громадянин міста М.М.Алексєєнко. На проспекті розташувались римсько-католицький костьол і лютеранська кірха.
Пушкінський проспект.
Праворуч - будинок дитячої лікарні імені І.М.Алексєєнка.
1912 р.

      Від Рибаківської балки у північно-західному напрямку Дніпра розташована Олександро-Невська частина, яка отримала свою назву від церкви, побудованої у 90-ті роки XIX ст. на однойменній площі. Головною вулицею цієї частини була Воєнна, на якій у 1901 р. розбили бульвар і встановили пам'ятник О.С.Пушкіну93. Тут також розташовані найбільший базар - "Озерка", депо бельгійського трамваю, дитячий притулок і будинок працелюбства94. І остання, Брянська частина, в якій було безліч великих і малих промислових підприємств міста, єврейська лікарня95, пологовий будинок і казенний винний склад. Біля Рибаківської балки, на відстані двох кілометрів від міста на південь, знаходився Тихвінський жіночий монастир.
      Чечелівка, Старофабрична і Павлівська слобідки в основному заселені робітничим приїжджим людом. Для робітників заводів будували казарми, а ті, які не хотіли жити в них, будували землянки або хати-мазанки, біля них - сараї і льохи, заводили невеличкі городи й садочки.
      З часом межі частин міста дещо змінювалися. Крім назви, вони мали ще й номери - перша, друга, третя і т.ін., і називалися поліцейськими. На чолі кожної частини стояв пристав. Йому допомагав помічник.
      У 1906 році в усіх частинах міста було 218 вулиць, провулків, площ тощо. Протягом другої половини XIX ст. вони поступово отримували назви. На початку XX ст. міська Дума створила особливу комісію для розробки питання і внесення пропозицій щодо перейменування деяких вулиць міста історичними назвами. У складі комісії працювали гласні Думи С.А.Бродницький, Г.В.Донцов, Я.Г.Гололобов і директор музею імені О.Поля Д.І.Яворницький. Обговорення пропозицій комісії в Думі було жвавим і зацікавленим, бо пропонувалося перейменувати одразу 124 вулиці.
      Рішення прийняли таке: перейменовувати поступово. Від того часу і майже щорічно Дума приймала рішення про перейменування, згідно зі списком комісії. На планах міста з'являються вулиці О.Поля, Атаманська, Курінна, Українська, Шевченківська, Кошова, Запорозька, Гетьманська і Хмельницька96.
      На всіх вулицях міста у 1913 р. нараховувалось 14565 житлових будівель, з них 5591 кам'яних, 8583 - дерев'яних, 391 -глиняних. Більшість - критих залізом, решта - черепицею, деревом і толем.
      Передмістям Катеринослава була Мандриківка, де у 1911 році мешкало 2000 душ. Тут був єдиний завод - пивоварний. Населення - головним чином ремісники.
      Найбільш населеним на лівому березі Дніпра передмістям Катеринослава було селище Амур. Для населення у 20 тис. чоловік тут була церква, школи, 150 крамниць, аптека. До селища прилягав ряд заводів, що тягнулися до Нижньодніпровська (налічувало 15 тис. мешканців). У ньому - 2 аптеки, земський приймальний покій, церква, 50 торгово-промислових підприємств.
      Каміння - це підвищена частина міста, розташована на правому березі Дніпра, нижче Потьомкінського саду. У цьому місці Дніпро прориває Карпатську гряду. Ось чому, починаючи звідси, берег скелястий і усипаний дрібним і гострим камінням. Будинки тут розташовані неправильно і стоять на окремих терасах.
      З початком промислового розвитку і напливом населення до міста його санітарний стан різко погіршується. У 1879 р. міська Дума заснувала санітарну комісію, а пізніше - відділ, який не тільки вивчав санітарний стан міста, але й вживав заходів щодо збереження громадського здоров'я. Тривалий час санітарним лікарем був Л.О.Ребінін.
      Смертність населення міста поступово зростала. Якщо у 1897 р. Катеринослав належав до найбільш здорових міст (серед інших великих міст світу), то згодом ситуація погіршується. У 1910 році з 16 найбільших міст світу він займає майже перше місце за смертністю (у 1897 р. на 1000 чол. померло - 28, у 1909 - 39 чоловік). Найбільша смертність приходилась на дітей до року (вона складала 50%). З 1895 по 1909 рр. від туберкульозу померло 4783 чол., від тифу - 1880, скарлатини - 1600 чоловік. Натуральна віспа, висипний тиф, коклюш, дизентерія, грип траплялися серед мешканців майже щорічно. Під час холерних епідемій 1907-1910 рр. померло 356 чоловік.
      Зовсім протилежну картину являла собою народжуваність. Серед великих світових міст Катеринослав тут займав перше місце (на 1909 р.). Так, на 1 тис. чол. вона складала 48,5 (у Москві - 31,1, Одесі - 30,3, Римі - 23,5, Брюсселі - 16,9). Особливо великою була народжуваність серед євреїв - на 100 померлих тут народжувалось 224 чол. Найбільш сприятливим за зростанням населення був 1904 р.: тоді народилося - 6444, померло -3607, природне збільшення - 2837 чоловік.
      Охороною здоров'я мешканців міста опікувалася медична комісія Думи і відділ управи. З кінця XIX ст. і до 1917 р. міським лікарем був гласний Думи, колезький радник Олександр Іванович Яворський.
      Медичну допомогу надавали земські, міські, приватні лікарні. У 1891 р. в них працювало 50 лікарів, у 1910 - 202, у 1913 - 218 лікарів, 150 акушерок, 50 фельдшерів і техніків. На одного лікаря у 1880 р. приходилось 2,5 тис. мешканців, у 1910 р. - 1,4 тис.
      Найбільшим медичним закладом міста була губернська земська лікарня з будинком божевільних. Наприкінці століття старшим (головним) лікарем її був статський радник Інокентій Андрійович Бутаков.
      24 січня 1899 р. відбулося освячення і відкриття нового приміщення міської Олександрівської лікарні на 40 місць. При лікарні була амбулаторія, де надавали допомогу незаможному міському населенню безкоштовно. У 1910 р. тут працювало 13 лікарів97.
      У 1898 р. на розі вулиць Гімнастичної і Козачої відкрили перший у місті пологовий будинок (притулок). Правила прийому сповіщали: породіллі приймаються безкоштовно, різного звання, як заміжні, так і незаміжні. Жінка, яка прийшла до таємних пологів, не повинна називати свого імені і звання, але у присутності чергової повитухи повинна запечатати у конверт свій "вид" або записку з ім'ям, званням і місцем проживання. Виписуючись, жінка обов'язково забирала свого новонародженого. Кожен день у місті народжувалось до 20 немовлят.
      Року 1904 було створено товариство "Швидкої медичної допомоги". Експлуатувало його приватне товариство, але за сприяння міського управління, яке давало субсидію і коней. Слово "швидка" було відносним поняттям. Це була карета з червоним хрестом на дверцятах, її тягла одна шкапа; штат швидкої - лікар, помічник лікаря, санітар, конюх. На виставці 1910 р. в Катеринославі серед нагород за міське самоврядування була мала срібна медаль "За доцільну будову карет". У 1912 р. на проспекті відкрито спеціальне приміщення станції "швидкої допомоги"98. Щомісячно карета виїжджала до 90 разів.
      Єврейське населення міста отримувало допомогу у єврейській лікарні99. Робітники заводів і залізниці - у фабрично-заводській, брянській, залізничній лікарнях. Під час епідемій на холеру і тиф будувалися дерев'яні бараки для хворих на площі Абрамовича100 і вул.Канатній101.
      До послуг заможних мешканців - десятки приватно-практикуючих лікарів, оголошеннями яких рясніли місцеві газети, - О.Гербільського, Я.Езау, М.Вебера, Вуїча, М.Ерліха.
      Не залишався без діла і медично-поліцейський комітет, прямим обов'язком якого був нагляд за проституцією. У 1896 р. в місті було 7 будинків розпусти. Ще більше було т.зв. "таємних притонів", що сприяли поширенню венеричних захворювань. У 1897 р. з'ясувалося, що за ступенем захворювання на сифіліс Катеринослав, як центр губернії, опинився на одному з перших місць не тільки в імперії, а й у Європі. Протягом багатьох років місто і Дума ведуть боротьбу з цим злом. Для хворих відкривали спеціальні відділення у лікарнях, окрема комісія розробляла заходи, головним з яких було закриття будинків розпусти. Сталося це лише у розпалі Першої світової війни.
      Місцеве відділення Товариства Червоного Хреста у 1911 р. відкрило велику лікарню з амбулаторією і аптекою на вул. Первозванівській. Головою Товариства був князь М.П.Урусов.
      Справі охорони здоров'я, опіки немічних і слабких допомагали благодійні установи. Існували вони виключно за рахунок пожертвувань багатих мешканців міста. Система накопичення громадських коштів, у тому числі пожертв на потреби міста, в першу чергу благодійних, тривала не одне десятиріччя. Благодійність завжди мала імена і пам'ять.
      "Во Имя Отца и Сына, и Святого Духа. Желая оставить по себе добрую память в населении того города, в котором, по милости Божьей протекала моя долгая жизнь, я признала за благо весь свой капитал... пожертвовать на дела благотворения: причем, избирая наилучший способ употребления капитала, я признала полезным сказать медицинскую помощь страждущим и больным детям, устроив для них специальную детскую больницу", - записала у своєму заповіті вдова катеринославського купця Ірина Іванівна Остроухова у 1902 р. Більше 140 тис. крб., великі на той час гроші, зберігалися на рахунку міського громадського банку як "Іменний капітал І.І.Остроухової". За них було відкрито дитячу лікарню імені І.Остроухової (при міській лікарні).
      Ще більший капітал - 652500 крб. і два дворових місця було принесено в дар місту вдовою купця першої гільдії І.М.Алексєєнка - Надією Іванівною. На пожертвуванні гроші спорудили першу дитячу лікарню міста на розі проспекту ім. Пушкіна і вул.Короткої. Вона носила ім'я І.М.Алексєєнка102. На тій же ділянці ще раніше побудували богадільню імені батька Івана і Михайла Алексєєнків - Мартина. Дитяча лікарня і богадільня утримувались за рахунок "Іменного капіталу Н.І.Алексєєнко". Місто щиро віддячило за це. Постановою міської Думи Н.І.Алексєєнко була вшанована званням Почесної громадянки міста Катеринослава. Вулицю Коротку, де знаходилось пожертвуване місце і будинки лікарні і богадільні, найменували "Надеждинською"103, а вулицю Каретну, де жила родина Алексєєнків і були їх магазини по торгівлі залізом, назвали "Алексєєнківською"104.
      На 1914 рік список осіб, які пожертвували на користь міста свої капітали, налічував 44 чоловіка. Серед них - капітал титулярного радника А.Я.Колосникова, потомствених почесних громадян - П.А.Бєлявського, Д.В.Пчолкіна, Почесного громадянина міста, гофмейстера Г.П.Алексєєва та інші.
      Кожен іменний капітал мав заповіт на розпорядження. Більшість їх витрачалося на благодійні справи - будівництво й утримання лікарень, притулків, богаділень, на утримання безкоштовних ліжок у міських лікарнях, на стипендії учням гімназій і училищ. З капіталів оплачували масло для лампад у церквах, роздавали милостиню незаможним мешканцям міста на Великдень.
      Іменні капітали надавали місту значну матеріальну підтримку у справах благодійності. На початок 1914 р. вони нараховували більше 1 млн. крб. Щорічно навесні у приміщенні міської Думи здійснювалися панахиди по благодійниках міста.
      Ще у 1868 р. у місті створено благодійне товариство, діяльність якого поступово розширювалась, перш за все за рахунок членських внесків і пожертв. Крім роздачі грошової допомоги, товариство влаштувало міську богадільню ім. П.Бєлявського, відкрило дешеві їдальні, нічліжки, Ольгінський і Благовіщенський притулки. У 1899 р. урочисто відкрили будинок працелюбності на вул.Залізній на 25 чоловік, а у 1910 р. освятили нове спеціальне приміщення для нього на розі вул.Керосинної і Церковного провулку105.
      До благодійних закладів відносилися і Опікунство дитячих притулків, місцеве відділення Товариства Червоного Хреста, десятки товариств допомоги незаможним учням місцевих закладів освіти. Очолювали товариства і опікунства губернатори, їх дружини, єпископи, предводителі дворянства, купці. У 1910-1917 рр. багато благодійних товариств очолював губернський предводитель дворянства князь М.П.Урусов, а почесною попечителькою була його дружина Віра Георгіївна. За велику працю на благодійність міста М.П.Урусову було надано звання Почесного громадянина міста.
      Цілком природно, що у такому крупному промисловому центрі Півдня України, яким став Катеринослав, значно активізується культурне життя. Потреби промисловості в освічених працівниках, вимоги прогресивних кіл суспільства щодо розширення освіти народних мас, спричинили до значного збільшення мережі навчальних закладів.
      У 1897 році з загального числа жителів міста письменні складали лише 47,5 відсотка (53586 осіб: 34887 чоловіків і 18719 жінок). Вищу університетську освіту мали 487 чоловік, технічну - 163, а всього - 650, з яких жінок було лише 47. Це ще прогрес! За переписом 1865 р. в місті не було жодної жінки з вищою освітою.
      Поступово збільшується кількість освітніх закладів і учнів. У 1883 р. їх було 40 (3420 учнів), через десять років - 72 (4936 учнів), у 1903 - 166 (10936). Зростання відбувалося за рахунок збільшення приватних шкіл і училищ, в першу чергу, єврейських хедерів (початкова школа), які складали майже 80 відсотків закладів (у 1904 р. зі 119 закладів освіти хедерів було 99). Православне населення навчалося писати, рахувати, читати у народних училищах і церковнопарафіяльних школах. Головним предметом тут був Закон Божий. Починалися і закінчувалися заняття співом молитов.
Катеринославська міська гімназія ім.Нестелей.
Початок ХХ ст.
      Основними закладами середньої освіти залишалися гімназії - жіночі і чоловічі, класичні і реальні. Тут навчалися діти поміщиків, чиновників, духівництва, буржуазії. Найстарішою була чоловіча класична гімназія106, де навчалися в різні часи майже всі відомі катеринославські діячі. У 1905 р. їй виповнилось 100 років. Найкращою жіночою гімназією була Маріїнська, заснована у 1865 році. Майже 40 років її начальницею була Олександра Якимівна Риндовська. За плідну освітню і громадську діяльність місто вшанувало її званням Почесної громадянки Катеринослава.
      Професійну технічну освіту отримували у реальних, технічних, комерційних училищах і курсах. У 1901 р. в місті було відкрито комерційне училище. Невдовзі за рахунок коштів купецтва побудували для училища розкішне приміщення. Його директором був А.С.Синявський, географ, історик, статистик, відомий політичний діяч. Його жінка, Ніна Григорівна, походила з відомого місцевого українського роду Гаркушевських і вважалася першою красунею Катеринослава.
      Усі "комерсанти", так називали учнів училища, з гордістю носили учнівську форму з темно-синім оксамитовим коміром, червоними кантами на брюках і рукавах чорної тужурки з погонами, на яких блищали золотом вензелеве ім'я Миколи II і царська корона (училище носило його ім'я). Форма мала особливий успіх у "комерсанток" і гімназисток.
      Перше і друге реальні, залізничне, землемірне училища відкривалися одне за одним. Духовну освіту отримували у семінарії, а також у духовному і єпархіальному училищах, де готували домашніх учительок.
      Починаючи з 1909 року міська Дума обговорює проект загальної освіти, розрахований на 1909-1918 рр. і розробляє конкретний план щодо введення її в місті. Для підготовки учительських кадрів у 1910 році відкрили Учительський інститут.
      Вагомий внесок у розвиток жіночої освіти зробило створене у 1870 р. Товариство піклування про жіночу освіту. Заснування і діяльність Товариства пов'язані з іменем О.Я.Риндовської і місцевих громадських діячок К.І.Мессарош і Є.А.Грекової. Серед почесних і дійсних членів Товариства імена 177 найвідоміших мешканців міста, які своїми членськими внесками, а також багаторазовими пожертвами підтримували цей кращий місцевий осередок освіти.
      У 1916 р. відкрилися Вищі жіночі курси, аби отримували університетську освіту жінки. Засновниками курсів виступили відомий підприємець М.С.Копилов і К.В.Тихонова. На медичному і фізико-математичному відділеннях курсів навчалося 1298 жінок.
      Потреби вугільної, залізорудної і металургійної промисловості спричинили до відкриття 1899 р. Вищого гірничого училища ( з 1912 р. - Гірничий інститут, а нині Національна гірнича академія України) з двома відділеннями - гірничим і заводським. До 1917 р. цей заклад випустив 467 інженерів, з ним пов'язана наукова і громадська діяльність цілої низки видатних учених - О.М.Терпигорева, Л.В.Писаржевського та інших.
      За ініціативою деяких професорів училища у 1901 р. тут було створено Наукове товариство. Його мета - "стежити за успіхами науки і сприяти розповсюдженню серед народу знань".
      Прогресивні кола катеринославської громадськості у 1903 р. створили вчену архівну комісію. Співробітниками її були Д.І.Яворницький, В.О.Біднов, Д.І.Дорошенко, В.Д.Машуков, Я.П.Новицький. Головував у комісії губернський предводитель дворянства. Деякий час ним був М.П.Урусов, а помічником - А.С.Синявський. Він же редагував "Летописи" комісії, яких вийшло 10 номерів.
      Багато зробили співробітники для розшуку, збереження, дослідження та публікації історичних джерел з історії та культури України і краю ХVІІІ-ХІХ ст. Комісія відіграла значну роль у підготовці та проведенні XIII археологічного з'їзду, який відбувся в Катеринославі 1905 р., сприяла формуванню документального фонду Катеринославського Обласного музею ім. О.М.Поля, створеного у 1902 році на базі зібрання Фабрівського музею, колекції О.Поля тощо107. 14 серпня 1905 р. пройшло освячення приміщення музею. Після доповіді голови земства М.В.Родзянки, губернатор звернувся до присутніх з привітанням: "Я щасливий привітати місцевий край з дорогоцінним придбанням. Обласний музей відчинено. Тепло і світло у ньому. Це світло - світло фізичне, але я вірю, що в недалекому майбутньому звідси почне розповсюджуватися світло духовне - світло просвіти на благо нашої вітчизни.
      Кажуть, що вдячність - доля теплих сердець. Фундатори цього приміщення довели це, побудували музей у пам'ять людини, яка багато попрацювала на благо рідного краю.
      Дай боже, щоб пам'ять про нього споконвічне жила в серцях вдячних нащадків і треба сподіватися, що це розкішне приміщення стане запорукою в подальшому культурному зростанні краю".
      Мова йшла про О.М.Поля, значна частина колекції старожитностей якого у 1905 - 1910 рр. надійшла до музею. Першим директором музею став Д.І.Яворницький. Художня комісія наукового товариства організовувала виставки картин місцевих та видатних російських художників В.Васнецова, В.Полєнова, І.Рєпіна, В.Сєрова, І.Шишкіна. У 1914 році завдяки зусиллям членів комісії засновано ще один музей - художній.
Катеринославська промислова виставка 1910 р.
Павільйон "Еміль Вюрглер та К" у вигляді вентиля.
      Важливою подією в історії міста і краю стало відкриття у 1910 році Південноросійської промислової, сільськогосподарської і кустарної виставки. Вперше, більш ніж за сторіччя свого існування, губернія і місто найбільш повно демонстрували свої природні багатства, свої промислові і культурні успіхи, свою інтенсивну діяльність шляхом індустріального розвитку. Виставка показала, що Катеринославщина посідає провідне місце в державі за економічним і культурним рівнем.
      На виставці організовано "Міський відділ", де були представлені всі галузі міського господарства, які давали уяву про них у Катеринославі. Експертна комісія виставки удостоїла місто великою золотою медаллю "За хорошо организованное городское хозяйство".
      Починаючи з 1882 р. у Катеринославі час від часу з'являються приватні періодичні видання, які за умов цензури швидко припиняли своє існування: "Екатеринославский листок", "Днепр", "Степь", "Днепровская молва". У 1887 р. протягом двох місяців під час святкування сторіччя міста видавався "Екатеринославский юбилейный листок", присвячений його історії. Активне життя міста потребувало великої незалежної газети, яка б висвітлювала його попити, потреби. Такою стала щоденна політико-економічна і літературна газета "Приднепровский край", яку з 1898 р. видавав купець М.С.Копилов. Крім неї, виходили щоденні "Южная заря" і "Русская правда", і ще з десяток невеликих періодичних видань.
      Найбільша бібліотека міста - товариства прикажчиків, уважно стежила за книжковими новинками. За нею йшли - міська публічна з безкоштовним кабінетом для читання, бібліотеки при навчальних закладах.
      Товариство піклування про жіночу освіту у 1883 р. створило Комісію народних читань. Через 13 років, завдяки значним пожертвуванням грішми і будівельними матеріалами дворянства і купецтва було урочисто відкрито спеціальне приміщення народної аудиторії108.
      Головою комісії був С.А.Бродницький, приятель Д.Яворницького, поважний земський діяч, і як з'ясувалося - талановитий декламатор російських і українських віршів, яких він знав безліч. Частенько виступав Сергій Альбертович на вечорах на користь незаможних студентів Гірничого училища. Одного разу, як сповіщає хроніка, "б разів виходив він на "біс" і кожен раз декламував дещо оригінальне на задоволення публіки".
      У кінці XIX - на початку XX ст. в місті працювало багато діячів, які сприяли розвиткові української культури і мови. Серед них Д.І.Яворницький, А.С.Синявський, Я.П.Новицький, І.І.Манжура. Гірку долю трудящого селянства, наймитів, бурлаків оспівував український поет-демократ Іван Манжура. Автором багатьох історичних повістей, історико-публіцистичних праць - "Дим", "З Дніпра на Дунай" - був письменник Адріан Кащенко, який жив і працював багато років у Катеринославі. На початку XX ст. завдяки Яворницькому була розгорнута плідна робота по вивченню історії, географії, етнографії, фольклору краю. Найширші кола прогресивної громадськості стали вивчати і популяризувати зразки усної народної творчості, побут та звичаї українського народу. Багато в цьому напрямку зробив Яків Павлович Новицький - український фольклорист, етнограф, педагог. Він зібрав унікальну колекцію запорізьких ікон, люльок, картин, яку згодом передав до музею ім. О.М.Поля. Його духовна спадщина становить понад 200 праць, серед яких "Малороссийская и запорожская старина в памятниках устного народного творчества", "Запорожские и гайдамацкие клады".
      Українське слово, українську пісню, красу українського побуту ніс до народу український театр, створений корифеями сцени - братами Тобілевичами, М.Кропивницьким, М.Заньковецькою. Влітку 1876 р. Михайло Кропивницький виступав у Катеринославі. Тут його і застав царський наказ (сумнозвісний Емський указ 18 травня 1876) про заборону "различных сценических представлений на малорусском языке, а равно и печатание на таковом же текстов к музыкальным нотам". У своїх спогадах Кропивницький писав: "Тут спіткало нас лихо: виконання усього українського заборонено. У день заборони йшла моя драма "Дай серцю волю". Губернатор І.М.Дурново дозволив нам скінчити виставу. У дивертисменті я заспівав пісню з "Подгорян" - "Поле, моє поле", але не зміг скінчити і розридався".
      У 1890-ті рр. в місті проходили вистави товариства малоросійського театру П.Саксаганського. У приміщенні літнього театру виступали артисти М.Заньковецька і П.Саксаганський. Йшли "Наталка-Полтавка" І.Котляревського, "Циганка Аза" М.Кропивницького. Відзначаючи великій успіх Заньковецької, "Екатеринославские губернские ведомости" писали: "Бачити і слухати її на сцені - найвища насолода".
      У 1908 р. катеринославці дивилися оперету М.Кропивницького "Пошились у дурні", а у 1907 р. постановку М.Старицького "За двома зайцями". На початку віку на залізниці діяв аматорський театр, в репертуарі якого - "Сватання на Гончарівці".
      Тривалий час у Катеринославі не було спеціального приміщення театру. У 1905 р. побудували Зимовий, а з 1910 по 1913 рр. побудовані театри у Комерційному і Громадському зібраннях. Будинку Хрінникова.
      У 1898 р. у місті відкрили відділення Російського музичного товариства, яке заснувало музичні класи (училище). Директором був П.Губарев. Він надав для класів особисті роялі і деякий час витрачав на їх утримання досить значну суму особистих грошей.
      Разом із своїм хором до міста приїздив М.В.Лисенко. Тут пройшли з великим успіхом його концерти.
      На початку XX століття мешканці Катеринослава дізналися, що таке кіно. Початок кіно ми пов'язуємо з ім'ям кінобізнесмена Є.Зайлера, електро-біоскоп якого знаходився на розі вулиці Фабричної109 і проспекту. На перших сеансах кіно жителі міста з жахом вибігали з приміщення кінозали, коли бачили потяг, що прямував на них. Кіно сподобалось, і з часом на проспекті один за одним відкриваються спеціальні кінозали з назвами "Колизей", "Гигант", "Палас", "Модерн". Неперевершеним успіхом публіки користувались картини "Сонька - Золотая Ручка", "Дети капитана Гранта", "Анна Ка-ренина", "Страшная месть".
      У Катеринославі народився один із перших українських кінооператорів - Данило Сахненко. Завдяки йому, тут було створено перше в Україні кінопідприємство - "Южнорусское синематографическое общество Сахненко, Щетинин и К°". Це підприємство 1912 р. випустило фільм "Запорозька Січ", який вважають першим українським фільмом.
      Крім кіно, катеринославці дуже полюбляли розважатися грою у лото. Ця гра так захопила мешканців міста у 1912-1914 рр., що до справи урегулювання азарту під час ігор втручалася поліція і особисто губернатор. Але великі прибутки, що їх отримували власники клубів, з одного боку, і значні відрахування з них до місцевого бюджету на благодійність, з іншого, все ж утримало владу від заборони гри.
      Найбільшими святами мешканців були православні - Різдвяні свята, Водохреща, Великдень, Трійця. Прикрашалися вулиці міста, особливо проспект, ілюмінувались електрикою храми. Відбувалися ходи між церквами і до Дніпра, де освячували воду.
      У міському і Потьомкінському парках проходили народні гуляння.
      Губернські дворянські збори, що проходили раз на чотири роки, завершувалися дворянськими балами у палаці Потьомкіна. Найбагатші купці проводили вечори за картами в Англійському клубі, а ті, що бідніше, а також міщани - в клубі Громадського або Комерційного зібрання.
      Кінець XIX - початок XX ст. ознаменувався активізацією суспільно-політичного і національного рухів. Економічний розвиток міста супроводжувався погіршенням життя переважної більшості населення. Прагнення підвищення зарплати, недосконалість фабрично-заводського законодавства, яке б захищало 112 робітників, викликали гостре незадоволення. Зростав вплив російських робітників, багато з яких приїхали у Катеринослав зі столичних міст імперії і знаходились тут під наглядом поліції за участь в революційному русі.
      У 1898 р. петербурзький робітник, революціонер І.В.Бабушкін створив у Катеринославі місцевий комітет Російської соціал-демократичної робітничої партії. Членами його були робітники заводів - М.Скрипник, Г.Петровський, студент В.Бутаков.
      У 1902 р. тут почала діяти місцева організація соціалістів-революціонерів (есерів) на чолі з петербуржцем А.Альтовським. На той час вона нараховувала майже 180 членів, в основному ремісників і селян, і була найчисленнішою в Україні.
      Обидві партії мали підпільні друкарні, проводили збори і сходки, розповсюджували нелегальну літературу, листівки. Поліція неодноразово заарештовувала діячів партії, ліквідовувала друкарні, літературу.
      На початку XX ст., у зв'язку із загальною економічною кризою, закрито багато фабрик і заводів. Становище робітників погіршилося. У Катеринославі 15000 робітників залишилися без роботи і опинилися на вулиці. Відповіддю на погіршення умов стали страйки. У грудні 1901р. в місті відбулася перша політична демонстрація робітників і студентів Вищого гірничого училища. Вони ставили вимоги щодо поліпшення економічних умов та вимагали політичних свобод.
      У липні-серпні 1903 р., коли Південь України охопив загальний страйк, місцеві соціал-демократи організували тут масові мітинги, демонстрації. Ці події завершилися розстрілом робітників і судом над його учасниками.
      Багато робітників-революціонерів стали учасниками російсько-японської війни, що її розпочав у січні 1904 р. царизм. У місті було створено і фінансовано санітарний загін, який виступив на фронт. Старшим лікарем загону став І.А.Бутаков. Лікарі, санітари, фельдшери надавали медичну допомогу пораненим воїнам. Добровільно пішов на фронт катеринославський губернатор Ф.Е.Келлер, генерал-лейтенант, граф. 12 березня він одержав призначення в діючу армію. Усе місто на чолі з міською Думою проводжало його на фронт, де 18 липня він загинув у бою.
Доменна піч Брянського заводу.
1910 р.
      Поразка Росії у війні, політичні страйки прискорили початок революції. Події "Кривавої неділі" 9 січня 1905 р. у Петербурзі викликали революційні виступи у Катеринославі. 17 січня страйкували робітники Брянського металургійного і сталеливарного заводів.
      Навесні і влітку хвиля страйків зростала і охопила флот і збройні сили. 20 червня в місті пройшла демонстрація робітників на підтримку повстанців броненосця "Потьомкін".
      Восени революційний рух піднімається до найвищого ступеня. 10 жовтня в місті почався загальний політичний страйк - погасла електрика, не виходили газети, були зачинені лавки і магазини, навчальні заклади, лікарні, зупинилися заводи.
      11 жовтня відбулися масові демонстрації і барикадні бої, для придушення яких викликали війська. Вранці війська розстріляли багатотисячну демонстрацію залізничників і робітників заводів Амур-Нижньодніпровська на вул. Філософській. Було вбито 11 чоловік. У центрі міста, навпроти міської Думи, на проспекті, спорудили барикаду учні середніх освітніх закладів і студенти ВГУ, які вели бій з поліцією і жандармерією. 8 чоловік було вбито110.
      У цей же час у робітничому кварталі міста, на першій Чечелівці, зросла ще одна барикада, де бій ішов до вечора. В цьому бою вбито 22 чоловіки і багато поранено.
      Жовтневий страйк викликав розгубленість урядових кіл. Царизм був змушений піти на поступки. 17 жовтня 1905 р. Микола II видав Маніфест, у якому "дарував" населенню громадянські свободи, особисту недоторканність, свободу слова, сумління, зібрань і спілок. Одночасно встановлювалась Державна дума як законодавчий орган імперії.
      На прохання М.В.Родзянки, голови губернської земської управи, Д.І.Яворницький зробив переклад Маніфесту українською мовою, його було надруковано і розповсюджено земством у губернії.
      Населення сприйняло Маніфест по-різному. Частина - раділа і сподівалася, що нарешті з'явиться конституція і почнеться нова доба в історії. Це перш за все, ліберали, які користуючись Маніфестом, заснували Конституційно-демократичну партію (кадети) і "Союз 17 октября" (октябристи).
      Осередки цих партій склалися в Катеринославі. Лідером місцевого проводу кадетів став І.А.Бутаков. Кадетська партія мала підтримку у місцевої інтелігенції.
      Катеринославський відділ "Союзу 17 октября" очолював М.В.Родзянко. Чисельність відділу - 1000 чоловік. Сюди входили представники земства, поміщики, культурніші з купців і промисловців.
      Після проголошення Маніфесту соціал-демократи організували мітинги, маніфестації, збори, де промовці вимагали остаточного знищення монархії. У відповідь на це почалися розправи (погроми) над революціонерами, головним чином євреями. Їх здійснювали прихильники монархії - "чорносотенці". Найстрашніші погроми були в Катеринославі. Під час погромів було забито 64 чоловіки, постраждали 122 міські крамниці, 64 магазини, 135 рундуків. МІСТ.КЯ управа виділила 6 тис. крб. на відшкодування збитків орендаторам міських споруд. 2000 євреїв, які постраждали, крім допомоги від єврейської громади, отримали 500 крб. від Думи на харчування дітей.
      У лютому 1906 р. створено місцевий відділ чорносотенного "Союза Русского Народа". Його чисельність - 6686 чоловік (найчисельніша партія на той час). "Союз" активно діяв у нашому місті, навіть провів тут загальний з'їзд чорносотенців. Головою місцевого проводу був В.А.Образцов.
      Під час жовтневого повстання були створені Ради робітничих депутатів. Перша Рада в Україні постала в нашому місті. Її головою був меншовик Іван Меренков, а секретарем - більшовик Г.Петровський. Рада намагалася бути своєрідним органом робітничої влади. Під час грудневого повстання вона створила Бойовий страйковий комітет (БСК), який оголосив себе єдиною владою у місті. Під охороною комітету були вокзал, телеграф, заводи і фабрики. Вільно друкувалися постанови і оголошення БСК. Працювали лікарні, продовольчі магазини, аптеки, безкоштовні їдальні для безробітних.
      22 грудня в губернії був уведений військовий стан. Почалося придушення повстань та арешти учасників революції.
      Революція принесла українському рухові два докорінних покращення: поклала кінець політиці заборони української мови і дозволила українцям організаційно об'єднуватися.
      У жовтні 1905 р. катеринославський губернатор затвердив Статут українського товариства "Просвіта", а на початку 1906 р. відбулися збори, що обрали його раду, до складу якої увійшли Д.Яворницький, А.Синявський, В.Біднов, М.Биков та інші. Усього Товариство мало 200 членів. Робота проводилася в чотирьох секціях: драматичній, літературній, бібліотечній і співочій. "Просвіта" влаштувала свою бібліотеку-читальню українських книжок, її члени влаштували і відкрили українську книгарню "Слово". Тут купували українські книжки і розповсюджували у місті і передмістях.
      У Катеринославі у 1906 р. вийшли одразу два українські тижневики "Запоріжжя" і "Добра порада". Видавцем "Запоріжжя" був меценат українства, місцевий діяч, інженер-технолог В.М.Хрінников, а редактором - Д.Яворницький. Вийшов перший номер, який одразу ж було конфісковано за надрукований вірш Т.Шевченка "Розрита могила". "Доброї поради" вийшло чотири номери, які були потім конфісковані і видання заборонено.
      У місті розповсюджувався полтавський часопис "Рідний край". Та, як сповіщав дописувач тижневика з Катеринослава, "наша таємна поліція стає на перешкоді сьому. Рознощикам заборонено продавати український часопис без особливого дозволу. Я сам був свідком кілька разів, як якісь люди (не в поліцейському одязі) одбирали у рознощиків український часопис. Навіть балакати по-українськи на вулицях небезпечно".
      Але все ж таки українські газети до міста надходили. Д.Яворницький передплачував і отримував "Раду", що виходила у Києві. Співробітником газети був Євген Чикаленко. Він листувався з Дмитром Івановичем, приїздив до Катеринослава. Чикаленко був одним із засновників Української демократично-радикальної партії, що її заснували у 1905 році С.Єфремов, Б.Грінченко, Д.Дорошенко. У 1906 році відбувся з'їзд партії, на якому були представлені губернські комітети, у тому числі Катеринославський. З'їзд переглянув Програму і Статут партії, ухвалив партійну платформу до виборів у І Державну думу.
      Членом Української соціал-демократичної робітничої партії став просвітянин Трохим Миколайович Романченко. З 1907 до 1909 рр. він отримував газету соціал-демократів "Слово" (редактор С.Петлюра).
      На весні 1906 р. відбулися вибори до І Державної думи. Комітет по виборах в Катеринославі очолив присяжний повірений, октябрист І.В.Способний. Серед членів комітету - Д.Яворницький, О.Шелестов та інші відомі діячі міста різних політичних течій. Було обрано 10 депутатів: 4 - кадети, 2 - трудовики, по одному - соціал-демократи, октябристи, 2 - позапартійні. За соціальним станом: 2 робітники, 2 селяни, 3 дворяни, 3 інтелігенти.
      Катеринославські українці підтримували зв'язки з українськими депутатами Думи. Група українців зробила наказ депутату Л.Ф.Бабенкові, в якому і було три пункти:
      1) про амністію всім політичним "злочинцям";
      2) відміну кари на смерть;
      3) про автономію України.
      Останній наказ висловлено так: "Просимо Вас домагатися широкої автономії України, яку було встановлено в договорі Б.Хмельницького з Московським урядом 1654 р., тоді, коли український народ не у "підданство" пішов до Московського уряду, а вільно з'єднався з Московським народом".
      22 травня Мануйлівська громада111 надіслала на ім'я голови Української парламентської громади Іллі Шрага телеграму: "Мануйлівська громада щиро вітає парламентську групу Українських послів.
      Бажаємо успіху в боротьбі за волю і щастя України".
      І ще одну телеграму було надіслано послу В.Шемету, члену УСДРП, з Катеринослава: "Вітаємо українських послів Державної думи, сподіваємося, що щирою працею ви допоможете українському народові визволитися з національного пригноблення і здобути автономію".
      Українські депутати підготували декларацію про автономію України, але обнародувати її не встигли. Думу було розпущено за день до запланованого виступу.
      Під час виборів до II Думи перемогу одержали ліві сили - поступовці, кадети, трудовики. Українська Трудова громада домагалася автономії України, місцевого самоврядування, української мови в школі, суді й у церкві. Депутатом Думи був популярний місцевий лікар, трудовик О.Л.Караваєв. Він неодноразово виступав у Думі з аграрного питання. До багатьох справ думської діяльності приєднався ще й клопіт з питань виборців. До нього звертались засуджені учасники революційних подій і їх родичі з проханнями про визволення або скасування вироків.
      Після розпуску Думи він працює лікарем у місті, веде громадську роботу. У 1908 р. його вбито чорносотенцями. Як любили й шанували Караваєва зрозуміло з того, що під час поховань за його труною йшло більше 10 тисяч мешканців усякого стану. Українське товариство "Просвіта" надіслало вінок з траурною стрічкою з написом "Оборонцеві всіх пригноблених націй".
      Українське питання привернуло до себе увагу III Думи. Перше питання, якому Дума змушена була приділити увагу, - українське шкільництво.
      У 1908 р. 33 депутати внесли до Думи Проект про українську мову, який передбачав навчання "у початкових школах у місцевостях з малоруським населенням на рідній мові". Від Катеринославщини Проект підписали депутати Тараненко (п/п, селянин, хлібороб) та Г.А.Бергман (октябрист, хлібороб, меноніт). Проект надрукували в газеті "Слово", він викликав протест від чорносотенних послів та "Клуба русских националистов" і йому не дали ходу.
      Головою III, а потім і IV Державних дум був Михайло Володимирович Родзянко, депутат від Катеринославщини, дворянин, землевласник, октябрист, великодержавник, за походженням українець.
      Бюджетну комісію обох Дум очолював також наш земляк, професор фінансового права Михайло Мартинович Алексєєнко. Обіймаючи високі посади у державі, вони сприяли вирішенню місцевих потреб - проведенню другої - Мерефо-Херсонської залізниці, перетворенню гірничого училища на інститут. У 1914 р. їм було надано звання Почесних громадян міста.
      Свободи національного розвитку та автономії України домагався депутат IV Думи від Катеринославщини робітник, соціал-демократ Г.І.Петровський. За сміливі виступи його переслідували, виводили з зали засідань Думи.
      У 1908 р. засновано всеукраїнське об'єднання - Товариство українських поступовців. Лідерами його місцевого органу були А.Синявський та Д.Дорошенко. Під час виборів до IV Думи поступовці розробили свою платформу, яка була вміщена в місцевому тижневику "Дніпрові хвилі". В Катеринославі поступовці виставили своїм кандидатом до Думи добродія О.Александрова (кадет), який одразу здобув більшість і обіцяв добиватися вирішення національної справи.
      Осередком українського життя в місті залишалась "Просвіта". В той час як київська, одеська, полтавська були закриті, катеринославська діяла досить активно.
      У 1910 р. тут був заснований спеціальний видавничий фонд. Так, були видані книжки Д.Яворницького "Як жило славне низове запорожське військо" та "З минулого Катеринославщини" Д.Дорошенка.
      Більше того, діячі "Просвіти" гостро відчували потребу у місцевому виданні, яке б пробуджувало свідомість українського люду, знайомило з тим, чим живе рідний край. У жовтні 1910 року вийшов перший номер часопису "Дніпрові хвилі", який практично став її друкованим органом. Організатором і редактором часопису був Д.І.Дорошенко, історик, який у цей час викладав у комерційному училищі. Видавець часопису -К.Е.Котов, місцевий діяч українства, народовець, просвітянин. Навколо часопису згуртувалися історики і письменники В.Біднов, Д.Дорошенко, А.Кащенко, Д.Яворницький, Я.Новицький, Т.Сулима-Бичихіна, А.Синявський, К.Котов.
      У грудні 1910 р. відкрився будинок "Просвіти" в передмісті Катеринослава - в Мануйлівці. Багато люду прийшло на це свято, багато вітальних листів надійшло. Зокрема, О.Пчілка писала: "Честь і велика слава Вам! Дай же Боже, щоб кубельце національної освіти, звите Вами в запорозькім краю, зміцнілося й красувалося на добрий зразок і приклад іншим українцям". Микола Лисенко надіслав товариству збірник українських пісень з власноручним написом.
      Д.І.Яворницький був центральною фігурою в діяльності "Просвіти". Майже усі її заходи проходили за участю Дмитра Івановича. Він був розпорядником концертів-балів, вечорів, читав лекції з історії України, запорозького козацтва, краю, про кобзарів, які супроводжували лекції співами народних дум і пісень.
      Окрему сторінку в діяльності "Просвіти" займало подружжя Дорошенків - Дмитро Іванович і Наталя Михайлівна. Своїм приїздом до міста вони сприяли пожвавленню просвітянського життя. Дмитро Іванович читав багато лекцій з історії по філіях "Просвіти", а Наталя Михайлівна віддавала весь вільний час створенню при "Просвітах" драмгуртків і організації вистав.
      З початку 1914 р., з від'їздом Дорошенків, а також з браком місцевих літературних сил, та й матеріальних обставин, часопис перестав виходити.
      У 1914 р. коли уряд заборонив святкувати 100-річчя з дня народження Т.Шевченка, Катеринослав став одним з декількох міст, де святкування відбулося. За спеціальним дозволом Катеринославського губернатора в місті був створений Ювілейний Шевченківський комітет, за програмою якого пройшли заходи, присвячені пам'яті Т.Г.Шевченка.
      У 1913 р. в місті пройшли останні передвоєнні вибори до міської Думи. її головою обрали Івана Васильовича Способного. За соціальним складом вона була найбільш інтелігентною. Із 77 гласних в ній було 14 купців, 13 юристів, 10 лікарів, 10 вчених та інженерів, 5 викладачів гімназій.
      Серед гласних були відомі діячі культури - А.С.Синявський; П.Т.Окулов - художник, викладач, який створив серію портретів діячів краю; С.А.Бродницький - голова ради музею ім. О.М.Поля; просвітяни К.Є.Котов і М.В.Биков; професор Гірничого інституту О.М.Терпигорєв; лікар, голова медичного товариства, земський діяч І.А.Бутаков; політичні діячі, депутати Державних дум - Я.Г.Гололобов, О.М.Александров. З євреїв було призначено вже вп'яте Мойсея Юдовича Карпаса, відомого підприємця і благодійника міста.
      У 1913 р. Дума обговорила 316 питань і прийняла 358 постанов. Щорічно багато уваги приділялося питанням про благоустрій міста: брукуванню вулиць, відведенню земель під будівництво заводів, будинків, магазинів, музеїв, утриманню лавок, базарів, ярмарків. У 1914 р. місто нарешті почало роботи з улаштування каналізації.
      Дума і управа мали свій друкований орган - "Известия Екатеринославского городского общественного управления", які виходили двічі на місяць. Його редактором був міський голова І.В.Способний. Іван Васильович - завзятий прибічник госпрозрахункового способу виконання міських робіт, вивчав і використовував кращі світові досягнення з благоустрою, залучав до вирішення господарських питань відомих інженерів, учених, спеціалістів. Хоч у його діяльності було багато показного, а часом, як казали, диктаторського, він багато встиг зробити для міста.
      Напередодні Першої світової війни населення міста складало 222 тис. чоловік. Бюджет міста досяг 4 млн. карбованців.
      З початком Першої світової війни діяльність міської Думи, та й життя самого міста значно змінилися. Тут були створені мобілізаційні комісії. У перші два тижні в діючу армію тільки з Брянського заводу забрали 2 тис. робітників.
      У 1915 р. внаслідок поразки і відступу російської армії на схід, почався процес відходу населення Галичини, Холмщини, Волині, Поділля на схід України. Цих людей-біженців треба було якось влаштувати, допомогти. Отож у Катеринославі виникли і почали діяти відділи могутніх організацій - "Союз городов" і "Земский союз". Вони надавали кошти на допомогу втікачам, опікували українське населення Галичини, організували українські школи, лікарні. В установах комітету працювали тисячі української інтелігенції, інженерів, лікарів.
      6-7 червня 1915 р. пройшло засідання Першого Катеринославського обласного з'їзду з надання допомоги хворим воїнам. Організовано курси підготовки сестер милосердя. Протягом 1915-1916 рр. в місті влаштовано безліч великих і малих шпиталів - у приміщеннях лікарень, навчальних, культурних, благодійних, державних і кредитних установ. Для лікування хворих потрібний був йод, і у Катеринославі здійснено його виготовлення. 31 січня 1915 р. винахідники виробництва йоду - Л.В.Писаржевський, професор гірничого інституту, і міський хімік М.Д.Аверкієв - презентували склянку йоду Миколі II, який перебував у місті. Імператор виділив на подальший розвиток станції по виробництву йоду 50 тис. крб. Міська Дума на свої кошти збудувала печі для спалювання водоростей і забезпечила їх перевезення. В жовтні 1915 р. відбулося урочисте освячення станції. Вже через 7 місяців отримано 80 кг препарату, що було достатньо для лікування 800 тис. поранених. Професор Писаржевський в листі до міського голови І.Способного зазначив: "честь відкриття нового російського йоду і визволення від німецької залежності належить у Росії місту Катеринославу ...".
      Не стояло осторонь від громадських справ і товариство "Просвіта" . Правління виклопотало у губернатора дозвіл на організацію комітету допомоги населенню Галичини. Просвітяни організували їдальню для біженців, вдів і сиріт полеглих у бою воїнів. Лише в червні 1915 р. "Просвіта" видала зі своєї каси на цю благородну справу 261 крб., а всього разом з пожертвами від населення на їдальню було витрачено 5 тис. крб. За підписними листами Товариства було зібрано 254 крб. на улаштування різдвяних ялинок для дітей фронтовиків.
      Хоч практична діяльність "Просвіти" зводилась до культурницьких заходів, навіть вони лякали охоронців царизму. 25 січня 1916 р. губернська влада повідомила правління "Просвіти" про те, що "Екатеринославское общество "Просвіта" утратило свое значение, обратив свои помещения для политических целей. Ее существование является вредным для государства и потому его закрывают". Примусове закриття "Просвіти" викликало обурення з боку просвітян. Вони звернулися до своїх депутатів у Думі з клопотанням про скасування рішення.
      Закриття "Просвіти" пов'язано з діяльністю її членів у Катеринославській організації УСДРП. Натхненником та головним організатором діяльності виступав службовець залізниці Ф. Дубовий, а її членами були І.Романченко, П.Щукін. У 1915 р. організація нараховувала вже близько 50 чоловік.
      На повну силу організація заявила про себе 1 травня 1914 р. розповсюдженням у місті листівок українською мовою від імені УСДРП, в яких закликали до святкування Першого травня і боротьби за повалення самодержавства. Тут була партійна друкарня, де друкували відозву "Війна і українська соціал-демократія", що по суті була програмним документом партії. Члени міської і Мануйлівської "Просвіт", які входили до місцевої організації УСДРП, користуючись правом займати приміщення "Просвіти" для проведення культурно-просвітницьких заходів, влаштували у них партійні збори. У листопаді 1915 р. організація була розгромлена поліцією. П.Феденко, Ф.Дубовий, І.Вирва та інші були засуджені на чотири роки каторжних робіт.
      Таким було наше місто напередодні великих зрушень.

ЛІТЕРАТУРА:

      1. Весь Екатеринослав: Справочник. 1903-1915 гг.
      2. Владимиров М.М. Первое столетие Екатеринослава. 1787-1887. - Екатеринослав, 1887.
      3. Гужва З.Г. История глазами санитарного врача. - Днепропетровск, 1998.
      4. Днепропетровск. Архитектурно-исторический очерк /Н.П.Андрущенко, С.Е.Зубарев, В.А.Ленченко. - К., 1985.
      5. Дніпрові хвилі. Український часопис. 1910-1913 рр. - Катеринослав, 1910-1913.
      6. Днепропетровску 200 лет. 1776-1976: Сборник документов и материалов. - К., 1976.
      7. Екатеринославский юбилейный листок. - Екатеринослав, 1887.
      8. Журналы Екатеринославской городской Думы. 1879, 1885, 1888. 1890-1906 гг. - Екатеринослав.
      9. Известия Екатеринославского городского общественного управления. 1909-1918 гг. - Екатеринослав.
      10. Лазебник В.И. Озерка наша / Под общей ред. ГА. Ефименко. -Днепропетровск, 2001.
      11. Памяти А.Н. Поля / Сост. В.И. Лазебник. - Днепропетровск, 1997.
      12. По Екатерининской железной дороге. - Вып. 1. - Екатеринослав, 1903.
      13. Статистико-экономический обзор Екатеринославской губернии. -. Екатеринослав, 1897.
      14. Южнорусская областная сельскохозяйственная, промышленная и кустарная выставка в Екатеринославе 1910 года. -Екатеринослав, 1912.
      15. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. - Дніпропетровськ, 1996.


Глава V. У ВИРІ РЕВОЛЮЦІЇ ТА
                   ГРОМАДЯНСЬКОЇ
                   ВІЙНИ (1917-1920 рр.)











      1917-1920 роки є надзвичайно складними в історії нашого міста. За цей час до двох десятків разів у Катеринославі змінювалася влада. Саме на ці роки припадає грандіозний злам, який довелося пережити народам колишньої Російської імперії. Руйнувалася економіка міста, транспорт, комунальне господарство, житловий фонд, скорочувалося населення. Це була доба змін, а відоме східне прислів'я з побажанням стосовно цієї доби - "не дай тобі Боже жити в часи перемін" - виявилося настільки ж влучним, як і грізним.
      У найближчі дні, по отриманні достовірних відомостей про події в Петрограді, в Катеринославі та губернії почалося формування нових органів влади. В ніч з 3 (16) на 4 (17) березня в Катеринославі в приміщенні губернської земської управи під головуванням К.Д.Гесберга (голова губернської земської управи) на нараді представників існуючих у місті громадських організацій було утворено Катеринославський тимчасовий губернський виконавчий комітет громадських і робітничих організацій (пізніше назва цієї установи усталилася як губернський виконавчий комітет громадських організацій112). На цій же нараді було обрано перший склад ГВКГО, організаційне ж його оформлення визначилось 5-7 (18-19) березня: президія у складі 5 чоловік (голова К.Д.Гесберг) та комісари для негайного здійснення контролю над діяльністю усіх урядових органів та установ з боку ГВКГО. До речі, вже 3 (16) березня катеринославський губернатор А.Г.Чернявський та начальник місцевого гарнізону генерал Вигран заявили про повну підтримку нової влади.
      Сама ж реорганізація влади в Катеринославі та губернії тривала. 6 (19) березня на нараді голів повітових земських управ і міських голів повітових міст губернії була заслухана телеграма голови Тимчасового уряду князя Г. Є. Львова, в якій повідомлялося про тимчасове відсторонення губернатора і віце-губернатора від виконання обов'язків, а управління губернією тимчасово покладалося на К.Д.Гесберга як губернського комісара Тимчасового уряду з усіма правами, належними губернаторові. Повітовими комісарами Тимчасового уряду призначалися голови повітових земських управ. Не пізніше 8 (21) березня губернський комісар К.Д.Гесберг надіслав усім повітовим комісарам телеграму, в якій пропонував негайно розпочати організацію повітових комітетів з представників громадських і робітничих організацій, а також і волосних комітетів з представників усіх прошарків суспільства.
      На початку квітня склад ГВКГО доповнено від кожного повітового виконавчого комітету його головою й трьома членами, і обов'язково повітовим комісаром. Це рішення було підтверджено і Губернським з'їздом повітових комісарів і голів повітових міських виконавчих комітетів, який відбувся 6-7 (19-20) квітня у Катеринославі.
      Власне, склад ГВКГО в перші місяці революції постійно поповнювався представниками різних організацій та установ, відбувалися й подальші його структурні зміни. Так і постала ця установа, до якої на той час перейшла вища влада в губернії.
      Одночасно з ГВКГО і губернським та повітовими комісарами у Катеринославі та губернії утворились й інші організації, які з самого початку визначилися фактично як владні структури. 4 (7) березня у Катеринославі відбулося перше пленарне засідання Катеринославської ради робітничих депутатів113 за участю 115 депутатів, обраних напередодні. Були обрані президія у складі 5 чоловік, яку очолив меншовик П.М.Орлов, виконавча комісія з 16 чоловік, а також створені спеціальні комісії.
      9 (22) березня у Катеринославі за підтримки РРД була утворена Тимчасова рада солдатських депутатів Катеринославського гарнізону114, яку очолили Лосський і К.М.Грінбаум. На початку квітня постало питання про об'єднання обох Рад, яке остаточно було вирішено 16 (31) травня на загальному зібранні РРД і РСД у Зимовому театрі115.
      З Катеринославською радою робітничих і солдатських депутатів116 змушені були рахуватися губернський комісар і ГВКГО, тим більше що представляли вони різні політичні сили міста та губернії. Тобто фактично в перші місяці революції, як і в багатьох інших місцевостях Росії, на Катеринославщині переважно існувало двовладдя. При цьому нерідко РРСД діставало перевагу над ГВКГО і губернським комісаром. Саме у зв'язку з цим. в червні 1917 р. К.Д.Гесберг був змушений навіть скласти з себе повноваження губернського комісара та голови ГВКГО. До середини серпня 1917 р. обов'язки губернського комісара виконував один з його помічників В.І.Осипов.
      13 серпня на пленарному засіданні РРСД затверджено список комісарів від Ради, серед яких призначалися: губернським комісаром - штабс-капітан Лосський, головою ГВКГО - Г.М.Малтапар (при К.Д.Гесберзі його заступник), військовим комісаром - К.М.Грінбаум та ін.
      У серпні після перевиборів РРСД його головою знову стає П.М.Орлов, але 16 (29) вересня на пленарному засіданні РРСД обирають новим головою К.М.Грінбаума, анархіста, який симпатизував більшовикам.
      Зміни відбулися і у міській Думі Катеринослава. 13 серпня її переобрали на нових демократичних засадах. З 120 гласних есери отримали 24, більшовики - 22, меншовики - 14, українські партії - 6. Міським головою обрано есера В.І.Осипова, який займав цю посаду до розпуску міської Думи в травні 1918 р. Весь час існування ця Дума, в якій переважали меншовики та есери, виступала в опозиції до більшовиків.
      У 1917 р. в Катеринославі активно діяли організації різних політичних партій від крайньо лівих (більшовики, анархісти та ін.) до правих (кадети та ближчі до них), серед них і національні партії: українські, єврейські, польські та інші. Монархічні та чорносотенні організації фактично припинили свою діяльність з поваленням самодержавства. Так, 13 (26) березня 1917 р. було заарештовано голову місцевого відділу "Союза русского народа" В.О.Образцова. Партійно-політичні сили, громадськість Катеринослава оперативно реагували на найважливіші події суспільно-політичного життя країни. На промислових підприємствах, в установах міста часто проводилися збори, мітинги, на яких найчастіше за ініціативи лівих партій стосовно тієї чи іншої події приймалися відповідні резолюції.
Учасники демонстрації 12 березня 1917 р. на Катеринославському проспекті.
      Власне 1917 р. в Катеринославі був надзвичайно бурхливим та насиченим подіями. Проходили численні збори, мітинги, засідання, конференції, з'їзди, демонстрації. Так, 12 (25) березня, як і по всій Росії, в Катеринославі святкували день Свободи, свято революції. Демонстрація, в якій взяло участь 75 тисяч чоловік, розтягнулася на 5-6 кілометрів від заводських околиць до Соборної площі. Численною (в десятки тисяч учасників) була і першотравнева демонстрація. В цей день колони демонстрантів сформувавшись на Привокзальній і Брянській площах, пройшли по центру міста. Активно робітники Катеринослава відгукнулися на демонстрацію пролетарів Петрограда 18 (30) червня 1917 р. під час червневої кризи Тимчасового уряду. На знак солідарності більшовики закликали трудящих міста на демонстрацію, але меншовики та есери на засіданнях РРСД 20, 26 і 27 червня (2, 8 і 9 липня) виступали проти її проведення. Проте під тиском мас демонстрація відбулася 2 (15) липня, в якій брали участь робітники всіх великих заводів міста. Гасла на прапорах та транспарантах були переважно більшовицькі.
      Наступного дня в Петрограді була розстріляна мирна демонстрація трудящих. Проти більшовиків почалися репресії. Період двовладдя закінчився, проте в Катеринославі більшовики продовжували працювати легальне, виходила їхня газета "Звезда", перший номер якої побачив світ 4 (17) квітня 1917 р. 13-16 (26-29) липня 1917 р. більшовики провели в Катеринославі обласну конференцію Криворізько-донецького басейну. На той час міська більшовицька організація налічувала 3500 членів, у той час, як на початку березня в її складі було 334 чоловіки. Очолювали Катеринославську організацію РСДРП(б) у 1917 р. Е.Й.Квірінг, С.І.Гопнер, В.К.Аверін та ін.
      Протягом 1917 р. катеринославські більшовики докладали значних зусиль для посилення свого впливу на маси, найбільше серед робітників і солдат, найрадикальніше налаштованої частини населення міста. Саме їх інтереси безпосередньо представляли існуючі майже па всіх великих промислових підприємствах фабрично-заводські комітети та в частинах місцевого гарнізону - полкові комітети. Ці організації восени 1917 р. переважно підтримували більшовиків, суттєво посилюючи їх позиції.
      Значну увагу приділяли більшовики організації професійних спілок. 19 березня (1 квітня) в Катеринославі відбулися установчі збори спілки металістів, головою якої було обрано більшовика Й.Г.Жуковського (Мирона Трубного). Всього тільки протягом березня-травня 1917 р. в місті було створено 19 профспілок, і кількість їх в наступні місяці продовжувала зростати.
      Про неухильне посилення впродовж 1917 р. позиції більшовиків свідчать і темпи більшовизації Катеринославської РРСД. Так, у складі Ради першого скликання більшовики мали близько 10% місць, після перевиборів у серпні вони одержали 35% мандатів, за кількістю випередивши інші партії, і тільки перевибори Ради наприкінці листопада надали більшовикам повну перевагу.
      Посиленню позицій лівих радикальних партій сприяло погіршення влітку-восени 1917 р. соціально-економічного становища в Катеринославі. Скорочували своє виробництво або навіть призупинили його промислові підприємства міста, серед них і найкрупніші. Зростала кількість безробітних. Загострювалися проблеми з продовольчим забезпеченням міста, була запроваджена карткова система на продукти, яка існувала до 1920 р. Зрозуміло, що невдоволення широких мас населення, перш за все незаможних, зростало, його настрої радикалізувалися. Так, за неповними даними, тільки в липні-серпні 1917 р. в місті відбулося близько 100 страйків. Активно діяли фабзавкоми, профспілки.
      Ще більше радикалізував настрої мас виступ Корнілова наприкінці серпня 1917 р., призвівши до появи надзвичайного органу влади. 27 серпня (9 вересня) на нараді виконкому РРСД та ряду інших громадських і партійних організацій було ухвалено створити Комітет порятунку революції, який діяв у вересні-жовтні. До його складу ввійшли представники: від РРСД - 4, від політичних партій - по 1, від Центрального бюро профспілок -2, від полкових комітетів і комісарів - по 1. До складу бюро Комітету, яке налічувало 5 чоловік, входив також і губернський комісар. Склад Комітету і порядок його формування, окрім іншого, додатково засвідчує про переважання в Катеринославі влітку 1917 р. сил, які представляли революційну демократію. Враховуючи вищесказане навряд чи можна вважати, що в Катеринославі з липня 1917 р. припинився стан двовладдя. Фактично він продовжувався і до початку осені 1917 р., з відчутною перевагою згуртованих навколо РРСД революційно-демократичних сил. Більш того, Рада мала реальну можливість перебрати на себе всю повноту влади, про що свідчать і події кінця жовтня 1917 р., коли стало відомо про перемогу в Петрограді збройного повстання більшовиків і проголошення II Всеросійським з'їздом Рад Радянської влади.
      26 жовтня (8 листопада) на екстреній нараді виконкому РРСД за участю представників партій визнано необхідним перехід влади в місті до Особого комітету, організованого з представників РРСД, міської Думи, політичних партій та інших організацій. Проте остаточне вирішення питання про владу перенесли на розширений пленум РРСД за участю полкових і заводських комітетів, який відбувся 27 жовтня (9 листопада). Було прийняте рішення, спільно запропоноване більшовиками і українськими соціал-демократами, уповноважити виконком РРСД перебрати на себе владу в місті та губернії, а вищою владою в Україні визнати Крайовий комітет по охороні революції, утворений в Києві Центральною Радою. Проте наступного дня було оголошено про утворення губернського революційного комітету у складі представників від РРСД, соціалістичних партій і міської Думи, який тимчасово визнавався вищою владою в губернії. Склад губревкому на засіданнях 28 жовтня, 1, 6 і 22 листопада було поповнено представниками міської Управи, земських установ, профспілок, виконкому губернської Селянської спілки (40 чоловік), а також губернської Української ради (15 чоловік), утвореної ще у квітні 1917 р. Бюро губревкому склали 20 чоловік: 10 українців (4 - від Селянської спілки, 2 - від УПРС, 2 - від УСДРП, 1 - від військової ради, 1 - персонально) і 10 неукраїнців (4 - більшовики, 3 - есери, 1 - меншовик, 1 - бундівець, 1 - єврейський соціаліст). 22 листопаду (4 грудня) губревком перейменовується в Губернську (Губерніяльну) революційну раду (далі - ГРР), більшість якої заявила про визнання влади Центральної Ради. Більшовики залишають ГРР.
      Власне саме восени 1917 р. помітної ваги в Катеринославі та губернії набувають українські партійно-політичні сили. Вперше українські діячі в Катеринославі гучно заявили про себе 12 (25) березня 1917 р. в день свята революції. В ці дні відновлюється Катеринославська "Просвіта", закрита царськими властями на початку 1916 р. У березні в місті засновуються "Українське учительське товариство" і "Українське видавництво". Саме Українське учительське товариство з Є.Вировим зініціювало до вживання нову назву нашого міста - Січеслав, яка в наступному набула поширення серед кіл національне свідомої української громадськості, але офіційно не була затвердженая-22-24 червня (3-5 червня) 1917 р. губернська Українська рада проводить Український губернський з'їзд, на якому виявилися гострі суперечності між діячами УПСР і УСДРП, в результаті чого українські соціал-демократи демонстративно покинули з'їзд. Власне єдності серед українських діячів Катеринослава навесні-влітку 1917 р. не було. Більш того, виявляла себе ворожнеча між представниками української "буржуазії" і соціалістичних партій. Перших представляла організація УПСФ (В.Біднов, А.Синявський, та ін.), других - організації УПСР (С.Бачинський, М.Федорів, П.Коробчанський та ін.) та УСДРП (Ф.Дубовий, І.Мазепа, П.Феденко, І.Романченко та ін.).
      Існуюче протистояння послабляло позиції українських сил в Катеринославі. Так, на виборах до міської Думи в серпні 1917 р. всі три українські партійні організації виставили окремі списки, в результаті провівши до її складу лише 6 гласних. Повніше українські діячі були представлені в губернських та повітових земських установах. Досить успішною була робота серед солдат - українців місцевого гарнізону. Так, на першотравневій демонстрації 1917 р. катеринославський гарнізон виступив під жовто-блакитними прапорами. Проте, як зазначав пізніше Д.І.Дорошенко, реальної користі від цієї українізації війська було небагато.
      Більш вагомою і результативною була робота серед селянства, в чому найбільшу активність виявили українські есери. Про зміни, що сталися, засвідчили два губернські селянські з'їзди, проведені в Катеринославі в червні і на початку вересня 1917 р. Якщо на першому з'їзді, де переважали російські есери, резолюції українських діячів ледве проходили, то на другому перевагу мали вже українські есери, і з'їзд схвалив рішення про автономію України, визнання Центральної Ради найвищим органом крайової влади, приєднання до Всеукраїнської Селянської спілки, хоча зберігаючи при цьому своїх представників у Всеросійський раді селянських депутатів. Змінилося й керівництво Катеринославської Селянської спілки, проросійськи налаштованих братів Я. і В. Строменків замінив український есер Ф.Сторубель.
      Проте, незважаючи на всі зусилля, як пізніше зазначили в своїх творах Д.І.Дорошенко і І.П.Мазепа, український рух в Катеринославі та губернії, і особливо в місті, залишався недостатньо впливовим на маси. Одне з пояснень цього в етнічному складі населення Катеринослава. Так, за переписами населення 1897 і 1920 рр. в місті від загальної кількості населення відповідно складали: росіяни - 41,7% і 44,3%, євреї - 35,4% і 45%, українці - 15,8% і 4,7%.
      Власне на листопад-грудень 1917 р. помірковані соціалісти та, як правило, й правіші від них згуртувалися навколо Центральної Ради, яка на той час в Україні стає по суті єдиною реальною противагою більшовикам.
      Вже наприкінці листопада у Катеринославі визначилося протистояння між ГРР, яка представляла Центральну Раду та політичні сили що групувалися навколо неї, і РРСД, в якій після перевиборів 25 листопада - 1 грудня (8-14 грудня) перевагу дістали більшовики. Протягом грудня ситуація в місті загострювалася. Обидві сторони готувалися до рішучих дій.
      Військові частини Центральної Ради у Катеринославі були представлені Гайдамацьким кошем (куренем), створеним восени 1917 р., та відділами (куренями) Вільного козацтва, організованих Г. і М. Горобцями. Загони Вільного козацтва перебували в Діївці, Нових Кайдаках та в Амур-Нижньодніпровську. Вони були добре озброєні, мали кулемети та більше десятка гармат. Загони гайдамаків займали Синельникове, Олександрівськ, Павлоград. Тільки в Павлограді було зосереджено до 4 тисяч гайдамаків з двома бронепоїздами.
      Більшовики в місті також накопичували сили. До грудня зростання чисельності загонів Червоної гвардії, формування яких почалося ще навесні, стримувалося відсутністю достатньої кількості зброї, але наприкінці листопада на прохання катеринославських більшовиків за особистою вказівкою Голови Рад-наркому В.І.Леніна з Тули до Катеринослава було надіслано 10 тисяч гвинтівок, 10 млн. патронів, 150 револьверів і 10 кулеметів. Спроби гайдамаків перехопити зброю були відбиті робітниками Брянського заводу. З отриманням зброї чисельність загонів Червоної гвардії, яка у жовтні становила 600 чоловік, у грудні досягає 3000 червоногвардійців, з яких 400 тільки на Брянському заводі.
      Більшовики почали безпосередню підготовку до збройного повстання. Військово-революційний комітет, створений ще 27 жовтня (9 листопада), очолює більшовик В.К.Аверін. 5 (18) грудня більшовики створюють Військово-революційний штаб - орган підготовки повстання, до складу якого ввійшли також і представники збільшовизованих військових частин. Наближення розв'язки було прискорене проголошенням 12 (25) грудня І Всеукраїнським з'їздом Рад у Харкові радянської влади в Україні та наступом радянських військ, які в другій половині грудня
      звільнили від гайдамаків Синельникове і Павлоград. Збройне повстання в Катеринославі було заплановане більшовиками на 28 грудня 1917 р. (10 січня 1918 р.), але почалось воно раніше. Спричинив до цього бронеавтомобіль, 25 грудня (7 січня) отриманий гайдамаками з Олександрівська. Цього ж дня, вночі загін червоногвардійців викрав його, доставивши на Брянський завод.
      Зрозуміло, що 26 грудня (8 січня) гайдамацьке командування пред'явило більшовикам ультиматум з вимогами повернути бронеавтомобіль і повністю роззброїтися. Зрозуміло, що більшовиками ультиматум було відкинуто. По закінченні строку ультиматуму гайдамаки почали артилерійський обстріл Брянського заводу та Чечелівки, де розташовувалися штаб повстання та його основні сили. Снаряди влучили в бараки військовополонених австро-угорської армії, які працювали на заводі. Шестеро було вбито і двадцять вісім поранено. У відповідь загуділи Брянський та інші заводи. Так 27 грудня (9 січня) в місті почалися бойові дії.
      Найбільш крупні сили гайдамаків та Вільного козацтва були зосереджені в Нових Кайдаках, Амур-Нижньодніпровську та центрі міста. На кінець дня 27 грудня (9 січня) їхній опір в Нових Кайдаках було придушено. В Амур-Нижньодніпровську і на станції Ігрень бої набули затяжного характеру. В ніч на 28 грудня (10 січня) загони петроградських і московських червоногвардійців з боєм зайняли станцію Ігрень, але вже вранці гайдамаки відбили станцію і розібрали залізничну колію. Проте до кінця цього ж дня з боями червоногвардійці за підтримки бронепоїзда вдруге вибили гайдамаків зі станції, відкриваючи собі шлях до Катеринослава.
      Найзапекліший бій розгорнувся в центрі міста, де гайдамаки мали абсолютну перевагу, зосереджуючись у міському поштамті. Колишній будинок губернатора117, в якому містилася РРСД, захищав невеликий загін червоногвардійців у декілька десятків чоловік. Вночі 27 та вранці 28 грудня (9-10 січня) було відбито п'ять атак гайдамаків. Остання була найзапеклішою, почавшись після десятої ранку, тривала майже дві години.
      У цей час міська Дума, меншовики та есери намагалися примирити ворогуючі сторони. Проте на середину дня 28 грудня (10 січня) ситуація в місті різко змінилася на користь більшовиків. На станцію Катеринослав пробився бронепоїзд з радянськими військами, які вели наступ від Синельникового. Цього ж дня, пізно ввечері, гайдамаки, оточені на міському поштамті, припинили опір. 29 грудня 1917 р. (11 січня 1918 р.) в Катеринославі встановлено радянську владу.
      У числі найперших завдань переможців було зміцнення органів радянської влади в місті та губернії. 4 (17) січня 1918 р. за участі надзвичайного комісара Раднаркому Г.К.Орджонікідзе відбувся розширений пленум Катеринославської РРСД, головою якої був Е.Й.Квірінг. У декларації пленуму вищою владою краю було визначено виконавчий комітет Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів. Згідно з постановами губкому РРСД від 10 і 11 (23 і 24) січня 1918 р. Губернська революційна рада розпускалась, а вся влада в губернії тимчасово, до поповнення його складу представниками від Ради селянських депутатів, переходила до губкому РРСД. За його ж постановою від 20 січня (1 лютого) 1918 р. скасовувалися губернський комісар, губернське присутствіе і губернське правління, а всі їхні права та обов'язки переходили до губкому РРСД, головою якого на той час був А.П.Татько. Керівництво найважливішими ділянками покладалося на призначених комісарів: М.І.Хавського - комісара громадської безпеки, Й.О.Петрова - його помічника, потім комісара праці, М.І.Арсенічева - комісара військових справ, С.Н.Власенка - комісара залізниці, Г.Н.Баглея - комісара вокзалу. Велику роботу проводив Військово-революційний комітет, очолюваний В.К.Аверіним.
      Нові органи влади розбудовувалися активно. Рішенням президії Катеринославської РРСД 11 (24) січня 1918 р. в місті була створена радянська міліція на чолі з М.І.Хавським. 17 лютого, звільнили весь суддівський персонал Катеринославського окружного суду, його раду присяжних повірених і членів прокурорського нагляду. Почалася організація радянського суду. 25 лютого губком Катеринославської Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів ухвалив постанову про встановлення нормального функціонування шкіл, лікарень, телеграфної мережі, поштових станцій та інших установ. Було створено міський комітет народної освіти. Розглядалося питання про заснування у місті університету.
      У вирішенні господарських питань велику роль відігравали фабзавкоми і профспілки. Про завдання профспілок у відновленні народного господарства говорилося 14 лютого 1918 р. на загальноміській раді профспілок металістів Катеринослава. 24 лютого на міській конференції фабзавкомів було створено їх центральну раду. 16 березня Президія ради народного господарства Катеринославського району ухвалила рішення про організацію народного контролю над виробництвом. Запроваджувався восьмигодинний робочий день. Починалася націоналізація великих підприємств. 29 березня було націоналізовано Брянський завод.
      Проте організацію нових органів влади та перетворення в соціально-економічній сфері більшовикам в Катеринославі доводилося проводити в складній суспільно-політичній ситуації, бо мали проти себе сильну опозицію, перш за все з боку поміркованих російських, українських та єврейських соціалістичних партій.
      Найбільш гострими виявилися суперечки, які торкалися питання про владу, а саме про ставлення до Всеросійських Установчих Зборів та Центральної Ради.
      За наслідками голосування до Всеросійських Установчих Зборів по Катеринославу голоси розподілилися таким чином118:

Гарнізон

Місто

Місто

Катеринослав

Партії і

партійні списки

%

Кількість голосів

%

Кількість голосів

19,5

1756

26,4

20849

РСДРП(б)

3.3

302

11.7

9244

Кадети

15,7

1415

8.4

6627

Російські есери

3,2

286

5,8

4601

Меншовики

42,5

3826

21,4

16943

Нац. Соціалістичні партії

8,5

769

19,1

15074

Нац. Буржуазні партії

7,3

653

7,3

5753

Інші

100

9007

100

79091

Всього голосів


      У цілому ж по Україні більшовики на цих виборах отримали близько 10% голосів, а українські партії - 75%. Тому зрозуміло вороже ставлення більшовиків до цієї установи, за допомоги якої противники більшовиків сподівалися усунути їх від влади. Тому опозиційні більшовикам в Катеринославі сили однозначно відреагували на розпуск Установчих зборів 5 (18) січня 1918 р. Резолюції на їх підтримку і захист ухвалили міська Дума Катеринослава на урочистому засіданні 9 (12) січня. Катеринославські губернські земські збори на засіданні 10 (23) січня, козаки Сердюцького полку ім. отамана Орлика на загальних зборах 15 (28) січня. 13-15 (26-28 ) січня 1918 р. Другий губернський з'їзд селянських депутатів в Катеринославі прийняв резолюції на підтримку Центральної Ради, проти Раднаркому Росії. Проте більшовики скликали власний губернський з'їзд селянських депутатів, який, розпочавши роботу 28 січня (9 лютого) 1918 р., затаврував Центральну Раду, вітав Раднарком Росії і заявив, що на Катеринославщині губернська влада організується шляхом злиття обраного на даному з'їзді виконкому губернської Ради селянських депутатів на рівних началах з виконкомом губернської Ради робітничих і солдатських депутатів. Так було утворено Катеринославський губернський комітет Ради робітничих, солдатських і селянських депутатів.
      Міцному закріпленню радянської влади в Катеринославі та губернії завадили і зовнішні чинники, а саме успішний наступ німецьких та австро-угорських військ, який розпочався 9 лютого 1918 р. Виступаючи союзниками Центральної Ради, ці війська на початку березня зайняли Київ. 9 березня до Катеринослава переїхав Народний Секретаріат і ЦВК Рад України. 17-19 березня в місті у Зимовому театрі відбувся II Всеукраїнський з'їзд Рад, з 964 делегатів якого комуністів та їх симпатиків було 428. З'їзд більшістю голосів прийняв більшовицькі резолюції, закликаючи до мобілізації сил на захист завоювань революції.
      23 березня був організований надзвичайний штаб з оборони Катеринослава, очолений В.К.Аверіним. Для зміцнення правопорядку в місті 30 березня були роззброєні анархісти, які розташувалися в готелі "Пальміра", перетворивши його на свій штаб. У місті почалася евакуація цінностей банку, кольорових металів та ін.
      Евакуювались більше третини робітників Брянського заводу. З робітників міста та революційних солдатів старої армії формувалися військові частини: 1-й Катеринославський радянський полк, 1-й Катеринославський батальйон Дністровського полку, партизанський загін М.М.Майорова, Латиський загін, 1-й Робітничо-селянський дивізіон, Маріупольський зведений загін, сербський загін на чолі з Сердичем та Дмитрієвичем та ін.
      Проте стримати наступ німецьких та австро-угорських військ не вдалося. 4 квітня 1918 р. вони зайняли Катеринослав. Наступного дня на Привокзальній площі було розстріляно 500 захоплених у полон червоногвардійців. Репресії проти робітників продовжувалися і в наступні дні.
      Окрім командування іноземних військ, влада в Катеринославі та губернії у квітні 1918 р. належала Губернській революційній раді та отаману Вільного козацтва Горобцю. Після гетьманського перевороту 29 квітня 1918 р. вищу владу в місті та губернії очолили спочатку тимчасово виконуючі обов'язки катеринославського губернського старости губернські коменданти підполковник Волошин, потім полковник Осипенко, а з 25 травня призначений губернським старостою генерал-майор М.І.Черніков. Ще 18 травня полковник Осипенко оголосив, відповідно до грамоти гетьмана, про повернення націоналізованих підприємств їх колишнім власникам. На початку червня в місті відбувся з'їзд земельних власників Катеринославської губернії, який представляв сили, що становили головну соціальну опору гетьманського режиму. В травні була розпущена демократична міська Дума, обрана в серпні 1917 р., замість неї відновили цензову Думу, скликання 1914 р. Очолював її І.Я.Езау.
      Влітку 1918 р. в Катеринославі діяла і Рада робітничих депутатів, вибори до якої проводилися в травні. З обраних 246 депутатів меншовиків було 50, більшовиків - 45, українських соціал-демократів - 32, есерів - 28, бундівців - 23, єврейських соціалістів -16, українських есерів - 5, від партії "Поалей Ціон" -4, польських соціалістів - 1, безпартійних - 30. Керівництво в, цій Раді належало переважно меншовикам. Діяла вона в складних умовах. За повідомленням газети "Правда" від 21 червня 1918 р., Катеринославська Рада не мала відділів, комісій, пленарні засідання не дозволялися. На початку червня Рада займала приміщення в готелі "Пальміра", але звідти її виселили. У відповідь на звернення Ради з проханням надати їй нове приміщення цензова міська управа відмовила, заявивши, що Рада - "організація незначна і цілі її також незначні". Протягом літа Рада робітничих депутатів і рада профспілок міста не раз зверталися до губернського старости з протестом проти репресивних заходів влади проти робітників.
      Загальна ситуація в місті в цей час була неоднозначною. За свідченням одного з сучасників, влітку - на початку осені 1918 р.:
      "После советской голодовки поражала баснословная дешевизна цен на съестные припасы и громадное изобилие их на рынках. Екатеринослав был завален белыми булками, молочними продуктами, колбасами, фруктами и считался в продовольственном отношении самым благодатным городом Украины"119. Незважаючи на порівняно низькі ціни, далеко не кожен міг придбати ці продукти. Крім того, вже в травні почала згортатися робота промислових підприємств. Стрімко зростала кількість безробітних, на травень налічуючи до 50 тисяч чоловік. Так, на Брянському заводі з 15175 робітників залишилося близько 3 тисяч. Тоді ж, в травні, починаються страйки робітників. 1 травня в місті відбулася масова демонстрація. Потужним виступом робітників став всеукраїнський страйк залізничників, до якого з 19 липня 1918 р. приєдналися робітники Катеринославського залізничного вузла. Страйк тривав декілька тижнів. Більшість місцевих профспілок заявила про солідарність зі страйкуючими, надавши їм допомогу. Командування австро-угорських військ, які займали місто, намагалося силою примусити робітників до роботи. В першій половині серпня 1918 р. частину страйкарів-залізничників було заарештовано і вислано з міста.
lang=UK style='font-family:"Times New Roman";color:blue'>118. Див.: Игренев Г. Екатеринославские воспоминания (август 1918 г. – июнь 1919 г.) // Архив русской революции: В 22 т. -М., 1991. - Т. 3-4. - С. 234.
      За таких умов в Катеринославі активно діяло більшовицьке підпілля, яке очолювали І.О.Амосов, Г.С.Биченко, Н.Й.Варлен, А.М.Колтун та інші. Вже 6 квітня 1918 р. вийшов перший номер підпільної більшовицької газети "Молот".
      Видатною подією в культурному житті міста стало відкриття влітку-восени 1918 р. Катеринославського університету. Його статут офіційно було затверджено 20 серпня 1918 р., а вже 4 вересня відбулися перші вибори керівництва університету. Ректором обрали професора В.П. Карпова, до того, у перші місяці обов'язки ректора виконував професор М.І. Лебедєв. Засновано університет було як приватний навчальний заклад з російською мовою навчання. З листопада 1918 р. в Потьомкінському палаці відбувся перший університетський бал за участю кінозірки Віри Холодної. Проте призначене на 14 грудня 1918 р. урочисте святкування відкриття університету не відбулося через причини, які будуть названі далі.
      В умовах глибокої політичної кризи, в якій опинився гетьманський уряд восени 1918 р., ситуація в місті різко загострюється. У зв'язку з революцією в Німеччині увечері 8 листопада 1918 р. в Катеринославі відбулися багатолюдні збори всіх соціалістичних партій і робітничих організацій міста. Більшість присутніх, за винятком більшовиків, вважали, що необхідно прагнути до відновлення державної єдності Росії на основі самовизначення та скликання Установчих зборів. На цих зборах було обрано тимчасовий робітничий комітет120 із завданням відновити законну владу на Катеринославщині - міське самоврядування і земську управу і працювати для Установчих зборів. 10 листопада ТРК закликав робітників міста до дводенного політичного страйку. 12 листопада застрайкували робітники всіх великих заводів міста. Припинили роботу майже всі заводи. Зупинилися електростанція, водопровід, трамвай. Страйк став загальним. Гетьманська влада в Катеринославі фактично припинила існування. Фактична влада в місті перейшла до блоку партій революційної демократії (меншовики, бундівці, есери та ін.), представленого ТРК. Названі партії почали створювати власні збройні сили, бойові дружини: студентську, бундівську, есерівську, меншовицьку, серпівську121. 18 листопада війська С.Петлюри зайняли катеринославський міський вокзал, роззброївши там гетьманську варту.

      19 листопада більшовицький губревком видав відозву, в якій оголосив робітничі райони міста під своєю владою і закликав робітників до організації Ради робітничих депутатів122. 8 грудня організаційна комісія по скликанню Катеринославської РРД запропонувала ТРК розпустити себе. Так робітничий комітет було ліквідовано, а 14-16 грудня проведені вибори до РРД. До Ради було обрано 101 делегата. Головою Ради на першому її засіданні 21 грудня затвердили Г.С.Биченка. Проте це засідання силою було припинене петлюрівцями. Наступного дня більшовики закликали робітників Катеринослава до політичного страйку. 23 грудня зранку застрайкував Брянський завод, залізничні майстерні і депо, а далі майже всі заводи, за незначним винятком. Страйкували електростанція, водопровід, хлібопекарні. Життя в місті майже завмерло. Штаб республіканських військ (петлюрівці) опинився в складній ситуації, але помірковані соціалістичні партії фактично підтримали його, виступивши проти більшовиків, при цьому, правда, заявивши, що вони проти розпуску Ради робітничих депутатів. Штаб республіканських військ теж заявив, що він не збирається розпускати Раду, а навпаки, готовий її всіляко підтримувати, проте він рішуче буде боротися зі спробами будь-кого захопити владу в місті та губернії. 24 грудня, отримавши від Штабу республіканських військ необхідні гарантії, президія Ради та губком КП(б)У ухвалили припинити страйк.
      Проте питання про владу в місті та губернії постало досить гостро. З грудня на спільному засіданні Катеринославської міської Думи та губернської земської управи демократичного складу виконуючим обов'язки губернського комісара було обрано А.Г.Ященка. Було також заявлено про відновлення в губернії всіх демократичних міських і земських самоврядувань і волосних земств. Всі повітові старости звільнялися з посад. Обов'язки повітових комісарів покладалися на голів демократичних повітових земських управ. В. о. губернського комісара А.Г.Ященко почав діяти рішуче. В найближчі дні він видає розпорядження із забороною продажу більшовицької газети "Звезда". Більш того, 5 грудня у в.о. губернського комісара відбулася нарада представників усіх партій, які мали в місті збройні загони, тут погоджено боротися з більшовиками.
      12 грудня 1918 р. губернським комісаром було призначено Д.Кондратенка, якому в.о. губернського комісара А.Г.Ященко склав свої повноваження.
      На той час у Катеринославі склалася досить своєрідна обстановка. Під контролем РРД перебували робітничі райони - Чечелівка, Кайдаки, Амур-Нижньодніпровськ, станція Горяїнове. Центральну частину міста контролювали: від вокзалу до вул.Садової123 - петлюрівці; від Садової до Управської124   - окупаційні війська, при яких владу здійснювала міська Дума; в нагірній частині - 8 армійський корпус, по суті, білогвардійський. Міська ж Дума намагалася балансувати між петлюрівцями і 8 корпусом, виступаючи проти РРД.
      Зрозуміло, що таке становище довго тривати не могло. Ініціативу виявили петлюрівці. 5 грудня вони поставили німцям і 8 корпусу ультиматум - віддати зброю. Німці заявили, що вони не допустять до кровопролиття, але петлюрівці по завершенні строку ультиматуму почали артилерійський обстріл Феодосійських казарм, де перебував 8 корпус. В ніч з 10 на 11 грудня офіцери 8 корпусу у складі 137 кінних і 130 піших чоловік при 6 гарматах, 45 кулеметах залишили місто.
      Петлюрівці відчули себе впевненіше. 12 грудня комендант м.Катеринослава М.Савченко сповістив, що місто перебуває в стані облоги, після 8 години вечора будь-який рух на вулицях заборонявся. 13 грудня у військовому стані оголосив губернію отаман українських республіканських військ на Катеринославщині А.Гулий.
      19 грудня петлюрівці поставили ультиматум німцям із вимогою віддати зброю. Німці відмовилися. Із завершенням ультиматуму петлюрівці почали наступ. Німецькі війська чинили опір. Бій у місті з використанням гармат і кулеметів тривав години чотири. Німці змушені були поступитися, їх пропустили до Німеччини. Більшовики під час цих подій дотримувалися нейтралітету, накопичуючи сили.
      Для зміцнення своїх позицій Штаб республіканських військ на 23 грудня з представників "Просвіт", селянських спілок, кооперативів скликав селянський з'їзд, більшість якого підтримала петлюрівців проти більшовиків. На з'їзді була схвалена резолюція, яку відстоював отаман всіх республіканських військ на Катеринославщині М.Горобець.
      У цей же день загін петлюрівців розгромив більшовицький комітет на Чечелівці, а 25 грудня петлюрівці почали відкритий наступ на більшовиків на Фабриці і станції Горяїнове. Більшовицькі загони змушені були відступити до Нижньодніпровська, де 26 грудня на загальних міських зборах комуністичного партактиву вирішено негайно перейти в наступ у союзі з загонами Н.І.Махна. Контрнаступ розпочався вранці 27 грудня. Його успішному розгортанню в значній мірі сприяв перехід на бік більшовиків отамана Г.Мартиненка з петлюрівською артилерією.
      За чотири дні боїв місто було зайняте більшовиками і махновцями. 28 грудня Губернський військово-революційний комітет125 у наказі №1 повідомив, що "влада Рад в місті Катеринославі і губернії відновлюється повною мірою". За наказом №2 ГВРК тимчасово були призначені: Головнокомандуючим радянської революційної робітничо-селянської армії Катеринославського району - Н.І.Махно, військовим комісаром - Г.Мартиненко, комендантом Катеринослава - М.І.Хавський. Також були призначені комісари Катерининської залізниці, пошти і телеграфу, фінансів, продовольства, праці та ін. Під час перебування у місті махновці, які мали чисельну перевагу, про себе не забували. Проте закріпитися в місті більшовикам і махновцям не вдалося. Раптовим нападом республіканські війська отамана Самокиша, які вели наступ з боку Полтави, вибили з міста радянські і махновські загони.
      Влада Директорії в Катеринославі була відновлена ще майже на місяць. У січні 1919 р. соціально-економічне становище в місті різко погіршується. Власники майже всіх великих заводів масово звільняли робітників і призупиняли виробництво. В місті виникли проблеми з постачанням хліба. Більшовики в цей час діяли в підпіллі.
      24-27 січня 1919 р. радянські війська під командуванням П.Ю.Дибенка повели успішний наступ на Катеринослав, долаючи впертий опір петлюрівців. 27 січня місто звільнили. В Катеринославі знову була встановлена Радянська влада.
      Усю владу в місті і губернії перебрала на себе Катеринославська Рада робітничих депутатів, яка до того працювала в підпіллі. 27 січня 1919 р. відбулося перше її пленарне засідання. До виконкому Ради обрали І.К.Амосова, Г.С.Биченка, П.О.Воронцова, А.К.Войцеховича та ін. У виконкомі Ради також було шість лівих есерів. Більшість же в Раді та її виконкомі належала комуністам. Головою Ради обрали М.І.Хавського. 28 січня виконкомом Ради були створені відділи освіти, праці, охорони здоров'я та ін. Було вирішено організувати дружини для охорони міста. Комендантом міста призначили Сергєєва, а начальником гарнізону і охорони міста - Язикова. Наприкінці січня 1919 р. за наказом П.Ю.Дибенка в Катеринославі почалося формування 1-го Радянського червоноармійського полку. Бюро друку України не пізніше 1 лютого 1919 р. повідомляло про становище в Катеринославі: "Працює Рада, в складі якої 115 комуністів, 5 представників інших партій. Дума, управа розпущені, функціонують відділи виконкому. Заводи ще стоять. Відбулися тисячні мітинги..."
      У перших числах лютого 1919 р. на багатьох заводах і в профспілках Катеринослава проводилися вибори і перевибори до Ради, які в більшості давали перемогу комуністам. 10 лютого на засіданні виконкому Катеринославської Ради робітничих і червоноармійських депутатів були проведені перевибори президії виконкому, головою якої вибрали В.К.Аверіна. З 26 лютого по 2 березня в Катеринославі проходив губернський з'їзд Рад, який прийняв рішення про негайне переформування повстанських загонів у регулярні полки Червоної армії, а також, окрім іншого, запроваджував продовольчу диктатуру. Останнє було актуальним, особливо в умовах поглиблення економічної розрухи і реальної загрози голоду. Так, вже на початку квітня 1919 р. в Катеринославі, Амур-Нижньодніпровську склалося катастрофічне становище з постачанням хліба, до чого спричинювала також і неналагодженість транспорту. Тому вживалося рішучих заходів для налагодження торгівлі і постачання трудящим міста продовольства. На село відправлялися продзагони з робітників.
      Проводилася робота і по відродженню промисловості міста. Вже в перших числах лютого працював губернський раднаргосп, який почав проводити облік підприємств і виявляти кошти для їх відбудови.
      Активно працювала місцева комсомольська організація, створена на початку 1919 р. на базі соціалістичної спілки робітничої молоді.
      Проте вся робота в місті та губернії проводилася під керівництвом місцевої організації КП(б)У, головою губкому якої з січня по липень 1919 р. був Я.А.Яковлев (Епштейн). Напрями роботи організацій КП(б)У міста та губернії були визначені губернською партійною конференцією, яка відбулася в Катеринославі 16-18 квітня 1919 р.
      Працювала в місті і губернська надзвичайна комісія, очолив яку В.А.Валявко. Репресивні заходи проти противників радянського режиму в Катеринославі набули масового характеру. За свідченням одного з учасників: "Пошли бесконечные аресты и расстрелы без суда. Хватали направо и налево всех, кто попадал под руки, не только былых приверженцев гетьмана, но даже и петлюровцев. Многих расстреливали тут же в чрезвычайке, после первого же допроса, часто по недоразумению..."126.
      Проте наприкінці весни - влітку 1919 р. становище більшовиків в Україні різко погіршується, до чого в першу чергу спричинили масові селянські антибільшовицькі повстання, найбільшим з яких став виступ отамана Григор'єва. Створені Катеринославським губкомом партії та губвиконкомом комуністичні загони, загони надзвичайної комісії і міліції разом з 56-м та Інтернаціональним полками намагалися на станціях Сухачівка, Діївка стримати загони григор'ївців, але змушені були відступати в Нижньодніпровськ. 11 травня 1919 р. григор'ївці разом з загоном отамана Максюти, що приєднався до них, увірвалися до Катеринослава, захопивши район Чечелівки, Пушкінського проспекту і приналежної до вокзалу території разом з залізничним мостом. На бік григор'ївців перейшов розташований у місті "Чорноморський" полк. Захопивши значну частину міста григор'ївці в перший же день розстріляли і замучили майже 200 чоловік, серед яких близько 100 поранених червоноармійців біля Олександрівської лікарні.
      На цей час радянські війська вже підходили до Катеринослава. Керував ліквідацією повстання Григор'єва командуючий Харківським військовим округом К.Є.Ворошилов. Загони радянських військ Катеринославського напряму очолив О.Я.Пархоменко, який 12 травня на чолі загону в 600 слухачів військових курсів рушив до Катеринослава, в ніч на 13 травня прибувши до Нижньодніпровська. Штурмом у григор'ївців був відбитий міст через Дніпро, по якому перейшли радянські війська. Під час розвідки на Катерининському проспекті О.Я.Пархоменко в притул перестріляв отамана Максюту з його штабом. 13-14 травня в місті тривали бої. На ранок 15 травня григор'ївці були відкинуті від міста на 20 кілометрів у бік П'ятихаток. На кінець травня з загонами Григор'єва на Катеринославщині було покінчено.
      Проте на цей час для радянської влади в Катеринославі виникла нова, більш серйозна небезпека. З Донбасу успішно розгортався наступ денікінських військ. 9 червня 1919 р. на надзвичайному засіданні пленуму Ради, ради профспілок, ради заводських комітетів і залізничних організацій було ухвалено рішення про мобілізацію робітників до Червоної армії. Наступного дня пленум Катеринославської Ради робітничих і червоноармійських депутатів за участю правлінь профспілок і фабзавкомів постановив перетворити Катеринослав в укріплений район. На чолі укріпленого Катеринославського району була поставлена військово-революційна рада у складі коменданта і двох членів за призначенням Катеринославської Ради. Реввійськрада Катеринославського укріпленого району, головою якої став голова Катеринославського губвиконкому В.К.Аверін, а комендантом Рафаїлов, зосередивши всю військову і адміністративну владу, розгорнула широку роботу по організації оборони міста. Всю міську партійну і комсомольську організацію переведено у військовий стан. Для захисту міста було мобілізовано 8 тисяч чоловік, переважно робітників. Наступ денікінських військ у районі Катеринослава стримували частини 14-ої армії під командуванням К.Є.Ворошилова і члена військової ради В.І.Межлаука (штаб армії перебував у Катеринославі) та Дніпровська військова флотилія.
      Незважаючи на впертий опір частин Червоної армії, денікінські війська генерала Шкуро 28 червня 1919 р. оволоділи містом. Заможні верстви міського населення разом з духовенством на Соборній площі зустрічали білогвардійців з колокольним дзвоном, відправивши на їх честь молебень. В "англійському" клубі було влаштовано банкет, на якому прихід денікінців вітали і меншовики. В місті відновлено міське і земське самоврядування, працював з'їзд мирових суддів.
      Захопивши Катеринослав, денікінці, особливо козаки, почали масові розстріли, грабунки і насильства над жителями. Тільки в перші чотири дні свого перебування в місті білогвардійці розстріляли до 3 тисяч чоловік. 29 червня в наказах нової влади оголошувалося про відновлення права на власність, про відновлення Спілки поміщиків Катеринославської губернії, Товариства заводчиків і фабрикантів. У цей же день вся торгова частина міста, Озерний базар, кращі магазини були пограбовані. Грабунки набували хронічного характеру, об'єктами їх ставали вже і приватні квартири. До всього іншого додалося ще масове пияцтво. Козаки виявили два величезні склади вина Мізка і Шлапакових і скористалися їхніми запасами. Місцеві білогвардійські власті на чолі з губернатором С.С.Щетиніним виявилися неспроможними припинити ці безчинства, а генерали Шкуро й Ірманов і не бажали цього. До міста припинялося постачання продовольства.
      У такій ситуації увечері 14 липня 1919 р. раптовим ударом частини Кримської дивізії за підтримки кораблів Дніпровської військової флотилії захопили Катеринослав. Проте діставши підкріплення і маючи перевагу в силах, особливо в кінноті, білогвардійці скоро витіснили радянські війська з міста.
      Зайнявши Катеринослав вдруге, денікінці відновили політику репресій. Для цього були підстави. В місті активно діяло більшовицьке підпілля. Працювала і денікінська контррозвідка. До того ж соціальна база білогвардійського режиму була досить вузькою. Для їх посилення здійснювалися різні організаційні заходи. У відновленій міській Думі значний відсоток належав кадетам і поміркованим соціалістам. Так, у складі міської управи було 4 кадети, 3 есери, 2 безпартійні. З'їзд членів спілки земельних власників Катеринославщини, який проходив 15-16 серпня 1919 р. в Катеринославі, висловив підтримку новій владі, так само, як і з'їзд представників земств, який у ці ж дні теж працював у місті.
      Проте становище денікінців у Катеринославі було непевним. У місті продовжувалися грабунки і насильства. Вже в серпні виявилася гостра продовольча криза. Підвезення продовольства припинилося, ціни на продукти почали стрімко зростати. Останнє було викликане й тим, що у відповідь на політику білогвардійців щодо селян, на Катеринославщині розгортається масовий повстанський рух, придушити який денікінці виявилися неспроможні.
      Саме за цих умов свого апогею досягнув махновський рух на Катеринославщині. Двічі із 28 жовтня по 6 листопада і з 9 листопада по 8 грудня 1919 р. Катеринослав захоплювали війська Н.І.Махна. Оволодівши містом вдруге, махновці підірвали міст, відділившись від білогвардійців Дніпром, який по суті перетворився на смугу фронту. Обидві сторони час від часу починали кулеметну та артилерійську дуель, від якої більше страждало цивільне населення, яке відчувало на собі також грабунки і репресії з боку махновців. У перші ж дні, випустивши в'язнів, махновці спалили арештантські роти. Ситуація в місті, яке на всі ці тижні опинилося фактично в ізоляції, залишалася нестабільною.
      8 грудня 1919 р. білогвардійські війська генерала Слащова, відступаючи до Криму, підійшли до Катеринослава і коротким ударом вибили з нього махновців. У місті знову відновилися грабунки.
      З наближенням до міста Червоної армії губпартком і створений ним губернський військово-революційний комітет, вийшовши з підпілля, почали повстання. Організовані ними бойові дружини робітників 29 грудня, здолавши опір залишків денікінських військ, зайняли вокзал. 30 грудня 1919 р. до Катеринослава вступили частини Червоної армії.

>
Парад частин Червоної армії на пр.К.Маркса біля будинку губернатора.
1920 р.
      Радянська влада в Катеринославі відновлювалася в більш складних умовах, ніж в попередні рази. Промисловість міста, його економіку в значній мірі розвалено. Восени 1920 р. відновили роботу деякі цехи семи найбільших заводів міста, в яких ремонтувалася зброя та інше спорядження, необхідне для фронту. Робітники мостового цеху Брянського заводу виготовляли конструкції, необхідні для відбудови моста через Дніпро, зруйнованого махновцями. Спеціальні бригади робітників на Брянському заводі робили різні речі домашнього вжитку (відра, підкови та ін.), які потім обмінювали на селі на продовольство і розподіляли серед працюючих робітників.
      Постачання міста продовольством перетворювалося на серйозну проблему, що в умовах розрухи та продовольчої диктатури, яка заважала вільному розвитку продуктивних сил села, ставало неминучим.
      Міське життя налагоджувалося важко. Проте значних зусиль докладено для швидкої відбудови водопроводу, електростанції, трамвая, лікарень, шкіл, житлових приміщень. Від завалів розчищалися території заводів, ділянки залізниці. Значну роль у відбудові міста відіграли комуністичні суботники, перший в Катеринославі проведено 7 лютого 1920 р., під час якого сотні робітників розчищали завали та відбудовували залізничний міст через Дніпро, відновлений 5 травня 1920 р. Нова форма праці набула поширення. Тільки працівники Катерининської залізниці з лютого по грудень 1920 р. провели 215 суботників. Хоч і важко, але життя міста потроху налагоджувалося.
      Знову формувалися радянські органи влади та управління в Катеринославі і губернії. Наприкінці квітня 1920 р. організувалася постійна президія Катеринославського губвиконкому у складі 7 чоловік, головою її обрали С.К.Мініна, який з кінця 1919 р. очолював Катеринославський губревком, але влітку він вибуває до Реввійськради Першої Кінної армії. 4-5 червня 1920 р. на другому пленарному засіданні губвиконкому затверджується новий склад його президії, головою обирається Е.Й.Квірінг. Саме наприкінці квітня губвиконком Катеринославської Ради робітничих, селянських і червоноармійських депутатів перебрав владу від Катеринославського губернського революційного комітету, який здійснював владу в місті та губернії з 29 грудня 1919 р. 21-25 квітня 1920 р. в Катеринославі проходив губернський з'їзд Рад. На початку цього ж місяця відбувся перший губернський з'їзд комсомолу, делегати якого представляли 800 комсомольців. Проте, як і до того, відбудова міста, його господарства, організація влади та ін. проходило під керівництвом місцевої організації КП(б)У, під контролем якої перебували всі сфери міського життя. Секретарем губкому КП(б)У в 1920 р. був О.О.Кисельов.
      Для зміцнення своїх позицій нова влада широко використовувала терор і репресії. Ще в січні 1920 р. було утворено Катеринославську губернську надзвичайну комісію, яку з 18 жовтня 1920 р. очолив О.М.Трепалов. Катеринославська ГНК розмістилася на вулиці Новодворянській127, зайнявши її будинки. Арешти, які розпочалися, набували масового характеру, проводилися систематично. Звітні документи КГНК повідомляють, що з 1 жовтня 1920 р. по 1 листопада 1921 р. було затримано 5166 осіб, з яких 2349 звільнили, 452 розстріляли.
Відновлення зруйнованого в роки громадянської війни залізничного мосту через Дніпро.
Весна 1920 р.
      На становлення і закріплення Радянської влади в Катеринославі у 1920 р. відчутно впливали зовнішні чинники, і особливо наступ військ Врангеля з Криму влітку-восени 1920 р. 20 вересня, коли білогвардійці дійшли до Синельникового, почалася термінова евакуація міста. За надзвичайно короткий час удалося евакуювати біля 10 тисяч поранених, до 500-700 сімей комуністів, 19 ешелонів цінного вантажу, військового майна та ін. Радянські установи в місті були приведені до стану максимальної готовності до евакуації. Для проведення цих заходів були організовані губревком та надзвичайна евакуаційна трійка. Такий стан тривав декілька днів, поки не визначилася ситуація на фронті і не минула пряма небезпека захоплення Катеринослава врангелівцями.
      Тоді ж, восени 1920 р., чимало зроблено для мобілізації всіх сил на розгром Врангеля. В листопаді в місті проводився "тиждень допомоги фронту", під час якого жителі передали Червоній армії значну кількість одягу, взуття та інших речей. Масові мобілізації в Катеринославі дали фронту 1240 комуністів та сотні комсомольців. На Брянському заводі була розташована автобаза Південного фронту.
      Після розгрому Врангеля наприкінці 1920 р. на Катеринославщині була розквартирована Перша Кінна армія, штаб якої розмістився в Катеринославі. В грудні 1920 р. в приміщенні комерційного училища було проведено перший армійський з'їзд. Тоді ж, в грудні 1920 р., виступаючи на пленумі Катеринославської міської Ради в приміщенні Зимового театру К.Є.Ворошилов відзначив, що "...можливо, по всій Україні немає більш зруйнованого міста, ніж Катеринослав. Нам треба в найкоротший строк привести його в належний вигляд... Ми можемо і повинні перемогти розруху і злигодні".
      Це дійсно потрібно було зробити, але робилося це вже в наступний період історії міста.

ЛІТЕРАТУРА:

      1. Октябрь в Екатеринославе: Сб. документов и материалов. Днепропетровск, 1957.
      2. Гражданская война на Екатеринославщине (февраль 1918 -1920 гг.): Документи й материалы. - Днепропетровск, 1968.
      3. Днепропетровску 200 лет. 1776 - 1976: Сб. документов и материалов. - К., 1976.
      4. Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 г. по 1 ноября 1921 г. - Дніпропетровськ, 1994.
      5. Н. Махно и махновское движение. Из истории повстанческого двилсения в Екатеринославской губернии: Сб. документов и материалов. - Днепропетровск, 1993.
      6. Борці за Жовтень розповідають. Спогади учасників боротьби за владу Рад на Катеринославщині. - Дніпропетровськ, 1958.
      7. Железнодорожники Екатерининской в борьбе за вдасть Советов. Воспоминания, биографии, документи. - Днепропетровск, 1958.
      8. Арбатов З.Ю. Екатеринослав 1917-1922 гг. //Литература русского зарубежья: Антология. - М., 1990. - Т. 1, кн. 2. - С. 88-127.
      9. Игренев Г. Екатеринославские воспоминания (август 1918 г. -июнь 1919 г.) // Архив русской революции. В 22 т. - М., 1991. - Т. 3-4.
      10. История городов и сел Украинской ССР: В 26 т. (Днепропетровская область).-К., 1977.
      11. Борщевський В. Робітники Катеринослава в дні Жовтня. -Дніпропетровськ, 1961.
      12. Днепропетровску 200. Историко-публицистический очерк. -Днепропетровск, 1976.
      13. Шатров М. С вершини полувека. Книга о послеоктябрьском Днепропетровске. - Днепропетровск, 1968.
      14. Очерки истории Днепропетровской областной партийной организации. - Днепропетровск, 1979.
      15. Очерки истории Днепропетровской областной комсомольской организации. - К., 1987.

ГЛАВА VI. СУПЕРЕЧЛИВІ
             ДВАДЦЯТІ-ТРИДЦЯТІ…

















      Період в історії Катеринослава (Дніпропетровська), якому присвячується ця глава, тривав від закінчення громадянської до початку Великої Вітчизняної війни. Смуга мирного розвитку тривала таким чином всього два десятиріччя. Однак то був час, насичений, як ніякий інший, великою кількістю подій, які в радянській історіографії та народній свідомості віддзеркалювались досить часто через призму протилежних оцінок. За часи існування СРСР швидкі й болісні соціально-економічні перетворення доби непу та соціалістичного наступу "по всьому фронту", що випливали з комуністичної доктрини, зображувались переважно в рожево-компліментарних тонах. В останні ж десять років лунали здебільшого негативні оцінки сталінської епохи, насамперед, в контексті практичної реалізації тогочасної партійно-державної політики щодо форсованого здійснення індустріалізації країни, колективізації аграрного сектора, розгортання масових репресій тощо. Нині настав час для спокійних і зважених історичних оцінок, які базувалися б на фактах та науковій (а не політичній чи ідеологічній) логіці. Не заперечуючи цілком очевидних досягнень міжвоєнного періоду в модернізації народного господарства, у розвитку освіти, науки і культури, здобутих у ході соціалістичного будівництва, слід одночасно замислитися над ціною соціально-економічних і культурних перетворень, а також над їх справжнім результатом, оскільки він суттєво відрізнявся від нав'язуваних радянською пропагандою ідеологічних стереотипів.
      Безсумнівно, ідея соціалізму як течія суспільної думки була тоді надзвичайно популярною і привабливою, вона, що називається, оволоділа масами, відображаючи їх одвічні прагнення до свободи, соціальної справедливості, солідарності, нормального заможного життя. Разом з тим, радянське суспільство 20-30-х років стало своєрідним заручником прямолінійного і формального розуміння марксистської теорії соціалізму з її несприйняттям ринкових відносин, спрощеною схемою соціальної структури, ідеалізацією держави диктатури пролетаріату, урізаною демократією. Спроби ж Леніна запропонувати певну альтернативу такому варіанту у вигляді непу з урахуванням специфіки конкретно-історичних умов, що склалися у повоєнній Росії, виявились недовготривалими й не принесли бажаного ефекту у повному обсязі, бо швидко були відкинуті геть як "поступка капіталізму". В той же час вибір чи не найжорсткішої моделі трансформації та розвитку суспільства був обумовлений не тільки теоретичними поглядами, але й реальною практикою більшовизму з його орієнтацією на надзвичайні заходи, примусові, репресивні методи управління країною, свідоме обмеження гарантій громадянських свобод, рівня споживання матеріальних благ для більшості населення ("побутовий аскетизм"). Неабияке значення в становленні тоталітарного режиму влади мали, звичайно, й особистісні риси характеру самого Сталіна, а також існуючі у суспільстві стійкі зрівнялівно-колективістські та державно-патерналістські настрої. Між тим, у центрі історії завжди й за будь-яких обставин все ж має бути людина з її потребами, інтересами, повсякденним життям, тобто "людський фактор" у найвищому розумінні цього словосполучення.
      Катеринослав на початку 1920-х років, як і вся країна, опинився в стані жорстокої суспільно-політичної кризи, спричиненої провалом політики "воєнного комунізму" й катастрофічними наслідками світової та громадянської воєн. Військові дії, що точились майже безперервно протягом семи років (1914 - 1921рр.), завдали величезної шкоди господарському комплексу міста. Завмерло життя практично на всіх металургійних підприємствах. Бездіяли домни Брянського, Шодуар "А" і "С" заводів128. Навантаження найкрупніших млинів упало до 15-16% у зв'язку з неврожаєм 1921 року. Із 12 лісозаводів у 1921 р. працювало лише 5, та й то в режимі не вище 25% своєї потужності. Дрібна кустарна промисловість, яка завжди мала здатність швидко пристосовуватися до реальної ситуації, теж згорнула свою виробничу діяльність через вкрай низьку купівельну спроможність населення. Стрімко наростала інфляція. Робітники змушені були масово покидати свої робочі місця та домівки й перебиратися на село у пошуках засобів існування. По суті, припинилося підвезення до міста вугілля, руди та іншої сировини. Перевезення по Катерининській залізниці у 1921 р. зменшились майже в 35 разів. У місті було зруйновано 320 будівель, а більша частина житлового фонду потребувала капітального ремонту. Різко скоротилось населення Катеринослава: в 1917 р. тут проживало 268 тис. чол., в 1920 р. -189 тис. Багато загинуло на фронтах, померло від хвороб, мігрувало в села, рятуючись від голоду.
lang=UK style='font-family:"Times New Roman";color:blue'>127. Тепер -ім. Петровського, ім. Леніна та ДЗМУ.
      Ось у що вилилась для катеринославців трагедія воєнного лихоліття, громадянського протистояння - "великої смути". Розруха, нужда, зубожіння, напівголодне життя стали для них звичним явищем. Люди були виснажені, змучені. Не вистачало елементарних речей - шматка хліба, одягу, взуття, медикаментів...
      Закінчення війни не принесло мешканцями міста довгоочікуваного поліпшення їх матеріального становища. Важка криза проявлялася у всіх сферах: економіці, політиці, соціальному секторі. Неспокійно було у навколишніх селах. Широкі маси селянства були справедливо невдоволені продрозкладкою, реквізиціями, примусовою працею. Навесні 1921 р. у губернії було оголошено військовий стан, тривала війна з повстанським рухом Н.Махна, силовими методами організовувалася радянська влада на селі.
      Ускладнилась політична обстановка і в самому Катеринославі. Робітники, особливо висококваліфіковані, хворобливо сприймали воєнно-комуністичну зрівнялівку, а тому, за великим рахунком, не підтримували більшовицьке керівництво. Натомість помітний вплив на певні прошарки населення міста справляли інші політичні партії, передусім меншовики та есери, які принципово не сприймали монополії РКП(б) на владу, виступаючи за негайне проведення перевиборів Рад і вигнання з них комуністів, надання свободи слова, зібрань, спілок усім партіям, забезпечення свободи торгівлі, дозволу селянам вільно користуватися землею і розпоряджатися продукцією свого господарства, тобто ліквідації продрозкладки. Приводом для репресій проти опозиційних сил стали події, пов'язані з антирадянським повстанням у Кронштадті в березні 1921 р., коли моряки та червоноармійці цієї фортеці за сприяння місцевих робітників заявили фактично про підтримку есеро-меншовицького проекту врегулювання кризової ситуації й переоблаштування країни, висунувши гасло "За Ради без комуністів". У відповідь тільки в Катеринославі було заарештовано понад сотню найвпливовіших меншовиків, яких спеціальним потягом під посиленою охороною відправили у столицю - Харків.
      Наприкінці травня у місті, як ніколи раніше, погіршилось постачання продовольства. На підприємствах прокотилась хвиля страйків. Власті посилили репресії, але події все-таки вийшли з-під їх контролю. Застрайкували робітники мостового цеху Брянського заводу, де у травні протягом 9 днів вони взагалі не отримували продуктів харчування. 26 травня почався страйк у вагонних майстернях Катерининської залізниці, основним лозунгом робітників був "За вільні Ради". Владі були висунуті економічні та політичні вимоги. Представник ЦК РКП(б), інформуючи центр про страйк залізничників у Катеринославі, відзначив його "погромний характер проти жидів і комун". При цьому антисемітські настрої дійсно існували в місті й грунтувались вони, як правило, на економічних чинниках, враховуючи, що більшість перекупників, лихварів та інших категорій бізнесових людей становили євреї. Не виключено, що під час цих подій останні спекулювали на подібних настроях населення.
      За вказівкою голови губвиконкому І.Клименка в ніч на 1 червня були проведені масові арешти серед робітників-залізничників. Це і стало приводом для повстання, що отримало назву "маленький Кронштадт". Робітники постійно мітингували біля будинку управління залізниці. У представників влади із натовпу страйкуючих кидали каміння. Чекістів, які намагались розігнати мітингуючих, іноді забивали до смерті інструментами, а начальника залізничної міліції викинули з четвертого поверху будинку управління. У місті за рішенням властей було введено режим військового стану. Загони чекістів узяли під збройну охорону вокзал, телеграф, управління залізниці. В наказі, що був опублікований у міській пресі, Катерининські паровозні майстерні з 12 години 3 червня оголошувалися закритими. Робітники підлягали перереєстрації. Вночі чекісти О.Трепалова провели масові арешти (понад 200 чол.), а наступного дня війська увійшли на територію залізничних майстерень і придушили останні вогнища повстання.
      Очевидці свідчать про масову розправу над робітниками. З.Арбатов у спогадах "Катеринослав 1917-1922 рр." вказує, що із 200 заарештованих 51 робітника присудили до негайного розстрілу. Вночі 2 червня засуджені на двох вантажних автомашинах були доставлені на крутий берег Дніпра й розстріляні з кулемета. Трупи відносило течією... Офіційний же вирок трибуналу у справі страйку на Катерининській залізниці був опублікований у пресі лише на початку листопада 1921 р. (повідомлялось про семеро засуджених до страти).
      Про те, що виступ робітників Катеринослава налякав владу, підтверджує, зокрема, особиста участь в їх упокоренні голови РНК УСРР Х.Раковського, командуючого збройними силами України та Криму М.Фрунзе, одного з керівників РКП(б) М.Бухаріна, видних воєначальників К.Ворошилова та М.Будьонного. Був посилений контроль за пролетарським середовищем. Всі установи і підприємства Катеринослава та Амур-Нижньодніпровського розподілили на 8 груп, за кожною з яких з "метою попередження небажаних ексцесів" були закріплені уповноважені ВЧК, котрі очолювали мережу таємних інформаторів, що за відповідну оплату "працювали" серед робітників і службовців.
      Такими ж силовими методами долався опір селян приміських Діївки та Сухачівки. Найбільш показовою за своєю жорстокістю була так звана "Діївська операція", проведена чекістами в березні 1921 р. Начальник губчека О.Трепалов очолив спеціальну каральну комісію, яка в селах терміново "скликала" сходки. На них були зігнані всі громадяни віком 15-60 років і вишикувані в кілька шеренг. Мешканцям був пред'явлений ультиматум щодо видачі "бандитів, дезертирів і грабіжників", про здачу зброї і спорядження. Таким способом було схоплено в Сухачівці 19 чоловік, а в Діївці - 10. Після інсценування рішення сходки та оголошення вироку "трійки" на площі перед людьми був виставлений кулемет, виведено заарештованих, розставлено в шеренгу і тут же розстріляно. За повідомленнями самих чекістів, після "Діївської операції" вдалося дещо утихомирити населення навколишніх сіл. Цікавий штрих: командування Харківського військового округу (Катеринослав входив якраз до його складу), на відміну від чекістів та цивільної влади, опротестувало перед ЦК КП(б)У такі дії стосовно залізничників та селян, вважаючи використання збройної сили для придушення страйків "у корені неправильним".
      Як би там не було, але саме опір робітників та селян, що набрав грізних розмірів по всій країні, змусив врешті-решт радянське керівництво піти на зміну своєї політики. На Х з'їзді РКП(б) (березень 1921 р.) з подачі В.І.Леніна "воєнний комунізм" з його продрозкладкою та іншими надзвичайними заходами був замінений новою економічною політикою. Це була продумана антикризова програма, сутність якої полягала у відтворенні багатоукладної економіки та використанні організаційно-технічного досвіду її регулювання ринковими механізмами при збереженні так званих "командних висот" у руках радянської держави (важка індустрія, фінансова система, зовнішня торгівля, транспорт). Новизна непу в тому, що він рішуче відмежовувався від екстремальних (надзвичайних) заходів і методів примусу, які широко й далеко не завжди виправдано застосовувались під час громадянської війни. Нова політика породила першу в історії комуністичного руху змішану економіку, що сполучала громадський сектор з приватним, соціалістичні устремління з капіталістичною практикою, план з ринком.
      Загалом неп сприяв формуванню нової, більш гнучкої й м'якої внутрішньої політики. Безперечно, правляча партія зберігала монопольне становище у суспільстві, але виявляла певну терпимість і лояльність, допускаючи вищий, аніж коли-небудь згодом, рівень соціального, культурного та інтелектуального плюралізму. В цих галузях, як і в економічному житті, надмірне державне втручання і примус були оголошені небажаними. Принципами непу стали соціальна гармонія та співробітництво класів, а не боротьба і терор (принаймні у початковий період його утвердження та розвитку). Радянська держава непівської доби не була, звісно, ні демократичною, ні такою, що на Заході прийнято вважати ліберальною. І все ж саме ці роки тривалий час називали (й небезпідставно) "золотим віком" радянської історії.
      Катеринослав зустрів нову економічну політику неоднозначне. Вітались деякі зовнішні атрибутивні зміни й насторожено сприймались послаблення у сфері підприємництва. Адже щирої віри властям не було. Тому не випадково посилюється ідеологічна обробка населення. Одна за одною летять у Кремль вірнопіддані телеграми: про пуск домни на колишньому Брянському заводі (1923 р.), про проведення 2 вересня 1923 р. Міжнародного юнацького дня, про масові протести проти ноти уряду Англії тощо. А катеринославські робкори на своїй міській конференції ухвалили обрати Леніна "почесним робітничим кореспондентом".
      Неп в історії Катеринослава - це і відбудова зруйнованого війнами господарства, і парадоксальне поєднання елементів різних укладів життя. Героїчне перепліталось з трагічним, нові явища суспільного буття вступали у протиріччя із традиційними. Поступово відроджуються найбільші підприємства Катеринослава, відновлюється повний металургійний цикл по виробництву чавуну, сталі, прокату. На заводи почали повертатися робітники. З 1 жовтня 1922 р. по 1 жовтня 1923 р. кількість робітників, зайнятих на Брянському заводі, зросла з 2,9 тис. до 7,8 тис. чоловік, на заводі ім. Леніна - з 1,4 тис. до 3,2 тис., на заводі ім. К.Лібкнехта - з 1,1 тис. до 1,9 тис. чоловік. Відновив свою роботу завод ім. Комінтерна. На кінець 1925 року в місті уже діяло 92 заводи і фабрики, 649 дрібних кустарних підприємств. До 1927 року промисловість Дніпропетровська була відбудована повністю, а за деякими показниками перевершила довоєнний рівень.
Випуск першого відремонтованого паровозу на заводі ім.Петровського.
1922 р.
      Проте відродження економіки повільно позначалось на позитивних зрушеннях у повсякденному житті робітників міста. До того ж низка факторів (аграрне перенаселення, наплив безробітних із інших населених пунктів, приріст молоді тощо) викликала зростання безробіття у Дніпропетровську, хоча, як не дивно, й чисельність зайнятих щорічно теж зростала. Так, за даними на 1 жовтня 1927 р., кількість безробітних у місті становила майже 14 тис. чоловік, а на 1 жовтня 1928 р. - вже понад 15 тисяч. У загальному числі безробітних чорноробочі становили 42,6% у 1926/27 р. і 48,7% у 1927/28 р., представники розумової праці відповідно 32,1% і 25%. Посилився контроль за прийняттям на роботу тільки через біржі праці, у зв'язку з чим різко впав процент прийнятих поза ними - з 75% у 1925/26 р. до 5,4% в 1927/28 р. Іншим заходом протидії безробіттю була організація громадських робіт, на які окрвиконком асигнував у 1926/27 р. 100 тис. крб., а в 1927/28 р. - 160 тис. крб. Зайнятим на громадських роботах у 1925/26 р. виплачували 1 крб. 9 коп. в день, в 1927/28 р. - 1,47 крб., також допомогу по безробіттю. Всього по лінії соцстраху тільки в 1927/28 р. на ці цілі було витрачено 1 млн. 404 тис. крб., збільшено норми допомоги з 17,4 до 20 крб. на місяць.
      Тим часом під впливом непу поволі нормалізується ситуація з продовольчим постачанням міста. В булочних з'явилось більше хліба, в продмагазинах у вільному продажу були крупи, м'ясо, цукор. Селяни навколишніх сіл збільшили й урізноманітнили привіз на Озерний та Чечелівський базари. У 1922-24 рр. Була проведена грошова реформа: знецінені паперові радянські гроші замінені на стабільні державні казначейські білети, тверду конвертовану валюту – червонці129.
      В площині непівської лібералізації економіки дрібні підприємства були здані в оренду на певний термін за умови, що орендарі повністю обновлять їх обладнання. В 1921 р. у Катеринославі з 60 підприємств металообробної промисловості 53 найдрібніші було передано в оренду. З'являється нова категорія підприємливих людей - непмани, навколо яких з перших кроків починають формувати негативну моральну атмосферу. Приміром, два кінотеатри в місті - "Модерн"130 і "Колізей"131 орендував якийсь Спектор. Репертуар переважав американський, газета "Звезда" постійно критикує ідейно не витриману діяльність кінематографа. Кінець кінцем у 1924 р. із Спектором розривається договір оренди і обидва кінотеатри стають "Cовкино". Відновив свою діяльність відомий ще в дожовтневий період підприємець Солодуха, який мав цілу мережу магазинів по торгівлі рибою. Воскресали, хоч і не надовго, інші приватні фірми - Чічкіна, Метцгера з магазинами, що торгували м'ясопродуктами, марочними винами. Капітально відремонтовуються готелі "Франція" з першокласним рестораном, "Брістоль" та ін. Але свобода підприємництва була частковою і надто обмеженою. Не стояли осторонь нових тенденцій в економіці й завкоми, які жорстко контролювали умови оплати праці, розцінки, терміни виплати зарплати. Орендатор-приватник механічного заводу "Уніон", наприклад, був викликаний на засідання завкому, де йому нагадали, "що нині не старі часи, а Радянська влада..."
Повінь 1908 р.
Вулиця Петроградська (нині Ленінградська).
      Досить гострою в місті залишалась житлова проблема. В 1924 р. населення Катеринослава займало житлову площу в 1099 тис. кв. метрів. Крім цього, за 1924-1925 рр. було збудовано ще близько 64 тис.кв.м житла. Водночас почалась інтенсивна забудова робітничих селищ - ім. Фрунзе та ім. Крупської, що тільки-но увійшли в межі міста. Однак житла катастрофічне не вистачало, через що власті вдались до непопулярної акції - "ущільнення". І потягнулись із Чечелівки, Діївки на Первозванівську, Козачу, в дворянські нагірні квартали підводи і возики з майном переселенців. Активізувався процес вселення робітників у квартири так званих "буржуїв" за ордерами житлових відділів, внаслідок чого на побутовому рівні розгортались справжні класові бої. На околицях міста, біля великих заводів, особливо на менш обжитому лівобережжі, в районі майбутньої станції "Вузол", виникали цілі барачні містечка із своїми вулицями, кварталами, своєрідним побутом.
      1923 р. ознаменувався для всіх катеринославців радісною подією - завершенням ремонтних робіт на електростанції, що була збудована ще до революції французькою фірмою за договором із міською управою на Петроградській вулиці, перейменованій у 20-і роки на "Зорю комунізму". Після довгої перерви в сотнях будинків знову загорілись електричні лампочки.
      Свідченням остаточного завершення відбудови народного господарства, а заодно і згортання непу (з його вільним ринком найманої праці) стало закриття в Дніпропетровську у 1930 році біржі праці на Комсомольській вулиці.
Григорій Іванович Петровський.
Друга половина 1920-х рр.
      Нова економічна політика принесла місту й нову назву та зміцнення його статусу як крупного адміністративного центру. 20 липня 1926 року Катеринослав став Дніпропетровськом.
      Зауважимо принагідне, що з перемогою революції 1917 р. необхідність зміни назви міста стала цілком очевидною. У вересні 1919 р. київська газета "Рада" повідомляла, що українським учительським товариством Катеринослава запропоновано перейменувати місто на "Січеслав". Серед літературної громадськості міста теж було багато прихильників такої назви. У липні 1921 р. у Катеринославі вийшов літературно-мистецький збірник "Вир революції". Видали його зовсім ще молоді В.Поліщук і В.Підмогильний разом із своїм професором П.Єфремовим. Вони так обгрунтували нову назву міста: "Пора нам перестати славити розпусного ката українського народу, царицю Катерину II, назвою нашого міста. Січ Запорізька, на землі якої стоїть наше місто, була справжньою комуною, де і землі, і луки, і лови, і їжа з одного котла - все було спільним, комунальним".
      Але подібні пропозиції в новій політичній ситуації виглядали просто наївними. Згадаймо, що саме в цей час на карті України, як гриби після дощу, з'являлися міста, названі іменами революційних вождів - Сталіне, два Атремівська, Зінов'євськ... Залунали прохання трудящих щодо перейменування й Катеринослава. Була ідея, опублікована в "Пролетарській правді", назвати місто "Красноднепровском". Назва "Січеслав" відразу ж була відкинута як пропозиція "шовіністів на чолі з учителем Є.Вировим". У травні 1926 р. проходив III окружний з'їзд Рад, на якому голова окрвиконкому Гаврилов повідомив про "сотні листів", що надходили в органи влади з "рекомендаціями" про перейменування міста. Пропозиція була одна - пов'язати назву міста з ім'ям одного із організаторів та керівників революційного руху у Катеринославі в кінці XIX - на початку XX ст., а тепер "всеукраїнського старости", голови ВУЦВК Г.І.Петровського, який брав участь в роботі з'їзду. Вже 20 червня (за місяць до офіційного затвердження) газета "Звезда" вийшла із новою назвою округу - Дніпропетровський. Саме ж місто деякий час називалось "Дніпро-Петровське", а потім незручне подвійне слово було замінене на нинішнє - Дніпропетровськ.
      У 20-ті роки Катеринослав-Дніпропетровськ пережив неодноразові зміни адміністративно-територіального поділу. Звичайно, будь-яка влада намагається у такий спосіб знайти найбільш ефективні важелі управління ресурсами і людьми. Не стала винятком й радянська.
      У жовтні 1922 р. до Катеринославської губернії приєднали Запорізьку губернію у складі 6 повітів. А 7 березня 1923 р. з метою "здешевлення Радапарату і наближення до маси селянського населення" проведено новий адміністративно-територіальний поділ, у ході якого на території Катеринославської губернії створюється 7 округів (Катеринославський, Олександрівський, Бердянський, Запорізький, Криворізький, Мелітопольський, Павлоградський). Двічі у 1924 р. приймались рішення про перейменування районів, зміни їх меж, передачу в склад інших округів.
      З червня 1925 р. була ліквідована губернська структура управління. Наше місто залишилось центром Катеринославського округу, у складі якого було 14 районів. Через рік, на момент перейменування міста, територія округу зросла до 19 районів.
      У 1930 р. пройшла чергова реорганізація. Згідно з постановою ВУЦВК і РНК УСРР від 2 вересня "Про ліквідацію округів і перехід на двоступеневу систему управління" наказав "довго жити" й Дніпропетровський округ. Місто Дніпропетровськ увійшло до групи міст, безпосередньо підпорядкованих республіканському центру. 9 лютого 1932 р. на позачерговій сесії ВЦВК УСРР ухвалено рішення про створення в Україні 5 областей:
      Вінницької, Дніпропетровської, Одеської, Київської і Харківської. Дніпропетровськ логічно став центром області, до складу якої увійшли 4 міста та 50 районів. У 1933, двічі в 1935 і двічі в 1936 році вносились зміни у територіальний склад області, в результаті чого вона вже мала 64 райони. В 1939 р. була утворена Запорізька область, до якої відійшло 28 районів.
      Внаслідок таких численних реформ перед Великою Вітчизняною війною в Дніпропетровській області нараховувалось 7 міст обласного підпорядкування і 26 районів.
      Всі ці адміністративні зміни ще більше зміцнили статус міста Дніпропетровська як провідного політичного центру Придніпров'я, Півдня України, сприяли формуванню навколо нього могутнього потенціалу керівних кадрів, що навчились управляти великою і складною територією. На наш погляд, це була одна з вагомих причин, що складуть у майбутньому основу так званої "дніпропетровської сім'ї", тобто висуванців регіону на найвищих партійно-державних посадах у країні.
      Одночасно із середини 20-х років Дніпропетровськ стає одним з епіцентрів небаченого раніше індустріального піднесення. Керівники компартії круто повертали кермо державного корабля у напрямку якнайшвидшого подолання техніко-економічної відсталості країни шляхом її глибокої і всеохоплюючої модернізації, практичної реалізації сталінської політики "великого перелому", "стрибка в соціалізм". Поза всяким сумнівом, такий поворот був історично обумовлений і абсолютно неминучий, тим паче в умовах фактичної ізольованості СРСР від світового співтовариства, наростання воєнної небезпеки.
      Разом з тим, навряд чи виправданим є те, що супроводжувався він поступовим, але неухильним згортанням непівських механізмів регулювання господарського життя, зокрема, забороною вільної торгівлі, переходом до інфляційного випуску паперових грошей, запровадженням карткової системи постачання міського населення, гіпертрофованою централізацією управління економікою, інтенсивним формуванням цілісної адміністративно-командної системи, поширенням беззаконня та репресій, зведених, по суті, в ранг державної політики. Власне, це було не що інше, як повернення до апробованої ще у ході громадянської війни моделі воєнно-комуністичного штурму, стимульованої тепер багато в чому відмовою від непу, вольовим форсуванням темпів індустріалізації та колективізації, утвердженням режиму особистої влади Сталіна як загальновизнаного "всенародного вождя" й "неперевершеного теоретика і практика" соціалістичного будівництва.
      Щоправда, початок епохи індустріального "буму" в Дніпропетровську пов'язаний не стільки з новим будівництвом, скільки з технічною реконструкцією діючих підприємств, таких, перш за все, як заводи ім. Леніна, ім. Петровського, ім. К.Лібкнехта, ім. Артема, ім. Комінтерна, "Червоний профінтерн" та ін. Справжнім промисловим велетнем і кузнею кадрів металургії став завод ім.Петровського. В 1928/29 господарському році тут виробили 520 тис. т чавуну, в той час як у 1913 р. - 410 тисяч. Собівартість продукції при цьому знизилась на 7,2% , більш ефективно використовувались сировина і паливо, що дало комбінату економію до 3 млн. крб., поліпшилось співвідношення у зростанні продуктивності праці та зарплати. Подібні новаторські процеси відбувалися і на інших підприємствах.
      Ясна річ, давалися взнаки негативні прояви насаджуваної зверху політики "підхльостування", перегляду й затвердження явно завищених планів, адміністративний тиск при їх виконанні. Особливо напруженою стала обстановка у промисловому секторі, серед інженерних і керівних кадрів після горезвісної "шахтинської справи" 1928 р. У суспільстві створювалась атмосфера психозу, дедалі ширше розгортався процес пошуку та викриття "шкідників" на виробництві.
      2 вересня 1929 р. Дніпропетровський окружком КП(б)У ініціював проведення Дня індустріалізації, під час якого робітники працювали безоплатно, щоб направити отримані кошти на створення МТС і тракторних колон, а також фонду додаткової підготовки технічних кадрів із пролетарської молоді. Робота тривала 6 годин, а решта часу була використана для проведення агітаційної роботи. Красночечелівський райком КП(б)У відзвітувався про економічний ефект Дня індустріалізації по району в сумі 82901 крб. та про те, що ..."домашні господарки і старики оголосили себе мобілізованими".
      У тому ж році на заводі ім. Петровського було введено в дію 2 коксові батареї, а в 1931 р. увійшла до ладу найбільша в СРСР доменна піч. З 1929 р. підприємства Дніпропетровська включилися у широко розпропагований ударницький рух, коли майже всі бригади оголошувались "ударними". В 1931 р. на 17 основних підприємствах міста ударництвом було охоплено 93% робітників. Активну участь у різних формах виробничого змагання вони брали і в наступні роки.
      У результаті здійснених перетворень Дніпропетровськ стає одним з наймогутніших індустріальних центрів Півдня України. В 1932 р. місцеві металургійні заводи давали 20% чавуну і 25% сталі, що виплавлялись в республіці. На території області будувалось 6 доменних печей, 14 мартенів, 2 блюмінги. На початок 1937 р. обсяг промислової продукції міста порівняно з 1932 р. виріс більше, ніж удвічі. Значна частина підприємств була розширена і реконструйована, а на заводі ім. К.Лібкнехта з'явились перші в СРСР колесопрокатний і новотрубний цехи, які за своєю потужністю прирівнювались до цілих заводів.
      У 1937 р. Дніпропетровський завод "Світлофор" брав участь у міжнародній виставці в Парижі "Мистецтво і промисловість", де був відзначений золотою медаллю і дипломом.
      На 1940 р. у Дніпропетровську налічувалось 622 підприємства, що виробляли продукції на 1096929 тис. крб. Майже всі вони були технічно реконструйовані.
      Незважаючи на досить високу соціальну ціну індустріалізації, загалом вона докорінно змінила в 30-і роки соціально-економічне обличчя Дніпропетровська, перетворивши його, за словами нашого видатного земляка, вченого-історика академіка Д.І. Яворницького, у "славний український Манчестер".
      Катеринослав (Дніпропетровськ), його мешканці, органи влади, трудові колективи, як і вся Україна, у 20-30-ті роки залучались до розв'язання революційними методами не тільки власне міських, індустріальних проблем, а й соціалістичного переустрою села. Ще наприкінці громадянської війни і одразу після неї партійні кадри міста брали участь у здійсненні продрозкладки, складали основу продовольчих загонів. Не обминув наш край і голод 1921-1923 рр. Нагадаємо, що на Півдні України голодували 7 млн. чоловік, з них близько мільйона - на Катеринославщині. Звичайно, на всіх рівнях владної ієрархії вживалися заходи щодо боротьби з голодом, використовувалися при цьому як внутрішні ресурси, так і певні зовнішні можливості. Однак, головним чином, через ідеологічні причини далеко не всім міжнародним об'єднанням було надано режиму найбільшого сприяння у проведенні благодійних акцій допомоги голодуючим. Наприклад, чимало штучних перепон з боку українського уряду довелося долати Американській адміністрації допомоги (АРА), місії Нансена та ін. Однозначно дозволялось отримувати продовольчі пайки хіба що від Міжробдопу - міжнародної пролетарської організації, утвореної на заклик В.Леніна під егідою Комінтерну в 1921 р. зі штаб-квартирою у Берліні. На зібрані в Німеччині кошти у 1922 р. на Катеринославщині харчувалось близько 360 тис. чоловік, переважно дітей. Судячи з усього, більш охоче влада допомагала іншим - комуністам, робітникам, мобілізованим із міста для забезпечення соціалістичної перебудови села. В 1924 р., скажімо, з Катеринослава на постійну роботу в сільську місцевість губернії було направлено понад 300 комуністів.
      Слід мати на увазі, що завдяки непу вже до середини 20-х років вдалося стабілізувати ситуацію на селі, заспокоїти селян, відновити довоєнні посівні площі, обсяги виробництва. Бурхливо і у різноманітних напрямах та формах розвивалась сільськогосподарська кооперація, в якій В.Ленін та його соратники (М.Бухарін) вбачали найдоцільніший і найкоротший шлях селянства до соціалізму. Взагалі вождь революції, як видно з його останніх праць, був твердо переконаний, що на радянському грунті соціалізм - це і є "суспільство цивілізованих кооператорів". До пори до часу в такому руслі й сприймалася вищою партійно-державною елітою країни генеральна лінія реформування аграрного сектора економіки, що засвідчив, зокрема, XV з'їзд ВКП(б) наприкінці 1927 року.
      Але вже невдовзі цей підхід кардинально змінився. Опинившись у лещатах глибокої хлібозаготівельної кризи взимку 1927/1928 р., дефіциту фінансових ресурсів для здійснення індустріалізації, сталінське керівництво рішуче взялось за інтеграцію села, причому, на перший погляд, ніби з благородним наміром створення великих колективних господарств для спільної обробки землі та належного забезпечення країни продовольством і сировиною, а насправді, як виявилось пізніше, щоб позбавити сільських трудівників приватної власності й поставити їх у повну залежність від держави. Відтепер саме у такий спосіб намічалося перетворити село у могутню опору соціалістичної економіки, а селянство - у надійного союзника робітничого класу, знайти потрібні кошти для нарощування темпів промислового будівництва.
      Спочатку з цією метою була введена нова, друга з часів громадянської війни продрозкладка, чим остаточно поховали неп, а восени 1929 р. проголошено курс на масову колективізацію, котра означала суцільне одержавлення сільського господарства. Незабаром спеціальна комісія ЦК ВКП(б) розробила план "розкуркулення", що був затверджений таємною постановою ЦК, після чого в українському селі надовго запанували сваволя й хаос. Адже колективізація і розкуркулення, організація колгоспів і хлібозаготівель здійснювались здебільшого примусовими методами. А тотальне викачування хліба в цей час лише прискорило драматичні події, обернувшись страшною трагедією - другим "радянським" голодомором 1932 - 1933 рр. В липні 1932 р. на черговій обласній нараді з питань хлібозаготівель секретар обкому КП(б)У В.Чернявський погрожував керівним кадрам за невиконання плану. В результаті конфіскації хліба 94,8% колгоспів Дніпропетровщини не видали селянам жодного грама хліба на відпрацьовані трудодні. Село було приречене, люди вмирали десятками тисяч... Смертність населення Дніпропетровщини в 1933 р. перевищила в 5-6 разів показники 1927 - 1930 рр. Та народна трагедія не зупинила реалізацію планів колективізації. В області станом на 1936 р. село було фактично одержавлене - діяли 3600 колгоспів, 100 радгоспів та 138 МТС. На обласній партконференції (22 травня 1937 р.) було відрапортовано: "повністю завершена колективізація, відбулось організаційне і політичне зміцнення колгоспів області, створені міцні і стабільні кадри організаторів й стаханівців соціалістичного сільського господарства..."
Будівництво Мерефо-Херсонського мосту.
Перший у світі залізобетонний арочний міст довжиною 1,5 км.
Збудований за 11 місяців.
Автор проекту - інженер М.М.Колоколов.
1933 р.

      Отже, була досягнута чергова мета "соціалістичного експерименту" - створено колгоспний лад, який став однією з головних базисних сфер радянської планово-розподільчої командної економіки, сформованої в СРСР упродовж 1920-1930-х років.
      Водночас наше місто стало полігоном зіткнення старих традицій та нових, соціалістичних системних змін. Романтика революції перепліталась із драмою людських доль.
      Ось лише кілька прикладів.
      На початку 20-х років в Катеринославі народились молодіжні комуни - у центрі, Кайдаках, Чечелівці, Амурі. Особливо відомою була губкомівська комсомольська комуна, що розміщувалась у п'яти кімнатах колишнього будинку Андрієвського на розі Козачої й Садової вулиць (тепер - Комсомольської і Сєрова).
      В одній жили хлопці, в іншій - дівчата, дві займали сімейні пари. Була й спільна зала - кімната, де обідали разом, проводили вечори у відчайдушних дискусіях. Всі злиденні харчі йшли у спільний казан. Членами цієї комуни деякий час були відомі згодом поети М.Свєтлов, М.Голодний, О.Ясний.
      На Шевченківській вулиці з'явився Будинок пролетарського студентства. Тут же перебував орган, народжений новим часом - "Кубуч" (комісія поліпшення побуту учнівської молоді). А побут катеринославських студентів у цей час був справді спартанським. Максимальна студентська пайка не перевищувала 250 грамів чорного хліба, 30 грамів бавовняної олії і 30 грамів оселедця. На кімнату гуртожитку, де мешкало 10-12 чоловік, комплектувалася вихідна форма - одні штани, жакет та чоботи. Казармені порядки насаджувались у робітничих гуртожитках. На заводі ім. Комінтерна комендант гуртожитку категорично заборонив дружинам і сестрам відвідувати своїх чоловіків і братів, самовільно переселяв робітників із одного гуртожитку в інший. Сталінські слова ("працівник на роботу повинен ходити пішки, а якщо їздити трамваєм, то не більше 15 хвилин") були сприйняті буквально. Навколо заводів виросли бараки полегшеного типу - із дощок, землі та лампачу.
      Одним із показників життєвого рівня робітників є, як відомо, заробітна плата. До середини 20-х років характерною була невпорядкованість у вирішенні цього питання. В 1921-1924рр. вся зарплата (грошима і натурою) становила в середньому від 2 крб. 63 коп. до 40 крб. 46 коп., що складало від 12,3% до 51,5% рівня 1913р. Зростання зарплати почалося з 1925р., коли її середньомісячний розмір, приміром, у металістів, досяг 52 крб. 68 коп., у харчовиків - 52,56 крб., а в 1927р. - відповідно 64,68 крб. і 72,02 крб. Значну частину бюджету сім'ї робітника становили так звані "доходи" від продажу свого майна. Причому майже весь заробіток йшов на харчі, на одяг і туалет -2%, культурно-освітні потреби - 4%.
      У 20-30-ті роки поступово зникають відмінності в одязі. Одяг робітників був непоказний і дешевий. У першу чергу відчувалась відсутність матеріальних можливостей і достатнього асортименту в крамницях. Широкого розповсюдження набули гімнастерки, галіфе, комбінезони, юнгштормовки, футболки тощо. Дещо відрізнявся одяг молоді - дівчата полюбляли червоні хустини, хлопці - картаті кепки, згодом з'явились модні широченні штани.
      У роки перших п'ятирічок виникли серйозні труднощі у постачанні робітників товарами широкого вжитку. На багатьох великих підприємствах Дніпропетровська існувала мережа громадських їдалень, що дозволяла забезпечувати працівників харчуванням під час обідніх перерв. Проте у більшості з них був малий асортимент страв й невисока якість їжі. У їдальнях заводу ім. Петровського була досить висока вартість обідів. Інколи робітники отримували гіркий хліб або через нестачу продуктів - по одному оселедцю, що викликало справедливе невдоволення.
      Характерними ознаками побутового життя міста стали шкідливі звички і аномалії у поведінці: пияцтво, злочинність, проституція. Особливо великих розмірів набрало пияцтво, що було однією з основних причин прогулів на виробництві. Так, у 1926р. на заводі ім. Петровського прогули, пов'язані з пияцтвом, склали 16%, тобто на роботу не виходило до 800 робітників. Секретаріат Дніпропетровського обкому КП(б)У, стурбований таким перебігом справ, розглянув питання про стан трудової дисципліни на підприємствах промисловості і транспорту й рекомендував негайно переглянути мережу пивних та винних лавок, насамперед, у робітничих районах, з метою різкого скорочення їх кількості й організації навзамін їм чайних. До антиалкогольної пропаганди залучались також діти робітників, піонери та школярі. Вони влаштовували демонстрації біля воріт заводів у день одержання зарплати із лозунгами "Діти проти п'яних батьків", "Геть горілку!" та ін. Такі демонстрації, зокрема, мали місце навесні 1929р. під час культпоходу комсомолу. В школах Дніпропетровська організовувались антиалкогольні вечори, тематичні виставки. В Амур-Нижньодніпровську, наприклад, в літньому саду театру "Металіст" був проведений вечір, на якому, крім доповідей, відбувся концерт з номерами антиалкогольного змісту. В 1931р. у Дніпропетровську було створене Товариство оздоровлення праці та побуту.
      У 1926 р. у нашому місті з'явилось радіомовлення. Ще на початку 20-х років тут організували акціонерне підприємство "Радіопередача", придбали необхідне обладнання, запросили фахівців. І ось 23 лютого 1926р. в ефірі пролунали перші передачі міського радіо. Це були переважно озвучені уривки із літературних творів, пізніше в ефірі зазвучали газетні повідомлення. Потім виникло нове слово - "трансляція". 3-4травня 1926р. передавали хід засідання III з'їзду Рад Катеринославщини. Через три роки в побут увійшли відомі гучномовці "Рекорд" - великі чорні "тарілки", які, до речі, мудрий народ відразу охрестив "брехунцем".
      А 12 травня 1939р. газета "Зоря " повідомила ще про одне технічне досягнення. У Дніпропетровську почали приймати телевізійні передачі з Москви через кілька приватних телевізорів-приймачів "Б-2" з розміром екрана 3 на 4 сантиметри.
      Поступово з'являються й інші ознаки цивілізаційного поступу. Восени 1938р. в Дніпропетровську почав обслуговувати пасажирів перший автомобіль-таксі ("емка"). Через півроку їх було вже 15, у тім числі багатомісний "ЗІС-101". В місті працювало 585 магазинів, майже 1300 палаток і ларків, 153 їдальні та ресторани. З 1 жовтня 1935р. були остаточно скасовані продовольчі картки.
      Міцно вкорінилась нова традиція - відзначати "червоні свята" новобудовами. В 1938р., зокрема у річницю революції, відкрито центральний універмаг, що будувався два з половиною роки.
Перехрестя пр.К.Маркса та вул.Московської.
1925 р.
Нині на місці будинків розташований ЦУМ.

      Стрімко зростає населення міста. У 1932р. в Дніпропетровську проживало вже 368 тис. чол., а за даними перепису 1939р. - понад півмільйона (500 662 чол.). Дніпропетровськ увійшов у перші півтора десятка найбільших міст СРСР. Разом із зростанням населення розвивається інфраструктура міста. Мешканців перевозили 210 трамвайних вагонів. Темп вуличного руху ставав дедалі інтенсивнішим, у зв'язку з чим з 20 травня 1931р. на проспекті Карла Маркса введено односторонній рух транспорту й визначено єдині місця для переходу вулиць.
      Духовне і культурне життя міста в 20-30-ті роки визначалось багатьма факторами. Новим явищем для Катеринослава стала українізація, започаткована з 1923р. після відомого рішення XII з'їзду РКП(б). Зважаючи на високий рівень русифікації міста у дореволюційні часи, слід було очікувати неоднозначну реакцію населення на політику коренізації. Варто нагадати, що за даними перепису 1897 року, українців у структурі населення Катеринослава було всього 20,4%. Але навіть і ця кількість на той час була значно русифікована. В 1926 р. вони складали вже 38,5%. Слухняний партапарат і органи влади на місцях взялись за українізацію адміністративними методами. Проводилась атестація на предмет знання української мови, за наслідками якої могли зняти з роботи.
      У 1928 р. у Дніпропетровську з 59 шкіл політписьменності навчання українською мовою здійснювалося в 17, що становило 28,8%, у предметних гуртках - наполовину. Із 22 курсів лекцій, що читались у робітничому університеті, українською мовою прочитано 50%. Крім вивчення власне української мови, організовувались також заходи щодо проробки спеціального курсу з українознавства, історії КП(б)У, історії революційного руху в Україні. Більшовики наполегливо реалізовували свою політику - донести комуністичні ідеї широким народним масам з допомогою рідної (української) мови.
      Дніпропетровський обком комсомолу в 1929 році влаштовував для молоді екскурсії з метою ознайомлення з українською культурою. Були розроблені такі маршрути: Дніпропетровськ - Пороги - Дніпрельстан (5 днів); Дніпропетровськ - могила Шевченка - Київ - Чернігів (12); Дніпропетровськ-Пороги-Дніпрельстан – Каховка – Чаплі - Асканія-Нова (10) та ін. У місті туристів запрошували оглянути Краєвий історико-археологічний музей (відділ, що знайомив з історією та побутом запорозького козацтва), пам'ятник запорожцю Глобі, колишній будинок Хрєннікова ("приміщення цікаве тим, що воно є єдине в Дніпропетровську, бо збудоване в польсько-українському стилі", відзначалось у проспекті). Цікаво, що в 1929 р. пропонувались для вивчення книги Г.Епіка, В.Еллана-Блакитного, Г.Косинки, І.Микитенка та ін. А з початком сталінської "революції зверху" перші позитивні надбання українізації були поволі згорнуті. По жодному із її напрямків справа так і не була доведена до логічного завершення. що на довгі роки законсервувало в місті неадекватне національному складу населення співвідношення мов.
      Тим не менш задля історичної об'єктивності (та й справедливості) зазначимо, що саме протягом 20-30-х років завдяки здійсненню масштабної культурної програми, в тому числі під благотворним впливом політики українізації, були досягнуті, без перебільшення, разючі якісні зрушення й незаперечні успіхи в духовному житті нашого народу. Започатковані у той час зміни добре простежуються і на прикладі Дніпропетровська, який всього за два десятиліття зробив справжній прорив у цій сфері, перетворившись в один з найбільших центрів вітчизняної освіти, науки і культури.
      Уже до середини 30-х років у місті повністю ліквідовано одну з найтяжчих спадщин минулого - неграмотність. Ішов інтенсивний процес формування освітянської інфраструктури, переходу до обов'язкового семирічного навчання. Кількість середніх шкіл зросла в 10 разів. На початок 1939 р. у Дніпропетровську працювало 97 загальноосвітніх шкіл і 19 середніх спеціальних навчальних закладів (технікумів). З 1933 р. відновив діяльність Дніпропетровський університет, реорганізований у 1920 р. в Інститут народної освіти. Всього в місті функціонувало 10 вищих навчальних закладів, де навчалось 20 тис. студентів. Широко відомими в Україні та далеко за її межами стали наукові школи академіків Л.В.Писаржевського, Д.І.Яворницького, О.М.Динника, Г.В.Курдюмова, Д.О.Свіренка, В.І.Данилова, професорів П.Ф.Єфремова, А.Е.Малиновського, Л.В.Рейнгарда, В.С.Фінкельштейна, Л.Л.Іванова та інших дніпропетровських учених.
      Сформувалась мережа установ культури: діяло 120 бібліотек, 6 кінотеатрів, 5 музеїв, 30 клубів і палаців культури. В 1928 р. був споруджений Палац культури металургів заводу ім. Петровського. Пізніше в Кайдаках збудували клуб заводу ім. Леніна. Великою популярністю у дніпропетровців та гостей міста користувались театри ім. Шевченка, ім. Горького, опери та балету, юного глядача.
      Роки довоєнних п'ятирічок характеризуються бурхливим розвитком літератури, народної творчості, мистецтва, появою цілої плеяди блискучих майстрів слова, митців. Яскравими гранями самобутнього таланту засяяла в цей час зірка одного з найвизначніших українських літераторів XX століття - Валер'яна Підмогильного, справжнього корифея в галузі перекладу французької класики. На вершину творчості піднімались у Дніпропетровську, демонструючи оригінальний стиль світосприйняття, поети М.Свєтлов, М.Голодний, Д.Кедрін, письменник М.Минько та ін. В 1928 р. почалась кампанія під гучною назвою "ударники в літературу", в ході якої створювались гуртки (типу "Бессемера"), викривався театральний репертуар (за "старо-побутові п'єси, що тхнуть "малоросійщиною" з неодмінною ковбасою та чаркою горілки), видавались журнали на кшалт "Комсомолець-літератор" тощо.
      Широкого розмаху набула художня самодіяльність. Регулярно проводились олімпіади та огляди-конкурси самодіяльного мистецтва. Незмінний успіх у глядачів мала балетно-акробатична група хіміко-технологічного інституту.
      Розвивались фізкультура і спорт. Преса тих часів часто писала про вагомі спортивні здобутки дніпропетровців - важкоатлета А.Литвиненка, шахістів І.Болеславського, А.Міньковського та ін.
      Оновлюється архітектура міста, впорядковується парк культури та відпочинку ім. Шевченка, в якому перед війною був споруджений "Зелений театр" на 1000 місць. А міський сад, закладений у свій час Глобою, став парком ім. Хатаєвича, де навесні 1936 року урочисто відкрили першу в Україні дитячу залізницю.
      Безумовно, епоха 20-30-х років - це не тільки неп чи "соціалістична модернізація" у вигляді хрестоматійної тріади: індустріалізація країни, колективізація сільського господарства і культурна революція, хоч саме ці реформаторські процеси й визначали магістральний вектор розвитку тодішнього суспільства. Схоже, масштаби перетворень були набагато ширшими, а їх задум - глибшим і далекогляднішим. Адже не секрет, що радянська держава, здійснивши "стрибок у соціалізм", прагнула будь-що закріпити за собою лідерство, місію своєрідного "першопроходця" у світі, сформувати у громадян моральні підвалини "особливого способу життя", а відтак, обмежувала (свідомо чи ні) внутрішній світ людини лише тими цінностями, котрі не суперечили основоположним постулатам комуністичної доктрини. При цьому докладались неабиякі зусилля щодо перебудови світоглядних орієнтацій людей, вилучення із духовного життя національних традицій, звичаїв, обрядів, релігії, усталених морально-етичних норм. Для досягнення ж поставленої мети застосовувались усі можливі методи - пропаганда, виховання, а нерідко й насилля.
      Воістину жахливим явищем соціальної практики міжвоєнної доби стали масові політичні репресії, зловісну силу яких сповна пізнали на собі й дніпропетровці. Напевно, у кожної політичне не заангажованої, чесно мислячої людини ця проблема викликає неоднозначні, суперечливі почуття та роздуми. З одного боку, нібито й не вони відображали провідні тенденції суспільного поступу радянської країни, її перетворення в одну з наймогутніших держав світу. Цілком зрозуміло також, що далеко не одними каральними заходами правлячій партії впродовж семи з лишком десятиліть вдавалося забезпечувати політичну і соціальну стабільність, належний морально-психологічний клімат у суспільстві, підтримувати його досить високу життєздатність. Діяли, безперечно, інші, більш вагомі чинники та важелі.
      Проте вже ні для кого не секрет, що репресивна парадигма займала все-таки чільне місце в діяльності компартійної влади, була невід'ємною складовою радянської політичної системи, обертаючись у кінцевому підсумку в мільйони скривджених душ і знівечених доль наших співвітчизників. Звичайно, на різних етапах репресії виявлялися по-різному, змінювались їх характер, спрямованість, правова база, з'являлись нові акценти, форми та "об'єкти впливу", різним був і їх розмах. Але те, що вони були й принесли чимало горя та страждань нашому народу -факт, котрий не підлягає ні сумніву, ні тим паче виправданню.
      Одними з перших на Дніпропетровщині під прес державної каральної машини потрапили так звані "буржуазні" спеціалісти. В кінці 20-х років губернське ДПУ викорінило "шкідників" на залізниці, в тресті Дніпровських електросількомбінатів. Наші земляки проходили за резонансними справами - "Спілки визволення України" (професор В.Пархоменко, вчителька Л.Біднова, лікар Є.Павловський та ін.), "Українського національного центру" (викладач Г.Коссак), "Української військової організації" (зав. кафедрою Ф.Кондрацький). Силами ДПУ в 1930 р. було придушене повстання селян проти колективізації в Павлоградському районі.
      Протягом 1935 р. Дніпропетровське УНКВС заарештувало 182 "троцькістів". Після вбивства С.Кірова репресії визначили трагічну долю ректорів університету М.Комаровського і М.Куїса, професорів Н.Ягнетинської, М.Юр'єва, П.Глузмана. За справою "боротьбистів" був репресований літератор В.Підмогильний. Стрімко зростає кількість справ про "контрреволюційні злочини": в 1935 р. - 235 справ, в 1936 р. - 526. Тільки за останній квартал 1936р. органи НКВС ізолювали 562 чоловік.
      Та найбільшого розмаху репресії в Дніпропетровську, як і по всій Україні, досягли в 1937 році. Тону цьому трагічному року задав лютнево-березневий пленум ЦК ВКП(б). У квітні 1937 р. був ліквідований так званий "паритетний центр", у який нібито входили працівник обкому партії Р.Філіпов, секретар міському Є.Левітін, професори М.Александров, О.Фельдман та ін. Розгром "правих" (бухарінців) завершився арештом голови облвиконкому І.Гаврилова, ректора університету І.Єфімова та ін. Тільки за перше півріччя 1937 р. обласне управління НКВС репресувало 703 чол.
      9 липня 1937 р. в Києві був заарештований колишній перший секретар Дніпропетровського обкому КП(б)У М.Хатаєвич. Слідом за ним у тюрмах опинилась більшість керівників області та міста: П.Ветров, М.Лейбензон, І.Федяєв, А.Косач та ін. "Ворогами народу" виявились вісім із десяти членів президії облвиконкому.
      У другій половині 1937 р. акцент у репресіях робився на "націоналістичний" ухил. Під цю категорію потрапили й були репресовані завідуючий облвно С.Крупко, професор Г.Євреїнов, письменник М.Минько та ін. НКВС почав добиратися й до Д.І.Яворницького.
      Не припинялись удари по "церковниках і сектантах". У серпні 1937 р. органи розкрили "фашистську організацію церковників" на чолі з А.Янковським. Відповідно до наказів НКВС у місті проводились масові арешти представників національних меншин: іранців, німців, румунів, латишів, греків та ін. У другому півріччі 1937 р. в Дніпропетровській області було репресовано 16421 чол.
      У січні 1938 р. - новий тур арештів. Не уникли їх секретар обкому КП(б)У М.Марголін, голова облвиконкому М.Нікітченко та ін.
      Загалом пік репресій на Дніпропетровщині припав на друге півріччя 1937-першу половину 1938 р., коли в області з населенням 3 млн. 424 тис чол. заарештували 29521 чол., тобто кожного 115-го мешканця.
      Масові репресії завдали величезної шкоди місту й області. Основний удар було завдано по інтелігенції - мозку нації. Народ був знесилений терористичною політикою фізично і морально.
      Період 1939 - середина 1941 рр. для Дніпропетровська ознаменувався суперечливим поєднанням творчих задумів і тривожним очікуванням біди. В кінці 1939 р. був опублікований генеральний план реконструкції Дніпропетровська. Починались роботи по будівництву набережної. Одначе місто все більше починало нагадувати прифронтове. Хоч війна була ще далеко, але дніпропетровці уже пролили кров у безславній фінській війні, на Далекому Сході. Влітку 1940 року почали вводити часткове затемнення міста. На площі Горького за кілька годин бригада трамвайщиків фронтовими темпами підвела одноколійку до воріт Будинку спілок, який перетворився в резервний госпіталь. Більше стало в місті стрілецьких тирів: там змагались майбутні "ворошиловські стрілки". Майже щодня проводились навчання ГСО ("Готовий до санітарної оборони"). Іншими стали заводи міста. Мілітаризація країни торкнулась дисципліни і режиму роботи: відмінялись вихідні, заборонялось самовільне залишення роботи. На підприємствах, за станками більше з'являлось жінок і дівчат: чоловіки мобілізовувались в армію. Небувалої популярності набув молодіжний аероклуб на вулиці Дзержинського132. Звідси щодня вантажівка вивозила молодих робітників за місто, де їх чекали літаки У-2. Із цієї когорти авіаторів виростуть майбутні Герої Радянського Союзу О.Аніскін, О.Волошин, П.Гусенко, М.Лисенко та ін. Населення міста дедалі частіше і пильніше прислуховувалось до радіоповідомлень: аншлюс Австрії, непомітно зникла Чехословаччина. Агресор усе ближче до кордонів СРСР. Але незрозумілі дії Сталіна дезорієнтували людей. Спочатку пролунала офіційна заборона критикувати політику Гітлера, а потім і відома заява ТАРС від 14 червня 1941 р.: війни з Німеччиною не буде. Та обдурити і заспокоїти народ було важко.
      Дніпропетровськ, як і вся країна, стояв за крок до страшної війни...
       
ЛІТЕРАТУРА:

      1. Відроджена пам'ять: Книга нарисів. - Дніпропетровськ, 1999.
      2. Десять лет борьбы и строительства на Днепропетровщине: 1917-1927. - Днепропетровск, 1927.
      3. Днепропетровску 200: Историко-публицистический очерк. -Днепропетровск, 1976.
      4. Днепропетровску 200 лет. 1776-1976: Сборник документов и материалов.- К., 1976.
      5. История городов и сел Украинской ССР: Днепропетровская область. – К., 1977.
      6. Козар П. На Дніпрельстан через пороги. - Дніпропетровськ, 2000.
      7. Конспективний матеріал по звіту Дніпропетровського округового виконавчого комітету. - Дніпропетровськ, 1928.
      8. Матеріал про стан українізації по місту Дніпропетровську. -Дніпропетровськ, 1993.
      9. Отчет Екатеринославской губернской чрезвычайной комиссии с 1 января 1920 года по 1 ноября 1921 год - Днепропетровск, 1994.
      10. Повернення із небуття: Документи і матеріали про жертви сталінського свавілля у Дніпропетровському університеті. -Дніпропетровськ, 1995.
      11. Шатров М. С вершини полувека: Книга о послеоктябрьском Днепропетровске. - Днепропетровск, 1968.
      12. Яворницкий Д.И. История города Екатеринослава. - Днепропетровск, 1996.


Глава VII. ЧАСИ ВОЄННОГО
      ЛИХОЛІТТЯ       













      У 2001 р. виповнилось 60 років із дня нападу фашистської Німеччини на Радянський Союз. Зросло вже декілька поколінь, які Велику Вітчизняну війну вважають віддаленим минулим. Зараз слова "війна торкнулася кожної сім'ї" молоддю вже не сприймаються з тією гостротою, що людьми, які пережили війну, і людьми перших повоєнних поколінь, але ми ще довго будемо відчувати, нехай не завжди усвідомлено, наслідки тієї самої руйнівної війни за всю історію людства.
      Війна середини вже минулого XX сторіччя вогняним смерчем прокотилася по теренах України. Дніпропетровцям, як і багатьом європейцям, випало зазнати бомбардування й артобстріли, брати участь в обороні міста, пережити страхіття окупаційного режиму, гіркоту втрат і радість звільнення.
      Незважаючи на підписання пакту Ріббентропа - Молотова про ненапад від 23 серпня 1939 р., підписання договору про дружбу і кордони з фашистською Німеччиною 28 вересня того ж року, Радянський Союз продовжував нарощувати свою воєнну міць, готуючись до війни. Промисловим центрам півдня країни приділялося в цьому значне місце.
      Дніпропетровська область на той період була однією з найбільш стратегічно важливих областей України у виробництві металу, необхідного для військового виробництва. У 1940 р. металургія Дніпропетровщини давала 3182 тис. тонн чавуну, 3007 тис. тонн сталі, 2210 тис. тонн прокату, що складало: по чавуну - 20%, по сталі - 16,5%, по прокату - 18,2% від загального обсягу виробництва СРСР.
      Для виконання прийнятих урядом рішень щодо підготовки до війни, керівники міста та області націлювали в свою чергу керівників підприємств на збільшення випуску продукції воєнного призначення, сприяли військовому відомству терміново доукомплектувати дислоковані на території області дивізії, створювати всілякі військові курси. Належна увага приділялась військово-патріотичній роботі з молоддю.
      Дніпропетровська область була територією, де компактно мешкали етнічні німці, що переселилися сюди ще у XVIII - на початку XIX ст., і значна кількість поляків. 15 вересня 1934 р., тобто через рік після приходу Гітлера до влади, ЦК КП(б)У прийняв постанову "Про роботу Молочанського райкому партії Дніпропетровської області". Дніпропетровському обкому партії пропонувалося вжити рішучих заходів щодо очищення Молочанського району133, в якому компактно мешкали етнічні німці, від "класово-сторонніх елементів", до яких були віднесені й особи, що підозрювалися в симпатії до Німеччини. А 28 квітня 1936 р. Раднарком СРСР ухвалив постанову "Про висилку з Української РСР і господарський устрій у Карагандинській області Казахської РСР 15 тисяч польських і німецьких господарств".
      Багато німців і поляків необгрунтоване звинувачено в співпраці з німецькою або польською розвідками, засуджено до страти або відправлено в ГУЛАГ. Підставою для арешту часто була тільки приналежність до тієї або іншої нації. Так, керівник НКВС м.Дніпродзержинська, де компактно проживало багато поляків, поставив собі за мету знищити всіх представників цього народу. Він так "старанно працював" у цьому напрямку, що у 1941 р. був сам відправлений етапом на 8 років у табори.
      22 червня 1941 р. фашистські загарбники вторглися на територію Радянського Союзу. Війна, до якої готувалися, почалась .зненацька і була названа "віроломною".
      Офіційна військова доктрина Радянського Союзу була оборонною, але припускала вже в початковий період конфлікту перенесення бойових дій на територію ворога. Тому не передбачалося ні евакуювати промислові підприємства, ні будувати оборонні споруди навколо Дніпропетровська. З початком військових дій місто повинне було забезпечувати фронт усім необхідним.
      Керівництво міста і області було зосереджене в обласному комітеті компартії, якому підпорядковано всі радянські і партійні органи. За відсутністю 1-го секретаря обкому КП(б)У С.Б. Задіонченка, що знаходився в Москві, а згодом був призначений членом Військової Ради Південного фронту, всі заходи очолив другий секретар - К.С.Грушевий.
      Перед Радянським Союзом постала необхідність у найкоротші строки перебудувати всі галузі господарства на військовий лад, тобто не просто нарощувати озброєння, а цілком мілітаризувати всю економіку. Поставлене завдання відображалося в гаслі: "Все для фронту - все для перемоги". Керівним документом щодо перебудови економіки на військовий лад стала директива РНК СРСР і ЦК ВКП(б) від 29 червня 1941 р., спрямована на підготовку прифронтових областей до опору ворогу. Директивою було зазначено "організувати всебічну допомогу діючій армії, забезпечити організоване проведення мобілізації запасу, забезпечити постачання армії всім необхідним, швидке просування транспортів із військами і військовими вантажами...".
Захисники Дніпропетровська.
1941 р.
      З перших днів війни почався масовий добровільний вступ у ряди Червоної армії і народного ополчення. На 10 липня у військові комісаріати надійшло 10175 заяв. В ряди збройних сил пішли багато майбутніх видатних партійних і радянських діячів: секретар обкому партії Л.І.Брежнєв (був призначений заступником начальника політуправління Південного фронту), згодом Генеральний секретар ЦК КПРС; інженер В.В.Щербицький, який став членом Політбюро ЦК КПРС, першим секретарем ЦК КПУ; М.Р.Миронов - студент Дніпропетровського університету, що пізніше завідував відділом ЦК КПРС; О.Ф.Ватченко - директор середньої школи №87, пізніше член Політбюро ЦК КПУ, Голова Президії Верховної Ради УРСР та інші. У перші тижні війни на території області сформовано 5 дивізій, об'єднаних у корпус, який нараховував 50 тис. бійців.
      Для допомоги військам Червоної армії сформовано загони народного ополчення. Знищувати німецьких парашутистів і диверсійні групи мали 40 сформованих в області винищувальних батальйонів, які, при наближенні ворога до міста, піднялися на його захист разом із частинами Червоної армії.
      Незважаючи на опір радянських військ, фашистам удалося просунутися далеко вглиб нашої території. З огляду на становище, що склалося, з ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У 18 і 19 липня надійшли директиви, що визначали Дніпропетровську область у числі інших, яким загрожувала фашистська окупація.
      Директиви також передбачали створення як на окупованих, так і на прифронтових територіях підпільних партійних організацій, партизанських загонів і диверсійних груп. У короткий час обком створив підпільні організації і партизанські загони, встановив явки для зв'язкових і т.п.
      Всіх українських німців, які ще залишилися в місті, звинувачено в допомозі фашистам і на підставі спеціальної постанови депортовано в східні райони СРСР.
      Для запобігання захопленню ворогом промислового устаткування, Державний комітет оборони (ДКО) у липні запропонував евакуювати промислові підприємства правобережжя Дніпропетровської області. При обкомі компартії була створена оперативна група з евакуації, яку очолив К.С.Грушевий. Одночасно було створено оперативні групи облвиконкому на чолі з його головою П.А.Найдьоновим, міськкому і міськвиконкому, райкомів і райвиконкомів. 6 серпня 1941 р. почалося відправлення в східні райони СРСР устаткування дніпропетровських заводів. У першу чергу відправлено ешелони з верстатами заводів ім. Г.І.Петровського та ім. В.І. Леніна.
      Підприємства, що зберегли виробничі потужності, збільшили випуск виробів військового призначення або були перепрофільовані для роботи в умовах воєнного часу. Завод ім. Леніна почав випускати труби на виготовлення боєприпасів, завод ім. Петровського збільшив виробництво прокату тощо.
      Першому бомбардуванню з повітря Дніпропетровськ було піддано 9 липня 1941 р. Наслідком нальоту стало виведення з ладу на 10 годин мосту. З цього дня заходи щодо евакуації і все життя міста проходили під нальотами ворожої авіації. 16 липня для захисту міста від повітряних нападів, полк ППО134, який не мав необхідного озброєння, одержав у своє підпорядкування 36 зенітних установок. Наявність зенітних дивізіонів позбавило можливості німецьку авіацію безкарно руйнувати мости і промислові об'єкти. Одночасно в Дніпропетровськ були направлені три винищувачі, але вони не мали техніків для обслуговування, пального і боєприпасів. На той момент поява в небі навіть беззбройних літаків вселяла громадянам міста деяку впевненість і надію.
      Навальне наближення лінії фронту до Дніпропетровська змушувало зупиняти фабрики і заводи, вивозити або знищувати устаткування, щоб запобігти захопленню їх ворогом. Відправка промислових підприємств на схід цілком закінчилася до середини серпня, тобто перед самим захопленням міста німецькими військами. У глибинні райони країни, крім вищевказаних підприємств, перебазувалися завод ім. К.Лібкнехта, Дніпропетровський завод гірничого устаткування, коксохімічний завод та інші підприємства міста й області. Усього було евакуйовано залізничним транспортом 99 тис. вагонів з устаткуванням і людьми.
      Для запобігання втратам на складах вантажів, які не було чим вивозити, секретар Дніпропетровського міськкому компартії М.Г.Манзюк і голова міськради М.О.Щолоков звернулися до обкому КП(б)У з пропозицією знизити ціни на продукти і промислові вироби. Пропозиція була прийнята і здійснена. Частина продуктів була також передана військовим.
      14 серпня 1941 р. основна частина апарату обкому КП(б)У і облвиконкому була відправлена в м. Павлоград, де згодом був створений штаб дніпропетровської обласної підпільної організації на чолі з М.І.Сташковим. Через декілька днів фашистські війська ввійшли на околиці міста, і 19 серпня відбувся перший артилерійський обстріл Дніпропетровська.
      Для оборони з заходу і південного заходу силами дніпропетровців місто було оточене окопами, траншеями, дротовими загородженнями, протитанковими ровами та іншими оборонними спорудами.
      Дніпропетровський напрямок захищала головним чином Резервна (згодом 6) армія під командуванням генерал-лейтенанта Н.Є.Чібісова. Фронтом командував генерал армії І.В.Тюленєв. Ударними силами групи військ "Південь" під командуванням фельдмаршала Рундштедта 13 серпня гітлерівці захопили П'ятихатки , 15-го оволоділи Кривим Рогом, а 17-го вони вже були в Нікополі, Марганці, Апостолово.
      На дніпропетровському плацдармі радянські війська вели бої з танковими і моторизованими з'єднаннями 1-ої танкової групи ворога під командуванням генерала Клейста. Німецьке командування вирішило силами двох механізованих корпусів прорвати радянську оборону на дніпропетровському напрямку і вийти до міста.
Командир 8-ї танкової дивізії Ю.Г.Пушкін.
1941 р.
      Силами частин Резервної армії, яка ще не закінчила свого формування і не мала необхідного озброєння, командування Південного фронту намагалося запобігти захопленню Дніпропетровська. Для цього також була використана 8-а танкова дивізія полковника Ю.Г.Пушкіна, яка була введена до складу Резервної армії. Передбачалося, що головний удар противник мав намір зробити на правому фланзі армії в районі П'ятихаток, маючи за мету відрізати наші війська від переправ через Дніпро.
      Чекаючи удару німців з боку Дніпродзержинська, полковник Ю.Г.Пушкін вирішив розташувати свої сили уздовж прямування танкового клину противника, щоб уникнути лобового зіткнення. Для цього 19 серпня на очах у німців була зроблена імітація відходу в напрямку Сухачівки по дорозі, де передбачалася атака фашистських військ. Розроблений план по знищенню танків у "вогневому лантуху" цілком виправдав себе, і за один день було знищено 46 танків ворога.
      Підтягнувши резерви 22 серпня, гітлерівці за допомогою артилерії і під прикриттям авіації, що панувала в повітрі, відновили наступ. Під тиском переважаючих сил ворога, у зв'язку з загрозою захоплення мостів через Дніпро в ніч із 24 на 25 серпня 8-а танкова дивізія відійшла на лівий берег річки.
      Більш 2000 студентів дніпропетровських вузів, що стали курсантами артилерійського училища, взяли участь у захисті свого міста. 20 серпня курсанти-артилеристи вступили в бій із гітлерівцями й обороняли місто до останнього дня. Багато хто з них загинув: так із 700 студентів транспортного інституту для 400 це був останній бій.
      Під ударами німецьких військ з'єднання Резервної армії ціною великих втрат забезпечили відступ основних сил 9-ої та 18-ої армій за річку Дніпро до М.Нікополя. Радянське командування сподівалося, що природна перепона - Дніпро допоможе зупинити натиск німецьких військ. 13 серпня прибув у тільки що захоплене місто Умань начальник генерального штабу вермахту Ф.Гальдер. Він особисто проінструктував фельдмаршала фон Клейста про стрімкий танковий стрибок через Дніпро на плечах відступаючої Радянської армії.
      Ворог захопив Сухачівку і Діївку, висадився на лівий берег Дніпра, створив плацдарм у районі с. Ломівка, загрожуючи Нижньодніпровську.
      Літак, на якому знаходився екіпаж із 81-го авіаційного полку в складі: І.Т.Вдовенка, М.В.Гомоненка, В.П.Карпова і Мирзи Пулатова, 28 серпня при спробі знищити переправу, був підбитий. Льотчики направили палаючу машину на міст і ціною свого життя виконали поставлене завдання, і на деякий час зупинили просування німецьких військ. І.Вдовенко та М.Гомоненко посмертно удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
      Ворог нарощував міць своїх ударних груп, що дозволило йому збільшити плацдарм на лівому березі Дніпра і позбавити радянські війська природного оборонного рубежу, що, в кінці кінців, і вирішило долю міста. 25 серпня 1941 р. війська Червоної армії залишили правобережну частину Дніпропетровська.
      Останні оборонні бої на захист Дніпропетровська і Дніпродзержинська вели 273-я стрілецька дивізія полковника М.К.Калініна, 230-а стрілецька дивізія полковника Г.А.Кутальова, 255-а стрілецька дивізія полковника І.Т.Замєрцева, 275-а стрілецька дивізія генерал-майора М.І.Дратвіна, 26-а кавалерійська дивізія полковника О.О.Носкова, 28-а кавалерійська дивізія полковника Л.Н.Саковича, 8-а танкова дивізія полковника Ю.Г.Пушкіна, 11-а стрілецька бригада, курсанти Дніпропетровського артилерійського училища, авіаційні з'єднання генерал-майора Т.Т.Хрюкіна, Пінська військова флотилія, Полтавське тракторне училище, винищувальні батальйони.
      У повідомленні Радянського інформбюро від 1 вересня 1941 р. вказувалося, що за даними розвідки і свідчень полонених, у боях під Дніпропетровськом фашисти втратили близько 99 танків, 100 автомашин, 60 протитанкових знарядь, 10 бронемашин, 50 мотоциклів, десятки мінометів і кулеметів.
      З приходом фашистських військ був установлений жорстокий окупаційний режим. Відповідно до расової доктрини німців, яка була викладена в книзі Гітлера "Майн Кампф"135, усі слов'яни були людьми другого сорту, їхня роль зводилася до того, щоб служити "німецькій расі". Гітлер і більшість його соратників по партії вважали Україну об'єктом розширення "життєвого простору" для німців, а українців майбутніми рабами німецьких колоністів.
      Виразником іншої думки був нацистський ідеолог, фахівець з історії Східної Європи, Альфред Розенберг. Він пропонував підбурити українців проти Кремля, пообіцявши їм власну державу під опікою Німеччини, тобто використовувати відому політику "розділяй і владарюй" стосовно загарбаних територій.
      Перші успіхи на східному фронті призвели до посилення більш жорсткої політики стосовно українського населення. Провідником такої політики був рейхскомісар України гауляйтер Еріх Кох - адміністратор, відомий своєю жорстокістю і нетерпимістю, а також особливою ненавистю до слов'ян.
      Ігноруючи поради міністра Східних територій Розенберга і його штабу, Кох вирішив, що найефективніше експлуатувати сільське господарство України можна шляхом збереження колгоспів у дещо зміненій формі і під іншою назвою - общинні господарства. Він збільшив робочий день до 14-16 годин і скоротив до мінімуму прибутки населення.
      За мету було поставлено перетворити Україну в аграрний придаток Німеччини. Для цього населення міст поставлено в умови, що призводили до відтоку міських жителів у сільську місцевість.
      Більшість єврейського населення України не було своєчасно поінформовано про смертельну небезпеку, яка їм загрожувала, і не встигло вчасно евакуюватися. Німецькі окупанти в Дніпропетровську й області, як і по всій Україні, створили єврейські гетто. Територія Дніпропетровського коксохімічного заводу, де було влаштоване гетто на 4-5 тис. чоловік, стала останнім місцем мешкання для багатьох городян єврейської національності.
      Планомірне знищення євреїв цілком відповідало передвоєнним планам фашизму: "остаточне вирішення єврейського питання". Так, за вказівкою начальника поліції "СД" М.Дніпропетровська майора Вільгельма фон Мульде, польового коменданта полковника фон Альберті і міського коменданта майора кавалерії фон Гедельмана понад 11 тис. мирних жителів міста єврейської національності були зібрані біля центрального універмагу на пр.К.Маркса. В них відібрали речі, що вони принесли з собою, розбили на колони по 800-1000 чоловік і під конвоєм відправили на територію лісорозсадника навпроти транспортного інституту, де всі вони 13-14 жовтня 1941 р. були розстріляні, а то і заживо кинуті в яр. Несамовиті крики та стогони людей було чути на відстані декількох кілометрів. Їх не в змозі був заглушити шум тракторів, що працювали спеціально для цього, і літаків, що кружляли над місцем розстрілу.
      Крім цього, недалеко від селища Верхній, поблизу міста, протягом усього періоду окупації Дніпропетровської області, у протитанковому рові майже щодня розстрілювали радянських громадян. Для того, щоб приховати сліди своїх злочинів, німецькі окупанти спалювали трупи розстріляних. На підставі висновків судово-медичної експертизи, опитування очевидців і проведених розкопок комісія, створена після звільнення міста, встановила, що поблизу селища Верхній гітлерівці знищили від 18 до 20 тис. мирних радянських громадян.
      Комісія також установила, що в районі Тихвінського монастиря, де під час німецької окупації Дніпропетровська знаходився табір радянських військовополонених, виявлені поховання близько 30 тис. солдатів і офіцерів, які вмерли від голоду, хвороб і знущань. На могилах, у кожній з яких були закопані трупи десятків військових Червоної армії, німці встановили хрести з написами: "Умер неизвестный русский человек, 13 лет, 9 сентября 1941 г.", "Умер незнакомый русский солдат" та ін.
Трудова картка "остарбайтера".
1941 р.
      Становище місцевого населення погіршувалося кампанією вивозу людей на роботу до Німеччини. Відповідно до "Директиви про мобілізацію робочої сили для імперії" відправлення повинно було бути добровільне. У директиві вказувалося, що "Росіянин (для них ми всі були росіяни) невибагливий, тому його легко прогодувати без значного порушення нашого продовольчого балансу".
      Піддавшись масованій пропаганді, деяка частина українців виїхала до Третього рейху, але коли стало відомо про жорстку трудову дисципліну, презирливе ставлення до робітників зі Сходу, мізерну зарплатню, люди стали уникати відправлення. З початку 1942 р. поліція Коха була змушена проводити масові облави, хапати молодь на базарах, при виході з церков і кінотеатрів.
      У Німеччині східних робітників ("остарбайтерів") селили в трудові табори при промислових підприємствах і передавали приватним власникам сільських господарств - бауерам. Про те, в які умови потрапляли в Німеччині робітники з окупованої України, свідчать рядки з листів наших земляків: "...ви пишете, щоб я не плакала, як я не можу не плакати. Як заплачу і то полекше, як би ви знали як отут жити важко ... у степу копаєм картоплю та на колінах, та як полазила цілий тиждень так коліна попухли, та поки управлюся ввечері, так вже і десять часів, а підведуся в п'ять часів. Ще вдома сплять, а я слізьми умиюсь" (Федорова Ольга, 1943 р., тут і далі орфографія і пунктуація авторів листів по можливості збережені). Страждання від приниження і рабської праці збільшувалося тугою за Батьківщиною, за своїми близькими. Адже основну масу складали молоді люди у віці до 20-ти років. Лебединська Федора у своєму листі в 1943 р. писала: "Україна, це слово завжди стоїть у моїй голові, а це тому що це моя батьківщина, на якій народилася і зросла, а тепер, як згадаю де я, та й самій не віреться ...".
      Деяким "везло" більше і вони потрапляли в сприятливіші умови. Пришедко Марія в тому ж 1943 р. писала рідним, що вона мала можливість ходити в місто, відвідувати зоопарк, фотографуватися. Проте це не змінювало загального стану, у якому знаходилися остарбайтери. Необхідно також врахувати, що за текстом листів стежила цензура, і те, що німцям не подобалося, старанно замазувалося, але все ж таки контролювати всі листи вони фізично не могли. Багато наших земляків померло в Німеччині від непосильної праці, одержали каліцтва і хронічні захворювання.
      Жорстка політика стосовно мирного населення України викликала занепокоєність навіть у деяких високопоставлених керівників Німеччини. На початку 1943 р. близький соратник Розенберга Отто Браутигам ремствував на посилення ворожого ставлення до німецької влади.
"Інвентаризація" східних робітників.
1941 р.
      Однак уявлення про те, що на окупованій німцями Україні тільки спалювали і вбивали, було б не зовсім правильним. Призначення міністром Східних територій А.Розенберга сприяло створенню українських маріонеткових органів влади.
      У Дніпропетровській області, як і по всій окупованій Україні, поряд із німецькими структурами управління - комісаріатами різного рівня, були створені обласні, міські і сільські управи.
      У місті й області багато посад у допоміжних органах влади одержали представники похідної групи ОУН "Південь", а точніше групи "провід Південноукраїнських земель" (ПвУЗ). Представник ОУН Б.Олійниченко одержав посаду голови обласної управи. Діячі цієї організації також очолили допоміжні органи в районних центрах.
      Лідери ОУН (фракції Степана Бандери) ставили собі за мету створення незалежної української держави, займалися агітаційною роботою, використовуючи легальну організацію "Просвіта", газету "Дзвін", яка видавалася в Кривому Розі під редакцією письменника Михайла Пронченка, та інші видання. У перші місяці окупації вони намагалися проводити свої ідеї через газети й інші друкарські видання, але їхня ідеологія не відповідала інтересам навіть схильної до українського націоналізму частини населення Східної України.
      До кінця 1941 р. в Дніпропетровську вже діяла Українська допоміжна міська управа, що мала виконавчі функції при штадт-комісарові М.Дніпропетровська Клостермані. Очолювалася управа головою П.Т.Соколовським, випускником Харківського сільськогосподарського інституту. Соколовський був послідовним провідником німецької влади і вважав оунівців романтиками.
      Постановою №1 діловодство в усіх допоміжних структурах було переведене на українську мову. Управі дозволялося підтримувати життя в місті на такому рівні, щоб не створювати проблем німецькій владі. За даними реєстрації населення міста на січень 1942 р. налічувало близько 250 тис. мешканців. Управа ввела картки на хліб і продовольчі книжки. Не забули також про пенсіонерів і інвалідів. При управі працював відділ соціального забезпечення, який надавав харчову допомогу. Пізніше відділ був перетворений у так званий комітет "Самодопомога", який був філіалом Всеукраїнського комітету "Допомога". До складу цього комітету ввійшли представники ліквідованого німцями Українського Червоного Хреста (УЧХ), де більшість складали члени ОУН (фракції Андрія Мельника).
      Відновили свою роботу 65 магазинів і 8 базарів, де торгували продуктами і промисловими товарами. Приймали хворих 8 лікарень на 1800 ліжок і 9 поліклінік.
      Були враховані також духовні потреби городян. Для цього функціонували: українська автокефальна православна, старообрядницька, римсько-католицька церкви, Троїцький, Олександра Невського і Спасо-Преображенський собори, Тихвінський монастир, поруч з яким у таборі від нестерпних умов вмирали радянські військовополонені.
      Добре розуміючи роль виховання і навчання підростаючого покоління, рейхскомісар України гауляйтер Е.Кох у грудні 1941 р. віддав наказ припинити заняття в школах. Проте таке радикальне вирішення цього питання викликало небажану для окупаційної влади протидію. Заняття намагалися проводити на квартирах у батьків, що змусило штадткомісара Клостермана видати наказ із погрозами на адресу неслухняних.
      Все ж узяв гору ліберальний підхід у шкільному питанні. Може це здалося більш практичним або вплинув Розенберг, але Кох у лютому 1942 р. дав дозвіл відкрити для обов'язкових відвідувань 4-річні початкові школи для українців і росіян, 7-річні і середні школи для німців - "фольксдойче" (етнічні німці).
      До червня 1942 р. в Дніпропетровську діяли 12 початкових і одна 7-річна школи для "фольксдойче", а вже до кінця окупаційного періоду в 1943 р. в місті діяло 32 початкові і 6 ремісничих шкіл, землевпорядний і індустріальний технікуми. Передбачалося створення агрономічних технічних шкіл на базі 10-річних. Середньої ланки між початковою і вищою освітою для українців і росіян не передбачалося.
      Поряд із школами в місті діяли 19 дитячих садків і ясел, які відвідували за станом на червень 1942 р. 1123 дитини.
      З дозволу німецької влади за рішенням голови обласної управи Олійниченка (професор кафедри електротехніки) був відкритий Дніпропетровський український державний університет. Ректором був затверджений доктор біологічних наук І.Ф.Розгін, уродженець м.Кам'янець-Подільський. Після прийому абітурієнтів і реєстрації студентів старших курсів їхнє число склало 3168 чол., із переважною більшістю представників медінституту (1144 чол.). Транспортний інститут також відносився до структури університету.
      Заняття в університеті продовжувалися до кінця 1942 р. Потім останньому курсу медиків дали можливість здати випускні іспити і відправили їх лікувати "остарбайтерів" у трудові табори Німеччини. Іншим було дозволено здавати іспити екстерном. Викладачі відзначали низький культурний рівень студентів і випускників. Навчальний процес більше не відновлювався.
      У березні 1942 р. наказом по Дніпропетровській обласній управі "для забезпечення планової наукової праці в університеті і для залучення до творчої роботи всіх наукових співробітників університету" був створений ряд науково-дослідницьких інститутів136. Були відкриті НДІ: землеробства Степової України, гідробіологічний, ботанічний, крайового господарства, фізіології і прикладної медицини, прикладної фізики і хімії. Вже за рамками наказу був створений Інститут вивчення місцевого краю.
      Керівник відділу освіти міської управи П.А.Козар, учень Яворницького, очолював кафедру історії України університету під час окупації. Продовжувалася наукова праця, і П.А.Козар навіть захистив дисертацію на тему "Лоцмани Дніпровських порогів". Внаслідок руйнації "Дніпрольстану" відкрилися дніпровські пороги, що дало можливість Козару організувати наукову експедицію. Разом з ним в університеті, а потім Інституті вивчення місцевого краю працювали І.І.Танатар, І.І.Зелінський та інші.
      В Інституті інженерів транспорту працювали професори І.Л.Антоконенко, Є.О.Клєх, Ф.Ф.Малькевич, В.Л.Крижанівський, М.Р.Ніколайчук та інші. У 1941-1942 р. в місті також діяв Політехнічний інститут Генералкомісаріату.
      Газета "Нове слово", що видавалася в Берліні, повідомляла про наявність у Дніпропетровську НДІ фізики, хімії і математики, про випуск дипломованих спеціалістів медичного факультету УДУ в 1942 р.
      Для надання населенню міста "достовірної" інформації видавалася "Дніпропетровська газета". Довгий час газета виходила з тризубом у заголовку. В газеті друкувалися матеріали про Т.Г.Шевченка, Лесю Українку, Д.І.Яворницького, а також статті про відкриття церков, кінотеатрів, кафе, шкіл і дитячих садків. На початку 1942 р. навіть примарний наліт незалежності був скинутий, зник тризуб, і на самому видному місці великими буквами було надруковано: відповідальний - унтер-офіцер Техмюллер.
      У грудні 1942 р. Клостерман видав наказ про конфіскацію для рейхскомісаріату України всіх архівів та музеїв міста. На той момент за даними німців в архівах знаходилося 1 млн. 195 тис. архівних справ в обсязі 3100 фондів. Частина архівів була знищена або вивезена радянськими військами. Німці дуже ретельно ознайомилися з документами і вивезли ті, що стосувалися німецьких колоністів, та інші цінні матеріали з історії нашого краю. Були вивезені і частково знищені фонди канцелярії Катеринославського губернського правління, земських установ, Канцелярії Азовського козацького війська, фонди багатьох радянських підприємств і установ. У період війни архівами міста було втрачено 2700 арх. фондів (768 тис. справ) за 1738-1941 рр.
      Будинок музею ім.О.Поля137 разом із частиною колекцій було віддано під штаб квартиру штадт-комісара. Інша частина експонатів була вилучена штабом Розенберга, що займався пошуком і вивозом у Німеччину художніх та інших цінностей. З того, що залишилося від колекцій історичного і художнього музеїв, був створений один музей, який очолив П.А.Козар. У грудні 1942 р. в Дніпропетровську пройшла виставка творів художників міста. На відкритті виставки штадткомісар Клостерман висловив побажання, щоб у "звільненій від більшовиків Україні" художники мали змогу писати "від себе", а не за замовленням партії. На виставці були представлені картини В.В.Коренева, Т.М.Максименко, М.С.Погребняка та інших.
      Проводилися спортивні змагання. На стадіоні "Сталь"138 відбулися декілька футбольних матчів за участю команд Дніпропетровська й області. Працювало 4 кінотеатри, в яких демонструвалися в основному німецькі фільми.
      Щодня відчиняв свої двері для глядачів Український музично-драматичний театр ім. Т.Г.Шевченко, що знаходився в будинку Палацу культури залізничників. За час окупації театр здійснив більш 20 постановок української оперної і російської драматичної класики, і серед них такі спектаклі, як "Травнева ніч", "Запорожець за Дунаєм", "Наталка Полтавка", "Мазепа", "Катерина", "Вій", "Сорочинський ярмарок", "Шалені гроші", "Безвинно винуваті", "За двома зайцями" тощо.
      У трупу театру, який очолював директор П.П.Голобородько, головний режисер російської драматичної групи В.О.Маккавєйський, режисер української оперної групи І.П.Ірвін, входило 250 чоловік, серед яких виділялися артисти української опери Слободіна, Гаранжа, Лебедєв, Казбан, Кабанцев і актори російської драми Балмашев, Кручініна, Заров, Іноземцева, Шумський. За репертуаром театру стежила спеціально створена комісія, куди входили професор І.І.Зеленський - завідуючий культурно-виховним відділом управи, професор П.А.Козар, професор В.С.Ващенко - завідуючий кафедрою літератури, директор, режисери і художник театру Рєзніков.
      Вся ця театральна пишнота продовжувалася один сезон. Спочатку Е.Кох заборонив спільно проводити спектаклі для місцевих жителів і німців, артистів зобов'язали вчити німецьку мову, а потім велику частину трупи вивезли до Києва. У вересні 1943 р. в Дніпропетровську залишилася невеличка купка акторів на чолі з режисерами Ірвіном і Балмашевим.
      Фашисти також намагалися відродити промисловість Дніпропетровська. На заводі ім.Петровського почалося відновлення домни №1, мартенівських печей, бесемерівського цеху і стану "550"; завод повинен був стати повноцінною частиною німецького концерну. Але вдалося пустити тільки мармеладну фабрику. У той час на території міста працювали заводи "Дніпро"139, Дніпромет, ДЗМО, паровозоремонтний, коксохімічний, цегельний, сільськогосподарських виробів, трубопрокатний140, оцтовий, газомінеральних вод, горілчаний та інші.
      Проте заводами в більшості своїй вони називалися чисто символічно. Замість повноцінної продукції, необхідної для ведення війни, випускалися сани, жаровні, граблі, борони і т. ін. На території колишніх промислових гігантів тепер розміщувалися лише кустарні майстерні.
      Для тих, хто не був залучений на промислових підприємствах, передбачалися так звані "суспільні роботи", ухилення від яких каралося штрафами, позбавленням майна, відправкою у табір або стратою. Мобілізовані на "суспільні роботи" направлялися на будівництво дороги Кривий Ріг - Дніпропетровськ, оборонних споруд. Для зручності утримання безкоштовної робочої сили створювалися трудові табори. Притягнуті на такі роботи євреї, коли вони не були вже потрібні, знищувалися.
      При наближенні лінії фронту до міста 21 вересня 1943 р. окупаційною владою Дніпропетровська був виданий наказ про обов'язкове залишення своїх будинків буквально всім населенням. При цьому наказувалося, що все населення міста повинно було йти пішки в Західну Україну, "...там знайдете Ви собі новий будинок, нову роботу, новий хліб. Не чекайте початку воєнних дій, по можливості порвіть з усім. Шлях недалекий, і по теперішній погоді може бути здійснений пішки".
      Рух населення через місто передбачався по маршруту, що проходив по вулицях Польовій, Кооперативній, Філософській, Шмідта і Робочій. Інші вулиці, особливо напрямком на Запорізьку дорогу, по якій була організована втеча німецької армії, не могли бути використані. 25 жовтня 1943 р. перед частинами Червоної армії і спеціалістами, що прибули для відновлення народного господарства, постало зруйноване німецькими загарбниками "мертве місто".
      За даними перепису населення, за станом на 5 листопада 1943 р. було зареєстровано по місту Дніпропетровську й Амур-Нижньодніпровську 77 тисяч чоловік. Сюди увійшли прибулі з глибокого тилу радянські громадяни, а також населення, яке вигнали німецькі окупанти, і тепер воно повернулося на старе місце проживання. За приблизними підрахунками під час окупації Дніпропетровська було насильно вивезено на каторжні роботи до Німеччини, розстріляно і закатовано чимало тисяч мирних громадян.
      Уже в липні - серпні 1941 р. для конкретизації і розвитку боротьби в тилу ворога була ухвалена спеціальна постанова ЦК ВКП(б) "Про організацію боротьби в тилу німецьких військ" від 18 липня 1941 р. Центральний Комітет партії висував завдання "розгорнути мережу більшовицьких підпільних організацій на загарбаній території для керівництва всіма діями проти фашистських окупантів".
      У серпні в Дніпропетровську були створені обласний підпільний комітет КП(б)У та комітети нижчої ланки. Всього в підпільних організаціях і партизанських загонах налічувалося 2902 чол.
      Обласний підпільний комітет партії був затверджений в серпні 1941 р. в такому складі: Микола Іванович Сташков - секретар підпільного обкому, Дмитро Гаврилович Садовниченко - заступник секретаря підпільного обкому, Дмитро Іванович Ситник - член обкому. Місцем перебування був Павлоград.
      Важко розгорталася підпільна робота в Дніпропетровську. Підпільний міськком налічував 21 особу на чолі з В.І.Дудусовим. Гестапо за допомогою зрадників швидко заарештувало більшість підпільників, урятувалося лише 6 чоловік, у тому числі і Дудусов. Так і не вживши достатніх заходів для встановлення зв'язку з підпільними організаціями міста у листопаді 1941 р., він перетнув лінію фронту. Після провалу підпільного міськкому керівництво боротьбою в Дніпропетровську взяв на себе підпільний обком.
      Після провалу Дніпропетровського міськкому політрук Г.П.Савченко (до війни - робітник заводу ім.Петровського) очолив нову підпільну організацію, яка ставила перед собою такі завдання; здійснювати диверсійні і терористичні акти проти окупантів, звільняти з таборів військовополонених і т. ін.
      Велике значення під час створювання підпільних організацій віддавалось конспірації. Секретарі підпільних міськкомів та райкомів, після їх затвердження обкомом, відразу ж повинні були дібрати "п'ятірки" та "сімки" майбутніх підпільників. Міськком чи райком міг налічувати тільки 2-3 чоловіки. Таким чином його буде легко законспірувати.
      Дніпропетровський підпільний міськком партії орієнтував усі підпільні групи на розгортання бойової і диверсійної діяльності, маючи на увазі знищення воєнних об'єктів, автомашин, виведення з ладу обладнання підприємств, створення нестерпних умов для ворога. Бойові і диверсійні групи, широко застосовуючи міннопідривні засоби, здійснили цілий ряд диверсій на об'єктах ворога.
      З самого початку окупації Дніпропетровська на заводах ім. Петровського, ім. Леніна діяла група, на чолі якої були В.Лодягін та Я.Львов. Вони непомітно і систематично виводили з ладу різноманітне приладдя, різали лінії високої напруги та телефонні проводи, ховали інструменти і т. ін. У кінці 1942 р. на заводі ім. Леніна була остаточно виведена з ладу електростанція заводу. Акти диверсії проходили і на інших заводах.
      У боротьбі з ворогом активну участь брала молодь. На території нашої області діяло 16 комсомольських і молодіжних груп і організацій. У Дніпропетровську це були групи під керівництвом Дементьєва, комсомольсько-молодіжна організація Амур-Нижньодніпровського району під керівництвом І.П.Іванова, О.М.Корнієнка, В.М.Литвинова.
      Слід відмітити Валентина Ларіонова, який з приходом фашистських окупантів у Дніпропетровськ організував підпільну комсомольсько-молодіжну групу для боротьби з загарбниками. До неї входили учні 32-ої і 46-ої середніх шкіл. Вони виготовляли та розповсюджували по місту листівки, запасались зброєю та боєприпасами. Допомагали продуктами харчування, медикаментами, одягом та документами радянським військовополоненим у таборах, ракетами подавали сигнали радянським літакам, які бомбардували залізничні об'єкти і станції, брали участь у знищенні устаткування, привезеного з Німеччини для відбудови металургійного заводу ім. Петровського.
      У 1941 р. перед Жовтневим святом Ларіонов підняв червоний прапор на парашутній вишці, яка знаходилась біля Палацу культури ім. Ілліча, і повісив табличку: " Заміновано". Валентин з другом Юрієм Антоновим за завданням Сташкова біля переправи через Дніпро запалювали відра з керосином та бензином і цим подавали сигнали нашим нічним бомбардувальникам. Взимку наступного року він з товаришами намагався організувати страйк робітників в автомайстернях, за що були заарештовані і побиті поліцаями. За завданням Ларіонова в Нижньодніпровську була створена підпільна молодіжна група, яку очолював студент гірничого інституту Олександр Лавілов.
      Коли 27 липня почались арешти підпільників, слідчий допоміжної поліції безпеки при СД Білецький прийшов додому до Ларіонова та жорстоко допитував його, але безуспішно. Фашисти заарештували його батька та після катувань у застінках відправили до концтабору Маутхаузен, де той і загинув. Ларіонов помер в серпні 1943 р. В день похорон поліція перекрила район і нікого не підпускала до покійного.
      Наймолодшим учасником комсомольського підпілля був Анатолій Бородін. Коли почалася війна, він закінчив 8-ий клас. Під час окупації міста працював на Нижньодніпровському вагоноремонтному заводі. Підсипав пісок у колісні букси відремонтованих вагонів, що призводило до немалих ускладнень: по дорозі від підвищеного тертя букси займалися.
      Уранці 19 січня 1942 р. Бородін та його товариші були заарештовані - організацію видав провокатор. Після двомісячних катувань у гестапо хлопець опинився у концтаборі, який знаходився на вул.Симферопольській. У серпні, коли в'язнів вивозили до Німеччини, А.Бородіну, В.Ходосовському і В.Сухотеплову вдалося втекти біля станції "Знаменка". Стрибали вночі з потягу на ходу, тому в незнайомій місцевості зібратись разом уже не змогли. Анатолій через деякий час вийшов до партизанів Чорного лісу. Він потрапив до загону ім. Ворошилова. Після з'єднання партизанського загону з діючою армією, Анатолій став солдатом. Так він дійшов аж до Берліна.
      До складу редакційної групи, яка друкувала та розмножувала листівки входила дев'ятикласниця Н.Клюквіна. Її також не минув арешт, слідство в гестапо, відправка до табору Освенцім. І навіть там вона з подругами М.Кудлай, Н.Елєрт, В.Бобліковою зуміли встановити контакт з інтернаціональним антифашистським підпіллям і продовжувати боротьбу. Учасником інтернаціонального підпілля в Ебензеє, філіалі Маутхаузена, був С.Дуктов.
      Члени міської підпільної організації М.М.Токмаков, М.Х.Калінін та інші на чолі зі З.Ю.Дем'янченком на початку січня 1942 р. у формі гітлерівських військовослужбовців прийшли до місця розташування складу на Лагерній вулиці141, що займав великий дерев'яний барак, обнесений колючим дротом. Калінін, який знав німецьку мову, відвертав увагу охорони, інші члени групи швидко ліквідували часових, заклали вибухівку. Вибух величезної сили струсонув землю. Склад боєприпасів злетів у повітря. У квітні 1942 р. вони підірвали склад нафтопродуктів.
      Підпільна група 1-ї вагонної дільниці Дніпропетровська, очолювана І.Ф.Земляним, навмисне перевела стрілку, внаслідок чого відбулося зіткнення двох локомотивів, що зазнали значних пошкоджень і були виведені на довгий час з ладу. Внаслідок аварії розбилося 16 вагонів, в яких були медикаменти та інші воєнні вантажі. Згодом члени цієї групи підготували аварію на станційних коліях. Вони вночі зняли з останнього вагона світлові сигнали, в результаті чого паровоз-штовхач на великій швидкості врізався в состав. Було пошкоджено 20 вагонів, розбито 4 автомашини і вбито кілька гітлерівців. Робітники паровозного депо Дніпропетровська забивали шлаком труби, засипали піском букси, неправильно виплавляли підшипники і виводили з ладу паровози.
      Використовуючи розвідувальні дані, авіація завдала ударів по ворожих об'єктах, воєнних ешелонах, скупченнях колон автомашин, танків, гармат, живої сили. Підпільні організації міста своєчасно попереджали командування про зміни в дислокації військ, штабів і установ ворога, про напрями руху і характер вантажу, систему оборонних споруд і т. ін.
      Викраденням продовольства з гітлерівських складів на Дніпропетровщині займалися підпільники, очолювані В.М.Павлєєвим. Складні завдання виконував водій І.О.Дунай. Йому доручили доставляти продукти для партизанів і підпільників. Дунай та його товариш І.І.Дашкевич, переодягнені у німецьку форму, неодноразово прибували на продовольчий склад, де підпільник П.С.Дейкалюк працював завідуючим і за фіктивними документами виписував їм продукти. Так, у червні 1943 р. вони вивезли повну автомашину хліба і відправили його партизанам і підпільникам Новомосковська і Синельникова.
      Важливою формою діяльності підпільників був збір розвідувальних даних, захоплення різного роду воєнних документів ворога з метою перевірки відомостей про кількість і розташування ворожих військових частин, баз, складів, про стратегічні і тактичні плани. Так, М.Панченко та В.Алексєєв зуміли викрасти з фашистської комендатури карту та інші секретні папери, які містили цінну інформацію про дислокацію воєнних баз донбаського угруповання ворога. Усі ці документи були передані через зв'язкових одному із з'єднань радянських військ. Члени цієї ж підпільної організації Бойко, Маслов і Фетисов, влаштувавши засідку на шляху, по якому проходила гітлерівська техніка, знищили дві автомашини і двох мотоциклістів. У фашистського офіцера забрали секретні документи і карту розташування військ поблизу Лозової.
      Одним із ефективних способів, за допомогою якого підпільники наводили радянську авіацію на місця розташування важливих об'єктів ворога, були світлові сигнали. Подавали їх за допомогою ракет, ліхтарів, вогнищ тощо. У серпні 1942 р. військовий комендант Дніпропетровська видав наказ, у якому, зокрема, сказано: "Точно встановлено і доведено, що в Дніпропетровську існує радіозв'язок з Червоною армією, внаслідок чого запалюються вогнища і подаються сигнали червоними ракетами, що править за орієнтування червоним, після чого кожного разу бувають бомбардування...." Наказ оголошував цілий ряд репресивних заходів, аж до смертної кари.
      Диверсійна робота тісно пов'язувалась з антифашистською пропагандою і агітацією. Це були листівки і оголошення. В листівках публікували зведення Радінформбюро, останні відомості. Матеріали, які висвітлювали життя країни та стан на фронті, приймали по радіо члени підпільної міської організації І.Дементьєв, Б.Сондак, Л.Берестов та ін. Листівки друкували В.Хитько, Є.Кулакова. Г.Андрусенко, влаштувавшись машиністкою в головну контору вагоноремонтного заводу, друкувала листівки.
      У Кайдаках з'явилися маленькі листочки-звернення із загадковими буквами "ОДН". Аж до самого визволення випускали їх члени - "Організації друзів народу". А потім принесли шрифт радянському командуванню. Цим шрифтом друкувались перші листівки у визволеному місті і 10 тис. примірників святкового номера газети "Зоря". Командиром ОДН був А.Тимошенко.
      Виконувати завдання по добуванню відомостей про ворога підпільникам допомагали іноземці-антифашисти. Зброю постачали військовослужбовець італійської армії Пеццо Ліно, француз Франс де Мотор. За дорученням Павлєєва Дятленко передала підпільнику Стефану Коваку (поляк, уродженець м.Познані) завдання: дістати відбитки ключів до замків від німецького збройного складу, розташованого на вул.Полтавській142. Завдання було виконане. Він ще неодноразово виконував подібні доручення, друкував листівки.
      На початку літа 1942 р. гестапівці напали на слід однієї з груп підпілля міста. Були схоплені З.Дем'янченко, М.Калінкін, Д.Кулакова, в червні - В.Хитько, М.Токмакова, пізніше були заарештовані І.П.Дементьєв, І.П.Клюєв. Безперервно стежили і за іншими підпільниками, серед яких уже працювали провокатори. В жовтні 1942 р. вдалося заарештувати Савченка, Кулакову, Сондака, Самарського. За період з 1942 по січень 1943 р. приблизно 80 чоловік міської підпільної організації були схоплені агентами гестапо. Окупанти встановили нагороду - 25 тис. марок - тому, хто вкаже місце перебування секретаря Сташкова (слюсаря Мисова). Вони затримували всіх, хто хоч трохи відповідав описові його вигляду. Микола Іванович змушений був змінити квартиру в Павлограді і виходив на зв'язок до павлоградського базару - умовленої явки. В червні 1942 р. Сташкова поранили, коли він намагався чинити опір, та заарештували. Після довгих і страшних катувань його вбили.
      Володю та Дусю Кулакових посмертно нагороджено медалями "Партизан Вітчизняної війни" II ступеня. М.І.Сташкова посмертно удостоєно звання Героя Радянського Союзу. В цілому загинуло близько 80 чоловік.
      Рік і два місяці діяла підпільна комсомольсько-молодіжна організація в Амур-Нижньодніпровському районі. У грудні 1942 р. фашисти виявили підпільників. "Нас розстріляють на світанку", - цей напис зробив перед своїм останнім днем життя 22 лютого 1943 р. син старого партизана Льоня Філіппов, один з 22 страчених підпільників - амурчан.
      23 лютого 1943 р. гестапівці вивезли в район Запорізького шосе до протитанкового рову 22 амур-нижньодніпровських підпільників і розстріляли їх. Деяким смертну кару замінювали на довічне ув'язнення в концтаборах. Групу "помилуваних" повели в напрямку до обласної лікарні: недалеко від неї, на розі. пр.Карла Маркса і вул.Сімферопольської, знаходився міський концтабір - надбання "нової Європи" в Дніпропетровську... На території табору їх підвели до шибениці, де висіли п'ять чоловіків і, як видно, давно. Комендант сказав, що ці п'ятеро задумали втекти. Те ж саме буде й з ними, якщо думатимуть про втечу звідти.
      Частину в'язнів вивозили розчищати снігові замети, розбирати руїни. Інші працювали в самому таборі. В далекому кутку табору велика купа землі. Цілий день ув'язнені переносили її на носилках у протилежний кут. Потім - ту ж землю несли назад. Шуцмани били тих , хто набирав не дуже повні носилки або повільно пересувався. Цієї "роботи" на всіх не вистачало. Тоді есесівці виводили чоловік 200, наказували присідати, крокувати й гавкати.
      У таборі утримувалися з півсотні євреїв. Комендант вирішив їх ліквідувати. Їх вишикували в дві шеренги, наказували лягти обличчям вниз. Потім німець брав чавунну трубу і, йдучи між лежачими, з усієї сили бив кожного в тім'я. Далі проходив ще раз і з пістолета добивав пострілом у потилицю.
      Однак боротьба продовжувалась. На зміну полеглим вставали нові борці. Діяли вони неузгоджено, траплялось, навіть заважали один одному. За об'єднання розрізнених патріотичних сил взявся колишній комісар полку, старший політрук В.М.Павлєєв (кличка "Світланич"). За короткий час новостворена організація встановила зв'язки з Нижньодніпровським, Новомосковським, Синельниківським підпіллям, з групами месників інших міст і районів. Це було інтернаціональне підпілля. Проти фашистів поруч боролися росіянин і українець, словак і поляк, болгарин і латиш, єврей і німець.
      Ще одним видатним учасником підпілля був М.Колесник. Він брав участь у визволенні військовополонених із Знаменівської церкви. В кінці лютого 1943 р. Микола провів непоміченими близько 60 чоловік у місто і заховав у районі шпалопросочувального заводу, частину людей вивів у бік Орловщини і Дніпропетровська, а декількох залишив у себе вдома. Його заарештували, повезли до в'язниці в Дніпропетровськ, далі до Німеччини, у Маутхаузен. Там він працював у великому кар'єрі.
      Інженери Олексій Олексійович Суслов і Леонід Федосійович Якушев у свій час закінчили Дніпропетровський гірничий інститут. У період окупації обидва числились викладачами політехнічного інституту, відкритого німцями, працювали в підпіллі. Суслову доручено саботувати ремонт електродвигунів, організувати виготовлення радіоприймачів для підпільників. Якушев займався добором кандидатів у члени підпілля. Він залучив до роботи П.С.Пацева, І.І.Шевченка, Б.Ю.Аніщенка. У грудні 1942 р. Якушев через В.М.Новітченка, керівника авто-школи, познайомився з Олександром Київським.
      Декілька слів про Олександра Київського. Під псевдонімом "Київський" діяв учитель Іван Євдокимович Коваленко. Поранений на фронті, він потрапив у полон. Разом зі своїми друзями створив на території Петропавлівського району партизанський загін. У січні 1943 р. він направив через лінію фронту 3.1.Перескок (пізніше Скрипник): Зінаїда Іванівна за його дорученням виїжджала також на станції Верховцево, П'ятихатки, Знаменку, Долгінцево, де зустрічалася і обмінювалася пакетами, людей знаходила за прикметами, паролями, явочними адресами. Через неї Коваленко тримав зв'язок із секретарем Дніпропетровського підпільного обкому партії Садовниченком і Павлоградською підпільною організацією. За доносом зрадника Київського заарештували у Каховці і через кілька днів розстріляли у Петропавлівці.
      Улітку 1943 р. гестапо натрапило на слід підпільної організації, очолюваної Павлєєвим. 15 вересня 1943 р. о 4-ій годині ранку гітлерівці стратили 19 учасників дніпропетровського підпілля.
      Група медичних працівників, очолювана лікарями Є.Г.Попковою і А.Ф.Хохулей лікували хворих в'язнів, разом з померлими, дуже ризикуючи, "виписували" і живих, а потім переховували їх на квартирах патріотів. Таким чином було звільнено близько 800 військовополонених.
      З наближенням лінії фронту взимку 1942 р. і особливо у 1943 р. підпільні та комсомольські організації розгорнули активну діяльність по підготовці до вирішальних бойових дій у період наступу радянських військ. Змінилося завдання бойових груп міста. Тепер вони все активніше переходили до відкритих збройних виступів. Бойові та диверсійні групи перетворювалися на партизанські загони.
      У зв'язку з новою обстановкою Центральний штаб партизанського руху 15 січня 1943 р. затвердив "Оперативний план першочергових заходів щодо посилення партизанського руху на Україні". Від партизанів і підпільників прифронтових областей вимагалось завдавати ударів по ворогу в тилу в момент наближення частин Червоної Армії. При підході військ до міста підпільники порушували німецькі лінії зв'язку, перекривали і мінували шляхи відступу ворога, раптовими нападами із засад знищували дрібні підрозділи, викликаючи паніку в рядах німецької армії.
      Після визволення міста деякі з підпільників приєдналися до Червоної армії та пішли визволяти інші населені пункти, дехто залишився відбудовувати заводи, налагоджувати життя міста.
      Важливою була діяльність підпілля по підготовці партизанських резервів. У результаті повсякденної, копіткої роботи підпільників на тимчасово окупованій території були створені партизанські резерви, які стали головним джерелом поповнення партизанських загонів і з'єднань.
      Підпільники попереджали партизанів про каральні експедиції ворога, викривали шпигунів, агентів, яких окупанти засилали в партизанські загони з метою їх розкладу, здійснення диверсій і т. ін. Вони виступали організаторами населення в справі забезпечення партизанів зброєю, боєприпасами, військово-технічним спорядженням, продуктами харчування, медикаментами. Ця допомога відігравала важливу роль у розгортанні й активізації збройної боротьби з ворогом.
      Терором і репресіями окупанти намагалися вбити волю людей до боротьби. Фашисти знищили тисячі мирних жителів у місті, спалили сотні будинків, промислових та господарчих об'єктів. Ніякі, навіть найжорстокіші покарання, що застосовувалися німецько-фашистськими загарбниками, не похитнули переконання людей у перемозі над ворогом.
      Пережило війну небагато підпільників: С.Ракаєв, А.Бородін, Н.Клюєва, М.Кудлай, Є.Прохорцева, С.Дуктов, Н.Елєрт, Т.Куделя. А діяло в міській підпільній організації близько 100 чоловік.
      За неповними даними, партизанами і підпільниками з вересня 1941 р. до лютого 1944 р. знищено приблизно 3000 ворожих солдатів та офіцерів, пущено під укіс 22 військові ешелони, виведено з ладу 228 автомашин, 72 паровози, підірвано 30 залізничних і шосейних мостів, 3 склади боєприпасів, пошкоджено більше 60 кілометрів телефонно-телеграфних ліній, урятовано від відправки до Німеччини більше 5000 людей. Багато підпільників були удостоєні високих нагород.
      Ця боротьба продовжувалася в умовах масових розстрілів, арештів, пограбувань серед мирного населення, які чинили окупанти.
      Створені й таємно підготовлені напередодні радянсько-німецької війни похідні групи ОУН Степана Бандери поступово проникали на Україну слідом за німецькими військами. Формування та перекидання на схід так званих "похідних груп ОУН" відбувалося без будь-яких істотних перешкод з боку німецьких окупаційних органів та спецслужб. Вони були розділені на 3 великі групи: "Центр", "Північ", "Південь". Завданням було організувати українську владу, прищепити народові віру у власні сили й перемогу, політична активізація всіх сил міста і села, охоплення промислових центрів своєю пропагандою.
      Похідна група ОУН "Південь" під проводом З.Матли повинна була охопити своїми діями південні області України з центром у Дніпропетровську. Спочатку вона налічувала 1000 членів, поділялася на 6 груп, які повинні були охопити Одесу, Запоріжжя, Кривий Ріг, Миколаїв, Херсон, Дніпропетровськ.
      У кінці серпня 1941 р., після окупації міста німцями, там розташувався провід Південноукраїнських земель (ПвУЗ). У вересні під керівництвом Святослава Вовка (З.Матли) відбулася перша нарада проводу, де вирішено закінчити діяльність похідних груп у Південній Україні й перейти до створення підпільної організації.
      Перед майбутньою підпільною організацією були поставлені такі завдання: провести широку роз'яснювальну роботу серед українського населення з метою вилучення їх з-під впливу більшовиків. Ця робота повинна мати політично-пропагандистський характер. Також організувати акції на захист народних мас від терору окупантів.
      Треба було налагодити зв'язок окремих частин з головним проводом ОУН. Він забезпечувався групою "роверистів" (велосипедистів). Також були організовані охоронний відділ і служба безпеки. Дніпропетровська область була поділена проводом ПвУЗ на округи. Вони, в свою чергу, поділялися на райони. Далі ОУН-Бандери (ОУН-Б) почала створювати органи місцевого самоврядування. Головою обласної адміністрації стає Б.Олійниченко, його заступником В.Регей - члени ОУН. Створення цієї адміністрації відбувалося за згодою військового командування Дніпропетровська, яке очолив фон Альберті.
      ОУН багато уваги приділяла залученню молоді. Наприклад, У Нижньодніпровську діяла націоналістична молодіжна організація.
      Коли німці обмежили легальну діяльність ПвУЗ ОУН, вона почала використовувати інші способи пропаганди - листівки. Це був один із найпоширеніших засобів підпільної роботи ОУН. У переважній більшості бандерівські листівки мали антирадянське спрямування, але великого значення приділялося й анти-німецькій пропаганді. Так, наприклад, у 1942 р. під час відправлення молоді на роботу до Німеччини були поширені листівки такого змісту: "Молодь України, ми страждали 24 роки від комуністів та євреїв, а зараз потрапили під чобіт Гітлера, не треба їхати до Німеччини..."
      Проте ідеологія ОУН-Б на початку війни була орієнтована в основному на радикально настроєну галицьку молодь, вона не відповідала інтересам навіть прихильної до українського націоналізму частини населення Східної України.
      Однак, завдяки дискусії, яка була організована З.Матлою і Ю.Лемешем і проведена серед частини населення Дніпропетровської області, були переосмислені поставлені раніше завдання. З'явилася нова національна програма українського націоналізму, яка була викладена в документах: "Постанови III Надзвичайного Великого Збору ОУН" (серпень 1943 р.), "Платформа й устрій Української Головної Визвольної Ради" (липень 1944 р.). Нова ідеологія ґрунтувалася на загальнолюдських свободах і правах людини.
      Така активна діяльність не могла не розлютити німців. 16 вересня 1941 р. вони провели перші арешти членів похідних груп ОУН-Б в нашому місті. Через тотальні репресії в Дніпропетровську осередок проводу ПвУЗ пересувається з центру міста на його передмістя, а пізніше до Кривого Рогу. З Кривого Рогу розконспірованого З.Матлу переправляють до Одеси. В результаті фашистського терору оунівське підпілля зазнало величезних втрат. Переважна більшість членів похідних груп ОУН першої хвилі були розстріляні або кинуті в концтабори.
      За час свого існування на Дніпропетровщині ОУН не вдалося досягти широкої підтримки населення. Через це організація змушена була обмежитися пропагандистською діяльністю і не чинити збройного опору ворогу. Головним же досягненням і результатом діяльності ОУН-Б на ПвУЗ стали зміни в самій ОУН-Б, в її ідеології. З регіональної й екстремістської організації ОУН-Б намагалася перетворитися на загальноукраїнську політичну силу. Вступивши у відкриту війну з більшовицькою і німецькою владою, ОУН-Б була приречена на поразку, бо зробила ставку на боротьбу з обома тоталітарними системами, у той час як світ очікував перемогу над фашизмом саме Радянської армії.
      Звільнення міста Дніпропетровська й області було частиною великого літнього наступу Червоної армії в 1943 році. У вересні першими на територію нашої області вступили війська Степного і Південно-Західного фронтів. Тепер уже радянські війська форсували складну природну перепону - Дніпро.
      Гітлерівці перетворили оборонні споруди на правому березі Дніпра в так званий "Східний вал європейської міцності". Берегові лінії ріки були обладнані дотами, дзотами, артилерійськими позиціями, окопами в декілька рядів, дротовими загородженнями і протитанковими ровами. Уздовж оборонного рубежу проходила шосейна дорога, що зв'язувала всі укріплення і дозволяла маневрувати силами.
      Директива Ставки Верховного Головнокомандування від 9 вересня 1943 р. "Про швидке і рішуче форсування рік і нагородження особового складу за успішне форсування водяних перепон" наказувала з виходом на Дніпро перейти його, захопити на правому березі плацдарми, що дозволили б розгорнути сили для подальшого наступу.
Переправа через річку Дніпро.
1943 р.
      На Дніпропетровському напрямку наступ вели війська Південно-Західного (із 20 жовтня 1943 р. 3-го Українського) фронту під командуванням генерала армії Р.Я.Малиновського і Степового (із 20 жовтня 1943 р. 2-го Українського) фронту під командуванням генерала армії І.С.Конєва. За розробленим командуванням 2-го Українського фронту планом наступальної операції вирішено завдати удару по ворожих з'єднаннях з уже захоплених плацдармів у напрямку П'ятихатки - Кривий Ріг і далі на Апостолово, щоб відрізати шляхи відступу військам ворога в районі Дніпропетровська. Розгром Дніпропетровського угруповання противника був доручений військам 3-го Українського фронту.
      Ранком 15 жовтня ударні з'єднання Степового фронту перейшли в наступ. Головні сили йшли в напрямку П'ятихатки - Кривий Ріг. Для посилення наступального тиску в бій була введена 5-а гвардійська танкова армія під командуванням генерала Ротмістрова. Розвиваючи наступ, радянські війська оволоділи залізничною станцією - П'ятихатками.
      Німці перекинули в район прориву чотири нові дивізії і направили удар по флангах Степового фронту, чим призупинили їхнє просування. Незважаючи на контрудар німців, наступ радянських військ у центрі розвивався успішно. Розширивши прорив оборони ворога по фронту до 70 кілометрів і вглибину до 100 кілометрів, танкові і механізовані з'єднання прорвалися до Кривого Рогу. Але це було тільки початком битви за цей стратегічно важливий населений пункт. Стиснути коло не вдалося, але були забезпечені сприятливі умови для розгортання наступу 3-го Українського фронту.
      Скориставшись тим, що німецькі сили сконцентровані на криворізькому напрямку, 46-а і 8-а армії 3-го Українського фронту 23 жовтня перейшли в наступ у районі міста Дніпропетровська. Дніпро тут ще з вересня форсували за трьома напрямками: із північного сходу - біля села Аули, із півдня - біля селищ Військове - Вовниги, а також у безпосередній близькості від міста - біля селищ Діївки і Лоцманської Кам'янки. Рішучими діями 46-а і 8-а армії значно розширили плацдарм на правому березі Дніпра, створивши для гітлерівських військ загрозу повного оточення.
      Опір ворога був врешті-решт зламано. Війська 3-го Українського фронту 25 жовтня звільнили Дніпропетровськ. У боях за місто відзначилися підрозділи 39-ої гвардійської стрілецької дивізії 8-ої гвардійської армії. При форсуванні Дніпра біля села Чаплі 120-им стрілецьким полком цієї дивізії, яким командував полковник Мазний, відзначився агітатор полку капітан Рудніченко. Цілу добу він із купкою бійців відбивав атаки переважаючих сил ворога, забезпечивши переправу полку. Рудніченкові за героїзм, виявлений у боях на правому березі Дніпра, було надане звання Героя Радянського Союзу. Також у битві за Дніпропетровськ уславилися воїни 152-ої стрілецької дивізії 46-ої армії, яких нагородили за цю операцію орденом Червоного Прапора.
      У той же день визволено м.Дніпродзержинськ. У боях за Дніпропетровськ і Дніпродзержинськ також треба відзначити війська генерал-майора В.В.Глаголєва, генерал-майора І.С.Кособуцького, генерал-майора авіації В.О.Судця, уродженця Дніпропетровська, артилеристів генерал-лейтенанта М.І.Недєліна і генерал-майора М.С.Алексєєнка. Багато воїнів були удостоєні звання Героя Радянського Союзу.
      Звільнення Дніпропетровської області закінчилося в районі Кривого Рогу і Нікополя в лютому 1944 р.
Проспект К.Маркса.
Руїни будинків і крамниць.
1943 р.
      Загальне враження людей, що побачили Дніпропетровськ відразу після звільнення - мертве місто. Всі металургійні і машинобудівні заводи лежали в руїнах, шахти зруйновані і затоплені. На Сталінській143 залізниці було зруйновано 57 відсотків головних шляхів, 64 паровозних депо, залізничні вузли на лінії Донбас - Кривий Ріг, пасажирські станції Дніпропетровськ, Чаплино та ін., мости через ріки Дніпро, Самару, Інгулець. Величезного збитку було завдано сільському господарству. Достатньо пригадати, що німці вивозили навіть чорнозем з ланів. Загальний збиток, завданий фашистами, громадянам, підприємствам і установам, громадським організаціям і колгоспам Дніпропетровської області склав 30 мільярдів карбованців у цінах 1941 р.
lang=UK style='font-family:"Times New Roman";color:blue'>142. Зараз Придніпровській.
      Значна частина працездатного населення за час окупації була відправлена на каторжні роботи до Німеччини, воювала на фронтах. 90 тис. жителів міст і сіл звільненої Дніпропетровщини були призвані на фронт. Багато хто працював на евакуйованих заводах у Сибіру, на Уралі.
      Наступного дня після звільнення почав свою роботу міськком компартії на чолі з 1-им секретарем М.Г.Манзюком і міськрада з головою виконкому П.Т.Винником. Управління НКВС по Дніпропетровській області виявляло та заарештовувало німецьких посібників, співробітників допоміжної поліції та інших воєнізованих формувань при німцях. За матеріалами військового трибуналу за весь 1944 р. засуджено 162 особи. Згідно з відомостями облуправління НКВС у тому ж 1944 р. виявлено і взято на оперативний облік 1455 чоловік, що належали до ОУН, однак до числа її членів органи НКВС відносили і поліцаїв, і людей, що служили в інших воєнізованих формуваннях німців. До 1945 р. мережа ОУН в області перестала існувати.
Домений цех металургійного заводу ім.Г.Петровського.
1943 р.
      Для відбудови господарства перш за все треба було якнайшвидше відновити мартенівські і доменні печі, прокатні стани і, насамперед, ті об'єкти, які можна було у найкоротший час поставити на службу фронту. На вирішення цих завдань націлювала Постанова Раднаркому СРСР і ЦК ВКП(б) від 21 серпня 1943 р. "Про негайні заходи по відновленню господарства в районах, звільнених від німецької окупації".
      Виникла проблема: відновлювати заводи в старому вигляді або провести повну реконструкцію промислового устаткування. У керівників підприємств не було єдиної думки з цього питання, але виходячи з потреб фронту, спинилися на першому варіанті, що був схвалений Наркоматом чорної металургії. У першу чергу, 28 жовтня робітники заводу ім. Петровського пустили уцілілу турбіну електростанції потужністю 6000 кіловат і таким чином дали електроенергію військовим частинам, станції Дніпропетровськ, госпіталям, лікарням і т. ін.
      Протягом першого місяця після звільнення були відновлені 40 шкіл, 8 лікарень, 7 поліклінік, 114 торгових точок, 25 дошкільних закладів.
      На примітивних млинах і олійницях молотили зерно і давили олію. Спочатку використовувалася праця домогосподарок, що випікали хліб для населення в домашніх умовах. З селищ та інших міст стали повертатися люди. В основному це були ті, кого в останні дні окупації німці змусили покинути місто. Ще до прибуття устаткування робітники, інженери і техніки приступили до відбудовних робіт на металургійних заводах Дніпропетровська. З 10 листопада 1943 р. почав випускати продукцію верстатобудівний завод. Мостобудівний завод у першій декаді 1943 року почав виконувати завдання командування 3-го Українського фронту з виготовлення прольотних будівель для мостів та інших металоконструкцій.
      Під час відбудовних робіт авіація ворога продовжувала завдавати авіаудари по промислових об'єктах. Адже Дніпропетровськ ще довгі місяці був прифронтовим містом.
      У липні-серпні 1944 р. вже були пущені третя і четверта мартенівські печі, а наприкінці вересня виплавила свій перший чавун доменна піч заводу ім. Петровського. Для ліквідації дефіциту електроенергії до дня Жовтневої революції була відновлена лінія електропередач ДДРЕС - Дніпропетровськ - Лозова.
      Для підвищення продуктивності праці ефективно використовувалося соціалістичне змагання. Втім, "змагання" було скоріше не стільки між бригадами або ділянками, скільки зі смертельним ворогом. Виробничі завдання виконувалися, як правило, на 200-300, а іноді і на 400 відсотків. Тим колективам, що найбільше відзначилися, надавалося звання фронтових бригад, ділянок і цехів. Фронтові бригади були на заводах ім. Петровського, ім. Леніна, паровозоремонтному, ім. Карла Лібкнехта.
      З Уралу і Сибіру прибували ешелони з заводським устаткуванням і будівельними матеріалами. Зі східних районів країни привозили метал, цемент, турбогенератори, мостові крани, металургійне устаткування. Допомога йшла з Москви, Ленінграда, Сизрані, Куйбишева, Карелії, Грузинської РСР і Туркменської РСР.
      Одночасно з відродженням промисловості відновлювалися установи народної освіти, комунального господарства і медицини. У 1943 р. відновили свою роботу державний університет, гірничий і медичний інститути, а через рік кількість інститутів збільшилася до 17. Крім цього, функціонувало 7 науково-дослідних установ, 25 технікумів, 1464 школи, 6 театрів, 36 кінотеатрів і велика кількість клубів.
      Також для допомоги фронту люди Дніпропетровщини вносили свої грошові заощадження на будівництво танкової колони "Звільнена Дніпропетровщина", що у січні 1945 р. прибула в розпорядження 3-го Українського фронту.
      Результатом першого етапу відновлення промисловості стало завершення всього металургійного циклу на підприємствах правобережної частини області, але, звісно, довоєнної потужності підприємствам досягти не вдалося.
      У день перемоги, 9 Травня 1945 р., близько 300 тисяч дніпропетровців взяли участь у мітингу і демонстрації. В цей радісний день згадували і тих, хто з честю пройшов усю війну, і тих, хто віддав свої життя в боях, і тих, хто був замучений німецькими окупантами, і тих, хто допомагав фронту в тилу.
      Згадували генерала Ю.Г.Пушкіна, який захищав місто. Генерал-танкіст загинув у березні 1944 року від осколка авіабомби, коли керував боєм у селі Баштанці Миколаївської області. Згадували Олександра Матросова, земляка, який своїм тілом закрив амбразуру ворожого доту 23 лютого 1943 р. в бою за псковське село Чорнушки.
      138 уродженців Дніпропетровської області були визнані гідними звання Героїв Радянського Союзу. Шести з них це звання присвоєно двічі. Це А.Я.Брандис, Д.Б.Глінка, В.І.Міхлік, Г.П.Кравченко, П.А.Таран і О.Ф.Федоров.
      Тепер від життя, яке було підпорядковане тільки потребам фронту, необхідно було перебудовуватися на мирний лад. Людям, що звикли добре воювати, потрібно було звикнути до повсякденної, копіткої праці.
       
ЛІТЕРАТУРА:

      1. Документи Державного архіву Дніпропетровської області: Ф. П-19, Ф. 2427, Ф. 2280, Ф. 2311, Ф. 2427, Ф. 2443, Ф. 5167, Ф. 3235, Ф. 5163, Ф. 6478.
      2. Днепропетровская область в годы Великой Отечественной войны Советского Союза 1941-1945 гг.: Сборник документов и материалов. - Днепропетровск, 1962.
      3. Лето 1941: Украина. Документы. Материалы. Хроника событий. - К., 1991.
      4. Борисов ГА. Неизвестный Днепропетровск // Спадщина. -Дніпропетровськ, 1999.
      5. Григорович Д. и др. Коммунистическое подполье на Украине в годы Великой Отечественной войны /Григорович Д., Денисенко П., Немятый В. . - К., 1976.
      6. Грозные версты: Днепропетровщина. 1941-1945 гг. /Под ред. К.И.Лознякова. - Днепропетровск, 1985.
      7. Грушевой К.С. Тогда в сорок первом... - М., 1987 г.
      8. Історія міст і сіл УРСР. Дніпропетровська область. - К., 1969.
      9. Кучер В.І. Бойова діяльність антифашистського підпілля на Україні, 1941-1944 рр. - К., 1983.
      10. Очерки истории днепропетровской областной партийной организации. - Днепропетровск, 1979.
      11. Подвигом прославленние. Герой Советского Союза. Партизаны и подпольщики Украины в годи Великой Отечественной войны. - К., 1985.
      12. Советский Союз в годы Великой Отечественной войны 1941-1945 гг. - М., 1977.
      13. Субтельний О. Україна. Історія. - Київ, 1993.
      14. Тарасов К.К., Храпунов П.Ф. Возрождение. Днепропетровск 1941-1955 гг. - Днепропетровск, 1972.
      15. Українська РСР у Великій Вітчизняній війні Радянського Союзу 1941-1945 рр. - К., 1967.


Глава VІІІ. У ПОВОЄННІ
      ДЕСЯТИЛІТТЯ.
      ШЛЯХ ДО МЕГАПОЛІСУ
      (1945-1991 рр.)








      Дніпропетровськ у його сучасному вигляді сформувався в повоєнні десятиліття. Цьому періоду належить особливе місце в історії нашого міста. Саме в цей час безпосередньо визначилася тенденція до перетворення Дніпропетровська в мегаполіс, який по праву ввійшов до числа найкрупніших міст як України, так і Радянського Союзу.
      Війна залишила по собі страшні руйнування і завдала величезних збитків нашому місту. Перше повоєнне десятиліття - це роки напруженої праці його мешканців, які буквально з руїн і попелу відроджували, розбудовували свою рідну домівку Дніпропетровськ. Починати слід було з майже повністю зруйнованої центральної магістралі - проспекту Карла Маркса, який мав будуватися заново. Тож архітектори Дніпропетровська В.Білозерський, І.Заїченко, П.Шевченко, Ф.Дерябін, В.Самодрига, Л.Вітвицький, Д.Щербаков, Б.Горбоносов, Т.Чуянов розробили проект відновленого проспекту, який бачився як єдиний архітектурний ансамбль. Першим у реалізації проекту, звичайно, став центральний залізничний вокзал, знищений під час війни. Його будівництво за проектом архітектора А.Душкіна завершено 1951 р. По периметру привокзальну площу оточили п'яти-семиповерхові житлові будинки. Архітектурну композицію площі у 1976 р. доповнено пам'ятником Г.І.Петровському144, на честь якого тоді ж вона була перейменована. Переважно у першій половині 50-х років вздовж проспекту на його вузлових пунктах були зведені багатоповерхові житлові будинки та громадські будівлі, а також здійснена реставрація Російського драматичного театру імені О.М.Горького, колишнього Потьомкінського палацу, Преображенського собору, корпусів Гірничого інституту, головного корпусу ДІІТу145 та ін. У 50-ті роки міський центр був відновлений, при цьому його архітектурне обличчя зазнало перетворення. Якщо до війни проспект виділявся спорудами, виконаними в стилі модерн та конструктивізму, то після відновлення виразно набуло рис класицизму.
      У повоєнне десятиліття відбудовувалися і розбудовувалися також й інші райони міста. Потрібно було не тільки відновити зруйноване, а й негайно будувати нове. Особливо це було актуальним щодо житла, якого гостро не вистачало. Тому в повоєнні роки терміново розгорнулося масове будівництво індивідуальних малоповерхових житлових будинків. У ті роки саме така забудова була найбільш рентабельною, оскільки бракувало міцної будівельної бази, будівельних матеріалів, тим більше достатньо було вільних ділянок, навіть у центральній частині міста. Так на південній околиці міста з'явилося селище "Строитель". Інтенсивно на початку 50-их років забудовувалася вулиця Робоча. Слід визнати, що в той важкий час одноповерхове індивідуальне житло відіграло помітну роль у формуванні архітектурної тканини міста. І на сьогодні ще питома вага одноповерхових кварталів у балансі житлових територій міста становить досить значний відсоток. У цілому ж за короткий час Дніпропетровськ повністю залікував завдані війною рани, повернувши собі довоєнне обличчя у відновленій, зрозуміло, формі. Проспект К.Маркса по праву став знову одним з найкрасивіших у республіці.
      Проте в середині 50-х років починається новий етап розвитку радянської архітектури, коли потреби часу вимагали будувати у великому обсязі в стислі строки, за дефіциту засобів, про що, окрім іншого, говорилося в 1954 р. на Другій всесоюзній нараді будівельників. Саме за таких обставин в 1956 р. затверджується розроблений авторським колективом київського Діпроміста під керівництвом О.А.Малишенка новий генеральний план Дніпропетровська, робота над яким почалася ще в другій половині 40-х років. За новим генпланом передбачався розвиток міста переважно за рахунок освоєння нових територій, де не потрібно було зносити і відселювати і можна було широко застосовувати поточні методи зведення споруд, на повну потужність використовувати будівельні механізми й обладнання. Потрібні для цього ділянки виявилися на південній і північній околицях міста, що визначило його розширення по осі, перпендикулярній до русла Дніпра: на правобережжі - впродовж проспекту Кірова і Запорізького шосе, на лівобережжі - паралельно Новомосковському шосе. Відмінністю нового генплану від попереднього була передбачена нова забудова міста великими житловими масивами. Перші з них наприкінці 50-х - на початку 60-х років були зведені вздовж Новомосковського шосе на вільній території лівобережжя, що відіграло велику роль у благоустрої всього Амур-Нижньодніпровського району, а також у віддалених районах старого міста вздовж автомобільних трас (проспектів Кірова і Гагаріна) - Кіровський і Вузівський. Саме з цих перших житлових масивів у місті розгортається нове комплексне багатоповерхове житлове будівництво. Все це були п'ятиповерхові будинки. Обмеженість у поверхах зумовлювалась тим, що у той час вітчизняна промисловість не виробляла ліфтів, а без них будувати житло вище п'ятого поверху заборонялося санітарними нормами.
      60-ті роки стали вирішальними у розв'язанні такої давньої і актуальної проблеми в архітектурному розвитку міста, як благоустрій його набережної. Її проектування і будівництво було прискорене у зв'язку з необхідністю реконструкції міської каналізаційної системи. Фахівці тресту Дніпроспецбуд і Дніпроцивільбуд (інженери Б.Мільман, А.Левін, архітектор В.Зуєв) запропонували прокласти єдиний колектор для каналізації, водопроводу, газопроводу, кабелів різного призначення і теплотраси вздовж берегової смуги, а для захисту берега від руйнівної дії ґрунтових вод звести дамбу з металургійних відходів, які у величезній кількості на той час скопичилися на території заводу імені Г.І.Петровського. Набережна перетворилася на окрасу міста, вивела його до Дніпра, зробивши річку основною композиційною та архітектурно-планувальною віссю міста.
      Напередодні 50-ої річниці Великого Жовтня відкрито новий міст, названий на честь цієї дати, який замінив діючий ще з воєнних років тимчасовий дерев'яний міст, покращив транспортний зв'язок лівобережжя з центром. На той час це був найбільший міст в Україні і один з найбільших у Європі.
      Бурхливе широкомасштабне будівництво призвело до того, що вже на початку 60-х років резерв вільних територій, передбачених генпланом 1956 р., виявився вичерпаним значно раніше наміченої перспективи. Вперше за всю історію міста гостро виявила себе містобудівна проблема - брак вільних територій. Це зумовило потребу розробки і затвердження нового генерального плану, що і було виконано у 1967 р. в першій майстерні Діпроміста (начальник О.А.Малишенко) авторським колективом у складі архітекторів В.С.Ступаченка, В.Г.Маєвської, Ю.С.Полоскова. Вперше в генплані було поставлене питання про обмеження промислового будівництва і про виведення окремих підприємств за межі міста. Справа в тому, що на той час екологічна ситуація в Дніпропетровську досягла критичної межі, а безконтрольне прирощення міської тканини все нагальніше вимагало якісно іншого підходу до осмислення планувальної структури, радіально-кільцевий характер якої виразно виявив себе. Визначався і територіальний розвиток міста, рівномірний у всіх напрямах. Так, у ході реалізації генплану 1967 р. суттєво змінилися окреслення міста в його адміністративних кордонах. До Дніпропетровська були приєднані селища "Фрунзенське", "Ігрень", "Придніпровськ", "Чаплі", Кіровський лісопарк - на лівобережжі, селища "Таромське", "Краснопілля" - на правобережжі. Всього ж з 1959 по 1984 рр. чотири рази корегувалися кордони Дніпропетровська, в результаті чого його площа досягла 40 тис. га, а саме місто простяглося на 33 кілометри вздовж Дніпра і на 22 кілометри в ширину. Різко за цей час зростає чисельність населення міста: у 1959 - 660,1 тис. чол.; у 1979-1066 тис. чол.; у 1989 - 1177,9 тис. чол.; у 1992 - 1189,9 тис. чол. Дніпропетровськ впевнено входить до числа найкрупніших міст країни.
      Відповідно до нового генплану були розроблені проекти детального планування і почалося будівництво нових житлових масивів. Одним із перших став масив "Сонячний", зведений на лівобережжі на намитій території. В західній частині міста розташувався житловий масив "Петровський" у складі мікрорайонів: "Червоний Камінь", "Комунар", "Парус", "Західний". Перші три з них розташовані вздовж Дніпра, формуючи трикілометрову ділянку набережної. Один від одного ці мікрорайони відділені вулицями-бульварами з широкими смугами зелених насаджень.
      Найбільш значущим щодо архітектури вважається розташований у південно-східній частині міста житловий масив "Перемога", його автори П.Нірінберг, Н.Розанов, О.Хавкін, Є.Яшунський, А.Воловик, В.Ґудзь у 1983 р. отримали Державну премію СРСР.
      Масив "Перемога" став важливою композиційною ланкою архітектурного ансамблю. Він розташувався у правобережній частині Дніпропетровська. Ланцюжком, з'єднаним бульваром Слави, простягнулися від Дніпра масиви "Перемога", "Сокіл", "Тополя". Масив "Тополя", який складається з трьох мікрорайонів, розмістився на великій південно-східній околиці міста вздовж Запорізького шосе, перетворившись, по суті, на в'їзд до міста з цього напрямку.
      Власне, 70-80-ті роки - це час найбільш інтенсивного будівництва за всю історію існування Дніпропетровська. За три десятиліття житловий фонд міста збільшився вдвічі. Саме в цей період формувалося сучасне архітектурне обличчя міста. Більш як за два десятиліття відбулися зміни в його плануванні. Радіально-кільцева замкнена схема, закладена в попередніх генпланах, перетворилася на відкриту лінійну систему, що відповідає загальним сучасним тенденціям розвитку великих міст. На штучно утворених за допомогою гідронамиву на поймених терасах у прибережній зоні територіях, де не потрібно було зносити існуюче житло, з'явилися великі житлові масиви: "Перемога", "Червоний Камінь", "Комунар", "Вітрило", "Лазурний". Починалося будівництво Фрунзенського і Воронцовського масивів. У результаті створено нову планувальну систему міста і здійснено перехід від радіально-кільцевої до лінійно-вузлової структури, розвиток якої йшов вздовж Дніпра. Більш того, можна говорити, що центральна частина міста "переступила" на лівий берег, куди частково поширився загальноміський центр. На початок 90-х років Дніпропетровськ поширив свої кордони, освоївши сім пагорбів правого берега.
      Однак, незважаючи на великі здобутки, не все вдалося виконати за генпланом 1967 р. Так, пропозиції щодо виведення шкідливих виробництв практично не були здійснені. Більш того, виникло декілька виробничих районів переважно комунально-складського характеру. Поруч з гострим екологічним становищем виникли проблеми, пов'язані з інженерним забезпеченням житлової забудови, з прорахунками в оцінюванні інженерно-геологічних особливостей території та ін.
      Конче потрібний був новий генеральний план. Техніко-економічне обгрунтування, розроблене авторським колективом 8-ої майстерні Діпроміста під керівництвом архітектора В.С.Ступаченка, затверджено 1988 р. Новий же генеральний план міста розроблено у 1991 р. і підкріплено ґрунтовними розробками: комплексною схемою транспорту та історико-архітектурним опорним планом. В генплані 1991 р. знайшло відображення нове бачення перспектив подальшого розвитку міста, оскільки Дніпропетровськ на той час досить чітко заявив про себе як центр і планувальний вузол агломерації Дніпропетровськ – Дніпродзержинськ - Новомосковськ. Окрім того, присутність на плані гирла річки Самара створило новий образ "міста на трьох берегах". Проте 90-ті роки виявилися непростими в історії Дніпропетровська, а також у реалізації основних напрямів його архітектурного розвитку.
      Повоєнні десятиліття стали визначальними і в нарощуванні індустріального потенціалу Дніпропетровська. Відродження його промисловості, що дуже постраждала під час окупації, почалося відразу ж після визволення міста. У 1945 р. відновили роботу майже всі великі підприємства міста. 9 травня 1945 р. мартенівська піч заводу металургійного устаткування (ДЗМУ) дала першу сталь, а на початку листопада цього ж року перша післявоєнна продукція була отримана на коксохімічному заводі ім. М.І.Калініна. Значні зусилля докладалися для відновлення та реконструкції вже існуючих заводів і фабрик. На початок 1948 р. були відновлені доменна піч №4, мартенівська піч №10 на заводі ім. Г.І.Петровського, трубоелектрозварювальний стан на заводі ім. В.І.Леніна, мартенівська піч і колесопрокатний цех на заводі ім. К.Лібкнехта, дві коксові батареї на коксохімічному заводі ім. М.І.Калініна, сортопрокатний і листопрокатний цехи на заводі ім. Комінтерну та ряд інших цехів і агрегатів. Підприємства не тільки відновлювалися, але й технічно переозброювалися, запроваджувалася нова техніка і передова технологія, проводилася модернізація, реконструкція, збільшувалися виробничі потужності, розширювалися механізація і автоматизація виробництва. Наприклад, реконструкція у перші післявоєнні роки була проведена на Нижньодніпровському трубопрокатному заводі ім. К.Лібкнехта. Допомогу на відновлення та реконструкцію підприємства Дніпропетровська отримували з багатьох міст країни, в свою чергу, допомагаючи іншим. Так, значний внесок у відновлення підприємств чорної металургії Півдня зробив завод металоконструкцій ім. І.В.Бабушкіна. За цю роботу указом Президії Верховної Ради СРСР від 2 грудня 1947 р. його нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора.
      У перші повоєнні роки в Дніпропетровську почалося будівництво нових промислових підприємств. Особливе місце серед них належить Південному машинобудівному заводу (ПМЗ), який починався як Дніпропетровський автозавод (ДАЗ). Рішення про його будівництво було прийняте Державним комітетом оборони та наркоматом середнього машинобудування в червні 1944р., а в грудні 1945р. почалося будівництво першої черги цехів, а також житла, об'єктів культпобуту та адміністративних споруд. Уже в травні
Випуск 1500000-го трактору на Південному машинобудівному заводі.
1986 р.
      1947 р. зібрано перший автомобіль ДАЗ-150 "Українець", а в грудні 1948 р. виготовлено перші автомобілі-амфібії ДАЗ-483, за створення яких робітники ДАЗ були удостоєні Сталінської премії. Проте в 1951 р. ДАЗ перепрофілюється, в наступні чотири десятиліття перетворившись на одне з найпотужніших підприємств оборонної галузі промисловості країни. З 1966 р. завод дістав назву Південний машинобудівний. Його директорами були Л.В.Смірнов (1952-1961), О.М.Макаров (1961-1986), Л.Д.Кучма (1986-1992). Вражає енергійність, з якою в Дніпропетровську створювалося нове величезне підприємство оборонної галузі промисловості. Будь-яка проблема, що виникала в розвитку заводу та його КБ, оперативно розв'язувалася. Для потреб перепрофілювання заводу під випуск нової техніки створюється поруч спеціальний проектний інститут (ДПІ). Для величезного за масштабами промислового і житлового будівництва значно збільшуються потужності будтресту №17. Для підготовки спеціалістів середньої ланки відкривається Дніпропетровський механічний технікум. Для медичного обслуговування десятків тисяч трудівників заводу будується сучасний лікувальний корпус і поліклініка. У 1957 р. неподалік від центральної прохідної ПМЗ споруджено Палац культури машинобудівників. Серед продукції, яка вироблялась на ПМЗ, були і трактори. 31 грудня 1953 р. зібрано перші п'ять тракторів моделі МТЗ-2. Надалі виробництво тракторів стрімко зростало. 9 вересня 1958 р. з головного конвейєра заводу зійшов 100-тисячний трактор, у березні 1962 р. - 250-тисячний, 25 листопада 1966 р. - 400-тисячний, у грудні 1973 р. - 750-тисячний, 1 жовтня 1976 р. - 900-тисячний, 14 липня 1978 р. - мільйонний, 21 листопада 1986 р.-півторамільйонний.
      Вироблялася й інша продукція, в тому числі і товари народного споживання, попит на які постійно зростав. У 1969 р. завод продовжував виробництво газових балонів, дитячих велосипедів, приладів для креслення, музичних сувенірів, світильників "Епоха". З 1970 р. почалося виробництво соковижималок "Струмок", з 1972 - кухонних машин "Мрія", з 1979 - парасольок, з 1987 - вакуумного шприца для виробництва ковбас і сосисок, автомата для укупорки продуктів "Веста", м'ясорубки "Вовчок", з 1988 - агрегату для виготовлення мила.
      Головними досягненнями південмашівців у виробництві цивільної продукції в ці десятиліття стало створення власної моделі трактора, який за конструктивним виконанням, продуктивністю, економічністю і надійністю, зручністю експлуатації та обслуговування не поступався кращим світовим зразкам. Уперше у вітчизняному тракторобудуванні ресурс трактора до першого капітального ремонту був доведений до 10000 мотогодин.
      Всього ж ВО ПМЗ на 1 січня 1994 р. вироблено: тракторів - 1824828; тролейбусів - 250; печей СВЧ - 22071; кухонних комбайнів "Мрія" - 1010000; чоловічих та жіночих парасольок - 4924730; дитячих велосипедів "Гном" - 4122809; обладнання для виготовлення ковбас та сосисок - 1147 комплектів та ін.
      Основну продукцію, яку випускав ПМЗ, самі ж заводчани, жартуючи, називали "тракторами вертикального злету". Власне, за перші чотири десятиліття своєї історії ПМЗ і КБП досягли вражаючих успіхів у створенні ракетно-космічної техніки. Якщо перші бойові ракети мали дальність стрільби 270 кілометрів, то дальність бойових балістичних ракет стала практично необмеженою. Точність попадання у ціль доведена до досконалості. Ракетний комплекс СС-18, який не мав аналогів у практиці світового бойового ракетобудування, фактично поставив останню крапку в історії "холодної війни", підштовхнувши обидві сторони до підписання договору про обмеження стратегічних озброєнь.
      Парадоксально й те, що своєрідна конверсія військового виробництва на заводі та КБ "Південне" фактично почалася ще в шістдесяті роки, коли вперше у вітчизняному ракетобудуванні бойові ракети були використані як перші ступені космічних ракет-носіїв.
      Найважливішим напрямом спільної діяльності КБ і заводу була розробка і створення космічних апаратів наукового, оборонного і народногосподарського призначення. За свою історію КБ і ПМЗ створили і передали замовнику чотири покоління ракетних комплексів різного виду базування; космічні носії "Космос", "Інтеркосмос", "Циклон-2", "Циклон-3", "Зеніт". Біля чотирьохсот космічних апаратів різного призначення виведено на орбіти штучних супутників Землі. Вперше у світовій практиці на ПМЗ було налагоджене серійне виробництво супутників. 67 типів космічних апаратів, 12 космічних комплексів і 4 космічні ракетні комплекси забезпечували астрофізичні дослідження, глобальний радіо- і телезв'язок, екологічний моніторинг і використовувалися в оборонних цілях. Дніпропетровський ракетно-космічний центр став ініціатором створення і реалізації міжнародної космічної програми "Інтеркосмос", з 25 автоматичних супутників якої 22 були розроблені, виготовлені і запущені дніпропетровцями.
      Авторитет і значення заводу та його КБ зростали з кожним роком. Уже наприкінці 50-х рр. ПМЗ стає головним підприємством з розробки ракетних комплексів, які стали основою Ракетних військ стратегічного призначення. Не дивно, що з 1959 р. по 1987 р. рішенням уряду Дніпропетровськ був закритий для вільного відвідування іноземними громадянами.
      Новий етап історії Дніпропетровська, який припадає на післявоєнні десятиліття, безпосередньо пов'язаний із створенням потужного ракетно-космічного науково-виробничого комплексу ПМЗ. На високі космічні технології працювали проектні інститути, вузи, сотні підприємств-сумісників. У розвиток військово-промислового комплексу вкладалися величезні кошти, що сприятливо позначалося на розбудові транспорту та соціокультурної інфраструктури нашого міста, на його бурхливому зростанні.
      Відомчий житловий фонд (майже 400 будинків) ПМЗ був найбільшим у Дніпропетровську. Надбанням жителів міста давно стали об'єкти соціокультурного і спортивного призначення, що належать ПМЗ, - Палац культури машинобудівників, Палац водних видів спорту, один з найбільших в Україні універсальний видовищно-спортивний палац - стадіон "Метеор", водноспортивна база на Дніпрі. Десятки членів заводського клубу "Метеор" стали переможцями і призерами Олімпійських ігор, чемпіонатів світу, СРСР, України, а футбольна команда "Дніпро" неодноразово завойовувала золоті, срібні і бронзові медалі в чемпіонатах СРСР і України.
      Вагомий внесок зроблено працівниками Південмашу у створенні громадських і пам'ятних споруд міста: театр опери і балету, аеропорт, універмаг "Дитячий світ", історичний музей ім. Д.І.Яворницького, пам'ятники Г.І.Петровському, О.М.Горькому, монумент Вічної Слави та ін. Заслужено генеральному директорові ПМЗ О.М.Макарову присвоєно звання "Почесний громадянин міста Дніпропетровська ".
      У цілому ж ПМЗ в перші чотири десятиліття його історії зроблено величезний внесок у розвиток Дніпропетровська. Саме ПМЗ і його КБ заклали перспективи, які сьогодні визначають основні напрями пріоритетного промислового розвитку міста, його орієнтації на виробництво високих космічних технологій.
      Серед підприємств, які відкрили перелік заводів, побудованих у Дніпропетровську в повоєнний період, був і радіозавод, будівництво якого почалося відповідно до рішення від 30 жовтня 1945 р. Ознаменувавши собою появу в місті нової радіотехнічної промисловості, радіозавод, окрім радіоприймачів, з 1960 р. почав випускати телевізори "Весна".
      У 1946 р. почалося будівництво лакофарбового заводу ім. М.В.Ломоносова, який у 1947 р. видав уже першу продукцію.
      У 1947 р. на базі дніпропетровської монтажної ділянки тресту "Енерговугілля" створено з такою ж назвою нове підприємство, яке у 1950 р. було реорганізоване в завод селенових випрямлячів, а ще через 10 років перетворилося на Дніпропетровський завод шахтної автоматики зі спеціалізацією на випуску засобів автоматизації процесів видобутку вугілля.
      У 1948 р. були побудовані і почали експлуатуватися ремонтно-механічний і ковальський цехи, 4 мартенівські печі заводу ім. К.Лібкнехта, мартенівська піч на заводі ім. Г.І.Петровського, коксова батарея на заводі ім. М.І.Калініна, цех білої жерсті на заводі ім. Комінтерну та інші промислові об'єкти.
      Бурхливий індустріальний розвиток міста вже наприкінці першої повоєнної п'ятирічки спричинив до виникнення проблеми енергетичного забезпечення. Для її розв'язання у 1952 р. на острові Чаплі розпочали будівництво Придніпровської ДРЕС, перший промисловий струм якої в систему "Дніпроенерго" надійшов 28 грудня 1954 р., але це лише ознаменувало пуск першої черги станції. Повністю її будівництво було завершене в 1966 р., коли ДРЕС вийшла на повну потужність у 2,4 млн. кіловат, що в 4 рази перевищувало потужність Дніпрогесу. Придніпровська ДРЕС на той час стала найпотужнішою тепловою електростанцією СРСР та Європи. Поруч з нею виникло місто-супутник Придніпровськ, яке свого статусу набуло 2 грудня 1956 р. за постановою виконкому Дніпропетровської обласної ради депутатів трудящих.
      У зв'язку з дефіцитом ковальсько-пресових машин, які доводилося закуповувати за кордоном, у 1953 р. на південній околиці міста був закладений завод пресів, а у лютому 1956 р. став до ладу його інструментальний цех. Спочатку завод випускав важкі механічні і середні гідравлічні преси, пізніше був засвоєний випуск пресів для виробництва клеєної фанери.
      За генеральним планом 1956 р. передбачалося розширення існуючих і створення нових промислових підприємств у місті. В 1958 р. на заводі ім. Г.І.Петровського стала до ряду діючих домна №3. У 1968 р. будівництво трубопрокатного цеху №4 на заводі ім. К.Лібкнехта дало можливість збільшити випуск продукції зразу на 60%. Власне, наприкінці 50-х - 70-ті роки були побудовані трубоволочильний цех та стан "140" на трубопрокатному заводі ім. В.І.Леніна, цех освинцювання сталевого листа на заводі ім.Комінтерну, цех полімерного машинобудування, комбінат крупно-панельного домобудування, цех по виробництву труб нафтового сортаменту на заводі ім. К.Лібкнехта та ін. В ці роки були реконструйовані колесопрокатний цех заводу ім. К.Лібкнехта, кисневий блок і конверторний цех заводу ім. Г.І.Петровського, цех безшовних труб на заводі ім. В.І.Леніна, цех великогабаритних шин шинного заводу, цехи заводу гірничошахтного устаткування, завод ім. І.В.Бабушкіна та ін.
      У 1956 р. почалося спорудження шинного заводу, який уже 1 квітня 1961 р. видав першу продукцію. У 1968 р. стала до ладу друга черга підприємства.
      Будувалися й підприємства легкої промисловості. За 60-80-ті роки стали до ряду діючих швейні фабрики №1,5 і "Універсал", трикотажне об'єднання "Дніпрянка" (1969), комбінат дитячих іграшок (1963), пивоварний комбінат "Дніпро" (1974), кондитерська фабрика, міськмолзавод №2 та ін.
      Наведений перелік зростання промислового потенціалу нашого міста за повоєнні десятиліття не є повним, але саме так за цей час Дніпропетровськ нарощував свої індустріальні м'язи. На жаль, у кінцевому результаті це виявилося недостатньо раціональним і досконалим, особливо щодо території розміщення промислових об'єктів, створило серйозну містобудівну проблему для Дніпропетровська. Справа в тому, що в повоєнний період почалося промислове засвоєння нових територій, суміжних з кордонами центрального історично сформованого ядра міста. Південмаш, виробниче об'єднання "Дніпрошина", завод пресів та ряд інших утворили нову потужну південну промислову зону міста. Металургійний завод ім. Г.І.Петровського, завод металоконструкцій ім. І.В.Бабушкіна, коксохімічний завод ім. М.І.Калініна, трубопрокатний завод ім. В.І.Леніна, ДЗМУ та ряд інших оформили західну промислову зону міста. Західна та Південна промислові зони скоро зімкнулися. Нижньодніпровський трубопрокатний завод ім. К.Лібкнехта та ряд заводів, комбінатів, об'єднань лівобережжя, зв'язані залізничною магістраллю, утворили Амур-Нижньодніпровську промислову зону, яка дугою огорнула центральний район лівобережної частини Дніпропетровська від Дніпра до гирла Самари. З побудовою Придніпровської ДРЕС обидва напівкільця правого і лівого берегів зімкнулись у районі острова Чаплі. Таким чином промислові райони "закували" місто в суцільне промислове кільце, яке, пройшовши кордонами центрального міського ядра, відрізали від нього нові житлові райони, які примусово виносилися на вільні зовнішні простори, віддалені від центру. На жаль, і на сьогодні це реалії буття нашого міста, але вже генплан 1967 р. почав зводити перепони безроздільному пануванню промислової сфери в житті Дніпропетровська. Проте про розв'язання цієї проблеми говорити ще передчасно, хоча робота щодо цього проводилася і проводиться.
      У 50-80-х роках Дніпропетровськ був, перш за все, містом металу, машин, енергетики, великої хімії. Вирішальна роль у промисловості міста належала чорній металургії, представленій 8 підприємствами, з яких повний металургійний цикл мав завод ім. Г.І.Петровського. Трубопрокатне виробництво було освоєне заводами ім. В.І.Леніна та ім. К.Лібкнехта. Машинобудування представляли Дніпропетровський завод металургійного устаткування (ДЗМУ) (обладнання прокатних станів, устаткування для безперервної розливки сталі, шлаковози, тюбінги для метрополітенів та ін.), завод ім. І.В.Бабушкіна (виробництво металевих конструкцій і мостів), завод пресів (важкі гідравлічні і середні механічні преси), завод сільськогосподарського машинобудування (бурякозбиральні комбайни), верстатобудівний завод, завод шахтної автоматики (прилади для дистанційного керування механізмами і прилади безпечного ведення робіт у вугільних пластах), завод ім. Артема (паперовиробниче устаткування), Південний машинобудівний завод (трактори та ін.). Окрім заводу шахтної автоматики, електротехнічне обладнання випускали електромеханічний завод і радіозавод. Транспортне машинобудування представляли вагоноремонтний завод ім. С.М.Кірова, електровозобудівний (ДЕВЗ), завод "Світлофор". Хімічна промисловість була представлена глинним заводом, коксохімічним заводом ім. М.І.Калініна, лакофарбовим заводом. Швейна фабрика ім. Володарського, Дніпропетровське взуттєве об'єднання та ін. представляли легку промисловість, а харчову - м'ясокомбінат, завод харчових концентратів, молкомбінат, кондитерська фабрика, млинкомбінат та ін. Саме таким було промислове обличчя Дніпропетровська у повоєнні десятиліття.
      Всього ж у другій половині 80-х років у Дніпропетровську налічувалося більше 140 промислових підприємств і 106 будівельних організацій.
      У повоєнний період, до кінця 80-х років, промислове виробництво міста невпинно зростало. Для активізації трудового ентузіазму широко використовувались різні форми соціалістичного змагання, розвиткові яких велику увагу і значні зусилля приділяли місцеві партійні організації, в першу чергу обком і міськком партії. Вже в першому повоєнному п'ятиріччі яскраво виявила себе ініціатива мас. Так, сталевар заводу ім. Г.І.Петровського І.М.Невчас виступив ініціатором швидкісного сталеваріння, за 9 місяців 1946 року здійснивши 76 швидкісних плавок і достроково закінчивши річну виробничу програму. Почин І.М.Невчаса, нагородженого орденом Леніна, дістав поширення серед сталеварів міста. Так, сталевар мартенівського цеху заводу ім. К.Лібкнехта С.П.Лобода 12 травня 1946 року зварив швидкісну плавку за 4 години 20 хвилин замість 8 годин за нормою, знявши з кожного квадратного метра полу печі 11 тонн сталі за норми 4,66 тонн. На заводі металоконструкцій ім. І.В.Бабушкіна робітники-новатори почали застосовувати кисневе різання металу та автоматичне зварювання під флюсом. Робітник цього заводу Ф.К.Петриченко, розробивши новий метод розмітки конструкцій, спромігся значно підвищити продуктивність праці, за роки четвертої п'ятирічки виконавши 17 різних норм. На самому ж заводі ім. І.В.Бабушкіна за рахунок упровадження найновішої технології випуск продукції в 1950 році порівняно з 1940 роком зріс у 2,7 разу. Колектив трубопрокатного заводу ім. В.І.Леніна вже в 1948 році досяг довоєнного рівня випуску валової продукції, перевершивши його в 1950 році на 86%.
      У результаті героїчних зусиль трудящих міста завдання четвертої п'ятирічки 22 промислові підприємства, серед яких заводи ім. Г.І.Петровського, ім. К.Лібкнехта, ім. І.В.Бабушкіна, ім. Комінтерна, паровозоремонтний, вагоноремонтний та ін., по випуску валової продукції виконали достроково. Всього ж у порівнянні з 1949 р. у 1950 р. випуск промислової продукції на підприємствах міста збільшився на 30%. На металургійних підприємствах за цей же період виробництво чавуну зросло на 16,3%, сталі - на 28,9%, прокату на 40%. Підприємства машинобудівної промисловості міста У 1950 році порівняно з 1940 р. випуск валової продукції збільшили в 4 рази. Валова продукція підприємств місцевої, легкої та кооперативної промисловості, яких до 1950 р. в Дніпропетровську було відбудовано і створено 123, на цей же рік порівняно з 1946 р. зросла в 2,7 разу. В промислове будівництво міста у 1950 р. вкладено 2802 млн. карбованців, або в 2,5 разу більше, ніж у 1945 р.
      У наступний період, до кінця 50-х років, промисловий розвиток міста теж проходив під знаком динамічного зростання. На металургійних заводах міста продовжувалося впровадження швидкісного сталеваріння, в чому особливо відзначився сталевар мартенівського цеху заводу ім. Г.І.Петровського В.К.Михлик, який у 1953 р. 50% усіх плавок випустив швидкісним методом, що дало понад план 2187 тонн високоякісної сталі. В цьому ж році В.К.Михлику було присвоєне звання кращого сталевара Радянського Союзу. Мартенівський цех заводу ім. Г.І.Петровського в 1955 р. на тих же виробничих потужностях порівняно з 1950 р. збільшив виплавку сталі в 1,5 разу, його ж колектив у соціалістичному змаганні з основних показників посів перше місце серед мартенівських цехів СРСР. З розгортанням у 1954 р. змагання за краще використання техніки вальцювальник трубопрокатного цеху заводу ім. К.Лібкнехта О.І.Пачаджі виступив ініціатором боротьби за перевищення проектної потужності кожного агрегату, що сприяло зменшенню допоміжного часу на прокатці труб і підвищенню продуктивності праці в цеху на 7%.
      За першу половину 50-х років (п'ята п'ятирічка) випуск валової продукції всієї промисловості Дніпропетровська зріс майже на 90%. Конкретно ж порівняно з 1950 р. у 1955 р. виробництво чавуну збільшилося у 2,1 разу, сталі і прокату - в 1,7 разу, коксу - в 1,3 разу. В 3 рази збільшився випуск продукції машинобудівних заводів. Підприємства місцевої, легкої і кооперативної промисловості міста збільшили за цей час виробництво товарів широкого споживання на 60%.
      У 50-ті роки в промислове виробництво міста за тісної співдружності з науковцями широко впроваджувалися нові досягнення науки і техніки. На заводі ім. Г.І.Петровського доменні печі були переведені на роботу з підвищеним тиском газу і на дуття, збагачене киснем. На заводі ім. В.І.Леніна впровадили нове калібрування валків на безперервному трубопрокатному стані. На заводах ім. В.І.Леніна та ім. Г.І.Петровського також було освоєно наплавку валків прокатних станів твердими сплавами, на заводі металургійного устаткування обробку деталей струмом високої частоти, на доменних і мартенівських печах впроваджено механізацію і автоматизацію теплових процесів. На заводі ім. Г.І.Петровського у 1956 р. вперше в СРСР освоїли виплавку сталі в конверторах із застосуванням кисню, що підвищило виробництво металу на 37%, а у 1957 р. теж уперше в країні почали впровадження природного газу в доменне виробництво. У 1960 р. ініціатори цієї нової прогресивної технології - відомий доменщик, Герой Соціалістичної Праці, академік АН УРСР З.І.Некрасов, кандидат технічних наук М.І.Красавцев, директор заводу ім. Г.І.Петровського І.І.Коробов, інженер В.І.Суровов нагороджені Ленінською премією. Упровадження нової техніки, прогресивної технології, механізації та автоматизації виробничих процесів сприяло значному зростанню продуктивності праці. Так, у 1958 р. порівняно з 1950 р. на одного робітника виплавка чавуну в доменному цеху заводу ім. Г.І.Петровського зросла з 824 до 1846 тонн, а виплавка сталі в мартенівському цеху трубопрокатного заводу ім. К.Лібкнехта збільшилась з 652 до 1030 тонн.
      Активно робітники міста включилися у змагання за щозмінне перевиконання норм і зниження собівартості продукції. Вже у 1956 р. таких робітників налічувалось 20 тисяч. Ініціаторами виступили бригада сталевара заводу ім. Г.І.Петровського П.С.Махоти, бригада майстра доменного цеху цього ж заводу П.І.Єгорова та колективи інших підприємств. Бригада прокатників Г.І.Леднянського (завод ім. В.І.Леніна) зобов'язалася щоденно перевиконувати змінну норму і щомісячно давати додатково до плану 14 метрів труб за рахунок зекономленого металу. Зобов'язання бригада виконала, її керівника Г.І.Леднянського в 1958 р. нагороджено орденом Леніна.
      У 1956 - 1958 рр., у перші роки шостої п'ятирічки, випуск валової продукції промисловості міста збільшився на 37,6%, а продуктивність праці збільшилась майже на 40%.
      За досягнуті успіхи 238 металургів і будівельників Дніпропетровська в 1958 р. нагороджено орденами і медалями СРСР. Звання Героя Соціалістичної Праці були удостоєні майстер трубопрокатного цеху заводу ім. К.Лібкнехта А.Ф.Брюк, сталевар мартенівського цеху заводу ім. Г.І.Петровського П.С.Махота, старший вальцювальник цеху безшовних труб заводу ім. В.І.Леніна В.П.Дєєв, машиніст пресу колесопрокатного цеху заводу ім. К.Лібкнехта Д.М.Заволокін, майстер доменного цеху заводу ім. Г.І.Петровського П.І.Єгоров, старший вальцювальник сортопрокатного цеху заводу ім. Г.І.Петровського М.Г.Щербина, а також директори заводів ім. Г.І.Петровського І.І.Коробов та ім. В.І.Леніна П.В.Савкін. 21 металург був нагороджений орденом Леніна.
      У роки семирічки (1959-1965 рр.) на промислових підприємствах міста продовжувалося розгортання нових форм соціалістичного змагання. Бригада трубозварювального цеху заводу ім. В.І.Леніна заслуженого металурга УРСР Г.А.Ситала започаткувала рух за комуністичну працю на підприємствах міста. Першим у місті підприємством комуністичної праці став завод "Світлофор". Цей рух набув поширення. Якщо в грудні 1959 р. до нього залучилося 2097 промислових підприємств, бригад, цехів та ін. І близько 30 тисяч працівників, то в 1976 р. брало участь 18906 підприємств, бригад, відділів, цехів і установ, що налічували разом 288201 чоловік. У цьому русі було, як відомо, й чимало формалізму та показухи.
      На початку семирічки металурги Дніпропетровська виступили з ініціативою за п'ять років, замість семи, виконати план по виробництву металу. У 1959 р. бригада доменної печі №2 заводу ім. Г.І.Петровського Героя Соціалістичної Праці П.І.Єгорова почала змагатися за відмінне використання металургійних агрегатів і продовження строку їх служби. 8 січня 1960 р. бригада комуністичної праці Героя Соціалістичної Праці сталевара П.С.Махоти звернулася до металургів України із закликом почати змагання за випуск понадпланового металу для виробництва сільськогосподарських машин, зобов'язавшись у другому році семирічки виплавити для цього понад план не менше 500 тонн сталі.
      Рівня виробництва чавуну і прокату, що був запланований на 1965 р., металурги заводу ім. Г.І.Петровського досягли вже в 1962 р., виробивши понад план семирічки 1330 тисяч тонн чавуну та сотні тисяч тонн сталі і прокату.
      Серед передовиків соціалістичного змагання в ці роки були сталевар заводу ім. К.Лібкнехта Г.Т.Стенько, старший оператор листопрокатного цеху С.С.Гезь, старший горновий заводу ім. Г.І.Петровського І.С.Терещенко, складальник заводу ім.І.В.Бабушкіна Д.Ф.Радченко, машиніст енергоблоку Придніпровської ДРЕС А.С.Федорченко, розточувальник заводу пресів В.С.Максимов та інші.
      За результатами семирічки обсяг продукції промислових підприємств міста зріс на 68%, а продуктивність праці підвищилась на 36%. Середньорічний приріст валової продукції становив 7,7%.
      За виконання завдань семирічки близько 2,5 тисяч трудівників Дніпропетровська нагороджені орденами і медалями, а 12 удостоєні звання Героя Соціалістичної Праці. Серед них сифонщиця конверторного цеху заводу ім. Г.І.Петровського А.Т.Іванова, фрезерувальник комбайнового заводу ім. К.Є.Ворошилова А.А.Кулаков, збиральник металоконструкцій заводу ім. Бабушкіна М.В.Спільник та ін. Орденом Леніна були нагороджені заводи ім. Г.І.Петровського, Придніпровська ДРЕС, комбінат хлібопродуктів, а орденом Трудового Червоного Прапора - завод радіорелейних приладів і міськмолзавод.
      Ці почесні нагороди, якими відзначали трудові звершення робітників нашого міста в ці роки, були характерними ознаками минулої доби. Вони є невід'ємними від історії Дніпропетровська і по праву нашою гордістю.
      Завдання дев'ятої п'ятирічки робітники промисловості виконали достроково, ще на 8 грудня 1975 р. Обсяг виробництва, замість запланованих 19,8% збільшився на 30%, до того ж майже весь приріст отримано за рахунок підвищення продуктивності праці. Обсяг виробництва продукції, відзначеної знаком якості, у грошовому вираженні збільшився з 33,3 млн. карбованців у 1971 р. до 581,5 млн. карбованців у 1975 р. Виробляли таку продукцію 33 підприємства міста.
      Велику допомогу впродовж усіх повоєнних десятиліть місто надавало працівникам села. Міцними були зв'язки з іншими підприємствами країни, особливо Саратова і Свердловська. Тісна співпраця пов'язувала металургів і хіміків Дніпропетровська і Грузії (м.Руставі). Широкою була географія адрес, за якими відправляли вироблену в Дніпропетровську продукцію. Постійно зростав і обсяг експортних поставок. Більше як в 50 країн світу відправлялася продукція місцевих підприємств.
      За результатами десятої п'ятирічки обсяг промислового виробництва міста збільшився на 14,7%, а продуктивність праці більше як на 10%. Питома вага продукції зі знаком якості в загальному обсязі виробленої продукції склала 27,1%. На 1980 рік підприємства міста від загального обсягу випуску в республіці виробляли: сталі - 5,4%, прокату - 9%, труб - 28%, бурякозбиральних комбайнів - 62%, телевізорів - 27,9%, верхнього трикотажу - 8,5%.
      В одинадцятій п'ятирічці зберігали актуальність питання інтенсифікації виробництва, покращення науково-технічного і кадрового потенціалу. Для їх розв'язання з ініціативи колективу комбайнового заводу ім. К.Є.Ворошилова у співдружності із вченими Дніпропетровського держуніверситету в місті та області почали проводити атестацію і раціоналізацію робочих місць, що дало відчутний економічний ефект. Цей досвід набув всесоюзного визнання і поширення.
Л.І.Брежнєв, В.В.Щербицький, Є.В.Качаловський на зустрічі з партійним та господарським активом Дніпропетровська.
Вересень 1979 р.
      За роки одинадцятої п'ятирічки темпи нарощування загального обсягу промислового виробництва міста становили майже 12%, а продуктивність праці в промисловості підвищилась більше як на 12%. За офіційними даними приросту промислового виробництва досягнуто майже повністю за рахунок підвищення продуктивності праці. Але офіційно зазначалося, що не вдалося досягнути запланованих на п'ятирічку рубежів за окремими показниками в промисловості і, перш за все, в чорній металургії. Досить значними були втрати сировини, паливно-енергетичних ресурсів.
      Власне результати десятої, а особливо одинадцятої п'ятирічок, засвідчили виразне погіршення якісних показників промислового розвитку міста, як і всієї країни в цілому, що в умовах практично необмеженого панування адміністративно-командних методів управління економікою фактично ставало неминучим. З п'ятирічки в п'ятирічку, особливо в 70 - 80-ті роки, в цілому знижувалися темпу приросту загального обсягу промислового виробництва та підвищення продуктивності праці на підприємствах міста. Так, наприклад, середньорічний приріст валової продукції промисловості міста в роки семирічки становив 7,7%, а першій половині 80-х років близько 2,5%. У повну силу, відкрито, кризові явища в розвитку економіки СРСР виявили себе наприкінці 80-х - на початку 90-х років, коли в результаті непродуманої політики економічних перетворень розпочався обвал економіки країни. Низькою була конкурентоспроможність багатьох товарів широкого вжитку. Ці кризові явища помітно зачепили і промисловість Дніпропетровська, ставши початком тяжкої ситуації, у якій опинилася індустрія міста особливо в перші роки набуття Україною незалежності.
      Сухі цифри та найбільш визначні події трудової біографії міста, нехай і стисло наведені, все ж розкривають динаміку напруженого ритму промислового поступу Дніпропетровська в повоєнні десятиліття, засвідчуючи про подальше, вже на новому якісному рівні, зміцнення його статусу як високорозвиненого індустріального центру.
      Правильно писав поет:
      Лине вечір на клени зелені,
      На дніпровські круті береги.
      Загорілися зорі мартенів
      І вогні заводські навкруги.
      Піднялися, засяяли світу,
      Розпалили серця осяйні
      Золоті металургії квіти,
      Заводські променисті вогні.
      Як про вас не писати з любов'ю!
      Що на світі миліше вас є?
      Ви прикрасили ніч Придніпров'я,
      Ви прославили місто моє!146
      Проте Дніпропетровськ у повоєнні десятиліття це не тільки високопотужна індустрія. Велика увага приділялася й розвиткові соціо-культурної сфери міста. Особливо це стосувалося житлового будівництва і розвитку комунального господарства. За повоєнне п'ятиріччя побудовано понад 700 тисяч кв. м житлової площі. На початку 1951 р. житловий фонд міста становив 2 млн. 250 тисяч кв. м, що перевищило довоєнний житловий фонд (2 млн. 144 тисячі кв. м). У наступні десятиліття Дніпропетровськ досяг вражаючих успіхів у будівництві житла. У 1955 р. побудовано 80 тисяч кв. м, за 1956 - 1958 роки зведено 550 тисяч кв. м, у 1966 - 1967 роках 534 тисячі кв. м. На перше січня 1968 р. житловий фонд міста становив 5 млн. 904 тисячі кв. м, а на 1975 р. - близько 8 млн. кв. м. За державним планом за 1976 - 1980 роки в місті було побудовано 2,7 млн. кв. м, а за 1981 - 1985 роки близько 2,2 млн. кв. м. На 1985 р. загальний житловий фонд Дніпропетровська досяг близько 16 млн. кв. м.
      Розвивався й міський транспорт. До 1950 р. закінчено відбудову всіх трамвайних маршрутів, їх довжина в 1958 р. становила більше 118 км. 7 листопада 1947 р. в Дніпропетровську було відкрито рух тролейбусів, перший маршрут пройшов від вокзалу до парку ім. Шевченка. В 50-ті роки з'явилися нові тролейбусні маршрути, які з'єднали центр з густо заселеними районами міста (завод ім. Г.І.Петровського, проспект ім. газети "Правда" та ін.). На 1 січня 1968 р. довжина трамвайних і тролейбусних ліній досягла 242,2 км. У 1967 р. було 441 трамвайний вагон, 212 тролейбусів, 268 автобусів. На середину 80-х років довжина трамвайних і тролейбусних ліній міста становила 340,7 км., кількість трамвайних вагонів сягала 465, а тролейбусів -300. Пасажирський автотранспорт міста на 1980 р. становив 4 автобусні парки на 1360 автобусів і 2 таксомоторні парки на 1200 автомобілів. Усього на 1980 р. в місті працювало 52 автобусні маршрути довжиною 631 км., 14 трамвайні довжиною 159,4 км, 15 тролейбусні довжиною 165,5 км., на яких у години "пік" курсували 460 автобусів, 340 трамваїв, 200 тролейбусів і 800 таксомоторів. У цьому ж році об'єднаний авіазагін обслуговував понад 80 авіаліній, перевіз 540 тисяч пасажирів і більше 16 тисяч тонн вантажів. Аеродром Дніпропетровська приймав літаки типу ТУ - 154, ТУ - 134, АН - 24, АН - 26, ІЛ - 18, ЯК - 40 та ін.
      В одинадцятій п'ятирічці почалося будівництво першої пускової ділянки Дніпропетровського метрополітену, довжина 6 станцій якої становила 7,8 км. За роки п'ятирічки було освоєно 29 млн. карбованців капітальних вкладень, з яких 10 млн. в 1985 р. Метробудівники до середини 80-х років пройшли 6 км гірничих виробок, серед них 4 км перегінних тунелів.
      Дніпропетровськ також був великим залізничним вузлом, який на 1980 р. складався з 16 станцій. Загальна довжина залізничних ліній, які прорізували територію міста, сягала більше 300 км.
      Через річковий порт Дніпропетровська, наприкінці 60-х років майже повністю механізованого, проходили мільйони тонн вантажів. Так, обсяг переробки вантажів у 1980 р. склав 15 млн. тонн.
      Динамічно розвивалися в місті й засоби зв'язку, на початку 80-х років представлені поштамтом, який об'єднував два вузли і 120 відділень зв'язку, залізничним поштамтом, побудованим у 1983 р., телеграфом, міжміською телефонною станцією, міською телефонною мережею, яка об'єднувала 26 станцій АТС загальною місткістю більше 120 тисяч номерів, міським радіотрансляційним вузлом, радіотелевізійним передавальним центром та ін. В 1968 р. міська радіомовна мережа мала 8 радіовузлів, 172 тисячі радіоточок.
      30 квітня 1958 р. о 17 годині Дніпропетровський телецентр передав у ефір свої перші сигнали. Будівництво телецентру почалося наприкінці 1956 р. на ділянці площею 7 гектарів на місці колишнього розсадника Зеленбуду. Було споруджено 180 метрову телевізійну вежу. Але починалося телебачення в Дніпропетровську ще раніше. В одному з корпусів Гірничого інституту розмістився Дніпропетровський телевізійний ретрансляційний пункт, який проводив прийом і посилення прийнятих сигналів, і передачу їх на телевізори міста від Харківського телевізійного центру, який почав працювати в 1954 р. Дніпропетровці ж одержали можливість дивитися його передачі з 1 січня 1957 р. На кінець 1958 р. в місті вже налічувалося понад 7 тисяч телевізорів, а на 1 січня 1964 р. - 160 тисяч.
      У середині 80-х років у місті видавалися 3 обласні газети ("Зоря", "Днепровская правда", "Прапор юності") і одна міська ("Днепр вечерний"), остання з них мала найбільший тираж, який 1986 р. сягав 224 тисячі примірників.
      У Дніпропетровську в 80-х роках працювало 2 видавництва. Видавництво "Зоря" обкому партії, одне з найбільших у республіці, друкувало центральні і республіканські газети, фотокопії яких передавалися з Москви і Києва, а також обласні і багатотиражні - всього 58 найменувань разовим тиражем більше 2,6 млн. примірників. Республіканське видавництво "Промінь" щорічно випускало близько 80-ти найменувань книг, загальний річний тираж яких становив 2,5 млн. примірників.
      У розвитку комунального господарства для міста важливим було питання водопостачання. Вже в перші повоєнні роки проводилися роботи по нарощуванню потужності міського водопроводу. Наприкінці 60-х років для поліпшення постачання міста водою будувався Аульський водопровід, на лівобережжі планувалася друга черга очисних споруджень, також уведено в дію Ломівську насосно-фільтрову станцію.
      У 1954 році почали прокладати газову мережу. Спочатку газ надходив з Баглейського коксохімічного заводу, а з 1957 р. Дніпропетровськ почав отримувати природний газ Шебелинського родовища. До 1959 р. було газифіковано більше 10 тисяч квартир, а на 1 січня 1969 р. вже 143,1 тисячі квартир. На 1 січня 1968 р. довжина газової мережі міста досягла 479,3 кілометра.
      На середину 60-х років 78,5% жителів міста користувались водопроводом, 73,8% - каналізацією, 52% житлової площі було теплофіковано, всі жителі користувалися електроенергією. На середину 80-х років водопроводом користувалися 85% жителів міста, каналізацією - більше 75%, газифіковано було 60% всього житлового фонду.
      Швидкими темпами проводилася велика робота по благоустрою міста. Багато зусиль докладалося, щоб прикрасити місто, для цього влаштовувались масові суботники. Тільки в 1974 р. на вулицях, у парках, дворах висаджено 78 тисяч дерев, більше 200 тисяч кущів, вирощено більше 200 тисяч кв. м квітників, 400 гектарів газонів. За планом реконструювалися вулиці, проспекти, оновлювалися парки. Постійну і велику увагу благоустрою міста приділяли міська і районні ради.
      У повоєнні десятиліття виконком міської ради депутатів трудящих (з 1977 р. - Ради народних депутатів) очолювали: М.Є.Гаврилен-ко (1945 - 1952, 1957 - 1963), М.А.Распопов (1952 - 1957), Г.М.Сокуренко (1963 - 1964), Б.І.Кармазін (1964 - 1967), Є.В.Качаловський (1967 -1970), В.Г.Бойко(1970 -1974), І.О.Лях (1974 -1981), О.В.Мігдєєв (1981 - 1989), В.П.Пустовойтенко (1989 - 1991). В 1990 - 1991 рр. В.Г.Яцуба був головою міськради. Кожен з мерів запам'ятався, залишив якийсь слід у впорядкуванні міста, й відтак, пам'ять про себе.
      У повоєнні десятиліття розвивалася і вдосконалювалася сфера побуту, постійно поліпшувався добробут жителів міста. Зростав товарообіг. У 1950 р. порівняно з 1949 р. він зріс більше як на 65 млн. карбованців. У 1965 р. порівняно з 1959 р. зростання товарообігу становило 76,3%, а продаж таких товарів, як телевізори збільшився на 496,9%, холодильників 504,8%, пральних машин - 496,9%. З 1969 по 1975 роки товарообіг зріс у 1,5 разу. За роки десятої п'ятирічки зростання товарообігу становило 29,9%, а в одинадцятій п'ятирічці - 16,4%.
      Розширювалася торговельна мережа і кількість підприємств громадського харчування. На кінець 1950 р. в місті налічувалося 609 крамниць і 404 підприємства громадського харчування. На 1968 р. їх відповідно було 1066 і 1003. На початку десятої п'ятирічки населення міста обслуговували 975 ательє, майстерень і приймальних пунктів, 1110 продовольчих і промтоварних магазинів, 960 їдалень, кафе і ресторанів. Кількість їх з року в рік зростала. В 70-ті роки стали до ладу такі великі торговельні підприємства, як універмаг "Славутич", магазин "Русский Лес", "Лотос", універсами на житлових масивах "Перемога" і "Червоний Камінь", ресторани "Рубін", "Калина", "Амур", "Стара башта" та ін. Для кращого обслуговування жителів міста були створені спеціалізовані фірми "Меблі", "Одяг", "Взуття". В побут практично кожної сім'ї увійшли телевізори, холодильники, пральні машини, автомобілі та ін. Так, у 1974 р. жителі міста придбали 22,2 тисячі холодильників, більше 30 тисяч телевізорів, 24 тисячі радіоприймачів, 4,6 тисячі легкових автомобілів, біля 3,7 тисяч мотоциклів. Про підвищення добробуту жителів міста свідчить і зростання суми вкладів в ощадних касах, які з 1980 по 1985 роки збільшилися з 766,5 млн. карбованців до 1067,1 млн. карбованців. Річне споживання продовольчих товарів на душу населення становило147:

Найменування товару

Од. виміру

1975

1980

м’ясопродукти

Кг

59,3

64,2

в т. ч.: м’ясо

Кг

36,7

38,3

ковбасні вироби

Кг

17,9

21,6

яйця

Шт

176

283

цукор

Кг

30

28

масло тваринне

Кг

6

6,8

сир

Кг

3