Міжнародний день захисту дітей святкується щорічно 1 червня. Був заснований в листопаді 1949 у Парижі рішенням сесії Ради Міжнародної демократичної федерації жінок.

Вперше «Міжнародний день захисту дітей» відзначався в 1950-му році в 51 країні світу. ООН підтримала цю ініціативу й оголосила захист прав, життя і здоров'я дітей одним з пріоритетних напрямків своєї діяльності.

Відповідно до Женевської декларації про права дітей, ухваленої 1924-го року, була проголошена необхідність соціального захисту прав дитини. Декларація прав дитини була ухвалена 20 листопада 1959 і проголошувала рівні права дітей у сфері виховання, освіти, соціального забезпечення, фізичного і духовного розвитку незалежно від кольору шкіри, національної належності, громадського походження, майнового стану та іншого. Декларація закликає батьків, громадські організації, уряди визнати права дітей і сприяти їх здійсненню.

Шість тез про Крути або Що не так із традиційним баченням подій 29 січня 1918 року

1. Кількість учасників бою і загиблих. «Традиційна» версія повідомляє нам, що «більшовицьким ордам» протистояли всього 300 студентів і майже всі з них або загинули в бою, або потрапили у полон і були там закатовані. Насправді, тільки студентів було 600 осіб (4 сотні розрахунком по 150 осіб на сотню). Крім них, участь у бою брали артилерійська батарея сотника Лощенка, група офіцерів з раніше сформованого штабу та частини «Вільного козацтва» - за найскромнішими підрахунками, з українського боку було щонайменше 800 учасників бою.

2. «Безборонні діти» - одна з улюблених тез «традиційної версії». Насправді у бою під Крутами брала участь мінімум одна артилерійська батарея під командуванням сотника Лошенка, а, за деякими свідченнями, ще й батарея під командуванням Алмазова. Самі крутянці виїхали на позицію зі стрілецькою зброєю і запасом амуніції.

3. Крутянці, як єдина оборона Києва. Наприкінці січня 1918 року у Києві та на найближчих підступах до столиці перебували Республіканський полк під командуванням Петра Болбочана, Синьожупанна та Сірожупанна дивізії, Січові Стрільці, 30 січня до Києва добрався полк ім. Костя Гордієнка під командуванням полковника (пізніше – генерала) Всеволода Петріва. Спільною проблемою для них всіх була нескоординованість командування. А також те, що керівництво УНР справді перебувало під впливом соціалістичної візії, яка передбачала зокрема розпуск армії, як «непотрібної в майбутньому» - через таку позицію військові командири були змушені давати собі раду самі. Усі вище згадані частини не були вислані у напрямку Крут тому, що у цей самий час в Києві тривав заколот пробільшовицьки налаштованих робітників заводу «Арсенал» - переважно росіян за походженням. Поки крутянці – і не тільки вони – стримували зовнішнього ворога на підступах до столиці, решта військ боролися з ворогом на власних, не менш важливих, позиціях.

4. Безнадійний відступ. «Традиційна» версія зображує відступ крутянців, як логічне завершення наперед безнадійного героїзму. Насправді, відступ крутянців не був просто залишенням поля бою: відступаючи, крутянці зруйнували – принаймні, серйозно пошкодили, частину залізничного полотна і цим затримали більшовицький наступ.

5. «Фермопіли» Стало звиклим порівнювати крутянців з загоном трьохсот спартанців у Фермопільській ущелині в контексті героїчної загибелі проти значно чисельнішої армії з почуття морального обов’язку. З точки зору реальної картини того, що відбулося у Фермопілах, таке порівняння є абсолютно некоректним. Справа в тому, що у Спарті існував закон, згідно з яким воїнів, що відступили з поля бою – навіть якщо відступ був обґрунтований – вбивали, як боягузів. Тому для «справжніх» спартанців вибір стояв не між геройською загибеллю і прагматичним вибором життя, а між геройською загибеллю від рук чужинців і ганебною смертю за безпідставним звинуваченням від рук «своїх».

6. Брак контексту. Традиційна версія переважно не враховує контексту, у якому діяли крутянці. Як зазначено вище, під час Крутянського бою у самому Києві тривали запеклі бої – уже це не дає можливості всерйоз говорити про «одних у полі» студентів. Крім того, своєю диверсією на залізничній колії крутянці затримали більшовицькі війська на кілька днів – Київ більшовики змогли взяти тільки 5 лютого 1918 року. За цей час із Києва були евакуйовані центральні органи влади, документи, цінності, відбувся організований відступ військ – тобто було зроблено все можливе, щоб швидко повернути втрачені позиції. Сам відступ не був надто глибоким – штаб військ УНР розташувався у с. Гнатівка під Києвом. Найголовніше – ця затримка дала можливість завершити переговори з кайзерівською Німеччиною про підписання мирного договору, що означало міжнародне визнання Української держави і автоматично робило більшовиків окупантами території суверенної держави.

Якщо підсумувати реальні факти і цифри, то отримуємо принципово інакшу картину, ніж пропонує широкому загалу «традиційна» візія. Крутянці із самовідданих і безпомічних жертв ситуації й неготовності до подій уряду перетворюються на людей, завдяки яким вдалося осягнути стратегічні цілі – не тільки у військовому сенсі, а й у сфері міжнародної політики та символічності боротьби. У цьому відношенні їх варто порівнювати не зі спартанцями у Фермопілах, а з «кіборгами» Донецького аеропорту: і ті, і ті за рахунок власної мужності, самопожертви, відчуття відповідальності за державність зуміли протистояти значно більшій кількості ворогів і – в результаті – стали тією невеликою силою, яка остаточно схилила шальку терезів на бік українців.

22 січня Україна щороку відзначає державне свято – День соборності України з нагоди проголошення Акту Злуки Української Народної Республіки та Західноукраїнської Народної Республіки.

Об'єднання розрізнених частин України в межах однієї держави було споконвічною мрією українців. І, нарешті, настав день, за який українці боролись упродовж багатьох століть. Збулося те, за що страждали і гинули, боролися і вболівали, для чого жили і працювали мільйони синів і дочок України – впродовж років, десятиліть, століть.

Святкуючи День Соборності, українці насамперед відзначають своє об’єднання в одній Українській державі після понад століття розділеності у складі різних імперій. Ми нагадуємо собі, як 101 рік тому перед загрозою окупації та нового поділу заявили про бажання будувати спільну державу, підписавши Акт Злуки УНР та ЗУНР. Тоді українців об’єднала мрія мати свою державу та реальна загроза втратити себе, як націю.

28 листопада, у четверту суботу місяця в Україні вшановують День пам'яті жертв голодоморів. Він був запроваджений Указом Президента України у 1998 році. У 2006 році Законом України Голодомор 1932 – 1933 років був визнаний геноцидом.

Голодомор – це геноцид Українського народу, вчинений комуністичним тоталітарним режимом з наміром знищити, цілком чи частково українську національну групу. Ця кваліфікація випливає із Конвенції ООН від 9 грудня 1948 року “Про запобігання злочину геноциду і покарання за нього”. Способом реалізації геноциду став штучний масовий голод, організований керівництвом комуністичної партії Радянського Союзу та Радянської України. Голодомор спричинив загибель мільйонів українців на території Української СРР і Кубані. Радянська влада злочинно замовчувала факт голоду як в Україні так і закордоном. Моральний обов’язок держави та суспільства перед минулими та наступними поколіннями – вшановувати пам’ять жертв трагедії.

Кожен в Україні може долучитися до збереження пам’яті та правди про Голодомор:

- запалити свічку у вікні своєї домівки чи біля пам’ятного хреста або меморіалу у День пам'яті жертв голодоморів;

- записати свідчення від родичів-очевидців Голодомору та передати їх до музею (місцевого, краєзнавчого чи Національного музею Голодомору-геноциду);

- віднайти старі світлини рідних людей;

- передати до музею артефакти 1920-30-х років (сорочки, рушники, предмети побуту, тощо).

До 87-их роковин Голодомору в Україні Український інститут національної пам'яті розпочинає інформаційну кампанію "Збережи пам'ять. Збережи правду". Метою кампанії є вшанування жертв Голодомору в Україні та збереження пам'яті про геноцид українців комуністичним режимом в 1932-33 році. Збереження пам'яті - це не абстракція, а конкретні дії, наприклад запис спогадів родичів, які були очевидцями геноциду, передати до музею сімейні реліквії, які належали родичами під час Голодомору чи просто згадки про рідню, якій довелось пережити один з найжахливіших злочинів радянського тоталітарного режиму.

Писемність, мова – то є душа кожної нації, її найцінніший скарб. У мові – наша давня й нова культура, ознака нашого національного визнання.

Щорічно 24 травня у всіх слов’янських країнах урочисто прославляють святих Кирила і Мефодія - творців слов’янської писемності.

Слов’янська писемність була створена в IX столітті, близько 862 року. Новий алфавіт отримав назву «кирилиця» на ім’я візантійця Костянтина, який, прийнявши чернецтво, став Кирилом. А допомагав йому в богоугодній справі освіти слов’янських народів старший брат Мефодій.

Кирило створив слов’янську абетку на основі грецької, суттєво змінивши її, щоб передати слов’янську звукову систему. Були створені дві абетки - глаголиця і кирилиця.

В Україні ім'я Кирила і Мефодія мала перша українська політична організація в Києві – Кирило-Мефодіївське братство (1845–1846), а відзначають свято на державному рівні з 2004 року.

Наш спільний обов’язок не лише дбати про історико-культурну спадщину, а й забезпечувати розвиток сучасної креативної української культури.

Утверджуймо імідж високоосвіченої української нації та плекаймо неоціненний скарб – нашу мову. Адже лише любов до власної історії, примноження культурної спадщини свого народу є основами морального та духовного розвитку суспільства.