Історія бібліотеки

На початку 1902 року в Златополі був заснований соціал-демократичний гурток марксистського типу. Одним з його керівників був активний борець проти самодержавства Л.О.Краснобродський. Члени цього гуртка займалися вивченням марксизму, були ядром пропагандистів серед місцевої робітничої бідноти і селян-наймитів з навколишніх сіл.

В бібліотеці, що була в цьому гуртку, був номер «Искры» на цигарковім папері, прокламація й брошури. «Вся ця література зачитувалась до неможливого» - читаємо в спогадах керівника гуртка. Далі він підкреслює, що на соціал-демократичну літературу був
«великий попит» зокрема з боку «селян найближчих сіл». Літературу одержували
  головним     чином    з    Єлисаветграда.                  

 «Поширення нелегальної літератури дуло поставлено цілком задовільно: майже в кожнім селі були дві-три особи селян, які тримали зв'язок з нашими гуртками і періодично одержували прокламації, які поширювали шляхом розкидання по селі» - читаємо у Краснобродського,що зберігаються в Кіровоградському облдержархіві.

В таку буремну пopу народилася ця нелегальна бібліотечка. По копійці та по дві збирали робітники гроші на її поповнення. В ніч на 5 грудня 1904 року в Златополі та Юзефівиі (тепер село Йосипівка) було розкидано «невідомими зловмисниками», як говорилося в жандармському донесенні в губернію - на вулицях і в дворах стільки, що наступного ранку стражники городової й багатії назбирали 175 примірників і передали в поліцейське управління. Але винних у поширенні цих «злочинних листівок» не було знайдено. Лише після Жовтневої революції з вище цитованих спогадів Краснобродського дізнаємося, що це були листівки, надруковані Єлисаветградською організацією РСДРП.

В листівці «Пора» з'ясувалося, що безробіття і подорожання життя спричинила непотрібна народним масам війна з Японією, що винуватцями    цієї   війни   є   царські    міністри:   «пора   покінчити  з  безправ'ям   робітничого   класу. Ми,    перед   усім,    не   кріпаки.    Ми вимагаємо однакових для   всіх   законів,   виданих   представниками народу без різниці    станів   і  становища.   Ми  вимагаємо   зібрання представників від усього  народу  для     видання  основних  законів, виданих   представниками народу без різниці станів і становища. Ми вимагаємо   зібрання  представників  від   усього  народу для  видання  основних законів  країни»...

Закінчується листівка словами:  «Умирати - так краще в боротьбі, аніж  безславною смертю  покірної собаки.  Геть же  губернаторів і всіх царських холопів-чиновників!  Геть  жандармів  і  поліцію,   геть царя».

Поліція і жандарми з шкури лізли, аби знайти нелегальну робітничу бібліотеку.  Але з цього нічого не вийшло.

В місто прибувала також нелегальна література з Одеської організації РСДРП. Ці книги привозила здебільшого Тетяна Федорівна Людвинська. Був випадок, коли поліція заарештувала цілу корзину з нелегальною літературою на квартирі у Лідії Іллівни Каменської.

Минуло кілька місяців, і в місто стали прибувати пачки нелегальних видань з Черкас. Поліція вислідила це транспортування і провела серію арештів. В її лабети потрапив революціонер М.С.Урицький. Його привозили навіть на очну ставку в Златопіль. Це нічого на дало.

    Все більше революційних    видань    поширювалося    серед  трудящих. Нелегальна бібліотека зростала з кожним роком.  Нею на громадських засадах завідували революційно настроєні гімназисти.

Багатії задумали було теж організувати «народну читальню»  в приміщенні доброчинної їдальні. Товстосуми розкошелилися... по карбованчику, купили кілька десятків чорносотенно-монархічних видань,    передплатили   навіть    газету    «Копейка».    В   залі   постійно стовбичив городовий. Читцями (бо   переважна   більшість   населення
була не письменна) виступали самі «батьки міста», їх пристаркуваті доньки та піп. Але вже після третього читання кількість читачів різко зменшувалася. Незабаром ця читальня припинила своє існування. Книжечки ж за непридатністю віддали на пуд спритним крамарям. На загортання оселедців, тарані і мила.

На передодні Жовтневої революції вплив соціал-демократичних гуртків поширився й    на сусідні села.

Після остаточного встановлення радянської влади в місті була організована міська народна загальнодоступна бібліотека. До її фонду влилися й книги нелегальної бібліотеки й книги з націоналізованих поміщицьких бібліотек Лутковського,  Лопухіна та інших. Трохи пізніше були перевезені книги з маєтків Новицького.

Один час новостворена бібліотека знаходилася в двох невеликих кімнатах колишнього пансіону при Златопільській Гімназії. Але число читачів щораз зростало. До бібліотеки йшли й неписьменні. Для них тут організовували голосні читання. В штаті бібліотеки був читач.

В міру надходження нових книг і газет тут зростав, і штат працівників на громадських засадах. Платними працівниками були тільки завідуюча та читець. Незабаром бібліотека стала настільки притягальним культурно-освітнім закладом, що тут щовечора стали влаштовувати невеликі спектаклі, диспути, літературні суди тощо.

Використовувався й "чарівний ліхтар'' для показу картинок на революційні теми. Цікаво проводилися вечори, присвячені пропаганді книги про життя й діяльність В.І.Леніна. Велику аудиторію збирали вечори про будову Всесвіту, про несумісність науки й релігії та про героїку громадянської війни.

1924 року бібліотеку було переведено до приміщення колишньої дівчачої гімназії. Тут бібліотека знаходилася до початку Вітчизняної війни. Штат працівників зріс до 5 осіб. Один працівник займався спеціально обслуговуванням дітей. Книжковий фонд за ці роки був майже повністю обновлений. В читальному залі завжди був великий вибір газет та журналів. Тут часто відбувалися зустрічі з визначними людьми міста. Кілька разів перед читачами виступив письменник Семен Сумний, який майже кожного року приїздив сюди на відпочинок.

На початку 1930 року Златопільську міську бібліотеку відвідав член уряду Радянської України Юрій Михайлович Коцюбинський. Він уважно ознайомився з станом справ, розпитував про те, які книги найчастіше питають читачі, чи є досить таких книг у бібліотеці, як пропагуються твори В.І. Леніна. Юрій Михайлович виступив перед читачами зі спогадами про зустрічі з Леніним, про боротьбу за встановлення і зміцнення радянської влади в Україні. На  закінчення   він     розповів   про  перспективи   розвитку   нашої країни   в

найближчі роки.

1939 року міська бібліотека була реорганізована на районну. Кілька років у бібліотеці працював завідуючим Володимир Захарович Леміщенко. Це був енергійний працівник. Він до безтями любив бібліотечну справу і вносив у неї багато цікавого. Число читачів піднялося до 800, а книговидача складала трохи більше 3000 прим. На той час це було чимале досягнення. З осені 1939 року стали організовуватися пересувки на селах. Спершу такі пересувки були тільки у великих селах, потім і в менших. Ця робота набрала широкого розмаху. Одному працівникові було доручено займатися спеціально пересувками. Планувалась мережа пересувок з розрахунком, щоб згодом замість пересувок там можна було організувати стаціонарну сільську бібліотеку на території кожної сільради.

В кінці січня 1941 року на території тодішнього Златопільського району налічувалося вже 62 колгоспних, шкільних та інших відомчих бібліотек. В них було 58800 прим. книг. Районна бібліотека, за словами районної газети «Сталінським шляхом» від 29 січня, була зразком хорошої роботи. Книжковий фонд районної бібліотеки виріс до 9497 примірників. Постійними читачами було багато мешканців міста і навколишніх сіл. Щоденно її відвідувало біля 50 осіб (див. "Кіровоградську правду" за 9 лютого). А всіх читачів разом з пересувками і пунктами книговидачі нараховувалося більше 2000 осіб.

З перших днів Великої Вітчизняної війни бібліотека посилила пропаганду  патріотичних почуттів  через читання, обговорення кращих книг. Був організований куточок з книгами про захист Батьківщини, про видатних вітчизняних полководців, про Радянську владу.

         Леміщенко з дружиною просилися в діючу Армію. За рішенням райкому партії та райвиконкому їх було залишено в тилу ворога. На квартирі у них був встановлений радіоприймач. Його було заздалегідь старанно замасковано. Навколо Леміщенків організувався гурток справжніх патріотів. Вони більше року користувалися приймачем, записували   зведення  Радінформбюро,  розмножували від руки і поширювали в місті й на селах. За  браком   інших  місць, де можна було б збиратися для відвертої розмови,  в    приміщенні бібліотеки завжди було багато молоді.      Леміщенко     проводив пропаганду правдивих відомостей про становище    на   фронті, про брехливість німецької пропаганди тощо. Разом  з тим молодь збирала відомості  про кількість і розташування німецьких і румунських військ, про їх оснащення, напрямок руху тощо. Як потім вияснилося, всі ці дані передавалися керівництву Капітанівського загону підпільників. Молодь займалася також збором трофейної зброї та спорядження. І теж передавалися в Капітанівку.

            Але  одного дня до бібліотеки завітав німецький офіцер. За ним прибіг перекладач і догідливо перекладав його зарозумілу промову до працівників бібліотеки.

Німець через монокль гидливо оглянув книги і бібліотечний інвентар, поторгав рукою в рукавичці кілька книг і підшивок журналів. Настала тривожна тиша. Леміщенко, не дивлячись на виняткове самовладання, стояв білий, мов стіна. Готовий вибухнути криком на знахабнілу "надлюдину". Поволі бігли хвилини. Нарешті офіцер процідив крізь зуби:

- Для місцевих українських тубільців немає ні найменшої потреби мати свою бібліотеку і користуватися нею. Німці переможуть Росію і стануть тут господарями на віки-вічні. Вони й думатимуть за українців, розвиватимуть свою культуру і
поширюватимуть її на колишніх українських землях!...

Офіцер засміявся. Йому подобалося говорити і повчати. Перекладач дерев'яним язиком ледве встигав перекладати, хоч у цьому не було потреби – працівники  добре знали німецьку мову. Нарешті вдовольнивши свою пихату натуру, офіцер додав:

- Українцям лишається дякувати німецькому війську і фюрерові за визволення від більшовиків і працювати для Великонімеччини. Працювати день і ніч. А не читати книги.

- Пад-лю-ка! - прошипів Леміщенко.
- Вас загд ер? Що він сказав?

          - Ер  загт - дас   тст  варгайт,   герр  офіцір! - виручив перекладач, і підморгнув бібліотекарям - Він сказав, що все правда!...

На закінчення візиту офіцер наказав вибрати читацькі формуляри на всіх комуністів і комсомольців, що користувалися послугами районної бібліотеки, бо в місті не лишилося ніяких документів.

              Другого дня Леміщенко  приніс  комендантові  купку   карток, але в місті не було  жодного власника тих карток - це були мертві та вибулі люди.  Решта формулярів були надійно замуровані в підвалі.

Там же були сховані й цінніші книги.

Бібліотеку було закрито.

Кілька разів її грабували німці та румуни. Героїчними зусиллями групи молоді основний фонд було сховано і роздано читачам. Кожної ночі молодь потай пробиралася в бібліотеку і виносила книги. В цих походах багато разів бував Анатолій Григорович Шрамчевський. Він зберіг значну частину книг.

Взимку 1943 року в приміщенні бібліотеки німці поставили коней. Книгами опалювали груби, стелили собі й коням...

         В ніч на 11 березня 1944 року бої розгорілися безпосередньо на східній околиці міста. Навальним наступом радянські війська прорвали німецьку лінію оборони і звільнили місто. Сумна картина постала перед нашими солдатами.

Учасник цього наступу офіцер Олексій Олексійович Рудаков згадував про це так:

- Місто лежало в димних руїнах. Відступаючи, фашисти порозкидали й поставили в людних місцях кілька тисяч мін. На базарній площі висіли трупи повішених патріотів. Ми не могли без сліз дивитися на них, на місто. На грудях повішених були доски з написами: "Я - партизан", "Я допомагав партизанам" чи "Я не виконував розпорядження німецьких властей ".

Командування одразу ж виділило групу солдатів для розмінування. Тільки в приміщенні бібліотеки та на подвір'ї біля неї було знайдено 50мін.

В одній з кімнат бібліотеки було знайдено купу закривавленого одягу,   шматок   вірьовки   з   слідами   крові   і   палітурку   від   книги   з вишкрябаним на ній гвіздком  написом   -   "Не бути ворогові на нашій землі! Пpoщайтe, товариші! Смерть німецьким окупантам!"

Райком партії і райвиконком зробили все можливе, аби тільки по швидше відремонтувати приміщення бібліотеки. Вже через місяць після визволення тут було зібрано кілька сот книг і почала функціонувати бібліотека. Більшість читачів ішли сюди не по книги, а приносили сюди збережені бібліотечні книги і свої власні. Десятки ентузіастів допомагали розшукувати закопані книги, сушити їх і ремонтувати.

Не    дожив    Володимир     Захарович    до    визволення.     Його заарештували окупанти, страшно катували  і відправили в невідомому напрямку. Разом з ним  загинула і його дружина, теж комуністка. Після війни у яру край міста знайшли кістяки десятків загиблих. Один кістяк нагадував Леміщенка - він зроду кульгав на одну ногу. З почестями їх було перенесено в центр міста, у міський парк біля першої школи.

         Влітку 1944 року на адресу бібліотеки прибула перша партія посилок з книгами з Грузії і Вірменії. Тут були твори Пушкіна, М.В.Гоголя, Тараса Шевченка, Янки Купали та інших класиків вітчизняної і прогресивної зарубіжної літератури. Згодом стали прибувати книги із Сибіру та з середньоазіатських республік.

Це були щедрі дарунки наших братів. Цими книгами була значно поповнена районна бібліотека. 1945 року почав, діяти союзний резервний фонд дублетної літератури. З нього  бібліотека одержала майже тисячу книг.

В 1945 році від районної бібліотеки відділилася районна бібліотека для дітей та юнацтва (тепер районна дитяча бібліотека).

Восени 1946 року обидві районні бібліотеки перебралися у більш пристосоване для них приміщення на вул. Леніна (тубдиспансер).

Протягом перших п'яти років після визволення в основному були ліквідовані збитки, нанесені окупантами. А ці збитки, за повідомленнями районної газети від 10 березня 1949 року, становили неабияку велику суму -504 662 488 крб. Вдалося врятувати і зібрати після вигнання фашистів ледве п'яту частину колишнього книжкового фонду. Збиток обчислювався лише по бібліотеці майже на 100 тисяч карбованців.

В  наступні роки районній бібліотеці багато допомагали підприємства та установи міста, колгоспи району, передаючи частину своїх коштів культфонду на придбання книг та обладнання.

9       січня 1945 року районна газета кинула клич: "Кожному колгоспові — свою бібліотеку". На кінець року в Капітанівці книжковий фонд колгоспної бібліотеки складав, 1000 примірників. Бібліотека мала 200 читачів. Колгосп відпустив 2000 крб. на придбання книг. Слідом за капітанівцями взялися до організації своєї бібліотеки листопадівці. Голова колгоспу ''Комуніст" М. Свистун виступив на пропозицію районної бібліотеки в районній газеті із
змістовною статтею, в якій писав "Створимо бібліотеку, бо наявна при сільраді бібліотечка не задовольняє запитів. Колгосп асигнував на 2000 карбованців". Замість пересувки від районної бібліотеки в Межигірці  заснувалася сільська бібліотека, придбано книг на 100 крб. взялися до закупки книг колгоспи: сіл Турії, Тишківки, Андріївки та ін. Значним поштовхом до розширення мережі масових бібліотек у районі послужила нарада секретарів, парторганізацій працівників сільських бібліотек. Питання роботи бібліотек району вперше обговорювалося так широко й конкретно. На кінець 1956 року в районі було дві районні, 14 сільських та приклубних бібліотек загальнодоступного користування. На кінець року їх послугами користувалися 7390 читачів, яким видано 113252 прим. літератури. Книжковим фонд складав 54542 примірники. В серпні 1957 року були відкриті ще 2 приклубні бібліотеки в Розсохуватці (тепер Берегове) та друга сільська в Турії. Через деякий час відкрилася друга бібліотека в селі Оситняжці.

Районну бібліотеку з 1956р. по 1985р. очолював Бойко Іван Кіндратович. Великий знавець бібліотечної справи, досвідчений книголюб, він бережливо ростив бібліотечні кадри, вміло пропагував із своїм колективом друковане слово. Всіма визнаний краєзнавець. Це був час росту бібліотечних фондів, читачів і виданих їм книг.

Велика заслуга в розвитку бібліотечної справи, зокрема, по роботі з дітьми, належить Чорновірову Івану Дементійовичу.

В листопаді 1959 року проведено об'єднання Златопільського і Новомиргородського районів. Число бібліотек в об'єднаному районі складало - 25, а разом з приклубними - 31. За 1959 рік число читачів становило   14145, а книговидач -  267310.  Книжковий фонд виріс до 132301 прим.

         1963 року Новомиргородський район було ліквідовано, територію передано до Маловисківського району. Місто Новомиргород стало центром Новомиргородського промислово-виробничого району.

4   січня    1965   року   Новомиргород   знову  став   районним центром.    До    складу     району     увійшли     також    населені    пункти Петроострівської, Жовтневої та Первомайської сільради колишнього Хмелівського району. У відновленому Новомиргородському районі налічувалося дві районні, дві міські, одна селищна та 26 сільських бібліотек.

         З 1979 року бібліотеки району централізувались в єдину ЦБС (централізовану бібліотечну систему). З 1992 року бібліотека знаходиться в приміщенні міської ради по вулиці Горького 10.  В 2004 році пройшла децентралізація бібліотечної системи. В районі діють дві рай. бібліотеки, одна селищна, дві міських та 23 сільських бібліотеки.

         Районна бібліотека сьогодні налічує 44 224 тис. примірників книг, обслуговує 1705 читачів, є головною бібліотекою району, організаційно-методичним центром масових бібліотек, що забезпечує координацію роботи бібліотек всіх систем і відомств, базою відділу культури, туризму та культурної спадщини РДА по розвитку бібліотечної справи в районі. З 2008 року у книгозбірні діє ІРЦ. Очолювала бібліотеку з 1985 по 2011  рік Малєєва Таміла Іванівна.

          З 2011 року директором бібліотеки працює Заграєнко Світлана Григорівна.