Король українського гумору


(1889-1956)

До 125-річчя від дня народження 
Остапа Вишні, українського письменника,
новеліста, класика сатиричної прози ХХ століття

"Пошли мені, доле, сили, уміння, талану,
чого хочеш - тільки щоб я хоч що-небудь
зробив таке, щоб народ мій у своїм титанічнім труді, 
у своїх печалях, горестях, роздумах, ваганнях, - - щоб народ
мій усміхнувся!... Я - слуга народний!
І я з того гордий, я з того щасливий!"
                                                     Остап Вишня

"Усмішки Остапа Вишні я полюбив.
Полюбив їх за те, що вони запашні,
за те, що вони ніжні, за те, що вони
смішні і водночас глибоко трагічні..."
                            М.Хвильовий


             Цьому видатному гумористові випало жити в пору великих соціальних зрушень, у період світлих надій і чорної розлуки, епохальних звершень і масового терору, його унікальний сатиричний хист сягнув висоти якраз у часи утвердження кривавої диктатури Сталіна, проте саме йому, найталановитішому серед відомих українських сміхотворчів, удалося вижити й дочекатися "відлиги", коли вперше за чверть віку століття з'явилися сприятливі умови для творчості. Можна тільки уявити: багато він міг би зробити, якби в період найвищого розквіту не зазнав нищівного удару. З нещасть, які випадали в історії людства на сатириків, либонь, жодне не обминуло Остапа Вишню...
            Народився Павло Михайлович Губенко (справжн. ім'я майбутнього письменника) 13 листопада 1889 року на хуторі Чечва, що біля містечка Груні Зінківського повіту на Полтавщині (нині Охтирський район Сумської області). Через шістдесят років після цієї події він запише в щоденнику: "Я, такий собі Павлушка, селянський син, бігав без штанів по Груні на Полтавщині (недалеко Чернеччина, недалеко Охтирщина, отам, де Монастирщина), бігав, швиряв картоплю, драв горобців, била мене мати віником і навіть горнятками череп'яними кидала в голову. Спасибі матері!".
           Родина Губенків була велика та багата дітьми, мала їх аж тринадцять, серед них - два майбутніх сміхотворці - професіональні гумористи, адже не тільки П.Губенко, а і його брат став письменником та творив під псевдонімом Василь Чечвянський.
           Батьки письменника були охочі до жарту й добре відчували комічне. Мати, Параска Олександрівна, мала веселу вдачу, знала безліч народних приказок і прислів'їв, якими густо пепесипала свою мову. А про батьків характер чи не найкраще свідчить такий епізод. Перед смертю йому дали для прочитання та підписання заповіт, він зібрав останні сили й почав уважно читати вголос: "Я, Михаил Кондратьевич Губенко, при полном разуме и памяти, завещаю жене и наследникам движимое и недвижимое, при сем..." -дійшовши до цих слів, батько поставив підпис та сказав: "При сем руку приложил и ноги протянул Михаил Кондратьевич Губенко". Це були його останні слова.

                "Батьки в мене були грамотні, - згадував письменник.- Тобто вони вміли читати й писати. Бібліотеки вдома ніякої не було. Із книжок, що були в нас у хаті, пригадую тільки дві: євангелію у червоних палітурках і переплетений за якийсь праминулий рік журнал "Русский паломник". Де він узявся, той "Паломник", бог його відає. Не пригадую, щоб батько коли читав євангелію, він тільки ретельно записував на останньому чистому аркушикові, коли хто з нас, дітей, народився... Коли він записав увесь той аркушик, довелося приклеїти ще один, не вміщалися новонароджені. Мати, пригадую, дуже часто вдавалася до "Русского паломника".Суботами, ввечері, обов'язково читався "Паломник".
                  Коли вже пішли в школу, навчилися читати, книжки ми брали в бібліотеці, що була в містечку при волосному правлінні. Бібліотека, щоправда, була невеличка і на всю величезну волость одна; книжки були зачитані, підклеєні, переклеєні, та, проте, читати їх було можна.
                  Родина жила дуже бідно, та все ж батько мріяв дати освіту всім дітям. Коли Павлові виповнилося шість років, його віддали до місцевої початкової школи. Він дуже рано навчився читати та полюбив книжки, завжди брав їх з собою, коли бігав із товарищами до лісу, на річку, у поле, із захопленням переповідав друзям прочитане.
                  Малий Павло вчився охоче, наука давалася легко, тому після Зінківської двокласної школи мріяв продовжити навчання в учительській семінарії. та, на жаль, батьки не могли собі цього дозволити, адже в родині підростало ще багато дітлахів, тому було вирішено, що хлопчик продовжить навчання у військово-фельдшерській школі Києва, де вже рік навчався брат Василь. Там діти Михайла Кіндратовича як відставного солдата утримувалися державним коштом, що було неабияким полегшенням для сім'ї. І хоч болісно було хлопцеві розлучатися зі своєю солодкою мрією про вчительство, довелося студіювати медицину.
                 Зрештою, він і тут учився чудово, багато читав, дуже полюбив театр, не пропустивши, мабуть, за час навчання жодної прем'єри. Садовський, Саксаганський, Заньковецька, Мар'яненко - митці, які назавжди залишили в серці Остапа Вишні ніжну прихильність до театру. Мабуть, ця любов і його самого не раз виводила на сцену у фельдшерській школі і в селі, під час канікул, де займаючись у сільському драматичному гуртку, він із захватом грав "Халимона-хвершала" у водевілі М.Кропивницького "Крути, та не перекручуй" та інші ролі з українського класичного репертуару.
                 Після закінчення навчання у військово-фельдшерській школі Павло відслужив у армії, потім аж до 1917 р. працював у хірургічному відділенні лікарні Південно-Західної залізниці в Києві. Там його полюбили всі: і персонал, і хворі, які чекали його чергувань, наче свята.

      
     


        Умів поговорити з людьми, підбадьорити, розвеселити смішними історіями, що їх тут же придумував. Але, певно, не судилося Павлові бути лікарем, хоча, поза сумнівом, і в цій галузі мав би успіх, бо від природи був талановитою людиною. Незважаючи на здобуту професію, мріяв хлопець учитися далі, тому наполегливо займався самоосвітою. На цей час батько вже помер: потрібно було допомагати родині, бо лише він і брат Василь ледь-ледь звелися на ноги. Працював і одночасно готувався до екзаменів на атестат зрілості. Успішно склав їх і 1917 р. вступив на історико-філологічний факультет Київського університету, якого закінчити так і не довелося. Були то роки розлуки, революції, громадянської війни, голоду. Про свої студентські роки письменник згодом писатиме; "Як ударила революція - завертівся. Будував Україну. Бігав з Центральної Ради в Університет, а з Університету в Центральну Раду. Тоді до святої Софії, з святої Софії до "Просвіти", з "Просвіти" на мітинг, з мітинга на збори, з зборів у Центральну Раду, з Центральної Ради на з'їзд, із з'їзду на конференцію, з конференції в Центральну Раду. До того було ніколи, що просто страх... Хотілося, щоб і в війську бути, і в парламенті бути, і в Університеті бути, і по всіх комітетах бути, і на національний фонд збирати, і пісень співати. Та куди вам? Де співають - там і я! Де говорять, - там і я! Де засідають, - там і я. Державний муж - одне слово" Хіба тоді було до навчання?
        Студент П.Губенко під час революції справді виявив неабияку громадську активність. Йому, молодому та завзятому, але дещо наївному хлопцеві, здалося, що на звільненій від трьохсотлітнього царського гніту Україні вже почалося достеменне національне відродження, і як громадянин він прагнув особисто поринути у вир подій, зробити щось корисне у вирішальний для батьківщини час. Доля привела Павла в ті буремні часи до Кам'янця-Подільського, адже тоді йшла громадянська війна, під час якої чимало українських інтелігентів, рятуючись від можливих репресій, перебралися подалі від Києва, здебільшого - до Кам'янця.
Саме в місті над і почалася його літературна праця. У газеті  "Народна воля" 2 листопада за підписом П.Грунський було опубліковано його перший сатиричний твір "Демократичні реформи Денікіна (Фейлетон. Матерілом для конституції бути не може)". З появою цієї публікації до автора прийшов успіх і можливість подальшого співробітництва з газетою. Фейлетони Павла Грунського друкують мало не щодня, сперщу - "Народна воля", пізніше - есерівська газета "Трудова громада", де автор з того часу й працював, а водночас писав і друкував дописи, фейлетони, гуморески, часто виступав перед селянами. За ту його активну діяльність у добу УНР 1920 р. був заарештований органами ЧК як "особливо небезпечний контрреволюціонер" та, на щастя, після арешту його не розстріляли, а справу відправили на додаткове розслідування до Харкова.
          Через півроку, після детального з'ясування характеру його дій і ретельного вивчення змісту написаних творів, звільнили. Діяльну участь у вирішенні його долі в той драматичний момент узяв В.Елланський (Блакитний), засновник і редактор журналів "Всесвіт", "Червоний перець". Через вісім років, коли вже не буде на світі  полум'яного Василя, як називали його друзі, Остап Вишня напише: "На життьовій путі кожного смертельника зустрічаються люди, що ніякі стонадцять смертей не зітруть їх з твоєї пам'яті, не вирвуть з твого серця. В моєму житті був Василь Блакитний. Він стоїть у моїй свідомості як дороговказ на грані двох різних для мене світів. Поділив Василь Блакитний моє життя на дві половини: "До Блакитного" і "Після Блакитного".


                                                                                                    Василь Еллан-Блакитний


         В.Еллан-Блакитний не тільки допоміг Остапові Вишні уникнути тюрми, а й влаштував на роботу до газети "Вісті ВУЦВК" на посаду перекладача. Залучивши до роботи у часописі тоді ще невідомого П.Губенка, В.Еллан-Блакитний відкрив йому найперспективніший шлях творчого зростання. Перебуваючи на гребені життєвої хвилі, Остап Вишня працював, за його ж словами, "як чорний віл", створюючи майже щодня по фейлетону.
         Працюючи над розв'язанням найзлободенніших публіцистичних завдань, він творив літературу, якій судилося довге й прекрасне життя. Під його пером жанр українського фейлетону сягнув істинних висот художності. Слід визнати, що наша література ні тоді, ні тепер не мала й не має фейлетоніста такого масштабу. В особі Остапа Вишні українский читач уперше побачив сатирика - громадського діяча.
              
                                                                

         Відтоді й починається довгий шлях Остапа Вишні в літературі. Праця в газеті стала для нього доброю життєвою школою. Співпрацював П.Губенко і в "Селянській правді", яку очолював С.Пилипенко, майбутній лідер письменницької організації "Плуг", редагував "Червоний перець". 22 липня 1921 р. у "Селянській правді" з'явилася усмішка "Чудака, їй-богу!", уперше підписана псевдонімом Остап Вишня. У різноманітних газетах і журналах охоче друкують його гуморески, усмішки, фейлетони.
         1923 року у Харкові вийшла книжка "Сільськогосподарська пропаганда". Авторів було два: Марк Твен і Остап Вишня. До збірки ввійшло класичне оповідання Марка Твена: "Як я був редактором сільськогосподарського часопису" і кілька гуморесок Остапа Вишні. Дебют українського письменника виявився справді символічним. Обидва автори - Марк Твен і початківець - були первокласними газетарями, обидва з часопису пішли у велику літературу, обом випало стати поруч у світовому храмі майстрів сміху.
 
                                                                                        Марк Твер, Шолом-Алейхем, Остап Вишня


             З упевненістю можна сказати, що мало хто з письменників того часу був таким близьким до народу, як Остап Вишня, який ніколи не забував та не цурався свого коріння, постійно відвідуючи не тільки рідне село, а й багато інших місць "у глибинці". Географію його мандрів легко вивчати за творами, бо жодного разу сатирик не повертався навіть з короткочасної поїздки без циклу фейлетонів, а з тривалих відряджень приїжджав з готовими до виданням рукописами. Так,  "Сільські усмішки" з'явилися в результаті поїздки 1923 р. у с.Пасіки на Харківщині; "Кримські усмішки" - наслідок відпочинку в Нижньому Сімеїзі у травні - червні 1924 р.; збірка "Лицем до села" написана під час перебування в с.Мануйлівці на Полтавщині в липні 1925 р.; їде письменник на Всесоюзну сільськогосподарську виставку - і готовий цикл нарисів та репортажів; перебуває на лікуванні в Німеччині - привозить унікальну книжку подорожніх нарисів "Вишневі усмішки закордонні".

                                                                                


         Остап Вишня - письменник, який у 1920-х рр. заохотив мільйонні маси до читання української літератури.  Він був "королем українського тиражу". За життя побачило світ понад 100 збірок його творів, деякі з них неодноразово перевидавалися. Популярність митця зростала з кожним днем. Люди сміялись, тільки-но побачивши його підпис під гуморескою, наперед смакуючи її зміст. Його твори робили тиражі газетам, у яких друкувались. Він скоро завоював село, його ім'я стало чи не найпопулярнішим після Т.Шевченка, адже півмільйонний тираж книжки в ті часи ( кінець 1920-х рр.) був надзвичайно великим.
        У 1924 році вийшло дев'ять збірок Остапа Вишні, у 1927 - 15, 1929 - 28. Серед них - найпопулярніші - "Вишневі усмішки сільські", "Вишневі усмішки кримські" (1925), "Українізуємось" (1926), "Вишневі усмішки театральні", "Моя автобіографія" (1927), "Вибрані твори (1929), "Усмішки. Т.1" (1929), "Вишневі усмішки закордонні" (1930), "Усмішки" в 4 т. (1928, 1930). "Усмішки" уже в 1920-ті рр. дійшли до російського читача, побачили світ білоруською та єврейськими мовами.




          У  ті роки Остап Вишня був не єдиним представником "веселого цеху". В.Еллан-Блакитний, С.Пилипенко, В.Чечвянський, Кость Котко, М.Годованець, О.Ковінька, П.Капельгородський - ці письменники також працювали у жанрі сатири і гумору. Але ту неповторну "країну веселої мудрості" (як назвав її Олесь Гончар) створив саме Остап Вишня.
         Офіційно П.Губенко тривалий час не був членом письменницьких організацій. У той період він підтримував дружні стосунки з М.Хвильовим та М.Кулішем. Саме разом з ними наприкінці 1920-х рр., після ліквідації ВАПЛІТЕ, він став одним із організаторів літературного об'єднання Пролітфронт, метою якого було об'єднання найкращих  літераторів для створення  вільного розвитку української літератури. На початку 1930-х рр. через посилення політичного тиску Пролітфронт припинив своє існування, але це був лише початок страшного лихоліття.


          У той час стали відчутними зміни в суспільстві країни. 1930 р. став останнім роком масових видань Остапа Вишні. Саме тоді було ліквідовано "Книгоспілку", яка так багато зробила для розвитку української культури,випустивши за вісім років понад три тисячі назв тиражем 36 мільйонів примірників. Остап Вишня друкувався здебільшого в "Книгоспілці" й Держвидаві України, отже утратив один із важливих каналів спілкування з читачем.
          1930 р. з'явилася в пресі й перша "ластівка" - стаття "Що таке Остап Вишня", яка обіцяла письменникові аж ніяк не літературну весну, автора "Усмішок" звинуватили в тому, що його твори носять "войовничий антикультурницький  характер, є неправдивими та шкідливими для радянського читача". Ув'язненню Остапа Вишні передували й інші подібні матеріали, що почали все частіше з'являтися у пресі. Це були, по суті, політичні ордери на арешт письменника. Поява подібних  статей, спрямованих проти того чи іншого митця, означала, що розпочалося цькування письменника, тому арешт уже був лише справою часу.
          Останній довоєнний цикл "Усмішок" Остап Вишня написав навесні 1930 р. після поїздки в Барвінкове "на колективізацію". Відтоді й до самого арешту в грудні 1933 р. письменник до сільської тематики не повертався. Годі й думати, що Остав Вишня не знав, що там відбувалося: більшість з родини Губенків і тоді жила в Груні. Письменник, звісно, не міг бачити, що під впливом боротьби з куркульством була розгромлена економіка села, брутально зневажені права сумлінного трударя. Тож чи до гумору було тоді?
  
                                                                             Павло Губенко (праворуч) в Ухтпечлазі. 1937 рік. Фото: pilipyurik.com

 

         Сучасники згадують, що письменник у післявоєнні роки, коли мова заходила про його освіту, бувало, скаже, скаже: "Десятирічка", - й лукаво усміхнеться. Те, що він мав на увазі, аж ніяк не стосувалося навчання у школі. "Десятирічка" у життя Остапа Вишні справді була, але про цей "навчальний заклад" у роки сталінського режиму взагалі не прийнято було говорити. Пізніше офіційні особи та джерела згадували про трагедію великої людини, але - ніби сором'язливо, як про таке собі прикре непорозуміння.
         Що ж інкримінувалося Павлу Михайловичу? Якщо статті з брудними політичними ярликами друкувалися в періодиці, починаючи з 1927 р., то ордер на арешт письменника був підписаний 7 грудня 1933 р. Саме відтоді почався відлік днів його жахливої "десятирічки".
          25 грудня 1933 р. вийшла постанова, у якій стверджувалося, що "перебування письменника на волі - небезпечне" - і що необхідно вжити запобіжних заходів, тобто "тримати під вартою". У цій же постанові письменника звінуватили "у тому, що він належить до української контрреволюційної організації, що прагнула повалити Радянську владу збройним шляхом..." Під слідством митець перебував до 4 квітня 1934 року, зазнав численних тортур і допитів, нарешті не витримав і "зізнався" в усьому, чого домагалися від нього слідчі. Його засудили до розстрілу, однак вирок замінили десятирічним ув'язненням у північних таборах.
          За спогадами дружини митця Варвари Олексіївни, до місця ув'язнення чоловіка супроводжували у вагоні аж три конвоїри як особливо небезпечного політичного злочинця. А далі був піший етап до столиці Ухтпечлагу, міста Чиб'ю. Приблизно вісім місяців Остап Вишня перебував там, працюючи в редакції табірної газети " Северный горняк". У той час йому вдалося вести щоденник, з якого родина пізніше змогла довідатися про життя та роботу Павла Михайловича за той період. остапу Вишні волею трагічних обставин судилося стати літописцем першої (ювілейної) п'ятирічки Ухтпенчлагу. Книжка називалася "5 лет борьбы за недра тайги и тундры" й мала складатися з чотирьох частин.
          У цей час в'язень отримав дозвіл на побачення з дружиною,  і Варвара Олексіївна "гостювала" у чоловіка весь липень 1934-го, а 5-го серпня змушена була залишити Чиб'ю, бо в Харкові на неї чекали двоє малолітніх дітей - донька Марія й син Павла Михайловича від першої дружини, яка померла 1933 р., В'ячеслав.

         

                                                                                                Варвара Олексіївна з чоловіком



         1 лютого 1935 року Остапа Вишню було відправлено по найстрашнішому етапу - він мав один пройти через зимову тундру і тайгу відстань від Чиб'ю до віддаленого рудника Єджид-Кирта. Однак друзі Павла Михайловича вмовили начальника табору дозволити в'язню супроводжувати запряжені конячиною санчата з геологічними приладами. Така "хитрість", можливо, і врятувала остапа Вишню від замерзання чи від нападу хижих звірів. На новому місці його призначили плановиком копальні, і він працював там упродовж трьох років - аж до останнього свого етапу наприкінці 1938 р.
        Про останній етап Остапа Вишні існує кілька версій. Одну з них оповідала Варвара Олексіївна, очевидно, зі слів чоловіка. Дорогою з копальні Єджид-Кирта в центр Ухтпечлагу в конвоїра стався напад апендициту, і фельдшер Павло Губенко змушений був опікуватися хворим, якому підставив своє плече. Через хворобу конвоїра та погодні умови ( на той час настала рання зима) етап з одного ув'язненого прибув до місця свого останнього призначення з великим запізненням, коли хвиля знищень політв'язнів уже минула. Новий табірний начальник тільки і зміг вигукнути від здивування: "И это враг народа?"Можливо, це й вирішило подальшу долю письменника - його помістили для лікування в медичний ізолятор і протягом останніх п'яти років він працював фельдшером, хоча майже втратив на цей період зв'язок із сім'єю.
Звільнення письменника

       Наприкінці 1943 р. Остап Вишня несподівано опинився на свободі. З чийого наказу це було зробдлено, невідомо. Не знав прихованого сюжету події і сам засланець. Як згадують рідні письменника на основі його скупих оповідей, за півроку до звільнення, тобто влітку 1943 р., жорна диявольського млина репресій раптово спинилися. Зміну в ставленні до себе письменник сприйняв дуже гостро, бо 1938 р. уже було подібне: його відправляли в далеку подорож, з якої не повинен був повернутись. Цього разу все відбувалось загадковіше. Його переодягли в щойно зшите вбрання, трохи підгодували і відправили до Москви. А там 3 грудня - за рішенням НКВС - звільнили. На 23 дні раніше визначеного вироком строку.
       Що стало причиною такої безпрецедентної на той час акції, сьогодні можна лише здогадуватися. Хто перший порушив клопотання про звільнення Остапа Вишні, точно не знав ні сам Павло Михайлович, ні його родина. Проте звільнення письменника добивалися кілька осіб, насамперед тодішній голова Спілки радянських письменників України М.Рильський, а також Ю.Яновський і все те коло літераторів, яке в 1943 р. було близьким до М.Хрущова й умовило його клопотати перед Сталіним щодо звільнення українських письменників. Із них першим і єдиним до смерті "вождя народів" вийшов на волю Остап Вишня.
       "Треба починати працювати в літературі, а отут (він торкнувся скроні) - жодної думки... Мабуть, я вже не зможу писати...", - так казав Остап Вишня дружині відразу після повернення із заслання. Але поступово родинне тепло, увага друзів зробили свою справу. Письменник повертався до життя і творчості. Звісно, багато чого навіки залишилося в минулому. З таборів повернувся морально зломлений, мусив виконувати роль слухняного служителя партійної ідеології. "У Вишні був аеликий сміх, та його витравили", - скаже про нього в щоденнику Григір Тютюнник.
        Першим друкованим твором у післятаборовому житті митця була його усмішка "Зенітка", опублікована 26 лютого 1944 р. у газеті "Радянська Україна". Потім вона з'явиться  в багатьох фронтових газетах, часто звучатиме по радіо.




       



         Не дуже затишно жилося письменникові й на волі. Звичайно, краще, ніж за колючим дротом, але ярлик контрреволюціонера й терориста, пришпилений на суді в березні 1934-го, сановні благодійники забули зняти. Ця обставина не могла не впливати на вторчість Остапа Вишні аж до 25 жовтня 1955 р., коли його було повністю реабілітовано. Правда, жити йому відтоді лишалося менше року... Вражає, як у таких несприятливих творчих умовах гумористу вдалося написати стільки чудових речей, серед яких чимало й справжніх шедеврів.
         Остап Вишня почав співпрацю з журналом "Перець", випустив нові книжки, багато часу присвятив перекладам творів М.Гоголя, Марка твена, О'Генрі, Я.Гашека, а після офіційної реабілітації став членом правління Спілки письменників України.
        Отже, зовні життя Остапа Вишні в останнє десятиліття було благополучним: виходили книжки, він мав вірних друзів, чудову сім'ю, матеріальний статок, добрі побутові умови.Але душу ятрили не тільки спогади про минуле. Почуттям тривоги пройняті рядки щоденника, написані щиро, проте й не без остороги: адже твір могли читати сторонні задовго до смерті автора, тому про пекучі проблеми тогочасної доби написано стримано. Більшість записів - про літературу, загальнокультурні справи...

        Незважаючи на хворобу, Остап Вишня багато їздив, часто виступав перед читачами. 1956 р. вийшли його твори в 2-х томах, де вперше за чверть століття перевидано кілька десятків довоєнних фейлетонів і гуморесок. Його читали мільйони, його живий голос чули сотні тисяч. Він добре знав, що народ його шанує, любить. І письменник до останніх днів не поривав з ним зв'язку: ще за тиждень до смерті виступав перед читачами в Каховці на Хесронщині.
       Помер П.Губенко 28 вересня 1956 р. у Києві. 



           Тридцять п'ять років подарувала доля Остапу Вишні на творчу діяльність; з них третину йому випало прожити на засланні. Інша людина назавжди втратила б здатність сміятися, проте він знову прийшов до народу, що відродив письменника до нового життя.
            "Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!" - писав Остап Вишня на схилі віку. Він був дуже порядною людиною і, як то притаманно людям такого гатунку, вважав, що більшість людей теж схожа на нього.
             "Шляхетна наївність, - скаже хтось щодо тих його сподіванок.- Надіявся на сором людей, які давно стратили совість". А ми скажемо: може, тому й сподівався, що сам був совістю України.


По сторніках Календаря знаменних і пам'ятних дат/Державна наукова установа "Книжкова палата України імені Івана Федорова".- 2014.- № 4

Прочитайте в нашій бібліотеці:


     


     

Comments