На захист рідної мови й культури мовлення

           

Михайло   Голубець

 

НА ЗАХИСТ РІДНОЇ МОВИ Й

КУЛЬТУРИ  МОВЛЕННЯ

 

Львів - 2011

                                                                                             

 

                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  

УДК 811.161.2’38                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                            

ББК Ш 141.4-72

Г 62                                                                                

                               

М.Голубець.  НА  ЗАХИСТ   РІДНОЇ  МОВИ  Й  КУЛЬТУРИ 

                         МОВЛЕННЯ. Львів: Манускрипт, 2011. –      с.

                                                         

Проаналізовано стан рідної мови, причини зросійщення, збіднення й вульгаризації українського мовлення, подано перелік найуживаніших ненормативних слів,  запропоновано способи очищення розмовної мови від суржику та вульгаризмів і захисту краси, милозвучності, націєтвірної й державотвірної сили українського слова.

                                                                                                                                                      

Важливість проблеми …………………………..       3

 

Найяскравіші зразки російщення

та мовного недбальства …………………………       12

 

Зубожіння й вульгаризація …………………….         29

 

Що далі ?………………………………………….       38

 

Література ……………………………………….        47

 

Про автора ………………………………………         49

 

 

Рецензенти: дійсний член Папської Академії соціальних наук

                       (Ватикан), професор  С.Вовканич,  

                       кандидат  філологічних наук, старший   науковий

                       співробітник Г.Войтів,

                       кандидат філологічних наук, доцент О.Захарків

 

 

 

 

ISBN                                                          © М.Голубець

 

ВАЖЛИВІСТЬ    ПРОБЛЕМИ

 

                                                    Усунути деформацію мови, очистити її від

                                              спотворення, повернути нашій мові справжню

                                              народну красу  –  це  справа  честі  усіх  нас,  і

                                              старших,  і молодших, це природний обов’язок

кожного перед незалежною, вільною Україною.                                    Адже  і  мовою  нації  визначається  моральне  здоровя народу, його розвиненість, культур-                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                                  ність.  

                                           Олесь Гончар

 

 

Ґрунтовність слів О.Гончара полягає в тому, що вони стосуються кожного свідомого українця, кожного грамотного й небайдужого члена нашої громади, котрий повинен дбати про чистоту, багатство і красу рідної мови так само, як про національну безпеку, природну неповторність, історичну правду й культурні надбання рідного краю. Бо хоча маємо фундаментальні наукові монографії, науково-популярні книжки,  публікації в періодичних виданнях, всеукраїнській і місцевій пресі, постійні фахові передачі радіожурналу «Слово», хоча можемо користуватися матеріалами численних науково-практичних конференцій академічних інститутів і вищих навчальних закладів та двадцять років живемо в суверенній державі, а українська мова не позбулася тих глибоких деформацій, яких зазнала під час панування на нашій землі австро-угорського, польського, німецького й російського окупаційних режимів. Під впливом царських указів, валуєвських циркулярів, системних лінгвоцидів, під тиском політики «злиття націй», формування «єдиного радянського народу» і поширення «зрозумілої всім»  великодержавної одномовності українсько-російський суржик, люмпенізація (зубожіння) й вульгаризація продовжують нівечити наше мовлення.

Великоруський язик не сам дійшов до границі імперії, а його  допхали туди сотні тисяч російського війська, тюрми та Сибір… Російська мова є засобом досягнення ворожих для українства політичних завдань.

                                                 Іван Нечуй-Левицькийж)

 

   Сучасний суб’єкт живого мовлення настільки звик до чужорідних елементів у слововжитку, що не відчуває інтелектуального дискомфорту, а тим більше невідкладної потреби  захисту й очищення мови – визначальної ознаки нації і держави. Вихований в умовах страху й рабської покори, він не може виявити громадянську активність, усвідомити відповідальність за принизливий (порівняно з сусідніми державами) стан рідної мови, стати не лише вболівальником, а й активним захисником її чистоти, милозвучності та націєтвірної ролі…

Немає людини, яка б не робила помилок, але той, хто виправляє свої помилки, –- мудрець.

                                                     Китайська мудрість.

 

Мова, у визначенні професора О.Сербенської [1994], – неоціненний скарб народу, найповніший літопис його духовного життя, у її глибинах – філософський розум, витончений естетичний смак, багато справді поетичного чуття,  слід праці дуже зосередженої думки, сила надзвичайної чутливості до найтонших переливів у явищах природи, багато найсуворішої логіки, високих духовних злетів. Виховувати в собі повагу до мови, якою розмовляємо, – це, передусім, шанувати себе, виявляти повагу до народу, його  історії,  культури…  Це – дисциплінувати мислення і волю, тренувати

______________

     ж) Афористичні вислови запозичені з книги І.Фаріон [2009] і

         вибрані з інших наукових праць.

 

пам'ять. Високої  мовної  довершеності  досягає,  як  правило, та людина, яка  багато  працює  над  мовою,  прагне  правильно говорити,    виявляти у

мовленні – усному та писемному – свою індивідуальність, усвідомлюючи, що «Я є мова».

Як слушно зазначають З.Мацюк і Н.Станкевич [2007], «мованайважливіше знаряддя соціалізації людини…, вона є найдосконалішим, незамінним засобом етнічної (національної) єдності» (В.Чапленко), «найголовнішим і найміцнішим цементом, що об’єднує етнографічний народ і перетворює його в свідому націю» (І.Огієнко). У ній виявляється генотип нації, досвід її буття, закладено код нації, її ментальність. Мова – найважливіша ознака нації і спосіб репрезентації її у світі». Вона є універсальним засобом спілкування, засобом людського мислення – творення, оформлення і вираження думки, засобом обміну інформацією в усіх суспільно важливих сферах: освіті, науці, культурі, політиці, економіці, діловій сфері тощо. Формою її існування є мовлення – конкретний, практичний її вияв в усіх сферах життєдіяльності.

За І.Огієнком [1992], “Рідна мова – це найважніша основа,   що на ній зростає духовно й культурно кожний народ, ... рідна мова – то сила    культури, а культура – сила народу, ...  тільки рідна мова приносить людині  найбільше й найглибше особисте щастя, а державі – найсильніші патріотичні  характери. Без добре виробленої рідної  мови нема всенародної свідомости, без такої свідомости нема нації, а без свідомої   нації – нема державности, як найвищої  громадської організації,   в якій вона   отримує найповнішу змогу свого всебічного розвитку і виявлення”.

Тому так настирливо й постійно протягом століть царська й більшовицька влади різними засобами намагалися знищити українську мову – стрижень національної єдності й базовий чинник державності. А нащадки цієї влади в незалежній Україні роблять спроби будь-яким чином упослідити її, обізвати колгоспною, руйнувати прийняттям закону про двомовність, регіональність російської мови або хоча б визнати суржик як  перехідний вид мовлення, з розрахунком на те, що його подальше російщення призведе до занепаду української літературної мови.

Брутальна московська політика призвела до того, що мільйони українців обернено не лише на російськомовних, але й на російськопрізвищних. Так звана «природна українсько-російська двомовність», тобто духовно-моральне каліцтво мільйонів українців, - це наслідок 479 циркулярів, указів, постанов, інструкцій, розпоряджень про російщення українців.

                                                                      В.Лизанчук

Проаналізуймо прискіпливіше, що таке суржик! З.Мацюк і Н.Станкевич [2007] визначають його як «штучно змішану, нечисту мову, гібрид української і російської мов, що, безперечно, є загрозою для існування рідної мови, соціальним злом… Чистота мовлення – це відсутність суржику». Професор О.Сербенська [1994 ]трактує суржик « не як нашу вину, а як нашу органічну слабкість, хворобу, яку треба лікувати. Нашою виною, моральною хибою є хіба загальне лінивство, крутійство та лизунство (І.Франко) і, як неодноразово підкреслював Іван Огієнко, небажання пильно й ненастанно вчитися рідної мови… Нашою національною хибою й далі залишається той глибоко шкідливий стан, коли найавторитетнішим джерелом знання літературної мови стає: «Бо в нас так говорять!»  чи  «А мені так подобається». Нашою державною політикою ще не стало (як це є, наприклад, у наших сусідів) гасло «Все зробимо, щоб українське слово було прекрасним і мудрим».

Особливо потерпає від суржику усне українське мовлення, сфера вимови слів. На думку проф. Л.Масенко, 90% цієї змішаної мови східних українців становлять російські слова, які вимовляють по-українськи. У Галичині рівень ураження суржиком може становити 30-40%.

Суржик – це суміш морозива і мила. Ні їсти, ні помитися.

                                                              М.Петровський

Як зазначає О.Тараненко [2008], українсько-російський суржик деякі аналітики трактують як третю мову поряд з українською та російською, яка може викристалізуватися в умовах сучасної мовної ситуації в Україні. Дехто з російських і російськомовних політиків висловлює пропозиції надати суржикові статус літературної мови, яка об’єднувала б більшість українського населення країни. Інші готові визнати суржик діалектом, «притулком  українського слова, від якого ще можна було б повернутися до українства». Це означало б відмову українському народові у праві на самостійну українську мову. Далі згаданий автор розмірковує, що якщо причиною появи і розширення сфери функціонування українсько-російського суржику є потужний вплив російської мови в умовах масової українсько-російської двомовності, то основною внутрішньою причиною цього є відносно повільний процес утвердження української літературної мови як авторитетного та обов’язкового засобу спілкування, зокрема не- прищеплювання з дитинства навичок постійного користування нею. І хоча українсько-російська двомовність визначатиме мовну ситуацію в Україні ще протягом тривалого періоду, з розширенням поля функціонування української літературної мови і відповідним обмеженням використання російської мови соціальна база суржику поступово звужуватиметься.

Поряд із цим треба усвідомити, яку потужну мобілізаційну, консолідаційну, організаційну й захисну функції виконує мова. З цього приводу С.Караванський [2006] писав: «Надання колишній мові окупантів прав рівних з раніше упослідженою, а тепер державною мовою, означатиме повернення колишніх порядків у незалежній Українській державі. Але це те саме, що скасувати незалежність України і право українського народу на національне відродження, право, засвідчене самим фактом Помаранчевої революції. Це спроба ворогів революції упослідити українську націю. Інакше кажучи – це ніж у спину незалежності України».

Як вважає І.Фаріон [2009], «Одне з завдань нашого часу усвідомлювати: мова творить нації і держави, позаяк є духовним об’єднавчим чинником… Поневоленим є тільки те суспільство, громадяни якого не володіють національним самоусвідомленням. Звідси – цілковита байдужість і непорозуміння внутрішньої духовно-психологічної мотивації мовної норми … і нігілістичне трактування культури мовлення… Політична культура без мовної культури так само неможлива, як вільне суспільство без вільних людей». І продовжує: «Українська мова винятковий приклад блюзнірського втручання… в її історію (сотні заборон та обмежень з боку різної окупаційної влади – Польщі, Московії, Румунії, Угорщини, Австрії) та унікального більшовицько-московського винаходу: втручання у фонетику та лексико-граматичну матрицю мови. Коли вже неможливо було заперечити українську мову як самодостатню систему, що автоматично породжувала націю і державу, у 30-х роках ХХ ст. виникла ідея уподібнити її до російської мови. Політичним інструментом такої зміни стали урядові постанови та рішення, а звідси – задіяні внутрішньомовні чинники: зміна мовної норми».

«На жаль, від 1991 року і дотепер стверджує професор О.Захарків [2009], – на високих щаблях української влади майже нічого не зроблено для спростування фальсифікації, для прозріння дезорієнтованих жертв російщення, які, повіривши облудній політиці про неперспективність української мови, втратили національну гідність, зреклися рідної мови і мову колишнього колонізатора прийняли за свою». Але поряд з цим маємо «велике чудо Господнє, що дарована українцям мова попри царські цинічні заборони й радянські витончено-облудні методи руйнації вижила, живе і ще й нині не перестає дивувати й захоплювати своїм багатством та красою  навіть  чужинців,  які  нею  цікавляться.  Але зважмо:  йдеться   про

м о в у – безперечно, не про мовлення… Подумаймо разом, що і як робити, щоб ця найчарівніша квітка не опинилася під важким брудним чоботом. Не треба ворогів – самі топчемо її, святу… Навіть із трибуни парламенту антиукраїнські сили дозволяють собі послуговуватися мовою сусідньої держави і цим ігнорувати українську мову, одверто демонструючи зневагу до неї – можливо, власну інтелектуальну недолугість, яка обмежує розумові потенції до єдиної мови…»

Якщо людина не знає мови народу, на землі якого проживає, то вона є або гостем, або окупантом, або не має розуму.

                                                                        Ш.Бернар

«Знебарвлення, спрощення, примітивне калькування російських лексичних, граматичних і навіть фонетичних структур – ось тенденції сучасного українського мовлення. Однією з причин цієї недуги також, на наш погляд, є брак національної гідности. Кожному публічному мовцеві – педагогам, політикам, журналістам, священикам – треба працювати над індивідуальним мовленням, щоб було воно добірним, повнокровним».

Нова  русифікація  України  набагато страшніша… Вона  не  накинута нам ззовні, вона є  виплодом  хахла,  манкурта,  яничара, одержимого ненавистю до свого національного походження.     

                                               Д.Павличко                                                                           

Подаючи низку цитат наших відомих  мовознавців, ми мали на меті, з одного боку, показати наскільки глибоко й усебічно науково проаналізовано й  критично оцінено стан української мови та мовлення, з другого – наголосити на тому, що доля нашого мовлення в руках кожного з нас – українців – незалежно від віку, статі, освіти, посади та віросповідання, але, ясна річ, залежно від нашої національної свідомості, національної гідності, патріотизму й відчуття відповідальності за майбутнє нашої держави.

   Намагання федералізувати південно-східні області України, протиставити регіональну політику загальнодержавній, унітарній, антиконституційні ухвали деяких районних та обласних рад про надання російській мові статусу другої державної, антидержавні мітинги, зборища й демонстрації “Руского єдінства” в Криму, під’юджувані й підтримувані московськими емісарами, та багато інших шкідницьких подій свідчать про реалізацію в нашій державі спланованої антиукраїнської програми, яка, якщо не тепер, то, може, з часом призвела б до нового “возз’єднання братніх російського, білоруського та українського народів” і відродження  новітньої слов’янської імперії з двоглавим російським орлом та “єдиною російськомовною нацією”.

Посилаючись на професора Л.Масенко, проф. В.Лизанчук [2011] пише, що ситуацію з функціонуванням української мови можна охарактеризувати   терміном, відомим з івриту, - «хуцпа», що означає крайню межу нахабства й цинізму, коли, наприклад, молодик, який убив своїх батьків, вимагає від суду поблажливості – мовляв, він же сирота… «Такою хуцпою і є використання Європейської хартії місцевих або малопоширених мов (саме такий переклад Хартії є правильним) для впровадження російської як регіональної, а фактично – державної на території України». Тому маємо глибоко усвідомити, що за нібито невинним, прикритим Європейською хартією регіональних мов і мов національних меншин, намаганням надати російській мові статусу другої державної криється шовіністичний імперський план не просто мовної асиміляції, а великомасштабного російщення української економіки, політики, культури, науки, освіти, релігії, мислення і поведінки, аж до чергового поглинання України “єдіною і нєдєлімою”.  А це означає, що захист нашої українськості й державності має бути справою не лише українських державних правоохоронних, силових та адміністративних органів, а всього народу. Настала пора загального національного пробудження до постійної, наполегливої і самовідданої праці в усіх сферах життя.

Найделікатнішою і найважливішою є сфера мовного російщення, тим більше, коли вважають, що воно нібито неістотно впливає на економічну, політичну, соціальну та інші сфери. А насправді все навпаки. Як писав І.Огієнко[1992], “Рідна мова – то найголовніший наріжний камінь існування народу як окремої нації: без окремої мови нема самостійного народу”. Без рідного слова не можуть існувати українська культура, українські духовність, мораль і поведінка, а в умовах московитського агресивного оточення – й українська державність. Тому в цій публікації ми поставили собі мету продовжити огляд “наших рідних”, теперішніх (після проголошення незалежності) причин неприпустимо млявого відродження культури мовного спілкування, очищення української мови від російськомовного забруднення.

На підставі аналізу цього явища, здається, можемо стверджувати, що головною причиною сьогоднішнього мовного становища є наша байдужість, нерішучість, совковий переляк  і звичайнісіньке недбальство, безініціативність і безвідповідальність. І до сьогодні в нашому середовищі не викоренена, як писав Т. Шевченко, могольська згідливість і  рабська покірність. А ще продажність і шкурництво. За  хабара, обіцянки захисту від відповідальності за злочин, додаткові голоси на виборах зраджують національні ідеали, підтримують «двоязичність», регіоналізацію й федералізацію. Натворили сотні партій і громадських організацій під орудою самозакоханих отаманчиків. Але чому  членами цих обєднань є тисячі людей, які не можуть збагнути, що таке безглузде розчленування української громади  спричиняє розпорошення й послаблення національно-демократичних сил,  руйнування української єдності та цілісності.

 

 

НАЙЯСКРАВІШІ ЗРАЗКИ РОСІЙЩЕННЯ

ТА МОВНОГО НЕДБАЛЬСТВА

 

Наслідки наших попередніх узагальнень із цього питання опубліковані кілька років тому  [Голубець, 2006]. У цій книжечці на основі аналізу літературних даних, наведених у списку використаних джерел, і власних досліджень маємо намір привернути увагу громадськості, передусім, до культуромовної проблеми та обгрунтувати  потребу виховувати в собі  внутрішнє, духовне стремління до поновлення  українськості, інтелігентності й чистоти індивідуального мовлення.

Мова перемагає своїх суперників не завдяки якимось внутрішнім якостям, а тому, що її носії є войовничіші, фанатичніші, культурніші, завзятіші.

                                                                       А.Мартінс

Дивовижно швидкими стали темпи поширення в офіційному й побутовому мовленні дієслова складати (з російського «составлять»). З радіо і телеекрана, від урядових речників і коментаторів, з медичних, політичних, економічних і метеорологічних повідомлень, особливо ж з рекламних роликів, навіть з університетських кафедр, звучить: бюджет складає, видатки складають, заборгованість складає, тривалість перемовин складала, кількість жінок у складі Верховної Ради складає, ціна на цукор складає, швидкість вітру складає, температура повітря складає, вірус складає загрозу, квіти складають окрасу, урожай зерна складає, дефіцит гречки складає, потреби складають, потужності складають і т.д. і т.п. Складають усі, кому байдужа культура й милозвучність української мови. Наскладано гори словесного брухту в усіх галузях розумової і виробничої діяльності. Але ж бо в усіх згаданих випадках треба писати й казати «становить», «дорівнює», «сягає» тощо.

Застарілими й глибоко вкоріненими є росіянізми «даний, дана, дане, дані», «самий, сама, саме, самі», «наступний, наступна, наступне, наступні» (коли попередніх не було) та інші.

Десятиліттями  наукові праці й підручники, офіційні документи й закони, навіть українські мовознавчі праці кишать висловлюваннями: дана стаття, дані ознаки, дане повідомлення, дані закони, даний журнал, дане явище і т.ін. Це явна недоречність. Нічого цього ніхто нікому ніколи не давав. У всіх   цих випадках безпомилково мають фігурувати займенники “цей, ця, це, ці”: ця стаття, ці ознаки, це повідомлення, ці закони, це явище.  А “дані”  в  українській  мові  виражаються, зазвичай, у цифрах і показниках статистичних служб, таблиць, графіків, електроннообчислю-вальних машин тощо.

І вже зовсім огидно звучить саме головне, самий гарний, сама цікава, саме визначне, самі видатні... Це ж бо разюча калька з російської. В українській мові існують власні засоби творення вищого й найвищого ступенів порівняння прикметників. Тому вживаймо милозвучне найкращий, найцікавіша, найвизначніша, найвидатніші... Так само за російським зразком утворено більш актуальний, більш красивий, більш добрий, більш вимогливий, більш грамотний... Бо ж українською має бути красивіший, дорожчий, вимогливіший, грамотніший...

Маємо безліч випадків безпідставного використання прикметника наступний,  скалькованого з російського “следующий”. Говоримо і пишемо: наступна фраза, наступний висновок, наступне речення, наступні події, про наступне тощо. Наступними вони могли б бути тоді, коли рівнозначні явища були б розташовані в певній послідовності (наступного року, наступний день, наступний доповідач, наступна зупинка). А названі словосполучення вимагають означального компонента – займенника:такий, така, таке, такі”:  така фраза, такий висновок, таке речення, таке явище, ось про що.

Переважна більшість людей не відчуває потреби у займенниках “їхня, їхнє, їхній, їхні”, а, копіюючи з російської, майже виключно вживає займенник “їх”. Але ж “їх” – це особовий займенник (іменникового типу), що відповідає на запитання “кого, чого”. “Їхній” – присвійний займенник (прикметникового типу), що відповідає на запитання “чий, чия, чиє, чиї”. Наприклад, “Мої родичі... Їх вивезли до Сибіру, а їхнє майно розікрали визволителі”.

Дуже прикро спостерігати, як на українському мовному полі серед добірного пшеничного посіву стирчать російські будяки на зразок: «в якості», «на протязі», «крупний». «любий» та безліч інших. Наприклад: «в якості (з російського – «в качестве») учасників наради в Австрії були…», «він виступив у якості члена громадського об’єднання…», «вони прибули на з’їзд в якості делегатів» тощо. Українською має бути: як учасник, як член обєднання, як делегати і т.п.

А скільки серед нас охочих бути учасниками любих (від російського “любой”) гуманітарних чи політичних акцій, висловити співчуття й  надати допомогу “любій” скривдженій чи знедоленій людині, продавати товари «на любий смак», відвідувати футбольні змагання “при любій погоді” і зустрітися з товаришем у “любий” час. А всі вони не “любі”, а будь-які або всякі. Адже футбол відбувається за будь-якої погоди і зустрічаємося з потрібними людьми у будь-який вигідний для обох сторін час. А ще – «звідси доїдете до парку першою-ліпшою маршруткою», а не любою.

Здається, переважна більшість українців працює на постійних “протягах” (на щастя без простуд і міозитів): “на протязі дня”, “на протязі години”, “на протязі конференції”, “на протязі засідань Верховної Ради” тощо. А треба бути уважнішими до себе і працювати, очікувати, дискутувати не на протязі, а протягом (або впродовж) дня, години, наради чи року. Поряд із цим, аж лячно згадати, скільки справ вирішуємо, скільки вчинків робимо “не дивлячись на різноманітні перешкоди, на те, що діється поряд з нами: “не дивлячись на блискавки і громи”, “не дивлячись на погодні умови”, “не дивлячись на спротив громади”,  “не дивлячись на чийсь поганий настрій” тощо. Цей покруч походить від російського “несмотря”. Але ж в російсько-українському словнику чорним по білому написано, що “несмотря” українською перекладається як “незважаючи на”. Тому то, як казав колись  професор А.С.Лазаренко, дивитися треба завжди, щоб не влізти в болото, не забрести в прірву чи  наосліп не натворити дурниць. А в усіх розумних випадках і тих, про які згадувалося вище, можемо зважати або незважати на обставини, погоду, події, чийсь настрій тощо, тобто чинити щось, незважаючи на перепони.

Людина вища за тварину здатністю до мови, але нижча за неї, коли негідно поводиться з мовою.

                                                                                Сааді

Подиву гідний інший приклад. Пятнадцять років маємо національну грошову одиницю - гривню. На кожній купюрі написано гривня, гривні, гривень, проте не лише на продуктових ринках, але й у національних університетах професори і навіть академіки  говорять: десять, двадцять чи  сто "гривнів", а наймодерніші – «одну гривну», «­десять, двадцять гривен або ж «двадцять один гривень». Високі діячі академічної науки та освіти не беруть, а “приймають” участь у різноманітних заходах і читають лекції не у вищих навчальних, а у вищих “учбових” закладах (вузах). Та ж приймати можна гостей, відвідувачів, делегатів тощо, участь лише беруть, а вищий навчальний заклад в Україні має абревіатуру ВНЗ або виш, а не вуз. У незалежній Україні ні вузів, ні учбових закладів нема, бо в українській мові немає такого слова, як «учеба».

На  ювілейних заходах керівники рад й адміністрацій, управлінь освіти та культури, видатні державні діячі вручають іменинникам “адресу”. Але ж адреса, як свідчить тлумачний словник української мови, означає місце проживання чи праці людини, розташування установи чи офісу. Вручати маємо “адрес”. Це слово – французького походження й означає письмове, переважно ювілейне привітання.

Часто, аби надати значущості, ваги об’єктові чи події, амбітний мовець «тулить» їм епітет “крупний”, ще й з подвійним натиском на звук “Р”: крупний завод, крупні інвестиції, крупні здобутки, крупні успіхи, крупномасштабні плани, укрупнюють райони і завдання та безліч іншого. Чи не від того, що в російській мові натрапляємо на милозвучну назву “крупний рогатий скот”? По-українському – це велика рогата худоба, а заводи, інвестиції, здобутки, успіхи і плани також бувають не крупними, а великими, райони збільшують, а не укрупнюють.

Видно, настільки виснажені інтелектуальною і фізичною працею педагоги й науковці, керівники й законотворці, інженери та інші діячі так званої нашої еліти, що не вистачає моці, аби запам’ятати що січень, лютий, березень… грудень – це назви лише місяців. І,  незважаючи на численні нагадування в різних публікаціях, радіожурналі «Слово», дружні репліки, вони настирливо проголошують: «у місяці січні», «протягом травня місяця», найтепліше у місяці серпні», а «найтемніше у місяці лютому» і т.п. Так само їм часто важко запам’ятати різницю між російським «задача» й українським «завдання». Перед  спортсменами, будівельниками, лікарями й аграрниками ставлять чомусь «складні задачі», а не «завдання». Навіть у кандидатських і докторських дисертаціях натрапляємо на «мету і задачі дослідження».

Приблизно таке саме маємо із висловом “сьогоднішній день”, “сьогоднішнього дня”. “Сьогодні” утворене шляхом поєднання двох слів: “сей (цей) день” і в розгорненому вигляді прочитується як “сього дня”. До цього складного слова нема потреби додавати ще один “день”, бо одержимо подвоєння дня: “сього дня дня”. Чому ж так важко освіченій людині запамятати цю елементарну істину?

Нахабно лізе суржик, мов пирій /Вкорінює бридоту кривороту / Ми ж до Європи прагнемо, в котрій / Шанують слово кожного народу.

                                                                       А.Бортняк                                 

Відчутною скалкою в зіниці нашої мови стирчить слово “вибачатися”, вживання якого, на перший погляд, мало б свідчити про делікатність і вихованість людини. Вибачаються в громадському транспорті,  діти перед батьками, учителі перед директором школи, співрозмовник перед другом  тощо. Але ж “вибачаюся” означає: сам себе вибачаю, так само, як “миюся”, “усміхаюся”, “наближаюся”, “спізнююся” та безліч інших дієслів із постфіксом “ся” (похідним від зворотного займенника “себе”). Цей постфікс, як правило, означає дію, виконувану певною особою для себе самої.  Тобто “сам себе вибачаю”. А треба б вживати: прошу пробачення, пробачте, перепрошую, даруйте чи інші ввічливі слова, незважаючи навіть на те, що у “Великому тлумачному словнику сучасної української мови” до дієслова “вибачаюся” нема жодного застереження.

           Ще однією недоречністю, що деформує нашу рідну мову, є дієслово “відносити”. Наприклад, Львів відносимо до міст західноєвропейського типу. Відносимо? Як, хто, за допомогою яких засобів? І взагалі, чи  є сенс і сила кудись його нести? Львів є містом західноєвропейського типу, або він належить до такої категорії міст. Коломия ж відноситься до групи мальовничих міст Передкарпаття. Тобто її не потрібно нести, вона сама себе відносить. Але ж і в цьому випадку вона не відноситься, а належить. Або ветеран відноситься сумлінно до виконання своїх громадських обовязків,  чи депутати відносяться безвідповідально до законотворчої роботи. Ні ветеран, ні депутати нікуди себе не носять. Та й кому прийде в голову переносити такі незручні речі? Вони ж бо не відносяться, а ставляться так чи інакше до цих обовязків.

Приблизно такого самого травмування зазнає дієслово “зустрічатися”(від російського – встречаются): у лісі зустрічаються суниці та гриби, смереки і дуби, у тексті зустрічаються помилки, в борщі – шматочки мяса. Чи може щось із чимось зустрінутися, якщо воно не рухається назустріч, не ходить, не літає і не плаває? Чи може береза зустрітися в складі лісостану,  якщо в цьому випадку взагалі не може бути мови про зустріч? Усі згадані види рослин чи події, явища, предмети  не зустрічаються, а трапляються. В російській мові вони “встречаются”, в українській – трапляються. Зустрітися можуть людина з ведмедем, вовк з лисицею, жирафа зі слоном або будь-які інші живі рухомі істоти, що йдуть одна одній назустріч.

Навіть не задумуємося над тим, якого ступеня суржикізації досягаємо, використовуючи дієслово «знаходитися» (з російського – находиться). В українській мові слово «знаходитися» найповніше відповідає ситуації, коли «знайшлося» щось загублене. В українському мовлені, натомість, постійно натрапляємо на те, що «директор знаходиться у відрядженні», «інститут знаходиться на вулиці Івана Франка», «сусід знаходиться в лікарні», «квартира знаходиться на другому поверсі», «співробітник знаходиться у відпустці» та безліч іншого, тоді як українська мова має декілька милозвучних і глибоко змістовних замінників: перебувати, міститися, розташовуватися, стояти, лежати, бути та інших.

Постійно повідомляють про те, що  “скорочується заборгованість” (від російського “сокращается”), “скорочується довіра”, “скорочується площа вгідь і фінансування науки”, “скорочуються надої молока і поголів’я  корів”, ніби їх хтось колись вимірював одиницями довжини. Та ж у всіх цих випадках має бути дієслово меншати або зменшуватися.

І вже зовсім ознак епідемії в українському мовленні протягом останніх двох-трьох років набрало вживання дієслова “складати (з російського – составлять): бюджет держави складають мільярди гривень, тривалість наради складає три години, кількість жінок у парламенті складає чотири відсотки, лісистість України складає   15%,  попит на цукор складає..., температура складає..., швидкість вітру складає..., потреби в нафті складають..., кури складають загрозу..., квіти складають окрасу, забруднення складає..., потужність складає й т.п.  Усі галузі народного господарства в складах. Складають  пропагандисти й журналісти на радіо, телебаченні і в пресі, студенти й фахівці, управлінці та юристи, науковці й педагоги – всі, кому байдужа культура й милозвучність української мови. Та ж бо в усіх згаданих і багатьох інших випадках треба казати й писати “становить”,становлять”, “дорівнює” або “сягає”, чи перевищує” тощо.

Рідна мова – це найособистіша і найглибша сфера обстоювання свого «Я», коли воно є, своєї особистості й національної гідності.

                                                                            І.Дзюба

Звернімо увагу й на те, що за подіями у Верховній Раді слідкує  більшість громадян, метеорологи слідкують за змінами погоди, вчені слідкують за перебігом хімічних реакцій, за динамікою  рослинного покриву, впливом мінеральних добрив на врожай сільськогосподарських культур, за біотичним колообігом у лісових екосистемах. Слідкують за спортивними змаганнями, за перебігом виборів у сусідніх державах. Навіть учителі спонукають учнів слідкувати  за культурою свого мовлення. Слідкують усюди й за всім із таким завзяттям, що тими слідами  утоптана земля. А треба ж стежити або спостерігати за чимось чи дбати про щось.

Ніби хронічними в нашій мові стають помилки під час визначення правомірності того чи того виду діяльності. Радіожурнал «Слово» багато разів звертав увагу на те, що маємо працювати, охороняти природу, платити податки, вимагати оплати праці  згідно з законом, відповідно до закону. Не допомагає! На всіх рівнях і в усіх сферах звучить: згідно закону, згідно наказу, згідно постанови, відповідно розпорядження і т.п. Виконання робіт, закінчення навчання, виїзд у відрядження і ділову зустріч переносять на наступну неділю (адже російською наступний тиждень – це наступна неділя), забуваючи, що Господь дав заповідь у неділю відпочивати, а працювати треба протягом робочих днів тижня. Зрештою, багато українців вітають один одного не з прийдешнім, а з наступаючим Новим роком чи іншим святом, не відпочивають, а віддихають (з російського відпочинок – отдых), не доводять, а доказують своє право, виконують педагогічну нагрузку, а не педагогічне навантаження, перевозять грузи грузовиками, а не вантажі вантажними автомобілями (вантажівками), звертаються до вищестоящих, а не до вищих органів, посилаються на заключення, а не на висновки комісії, виступи, статті й книги закінчують не висновками, а заключеннями, у лісівників і ботаніків ліс, дерева, трави чомусь не ростуть, а зростають (від російського – произростают), виконують існуючі, а не чинні розпорядження, пишуть шариковими, а не кульковими ручками, ходять на охоту, а не на полювання, обідають у столовій, а не в їдальні, підписують, а не передплачують газети, носять продукти в кульках, а не в пакетах і роблять негативний вклад (замість внесок, бо вклад стосується банківської сфери) у спотворення оточуючого (а треба навколишнього) середовища.

Постійне калькування запозичених слів не активізує свідомости.       

                                                  П.Мовчан                                                  

Такі приклади суржикування наведені в багатьох літературних джерелах [Сербенська, 1994; Лизанчук, 2004; Мацюк, Станкевич, 2007; Татаренко, 2008; Фаріон, 2009; Захарків, 2009; Лизанчук, Рожик, 2010 та ін.] В усному мовленні – їх тисячі. Тут подаємо лише незначну кількість, найчастіше вживаних, буденних, ненормативних слів.

Неправильні,

Ненормативні

Правильні, нормативні

А

Автопогружчик

автонавантажувач

адреса (вітальна)

адрес

Б

Бабочка

метелик

багаточисленний

численний ( а не чисельний)

башня

башта, вежа

безпорядок

безладдя

білет (вхідний, проїзний)

квиток

блінчик

млинець

блюдечко

тарілочка

блюдо 1 (страва); блюдо 2 (по-судина)

страва; таріль

больниця

лікарня

бритися

голитися

брюки

штани

бувший

колишній

В

Вважати необхідним

уважати за потрібне

в даний час

тепер, зараз

в дійсності

насправді

в догонку

навздогін

ведучий інженер

провідний інженер

в залежності

залежно

взятка

хабар

виключення

виняток

висок

скроня

виступаючий (з доповіддю)

промовець, доповідач

вищестоящий

вищий

вияснити

зясувати

відзив

відгук

відказуватися

відмовлятися

відмітити

відзначити

відмінити

скасувати

відношення (до когось)

ставлення

відпала необхідність

немає потреби

відчитатися

прозвітувати

вірно

правильно

в кінці кінців

врешті-решт

вклад в науку

внесок у науку

вмішуватися

втручатися

внутрі

усередині

волокита

тяганина

вообще

взагалі

в разі необхідності

коли буде потреба

вредний

шкідливий, капосний

вроді

ніби, наче

всесторонній

всебічний

все в порядку

все як слід, усе гаразд, усе добре

всіх благ

хай щастить

вцілити

влучити

в цілому

загалом

Г

Гладити білизну

прасувати

говорити на російській

говорити російською (по-російськи)

говядина

яловичина

головокружіння

запаморечення

голо лід

ожеледиця

горюче

пальне

границя

кордон

грязний

брудний

Д

Давайте привітаємо

привітаймо

давати добро

схвалювати, дозволяти

даже

навіть

даний випадок

цей випадок

даром

даремно, задурно, безкоштовно

дира, дирка

діра, дірка

діватися

щезати, зникати

діло

справа

добавити, добавочний

додавати, додатковий

довіреність

доручення

доказувати невинність

доводити невинність

доля (істини)

частка (правди)

До сих пір

досі

достовірний

вірогідний

другим разом

іншим разом

дьоргати

шарпати, смикати, сіпати

Е

Ехо

луна

Є

Єдинодушно

одностайно

єжевіка

ожина

єрунда

дурниця, нісенітниця

Ж

Жадний

жадібний

жалітися

скаржитися

жарений

смажений

жаркоє

печеня

жесть

бляха

жильці

мешканці

З

Забор

паркан

завидувати

заздрити

завідуючий

завідувач

завтрак

сніданок

заграничний

закордонний

загружений

завантажений

задача (на майбутнє)

завдання

заказний лист

рекомендований лист

закалятися

загартовуватися, гартуватися

заключення виступу

закінчення виступу

залізна дорога

залізниця

занавіски

фіранки

запрос

запит

заставляти

примушувати, силувати

зачот

залік

збити з толку

збити з пантелику

згідно наказу

згідно з наказом

здороватися

вітатися

земляніка

суниці

знати толк

розумітися, знатися

зонтик

парасолька

зробити вигляд

удавати

з точки зору

з погляду

з якого часу

відколи

 

І

Іншими словами

інакше кажучи

існуючі правила

чинні правила

Ї

Їх книги

їхні книги

Й

Йолка

ялинка

йому везе (повезло)

йому щастить (пощастило)

К

Кажеться

здається

капля

крапля

качеля

гойдалка

керуючий

керівник

клубніка

полуниці

ключеве питання

головне (важливе) питання

кольцо, обручальне кольцо

перстень, обручка

командировка

відрядження

коньки

ковзани

копірка

калька

кофе

кава

кошельок

гаманець

крайні міри

надзвичайні заходи

криса

щур

круглодобово

цілодобово

круговорот

колообіг

кругозір

світогляд

кругом

навкруги

кружка

горня, кухоль, кварта

крупний

великий, видатний

кульок

пакет, торбинка

Л

Ладно

добре

ландиш

конвалія

лишати слова

позбавляти слова

лишній

зайвий

лінтяй

ледар, нероба

любий

будь-який, будь-хто, перший-ліпший

М

Мати в виду

мати на увазі

мєлоч (про гроші)

дрібні, копійки

мєх

хутро

милості прошу

щиро запрошую

міроприємство

захід

мішати (в роботі)

заважати

мочовий пузир

сечовий міхур

мужчина

чоловік

мусор

сміття

Н

Наглядний

наочний

нагрузка

навантаження

надоїдати

набридати, надокучувати

на дому

вдома

наказати (за провину)

покарати

намікати

натякати

намітити

запланувати, накреслити

наоборот

навпаки

напиток

напій

направляти

скеровувати, спрямовувати

на протязі

протягом, продовж, упродовж

насікомі

комахи

насмарк

нежить

наступні (правила)

такі, ось які, ось такі

невнятний

незрозумілий, невиразний

недостаток

хиба, вада, огріх

необхідний

потрібний

неудобно

незручно, не випадає

носки

шкарпетки

нуждатися

потребувати допомоги, поради

О

Обзавестись

придбати щось, забезпечитися

обіда

образа, кривда

обої

шпалери

оборудувати

обладнати   

обрушитися

звалитися, завалитися

обув

взуття

обява

оголошення

одіяло

ковдра, коц

односторонній рух

однобічний рух

однофамільці

з однаковими прізвищами

озаглавити

назвати

опозорити

осоромити, зганьбити

оприділитися

визначитися

осадки

опади

оточуюче середовище

навколишнє середовище, довкілля

охота (на звірів)

полювання, лови

очередь

черга

очки

окуляри

П

Переписка

листування

перечислити

перерахувати, перелічити

перчатки

рукавички

підняти питання

порушити питання

підписка

передплата

підодіяльник

пішва

підростаюче покоління

молоде покоління, юнь

підчеркнути

підкреслити,

платочок

хусточка, хустинка

повар

кухар

по відношенню до…

стосовно…, щодо…

пока (прощання)

будь здоров, бувай

поклонник

шанувальник, прихильник

по крайній мірі

принаймні, щонайменше

положити

покласти

получається

виходить, вдається

получати

отримувати, одержувати, діставати

получка

зарплата

попасти (в аварію)

потрапити

пополам

навпіл

портити

псувати

постійно діюча (виставка)

постійна (виставка)

поступок

учинок

почті

майже

правий (ти правий)

маєш рацію

пригати

скакати, стрибати, плигати

приймати участь

брати участь

прийти до себе

оговтатися,  отямитися

примінення

застосування

прихожа

передпокій

пробіли (в знаннях)

прогалини (в знаннях)

прораб

виконроб

протиріччя

суперечність

пустяк

дурниця (пусте)

Р

Радуга

веселка

резина

гума

ричаг

важіль

робити враження

справляти враження

рослинне масло

олія

руль

кермо

С

Саме головне

найголовніше

саме необхідне

конче потрібне, найпотрібніше

сєльодка

оселедець

сквозняк

протяг

слідуючий

наступний (якщо був попередній)

співпадати

збігатися

співставляти

порівнювати, зіставляти

спорити

сперечатися

спорчений

зіпсований

справка

довідка

стакан

склянка

стірка

прання

столова

їдальня

ступеньки

сходинки, східці

судьба

доля

супруги

подружжя

сюда-туда

сюди-туди

Т

Так як

тому що

твердо знати

добре знати

творог

сир

текучість кадрів

плинність кадрів

тоже

також, теж, так само

толковий

розумний, метикуватий, тямущий

топливо

пальне

тормоз

гальмо

тошнота

нудота

требувати

вимагати

тряпка

ганчірка, шматка

тьотя

тітка

У

Убавити

зменшити, збивати

уборка

1) прибирання, 2) збирання

у всіх відношеннях

зусібіч, з усіх поглядів

удача

успіх

удобний

зручний, вигідний

ужас

жах

управляющий

керівник

успіти

встигнути

устроїти

влаштувати

утюг

праска

участок

ділянка; дільниця

учбовий

навчальний

Уют

затишок

Ф

Факт налице

незаперечний факт

фамілія

прізвище

форточка

кватирка

Х

Халатність

недбалість, недбальство

хватить

вистачить, годі, досить

хлопати

плескати

хлопчатобумажний

бавовняний

хлопоти

турботи

хрупкий

крихкий, ламкий

Ц

Царапати, царапина

дряпати, подряпина

цепочка

ланцюжок

Ч

Часи

годинник

частний

приватний (будинок), окремий (випадок)

чердак

горище

черніка

чорниця

чолка

гривка, чубчик

чугун

чавун

чудак

дивак

чуть-чуть

ледь-ледь, трішки, мало

чучело

опудало

Ш

Шарикова ручка

кулькова ручка

шахмати

шахи

швирнути

кинути, жбурнути

шляпа

капелюх

шуткувати

жартувати

Щ

Щеголяти

хизуватися

щотчик

лічильник

Ю

Юбка

спідниця

Я

Явка

присутність

являтися

1) бути,  2) зявлятися

яд

отрута

язва

виразка

як повинно бути

як має бути

як прийдеться

як доведеться

яркий

яскравий

ясно (мені все ясно)

зрозуміло

ячейка

1) осередок, 2) комірка

ящик (поштовий)

скринька

 

 

ЗУБОЖІННЯ  Й  ВУЛЬГАРИЗАЦІЯ

 

Денаціоналізація й лінгвоцид в Україні супроводжувалися не лише зросійщенням мови, а й її зубожінням й вульгаризацією.

Яскравим зразком зубожіння (люмпенізації) мови стало дієслово “давати”: давайте сядемо, давайте подумаємо, давайте дамо, давайте не дамо, давайте проголосуємо, давайте обдумаємо, давайте обговоримо, давай відберемо, давай прийди і безмежна кількість інших «давайте», «давай». Звернімо увагу на це безкінечне “давай” у нашому “парламенті”. Хіба такою убогою була мова наших класиків, хіба так розмовляли наші діди!? Та ж бо є милозвучні, інтелігентні, шанобливі форми звернення: пропоную поміркувати, прошу надати змогу обговорити..., розгляньмо це питання, зустріньмося й подумаймо...; будь ласка, проголосуйте; будь ласка, прийди; прошу глянути на цю проблему фахово й багато інших. Вслухаймося з цього приводу в польську, словацьку чи німецьку мови, яких не встигли понівечити російські “інтелектуали”. І ми зможемо відчути убогість ідіом з баластом «давайте».

Опосередковано про люмпенізацію нашого мовлення свідчить і той факт, що більшість різного рангу діячів за певних урочистих нагод заявляють: “Я хочу привітати вас”, “Я хочу подякувати  вам”, “Я хочу відзначити”, “Я хочу вручити вам нагороду”, “Мені хочеться звернути увагу” і т.п. Після такого звернення закрадається думка: “Хочу, але не можу?”, “Хочу, але не знаю, як на це зреагує вищий начальник?”. Бо якщо хочу і маю на це право, то роблю й не дратую людей своїми  непотрібними забаганками. Хочеш привітати – наберися відваги й вітай! Адже після заяви “хочу” слухач не переконаний, чи настане це вітання, чи треба дякувати лише за хотіння.

Нема в Україні належної уваги з боку уряду до мовного питання, нема належної заміни знищеній мовознавчій еліті, нема належного числа наукових закладів. Лексику української мови засмічено, правопис спотворено, людності прищеплено байдуже ставлення до питань культури мови.

                                                             С. Караванський

Найганебнішою й найогиднішою ознакою зубожіння нашого мовлення є “русский мат”. Матюк як найбрудніший мотлох проник у нашу мову, став характерною рисою не лише бродяги й пияка, але й директора підприємства, студента, школяра й, на жаль, сучасної модерної літератури. Він є постійним засобом спілкування у пролетарській російській родині, в середовищі російськомовної молоді чоловічої і жіночої статі. Нівечить  українську душу та українське мовлення.

А як ви вважаєте: мені, що прожив усе життя серед московських елітних матюків, як серед безкрайого моря соняшників, у самісінькому серці кінематографічних джунглів матірщини, - і не запізнатися з ними на короткій нозі?...

Я не матерюсь. Це мої московські шлаки виходять.

                                                                        Ю.Іллєнко

 У наші студентські роки згорів би хлопець зі сорому, якби в присутності дівчини вживав лайливе слово. Вона після цього й не глянула б у його бік. Пережиток? Ні! Це інтелігентність, пошана й вихованість партнерів. Чому ж так безоглядно перетворюємося в мовних босяків?

Люмпенізація мовлення йде в парі з духовним зубожінням і закономірно виявляється в повсякденній поведінці носіїв мови. Бо хіба тільки цілковитою байдужістю, бездушністю й недбальством не лише щодо себе, але й своїх майбутніх діточок можна пояснити масове куріння в дівочому студентському й робітничому середовищах. Здається, важче відучити від цієї нерозумної звички чоловіків. Одначе, якою шляхетною була б їхня оздоровча акція, якщо б її спрямувати на зменшення чисельності отруєних і засмерджених тютюновим димом дівчат. І поцілунки стали б солодшими. І нація здоровішала б. 

Такою ж непривабливою в руках дівчини є пляшка, незалежно від того, що в ній – вино, пиво чи навіть вода. Чому так швидко, епідемійно, в усіх

містах і навіть селах це стало нормою поведінки молоді студентської і шкільної? Не можу збагнути: це  ознака волі чи сваволі, надмір розкутості, брак інтелігентності і скромності, чи втрата самоповаги й самоконтрольованості? Чому такими швидкими темпами в нашому суспільстві поширюється негатив? Чому лихослівя, куріння і пляшка стали атрибутами молодіжного (зрештою, не лише його) середовища? Чи справді        російська колонізація України спричинилася до такого глибокого різнопланового (економічного, культурного, морального й середовищного) занепаду? Напевно так! Бо так само, як занедбаний переліг спочатку опановують буряни, і лише згодом поступово на ньому відновлюється корінна рослинність, так і в нашій розбурханій демократією громаді повернення до культурного, змістовного, розважливого європейського життя мусить відбуватися через поступове очищення суспільного перелогу від колонізаційного буряну, післявизвольної моральної розбещеності.  Маємо докласти максимум зусиль, самоорганізованості, самоконтро-льованості й саможертовності для очищення українського життя від цього різноманітного забруднення.

Після десятиліть пролетарського звертання до іншої особи в офіційних справах – “товаришу”, у побутових – “дєвушка” (незважаючи на вік), “молодой человєк”, а в прикрих – “громадянине”, з великим скрипом повертаємося до нормального, прийнятого в цивілізованому світі, вживання слова “пан”.

А воно зумовило хвилю зубожіння іншого характеру. Прислухаймося до спілкування журналістів із поважними діячами науки, освіти, культури чи політики. Молоденька журналістка чи початківець–журналіст звертаються до 70-80 – річного науковця чи дипломата: “пане Іване”, “пане Василю” чи “пане Анатолію”. Така  форма звертання припустима лише в  дружньому, більш-менш однорідному за віком і становищем середовищі. Стосовно похилого віку генерала, академіка чи міністра вона некоректна, нешаноблива. Пора б навчитися в цьому випадку вживати інше – милозвучне й інтелігентне звертання: пане генерале, пане полковнику, пане професоре, пане президенте, пане директоре тощо.

Люмпенізація, на жаль, не оминула навіть сфер науки, духовного й релігійного життя. Яскравим прикладом цього виявився один із найактуальніших розділів біології – екологія. Усвідомлення (не лише у сфері науковців, але й у громадських колах) відчутних негативних змін, що відбуваються в природному середовищі під впливом господарської діяльності, а також пізнання тісних взаємозвязків між живими істотами й середовищем їхнього існування, спричинилися до того, що екологічні проблеми зацікавили не лише біологів, але й філософів, економістів, географів, медиків, демографів, політиків і фахівців інших галузей. Незважаючи на те, що екологія – це наука про взаємини живих істот та їх сукупностей між собою і з навколишньою неживою природою, про  екологічні системи, історію їх формування, природну та антропогенну динаміку, їхні корисні функції  і можливості їх розумного використання, її – цю науку – переважно суспільствознавці, економісти, філософи, “технарі” й політикани  перетворюють у псевдонауковий покруч. За словами відомого російського еколога М.Ф.Реймерса,  до екології  легко приєднуються ті, що в ній нічого не розуміють. Такої профанації знання ще не було в історії людства...

Якщо всі  екологи, то й майже все почали іменувати  екологією. Наукову літературу, періодичні видання і засоби масової інформації заполонили такі поняття, як «екологія мови»,екологія культури”, “екологія мистецтва”, “екологія душі”, “екологія любові”, “екологія суспільства”. Популісти  засмітили ефір і пресу такими нісенітницями, як “забруднена екологія”, “зіпсована екологія”, “погана екологія”,  “погіршена екологія”, “загазована екологія”, чимало чиновників мають “клопоти з екологією”, деякі лікарі твердять, що “на здоровя людини впливає погана екологія”. Спричинилося до цього звичайнісіньке  нерозуміння різниці між двома кардинально відмінними поняттями: “розділ науки” і “середовище (умови), в якому існує біотичний обєкт чи відбувається біотичний процес”, а також свавільне використання наукових термінів задля моди чи “прикраси” фрази. Результат – примітивізм і дезорієнтація.

Прояви вульгарного в українському середовищі маємо змогу відчути на кожному кроці. Ось як пише про нього в журналі “Дзвін” (2004, № 4) видатний філолог, професор Львівського національного університету ім.Івана Франка В. Лизанчук: “Прислухаймося, поспостерігаймо уважно – і серце наше жахнеться від того, як наші галицькі “Стьопи” (не Степани), “Колі” (не Миколи), “Міші” (не Михайли), “Пєті” (не Петрусі), “Вані” (не Івани) розмовляють, коли ідуть “пішком” на “остановку”, сідають на “двойку”, “тройку”, “шістьорку”, “сімьорку”, “восмьорку”, виходять на “слідуючій” або на “послідній” “остановці”, ідуть на базар і продають “клубніку” по чотири рублі “сємдесят” і по чотири рублі “восємдесят”. Виторгувавши гроші, вони йдуть “по магазинам”, дістають із “кармана кошільок” і купують для своїх дружин “кольца”, “цепочки”, “сосиски”,  “лимони”,  для дітей  “конфєти”  і “жвачки” (сколько стої?), а для себе – “сигарети”, “спічки”, “водку”, “сільодку”, “краску”, “предохранітель”, “растворітель”, отвйортку”, “носки” та ще цілу “кучу” цікавих речей.

А якою мовою спілкуються хлопці, дівчата, діти? “Прівєт”, “кароче”, “канєшно”, “ладно”, “рєзко”, “тіпа”, “успокойся”, “довольний”, “ну да”, “пригати”, “представляєш”, “подарити”, “не счітається”, а ще “тьолка”, “воопще”, “кльово”, і все це в суміші з “бліном” створює сучасну галицьку говірку, українську “солов’їну”  мову” [Лизанчук, 2004]. Поряд із цим відбувається активна інтродукція в українську мову цілком непотрібних іноземних слів: мер, губернатор, саміт, спікер, маркетинг, ноу-хау, нувориш, консалтинг, букмекер, брифінг і безлічі інших, часто незрозумілих навіть молоді [Кульматицька,2009].

Зі  швидкістю епідемії заполонив українське мовлення вульгаризм “Добрий” як відповідь на привітання “Добрий день”. Причому, цей вірус зачепив психіку не лише розмальованих секретарок контор і канцелярій державних і приватних фірм та підприємств. Він поселився в свідомості академіків і домашніх господинь, професорів, викладачів, директорів, учителів, лікарів, науковців, інженерів, дикторів, журналістів і, безумовно, молоді та юнацтва. Й нікому в голову не приходить, що його не питають про якість дня, добрий він чи поганий, і що на  українське вітання “Добрий день”  треба відповідати не вульгарно – “Добрий”, а таки ввічливо – “Добрий день”. Для інтелігентної людини відповідь «Добрий» завжди є образливою! Подиву гідна наша інтелігенція, наша так звана еліта, яка допустила поширення такого мовного браку  й  не  змогла  подолати  його  до  сьогодні.

Як далі зазначає проф. В.Лизанчук, в Україні на людину спрямовано 33-35% російської попси, 34-36% - західної, головним чином англомовної звукової продукції, серед вереску й бумкання якої ледве животіє 8-9% української музики.

“Кожна європейська держава захищає свій інформаційний простір. Ефірні обмеження (або ж квоти) активно працюють у Франції, яка в такий спосіб бореться з американізацією масової культури. У Франції за зневагу, ігнорування французької мови можна потрапити на 6 місяців до вязниці або сплатити штраф у сумі 9 тис. американських доларів... У Чехії діє закон, згідно з яким у радіо- і телеефірі (державному, приватному) вітчизняній музиці надається не менше 60% часу... В Японії шкільною навчальною програмою передбачено, що діти обовязково мають вивчити 300 японських народних пісень...».

А в Україні якісь – там убогі духом абакумови, підтримувані навіть деякими українськими академіками й депутатами, безкарно зневажають нашу державну мову, національну память, честь і гідність.

 І таких шовіністичних виродків годує українська земля. Та вона повинна горіти під їхніми ногами. Їх, як злоякісні бородавки на здоровому українському тілі, мали б викоренити навіть не українці, а російські «хірурги», щоб не заплямовували гідності російської нації.

колоніальний дух ще не зовсім покинув наші душі. Ми, тобто наша влада, не сказали світові та й собі також:

… Про духовну руйнацію українства засобами російського великодержавного шовінізму та російського комунізму.

… Про геноцид української нації не лише голодомором, а й насильницьким позбавленням значної частини українства материнської (української) мови.

                                                                           І.Белебеха

Та що там абакумови! Деякі депутати Верховної Ради, ба навіть цілі фракції та блоки, обласні ради й обласні адміністрації заражені вірусом так  званої «двомовності», державності чи офіційності віками насильницькими методами  інтродукованої в Україну російської мови. “Опиняючись у Верховній Раді, подібні народні депутати відверто нехтують 10-ю статтею Конституції України, та хіба однією статтею – інтересами всієї української держави, їм Москва – указ і дороговказ, надійде завтра звідти команда перейменувати Україну на Малоросію, і вони бігтимуть тиснути на кнопки” [Дончик, 2006]. Такі “державні діячі” й дотепер живляться, за словами професора Т.Салиги, фальшивою тезою біснуватого Віссаріона Бєлінського: “Злившися навіки з єдинокровною їй Росією, Малоросія відчинила для себе двері цивилізації, просвіти, мистецтва, науки, від яких до того часу нездоланною огорожею відмежовував її напівдикий її побут” (переклад з російської – М.Г.) [Салига, 2006]. Вони й не здогадуються, що українці із тієї Малоросії вчили росіян писати, читати й засвоювати азбуку цивілізованого життя.

Усе це є незаперечним показником потреби потужної, цілеспрямованої, рятівної, розважливої праці української нації.

      Що означає словосполука «друга державна мова»?

Воно означає, що ніби існує на цьому терені друга держава, – і не інакше.

Паралельна держава. Російськомовна держава. Тіньова держава, якій ніби належить левова частка економіки, мови, культури, історії, території, віри, сумління і нещастя корінної нації.

Проте таке явище в історії має більш виразну і бездоганну дефініцію – окупація.

     Державна мова – єдиний гарант незалежности держави!

Врятуймо мову – мова врятує нас!               Ю.Іллєнко

                                                                       

Нині, зазначає проф. В.Лизанчук [2004], “ у незалежній українській державі наступ на українську мову, її органічну складову – фразеологічну систему, національні звичаї, традиції – не припиняється, а розширюється, набирає витончених відтінків”. Проте цей наступ  меншою мірою є наслідком агресивної діяльності російських шовіністів, українських манкуртів і засліплених слуг колишньої імперії. Він є результатом нашої рідної бездарності, пасивності, бездіяльності, спотвореної гуманності й демократичності. Як тільки підходимо до вирішення фундаментальних для України питань (вибори, реформи, підписання вагомих економічних угод, входження до СОТ тощо), червона п’ятиколонна зграя піднімає ґвалт про насильницьку українізацію, федералізацію, приєднання до Росії тощо. А ми кліпаємо очима і переважно мовчимо, або, як казав Микола Хвильовий, “наш український “діяч”, хто б він не був за посадою, - “не мислить себе без російського диригента. Він здібний тільки мавпувати. Він ніяк не може втямити, що нація лише тоді здатна культурно виявити себе, коли найде їй одній властивий шлях розвитку».

 

ЩО   ДАЛІ ?

 

Далі – самовіддана, потужна  праця й боротьба на всіх фронтах національної ідеї, української мови, науки, освіти, культури, духовності, моралі, політики за розбудову нашої національної ідентичності, гідності й незалежності. Бо, «… якщо реалії не поліпшаться, то може настати ситуація, за якої українська мова, культура, освіта, інформаційний простір, інтелектуальний потенціал вимагатимуть захисту як духовно- інформаційні атрибути найбільшої національної меншини в Україні, на пам'ять і честь якої названа держава» [Вовканич, 2010].

Визначальною підвалиною розбудови всього українського є Українська Національна Ідея (УНІ) – це спільний загальноукраїнський ідеал, це – наш світогляд, на якому тримається як матеріальна, так і духовно-моральна сфери, це – духовний і водночас прикладний фундамент єднання українців у єдину етнічну братню родину з єдиним устремлінням і єдиною метою. Вона має пригорнути до себе тих братів, які забули своє етнічне коріння, свою рідну мову, свої звичаї, традиції. Її концепцію як еволюційний шлях українства до свободи й процвітання в братній словянській спільноті ще в 70-х роках ХIХ століття висунув М.Драгоманов [Белебеха, 2010].

За визначенням професора С.Вовканича [2010], « Українська національна ідея – це своєрідний комплекс вірувань і духовне кредо народу, квінтесенція патріотичних почувань, національного світобачення та усвідомлення державної незалежності, суверенності її інтересів; це концепт-конструкт духовно-інтелектуального потенціалу нації, тобто людей – державотворців і співгромадян, які, спираючись на минуле, мобілізують творчі сили на здобутки сучасні і майбутні, на становлення і консолідацію українського народу як єдиної політико-етнічної спільноти і цілісної одиниці світового співтовариства, що наближає національний ідеал до найвищих досягнень людства в різних сферах розумної його життєдіяльності на шляху прогресу та добробуту».

Тому-то на ниві її руйнування так настирливо працюють і зовнішні й внутрішні вороги, які стверджують, що УНІ не спрацювала або що її немає, бо  не існує української нації.

А найважливішим з’єднувальним чинником Української Національної Ідеї, її будівельним цементом є українська мова. Як писав Олесь Гончар, «… коли кажемо про незалежність України, то це найперше мова, мова! Без неї незалежність – пусті слова»  [Щоденники, 19.07.1994]. Цю фундаментальну думку розвинув видатний український кінорежисер, художник і публіцист Юрій Іллєнко [2010]: «Феномен української мови полягає в тому, що в умовах перманентної відсутности державности на Вкраїні мова перебирала на себе не лише функції, які їй притаманні, як скрізь і всюди, а змушена була підміняти собою відсутню державу. Мова стала – кордоном, мова стала – збройними силами, мова стала – філософією, освітою і просвітою, мова стала – правом, мова стала виконавчою владою, судією, мова стала конституцією, мова стала незалежністю, мова стала вивершенням духовної краси народу – мораллю.

Мова стала українською ідеєю, покладеною в основу майбутнього України. Тому постійні зазіхання на українську мову з боку московської імперії є спробою ліквідації самої України. України виплеканої перш за все мовою, а вже потім – плугом і шаблею… В ієрархії національної культури мова відігравала головну роль втілення, виразника і транслятора вікових культурних надбань. Була оперативною системою постійно само- відтворюваної культури. Ліквідуйте мову – оніміє і вмре національна культура – нація неминуче зникне. Тому сьогодні  найважливішим завданням є збереження чистоти літературної мови та охорона її від постійних спалахів забруднення».

Як про духовну зрілість окремої особи, так і про зрілість цілого народу судять найперше з культури його літературної мови.                                                                         

                                                                          І.Огієнко

 Свавільне трактування свободи й демократії, норм духовності й моралі зумовило появу в літературних публікаціях не лише люмпенізмів і вульгаризмів, але навіть матюків, обливання класиків української літератури гидким бузиновим виваром. Слушно застерігає проф. В.Лизанчук [2003] «Ігнорування української мови в Україні є своєрідною беззбройною морально-психологічною окупацією України ... Добре налагоджений   у  часи тоталітаризму механізм зросійщення, тепер звільнений від будь-яких гальм, запрацював на повну потужність…

 Виступи проімперців проти української мови на побутовому рівні – це боротьба за імперію. Хай і в тимчасово самостійній, за переконаннями українофобів, Україні мова автохтонів не відроджується, хай переважає російськомовність як місток до обєднання в майбутньому. А сьогодні – це місток до єдиного культурного простору, зокрема, це місток для одержання українськими школами підручників з Москви, де українцям буде “правильно” пояснювано їхню історію”.

Якщо літературна мова захищена від зросійщення й вульгаризації більшістю українських письменників і публіцистів, то розмовна мова перебуває під постійним тиском російщення та денаціоналізації. Тому мусимо глибоко усвідомити, що для подолання зросійщення, суржикування, цього не лише принизливого для кожного українця, але й небезпечного для нації й держави явища, потрібна адекватна за потужністю, тривалістю й наполегливістю різнопланова протидія.

Основна причина розгулу російщення, двомовності, люмпенізації і вульгаризації – в нашій бездіяльності, пасивності, а часто й безхребетності. У структурі Національної академії наук України є інститути літератури, мовознавства, українознавства, української мови, народознавства, мовно-інформаційних досліджень, у вищих навчальних закладах – відповідні факультети й кафедри, в державі – безліч національно-демократичних партій і громадських організацій, а де ж дійовий захист української  мови, де рішуча відсіч шовіністичному  “наступові”   й  антидержавній, антиукраїнській діяльності, де наш контрнаступ і, врешті-решт, міцний заслін російським п’ятиколонникам і доморощеним манкуртам ?

Настала найвища пора оголосити спротив (а правильніше –  війну) асиміляторам і вульгаризаторам української мови, імперським забродам і доморощеним «рускоязичним» безбатченкам та імпортованим і купленим проповідникам. Згідно з Конституцією України, кожна нація має право на користування рідною мовою і розвиток своєї національної культури. Але жодній з них не дано права зневажати, руйнувати, калічити, принижувати українську державну мову.

Скільки було писано в пресі, передусім у “Літературній Україні”, сказано в радіожурналі “Слово”, скільки прохань і рекомендацій висловлено на адресу голів комітетів, начальників управлінь, генеральних і негенеральних директорів про потребу курсів з української мови для журналістів, дикторів теле- і радіомовлення, про потребу високо-кваліфікованих редакторів, які очистили б мовлення, рекламу, оголошення від росіянізмів і вульгаризмів, від хамського “добрий” у відповідь на вітання “добрий день”. Усе марно, бо вони ж самі суржикують, а вдома розмовляють чужоземною.

Найголовніше – відкрити Правду про характер формування і знищення мовних норм, що здебільшого зумовлено політичними чинниками. Тоді, сподіваюся, ця Правда змінюватиме нас – і мова говоритиме про цю зміну нашими устами.

                                                    І.Фаріон

Наприкінці ХIХ століття видатний український письменник І.Нечуй-Левицький писав, що «Обрусіння зверху, через школи та адміністрацію, не піде в народ, не зовсім переробило воно й українську інтелігенцію, коли появились у нас ідея національности і твердий пересвіт у потребі мати свою літературу, хоч би над нами висіла не одна Москва, а цілих десять. А коли в нас є ідея, то її не можна вбити, бо ідея, як пара: запри її в залізо, а вона й залізо розірве, а таки вилетить на волю» [за Іллєнком, 2010].

І справді, хоч і не на потрібному рівні, але існує й розвивається українська літературна мова. Проте ностальгія за єдіной і нєдєлімой та постійне втручання у внутрішні справи нашої держави, шкідницька діяльність теперішніх речників  ампутованої, а все ж таки імперії, й нового загарбання, якщо не цілої України, то хоча б південно-східної її частини, залишаються рушійними силами російщення й ігнорування незаперечного, визнаного світом факту нашої незалежності. Це свідчить про те, що наш північно-східний сусід ще не доріс до рівня цивілізованих держав – Франції, Німеччини, Польщі та інших, які давно вийшли на шлях взаємопорозуміння, взаємопрощення, вибачення за глибокі травми, заподіяні під час Другої світової війни. Він (наш сусід), окрім цього, має просити прощення за масові довготривалі репресії, депортації, голодомори, політичні переслідування, брехливу комуністичну пропаганду тощо.

         Я – русский. И мне больно за свою страну, где официальные лица проповедуют шовинизм, где руссификация возведена в ранг государственной политики.

                                                                                            В.Буковский

З цього приводу доречно згадати слова М.Захарова, опубліковані в газеті «Известия» 15 жовтня 1994 року: «Я зовсім не маю  надії, що люди, які перетворили труп Леніна в кумира, а сталінський портрет у чудодійну ікону, зрозуміють свою глибоку моральну та історичну помилку і примкнуть до живильного потоку цілющої російської мудрості… Я лише маю слабу надію, що ми, врешті-решт, спільно відчуємо деяку недосконалість нашого характеру, окремих традицій – і віддамо належне нашим колишнім ворогам – німцям, що пройшли шлях духовного покаяння, перетворившись у щедрий і веселий народ, який зумів піднятися над смердючим кривлянням гітлерівського тоталітаризму». Таке духовне покаяння росіян і підняття над «смердючим кривлянням» комуно-більшовицького тоталітаризму стало б неоціненним надбанням нації і примножило б симпатію до великого російського народу.

Російська імперія весь час колеться і розсипається, як розсохла бочка, не тому, що вона різномовна, а тому, що вона вперто хоче бути одномовною.     

                                                                           О.Теліга

                                                             

Двадцятирічний період існування самостійної України показав, що за умови засилля вихованців  колишньої імперсько-більшовицької системи в керівних органах, освітніх, культурних, наукових, політичних і громадських організаціях та установах, величезного засмічення інформаційного простору російщиною, а тим більше знахабнілої діяльності ідеологів словянофільства, імперського ренесансу, шовіністичного україножерства,  федералізму й сепаратизму, підтримуваних із Москви, на кардинальні позитивні зміни у сфері функціонування української мови не можемо мати надії.

Зробити з мови політику, за мовною ознакою дискримінувати націю – та розкажи це кому нормальному, не зрозуміє. Зрештою, я хочу, щоб мій син не мав цих проблем, а він їх має, і в школі з дітьми, і з Борькою. Борька нахабний, і наш малий піддається, мимоволі переходить з ним на російську, інакше це убоїсько з глибоко прихованим потенціалом обсміє його і задражнить.       

                                                                Ліна Костенко                                     

    Російщення – це складний, довготривалий, багатоплановий, цілеспрямований процес, який пронизував  і пронизує стратегію й тактичні плани, концептуальні засади і програми діяльності державних адміністративних структур, політичних і численних громадських організацій Російської імперії. Воно протягом століть, як метастази, охоплює всі колишні радянські колонії, усі сфери життя їхніх народів, усі галузі їхньої господарської діяльності. І, безумовно, найбільше його зусиль спрямовано на руйнування базових національних ознак – мови, освіти, культури, духовності загалом. 

Офіційна комуністична ідеологія в СРСР спричинилася до того, що у містах України виросло кілька (!) поколінь українців, налаштованих щодо рідної мови не тільки нігілістично, а іноді й агресивно. Відшукувалися ті, хто писав до редакцій українських газет про те, що російська мова – мова революції і Леніна– дорожча для них за українську. Такі настрої… підживлювалися усіма можливими засобами з боку владних структур.                  

                                                     В. Лизанчук,  М. Рожик          

   Тому мусимо глибоко усвідомити, що для подолання цього не лише принизливого для кожного українця,  але й небезпечного для нації й держави явища, потрібна адекватна за потужністю, тривалістю й наполегливістю різнопланова протидія.

Велика відповідальність за порятунок української розмовної мови, за словами С.Караванського, лягає на українську еліту. Але вона, як і все інше, слабо організована, політично і фахово порізнена й, на жаль, не виконує на потрібному національному рівні своєї функції. З її мови «бере приклад молоде покоління, засвоюючи як українську мову псевдо- українське койне, вироблене в кабінетах українофобів». Тому, так само, як у соціально-економічній і політичній сферах, весь вантаж захисту, розвитку й підтримання культури рідної мови сьогодні має нести українська громада, українська інтелігенція (починаючи від сільського учителя, агронома, ветлікаря і священника) і кожний український патріот. Від їхньої високоорганізованої, постійної, щоденної копіткої праці, миттєвої реакції на кожен українофобський прояв, манкуртську байдужість, а тим більше, хохлацьку безликість і шовіністичну агресію, залежить майбутнє нашої національної ідентичності, гідності й незалежності.

У кожному селі, селищі й місті, у кожному навчальному закладі мають працювати осередки національного розвитку – патріотичного виховання, просвітницької роботи й активного захисту українського громадянства від російщення, люмпенізації і вульгаризації, від спарених з ними, значною мірою імпортованих до України й руйнівних у нашому суспільстві, алкоголізму, тютюнокуріння, наркоманії, а далі – від денаціоналізації, космополітизму і манкуртизму.

Частіше щиро і відверто спілкуймося. Цим ми облегшимо життя собі, Дніпру та Україні.    

                                                                      С.Вовканич

                                             

Треба підтримати думку  С.Караванського [2006а]  про те, що “було б незле для добра української мови організувати для навчених “під зорями Кремля” вчителів та науковців добровільні курси підвищення кваліфікації, які б доповнили совєтську освіту знанням про репресовані в СССР риси української мови”. Мають також “усі мовознавчі інституції України визнати незаперечний факт, що офіційна українська мова, успадкована ними від УССР, має чимало невластивих українцям рис, що їх усі наші наукові заклади мають поступово і невідступно ліквідовувати”.  Окрім того, слід “створити на громадських засадах курси ліквідації лінгвоциду української мови для творчих працівників і для всіх, хто бажатиме такі курси відвідувати”.

Пора також, щоби Державний комітет телебачення й радіомовлення припинив озвучувати рекламні повідомлення, насичені російщиною і граматичними помилками, та допоміг журналістам-коментаторам позбутися суржикуватості мови. Допомогти в цьому мають висококваліфіковані редактори, яким слід постійно звертати увагу журналістів на їхні помилки й не допускати виходу в ефір неграмотного матеріалу.

Маємо наполегливо працювати над тим, щоби українець з покірного виконавця, очікувача Божої ласки, ремствувальника з приводу поганої влади перетворився на творця власної долі й активного будівника своєї держави – Української України. Бо не очікуванням активізації діяльності керівників держави і не лише критикою їхньої пасивності, пікетуванням чи мітингуванням досягнемо позитивного результату, а, передусім, за умови постійних дій: вимог, порад, підтримок, за потреби – рішучих протестів, демонстрацій, звернень й декларацій, а ще краще – спільної цілеспрямованої й узгодженої співпраці можемо запобігти подальшому нівеченню нашої мови, культури, духовності й державності.

Сучасна ситуація вимагає, щоб науковці й освітяни, педагоги, студенти, учні, бібліотекарі й працівники розважальних закладів, кожен український інтелігент, патріот, кожна грамотна людина, єдналися в групи, осередки, товариства захисту від зросійщення, люмпенізації й вульгаризації української мови. Дружно й щиро маємо допомагати один одному очищати її від росіянізмів, полонізмів, германізмів та іншого чужинецького й аборигенного забруднення. Учителі всіх спеціальностей при кожній нагоді повинні доброзичливо звертати увагу учнів на їхні мовні помилки, навчати їх робити це в домашньому й товариському середовищі. У кожного на столі, перед очима, поряд із правописом і словниками має лежати рукописний список найчастіше вживаних зросійщених слів, суржикізмів – як спосіб очищення від них свого мовлення. Думаймо не лише про те, що скажемо, але й про те, як, якими словами висловимо свою думку.

Усі головні європейські мови можна вивчити за шість років – свою треба вчити все життя.        

                                                                       Ф.Вольтер               

 

Публікації педагогів свідчать про те, що Міністерству освіти і науки України, обласним управлінням освіти, керівникам середніх і вищих навчальних закладів слід вжити рішучіших заходів для формування кадрової політики і складу педагогів, спрямованих на кардинальне відродження україномовного середовища і широкого вживання української мови не лише в навчальному процесі, в аудиторії , але й у позааудиторному спілкуванні. Як зазначає проф. В. Лизанчук [2006], і нині є чимало прикладів, коли в українських ВНЗ викладачі кафедр історії України студентам, які добре володіють українською мовою, викладають історію України російською, а в школах, здається, працюють агенти впливу, які обстоюють ворожі, українофобські інтереси за українські гроші.

Настала найвища пора  позбутися хохлацької безхребетності і творити в державі лад так, як це роблять наші західноєвропейські сусіди.

Праця над чистотою, культурою і незаперечною державністю української мови має  стати завданням усіх державних установ і кожного патріота України!

 

Л І Т Е Р А Т У Р А

Белебеха І.О. Національна Україна. – Харків, 2010. – 470 с.

Вовканич С.Й. Соціогуманітарна парадигма розвитку української ідеї:

                 національний, інтеграційний та цивілізаційний аспекти //

                 Белебеха І.О., Вовканич С.Й. Українські державотворчі діалоги.

                 Єдність і розмаїття стратегічних пріоритетів ідеї, її сучасних

                 складників і викликів. Вип.1 – Львів-Харків, 2010. – 52 с.

Голубець М.А. Русифікація – люмпенізація – вульгаризація. – Львів:

                 Поллі, 2006. – 48 с.

Дончик В. “Антиукраїнці... в Україні” / Про мову, історію літератури,           

          та політику // Літературна Україна. – 2006. - № 11  ( 23 березня).

           – С. 3.

Захарків О. Мова і національна гідність // Педагогічна думка. – 2009.

       № 1. – С. 3-8.

 Іллєнко Ю. Криниця для спраглих. Афоризми та сентенції. – Івано-Фран-

                   ківськ: Місто НВ, 2010. – 160 с. 

  Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за

            національне “Я”. – К.: Академія, 2001. – 240 с.

  Караванський С. Мовні віруси // Літературна Україна. – 2006. – № 16      

             ( 27 квітня). – С. 2.

  Караванський С. Загроза нації. Відкритий лист до посадовців

              України // Літературна Україна. – 2006а. –  № 18      

              ( 18 травня). – С. 1.

  Кульматицька О.  Лексика сфери масової культури в  соціолінгвальному 

                         вимірі // Наук. записки Тернопільського національного пед.  

університету ім. В.Гнатюка / Серія мовознавство. –                Тернопіль, 2009. – С. 103-109.

  Лизанчук В. Не лукавити словом. – Львів, 2003. – 560 с.

  Лизанчук В. “Медоточивими устами цілуються і часу ждуть...”

                          // Дзвін. – 2004. – № 4. – С. 98-105.

  Лизанчук В., Рожик М. Історія російщення Українців. – Львів, 2011.

       412 с.

  Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування.  

       К.: Каравела, 2007. – 352 с.

  Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки // Іван Огієнко (незабутні

                     імена української науки). Тез.доп.Всеукр.наук.конференції,

                     присвяченої 110-річчю від дня народження професора Івана

                     Огієнка (26-27 травня 1992). Част.1. – Львів, 1992. – С. 4-16.

  Салига Т. Нам треба стати українцями // Літературна Україна. – 2006.

                     – № 12 (30 березня). – С. 1,8.

  Сербенська О. Передмова // Антисуржик. – Львів: Світ, 1994. – С. 5-10.

   Тараненко О.О. Українсько-російський суржик: статус, тенденції,

                      оцінки, прогнози // Мовознавство. – 2008. – № 1. – С. 14-30.

   Фаріон І. Мовна норма: знищення, пошук, віднова. – Івано-Франківськ:

                      Місто НВ, 2009. – 328 с.

 

 

СПИСОК  ВИКОРИСТАНИХ  ДЖЕРЕЛ

__________________

1 Сербенська О. Передмова // Антисуржик. – Львів: Світ, 1994. – С. 5-10.

        2   Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування. –   К.: Каравела, 2007. – 352 с.

     3 Тараненко О.О. Українсько-російський суржик: статус, тенденції,

оцінки, прогнози // Мовознавство. – 2008. – № 1. – С. 14-30.

     4 Караванський С.  Загроза нації. Відкритий лист до посадовців України // Літературна Україна. – 2006. – № 18 (18 травня). – С. 1.

      5 Фаріон І. Мовна норма: знищення, пошук, віднова. – Івано-Франківськ:

Місто НВ, 2009. – 328 с.

      6 Захарків О. Мова і національна гідність // Педагогічна думка. – 2009. – № 1. – С. 3-8.

      7 Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – 11-13.VII.1935.

      8 Голубець М. Русифікація, люмпенізація, вульгаризація. – Львів: Поллі,

Г2006. – 48 с.

     9 Лизанчук В. “Медоточивими устами цілуються і часу ждуть...”

// Дзвін. – 2004. – № 4. – С. 98-105.

     10 Кульматицька О.  Лексика сфери масової культури в  соціолінгвальному    вимірі // Наук. записки Тернопільського національного пед. ніверситету ім. В.Гнатюка / Серія мовознавство. – Тернопіль,           2009. – С. 103-109.

 

 

 

Л і т е р а т у р а

 

1.Антоненко-Давидович Б. Як ми говоримо. – К.: Либідь, 1991. – 256 с.

2.Голубенко П. Україна і Росія у світлі культурних взаємин. – К.:

                       Дніпро, 1993. – 447 с.

3. Голубець М. Біловезька зустріч, напередодні та опісля. – Львів:

                       Поллі, 2001. – 64 с.

4. Голубець М.А. Екосистемологія. – Львів: Поллі, 2000. – 316 с.

5. Гринів О. Україна і Росія: партнерство чи протистояння?

                       Етнополітичний аналіз. – Львів, 1997. – 384 с.

6. Демкович-Добрянський М. Україна і Росія. – Львів- Краків-Париж:

                       Просвіта, 1993. – 206 с.

7.Дончик В. “Антиукраїнці... в Україні” / Про мову, історію літератури,           

                        та політику // Літературна Україна. – 2006. - № 11      

                         ( 23 березня). – С. 3.

8. Караванський С. Пошук українського слова, або боротьба за

                        національне “Я”. – К.: Академія, 2001. – 240 с.

9. Караванський С. Мовні віруси // Літературна Україна. – 2006. - № 16      

                         ( 27 квітня). – С. 2.

10. Караванський С. Загроза нації. Відкритий лист до посадовців

                         України // Літературна Україна. – 2006. - № 18      

                         ( 18 травня). – С. 1.

11. Кісь Р. Фінал Третього Риму. – Львів, 1988. – 745 с.

12.Лизанчук В. Не лукавити словом. – Львів, 2003. – 560 с.

13. Лизанчук В. “Медоточивими устами цілуються і часу ждуть...”

                          // Дзвін. – 2004. – 4. – С. 98-105.

 1 Сербенська О. Передмова // Антисуржик. – Львів: Світ, 1994. – С. 5-10.

        2   Мацюк З., Станкевич Н. Українська мова професійного спілкування. –   К.: Каравела, 2007. – 352 с.

     3 Тараненко О.О. Українсько-російський суржик: статус, тенденції,

оцінки, прогнози // Мовознавство. – 2008. – № 1. – С. 14-30.

     4 Караванський С.  Загроза нації. Відкритий лист до посадовців України // Літературна Україна. – 2006. – № 18 (18 травня). – С. 1.

      5 Феріон І. Мовна норма: знищення, пошук, віднова. – Івано-Франківськ:

Місто НВ, 2009. – 328 с.

      6 Захарків О. Мова і національна гідність // Педагогічна думка. – 2009. – № 1. – С. 3-8.

      7 Огієнко І. Наука про рідномовні обов’язки. – 11-13.VII.1935.

      8 Голубець М. Русифікація, люмпенізація, вульгаризація. – Львів: Поллі,

Г2006. – 48 с.

     9 Лизанчук В. “Медоточивими устами цілуються і часу ждуть...”

// Дзвін. – 2004. – № 4. – С. 98-105.

     10 Кульматицька О.  Лексика сфери масової культури в  соціолінгвальному    вимірі // Наук. записки Тернопільського національного пед. ніверситету ім. В.Гнатюка / Серія мовознавство. – Тернопіль,           2009. – С. 103-109.

 ГОЛУБЕЦЬ Михайло Андрійович – доктор біологічних наук, професор, академік Національної академії наук України, заслужений діяч науки й техніки України, лауреат Державної премії в галузі науки й техніки України, почесний директор Інституту екології Карпат НАН України.

Народився 30 жовтня 1930 року в с.Великий Любінь Львівської області. Закінчив Львівський сільськогосподарський інститут, інженер лісового господарства (1953). Працював у науково-дослідному Інституті землеробства й тваринництва західних районів України, Державному природознавчому музеї НАН України (1962-1974), керівником Львівського відділення Інституту ботаніки ім.М.Г.Холодного НАН України (1974-1991), директором Інституту екології Карпат НАН України (1991-2007), професором кафедри морфології та систематики рослин Львівського державного університету імені Івана Франка (1974-1995). Дійсний член Наукового товариства імені Шевченка. Народний депутат України (1990-1994), учасник Біловезької зустрічі глав держав Республіки Білорусь, РРФСР та України (1991). Автор понад 450 наукових праць, у т.ч. 17 монографій із проблем екології, геоботаніки, лісознавства, геосоціосистемології, середовищезнавства, охорони природи.

 

 

Уже нема секретарів парткомів і служби кадебе, то ж нема й підстав остерігатися їхнього кривого ока та вірнопіддано завуальовувати свою дію попереджувальними хотіннями, перетворюючи вдавану делікатність у безграмотність. Скільки ж років незалежності потрібно, щоби в українській мові відродилася її ніжність, делікатність, чистота й милозвучність?

 

ĉ
Volodia Novina,
1 груд. 2011 р. 17:48
Comments