На скрижалях пам’яті ім’я цієї жінки буде вписано золотими літерами. 

Ніна Володимирівна Данелія -  активний громадський діяч, голова Ржищівської міської організації політичної партії «Всеукраїнського об’єднання «Батьківщина», депутат Ржищівської міської ради VII скликання, меценат, волонтер, патріот України. Людина з великої літери, життя якої обірвалося у 2017 році.

 Земля не перестала обертатися і сонце продовжує сходити щоранку, але у нашому місті не стало людини, яка мала багато чеснот. Кожен мешканець Ржищева знає, що Ніна Володимирівна - невгамовна волонтерка, яку не лякали ні кулі, ні постріли, яка відстоювала інтереси міста та його жителів. Порядна і чуйна людина,  в  очах якої завжди було те світло, завдяки якому розумієш - у цієї людини світла душа. 

Багато років тому, втративши сина, Ніна Володимирівна разом з чоловіком обрали для себе благодійну доброчинну місію - займатися суспільно-корисною справою. 

Під час Помаранчевої революції в 2004 році вона постійно допомагала мітингуючим продуктами, речами першої необхідності. 

Мужня жінка в 2013 році разом зі своїми однодумцями продовжила волонтерську місію і першою у нашому місті під час Революції Гідності звернула увагу громадськості на події на Майдані. 

З початком російської агресії вона взяла активну участь у волонтерському русі, очолила громадську організацію «Незламний дух» і ні на мить не припиняла тримати зв'язок з хлопцями на передовій та допомагати їм. Особисто відвідувала зону АТО і привозила для наших солдат необхідні речі, смаколики та передачі, закуплені за особисті кошти. Її чекали, як рідну матір, бо всім і кожному вона дарувала свою підтримку і тепло материнського серця. МАМОЮ її називали всі - це стало її ім’ям, її долею. 

«Із мамою Ніною був знайомий із осені 2015 року, а познайомив нас мій товариш і волонтер Руслан. Колись його брат навчався із сином Ніни Володимирівни. Тоді вона вирішила провідати мене і приїхала у зону АТО, привезла нам форму, берці, аптечки, продукти, цигарки. Словом те, чого так часто не вистачало нам, хлопцям. Незадовго після нашого знайомства в мене померла мама і Володимирівна, дізнавшись про це, приїхала на похорон, підтримала, казала: Синок, тримайся!’’ Хоча і бачились ми всього два рази, проте вона стала для мене рідною людиною», - згадував Омелько Сергій, доброволець 93-ї механізованої бригади "Карпатська Січ».

Через власне серце та душу пропускала кожну історію бійців, знала усіх поіменно і тяжко переносила звістки про смерть «дорогих хлопчиків». Її добре пам’ятали та з нетерпінням чекали на блокпостах, бо знали, що ржищівські волонтери везуть для них найсмачніше та найрідніше.

Останню поїздку у м. Дебальцево згадувала з жахом, адже потрапили під обстріл і лише дивом вибралися з Дебальцівського котла. 

18 лютого 2015 року вдалося передати гуманітарну допомогу 25 батальйону територіальної оборони «Київська Русь», 128 гірсько-піхотній бригаді, 40 батальйону територіальної оборони. Це великий асортимент продуктів харчування, починаючи від домашніх консервацій, закінчуючи домашніми випічками та варениками. З яким апетитом уплітають чоловіки страви від волонтерів! Як важко бачити голодних, холодних та змучених війною українців! Це усе чиїсь діти, чоловіки, батьки. Окрім їжі волонтерка везла хлопцям одяг, взуття, бо бачити, як серед зими солдати одягнені у старі куфайки та резинові чоботи, серце не витримує.

Без допомоги небайдужих справи були б набагато гірші. Це усі ржищівчани, хто допомагає будь чим: кидає у скриньку гроші, приносить домашні закрутки або просто молиться за Україну.

Є і меценати, які разом з волонтерами протягом усього часу. Це власник заводу «Радіатор» Кузьменко Р.О. Він разом з ГО «Заради миру в Україні» передав волонтерам більш як 2000 банок з тушкованкою та допоміг жінкам коштами на пальне.

Через волонтерську організацію «Незламний дух» у 2017 році нашим захисникам, що на передовій, було передано 11 тортів обласного конкурсу фахової майстерності серед учнів закладів ПТО Київщини з професії «Кондитер», а пізніше - Великодні паски, щоб віддати частину тепла і нагадати військовим, що тут їх чекають і люблять.

Заради світлої пам’яті Ніни Володимирівни всі ми маємо продовжувати її справу - працювати для людей, бути чуйними до проблем ближнього, допомагати один одному, відстоювати правду та бути завжди чесними перед людьми. Добра пам’ять про цю прекрасну людину завжди житиме у серцях вдячних земляків.

Пам’яті Ніни Данелії

А ти усім допомагала -

Весь Ржищів був тобі рідня.

Ти на Майдані годувала,

В АТО відвозила сама.

Утративши свого синочка,

Свою любов і доброту

Щоденно людям віддавала

І свічку ставила йому.

Земля в свої обійми прийме.

Бо тіло бренне, а Душа

У рай до Господа полине, 

Ти заслужила за життя.

Людмила Леляк 

Є місце у Ржищеві, куди веде звивиста дорога, яку добре знають ржищівчани та люди, які не кидають фразу на кшталт: «Нехай допомагає керівництво країни, у них грошей більше. Чому ми маємо останнє віддавати?» Це дорога до господарства Марчука Юрія Івановича, який безперервно допомагає нашим військовим тримати оборону та доводить, що і в тилу ми можемо зробити дуже багато, аби були бажання та віра у перемогу.

Опиняєшся ти на подвір’ї пана Юрія, і перше, що впадає в око, це склади провіанту, який відповідно до сезону та потреб змінюється. Ось величезною горою височіє попід парканом капуста, а недалеко від неї лежить мішками звантажена морква. А ось захована від вологи крупа, солодощі, речі першої необхідності, які щодня приносять у господарство люди (бо не лише ржищівчани, а і жителі навколишніх сіл знають дорогу до Юрія Івановича).

Посеред двору розпалене багаття, там гріється великий казан, а навколо нього і усі ті, хто прийшов попрацювати не за гроші, а за покликом серця. Чоловіки нарізають дрова та зносять їх до вогнища, жінки, оперезавшись фартухами, починають перемивати банки для майбутньої ржишівської каші - таке ім’я дали солдати «гостинцям у банках» з Ржищева. Стоять почорнілі від постійної роботи автоклави, а сам господар постійно на телефоні, адже чекають наступну партію м’яса.

— Все для наших дорогих хлопчиків, - каже волонтерка та витирає очі. -Нехай швидше вертаються, а ми до останнього дня будемо разом з ними. 

Під ногами тиняються вгодовані два коти, які у передчутті обіду підтягуються до імпровізованої кухні, а сьогоднішніх волонтерів виглядають з-за паркану два страуси, яких господар називає «мої горобці», та вірний пес Укроп, який, мабуть, уже звик до постійно незнайомих облич, тому і не гавкає. 

Юрій Іванович дістає товсті записники і починає вчитуватися у прізвища, імена, телефони, та хіба усіх згадаєш? Щодня тут працює понад 20 чоловік, не рахуючи тих, що завжди з Марчуком на зв’язку та за першої необхідності прийдуть на поміч. 

Але є і ті, що ніколи не лише не допомогли, а навіть не відгукнулися на прохання волонтерів. Навпаки, думали, що війна – це хороший бізнес, можна грошей заробити. І таке невігластво Юрій бачив на кожному кроці. 

-Нехай прийдуть сюди і подивляться, як ми заробляємо і що ми тут самі їмо, - говорить волонтер. - Сьогодні ось з оцими хлопцями, - показує на учнів ліцею, які добровільно прийшли допомогти, - поїли картоплі усі гуртом та й працюємо.

А починалося усе гарячого липневого дня, коли Юрій Іванович сам зібрався йти на Схід та його не пустили за станом здоров’я. Тому разом з дружиною Марією вони вирішили збирати допомогу на місці. 

 Пройшовся він по сусідах, обійшов будинки, які найближче знаходяться до господарства, і вже за чотири дні було зібрано близько 4 т гуманітарної допомоги. Так почала працювати волонтерська організація «Страус», яка пізніше змінила назву на Відокремлений підрозділ «СУВІАТО» (Спілка учасників, ветеранів, інвалідів АТО та бойових дій),  який у місті просто називають Марчук і компанія. Для виготовлення м’ясної каші продукцію постачали підприємці навколишніх сіл. 

До волонтерської діяльності долучилися учні та педагогічні працівники ліцею: шаткували капусту, моркву, пекли пиріжки, плели захисні сітки тощо. 

Команда Юрія Івановича  допомагала нашим землякам,  відправляючи на Схід рації, буржуйки, продукти харчування, плівку для укріплення бліндажів. За один приїзд хлопці вантажили близько 2 т продуктів. 

     Ржищівську кашу знає увесь фронт від  Волновахи до Щастя. 

За свою волонтерську діяльність Марчук Юрій був нагороджений медалями «За Україну, за її волю», «За жертовність і любов до України», «За гідність та патріотизм», «За відродження України», «Богдана Хмельницького», «Покрова святої Богородиці» та орденом «Бойовий волонтер». 

«Ці хлопці воюють за нас, а ми своєю допомогою, своєю активною громадянською позицією доводимо, що ми любимо й цінуємо мир на своїй землі.  Ми до останнього тут будемо працювати і допомагати скільки зможемо тим, хто потребує нашої допомоги», - казав Юрій Іванович. 

На жаль, активна діяльність Юрія Марчука, постійні напруга та стреси далися взнаки, підірвали здоров'я волонтера. У 2019 році життя його обірвалося… 

Мабуть, недарма так судилося Україні пройти через біль, страждання, розбрат, кров і жахи війни, щоби відчути: якщо є серед нас такі люди – добровольці – нашу націю неможливо зламати. Такий народ переможе.