Граф Раллі

У 1854 році у селі Супрунів граф Раллі побудував водяний млин, давши робочі місця для 15 вільнонайманих робітників.

Як стверджують місцеві жителі - працювати на пана було добре. Жінка за один робочий день могла заробити грошей для себе на одяг, за два дні – на корову. В 1898 році він пожертвував гроші на будівництво церкви у сусідньому селі Підлісне (до 1962 - Майдан – Супрунівський).

Люди переповідають про один цікавий випадок із життя панночки Раллі. Графська сім’я мала будинок та землі у Супрунові (сусіднє село), пана часто не було вдома, тому усім господарством займалась пані. Одного дня їй доповіли, що чоловік, який працює на її землях, був пійманий під час крадіжки. Вона веліла привести до неї цього крадія, і була здивована, побачивши, скільки графського майна він хотів украсти. Пані сказала, якщо чоловік покаже як він планував донести увесь цей крам додому, то вона його відпустить. Крадій показав, графиня, дотримала слово і відпустила його.

1905 рік запам’ятався численними заворушеннями. Трьох селян, які брали участь у виступах, було відлучено від церкви та проголошено анафему.

1906 року під керівництвом Трифона Маламури селяни розгромили панський маєток. Всіх учасників розгрому було заслано в Сибір.

1911 року відбулось масове переселення селян у Новоросійську губернію та у Сибір. Незважаючи на це населення Пеньківки зростало (станом на 1908 рік – 2218 чоловік).

У 1918 році сім’я Раллі вимушена була втікати. Місцеві жителі розповідають, що тікаючи пані не змогла забрати усі коштовні речі, тому наказала прислужниці закопати дещо у землю. Місце схову графського краму люди шукаюсь і досі, а, може, дарма? Невже, ні у кого не виникала думка, що хтось уже давно все знайшов, тільки мовчить, щоб не заздрили? А, може, сама графиня через декілька років повернулась, щоб забрати своє майно?

Багато чоловіків було мобілізовано на війну, забирали також коней та провіант. Весною 1918 року пеньківчани зібрались на сход. Підіймалось питання: землі, які раніше наділялись поміщику та церкві, повинні розділитись між селянами. Передача землі викликала велику радість у людей. Дудник Трохим Пилипович розповідає: « Щасливою була ця мить. Батько впав на наділ і почав цілувати землю, а з очей покотились сльози». Бідняцькі радощі були короткочасні, адже не у кожного у дворі були воли або коні, не кожен мав чим засіяти землю. Тому частина наділів залишилась пустувати.

В 1923 році Радянська влада наказала віддати людям усі харчі продзагонам. Так почали голодувати пеньківчани та й загалом села Поділля. Жителі Пеньківки чинили збройний опір. Тоді командир продзагону викликав на допомогу військову частину із Вінниці. Прийшовши в село, військові зігнали всіх у центр села і наказали видати тих, хто чинив опір, та принести усю наявну зброю. Селяни відмовились виконати наказ. Тому було взято заложників, їх привселюдно побили. Населення стояло на своєму. Командир частини пообіцяв розстріляти заложників. Лише тоді селяни вказали імена людей, які чинили опір. Заложників було звільнено, а щоб провчити пеньківчан за непослух, село було обстріляне із гармат. Значна кількість селян залишилась без даху над головою.

Основну частину податку сплачували заможні селяни, певну частину – середняки, а незаможники – звільнялись від сплати податку взагалі. Розрахувавшись із державою, селяни спокійно могли займатись господарством. Це призвело до збільшення виробництва хліба, м’яса, молока, овочів, фруктів. Однак, з боку влади почались зловживання. Декілька селян із Пеньківки уже сплатили податок повністю і вчасно, але з них вимагали знову заплатити та здати всі миски. Тоді пеньківчани пішли пішки до Києва на прийом до Петровського шукати правди. Петровський зустрівся із ними, побалакав. Після цього лишнього у жителів села не відбирали.

Станом на 1925 рік населення села Пеньківка становило 2309 чоловік. Кожен селянин вів самостійно своє господарство, вирощував те, що вважав за потрібне. Обробляли землю лише нескладними знаряддями праці, машини були лише у заможних селян. Коней було мало, тому часто проводились роботи «в спілку», тобто разом.

Колгосп «12-річчя Жовтня» виник восени 1929 року. В ньому об’єднались 42 господарства. Головою було обрано Томляка Дмитра Дем’яновича. Першими колгоспниками стали незаможники, саме вони підтримали колективізацію, тоді як заможне та середнє селянство відмовлялись вступати. Тому по відношенню до них встановлювався примус, у цих людей забирали майно, худобу, коней, домашні речі. Такі дії називались «розкуркулюванням» та були цілком законні. Після об’єднання сільськогосподарських угідь їх площа становила 1300 га. Незабаром на колгоспних полях з’явився трактор (1932 рік – тракторист Микичур Петро Федотович). Продуктивність праці була невисокою через відсутність матеріальних стимулів.