Герої не вмирають!
Брановицький Ігор Євгенович ("Натрій") - Кіборг, Герой України, учасник антитерористичної операції, який загинув на сході України, врятувавши двох поранених з нового терміналу (серед них старшина Анатолій Свирид). Після катування в полоні був застрелений двома пострілами у голову російським терористом павловим («моторолла»).
Похований 3 квітня 2015 року на міському Берковецькому цвинтарі.
4 червня 2015 року нагороджений орденом «За мужність» ІІІ-го ступеня (посмертно), звання «Народний Герой України» (посмертно) було присвоєно волонтерською організацією. Нагороди вручено матері героя Брановицькій Ніні Костянтинівні.
Біографічна довідка
Брановицький Ігор Євгенович
(25 квітня 1976, Київ, УРСР — 21 січня 2015, Донецьк,Україна) — український військовик, кулеметник 90-го окремого десантного штурмового батальйону «Житомир» 81-ї десантно-штурмової бригади, учасник війни на Сході України, захисник Донецького аеропорту, лицар Ордену «Народний Герой України» (посмертно). Служив у складі українського миротворчого контингенту ООН в Анголі. Учасник Революції Гідності. Мобілізований як доброволець, з кінця серпня 2014 року проходив військові навчання під Житомиром, з жовтня 2017 року перебував у зоні АТО.
Життєпис
У 1989 році разом із сім’єю переїхав з Кривого Рогу до Києва. У 1991 році закінчив 9-тий клас загальноосвітньої математичної школи № 171 (нині Києво-Печерський ліцей № 171 «Лідер»). Фахову освіту здобував у Київському технікумі електронних приладів.
Під час оборони аеропорту Донецька виніс на собі двох поранених з нового терміналу (серед них старшина Анатолій Свирид) і повернувся назад — разом із «Сєвєром» та Вадимом Соколовським, де був захоплений у полон. За повідомленнями очевидців, після тортур і знущань у полоні над побратимами добровільно визнав себе кулеметником, якого розшукували бойовики. Після катування був застрелений двома пострілами у голову російським терористом з Ростова-на-Дону Павловим («Моторола»). У березні ідентифікований серед загиблих, яких вивезли з Донецька.
Похований 3 квітня 2015 року на міському Берковецькому цвинтарі (ділянка 86, ряд 11, місце 3).
4 червня 2015 року нагороджений орденом «Народний Герой України» (посмертно). Нагороду вручено матері героя.
Нагороди
· Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка».
· Орден «За мужність» III ст. (посмертно) (травень 2015) — за особисту мужність і високий професіоналізм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі.
Звання «Народний Герой України» (посмертно) (червень - 2015) було присвоєно волонтерськими організаціями.
Калужин Євген («Валет»), (народився 4.12.2006р.) випускник Києво-Печерського ліцею №171 «Лідер» 2013 року. 205-ий Батальйон територіальної оборони.
Псевдо "Валет" До 24 лютого він найбільш за все цінував домашній затишок, муркотіння кота біля комп'ютера. Йому подобалось усамітнення в тиші київської багатоповерхівки. А потім були майстерні замінування, бойові виходи під щільними обстрілами, ворожі інженерно-саперні споруди, підриви яких рятували життя бійцям... «Я розповім дітям про побратимів, з якими мав за честь воювати, про людей, з якими пройшов цей шлях Україна - це спротив, воля, єдність, всі найкращі слова - це про Україну і про український народ. Пишаюсь тим вибором, який зробив, пишаюсь тим, що я українець»
Загинув у січні (лютому) 2023 р.
Харитонова Л.І. (Зінченко О.Г. - вчитель математики) - математичний клас
Микитенко Микола Миколайович, (1971, Київ — 14 жовтня 2020, Київ) — ветеран АТО, який о 3:30 ночі 11 жовтня 2020 року підпалив себе на Майдані Незалежності в Києві, оскільки вже не бачив інших засобів «пояснити, як живемо на фронті, та як захищаємо Україну».
Народився у Києві. Навчався у школі № 171. Отримав дві вищі освіти: юрист і викладач історії.
Активіст 19-ї сотні Самооборони Майдану, був контужений вибухом світло шумової гранати. Учасник російсько-української війни з 2014 року, сержант, командир взводу 1-го батальйону оперативного призначення імені Героя України генерал-майора Сергія Кульчицького, брав участь у боях за звільнення Слов'янська, де отримав тяжке поранення: під бойовою машиною, в котрій був і Микола, вибухнув фугас. У шпиталі справив незабутнє враження на шестидесятницю Маргариту Довгань, яка потім написала про нього у книзі «Шпитальні нотатки» (2018): Суворий воїн і сонячний чоловік; згадала його й у інтерв'ю до свого 90-ліття, у вересні 2020 року. Після лікування повернувся на фронт, служив у різних військових частинах. Однак, через підірване здоров'я мусив звільнитися, отримав групу інвалідності та їздив на схід вже як волонтер, доправляючи зібрану допомогу фронтові.
Помер о 8:45 14 жовтня, в день Захисників України.
Прощання відбулося 17 жовтня на Майдані Незалежності, де він у 2013—2014 році виступав проти диктатури, і де вчинив акт самоспалення.
Останній Майдан Миколи Микитенка
Десь там у натовпі, серед живих лежить тіло ветерана Миколи «Ворона» Микитенка. Він лежить в закритому гробу, бо його тіло обпалене вогнем. Душа його також була обпалена. Десь серед натовпу стоїть його донька, також учасниця бойових дій, військовослужбовиця. Юля поховала на цій війні свого чоловіка, який загинув у бою. Тепер вона ховає батька, який не пережив наслідків війни.
Ворон був дуже яскравим дядьком. Майдан, контузія на Майдані, потім війна в складі першого енгеушного батальйону, Карачун, перші бої, виноси тіл своїх побратимів. Потім поранення, лікування, знову служба в різних підрозділах, знову лікування.
Похований у Житомирській області, поруч з могилою батька.
Залишилися дружина, донька Юлія (позивний Джулія).
19 жовтня у фейсбуці донька звернулася до Президента України: «…так само, як багато інших моїх побратимів і посестер, ми відчуваємо, що нас не чують. І я дуже хочу, щоб влада пішла з нами на діалог. З ветеранами, з військовослужбовцями, які втрачали, гинули на сході. Я хочу, щоб ця плеяда кривава з Василя Макуха, Олекси Гірняка і тепер Миколи Микитенка закінчилась. Пане президенте! Майте мужність подивитись мені в очі. Подивитись в очі іншим ветеранам, які втрачали життя, кров і своє здоров'я на війні».
Михнюк Данило, випускник Києво-Печерського ліцею №171 «Лідер» 2013 року. Звання - молодший лейтенант. Посада - заступник командира роти з озброєння. Загинув у листопаді 2022 року.
Оле́г Іва́нович Міхню́к (27 жовтня 1965, Мала Дівиця, Прилуцький район, Чернігівська область — 20 серпня 2014, Новосвітлівка, Краснодонський район, Луганська область) — український військовик і громадський діяч, ветеран війни в Афганістані, заступник голови Української Спілки ветеранів Афганістану, кавалер численних орденів та медалей. Активіст Революції гідності, учасник війни на сході України. Герой України.
Загинув під час бойових дій за містечко Новосвітлівка, на трасі Краснодон-Луганськ.
Життєпис
29 жовтня 1983 року призваний до лав Збройних сил СРСР. Закінчив навчальний підрозділ 44-ї навчальної повітряно-десантної дивізії, яка на той час дислокувалася поруч із селом Гайжюнай (Литовська РСР), отримав військове звання «сержант». З 4 березня 1984 року служив в 56-й окремій гвардійській десантно-штурмовій бригаді в Афганістані. Був заступником командира 3-го десантно-штурмового взводу 7-ї роти.
31 травня 1984 року під Гардезом намагаючись витягнути поранених товаришів з-під прицільного вогню снайпера був важко поранений. 21 травня 1985 року отримав друге поранення під час проведення операції в Мараварській ущелині. Багато зробив для ветеранського руху і товаришів по службі. Всі зустрічі ветеранів-«афганців» через 20 років були організовані за його ініціативи.
Протягом 1991 року працював вчителем у Києво-Печерському ліцеї №171 «Лідер».
З 1991 по 1993 рр. начальник медико-соціального відділу Української Спілки ветеранів Афганістану (УСВА). З 1994 по 1995 рр., заступник голови правління Київської обласної Спілки воїнів-інтернаціоналістів. З 1995 рр. працював (УСВА) на посаді керівника управління реабілітації та лікування.
Нагороджений двома орденами «Червоної Зірки» та медаллю «За відвагу».
Перебував у шлюбі з Міхнюк Ніною Петрівною. У цей час народилось двоє синів — Олег та Євген, однак шлюб розпався.[1]
Згодом одружується вдруге. Дружина Ірина народила доньку, яку згодом назвали Анною.
14 лютого 2018 року Ірина Володимирівна Міхнюк — член правління громадської спілки «Всеукраїнська асоціація ветеранів Афганістану та антитерористичної операції» — нагороджена орденом княгині Ольги III ст.
Євромайдан та російське вторгнення
В період Євромайдану Олег Міхнюк був сотником Восьмої «афганської» сотні Самооборони Майдану, у складі якої були переважно ветерани війни СССР в Афганістані[3].
В квітні 2014 року опублікував статтю в Українській правді у якій розкритикував стан справ в українській армії за підсумками російського вторгнення в Крим[4].
Під час війни на сході України пішов добровольцем до 24-й батальйону територіальної оборони «Айдар».
Загинув 20 серпня 2014 року в бою за визволення Луганська біля селища Новосвітлівка.
Нагороди
· Звання Герой України з удостоєнням ордена «Золота Зірка» (21 серпня 2015, посмертно) — за виняткову мужність, героїзм і самопожертву, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі[9][10]
· Повний кавалер ордена «За мужність»:
· Орден «За мужність» I ст. (21 серпня 2014) — за особисту мужність і героїзм, виявлені у захисті державного суверенітету та територіальної цілісності України, вірність військовій присязі, високопрофесійне виконання службового обов'язку (посмертно)[11]
· Орден «За мужність» II ст. (11 лютого 2004) — за плідну трудову діяльність, активну життєву позицію, патріотичне виховання молоді, особистий внесок у вирішення проблем ветеранів війни[12]
· Орден «За мужність» III ст. (15 лютого 1999) — за плідну трудову діяльність, активну життєву позицію і громадянську мужність, патріотичне виховання молоді[13]
· Пам'ятна медаль «25 років виведення військ з Афганістану» (посмертно)
· Медаль «70 років Збройних Сил СРСР»
Прис Станіслав, випускник Києво-Печерського ліцею №171 «Лідер» 1991 року. Прис Станіслав народився 16.04.1976 З першого дня повномасштабної війни пішов у тероборону, Батальйон Кульчицького. Загинув 13.12.2022 року у селі Серебрянка, Бахмутський район Донецької області. Батальйон оперативного призначення НГУ ім. Сергія Кульчинського.
Класний керівник Баклан О.І.
Тищенко Олег, випускник Києво-Печерського ліцею №171 «Лідер» 1991 року.
Класний керівник Баклан О.І. Загинув у березні 2023 року.
