Створено Центр як допоміжний підрозділ Інституту філології для поглибленого освоєння студентами знань зі спеціальності «літературна творчість». Ця спеціальність відкрита в університеті 1998 року, а Центр (з ініціативи ректора Леоніда Губерського) запрацював 1 липня 2017 року. Він дає змогу студентам послідовно розвивати свої практичні навички в їхній майбутній письменницькій праці. За Положенням про Центр цей підрозділ передбачає позалекційні заняття зі спеціальності та координацію різних літературних заходів для філологів мовно-літературного спрямування. Серед них – організація і проведення творчої роботи Літературної студії імені Максима Рильського, організація тематичних вечорів за літературними жанрами, презентація нових літературних видань класики та сучасної літератури, втілення сценічних проектів за драматичними творами, що підготовлені студентами, проведення творчих зустрічей студентів із відомими представниками суміжних мистецтв, налагодження тісних контактів із торчими спілками, насампред із Національною спілкою письменників України. Передбачено також, що Центр ініціює участь студентів спеціальності «літературна творчість» у культурних проектах університету та інших навчальних закладів гуманітарного спрямування. В позалекційний час співробітники Центру практикують індивідуальні бесіди зі студентами про їхні нові твори, готують до публікації щоріний буклет «Центр літературної творчості», а також традиційний студентський альманах «Сві-й-танок». Обов’язком Центру є також його профорієнтаційна робота; вона спрямована на конкурсний відбір абітурієнтів для вступу на спеціальність, налагодження тісних зв’язків із творчими об’єднаннями, що функціонують при Київській організації Національної спілки письменників та обласними письменницькими організаціями.

За час роботи Центру ним проведено ряд заходів, які значно активізували процес якісної підготовки фахівців письменницького спрямування. На засіданнях Літературної студії імені Максима Рильського заслуховуються й обговорюються нові твори студентів різних курсів, беруть участь у таких слуханнях відомі письменники, представники музичного, образотворчого та вокального мистецтв, театральні та кіномистецькі режисери, редактори літературних та освітніх видань. Про те, що у мистецьких професіях є багато спільного й повчального, показали творчі зустрічі зі скрипалем Кирилом Стеценком (внук композитора-класика), керівником ансамблю Хорея Козацька Тарасом Компаніченком (випускник філологічного факультету), головою родинного фонду «Троянди і виноград» Максимом Рильським (внук поета-класика), майстром художнього слова, Героєм України Анатолієм Пономаренком, кінорежисером, автором художньо-документального фільму «Будинок “Слово”» Тарасом Томенком (випускник філологічного факультету), режисером Олександром Денисенком та виконавцем головної ролі у фільмі «Тарас, повернення» Борисом Орловим, народною артисткою України Ларисою Хоролець (керівник студентського театру Національної академії підготовки керівників кадрів культури і мистецтв), лауреатами Шевченківської премії Павлом Мовчаном (поет), Сергієм Плохієм (історик), Володимиром Тихим (кінорежисер), Михайлом Слабошпицьким (літературний критик), Богданом Горинем (письменник, культуролог) та ін. Центр організував і взяв участь у відзначенні 100-річчя від дня народження класика прози, академіка Олеся Гончара, дня пам’яті Івана Драча (поета-шістдесятника, почесного доктора КНУ імені Тараса Шевченка, Героя України) та інших літературних подій. Їх проведено з участю відомих письменників, кіномитців, співаків Віталія Абліцова, Миколи Славинського, Олеся Харченка, Любові Голоти, Петра Перебийноса, Сергія Куліди та ін. Виступаючи перед студентами-студійцями, вони демонстрували майстер‑класи своєї творчості, ділилися секретами формування письменника як публічної особистості, розкривали тонкощі вростання творчої індивідуальності в сферу мистецтва, в суспільне середовище. 

Важливими заходами Центру є постійне залучення студентів до подій, під час яких вони мають змогу продемонструвати свої власні творчі здобутки. З‑поміж таких заходів помітними були суто студійські літературно-музичні вечори, участь у щорічних поетичних фестивалях «Голосіївська осінь», літературних конкурсах «Жива троянда» і «Стань письменником», відкритті в селі Гуляйполі на Черкащині пам’ятного знака Шевченкові-підлітку, проведенні міжнародного проекту «Шевченко єднає народи», ювілейному відзначенні киргизького епосу «Манас» і класика киргизької літератури Чингіза Айтматова, концертно-виконавських імпрезах, організовуваних Фондом національної пам’яті України на Чигиринщині та Волині, проведенні на батьківщині Тараса Шевченка Всеукраїнського фестивалю «Ше. Fest», презентації студентських видань та книги і документального фільму «Кобзар у степах Казахстану», публікації студентських творів у літературній періодиці, в університетському альманасі «Сві-й-танок» та ін. Протягом 2017–2019 рр. студентам спеціальності «літературна творчість» надали свої сторінки газети «Літературна Україна» і «Літературна газета України», альманах «Рідний край» і буклет «Центр літературної творчості. Випуск 1». Вагомим досягненням стала номінація студентських творів на здобуття Міжнародної німецько-української премії імені Олеся Гончара. У квітні 2019 року таку премію присуджено студентці 3-го курсу Лелі Покотиполе (Ольги Крамарь) за поетичну збірку «Повстанське радіо» та студенту 4-го курсу Дмитру Зозулі за збірник новелістичних творів.

Центр літературної творчості послідовно дбає про висвітлення своєї роботи у різних засобах масової інформації – на інтернетних сайтах Інституту філології та університету, в загальноукраїнських періодичних виданнях. Активними авторами публікацій у них виступають студентка Юлія Кузьменко, спіробітник прес-центру Інституту філології Олександра Касьянова, фотографи Валерій Попов і Сергій Терещенко. Їхня інформація про роботу Центру розширює уявлення студентів про свою майбутню письменницьку діяльність, популяризує серед абітурієнтів привабливість спеціальності «літературна творчість», дає змогу студентам краще відчувати себе як акумулятора естетичних смаків суспільства і органічного складника творчої громади України,  більше дізнатися про Київський університет як один із флагманів вищої освіти у ближчому та дальшому зарубіжжі.

ВСЕСВІТНІЙ ДЕНЬ ПОЕЗІЇ

До цього Дня (21 березня 2021 р.) Центр літературної творчості ІФ КНУ імені Тараса Шевченка оголосив збір студентських поетичних творів різних жанрів. Відгукнулися десятки молодих авторів не тільки з Київського університету. Більшість їх будуть опубліковані в студентському літературному альманасі «Сві-й-танок», а до окремих пропонується коментар з позицій літературної критики.

Поезія Юлії Кузьменко дуже тонка і чутлива. Відразу й не вловлюєш усіх сенсів, які сховані поміж рядками. Наприклад, фразу «Слово, можливо, розріже всі зашморги // Чи навпаки — зіштовхне з табурета...» я зрозуміла, лише кілька разів прочитавши вірш. Звісно, можливо, я тугодумка, але тут, як на мене дуже тонко зазначена межа між допомогою й несвідомим (а може, й свідомим!) поштовхом людини до самогубства. Або інша фраза: «Чи болить голова у Києва? // Його б'ють по землі мерзотники». З одного боку, формулювання «бити по» сприймається саме в контексті слова «голова», а тут згадується саме земля, з іншого, авторка запитує, чи саме голова не болить у Києва. Географічне й фізично-інтелектуальне начала мають цікаве поєднання. Безбожників Юля метафорично називає у своїй поезії цеглинами, при цьому не лише називає, а й оприявлює, бо ж цеглини ходять в церкву, ставлять свічки, а потім давлять бджілок. Цікаве використання синекдохи спостерігається у таких рядках: «Вона наказала пошанно жити. // Ти колись поклонилась могилам милого, він – твоїм», адже зрозуміло, що маються на увазі не могили безпосередніх людей (і не в множині так точно), а могили близьких їм людей. У віршах Юлії Кузьменко дуже багато парадоксальних моментів, що не може мене як дослідницю поетики абсурду не тішити.

Також досить парадоксальним виявилося оповідання «Пасіонарій» Павла Гавлицького. Робота клубу анонімних алкоголіків настільки влучно в ньому описана, що здавалося, що це написав досвідчений автор, а не студент. Постійна згадка про бридке ім’я дружини головного героя, яке, втім, так і не було назване, викликає усмішку, але, до речі, досить органічно вписується в текст. Своєрідною, але цікавою є моновистава «Аделаїда або благородна» цього ж автора, у якій наявні два персонажі (але чому ж тоді моновистава?), але позаяк героїня лише одна, від героя присутній лише голос, то автор іменує свій драматичний твір моновиставою, яку, напевно, найкраще охарактеризувати словами героя твору: «Приємні спогади люди списують на сон чи фантазію, мені щоб видатися реальним треба трошки побути неприємністю і шумом». Твір не дає відповідей, на всі поставлені в ньому питання, однак те, що він породжує десятки запитань, над якими читач має подумати самостійно,  є дуже позитивним моментом.

Я великий прихильник римованої поезії, проте у віршах Анастасії Скорєвої, здається, що авторка настільки зациклена на римуванні, що текст  не тримається купи. Проте спостерігаються подекуди й цікаві рядки, наприклад: «Знаю, погано сім'ю ділити на "правих","лівих" – це все устав, // Тепер кладемо у труни квіти й нема надії, щоб хтось устав».

У Олега Вишиванюка антиуявні вірші – тобто такі, читаючи які, краще не уявляти описаний сюжет. Наприклад, «чекатимуть весни у сплячці тра́ви» – уперше дізнаюся, що трави не засихають, не замерзають, а впадають у сплячку.

Або ж: «На її обличчі був смак гіркуватої кави, // яку вона педантично розмішувала ложкою зі срібла»; «її опале у жовтні волосся і багряний в кімнаті букет»; «за обрієм сідатиме блакить // і зорі поспішатимуть додому», «Кололи з дідусем горіхи. // лунали тріски під мої повіки» – узагалі за межею моєї уяви (а я любитель абсурду, на хвилиночку!). Але ні, я таки спробую хоча б трішки поборсатися в текстах! Наприклад: «вона не намагалася виділятися. певно, текло у жилах. // її руки постійно тримали гарячу каву, інколи чай». Любий авторе, що текло у персонажки («певно»!) у жилах? І можна бодай припустити, що вона хоча б спить без гарячого чаю чи кави в руках? Що тут використана синекдоха (бо ж не гарячу каву персонажка тримала, а все ж чашку з гарячої кавою) я спостерегла. Молодець. Інший випадок – вірш «Січень»: «на дво́рі знову мінус три: // вже мо́розно стає у руки, // шарфи і чоботи, розлуки, // грудневі й ніжні кольори». Не зрозуміло, яким чином автор поєднує січень і грудень. «Знову мінус три», «вже мо́розно стає у руки» – якесь надто позитивне уявлення січня. Але ладно шарфи і чоботи, нам допоможуть розлуки! Чесно, не надто уявляю, що вони тут роблять (це ж абстрактний іменник, звісно, нічого!), але проїхали.

Досить цікаві метафори спостерігаю в поезії Наталії Мандрицької. «Шар пухкої темряви», «свіжоспечене сонце» – «колобок із рум'яною скоринкою», «тонкі нитки шепоту». До речі, у своїх віршах Наталія не оминає своєю увагою сонце, наприклад: «жовтогаряча гігантська комаха», або ж: «ніде ще не бачила // такого скаліченого сонця // як під цією шкаралупою // розтікається гарячим жовтком // на сірі паростки снігу».

Парадоксальне наповнення я, як це не дивно, знайшла у есе Марини Бабенко-Жирнової «Карантин і душа лісу». «Так часто рука тягнулася до пера» – яке перо, ХХІ ж століття! «Де літають вільні орли за хмарами» – чесно, от якось і не уявляла, щоб орли аж за хмарами літали. Або: «хочеться застигнути над тим струмком і золотим сонцем» – ну якщо орли літають за хмарами, то видається, що й застигнути над сонцем можливо 😊 «Хтось буде засмічувати лісові землі своїм огидним пластиком і жахливим лексиконом»: обидва додатки відносяться до словосполучення «лісові землі» – і якщо в першому випадку мається на увазі безпосереднє забруднення землі (фізична дія), то у другому це переносне значення. Або ж цікаве поєднання абстрактних прикметників і конкретних: «тобі відкриється душа лісу – бентежна, зелена і вільна».

Втім я недооцінила добірки текстів, бо до парадоксального викладу вдаються й інші автори. Наприклад, Ілона Михніцька пише: «Ти пам'ятаєш, Рустаме, яке на смак кримське вино, // Що його пив із молоком матері? // Повернися на сотні років у мамине лоно, // Коли ти покидав свій дім, не торкнувшись його ані кроком». Як не намагалася, але не уявила, як кроком можна торкнутися дому. А от молоко матері у поєднанні з кримським вином уявила 😊 Але загалом у поезії Ілони помітна дивовижна чуттєвість: «Стерто твій слід на піску, та не стерто одначе // Сонце на шиї і нитку чорну незриму»; «Незчуюся – Сонце зів’яне; я – айсберг, не течія…». Тому питань, чому, для прикладу, сонце в’яне, аж ніяк не виникає: Ілона створює дуже влучні і гармонійні образи. «Історія однієї поетки» – то взагалі моя любов. Вірш неймовірно сподобався і своєю парадоксальністю, і життєвими моментами.

У поезії Ірини Скакун досить рвані рядки, однак простежується римування. Вона вдається до міфологічних та історичних образів, намагаючись по-новому поглянути на них – це і Архімед, і Прометей, і Адам, і Сократ.

У драмедії Івана Прокопенка «Остання тупа людина» помітний уже справжнісінький абсурд. В основі сюжету безглузда ситуація: працівник, що працює з тупими людьми, проводить співбесіду з останньою людиною, яку визнали тупою. Потім виявляється, що уже три мільярди так само тупих людей було знищено, і цей чоловік буде останнім страченим. Хоча тут і описаний типу якийсь фантастичний світ і нереальні події, однак помітні алюзії щодо нашого сучасного світу. До кінця драми виявляється, що ця людина – жертва чийогось невдалого голосування – теж голосувала за те, щоб тупих знищили. Як пояснює працівник – більшість тупих прийняли саме таке рішення. І якщо абсурдний твір готує до того, що ні до чого готовим не можна бути, то фінал повністю рве всі шаблони і перевертає уявлення.

«Завмирати вчили: швидко, на раз-два-три, // Дехто досі не сказав мені: відімри» – так пише Ліза Жарікова, і в цих рядках розкривається філософія тут і зараз. Здається, ми й справді перебуваємо в завмерлому стані, боїмося показати свої вміння, навички, відкритися перед світом. Однак це аж ніяк не стосується творчості самої Лізи, бо вона чуттєво розкриває різні сторони нашого життя.

У вірші «Ми шукали ім'я твоє, Господи» Дмитро Луняка розкриває парадоксальну сутність релігійних баталій, які колись точилися й виливалися у тривалі й кровопролитні «священні війни». І якщо спочатку учасники цих боїв шукали ім’я Господа, то до кінця вірша ми бачимо, що вони не лише ім’я забули, а й Господа як такого.

Вірш Дар’ї Панченко «Сповідь» читала кілька разів. На жаль мені, любителю абсурдизму, не дався текст про сповідь. Тобто, якби там була хоча б дещиця абсурду, можливо, я б його зрозуміла і навіть уподобала б. А так кількаразове прочитання було намарне. Вважаю, що авторам треба стежити і за формою, і за змістом. Тобто не лише, щоб була наявна гарна ритмо-мелодика, але й можна було зрозуміти сюжет.

                                                       Марина ЄЩЕНКО