Українське кіно

Перейти до проекту Ілони Чернявської

Перейти до проекту Олександри Рожок

Пройти тест (складала Рожок Олександра)

Тест створила Чернявська Ілона

Українське кіно

Українському кіномистецтву минуло вже понад 100 років! Воно веде свою історію з 1907 року, коли в Одесі було створено перше приватне кіноательє, яке поступово переросло в кінофабрику. Виникли й інші кіноосередки. Для фільмів за участю Віри Холодної — легендарної зірки німого кіно, яка народилася в Полтаві й багато знімалася в Одесі, було побудовано знімальний павільйон. Після націоналізації приватні установи реорганізували в державну кінофабрику, на її основі створили Одеську кіностудію, що стала центром кіновиробництва.

У 1928 р. було відкрито кінофабрику в Києві (нині — Національна кіностудія художніх фільмів імені О. Довженка).

Перші кроки українського кіно — від документальних до ігрових стрічок — суголосні загальноєвропейським пошукам. Проте на відміну від країн Європи, де перевагу надавали жанрам комедії, мелодрами й авантюрного фільму, піонери вітчизняного кінематографа насамперед приділяли увагу екранізації популярних вистав, у яких грали корифеї українського театру. Наприклад, «Наталка Полтавка» (з Марією Заньковецькою в головній ролі), «Наймичка» за оперою М. Вериківського та поемою Т. Шевченка, «Москаль-чарівник» і «Богдан Хмельницький». Упродовж наступних десятиліть жанр екранізації літературної класики відігравав істотну роль в українському кіно.

Від початку свого існування і до 40-х років XX ст. український кінематограф входив до світового кіноавангарду за кількістю знятих стрічок і майстерністю хронікально-документальних та ігрових фільмів. Візитною карткою Одеси стала стрічка «Броненосець «Потьомкін» (1925) режисера Сергія Ейзенштейна, внесена кінофахівцями до десятки найкращих фільмів світового кінематографа. Документальний фільм «Людина з кіноапаратом» Д. Вертова увійшов до скарбниці світового кіномистецтва.

З ім’ям Дзиги Вертова, теоретика документального кіно, винахідника техніки монтажу, методу прихованої камери та інших операторських прийомів, пов’язана поява першого вітчизняного документального звукового фільму «Ентузіазм. Симфонія Донбасу». Ідеї та творчість митця, який, працюючи в Україні, розвивав авангардний напрям кінематографа, вплинули на розвиток вітчизняної і світової документалістики. Чарлі Чаплін назвав фільм «однією з найвражаючих звуковізуальних симфоній».

З появою звуку і кольору розпочався новий етап розвитку українського кінематографа. Першою кольоровою стрічкою Національної кіностудії художніх фільмів імені 0. Довженка стала комедія «Сорочинський ярмарок» (1938) режисера і сценариста Миколи Екка.

Режисер Сергій Ейзенштейн

Дзига Ветров

Кадр із документального фільму «Людина з кіноапаратом» Д. Вертова

Режисер і сценарист Микола Екка

Сергій Параджанов

Сергій Йосипович Параджанов (9 січня 1924, Тбілісі, ЗРФСР — 20 липня 1990, Єреван, Вірменська РСР) — український і вірменський кінорежисер, народний артист УРСР (з 1990), лауреат Державної премії України ім. Т. Шевченка (1991, посмертно).

У 1942—1945 роках навчався на вокальному відділенні Тбіліської консерваторії. Брав участь у концертній трупі, що обслуговувала військові шпиталі, провів близько 600 концертів. В 1945 р. перевівся до Московської консерваторії в клас Ніни Дорліак. Паралельно до занять в консерваторії, в 1946 р. вступив на режисерський факультет Всесоюзного державного інституту кінематографії (ВДІК), у майстерню Ігоря Савченка. На цьому курсі вчилися відомі в майбутньому режисери: Олександр Алов, Володимир Наумов, Озеров, Марлен Хуцієв, Фелікс Миронер. Закінчив ВДІК у 1951 р.

Працював асистентом режисера на фільмі «Тарас Шевченко» (режисер І. Савченко), асистентом режисера на фільмі «Максимко» (режисер А. Мишурін). Зняв дипломну роботу — фрагмент фільму «Андрієш» за мотивами молдавських казок. Через чотири роки Параджанов разом із режисером Яковом Базеляном зніме на кіностудії ім. Довженка повнометражний варіант цього сюжету. 28 червня закінчив ВДІК, був направлений на Київську студію художніх фільмів як режисер-постановник.

З Україною пов'язана значна частина творчої біографії Сергія Параджанова.

В Україні створив фільми «Наталія Ужвій», «Золоті руки», «Думка» (всі — 1957), «Перший парубок» (1958), «Українська рапсодія» (1961), «Квітка на камені» (1962, у співавторстві з Анатолієм Слісаренком).

«Тіні забутих предків»

Міжнародне визнання прийшло до Параджанова після екранізації в 1964 повісті М. Коцюбинського «Тіні забутих предків». Фільм «Тіні забутих предків» був удостоєний призу на Всесоюзному кінофестивалі в Києві (1966). Та все ж на Заході (там фільм демонструвався під назвою «Вогняні коні») інтерес до нього був значно більшим, ніж на батьківщині.

Журнал «Екран» (Польща), 1966 рік писав: «Це один з найдивовижніших і найвитонченіших фільмів, які траплялося нам бачити протягом останніх років. Поетична повість на межі реальності й казки, дійсності й уяви, достовірності й фантазії… Уяві Параджанова, здається, немає меж. Червоні гілки дерев, геометрична композиція усередині корчми з нечисленним реквізитом на фоні білих стін, Палагна на коні під червоною парасолькою і з напіводягненими ногами, грубість похоронного ритуалу з обмиванням померлого тіла і сцена оргіастичних забав у фіналі… Параджанов відкриває у фольклорі, звичаях, обрядах самобутній культурний ритуал в рамках якого дійсність реагує на турботу і трагедію особи».

Фільм отримав 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 гран-прі) у двадцять одній країні. Параджанову надсилали свої вітання Фелліні, Антоніоні, Куросава, а польський режисер Анджей Вайда став перед Параджановим на коліна й поцілував руку, дякуючи за цей шедевр.

У 1967 Параджанова запрошують на Єреванську кіностудію, де він працює над фільмом «Колір граната» («Саят-Нова») — картиною про великого вірменського поета, мова в якій йде швидше про життя духу, ніж про зовнішні події біографії. У картині, що складається з декількох мініатюр, була зроблена спроба показати духовний світ середньовічного вірменського поета Саят-Нови, що писав вірменською, грузинською та азербайджанською мовами, історію його любові, його ставлення до релігії світської влади, народу.

Тут кіномова Параджанова значно оновлюється. «Колір граната», подібно до поезії, висловлюється метафорами. Кадри знаходять майже повну статику, чому щонайменший рух усередині них сприймається як подієвий вибух. Предмети, що представляють справжню історико-етнографічну цінність, працюють нарівні з акторами. Мова кольору знаходить ще більше значення, хоча колірна гамма стає лаконічнішою. Кожен кадр містить максимум смислової інформації, і прочитування цього насиченого змісту вимагає від глядача чималої культури.

З історії шедевра

Маніфестом українського поетичного кіно вважають кінокартину «Тіні забутих предків» (1964) за однойменною повістю М. Коцюбинського. Історія про гуцульських Ромео і Джульєтту — Івана та Марічку, про трагічне кохання, що розквітло всупереч ворогування їхніх родів. Фільм знімали у природних декораціях села Криворівня Верховинського району Івано-Франківської області. Саме тут була написана повість.

Важливою рисою фільму, знятого режисером Сергієм Параджановим (1924-1990), став специфічний підхід до народної культури: не екзотичний колорит обрядів і розваг чи антураж одягу, побуту, говірки, а справжня народна стихія життя персонажів. Режисеру вдалося створити творчий ансамбль однодумців: акторів Івана Микол ай -чука, Лариси Кадочнікової, Миколи Гринька та ін., оператора Юрія Іллєнка, композитора Мирослава Скорика, художника-постановника Георгія Якутовича.

Знакова постать нашої культури — Іван Миколайчук (1941—1987), який зіграв головну роль, став обличчям України, втіленням її національного духу.

Музику до фільму написав М. Скорик. Окрім того, картина насичена різножанровим музичним фольклором: мелодії весільних музик, голосіння, веснянки, колядки та щедрівки. У стрічці звучать поширені в Карпатах інструменти: сопілка-денцівка, флояра, коза, дримба, трембіта. Ридаючі голоси трембіт надають подіям особливого емоційного забарвлення, підкреслюючи колорит легенди. Музика стала одним з головних компонентів образної структури фільму.

На момент виходу на екрани фільм мав ефект естетичної бомби. Такі ознаки «поетичного кіно», як складна мова, сповнена метафорами й алегоріями, логіка символічних асоціацій, породжували численні дискусії, розділяючи фахівців на його захоплених прихильників і противників, які звинувачували творців в архаїзмі й етнографізмі, буцімто несумісних із сучасністю. Справедливість високих оцінок була підтверджена часом. Але тоді поетичне кіно опинилося під забороною. У 1973 р. С. Параджанова заарештували й засудили на п’ять років.

Фільм демонструвався за кордоном під назвою «Червоні коні» й отримав нагороди на міжнародних фестивалях у Римі, Салоніках («Золота медаль» за режисуру), аргентинському місті Мар-дель-Плата (за операторську роботу).

Портрет митця. Олександр Довженко

Олександр Петрович Довженко — український радянський письменник, кінорежисер, кінодраматург, художник, класик світового кінематографу.

Народився 10 вересня 1894 в с. В’юнище на Чернігівщині у селянській родині. Навчався у Сосницькій початковій школі. З 1911 року навчався у Глухівському вчительському інституті. Після закінчення інституту у 1914 учителював у Житомирі, Києві.

У 1926р. створив за своїми сценаріями перші фільми «Вася-реформатор» і «Ягідка кохання».

Перший серйозний успіх прийшов у 1929 році після виходу на екрани фільму «Звенигора». «Звенигора» була сенсацією 1928 року, але водночас це був початок особистої трагедії Довженка — за цю стрічку, та згодом за фільм «Земля» його будуть постійно звинувачувати у буржуазному націоналізмі. У 1930р. одружується з акторкою Юлією Солнцевою. Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу, у 1958 році кінокритика назвали «Землю» одним з 12 найкращих фільмів всіх часів і народів. Зняв фільм «Іван» — найспірніший фільм Довженка (на тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм»), який відняв у нього більше року життя. У 1933р. переїздить до Москви, а потім на Далекий Схід.

Кінознавці вважають, що справжня історія українського кіно розпочалася саме з виходу на екрани фільму Довженка «Звенигора», що увійшов до слов’янської трилогії разом з фільмами «Арсенал» і «Земля». Різні за тематикою картини об’єднує спільна ідея невідривності людини від природи, землі, Батьківщини.

Кадр з фільму "Вася-реформатор"

Юрій Іллєнко - майстер поетичного кіно


Юрій Герасимович Іллєнко (9 травня 1936, Черкаси, УРСР — 15 червня 2010, с. Прохорівка, Канівський район, Черкаська область, Україна) — український політик, кінооператор («Тіні забутих предків»), кінорежисер («Криниця для спраглих», «Вечір на Івана Купала», «Білий птах з чорною ознакою», «Легенда про княгиню Ольгу»), сценарист («Мріяти і жити», «Лісова пісня» — всього 47 кіносценаріїв).

1960 зняв дипломну роботу «Прощавайте, голуби» (перший в історії інституту повнометражний фільм) і отримав за роботу нагороди на світових кінофестивалях в Празі і Локарно — за найкращу операторську роботу. 1963 отримав запрошення зі студії ім. О. Довженка зняти фільм «Тіні забутих предків» режисера Сергія Параджанова. Фільм став не лише лауреатом понад сотні міжнародних кінофестивалів, але й актом відродження слави українського духу, збудником української ідеї.

Дебют Юрія Іллєнка у режисурі — «Криниця для спраглих» за сценарієм Івана Драча про винищення українського села.

1967 дирекція Венеціанського кінофестивалю персонально запрошувала Юрія Іллєнка з фільмом «Вечір на Івана Купала» на фестиваль з гарантією головного призу «Золотий лев» Святого Марка, але міністр культури СРСР Романов стверджував, що такого фільму взагалі не існує. Неймовірними зусиллями режисер добився, щоб фільм послали на міжнародний фестиваль у Прагу, але в день відкриття фестивалю в Прагу увійшли радянські танки для придушення празького повстання.

«Білого птаха» на Московському міжнароднлму кінофестивалі тріумфально виборює Гран Прі фестивалю, завдяки півгодинній овації шести тисяч глядачів кремлівського палацу з'їздів, де проходив кінофестиваль. «Білого птаха» можна було побачити в Токіо, Монреалі, Нью-Йорку, Парижі, Тегерані, лише не в Україні.

Далі була дворічна еміграція в Югославію, де Юрій Іллєнко зняв фільм «Жівіо заінат», що перекладається як «живу наперекір всьому». Фільм отримав «Срібну арену» на фестивалі в Пулі і приз за найкращу чоловічу роль. В Україні на екрани не був допущений.

Двічі, з інтервалом в три роки, режисер отримує запрошення і контракти з Голлівуду.

Наступний фільм «Мріяти і жити» за сценарієм Івана Миколайчука і Юрія Іллєнка, було 42 рази зупинено у виробництві на різних стадіях: під час режисерської розробки, в підготовчий період, під час зйомок (18 разів), в монтажному періоді і, звичайно, при процедурі здачі керівним органам.

У різні роки були заборонені майже всі проекти Іллєнка на стадії сценарію. Серед них було заборонено для постановки трилогію про Київську Русь — «Князь Ігор», «Володимир Красне Сонечко», «Ярослав Мудрий». Заборонено екранізацію «Лісової пісні» Лесі Українки (постановка якої була здійснена двадцять років потому).

Заборонено до постановки два сценарії за Шевченком — «Великий льох» і «Варнак». Всього Юрій Іллєнко написав 42 сценарії, але лише сім з них стали фільмами.

Юрій Іллєнко створив незалежну кіностудію «Фест-Земля», на якій зняв перший в Україні фільм не на державні кошти. В основу фільму покладено зеківські оповідання Сергія Параджанова «Лебедине озеро. Зона». Це фільм було запрошено на Каннський кінофестиваль, де він виборов два призи: Приз ФІПРЕССІ — міжнародної федерації кінопреси і Приз «Ескор» — незалежної молодої кінокритики. В українському прокаті фільм не показувався. Пізніше російська телекомпанія ОРТ придбала його з ексклюзивними правами щодо показу і навіки поклала на полицю.

Наступні десять років Юрій Іллєнко був безробітний як кінематографіст. Написав за цей час свій найкращий сценарій про друге пришестя Христа «Агн», монографію «Парадигма кіно» — перший в Україні підручник з кінорежисури. Зробив три персональні виставки своїх живописних і графічних творів, зняв проект «Молитва за гетьмана Мазепу», до якого йшов близько третини свого життя.

Фільм для показу в Росії заборонив міністр культури РФ Михайло Швидкой. В Україні фільм також було знято з кінопоказів, заборонено для показу по ТВ, не випущено на відео. Не продано за кордон, хоча було багато пропозицій, що перекривали видатки на фільм у десятки разів.

Після цього Юрій Іллєнко зробив заяву для преси: «Я йду з кіно, бо з цією бандитською владою не хочу мати справи».

Кіра Муратова

Інший напрям вітчизняного кінематографа, що отримав назву «міська проза», асоціюється насамперед з унікальною творчою манерою Кіри Муратової, естетика якої вирізняється високою кінематографічною культурою. Кінорежисера цікавить відображення на екрані моральних і психологічних проблем сучасності: людських взаємин пересічних городян, їхньої самотності. У першому своєму фільмі «Короткі зустрічі» режисер зіграла головну роль разом з Володимиром Висоцьким. Всесвітнє визнання здобули майже всі її художні фільми, зняті на Одеській кіностудії; багато з них нагороджено відзнаками. Фахівці відносять творчість К. Муратової до інтелектуального, артхаусного кіно, адже незалежно від тематики воно сповнено глибини думки й виразовості форми при повній відмові від пафосності («Настроювач», «Мелодія для шарманки» та ін.).

Кіра Георгіївна Муратова — український кінорежисер, академік Національної академії мистецтв України (1997).

Народилася в Румунії у місті Сороки (нині територія Молдови) у родині росіянина Георгія Короткова та єврейки Наталії Скурту. Під час Другої світової війни перебирається до Бухареста, де згодом працює в комуністичних установах. У 1950-х емігрує до СРСР, стає радянською громадянкою. Навчалася на філологічному факультеті МДУ. 1959 р. — закінчила режисерський факультет ВДІК (майстерня Сергія Герасимова і Тамари Макарової). 1961 р. — дебют як режисера, працює на Одеській кіностудії. Перші фільми зняла з чоловіком Олександром Муратовим.

Фільм «Короткі зустрічі» став її першою самостійною роботою як режисера. До нього ж вона написала і сценарій (у співавторстві з Леонідом Жуховицьким) та зіграла головну роль разом з Володимиром Висоцьким.

Наступний її фільм «Довгі проводи» спеціальною постановою ЦК Компартії України був заборонений більше ніж на півтора десятиліття. У 1987 році цей фільм отримав премію на Міжнародному кінофестивалі в Локарно.

Справжньою подією кількох міжнародних кінофестивалів став фільм «Настроювач» (2004).

Кіра Муратова — єдина з кінорежисерів України удостоєна російської незалежної премії «Тріумф» (1995) — за великий особистий внесок у світову культуру.

2017 року Кіру Муратову запрошено до складу Американської кіноакадемії, яка визначає володарів премії «Оскар».

Художні пошуки багатьох інших українських митців не були пов’язані з цими двома напрямами. Характерною особливістю руху вітчизняного кінематографа була його жанрово-тематична розкутість.

Багато режисерів зверталися до екранізації, біографічного та історичного фільмів, детективно-пригодницького жанру, психологічної драми, комедії тощо.

Комедія «За двома зайцями» режисера Віктора Іванова за п’єсою М. Старицього завжди мала величезний глядацький успіх завдяки грі талановитих акторів, насамперед Миколи Яковченка, якого називають «найнароднішим серед заслужених і найзаслуженішим серед народних».

Про долі видатних діячів України різних часів знято історичні фільми: «Богдан Хмельницький» Ігоря Савченка, «Данило — князь Галицький» Ярослава Лупія, «Ярослав Мудрий» Григорія Кохана, «Легенда про княгиню Ольгу» і «Молитва за гетьмана Мазепу» Юрія Іллєнка, «Богдан-Зіновій Хмельницький» Миколи Мащенка, «Нескорений» Олеся Янчука, який також розкрив трагедію Голодомору в Україні у фільмі «Голод-33».

Воєнну тему репрезентує картина «У бій ідуть лише «старики» Леоніда Викова, в якій режисер одночасно зіграв і головну роль. Згідно з канонами жанру картина містить і сцени повітряних боїв, і трагічні епізоди загибелі льотчиків, проте вона пронизана щирим ліризмом і добрим гумором. У психологічних портретах героїв виявилася етичність творчої манери режисера, що потребувала художньої простоти й мінімалізму.

У наш час українські режисери плідно розвивають традиції вітчизняного кіно, опановують нові теми й жанри, виходять на міжнародну арену. Дедалі більше уваги кіномитці приділяють проблемам сучасних підлітків, молоді.

Уперше в українському кінематографі «Золоту пальмову гілку» на фестивалі в Каннах в номінації «кращий короткометражний фільм» отримав Ігор Стрембіцький за стрічку «Подорожні» (2005).

Аналогічної золотої відзнаки удостоїлась картина Марини Вроди «Крос» (2011). Сюжет вельми простий: на уроці фізкультури під час кросу група учнів відривається від інших і тікає з уроку; головний герой також біжить і стає свідком обшуку кишень вбитої людини...

Найтитулованіший український художній фільм, що має понад 40 нагород, серед яких три призи Каннського кінофестивалю — «Плем’я» (2014) Мирослава Слабошпицького. У картині розповідається про 16-річного одинадцятикласника, який зі школи потрапляє до інтернату для глухих, де вступає в кримінальне угрупування під назвою «Плем’я» і прагне зайняти в ньому своє місце. І вперше в житті закохується. Хлопець порушує неписані закони племені. Головні ролі грають не професійні актори, а звичайні підлітки. Вперше у світі фільм знято виключно мовою жестів.

Українській анімації нараховується вже майже 90 років. У 1927 р. на Одеській кіностудії були зняті перші українські мультиплікаційні фільми. Перше міжнародне визнання — головний приз на фестивалі дитячих фільмів у Чехословаччині — отримав «Ведмедик і той, що живе в річці» (реж. Алла Грачова).

Візитною карткою української анімації став комедійний «козацький серіал» режисера Володимира Дахна, який складається з 9 короткометражних фільмів, створених на студії «Київнаукфільм»: «Як козаки куліш варили», «Як козаки у футбол грали», «Як козаки мушкетерам допомагали», «Як козаки інопланетян зустрічали» та ін. Головні мультгерої втілюють риси українського характеру: спритність, винахідливість, патріотизм. Водночас козаки уособлюють певні типи: Око — рішучий малий, Грай — високий хитрун, Тур — добродушний велетень. Музику до фільмів створювали композитори М. Скорик, Б. Буєвський, В. Губа, І. Поклад. В окремих стрічках використовували українські народні пісні, традиційну вишивку. Серіал мав феноменальний успіх, став класикою жанру і не старіє й досі. За його мотивами зроблено гру-квест. Усі серії видано збіркою на DVD.

До кращих творів аніматора Давида Черкаського належать мультсеріал «Пригоди капітана Врунгеля» з 13 серій, міні-мульт-серіал «Лікар Айболить» і «Острів скарбів» — вільно інтерпретована екранізація однойменного роману Роберта Стівенсона. В останній стрічці, оригінальну музику до якої написав Володимир Бистряков, використано комбіновану зйомку — поєднано анімаційне й ігрове кіно. Кращим визнанням цих трьох робіт є не стільки офіційні нагороди, скільки те, що кожна з них була буквально розібрана на цитати.

Культовою стала екранізація «Аліси в Країні чудес» Льюїса Кер-ролла та її продовження «Аліса в Задзеркаллі», знята в Києві (реж. Є. Пружанський).

За сценарієм Наталії Гузєєвої створено улюблений багатьма двосерійний мультфільм «Капітошка» про крапельку літнього дощику (реж. Б. Храневич).

«Пластилінова ворона» Олександра Татарського в пісенній формі розповідає про жанри живопису: пейзаж, натюрморт і портрет. Його новорічну казку «Падав торішній сніг» виконана також у техніці пластилінової анімації.

Після тривалої перерви, коли у 90-х роках внаслідок браку фінансування мультфільми не знімали, розпочалося відродження мультиплікації. Низку нагород на міжнародних кінофорумах отримали мультфільми «Йшов трамвай дев’ятий номер» (реж. С. Коваль) і «Засипає сніг дороги» (реж. Є. Сивокінь), мультсеріал з 50 серій «Народна мудрість» (реж. С. Коваль і В. Задорожний), в якому за допомогою приказок і прислів’їв зображено український побут.

Отже, українське кіно — це літопис нашої культури, в якому сяють зірки талановитих акторів і режисерів, це наша слава і гордість.

Мистецька скарбничка

Анімація — вид кіномистецтва, що полягає у зйомці мальованих або об’ємних персонажів.