Жанри і стилі кіно

Перейти до проекту Шейко Вікторії

Тест підготувала Шейко Вікторія

Перейти до проекту Томчук Вікторії

Тест підготувала Томчук Вікторія

Жанри кіно

Практично немає людей на землі, які б не полюбляли дивитися кінофільми. Хтось — пригоди чи фантастику, що дає змогу поринути в незвідані світи, а хтось — ліричні історії, щоб поплакати над нещасливим коханням. Утім є такі, що захоплюються детективами й бойовиками, аби «полоскотати» нерви, а чимало інших цінують гумор і надають перевагу комедіям, щоб відволіктися від буденності. Втім усі, переглядаючи фільм, хочуть отримати нові враження, пережити різні емоції. І кіно дає таку можливість. Тому що воно має багату палітру тем, образів. Часом після перегляду фільму в людини виникає бажання змінити своє життя на краще, вона починає це здійснювати, орієнтуючись на кіногероя — сміливого чи кмітливого.

Як вам вже відомо, всі види мистецтва розподіляють за жанрами, проте в кожному з них — музиці, живописі — цей поділ специфічний.

Яка ж специфіка кіножанрів? Це поділ фільмів на групи за певними художніми формами, які мають схожі риси внутрішньої будови, на основі споріднених тем, образів-типажів. Кіножанри не мають чітких меж, вони взаємопроникають, тому часто фільм можна віднести до кількох жанрових груп. Традиційні жанри переосмислюються, виникають нові. Отже, будь-яка система жанрів завжди умовна, відкрита до змін.

У кіно немає єдиного загальноприйнятого набору жанрів (як, наприклад, у живописі), за яким можна було б точно класифікувати всі кінофільми. Крім того, більшість художніх кінофільмів можна сміло віднести до більш ніж одного жанру. Тому говорити про нижчеподану систему жанрів художнього кіно можна лише з великою часткою умовності. Ця система скоріше була сформована самими глядачами на основі особистих вражень, чим кінознавцями в рамках наукових досліджень. Проте, ця система широко поширена й, у певній мірі, загальноприйнята.

  • Екшн — цей жанр ілюструє відому тезу «добро повинне бути з кулаками». Фільми цього жанру найчастіше не мають складний сюжет. Головний герой звичайно зіштовхується зі злом у найочевиднішому його прояві: злочин, корупція, тероризм, убивство. Не знаходячи іншого виходу, головний герой вирішує вдатися до насильства. У результаті знищенню піддаються десятки, а іноді й сотні лиходіїв. «Хепі енд» (англ. happy end — щасливий кінець) — неодмінний атрибут екшену, зло повинне бути покаране.
  • Вестерн — у класичних фільмах цього жанру дія відбувається на дикому Заході Америки в XIX столітті. Конфлікт звичайно розвертається між бандою злочинців, представниками влади й мисливцями за нагородою (англ. bounty hunter). Як і у звичайному екшн-фільмі, конфлікт вирішується насильством зі стріляниною. Вестерни просочені атмосферою волі й незалежності, характерної для заходу Сполучених Штатів.
  • Гангстерський фільм — дія фільмів цього піджанру найчастіше відбувається в США в 1930-і роки — під час розквіту гангстерських угруповань. «Розбирання» між гангстерами і є основою сюжету таких фільмів.
  • Кіно бойових мистецтв — фільми цього піджанру сюжетно мало відрізняються від звичайних фільмів жанру екшн. Але в протистоянні персонажів карате-фільмів ставка робиться не на застосування вогнепальної зброї, а на рукопашні сутички із застосуванням прийомів східних бойових мистецтв, наприклад, карате.
  • Пригодницький фільм — на відміну від екшену, у пригодницьких фільмах акцент зміщений із грубого насильства на кмітливість персонажів, уміння перехитрити, обдурити лиходія. У пригодницьких фільмах герой повинен оригінально виплутатися зі складних ситуацій. «Хепі енд» також дуже ймовірний.
  • Детективний фільм — жанр, здобутки якого незмінно містять ілюстрації злочинних діянь. З цих діянь випливають розслідування й пошук та обвинувачення винних. Впродовж картини у глядача, як правило, виникає бажання провести власне розслідування й висунути власну версію злочину.
  • Фільм-драма — специфіку жанру становлять сюжетність, конфліктність дії, достаток діалогів і монологів. Драми зображують в основному приватне життя людини і його гострий конфлікт із суспільством. При цьому акцент часто робиться на загальнолюдських протиріччях, втілених у поводженні і вчинках конкретних героїв фільму.
  • Трагедія — напевно театральну трагедію не слід розглядати як окремий випадок драми, але в кінематографі це в принципі вірно. Основу трагедії також становить зіткнення особистості зі світом, суспільством, долею, вираження в боротьбі сильних характерів і страстей. Але, на відміну від звичайної драми, трагічна колізія звичайно завершується загибеллю головного героя.
  • Камершпіле — різновид драми, що склався у німецькому театрі, мистецтві й кіно на початку 1920-х, характерними ознаками якого є психологізм на межі з натуралізмом, намагання розкрити внутрішню сутність зазвичай нечисленних персонажів — представників середнього бюргерства і чиновництва, соціальний песимізм.
  • Історичний фільм — фільми цього жанру реконструюють історичні події, що реально відбувалися.
  • Військовий фільм — назва говорить саме за себе, це фільми про війну.
  • Кінокомедія — до цього жанру відносяться фільми, які ставлять за мету розсмішити глядача, викликати посмішку, поліпшити настрій.
  • Комедія станів (ситуацій) — це класичний вид комедії, заснований на тому, що герої фільму потрапляють у курйозні, смішні становища. Найчастіше сценарій пишуть саме у такому піджанрі. Такі фільми часто зрозумілі людям різних поколінь.
  • Комедія характерів — це класичний вид комедії, заснований на тому, що комічне фільму базується на смішних особливостях персонажа (англ. character — «персонаж», звідси й назва піджанру), Такі фільми, як правило, «живуть» лише у своїй епосі, і часто незрозумілі людям інших поколінь.
  • Чорна комедія — комедія, побудована на використанні «чорного» гумору. «Чорні» комедії за предмет своєї забави мають відкидання моральних цінностей, що викликають похмуру посмішку[1].
  • Пародія — вид комедії, що базується на пародіюванні чого-небудь (наприклад, на пародіюванні інших фільмів).
  • Фарс — комедія легкого змісту із чисто зовнішніми комічними прийомами.
  • Мелодрама — добутки цього жанру розкривають духовний і почуттєвий світ героїв в особливо яскравих емоційних ситуаціях, часто на основі контрастів: добро і зло, любов і ненависть тощо.
  • Любовна історія — улюблений жанр більшості жінок усього світу. У таких фільмах найчастіше описується гарна й глибока любов, що не розуміють навколишні і якій перешкоджають складні обставини.
  • Сімейний фільм — дитячі фільми й фільми, призначені для перегляду всією родиною. Фільми цього жанру найчастіше позбавлені насильства, мають безліч елементів мелодрами й комедії з немудрим гумором.
  • Музичний фільм — мюзикл або оперета, перенесена з театральних підмостків на кіноекран. Багато пісень, танців, гарні костюми й декорації. Обов'язково присутні елементи мелодрами й часто «хепі енд». Насильство якщо і є, то в самій необразливій формі.
  • Еротичний фільм — цей жанр, розрахований в основному на чоловіків, має стабільний успіх. Фільми цього жанру спрямовані на те, щоб викликати в глядача сексуальне збудження й еротичні фантазії. Неповнолітні на сеанси не допускаються.
  • Порнофільм — порнографія у кіно. Жорсткіший і відвертіший варіант еротичного фільму. У багатьох країнах публічна демонстрація таких фільмів заборонена, дозволений тільки показ у закритих клубах і поширення на відео.
  • Трилер (від англ. thrill — трепет) — так називають фільми, що прагнуть створити у глядача відчуття напруженого переживання, хвилювання. Жанр не має чітких границь. Часто до трилерів відносять детективно-пригодницькі фільми, акцент у які зміщений на підготовку до якогось унікального злочину. До трилерів також часто відносять фільми жахів.
  • Містичний трилер — фільм на грані трилера й фільму жахів. Сюжет побудований на зіткненні героїв з яким-небудь незрозумілим, містичним явищем. Часто мова йде про окультизм, чаклунство, пришесті антихриста й т.п..
  • Катастрофа — фільм, герої якого потрапили в катастрофу і намагаються врятуватися. Мова може йти як про природну катастрофу (смерч, землетрус, виверження вулкану тощо) або техногенную катастрофу (катастрофа літака, наприклад).
  • Фільм жахів — до цього жанру відносять фільми, які покликані налякати глядача, вселити почуття тривоги й страху, створити напружену атмосферу жаху або болісного очікування чого-небудь жахливого (саспенс). Сюжет фільмів жахів часто побудований на появі серійного вбивці в якому-небудь спокійному, що не викликає страх, місці. Ще одна улюблена тема — поява в мирній обстановці кровожерливого монстра (генетичного мутанта, інопланетянина, зомбі й т.п.). У фільмах часто присутні шокуючі кадри знівечених людських тіл.
  • Фантастичний фільм — жанр кінематографа, головною ідейно-естетичною установкою якого є диктат уяви над реальністю. Дія фільмів цього жанру відбувається в майбутньому, минулому або в «паралельному світі». Події фільму найчастіше навмисно протиставляються повсякденній дійсності й звичним поданням про правдоподібність.
  • Фентезі — піджанр, заснований на особливому «казковому» художньому світі. Цей світ нагадує середньовіччя, але населений міфічними істотами, наповнений магією і чаклунством, і має власну розвинену міфологію.
  • Фантасмагорія — фільм про щось зовсім нереальне, зображує вигадливі бачення, маревні фантазії. Цей жанр трохи перегукується з абстракціонізмом у живописі.
  • Зоряні війни — піджанр, що одержав свою назву від відомої серії фільмів. Сюжет фільмів цього жанру, відповідно, розгортається в далекому майбутньому на далеких планетах, у космосі або на космічних станціях.
  • Кіберпанк — піджанр, що фокусується на комп'ютерах, високих технологіях і проблемах, що виникають в суспільстві у зв'язку з неправильним застосуванням надбань прогресу. Основою сюжету часто є боротьба хакерів з могутніми транснаціональними корпораціями.

Візьмемо для прикладу фантастику, де уява переважає над реальністю. У фантастичних фільмах чудернацька картина світу зазвичай протиставлена повсякденності, діють неіснуючі в реальності герої. Згадаємо знаменитий бойовик «П’ятий елемент» (реж. Люк Бессон) з неповторними Брюсом Віллісом і Міллою Йовович у головних ролях.

Фантастика поділяється напіджанри: фентезі, антиутопія, кіберпанк.

Відмінність фентезі полягає в тому, що дії відбуваються у світах, в яких живуть міфологічні істоти: ельфи, гноми, дракони, перевертні, демони або, приміром, придумані гобіти, як у кінотрилогії «Володар перснів».

Антиутопія належить до соціальної фантастики й відображає уявне безпросвітне майбутнє з тоталітарними режимами, війнами, злочинами, насильством, епідеміями тощо. Мета таких кінофантазій — показати, що і сьогодні існують передумови, здатні призвести до подібного існування. Приклад — «Сталкер» режисера Андрія Тарковського.

Тематика кіберпанку фокусується на комп’ютерах, високих технологіях і проблемах, які виникають у суспільстві внаслідок технологічного прогресу. Прикладом жанру може бути кінокартина «Матриця», знята Лоренс та Ендрю Вачовські, що поєднує елементи бойовика і трилера (від англ. thrill — трепет), який створює у глядача відчуття напруженого хвилювання. Зображується майбутнє, у якому люди насильно під’єднані машинами до Матриці — комп’ютерної програми, що симулює дійсність і використовує людей як джерело енергії. Фільм отримав десятки престижних нагород, зокрема премію «Оскар» у чотирьох номінаціях.

Розрізняють авторське кіно або арт-хаус, що претендує на новаторство, і так званий «мейнстрим» — високобюджетні фільми.

Публіка і кіновиробники застосовують власні жанрові ярлики. Гля-дацька аудиторія зазвичай обізнана про грані популярних жанрів і очікує побачити варіант втілення цих «жанрових стереотипів». Окремі типи фільмів пов’язують з режисерами чи зірковими акторами відповідно до їхніх амплуа. Приміром, актор Сільвестр Сталлоне асоціюється з бойовиками, а режисер Альфред Хічкок — з фільмами жахів.

З історії шедевра

Культова кінотрилогія «Володар перснів» (2001-2003), екранізація однойменного роману Дж. Р. Толкіена, стала одним із найбільших проектів в історії кіно. Поставлена режисером Пітером Джексоном і складається з трьох фільмів, пов’язаних єдиним сюжетом: «Братство Персня», «Дві вежі», «Повернення короля». Усі фільми були зняті в Новій Зеландії, рідній країні режисера.

Зміст картини втілює ідею боротьби зі злом, що відбувається не лише на полях битв. Мужність, сміливість, любов і самовіддана дружба — на одній шальці терезів. На другій — зрада, страх, нестримна злість і жадоба влади.

Трилогія мала значний фінансовий успіх і виграла 17 премій «Оскар» з ЗО номінацій. Заключний фільм трилогії «Повернення короля» отримав всі 11 «Оскарів», на які був номінований, що є рекордною кількістю нагород Американської кіноакадемії для одного фільму. У ньому використано багато інноваційних візуальних ефектів, зокрема Голлум став першим персонажем, повністю створеним за допомогою технології захоплення руху.

До поширених жанрів кіно, окрім згаданих вище бойовиків і фантастики, належать мелодрама, комедія, музичний і пригодницький фільми, детектив.

Мелодрама — жанр художньої літератури, театрального мистецтва і кіно. Він розкриває духовний світ героїв в емоційних ситуаціях на основі загальнолюдських цінностей, зазвичай виражених через контраст: добро і зло, любов і ненависть. Прикладом мелодрами (водночас трагедії та екранізації класики) є фільм «Ромео і Джульєтта» (реж. Карло Карлей) за мотивами однойменної трагедії Вільяма Шекспіра. У головних ролях знялися американка Хейлі Стайнфелд і британець Дуглас Бут.

Комедія

Комедія, що характеризується гумором чи сатирою, спершу була жанром драматичного мистецтва і виникла як антипод трагедії. Вона має на меті розсмішити глядача, поліпшити настрій. Комічний ефект досягається самим виглядом персонажів, також за допомогою різноманітних прийомів: режисурою безглуздих і курйозних ситуацій, в які потрапляють герої, гіпертрофованою демонстрацією людських якостей в акторській грі, екранним суміщенням несумісного в реальному житті. Існують такі її піджанри: лірична або романтична (про кохання), музична, трагікомедія, ексцентрична (сповнена трюків), кримінальна (головні герої — гангстери, злодії, поліцейські), пародія (твір-насмішка на основі навмисного наслідування ознак певного жанру, стилю).

У пародійній манері часто знімають трейлери або аматорські фан трейлери.

Пародія «Суперфорсаж!» (реж. Аарон Зельцер і Джейсон Фрідберг) — це фільм-перевертень, який завдяки пародійній грі акторів, візуально схожих з копійованими персонажами, висміює популярну серію фільмів «Форсаж», сучасну поп-культуру загалом.

Свідченням популярності трейлерів є факт: на честь 25-річчя сиквела бойовика «Термінатор 2: Судний день», визнаного еталоном жанру, Арнольд Шварценеггер опублікував архівний ролик на своїй сторінці у Фейсбуці, що менше ніж за добу набрав понад три мільйони переглядів.

Існує ще багато інших кіножанрів: вестерн (про американських ковбоїв); екшен — «фільм дії», високобюджетний бойовик з каскадерськими трюками; містика; історичні, зокрема військові фільми.

Окрім згаданих уже комедії і мелодрами, до жанрів літературно-театрального походження належить фільм-казка. Позначення жанру як «музична комедія» зазвичай застосовують до екранного продукту, сценічним прототипом якого була оперета. Мюзикл також було перенесено на кіноекран з театральних підмостків. Ці музично-сценічні жанри містять багато пісень і танців, адже саме через зміст вокальних і хореографічних номерів розвивається сюжет. Обов’язково присутні красиві костюми й декорації, елементи мелодрами і часто «хеппі енд». До кіномюзиклів, що стали класикою жанру і відзначені преміями «Оскар», належать: «Вестсайдська історія» — кіноверсія бродвейського мюзиклу Леонарда Берн-стайна (реж. Роберт Вайз і Джером Роббінс), «Звуки музики» композитора Рі-чарда Роджерса (реж. Роберт Уайз), «Моя чарівна леді» композитора Фредеріка Лоу (реж. Джордж Кьюкор) за «Пігмаліоном» Бернарда Шоу.

З-поміж музичних фільмів є екранізації не лише оперет і мюзиклів, а й опер: «Чарівна флейта» (реж. Інгмар Бергман) і «Дон Жуан» В.-А. Моцарта; (реж. Джо-зеф Лоузі) «Травіата» і «Отелло» Дж. Вер-ді (реж. Франко Дзеффіреллі); «Кармен» Ж. Бізе (реж. Франческо Розі); «Ріголетто» Дж. Верді та «Мадам Баттерфляй» Дж. Пуччіні (реж. Жан-П’єр Поннель).

Портрет митця

Ендрю Ллойд Веббер — сучасний англійський композитор, який досяг вершин визнання на ниві музичного театру. Деякі з його 13 мюзиклів з величезним успіхом ставлять на сцені впродовж багатьох років, а кілька пісень стали справжніми хітами.

Постановка рок-опери «Ісус Христос — суперзірка» (1971) на лібрето Тіма Райса внесла кардинальні зміни в розуміння поняття «мюзикл». Тут немає драматичних елементів, все засновано на речитативі й вокалі. Рок-музика з’єдналася з класичною історією про останні сім днів життя Ісуса, яка розповідається лишень за допомогою пісень. Твір став суперхітом.

Мюзикл «Кішки» (1981, відеоверсія 1998, реж. Девід Маллет) створено за мотивами віршів Т. С. Еліота, які композитор знав з дитинства. Дія відбувається на щорічному котячому балу. Яскраві образи виникають завдяки вражаючим костюмам і складному гриму, «котячим» інтонаціям у музиці й головне — танцям. Саме вони перетворюють мюзикл на феєричне шоу, в якому рухи акторів імітують витончену грацію справжніх тварин. Твір побив усі можливі рекорди популярності. Визнання підкріплювалося преміями, нагородами.

У мюзиклі «Привид опери» (1986, фільм 2004, реж. Джоел Шумахер) за однойменним романом Гастона Леру партію головної героїні Крістіни було створено для голосу дружини композитора Сари Брайтман. Історія про загадкову істоту, що живе під Паризькою оперою, поєднує риси детектива і трилера. Мюзикл здобув понад 50 нагород, поставлений у 18 країнах світу.

Сюжет біографічного фільму «Евіта» (фільм 1997, реж. Алан Паркер) за мюзиклом Ендрю Ллойда Веббера (1978) присвячений дружині президента Аргентини Евіті Перон, яка стала духовним лідером нації. Композитор показав необмежені можливості жанру, довів, що йому доступні серйозні теми. Фільм отримав три премії «Золотий глобус»: за кращий фільм у жанрі комедія/мюзикл, кращу жіночу роль, яку зіграла співачка Мадонна, та оригінальну пісню («You Must Love Ме»), яка також здобула премію «Оскар».

Ендрю Ллойд Веббер

Рок-опера «Ісус Христос — суперзірка»

Мюзикл «Кішки»

Мюзикл «Привид опери»

У 20-30-х роках у Франції на противагу комерційному кінематографу виникають напрями авангарду.

«Перший авангард» — імпресіонізм — розвивався під впливом однойменного стилю живопису. Кіноімпресіоністи активно знімали не лише в павільйоні, а й на пленері. Такий недолік німого кіно, як відсутність звуку, перетворювався режисерами на перевагу, як у фільмі Луї Деллюка «Лихоманка». Без титрів можна зрозуміти, емоційно пережити зміст, адже кіномова нагадує модний тоді в літературі «потік свідомості». Син видатного художника-імпресіоніста Жан Ре-нуар зняв фільм «Донька води», де подібно до батька, передав красу французької природи. В авангардних фільмах жінка-режисер Жер-мен Дюлак спробувала створити візуальне відображення інструментальних творів, — «музики для очей»: «Платівка 927» на музику Ф. Шопена, «Арабеска» і «Тема з варіаціями» на музику К. Дебюссі.

Представники «іншого авангарду» знімали так зване «чисте кіно». Фільм абстракціоніста Фернана Леже «Механічний балет» на музику Е. Саті нагадує його картини: панує ритм абстрактних фігур без сюжету.

Експресіонізм у кіномистецтві започаткував знаменитий трилер Роберта Віне «Кабінет доктора Калігарі». За допомогою гротескно перебільшеної жестикуляції й міміки акторів, далеких від реальності геометризованих декорацій, контрасту світла і темряви на екрані передано змінені стани свідомості людини, яка неадекватно сприймає дійсність. Фільм зчинив ажіотаж, викликав багато звернень до картини вже у форматі звуку, римейків, зокрема «Кабінет доктора Раміреса» (реж. Пітер Селларс) з музикою Джона Адамса і бездоганною пластикою танцівника Михайла Баришнікова. Класичним зразком експресіонізму є також фільм «Носферату. Симфонія жаху» Фрідріха Мурнау.

Футуристичні захоплення рухом, ритмом виявилися у стрічці «Марш машин» режисера Ежена Деслава (Євгена Слабченка, українця за походженням). Він експериментує з музикою: розміщує за екраном грамофон і ставить платівки відповідно до динамічного розвитку сюжету.

У стрічці «Колесо» режисер Абель Ганс використав нові прийоми ритмічного монтажу, що створює напруження в епізоді, коли машиніст вирішує пустити потяг під укіс. У цій так званій «симфонії рейок» кі-нообраз перегукується зі знаковим для музичного футуризму образом потяга, створеним Артуром Онеггером у творі «Пасифік 231». Режисер прагнув «озвучити» зображення, а композитор, за його словами, «хотів передати зорове враження і насолоду рухом в суто музичній побудові».

Яскравим проявом сюрреалізму в кіно став німий фільм «Андалузь-кий пес» режисера Люїса Бунюеля і художника Сальвадора Далі. З першого кадру, коли лезо бритви надрізає око, глядач впадав у шок. Подібні епізоди 17-хвилинного відеоряду з чудернацькими декораціями знаменитого художника-сюрреаліста нагадували низку видінь, споріднених з його живописними полотнами. На прем’єру режисер прийшов з камінням у кишенях, щоб у разі скандалу відбитися від розлючених глядачів. Побоювання виявилися марними...

Сучасне сюрреалістичне кіно (реж. Девід Лінч, Матьє Сейлера та ін.) також балансує на межі свідомого і підсвідомого, превалюють сюжети абсурду, самотності людини у світі, містики.

Після Другої світової війни в італійському кінематографі набув поширення неореалізм. Відповідно до проголошеного принципу достовірності режисери вийшли знімати фільми на вулиці. У деяких замість акторів грали робітники й селяни. Для сюжетів обирали факти з газетної хроніки. Видатні режисери Роберто Росселіні, Лукіно Вісконті, Вітторіо де Сіка реалістично втілювали незабутні образи простої людини складної долі. Показовим щодо цього є фільм «Рим — відкрите місто» (реж. Р. Росселліні).

Кіномистецтво постмодернізму переосмислює стереотипи, акцент переноситься з «людського змісту» на формальні складові — на багаторівневий текст. Постмодерн заперечує традиційні цінності, культивує гру, позбавлену сенсу. Поширюється цитування, асоціативні посилання на інші фільми, стилізація. Виникає інтерес до трюків, пародій, римейків. Естетичний популізм змішує елементи високої й популярної культури, жанри й стилі.

Прикладами постмодернізму в кіно є комедія «Кримінальне чтиво» Квентіна Тарантіно, що отримала головну нагороду Каннського кінофестивалю (1994), премію «Оскар» за кращий сценарій і ще понад 40 призів на різних кінооглядах, а також драматичний фільм «Вавилон» режисера Алехандро Гонсалеса Іньярріту, який також став володарем численних міжнародних нагород.

Мистецька скарбничка

Мейнстрйм — високобюджетні й успішні прокатні фільми.

Постер — художньо оформлений плакат, який використовують з рекламними і декоративними цілями, найчастіше із зображенням актора, музиканта тощо. Римейк (від англ. «переробка») — фільм будь-якого жанру, в основу якого покладено фільм, знятий раніше; нова версія виданого твору: пісні, відеогри тощо. Сйквел (англ. sequel — продовжую) — фільм або літературний твір, що за сюжетом є продовженням попереднього твору.

Трейлер — невеликий відеоролик, який складається з коротких і зазвичай найвидовищних фрагментів фільму, який анонсують або рекламують.

Риси стилю режисера Федеріко Фелліні

Федеріко Фелліні - великий італійський кінорежисер, автор сценаріїв до фільмів, які завоювали нагороди на численних міжнародних кінофестивалях. Фелліні вважають основоположником нового кінематографа», реформатором, режисером з унікальною системою бачення світу, що володіє значним доробком для того, щоб це бачення втілити на екрані. Творчість Федеріко Фелліні реформував саму суть мистецтва кінематографа, значно збагатило його мову і тим самим вплинуло на величезну кількість режисерів у всьому світі.

Майстер кінематографічних ілюзій, Федеріко Фелліні, народився в невеликому італійському місті Ріміні 20 січня 1920 року. Його батько був рядовим службовцем і сподівався, що син досягне успіху в якомусь надійному і грошовому ділі. Такою справою батько Федеріко вважав юриспруденцію. Але сам Федеріко не тяжів до наук і не був хорошим учнем. Найбільше його займало малювання, створення костюмів та невеликих домашніх вистав. Після закінчення школи у Фао Федеріко переїхав у Флоренцію, де його здібності до малювання почали приносити йому невеликий дохід, він влаштувався ілюстратором в журнал свого друга Демосу Боннини. У 1938 році Федеріко переїхав до Риму, де продовжив заробляти ілюстраціями, тут він починає писати свої перші тексти, в тому числі і п'єси. Після кількох публікацій Федеріко Фелліні помічають і запрошують працювати на радіо драматургом. Федеріко із задоволенням погоджується. В одній з перших радіопостановок бере участь його майбутня дружина і постійна муза Джульєтта Мазіна. У 1943 році він вперше пробує себе в ролі кінорежисера і знімає кілька кіноновел з Джульєттою у головній ролі. У роки війни Федеріко знайомиться з Роберто Росселліні і разом з ним пише сценарій фільму «Рим, відкрите місто». Фільм має грандіозний успіх. Після Федеріко пише ще кілька сценаріїв для різних режисерів, а також продовжує працювати з Росселліні («Пайза»). До 1953 році фільмографія Фелліні налічує вже кілька значних робіт: «Любов в місті», «Білий шейх», «Мамині синочки». Ці фільми мають міжнародний успіх (фільм «Мамині синочки» номінується на Оскар за кращий сценарій і отримує приз Венеціанського фестивалю за режисуру). Але це було тільки початком його шляху в кінематографі. Далі були фільми, кожен по своєму перевернули історію кіно: «Дорога» (1954), «Ночі Кабірії» (1957), «Солодке життя» (1959), «8 з половиною» (1963), «Джульєтта і духи» (1965), «Три кроки в маренні » (1968) і багато інших.

Федеріко Фелліні був режисером-новатором не тільки тому, що разом з Росселліні поклав початок неореалистическому напряму в Італійському (а потім і в світовому кінематографі. Режисери-неореалисты розглядали у своїх творах життя пересічного громадянина, «маленької людини», його опір жорстокої реальності і тихе, непомітне щастя. Сам Фелліні володів унікальним поглядом на життя, який умів виразити в своїх парадоксальних, повних торжества і печалі фільмах. Весь життєвий і творчий шлях його супроводжувала дружина, актриса Джульєтта Мазіна. Вони прожили в щасливому шлюбі 50 років, надихаючи і підтримуючи один одного. Джульєтта пережила Федеріко всього на п'ять місяців і заповідала бути похованою з його фотографією в руці.

Риси стилю режисера Андрія Тарковського

Кожна людина, яка знає толк в кінематографі, знає Андрія Тарковського. Біографія режисера також цікава, як і його фільми. І ми не помилимося, сказавши, що Андрій був воістину дивним, унікальним і чудовою людиною. Біографія режисера Андрія Тарковскаого - це історія людини, який дав радянському кінематографу унікальні і глибокі фільми. У біографії режисера Андрія Тарковського є безліч цікавих сторінок.

Отже, що ж цікавого було в житті Тарковського? Ну, біографія режисера почалася як і у всіх - від народження. День появи на світло Андрія - четверте квітня 1932 року. Біографія цієї талановитої людини почалася в звичайному російській селі. Сім`я Тарковського жила в Заволжя Іванівській області. Але, тим не менше, батьки Андрія були дуже освіченими і розумними людьми. Можливо, саме завдяки їм, так склалася біографія кінематографічного генія. Справа в тому, що батько режисера був поетом, а мама - актрисою.

Не дивлячись на те, що Андрій виріс в селі, він завжди відчував себе в чимось особливим, був природженим аристократом. Якщо всі хлопці не звертали уваги на те, чи чиста у них взуття, чи свіжа сорочка, то для Андрія це було дуже важливо. Не дивлячись на бідність сім`ї, але ж мама ростила його одна, оскільки батько пішов, коли хлопчикові було всього лише п`ять, він завжди відрізнявся тим, що стежив за модою і вмів бути стильним. Коли вони з мамою переїхали в Москву, Андрій ще більше став показувати те, ким він є насправді. Хлопчик з мамою жив в Замоскворіччя і ходив до місцевої школи. До речі, саме в цій школі разом з ним вчився відомий поет Андрій Вознесенський.

Андрій Тарковський ніколи не був скутим або замкнутим. Він умів знаходити підхід і спілкуватися з усіма. Навіть вчителі були для нього як рівні. Він багато в чому відрізнявся від середньостатистичного радянського підлітка. Андрій завжди був людиною, яка цінувала свободу і відчував її всередині себе. Таке могли собі дозволити лише одиниці людей, що живуть в той час. Всі знали, чим загрожує вільнодумство. Але Андрія це ніколи не лякало. Він завжди залишався самим собою, мислив так, як хотів, і говорив те, що вважав за необхідне висловити.

Тарковський з юних років цікавився мистецтвом. Він ходив до Художньої школи імені 1905 року. Однак же, після закінчення середньої освіти, майбутній режисер далеко не відразу визначився в тому, ким він хоче стати. Хлопець поступив на арабське відділення близькосхідного факультету Московського Інституту Сходознавства. Йому було цікаво і він навіть відправився на практику в Сибір. Там, на річці, хлопець провів всі три місяці в геологічній експедиції. Але все ж, любов до творчості взяла своє, і повернувшись до Москви, Андрій вирушив до ВДІКу. Там він склав іспити і потрапив в майстерню Михайла Ромма. Разом з ним навчалося безліч відомих на сьогоднішній день зірок того покоління. Але більше всіх на курсі виділялися своїми недужий талантами Андрій Тарковський і Василь Шукшин. До речі, коли Шукшин і Тарковський здавали іспити, комісія чомусь не хотіла, щоб хлопців взяли до вищого навчального закладу. Всі викладачі говорили Ромма не брати хлопців. А він не погодився, взявши і одного, і іншого. Василь і Андрій були різними, як масло і вода. Вони багато в чому не сходилися, але Ромма порахував, що саме такі своєрідні особистості просто необхідні факультету. Ось так хлопці і виявилися в його майстерні.

Під час навчання Тарковський дуже сильно здружився з Кончаловським. Ось у них якраз таки сходилися погляди і на творчість, і на життя. Саме тому ми щоразу спільно виконували всі поставлені їм проекти. Їм подобалося працювати в тандемі, ділитися ідеями. Їх дипломною роботою стала короткометражна картина «Каток і скрипка». Вона вийшла настільки цікавою і вдалою, що отримала головний приз в Нью-Йорку, коли там проводився конкурс між студентськими фільмами. Це сталося в 1961 році.

Після закінчення навчання Тарковський потрапив на Мосфільм. Першим фільмом, який він зняв, стало «Іванове дитинство». Ця історія про хлопця, який потрапив на фронт, вийшла настільки щирою і трагічної, що на Тарковського відразу ж звернули увагу. Потім на екранах з`явилася картина «Мені двадцять років». У цьому фільмі знялися безліч великих особистостей. І мова йде не тільки про акторів, а й про поетів. Таких, наприклад, як Андрій Вознесенський, Роберт Рождественський, Вадим Захарченко.

Ще один фільм, «Андрій Рубльов», який йшов за кордоном під назвою «Пристрасті за Андрієм», став справжнім шедевром. У ньому Тарковський вже почав розкривати своє інакомислення. Саме тому за кордоном це фільм вважався унікальним шедевром. Зате на радянському просторі його випустили обмежено, сильно урізали і багато просто прибрали. Звичайно ж, в той час не можна було так щиро і оригінально говорити про життя великого іконописця. Тарковський зміг показати занадто багато того, про що необхідно було мовчати в Радянському Союзі.

А потім Тарковський зняв два справжніх шедевра, якими захоплюються до сьогоднішнього дня. Це, звичайно ж, «Соляріс» і «Сталкер». Два цих фільму стали справжньою знахідкою для радянського кінематографа. Вони настільки цікаві й оригінальні, що з ними не зможуть зрівнятися багато і багато голлівудські блокбастери. Без спецефектів, дорогих костюмів і декорацій, Тарковський зміг передати всю суть шедевральні творів фантастів двадцятого століття. Він став легендою ще будучи живим, ось тільки радянська влада його не визнала. Андрію не було місця в його рідній країні. Тому він виїхав до Італії, а потім до Франції. Андрій зняв ще дві прекрасних картини, і, хоч вони були удостоєні призів, в Радянському Союзі все ж виявилися під забороною. І це було дуже гірко і боляче.

Тарковський так і не був визнаним, будучи живим. І лише після його смерті, коли радянська влада впала, про нього заговорили. Тепер цим режисером захоплюється і старше покоління, і молодь. Він є, по суті, іконою кінематографа. Він - це та людина, яка вміла знімати багатогранні, глибокі і неоднозначні фільми там, де це було категорично заборонено. Ось така от вона, неодзнозначная і хвилююча, біографія Тарковського, невизнаного свого часу генія кінематографа ...

Риси стилю режисера Леоніда Бикова

12 грудня 1928 року у с. Знам'янка на Донеччині народився Леонід Биков. Перші враження: голод, війна, повернення фронтовиків. Леонід завжди мріяв про авіацію, навіть поступив до льотної школи, але через місяць його відрахували за маленький зріст.

Може, тому популярність і любов глядачів приніс йому фільм "У бій ідуть одні старики", де Леонід Биков зіграв роль командира ескадрильї Титаренка. Оскільки бюджет картини був невеликим, Биков поїхав до Москви й домігся зустрічі з тричі Героєм Радянського Союзу маршалом Олександром Покришкіним. Ас авіації на одному диханні прочитав сценарій і розпорядився передати на баланс кіностудії Довженка чотири винищувачі "ЯК-18" і чехословацький "Z-326", який зовні нагадував "Месершміт-109". Коли приймали фільм, на очах Покришкіна була роса. Твір став блокбастером: за 5 місяців його побачили 54 мільйони.

У 1977 році вийшов фільм "Ати-бати, йшли солдати...", у якому Биков зіграв роль єфрейтора Святкина. Знімати цю картину Биков почав ще в 1975 році; сценарій написали Борис Васильєв і Кирило Раппопорт. Один із тодішніх літературних корифеїв відгукнувся про нову повість Васильєва дуже негативно, після чого автор спалив рукопис. На щастя, єдиний "живий" примірник витягнув із корзини для сміття друг Васильєва Кирило Рапопорт - так з'явився сценарій, за яким Леонід Биков потім зняв фільм. А от рукопис загубився.

Зніматися в картині Биков не планував. На роль єфрейтора Святкина пробувались багато акторів, але ніхто з них не підійшов. І тоді колеги Бикова заявили: "Льоня, це ж твоя роль. Невже ти не бачиш?" І мали рацію: краще за Бикова цю роль вряд чи хто-небудь зіграв. Зйомки картини проходили під Загорськом у лютому 1976 року й були доволі складними. Стояли люті морози, від яких страждали не тільки люди, але навіть техніка, задіяна в зйомках.

Зйомки фільму межували з боротьбою з чиновниками. Після цієї роботи Биков, повернувшись до Києва, зліг із інфарктом. Місяць реанімації у Феофанії – і після лікарні Биков поїхав на студію, призначив на наступний день зйомки епізоду "Циганочка з виходом". По півтори зміни сидів у монтажній. Навіть офіційний прийом такого фільму, як "Ати-бати, йшли солдати", в якому не було ніякої політики, ніякого дисидентства, проходив доволі складно. Під час перегляду зморений представник Держкіно зненацька... захропів. Потім, прокинувшись, почав задавати безглузді питання: "А чому це у вашої картини така дивна назва? Якась дитяча лічба..." Слава богу, у присутніх вистачило духу заперечити й відбити багато причіпок та зауважень. Це був новий тріумф режисера й актора Леоніда Бикова.

У цей час доля нанесла болісний удар. Леонід Биков мав двох дітей: Олеся та Марину. Син повернувся з армії й запізнався із сумнівною компанією. Коли Олесь зайшов до монтажки й попросив ключ від машини, батько дав без задньої думки. А весела компанія поїхала в Березняки та пограбувала ювелірну крамницю, Олесь стояв "на шухері". Після арешту сина Бикова скосив другий інфаркт. Суд дав грабіжникам по 15 років, а Олеся помістили на рік у психушку. Биков подав заяву на звільнення з роботи, але директор кіностудії відмовився її підписувати. Написав, зареєстрував у секретаря і подав вдруге, але Щербицький вмовив забрати.

Саме в цей час Бикову була присвоєна Державна премія Української РСР. Коли Леонід Федорович сказав, що не гідний Шевченківської премії і не пішов на її вручення, то Щербицький, який обожнював Бикова, наказав прямо в ліжко доставити премію.

Всі ці тріумфи, нагороди, звичайно, щиро радували його, але душа митця була неспокійною. Тотальна брехня, угодовство, корупція, що царювала навкруги, не давали йому спокійно жити й працювати. Це друга, після фільму "У бій ідуть одні старики", самостійна режисерська робота Леоніда Федоровича і... остання.

10 квітня 1979 р. Леоніда Бикова затвердили на дві ролі у к/ф "Прибулець". Наступного дня він збирався на дачу у Страхоліссі, біля Димера. Марина просила поїхати разом, довго не виходила з машини...

51-річний Леонід Биков загинув у автокатастрофі в 1979 році, через два роки після зйомок у фільмі "Ати-бати, йшли солдати", де його герой гине під гусеницями танка. Різниця тільки у колісному засобі. Він обганяв трактор і виїхав на зустрічну смугу.

Загинув у той же день, що і прототип його "Смуглянки", тільки на 34 роки пізніше. І на тому ж 46-му кілометрі зіткнувся з ГАЗом, повним таврового заліза. Третій інфаркт стався прямо за кермом.

За три дні до цього Іван Миколайчук і Микола Мащенко отримали однакові листи: "Не вірте, що я покінчив життя самогубством!"

Режисуючи власні похорони, якось написав: "Ніяких оркестрів, будинку кіно і надгробних промов, а то встану й піду". На Байковому, над відкритою домовиною "друга співаюча ескадрилья" врізала "Смуглянку"...

Риси стилю режисера Джеймса Кемерона

Джеймс Френсіс Кемерон (нар. 16 серпня 1954, м. Капускейсінг, провінція Онтаріо, Канада) — американський кінорежисер канадського походження. Один з найуспішніших режисерів світу: 7 його картин зібрали понад 5,6 млрд доларів США. Він зняв два найкасовіші фільми в історії кінематографу: «Титанік» (1997), котрий отримав 11 премій Оскар, (в тому числі найкращий режисер, продюсер і монтажник отримав Кемерон) і «Аватар» (2010), котрий отримав 3 премії Оскар і зібрав в світовому прокаті понад 2,7 млрд доларів. Він також є автором інших культових стрічок «Термінатор» (1984), «Чужі» (1986), «Безодня» (1989) та «Термінатор 2» (1991) — і творцем образу Термінатора.

Народився в родині інженера. Після закінчення школи емігрував до Каліфорнії (США), де на початку 60-х вступив на фізичний факультет Каліфорнійського університету. Не закінчивши навчання, почав брати участь у виробництві фільмів, куди його залучив творець малобюджетних постановок Роджер Корман (компанія «Новий світ»).

Кар'єру режисера почав з виходу першого фільму Кемерона — Ксеногенезис у 1978 році.

У 1982 році вийшов фільм Піранья 2: Нерест.

Загальне визнання, проте, отримав тільки у 1984 р., завдяки фільму «Термінатор». Вперше ідея про Термінатора до Кемерона прийшла тоді, коли він страждав від грипу в Італії. Тоді йому наснився страшний сон про машину, яка була відправлена з майбутнього, щоб вбити його. Сценарій до фільму був проданий своїй майбутній дружині — продюсеру Гейл Енн Херд, за символічну суму в 1 долар з умовою, що режисером фільму буде він. Велика кількість кінокомпаній були зацікавлені у фільмі, але в кінцевому підсумку була обрана компанія Hemdale. При скромному бюджеті $6 млн, Джеймс створює фільм, який частково змінив кінематограф. Втілитися у образ Термінатора був обраний Арнольд Шварценеггер (хоча спочатку роль пропонували Ленсу Хенріксену).

Кемерон продовжив успішну кар'єру з появою фільму «Чужі», що був створений 1986 року, як продовження фільму жахів «Чужий» (1979) режисера Рідлі Скотта.

Наступний фільм «Безодня» (1989) — це історія про науковців з підводної станції, які зіткнулися в глибинах океану з чимось чужорідного походження. Бюджет цього фільму — 70 мільйонів дол., він був одним із найдорожчих на той час. Значна частка коштів виділялася на підводну фотозйомку, оскільки спеціальні ефекти, які хотів Кемерон, у той час неможливо було зробити у студії. Щоб створити задумане, недобудовану електростанцію перетворили на величезний резервуар, наповнений водою. Фільм отримав «Оскара» за спецефекти, а в прокаті зібрав лише 54 млн дол.

У 1990 році, разом з продюсером Ларрі Казановим, Кемерон заснував кіно-продюсерську компанію Lightstorm Entertainment.

Після феноменального успіху «Термінатора», Кемерон розпочав переговори про його продовження. Однак він не квапився. Він очікував часу, коли спецефекти будуть такими, аби повністю втілити свою ідею фільму — створити ілюзію боротьби робота з рідкого металу, який може змінити зовнішній вигляд як забажає. Прем'єра фільму «Термінатор 2: Судний день» була відкладена через суперечку про авторські права. Однак 1991 року було укладено угоду з Цезарем Маріо, директором «Carolco Pictures», що сприяло своєчасному виходу фільму на екрани. Бюджет першого фільму був $ 6 млн, але у другому стільки коштували тільки спецефекти. Сцена зміни форми Термінатора Т-1000 триває трохи більше трьох з половиною хвилин, але праця над нею коштувала кілька місяців редакційної роботи. Спочатку Маріо Цезар дає Кемерону бюджет у 70 мільйонів, але пізніше він був збільшений до більш ніж 100 мільйонів доларів. Фільм побив всі рекорди перегляду у кінотеатрах, зібрав 200 мільйонів у Сполучених Штатах і більше 300 мільйонів за кордоном. Крім того, він виграв чотири нагороди Оскар — за грим, спеціальні ефекти, звукові та візуальні ефекти. Фільм став одним з найуспішніших в історії кіно.

Повне визнання до Кемерона прийшло після «Титаніка» (1997), де у головних ролях Леонардо Ді Капріо, Кейт Вінслет і Біллі Зейн. Цей фільм також став найприбутковішим в історії кіно. З бюджетом $ 200 млн, фільм приніс більш ніж 1,8 млрд касових зборів. За цей фільм він також отримав 11 «Оскарів», в тому числі за найкращий фільм, найкращу режисуру.

Останній фільм Кемерона — «Аватар» (2009). Прем'єра відбулася 17 грудня 2009 року. Фільм користувався винятковим успіхом в українському та світовому прокаті, ставши найкасовішим фільмом в історії світового кіно зі зборами у понад 2,7 млрд доларів. В Україні фільм теж встановив касовий рекорд, зібравши 8,6 млн доларів, попередній рекорд становив трохи більше 4 млн. Зараз Кемерон зайнятий над зйомками другої та третьої частин Аватару, які повинні вийти орієнтовано в кінці 2018 та 2020 років відповідно.

26 березня 2012 року Джеймс Кемерон здійснив занурення на дно Маріанського жолоба на одномісному батискафі Deepsea Challenger, що був розроблений і побудований на його замовлення. Він став третьою людиною, яка туди добралася. В ході занурення він досягнув дна на глибині в 10 тис. 898 метрів. Кемерон взяв зразки порід і живих організмів і провів кінозйомку, використовуючи 3D камери. Зняті ним кадри ляжуть в основу науково-документального фільму каналу National Geographic

В жовтні 2012 повідомлялося, що Кемерон займеться екранізацією роману « The Informationist» Тейлора Стівенса відразу по закінченню роботи над другою та третьою частинами Аватара

Був одружений п'ять разів. Дружини: Шарон Вільямс (Sharon Williams, 1978—1984), Гейл Герд (Gale Anne Hurd, 1985—1989), Кетрін Бігелоу (1989—1991), Лінда Гамільтон (Linda Hamilton, 1997—1999, спільна дочка), Сьюзі Еміс (Suzy Amis, 2000-дотепер, спільні один син і дві дочки). Пані Еміс грала епізодичну роль у фільмі Титанік.

В 2012 році Джеймс, його жінка та його діти стали веганами Камерон пояснює, що «Міняючи свою їжу, Ви міняєте повністю контракт між людьми та світом природи».

Дружина Джеймса Сьюзі Еміс разом із своєю сестрою заснували школу «МУЗА». В цю школу відправили вчиться дітей Камеронів. Згодом кількість учнів виросла до 140 учнів. Із вересня 2015 року планується, що школа стане повністю веганською.

Коли Камерона запитали, як найкраще людина може допомогти у справі збереження клімату, Камерон відповів: «Припинити їсти тварин.»