До ідеалів минулого

До ідеалів краси минулого

Перейти до проекту Чернявської Анни

ХХ ст. разом із течіями авангарду, які нерідко розчаровували своїми крайнощами, виникли мистецькі напрями, що орієнтувалися на ідеали й здобутки стилів минулого, ностальгія за старим, добрим і вічним вилилася в нові художні явища, серед яких значного поширення набув неокласицизм.

У результаті різних трактувань цього поняття виникли розбіжності щодо його хронологічних меж. Європейські автори неокласицизмом називають мистецтво другої половини XVII початку ХХ ст. на відміну від більш раннього етапу цього стилю вітчизняні фахівці зараховують ці періоди до класицизму).

Приміром, у Франції стиль мистецтва Людовика епохи «короля Сонця» XIV називають класицизмом, стиль часів Люодовика XVI зараховують до неокласицизму, а парадний стиль періоду правління Наполеона I, що завершив еволюцію стилю класицизм, отримав назву ампір. Коли класицизм втратив панівну роль, його змінили так звані «історичні ретроспективи» – стилі, в яких використовували елементи мистецтва минулих епох: неоготика, неoренесанс, необароко, неовізантійський, неoмавританський.

Архітектура, в якій змішуються композиційні прийоми й елементи оздоблення різних стилів, отримала назву еклетика. Одним із її прикладів в українській архітектурі будинок «Львівської політехніки», де використано мотиви неокласицизму та італійського неоренесансу. Фасад виконано у строгих формах неокласики портиком корінфського ордеру, інтер’єр у дусі неоренесансу. Урочисте враження справляє вестибюль із парадними сходами й актовий зал, оздоблений подвійними колонами, каріатидами, фризом з 11 картин.

Юліан Захарович. Національний університет «Львівська політехніка», Україна

Різновидом неокласицизму є неовізантизм. Він виявився насамперед у сакральній архітектурі. Принципи візантійського зодчества притаманні Володимирським соборам, зведеним у Києві та Херсонесі.

Володимирський собор, Київ

Володимирський собор, Херсонес

Неокласицизм став реакцію проти надлишкової декоративності модерну і стилістичного «свавілля» еклектики. У прагненні затвердити основні принципи архітектурної класики представники оновленого стилю спиралися на такі типові ознаки класицизму, як врівноваженість усіх елементів композиції, пропорційність, симетричність. Водночас у спорудах використовували нові матеріали, різностильові мотиви, які збагачували національними рисами, а інколи й елементами модерну.

Синтезом неокласицизму і модернізму став стиль арт-деко, прикладом якого в архітектурі є театр на Єлисейських полях у Парижі (комбінація новітніх залізобетонних конструкції зі спрощеними класичними формами фасаду). Відмінні риси цього стилю найповніше виявилися в дизайні інтер’єрів меблів: сміливі геометричні форми, етнічні візерунки й багаті орнаменти, дорогі матеріали (слонова кістка, срібло тощо).

Тріумфальна арка на площі Каррузель, м. Париж, Франція

Театр на Елисейських Полях. м. Париж, Франція

У Німеччині та Італії часів фашизму неокласицизм використовували для пропаганди нової ідеології. Архітектура відрізнялася схематичними грубими формами й гіпертрофованою монументальністю.

Квадратний Колізей, м. Рим, lталія

Римський Колізей, Iталiя

В українській архітектурі радянського періоду неокласицизм став одним із лідерів, поєднуючи традиційність, а ідеями авангарду. «Пролетарська класика» 30-х років у післявоєнний період переродилася в так званий "сталінський" ампір, з його гігантоманією. Адже архітектура, як і все мистецтво, мала демонструвати непохитність тогочасного устрою.

Будівель у такому стилі з елементами неокласики чимало в Києві, Харкові, наприклад Будинок уряду (apx. I. Фомін, П. Абросімов) в українській столиці. У помпезних громадських спорудах зазвичай використовували античні ордери, фасади були симетричні, декор мінімальним.

Будинок уряду, м. Київ, Україна

Південний вокзал, м. Харків, Україна

З кінця 50-х рр. неокласицизм (або американське відродження розвивався переважно в архітектурі США. Один з найвизначніших його зразків Лінкольн-центр у Нью-Йорку (арх. Ф. Джонсон, У. Харрісон, М. Абрамовіц, Е. Саарінен). Споруди Центру утворюють суворе симетричне обрамлення прямокутної площі. Комплекс складається з 12 будинків, при значених для різних культурних заходів.

Лінкольн-центр, м. Нью-Йорк, США

Лінкольн-центр - центр музичної культури Нью-Йорка. На передньому плані Метрополітен-опера


Владислав Городецький

Завдячуючи непересічному таланту Владислава Городецького (1863-1930) на зламі століть Київ збагатився не лише дивовижним модерновим Будинком з химерами, а також спорудами в інших неoстилях. Неокласицизм представлено у споруді колишнього музею старожитностей (нині – Національний художній музей України), неоготика Миколаївському костелі, неомавританський стиль у караїмській кeнасі (нині Будинок актора). Не випадково, мабуть, митця називають «київським Гаудіо».

Народився В. Городецький на Поділлі, у польській родині. Навчався спочатку в Одеському реальному училищі, а потім у Петербурзькій Академі мистецтв. Із 1890 р. жив і працював у Києві (майже 30 років), згодом у Польщі, США, Iранi (похований у Тегерані).

Багатогранна і шляхетна особистість, видатний архітектор, успішний підприємець і меценат, пристрасний спортсмен і мисливець, невтомний романтик-мандрівник, він досягав досконалості в усіх видах діяльності, за які брався.

Пам'ятник архітектору Городецькому м. Київ, Україна

Костел Святого Миколая, м. Київ

Караїмська кенаса, м. Київ

У живописі неокласицизм не набув такого поширення, я в архітектурі, адже більшість художників дотримувалися різних авангардних течій. Проте деякі орієнтувалися на реалістичні традиції, намагалися повернутися до класичних ідеалів краси. У своїх творах вони протиставляли «вічні» естетичні цінності хаосу суперечливої реальності.

Прикладом такого світлого мистецького світобачення була неореалістична творчість уроджениці Харківщини Зінаїди Серебрякової (1884-1967), яка походила з двох знатних художніх родів (Бенуа і Лансере). Жінка складної долі, вона почала малювати від щастя, а закінчила від спроби заглушити горе після втрати чоловіка, змушеної еміграції й неможливості бачити двох із чотирьох своїх дітей.

Зінада Серебрякова. Автопортрет

Зінада Серебрякова. За обідом

Жнива

Стихійне неприйняття деякими художниками гострих суперечностей ХХ ст., намагання втекти від цивілізації зумовили виникнення примітивізму. Цей термін застосовують і стосовно так званого «наївного мистецтва», тобто спадщини майстрів, які без професійної освіти здобули світову славу. До них належать живописці Анрі Руссо у Франції, Ніко Піросмані (Піросманішвілі) в Грузії, Марія Приймаченко в Україні. Простота і щирість, пошуки «натуральної» експресії поєднувалися в них зі «спонтанними», експериментами навмисним спрощенням художніх засобів.

Французький художник Анрі Руссо (1844-1910), перший представник мистецтва примітивізму, який набув популярності. Його творчість відрізняється сміливістю задумів і яскравістю колірних рішень.

Часто A. Руссо з безмежною фантазією зображує в своїх роботах екзотичну природу джунглів.

Анрі Русо

Напад у джунглях

Спляча циганка

Грузинський художник-самоук Ніко Піросмані (1862-1918) прожив трагічне життя. Довгий час його живописні твори, нерідко написані на звичайній клейонці, викликали суперечливі оцінки, адже в них відкрилося особливе, неповторне у своїй наївності, бачення світу.

Ніко Піросмані (Піросманішвілі) в Грузії

Мати з дітьми, що йдуть по воду

Жираф

Фруктова лавка

Майстриня декоративного розпису Марія Приймаченко (1909-1997) створила емоційно хвилюючий світ власних фантастичних образів – яскравих квітів (квітів-оченят), чудернацьких пташок, екзотичних звірів. «Роблю сонячні квіти тому, що людей люблю, творю на радість, на щастя людям, щоб всі народи один одного любили, щоб жили вони, як квіти по всій землі...» – ось кредо української художниці.

Марія Приймаченко

Дикий чаплун

Соняшник життя

Чайки у човні,

Пташка

До основоположників сучасного українського монументального живопису і прихильників неовізантизму належить видатний художник-новатор Михайло Бойчук (1882-1937). Він і його послідовники Iван Падалка, Василь Седляр, Софія Налепінська-Бойчук прагнули до мистецтва, заснованого на українських традиціях та європейських взірцях. У часи тоталітарного режиму «бойчукістiв» разом з лідером групи репресували, багато їхніх творів знищили.

Михайло Бойчук, автопортрет

Михайло Бойчук. Дівчина

"Пророк Ілля"

Iван Падалка, автопортрет

Ван Падалка. Фотограф на селі

Василь Седляр

«Розстріл у Межигір'ї»

Ілюстрація В. Седляра до «Кобзаря» Шевченка

Альтернативою модерністським течіям у мистецтві став соціалістичний реалізм, який із 30-х років панував у СРСР, отже, і в УРСР Цей єдиний офіційно дозволений стиль і творчий метод мав на меті оспівувати досягнення тогочасного державного устрою. Насправді, в мистецтві тієї доби реалістична складова не стала. визначальною, радше воно було своєрідним переосмисленням класицизму. Відповідно до гасла «Мистецтво мас бути зрозумілим народу» художники зображували трудові будні і щасливе життя людей, історико-героїчні сюжети, ідеалізуючи й романтизуючи дійсність. Цей метод перетворився на засіб нівелювання національної самобутності мистецтва. З іншого боку, чимало українських митців, що творили в рамках соцреалізму, залишили високохудожню спадщину, що увійшла до скарбниці світової культури. З-поміж них скульптор Галина Кальченко, живописці Тетяна Яблонська, Адальберт Ерделі та багато інших художників.

Галина Кальченко. Катерина Білокур

Тетяна Яблонська. Молода мати

Адальберт Ерделі Заручені

Неокласицизм у музичному мистецтві має свої особливості. Термін було вжито вперше стосовно музики А. Русселя. Данину цьому стилю віддали видатні композитори, які у своїй творчості застосовували стилістичні та жанрові імітації музики класичного періоду: A. Онеггер, Д. Мійо, Ф. Пуленк, С. Прокоф'ев, П. Хіндеміт, I. Стравинський.

Інколи поняття «неокласицизм» розуміють настільки широко, що охоплюють стилізацію не тільки класики, а й інших стилів, або поширюють на всю академічну музику ХХ ст. поза межами авангарду. Ця умовна назва «неокласицизм» узагальнено відображає прагнення композиторів повернутися до ясності й гармонійності музики минулого. Водночас у намаганні передати динамізм і контрасти сучасності вони використовували новітні мовні засоби, складні ґармонії, загострені ритми.

Зазвичай зверталися до інструментальних жанрів непрограмної музики (сюїти, концерту, симфонії, поліфонічних форм), нерідко використовували камерний оркестр чи інструментальні ансамблі різного складу неокласицизм і експресіонізм два основні полюси музики минулого століття.

Емоційному напруженню експресіонізму неокласицизм протиставив стриманість почуттів, конструктивність задуму, ясність форм.

A. Онеггер

Д. Мійо

Ф. Пуленк

С. Прокоф'єв

П. Хіндеміт, дирегує свій твір

Композитор Ігор Стравінський

Німецький композитор Пауль Хіндеміт (1895-1963) об'єднав неокласицизм і фольклор в оперному жанрі. Сюжет опери «Художник Матіс» побудовано на відомостях про художника Матіса Грюневальда, творця відомого Iзенгеймського вівтаря. Згодом музику опери композитор використав в однойменній симфонії, яка стала одним із найвідоміших творів композитора. Програмність симфонії вельми своєрідна – це музична інтерпретація живописних образів.

У вступі до першої частини «Концерт англегів» використано мелодію народної пісні XVI ст. «Три ангели співали». Музика звучить як світлий і величний гімн.

У неокласичному стилі Сергій Прокоф’єв (1891-1953) написав Симфонію №1 «Класична». Назву твору зумовлено прагненням автора до ясності й простоти класичної форми чотиричастинного сонатно-симфонічного циклу. Музика життєрадісна, просякнута світлом і оптимізмом. Скромну фактуру і прозору оркестровку (в стилі Гайдна і Моцарта) поєднано із сучасною гармонією. Першу i останню частину написано у традиційній для класики формі сонатного алегро, друга і третя – у тричастинній. Повільний полонез (II ч.) за характером нагадує радше витончений старовинний менует, якому, власне, і місце в «гaйднівській» симфонії. Ніби бачиться сценка з кавалерами в напудрених перуках і дамами в пишних сукнях, що манірно присідають у такт музиці. Енергійний гавoт (III ч.) із широкими розмашистими мелодійними ходами включає середній епізод, у якому імітують звуки стародавнього інструмента – волинка.

Матіас Гроневальд. Ізенгеймський вівтар

Петро Кончаловський Портрет Прокоф’єва

Iгор Стравинський (1882-1971) – всесвітньо відомий композитор українського походження. З дитячих років учився грати на фортепіано. Брав уроки композиції М. Римського-Корсакова, якого називав своїм духовним батьком. Із 1910 р. жив за кордоном, через хворобу дружини спочатку оселився у Швейцарії, потім – Франції, а з 1939 р. – США. Вів широку концертну діяльність: диригував переважно власними творами, виступав як піаніст.

Творчість Стравинського вирізняється стильовою різноманітністю. Найкращими творами раннього періоду до початку 20-х років) є балети «Жар-птиця», «Петрушка», «Весна священна», в яких виявилася зацікавленість фольклором, обрядовістю, балаганом. Заглиблення у фольклорну стихію поєднуються з радикальним оновленням музичної мови.

Жак-Еміль Бланш. Портрет Стравинського

У некласицистичний період (до початку 50-х років) тематика творів Стравинського охоплює переважно античну міфологію. Він звертався до різ них європейських стилів опановував засоби музики бароко, прийоми поліфонічної техніки. Балети і симфонії цього періоду – це не стільки зразки стилізації класи и, скільки яскраві самобутні твори, що свідчать про творче переосмислення стилів минулого.

Останній період творчості I. Стравинського характеризується переважанням духовної музики, вільним використанням додекaфонної техніки.

Попри всю стильову контрастність творчості I. Стравинського притаманний оригінальний авторський стиль. Він вніс чимало нового в царину метроритму, оркестрового письма, трактування жанрів, використовував джазові інтонації. Значну частину своїх ранніх творів Iгор Стравинський писав у містечку Устилуг на Волині. Тут він зустрів своє кохання – Катерину Носенко, яка стала його долею. Після одруження Стравинський розробив проект, за яким на околиці Устилуга було побудовано дім. Щоліта композитор приїжджав у родинний маєток, отримуючи натхнення для творчості. У будинку композитора нині відкрито музей, діє музична школа. З 1994 р. в Луцьку проводять міжнародний фестиваль «Стравинський та Україна».

Про значний інтерес композиторів до фольклору різних народів свідчала поява неофольклоризму. Неабияке значення для збереження народної спадщини мала діяльність угорців Бели Бартока і Золтана Кодая, хорова творчість українця Миколи Леонтовича, німця Карла Орфа, які аранжували народні мелодії, надаючи їм нового життя.

Ознака неофольклоризму – оновлення засобів музичної виразності джерела яких у народній творчості. Достатньо часто фольклорні інтонації стають ознакою авторського стилю. Прикладом цього може слугувати творчість сучасного українського композитора Мирослава Скорика. Зокрема, в «Карпатському концерті» він відобразив звуковий гірський ландшафт за допомогою тембрів денцівок (карпатських сопілок) та особливих інтонацій валторн, які нагадують звучання трембіт.

Фольклорні мотиви карпатського регіону яскраво характеризують пісенну творчість видатного українського композитора Володимира Iвасюка.

БЕЛА БАРТОК

Золтан Кодая

Карл Орф

Микола Леонтович

Мистецька скарбничка

Ампір – стиль європейського мистецтва часів імперії Наполеона I, що завершав еволюцію класицизму. У його основі мистецькі традиції імператорського Риму з прагненням до величі, помпехності.

Еклектика, еклектизм, або історизм – напрямок в архітектурі, якому притаманне поєднання елементів різних стилів.

Арт-деко, або ар деко - еклектичний стиль у мистецтві, що сформувався на основі синтезу неокласицизму і модернізму та в результаті змішування багатьох інших джерел.

Неокласицизм – ретроспективний стиль у мистецтві, для якого характерно звернення до традицій минулого в архітектурі та образотворчому мистецтв – переважно до античності, в академічній музиці до ранньокласичного і докласичного періодів.

Неофольклоризм – термін що застосовують до музичних творів, в яких оновлення засобів виразності органічно пов'язано з опорою на фольклор.

Примітивізм – тенденція в мистецтві кінця XIX-ХХ ст., ознакою якої є навмисне спрощення художніх засобів звернення до форм примітивного мистецтва народної та дитячої творчості архаїчного мистецтва, традицій народів Африки, Америки, Океанії, Сходу.