Незважаючи на всю колгоспну бардачність, українська політика за останні роки набралась певних звичок, яким не зраджує.  Однією з них є різка зміна активності українських політиканів від терміну до терміну. Коливання ці відбуваються стабільно і виділяються запеклістю у верхніх моментах та майже повною байдужістю  в міжчасі. Така політика очікування ближніх подій в міжусобно-політичній баталіях за норму в країні встановила постійну нестабільність.

 

Ні про які напрямки розвитку країни в таких умовах йтись не може. Тільки відкривається суть політиканських розбірок, що заключається в намаганні позручніше влаштуватись. Для цього вони й термінуються, знаючи, що таким чином є шанс втопити конкурента і здобути певні вигоди. А кількість політиканів в Україні і їх прив'язаність до будь-яких прибуткових сфер, неспокій країні "в терміни" гарантує.

 

Через 10 днів сплив термін розвалу коаліції, через 30 днів необхідність створення нової, через … і т. д. Вся політика в Україні сконцентрована над обдумуванням, як краще пробігти ці дистанції. В цей час проблеми насушні по-справжньому вирішувати нікому. Політична діяльність зводиться до тяп-ляпу, але з популярним видом. Породжені нею закони при втілені в життя виявляються невиконуваними або з побічними ефектами, які ускладнюють те, що мало вирішитись.

 

Помилково вважати, що виною цьому вибори. І фраза "постійні вибори" не є доречною та об'єктивно-вказуючою на причину життя політики від одної дати до іншої, ближчої в часі. Насправді, вибори з шумом відбуваються, коли політики не можуть домовитись між собою. І навіть після них проходять й далі політичні перепалки, тільки вже з визначенішими позиціями різних таборів. Тобто частка вини за постійну гризню політиків на вкинутий бюлетень припадає значно менша від інших причин.

 

Основною серед цих інших є міжусобно-політичне спрямування тотальної більшості планів політиків. Щойно хтось бачить, що може зайняти кращу позицію у якісь владі, він починає шукати способу здійснити це. Партійна система систематизувала і об'єднала такі прагнення в єдиних поривах. Коли ціла партія розуміє, що здобуття нею переваги над іншими обіцяє всім членам партії зручніше становище відносно перспектив влади.

 

Виправити ситуацію в українській політиці з життям по ближчим політичним проміжкам і невирішуваністю проблем може працююча системи влади з визначеною відповідальністю. Політики повинні працювати на вирішення якоїсь об'ємної і дальшої проблеми, що відволікло б їх від міжусобної гризні. Бо звітувати перед виборцями прийшлось би саме за виконання такого стратегічного завдання, а не красуватись один перед одним артистизмом.

 

Залишається питання, яким чином поставити політикам стратегічне завдання з конкретними прогнозованими результатами. Адже слухатись нікого теперішні політики не хочуть. Відчувши всевладдя, вони нічим таким себе зобов'язувати не збираються. Президент їм вже не може видавати політичних завдань, вони ополчились проти нього, бо заважає відчувати себе єдиними господарями в країні. Уряд нікому не підчиняється і, відповідаючи перед безвідповідальною Верховною Радою, вирішує свої якісь завдання.

 

Єдине, що залишилось з впливу на політиків, це вибори. Але й вони не дають змоги поставити політикам стратегічну мету по якомусь курсу. Загнаність стану в країні популярними робить обіцянки конкретного блага з приставкою "вже завтра". Сміливців в українській політиці нема, які б пообіцяли вирішити комплекс проблем за певну кількість років. То ж проклинаєм політиків щоразу і вибираєм тих самих, бо  правильних вимог поставити до них чогось не взмозі.