Істерику підняли не звичайні громадяни України, а  власники великих капіталів в нашій державі. Загроза втрати мільйони в багачів викликала неспівмірно більший страх, ніж при аналогічних сотнях гривень для більшості. І у них, на відміну від звичайних громадян, були більші можливості рятувати свої гроші.

  

Хвилюватись великий капітал почав, коли зникли закордонні кредити в Україну. Фінансова криза затребувала грошей на свої біржі. Переспекулювавшись їх просто там не стало. Щоб врятувати ситуацію уряди країн, де ці біржі функціонували, терміново вкинули туди кошти. Звичний порядок світових фінансів повернувся.

 

Проте, внаслідок призупинення кредитування потерпілими виявились організації і підприємства, які базували на ньому свою діяльність. Вони стали наче постраждалими від якоїсь стихії. В країнах розвинутого світу кредитування підприємницьких установ було на високому рівні. Тому потерпілих там виявилось багацько, в тому числі різних дрібних фірм.

 

Інша річ Україна. Тут діяли бізнесові схеми характерні для  не надто розвинутих країн. Банки займались не стільки кредитуванням перспективних проектів, як викачуванням грошей з України. За рахунок іноземних коштів банки масово видавали споживчі кредити. Гроші на побутову техніку, машини, квартири-все це легко можна було взяти в кредит.

 

В свою чергу власники торгових мереж і виробництв, які ці товари перепродували, мали збут завдяки такому спонсоруванню споживачів. Що з націнками приносило немалі доходи. Разом з цим хороший лихварський процент покривав ризики неповернення позик. Корукція в судах і рекет особливим боржникам також не залишали шансів, швидко розправляючись з завинившими.

 

Звісно, банки не всі кошти витрачали тільки на споживче кредитування. Перепадало і тим самим торговельним мережам. На власне Україну це не працювало, бо більшість ощасливлених кредитами від банків підприємств займались перепродажем товарів іноземного виробництва. Водночас, підприємства працюючі на експорт металу, зерна, іншого є великими і не підпадають під політику звичайного кредитування середнього бізнесу.

 

До фінансової кризи якось все жило, працювало, гроші потрохи таки та крутились в українській економіці. Великі експортери мали збут закордоном, масове заробітчанство теж вкладало кошти в Україну. Торгівельні мережі і будівництво за кошти інвесторів розвивались і давали додаткові робочі місця. Люди безоглядно переплачували по кредитам, але володіли бажаними речами.

 

Загальна ілюзія благодаті розвіялась швидше, ніж мала б за звичайних умов. Бо попри світову фінансову кризу  пожити за такою схемою можна було ще трохи. Але налякані відсутністю кредитних коштів із закордону перепродувальники перестали вкладати гроші в цю справу, розуміючи, що людям нічим буде платити за пропонований ними товар. Будівництво зупинилось по тим самим мотивам.

 

Непевність майбутнього в такій ситуації підштовхнула тримачів великих капіталів забирати кошти з банківських рахунків в Україні. Чим ще більше погіршили ситуацію з кредитуванням, коли банкам ніде запозичувати гроші. Позики стали нереальністю або проценти по ним зросли до безглуздо великих розмірів.

 

Таким чином мета подальшого функціонування банків звелась до збирання коштів по раніше виданих кредитах. В Україні сильно нічого не заважатиме їм це робити. Проблему хіба що становитимуть недобудовані квартири. Бо конфісковувати там  на користь банку нема що. В клієнта ж, якому надавалась позика, грошей також нема, бо віддав забудовнику. Мабуть тут слід чекати спроби змусити державу через наче допомогу таким безхатьчинам і безгрошівникам заплатити кредиторам.

 

За допомогою Національного Банку України комерційним банкам судилось не тільки перетворитись на контори по очікуванні сплати боргів. Заборонивши достроково видавати депозити, багачі людей обдерли як липку. Хитрий крок впровадження такого розпорядження без відповідного закону дію його спрямував лиш на звичайних людей. Ті, що мають великі рахунки, через швидкі для багатих корукційні суди чи просто через страх банку перед роздратуванням клієнта-мільйонера, отримують свої вкладення практично безперешкодно.

 

Спроба вирішити проблему з кредитуванням в Україні за рахунок людських депозитів для останніх обернулась інфляційним грабежем. Можливість поміняти на валюту гривневі депозити по нормальному курсу забороною Національного Банку України була безцеремонно забрана в громадян України. 

 

В цей час багачі все більше коштів переводили з українських банків в безпечніші і наповненіші грошима закордонні. Практично вся валюта ними була скуплена, а гривня скинута. Відповідні скачки курсу долара це й задемонстрували. Валюта в країні стала дефіцитом.  Який створюють зовсім не громадяни, які не мають за що її скуповувати. Тому й спостерігається лиш вид, наче в роздрібних обмінниках її достатньо.

 

Найгірше ж те, що виходити з економічної кризи, вже суто української, немає як ні за рахунок чого, так і нікому. Експортери і заробітчанство мають дуже низьку продуктивність праці. Перші працюють на застарілих технологіях, другі займаються низькокваліфікованою роботою.  Ні збут продукції вітчизняних виробників, ні вкладання заробітчанських коштів в розвиток власне українського виробництва політично не забезпечується.

 

Що чекатиме Україну далі? Роки віддавання назичених банками закордоном грошей. Різниця у розвитку України і країн, в яких позичалась валюта, впливаючи на різницю в курсі, робитиме з часом цей борг ще тяжчим. Інфляція збіднюватиме людей, здешевлюючи їх працю. В що виллється незадоволення таким станом речей й дасть чіткішу відповідь щодо майбутніх перспектив України.