Історія  розвитку прав людини
       Історія ідеї прав людини бере свої витоки в давнині. Вже в Біблії містяться положення про цінність і недоторканність людського життя, рівності людей. В античних державах і країнах Давнього Сходу обґрунтовувалася рівність людей однаковими природними умовами їхнього походження з Космосу, "неба". І хоча за часів рабовласництва і феодалізму панувала ідея про права "вільних" людей (Аристотель, Платон та ін.), її розвиток сприяв накопиченню інтелектуального матеріалу для подальшого стрибка у цьому напрямку - визнання рівності усіх людей перед законом.
Одним із перших правових актів, що зафіксували боротьбу людини за свої права і свободи, вважається Велика хартія вольностей англійського народу, підписана під натиском народного хвилювання англійським королем Іоанном Безземельним у 1215 р. Ця хартія, поряд із привілеями феодалів, закріпила основні, хоча й елементарні, права людини. Тут зокрема, говориться: "Жодна вільна людина не буде заарештована, або ув'язнена, або позбавлена володіння, або у будь-який (інший) спосіб знедолена... як за законним вироком рівних їй та за законом країни". З таких самих підстав до першого покоління прав людини можна віднести й Литовські Статути (1529, 1566, 1588 pp.) - юридичний пам'ятник литовського, білоруського та українського народів. У них було проголошено ідеї рівності вільних людей перед законом, особистої недоторканності, юридичного захисту прав вільної (шляхетної) особи, особистої відповідальності перед законом та ін.
 Невдоволений наступними діями феодальної знаті англійський народ продовжував боротися за свої права, в результаті чого в 1689 р. в Англії був прийнятий Білль про права англійського народу. Надалі розвиток політичної та наукової думки у цій сфері йшов у напрямку обгрунтування природно-правової концепції, що під впливом революційних подій у Європі та громадянської війни в Північній Америці привело до поділу прав і свобод особи на права людини і права громадянина. Це знайшло своє відображення у Декларації незалежності США в 1776 р. та в Біллі про права людини США в 1786 р.
Велика Французька революція 1789 - 1793 pp. сприяла подальшому розвитку ідеї поділу процесу формування прав і свобод особи на права людини і права громадянина, і в 1789 р. французьким конвентом була прийнята Декларація прав людини і громадянина. Коментуючи цю подію, А.З.Манфред відзначав: "Велика французька революція залишила в спадщину наступним поколінням, що вступили в революційну боротьбу, великі демократичні принципи. Знаменита Декларація прав людини і громадянина від 26 серпня 1789 p.. Якобінська демократична конституція 1793 p., нарешті, головне гасло епохи "Свобода, рівність, братерство" надовго зберегли своє значення для наступних поколінь, аж до нашого часу".
Наш час показав значимість і справедливість цих слів. Мета, поставлена Статутом ООН, - "утвердити віру в основні права людини, у гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй" - стала одним із найважливіших завдань сучасності і юридичної бази створення в процесі активного міжнародного співробітництва розвиненої системи міжнародно-правових актів, що формулюють, закріплюють і розвивають основні права і свободи людини.

ХIХ століття стало століттям боротьби передових поглядів на права й свободи громадян і поглядів реакційних. Війна між Північчю та Півднем у США, реставрація у Франції, вікторіанська епоха в Англії, миколаївський режим у Росії... Так - у США перемагає Північ, і, завдяки генію Авраама Лінкольна, рабство на території Сполучених Штатів ліквідовується. У Франції встановлюється республіка, і завдяки Адольфу Тьєру французи отримують гарантію демократичних прав та свобод. У Росії проходять реформи Олександра II, спрямовані не тільки на ліквідацію кріпацтва, а й на встановлення демократичних інститутів у Російській імперії. В Англії в ХIХ столітті зароджується рух суфражисток - рух за надання виборчих прав жінкам. Європою прокотилася хвиля демократичних революцій 1848 - 1849 рр.

У ХХ ст.. ідея прав людини була піднята на міжнародний рівень.
Після Другої світової війни виникла необхідність забезпечення основ економічного становища та підвищення культурного статусу. Ці вимоги виникли після Першої світової війни, а вплинули на демократизацію і соціалізацію конституційного права країн світу та міжнародне право після Другої світової війни, коли завдяки бурхливому розвитку виробництва склалися реальні передумови для задоволення соціальних потреб громадян.

В числі міжнародно-правових актів, що мають універсальний (загальновизнаний і глобальний) характер, насамперед варто назвати Статут ООН (прийнятий 24.06.1945), у Преамбулі якого, як уже відзначалося, проголошена рішучість народів "знов утвердити віру в основні права людини, в гідність і цінність людської особистості, у рівноправність чоловіків і жінок і в рівність прав великих і малих націй".
Важливим документом універсального характеру у сфері захисту прав і свобод людини є Загальна декларація прав людини, прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. Декларація грунтується на положеннях Статуту 00Н і формулює основні права і свободи людини.
Загальна декларація прав людини прямо вказує, що всі відзначені у ній права і свободи повинні шануватися і дотримуватися скрізь, як у державах - членах ООН, так і на територіях, що знаходяться під їхньою юрисдикцією.
 
У розвиток положень Декларації в рамках ООН був розроблений ряд міжнародних конвенцій, зокрема:
Конвенція про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948);
Конвенція про політичні права жінок (1952);
Додаткова конвенція про скасування рабства, работоргівлі та інститутів і звичаїв, подібних до рабства (1956);
Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері освіти (1960);
Конвенція про ліквідацію дискримінації у сфері праці і занять (1958);
Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації (1956) та ін.
У грудні 1966 р. під егідою ООН були прийняті два дуже важливі документи універсального характеру - Пакт про громадянські та політичні права і Пакт про економічні, соціальні та культурні права.

Українська термінологія з прав людини бере витоки з Руської Правди, міжнародних договорів та інших юридичних актів Київської Русі. За Руською Правдою в Київській Русі не було смертної кари, поважалось право власності. Становище жінки за давньоруським правом було набагато вищим, ніж за давньогерманським та римським правом, перед лицем яких жінка, донька, дружина, мати завжди потребували опікуна й виступали все життя неправочинними. Навпаки, в Україні жінка за життя чоловіка зберігала своє окреме майно, яке й після його смерті не входило до спільної спадщини: жінка сама ставала повноправною головою родини ("Якщо жінка залишається після чоловіка вдовою, то дати їй частину з майна, а що дав їй чоловік при житті своєму, те залишається їй поверх того
Пакти і Конституції законів і вільностей Війська Запорозького між Гетьманом Пилипом Орликом та між старшиною, полковниками, а також названим Військом Запорозьким 1710 р. включають статті про захист недоторканості законів та вільностей; про право власності не тільки Гетьмана, але й ченців, священиків, бездітних удів, виборних і рядових козаків, двірських слуг і приватних осіб; про право обирати козацьких і простих урядників, а особливо полковників вільним волевиявленням і голосуванням; про право вдів козаків, їхніх дружин і дітей-сиріт, жінок, чоловіки яких перебувають на війні або на якихось військових службах, бути вільними від загальних повинностей та сплати податків. В Конституції декларується ідея "виправлення та підйому своїх природжених прав та вільностей", відновлення "всіх природних прав та рівності
Ідея прав людини була визнана в колах українських суспільних діячів. Тарас Шевченко в поемах оспівував свободу людини. Михайло Драгоманов в конституційному проекті передбачав конституційну свободу людини, забезпечення недоторканості особистості, повагу її гідності. Правознавець А. Кистяківський підкреслював необхідність обмеження державної влади "невід'ємними, непорушними недоторканими, невідчужуваними правами людини", найважливішим з яких вважав право на гідне існування
Наступним важливим кроком у проголошенні прав людини в Україні була доба Української Народної Республіки та Західно-Української Народної Республіки. ІІІ Універсал Української Центральної Ради проголошував "свободу слова, друку, віри, зібраннів, союзів, страйків, недоторканності особи і мешкання, право і можливість уживання місцевих мов у зносинах з усіма установами"
Російському, єврейському, польському та іншим народам в Україні надавалась національно-персональна автономія для забезпечення їм права і свободи самоврядування в справах їхнього національного життя. Згідно до Закону Української Центральної Ради "Про національно-персональну автономію" від 9 січня 1918 р. кожній з націй, що населяли України, надавалось право в межах Української Народної Республіки на "самостійне влаштування свого національного життя, що здійснюється через органи Національнго Союзу…" Жодна європейська держава не мала такого закону. Перший товариш секретаря з Єврейських справ у розширеному Генеральному Секретаріаті Моше Зільберфаб порівнював цей закон з діяннями Великої Французької революції. В той час як остання проголошувала права людини, український закон проголошував права націй
Конституція Української Народної Республіки 1918 р., Проект Основного Державного Закону УНР значну увагу приділяли правам громадян України. В обох актах були статті про рівність прав чоловік та жінок, заборону дискримінації за походженням, вірою, народністю; про право особистої недоторканості, а також недоторканості мешкання; про таємницю листування; про свободу сумління та віри, зміни віросповідання; про право на свободу пересування тощо.
Конституції УРСР 1937 та 1978 років включали окремі розділи з основних прав та обов'язків громадян, однак розміщення їх після розділів з основ суспільного ладу і політики свідчило про пріоритет держави, суспільства над особою, громадянином. Насамперед, проголошувалися економічні та культурні права. З політичних прав декларувалось право об'єднуватись у політичні партії, що в умовах монопартійного режиму сприймалось як фікція. Не проголошувалось в цих конституціях право на зміну міста проживання, право на страйк тощо.
Прийняття Конституції України 1996 р. стало значним етапом в розвитку української термінології з прав людини. Розділ ІІ "Права, свободи та обов'язки людини і громадянина" є повністю узгодженим з міжнародно-правовими актами з прав людини. Незважаючи на це, перелік прав людини в Конституції не є вичерпним (ст.22 Конституції України). Як бачимо, в історії України були періоди, коли вона випереджала інші держави Європи та світу щодо розвитку прав людини.

Складовою системи прав людини є система прав дитини. Дитина - неповнолітня людина, тобто така, яка не досягла 18 років, якщо законом не встановлено інше (Декларація прав дитини 1959 p., Конвенція про права дитини 1989 p.).
Права дитини - можливості (свободи) неповнолітньої людини, необхідні для її існування, виховання і розвитку. Багато прав дитини збігаються з правами людини (право на життя, ім'я, набуття громадянства, вільне вираження думок та ін.). Конвенція
права дитини від 20 жовтня 1989 р. (набула чинності на території України з 27 вересня 1991 р.) формулює громадянські, політичні, економічні, соціальні, культурні права дітей.
Основні з них.
1. Право на життя, виживання і вільний розвиток.
2. Право на ім'я і набуття громадянства.
3. Право знати своїх батьків і користуватися батьківською турботою.
4. Право не розлучатися з батьками всупереч їх бажанню; право підтримувати контакти з обома батьками.
5. Право на возз'єднання із сім'єю, що знаходиться в іншій державі.
6. Право вільно залишати будь-яку країну і повертатися в свою країну.
7. Право на захист у разі незаконного переміщення та повернення з-за кордону.
8. Право вільно висловлювати свої думки з усіх питань.
9. Свобода думки, совісті, релігії.
10. Свобода асоціацій і мирних зборів.
11. Право на повну інформацію, що сприяє добробуту дитини.
12. Право на користування послугами системи охорони здоров'я.
13. Право користуватися благами соціального забезпечення.
14. Право на освіту.
15. Право на відпочинок і розваги.
16. Право на захист від економічної експлуатації;
17. Право на захист від незаконного зловживання наркотичними засобами і психотропними речовинами, від усіх форм сексуальної експлуатації та сексуальних розбещень.
18. Право на гуманне поводження, на захист від незаконного та довільного позбавлення волі.
Конвенцією проголошено принцип рівної відповідальності обох батьків і законних опікунів за виховання дитини; встановлено обов'язок держави піклуватися, шанувати і забезпечувати усі права дитини. Конституція України закріплює рівність дітей у правах незалежно від походження, а також від того, народжені вони в шлюбі чи поза ним. Переслідуються за законом будь-яКе насильство над дитиною та її експлуатація (ст. 52).