Уряд, Президент, Верховна Рада, губернатори, облради, міські і сільські ради вдають нормальність та некатастрофічність відсутності будь-яких антикризових заходів спрямованих для звичайних громадян. В окремих моментах нещадно критикуючи один одного політики  не задумуються реально про потребу щось робити з тяжкими обставинами, в які потрапили люди України. «Як тяжко населенню в кризу»-політична поезія і перебільшення в розумінні влад, насправді мовляв, не так і страшно.

Рідко натрапляючи на бідну людину серед рядових депутатів селищної ради, переживати владним і біля них за всякі кризи не престижно. Пов’язаність з бізнесами через родичів та рахунки в баках влаштованим диктує іншу моду, ніж решті громадян України. Почесно-це журнал Форбс, а не реальна стурбованість за поширення невилікуваної кризи. Середовище привладних вважає себе успішними. На відмінну від неудачників життя, більшості населення України.

Київська влада вірно працює над політикою саме для найбагатших і блатних біля них. Шумок з приводу зникнення валютного кредитування економіки України  в час світової фінансової кризи і в наслідку величезних проблем «позиченої економіки» з часом утихомирився. Думка безробітних людей, неспроможних оплатити позики, безгрошів’я і високі ціни опинились збоку  та неосновною темою української політики кінця 2008-2009 років. Говорячи про кризу і згадуючи ці речі відчувається, що політики їх застосовують «до слова».

Прийнявши декілька десятків законів лиш одним про збільшення штрафів на дорогах політики довго хвалились. Непопуляризовані проголосовані законопроекти Верховною Радою нема що показувати через призначеність не людям. Президент вирішив, що його завдання в час кризи-виявитись найбільшим опозиціонером, і не втручається, а деколи й сприяє олігархічній сваволі, інтереси якої безальтернативно представленні в Уряді і Зраді.  Прем’єрша зі свого боку встигла стільки кредитів набрати і прихватизацій запланувати, що російська газова кабала здається квіточками.

Залишаючись єдиною країною в Євроатлантичному просторі без антикризової програми, політична влада України успішно уникає відповідальності за її втілення та оцінку. Нездатність прийняття антикризової програми є цілком штучною. Політикани вирішили однозначно для себе, що за дійсну урядову і альтернативну від «опозиції»антикризову програму краще для рейтингів небуття таких. Сьогодні й думати владам про програму виходу з кризи лінь. Нащо? Пройшли вже більше за піврічні терміни діяльності антикризових програм в інших цивілізованих країнах, де криза починає відступати не на словах відверто брехливої статистики.

Громадян України влада заспокоює наче копіюванням діяльності Заходу по виходу з кризи. Українські олігархи вдячні і більше не нервуються з приводу проявів кризових наслідків. Новомодне рефінансування, як в Європі, врятувало банки на Україні. Єдина і невеличка різниця з західними моделями рефінансування, що там не рятують власників банків від кредиторських зобов’язань. В Україні влада набагато добріша. Але не до людей. Жоден банкір і акціонер фінансових кредитних структур не поніс матеріальної відповідальності за провал банківської установи. Перехід приміщень самого банку в руки держави-це копійка порівняно з загальними боргами. Останні з похвалянням політики взяли «на себе», тобто покриють за рахунок громадян України.

Результатом вливання державних коштів у передбанкротні, якими назвались майже усі союзні українській владі, банки на Заході стало відновлення докризової діяльності. Лихварський процент в Європі і США впав. Кредитування поновилось. В Росії цю вимогу осмілились навіть прямо й поставити.  В майже розваленій державі Україна-заікатись бояться. Десятки мільярдів гривень і доларів пішли в банки, рятуючи акціонерів від вкладників. Не звичайних громадян, звісно, а об’ємніших кредиторів цих підприємницьких установ. На простачків вистачить і мараторію чи звичайних відмов з пояснення «завтра». Ще можеш іти судитись та стати показовою жертвою розправи і прикладом як не треба наїжджати на банк.

Уряд і Національний Банк України безцензурно змагаються за право врятувати якийсь банчик. Мабуть немалі подарунки вдячності за це отримуються. Роздаючи «найбільш постраждалим» на ліво й направо гривні, Прем’єр та НБУ «щиро» незадоволені курсом. Напхавши банки гривнями, котрі ті населенню видають найчастіше у випадку скуповування валюти, іншим курс гривні і не може бути. Гривні багато, а доларів мало. Банки б дали іще більше за долар і євро паперових, але бояться налякати населення. Бо при надзвичайно високому курсі валюти-її ніхто міняти не буде. Населення тримати долари і євро як золото.

Подбавши за зменшення лихварського пресу і висмоктування людської праці до кризового рівня, влада не забула і про виробництво. Робочих місць це не додало, зарпалати не піднялись і умови праці упавші в кризу недогледіли. Об’єми докризового рівня виробництва не відновились.  Зате олігархи отримали пільгові ціни на газ та перевезення з кошти держави та право не хвилюватись за націоналізацію прихватизованих підприємств. Прибутковість ощасливлених підприємств направляється звичним маршрутом до Швейцарії та на Каймани. Накрастись і не повертатись допоможуть люди, кардинально переставши сприймати  політиканські рекламні ролики.

20 серпня 2009 р.